Литовсько-польські взаємини 1430-х рр.

По смерті Витаутаса єдиним реальним кандидатом на вільнюський стіл був Швітріґайла^[1047]; він, дійсно, й став вел. князем. Однак обставини цієї події по-різному тлумачилися в джерелах, а згодом -- і в історичній літературі.

Точку зору, згідно з якою великокнязівська гідність була надана Швітрі­гайлі Йоґайлою, природно, була поширена в польській історіографії [1907, t.I, s.357-358; 1779, т.І, с.252; 1957, s.399]. До неї схилилася й частина східносло­в’янських істориків (зокрема, Д.Мурзакевич, Н.Полєвой, М.Смирнов, В.Анто­нович, Д.Іловайський); Д.Бантиш-Каменський твердив навіть, іцо Швітріґайла одержав від брата литовсько-руські землі в якості “уділу” [1243, с.134; 311, с.42; 1417, τ.V, с.408; 1538, с.48; 272, с. 175-176; 274, с.235; 782, т.П, с.264; 1789, с.90]. Втім, дехто з репрезентантів польської інтелектуальної традиції інакше розставив акценти в даному питанні; так, !.Данилович звертав увагу насамперед на факт обрання вел. князя литовсько-руською знаттю [212, t.Il, s.lll-112]. Проти цього різко заперечив Д.Зубрицький, висловивши хибне переконання в тому, іцо литовський великокнязівський стіл тоді лишався спадковим [763, с.268-269].

В цілому ж більшість вітчизняних, російських та білоруських дослідників історії ВКЛ воліла робити наголос насамперед на ролі в інтронізації Швітріґай- ли не польського короля, а місцевої знаті. Навряд чи буде помилкою припусти­ти, що переважно це пояснюється бажанням підкреслити тодішню окреміш- ність ВКЛ від Корони. Саме обраним вел. князем вважали молодшого Ольґер- довича С.Соловйов^[1048], Й.Турчинович, М.Коялович, Ф.Чарнецький, К.Бестужев- Рюмін, Н.Молчановський, МЛюбавський, М.Максимейко, А.Прєсняков, В.Пі- чета, Д.Дорошенко [1568, №12, с.148; 1559, кн.ІІ, с.424; 1650, с.103; 954, с.164- 165; 962, с.135; 1726, с.47; 385, Т.П, вып.1, с.47; 1232, с.348; 1135, с.65; 1139, №3, с.137; 1167, с.69; 722, с.90; 1429, т.П, вып.1, с.131; 1370, с.364-365; 1365, с.22; 687, с.107]. Викликом на адресу Польщі вважав цю подію А.Флоровський [1684, т.І, с.317-318].

Цілком очевидно, однак, що й обрання Швітрігайли литовсько-руськими магнатами, і його настановлення на вільнюському столі Йогайлою являли со­бою взаємодоповнюючі боки тієї самої справи. Можливо, цим треба пояснюва­ти той факт, що деякі автори, насамперед М.Дашкевич, згадують то про обран­ня, то про призначення наймолодшого Ольґердовича [641, с.137, 139; 467, с.820-821; 672, с.62, 95]. Вважав важкими для з’ясування обставини даної події Б.Бучинський [447, с.117, 119]. М.Грушевський погодився з АЛевицьким у то­му, що король і поляки бажали не допустити появи окремого вел. князя по сме­рті Витаутаса^[1049]. Однак в обставинах, що склалися у ВКЛ внаслідок боротьби навколо коронації, Йогайла був змушений погодитися з обранням Швітрігайли [1994, s.67, 71; 578, τ.IV, с.184,188-189, 478]^[1050].

Одночасно з проаналізованою вище подією розгорнулася й боротьба за Поділля. Місцева польська шляхта й за життя Витаутаса нерадо сприймала ли­товську державну приналежність цієї території; по смерті ж вел. князя негайно було захоплено в полон подільського старосту Дауґірдаса і здобуто Кам’янець та решту замків Західного Поділля^[1051].

У попередньому розділі вже було розглянуто дипломатичну активність Швітрігайли в напрямі створення широкої антипольської коаліції. Показово, що вже наступного дня після Тракайської угоди (8 листопада 1430 р.) вел. князь писав Зіґмундові про своє бажання прийняти корону, на що отримав від цісаря позитивну відповідь [193, t.VI, MMCDLXIV, р.953-954; 191, bd.VIII, №407, s.237-238]. Масштабні бойові дії розгорнулися з кінця червня 1431 р., отримав­ши назву “Луцької війни”, оскільки боротьба велася насамперед за це місто [185, s.352-354, №1; 193, LXII, №194, р.264-266; 1994, dod.№II-III, s.365-368]. Однак війна точилася досить мляво; зокрема, слабкість війська Швітрігайли не дозволила йому скористатися пропозицією рицарів, яка полягала в завданні комбінованого удару по Польщі з обох боків [191, bd.VIII, №500, s.297-298]. Зрештою, було укладене перемир’я на 2 роки (до 24 червня 1433 р.), до якого, за наполяганням вел. князя, було включено і його союзників - гросмейстера Пауля фон Руссдорфа, лівонського магістра Циссе фон Рутенберґа та молдавсь­кого господаря Александру І Доброго. Перемирний акт, виданий Йоґайлою, да­товано 26 серпня; Швітрігайла ратифікував його 1 вересня в Чорторийську [219, №СХѴПІ, р.303-306; 191, bd.VIII, №501, s.298; 212, LlI, №1562, s.123-126; 447, с.131-135].

Невдоволені згаданими результатами поляки закидали Йогайлі нехіть до ведення йійни проти ВКЛ, яку пояснювали сантиментами до молодшого брата. Зокрема, ці звинувачення повторив Длуґош [172, t.V, s.385-386, 411-412, 416, 421, 495]. Таке трактування дій Йоґайли прийняли А.Коцебу, Д.Зубрицький, С.Соловйов, І.Шараневич, К.Бестужев-Рюмін, О.Барвінський, Д.Іловайський, Н.Молчановський [946, с.111; 763, с.271, 277-279, 287-288, 292-293; 1568, №12, с.149; 1760, с.349, 388; 385, т.1І, вып.1, с.48; 335, ч.ІѴ, с.50; 782, т.ІІ, с.267; 1232, с.355]. Більшою прихильністю Йоґайли до Швітрігайли і русинів, аніж до поля- ків, пояснював його “дивну поведінку” М.Смирнов [1538, с.ЗО, 32-33, 50-51]. Тієї самої гадки був А.Барбашев, вважаючи, що Йоґайла опікувався переважно особистими, а не польськими державними інтересами, і навіть не надто доро­жив польською короною [316, с.74-76]. Обережніше висловився з цього приво­ду С.Соловйов [1559, кн.П, с.425]^[1052]. З іншого боку, як зазначено, перемир’я з Польщею було укладене Швітріґайлою якраз за сприятливого для себе стано­вища. І.Шараневич кваліфікував причини такої поведінки як невідомі, припус­каючи, що певну роль мало відіграти прагнення вел. князя до примирення [1760, с.366]. Суворіше оцінили дії Швітріґайли (як його явну помилку) А.Ле- вицький та М.Грушевський [1994, s. 105-106; 578, т.ІѴ, с.198-199].

Що до загальних оцінок литовсько-польської війни 1430-1431 рр., то на­самперед дивує характеристика її деякими дослідниками (ДДловайським, Н.Мо- лчановським) як “міжусобно?’ [782, т.П, с.267; 1232, c.359]; вона виглядає знач­но природніше в працях репрезентантів польської історіографічної традиції^[1053]. Явним перебільшенням виглядає й твердження А.Коцебу, згідно з яким даний конфлікт нібито становив небезпеку для самого існування Польської держави; остання в разі перемоги Швітрігайли перетворилася б на “литовсько-руську провінцію” [946, с.235]. На помилковість подібного погляду вказав Й.Сенковсь- кий [1518, c.67]; натомість з Коцебу погодився Д.3убрицький [763, с.289-290].

На відміну від перемир’я 1431 р., переворот, внаслідок якого до влади у ВКЛ прийшов Жиґімантас І, сприяв покращенню стосунків з Короною (втім, переважно коштом поступок з литовського боку). Кейстутович звернувся до Йогайли з проханням затвердити його великокнязівську гідність; у відповідь той вислав до Гродна своїх повноважних представників. 15 жовтня 1432 р. Жи­ґімантас видав тут грамоту, якою підтверджував литовсько-польську унію. Її умови переважно ґрунтувалися на Вільнюсько-Радомській угоді 1401 р. Вел. князь визнавав зверхність Йоґайли та його наступників над ВКЛ, обіцяв йому допомогу, а також запевняв, що не порушуватиме питання про свою коронацію. Всі ворожі щодо Корони угоди, раніше укладені Литвою, втрачали чинність. За Польщею визнавалися Західне Поділля і прикордонні волинські замки (Одесь­ко, Ратне, Ветли, Лопатин). Що ж до Волині, то вона лишалася у володінні Жи- ґімантаса до його смерті. Після неї ВКЛ мало перейти до короля та Корони, за винятком Тракая, що призначався синам вел. князя. Це, однак, не означало ін­корпорації литовсько-руських земель до складу Польщі. Містилося лише засте­реження від дідичності великокнязівської влади; до того ж наступник Кейсту- товича мав обиратися спільно литовцями й поляками. В угоді вперше чітко роз­різнялися титули “великого” й “верховного” князів Литви, причому другий за­кріплювався за королем та його наступниками [219, №CCXVII, р.514-517; 212, t.II, №1630-1631, s.143-144; 324, арр.І,№1, с.148-151; 149, №55, s.77-81]. З січня 1433 р. у Кракові ці умови затвердив Йоґайла [164, t.I, №CLXXV, p.307-311; 149, №58, s.84-9O]^[1054]. МЛюбавський додавав, що Жиґімантас також зобов’я-

491 зався сплачувати данину Польщі [1135, c.74]; на безпідставності цього твер­дження наголосив Б.Барвінський [324, с.86].

Оцінюючи умови Гродненської унії 1432 р., Д.Зубрицький твердив, що відтепер BKJI потрапляло в залежність від Корони, тоді як угодою 1413 р. це не передбачалося [763, с.299]. За тлумаченням А.Левицького, договір укладався лише на час життя Жигімантаса, але при цьому не визначалося, чи обов’язково по його смерті має бути обраний новий окремий литовський вел.

Надзвичайно показовою видається еволюція поглядів на ставлення Жигі­мантаса до Польщі. Тривалий час польські дослідники не шкодували компліме­нтів на користь цього вел. князя як “приятеля” Корони. Так вважав, наприклад, Л.Ґолембіовський [1907, t.II, s.65-66]; згідно з твердженням Ю.Бартошевича, Кейстутович “свято зберігав” союз із поляками [1854, s.842]. Аналогічний по­гляд на політику Жигімантаса (природно, в протилежній тональності) вислов­лювали й східнослов’янські дослідники. Н.Устрялов, Д.Зубрицький, М.Макси­мович, К.Бестужев-Рюмін, М.Дашкевич, Н.Молчановський визначали вел. кня­зя як “креатуру поляків”, “захисника унії”, “ненависне для Русі знаряддя Поль­щі” [1668, ч.І, с.308; 763, с.329; 1185, с.169; 385, т.П, вып.1, с.48; 641, с.138; 1232, с.363].

Як не дивно, відмінний від традиційного погляд на стосунки Жигімантаса з Польщею дуже рано було висловлено в російській історіографії. М.Щербатов (на жаль, невідомо, на якій підставі) стверджував, що вел. князь плекав плани “захоплення Польщі” [1797, т.ІѴ, ч.І, c.488]; звичайно, ця заява не справила впливу на погляди пізніших дослідників. Зі свого боку, Ю.Шуйський вказав на те, що Жигімантас прямував “дорогою Вітольда” [2154, s.69]. Однак і після цьо­го польські історики не відмовилися від звичної оцінки К&йстутовича; так, за ^[1065]

М.Бобжиньським, поки цей вел. князь правив Литвою, у поляків не було під­став для тривоги [400, т.І, с.244].

Аргументовано спростував уявлення про Жигімантаса як вірного прихи­льника Корони АЛевицький, широко використавши при цьому актові та епі­столярні матеріали (значну частину яких сам опублікував). Він довів, що Кейс- тутовичем від самого початку проводилася “дволична” політика щодо Польщі, причому достойники останньої розуміли це [1994, s.152, 158; 1995, s.294-295]. З характеристикою Жигімантаса як “сепаратиста” погодився й А.Прохаска [2068, s.253].

Слушність висновків Левицького отримала цілковите визнання з боку українських дослідників (М.Грушевського, Б.Барвінського). За Грушевським, вел. князь намагався йти “слідами” свого старшого брата, шукаючи опори про­ти Польщі [578, τ.IV, с.219, 227-229]. “Континуатором” політики Витаутаса вва­жав Жигімантаса й Барвінський; він вказав на наявність певних хитань у діях і старшого Кейстутовича, і Швітріґайли, які то виступали за повну незалежність ВКЛ, то лише чинили спротив надмірним польським впливам [324* с.31-32]. На думку цього дослідника, і Йогайла, і польські можновладці розуміли, що Жигі- мавтас тільки вимушено є їхнім союзником^[1066].

Варто зауважити, однак, що традиційна хибна оцінка політики Жигіман- таса стосовно Польщі побутувала в літературі до кінця досліджуваної історіо­графічної доби, і навіть поза її межами. Зокрема, й надалі перебільшували гото­вність вел. князя жертвувати на користь Корони державними інтересами, хара­ктеризуючи його як “полонофіла” чи “підручного Польщі”, “пристрасно відда­ного” її інтересам, Ф.Леонтович, П.Брянцев, А.Ярушевич, О.Єфименко, В.Піче- та, І.Крип’якевич [1057, с.265-266,389; 433, с.58; 1830, с.7; 722, с.91; 436, с.180; 1359, с.89; 973, с.329].

Вже 20 січня 1433 р. у Тракаї Жиґімантас підтвердив Гродненську унію [212, t.∏, №1649, s.147; 324, арр.І, №3, с.152-155; 149, №59, s.90-94]. Попри пе­ремогу в минулому грудні над військами Швітріґайли, становище вел. князя протягом усього 1433 р. лишалося дуже важким, аж до критичного [212, t.II, №1664, s.!51]. Змогу хоч якось контролювати ситуацію йому давала лише по­льська допомога; тому, зазначав Барвінський, Жиґімантас і не міг “покинути цю ошукувану ним на кожному кроці Польщу” [324, c.53]. На прохання Кейстуто­вича Йоґайла в січні 1’434 р. відвідав ВКЛ, знову підтвердивши його великокня­зівську гідність; той, у свою чергу, 27 лютого в Гродні засвідчив свою вірність укладеній тут у 1432 р. угоді [164, Li, №CLXXVI, р.312-317; 212, t.II, №1681, s.155; 193, t.XI, №1975, р.230; 324, арр.І, №4, с.156-159; 149, №60-61, s.94-105]. В той же час видання Жиґімантасом загальноземського привілею 6 травня 1434 ρ., на думку Барвінського, слід розглядати як прояв нелояльності до Польщі [324, с.59].

Як відомо, 1 червня 1434 р. помер Йогайла. Проте лише перемога під Bi- лькомиром 1 вересня наступного року і мир з рицарями, укладений 31 грудня в Бжес ці-Ky я вському, за оцінкою Грушевського та Барві не ького, створили умови для “емансипації” Жигімантаса від Польщі [584, с.127; 324, с.66, 73]. Тепер, бе­ручи за зразок “політичну школу” Витаутаса, він мав змогу спертися на орден­ську допомогу в протистоянні з Короною. Таким чином, Жиґімантас “вступив під кінець свого панування зовсім у сліди Вітовта*' [324, с.68, 86]. Грушевський вказав, що Кейстутович, як і Швітрігайла, при першій сприятливій нагоді ви­явив свої автономістські прагнення [897, с.167; 608, с.16]^[1067]. Подібно до Швіт- рігайли, який хотів використати в боротьбі проти Польщі допомогу Мазовії, Жиґімантас також підтримував з тамтешніми князями добрі взаємини, зокрема, обіцяючи Болеславові мазовецькому Дорогичинську землю (по своїй смер­ті)^[1068]. Вже Й.Штріттер, вказавши на ворожість Жигімантаса до Корони, яка по­чала виявлятися з 1436 р., спробував пояснити цією обставиною укладення вел. князем того ж року угоди з Новгородом [1591, ч.Ш, с.190].

Водночас частина провідників польської політики змінює своє ставлення до Швітріґайли, схиляючись до порозуміння з ним. Щоправда, особистий візит Ольгердовича до Кракова (серпень 1437 р.) не дав бажаних для нього наслідків; тоді князь увійшов у переговори зі шляхтою руських земель Корони. У підсум­ку постала грамота, видана ним 4 вересня у Львові. За умовами цієї угоди Шві­трігайла піддавався з усіма своїми володіннями польському королеві Владисла­ву III. При цьому Луцька земля мала перейти до Польщі негайно, а решта (Ки­ївщина, Брацлавщина, Сіверщина) - по його смерті; також укладався союз про­ти всіх потенційних ворогів [193, t.II, №ХСІ-ХСІІ, р.84-86]. Названі умови, природно, викликали надзвичайне занепокоєння й обурення Жигімантаса, який сам бажав володіти Волинню, відповідно до Гродненської унії 1432 р. (Якраз тоді війська Кейстутовича здійснили невдалі виправи на Луцьк і Київ). Угоду, однак, не було затверджено на жовтневому сеймі в Серадзі, хоча це й не зава­дило подальшим контактам галицької шляхти зі Швітрігайлою. Пояснення цьо­му слід шукати в співіснуванні всередині тодішнього польського політикуму прихильників двох різних ліній у стосунках із ВКЛ. Перша полягала в якомога швидшій інкорпорації частини території останнього, а саме південних (україн­ських) земель, і була репрезентована малопольськими магнатами; друга ставила за мету поглинення всього ВКЛ, хоча б і повільнішими темпами. Це зазначав, наприклад, М.Грушевський. За його оцінкою, рішення Серадзького сейму було перемогою тих, хто виступав за “програму-максимум” відносно Литви [578, τ.lV, с.224, 394]. Ту саму обставину підкреслював А.Прєсняков; на його думку, аналізовані події засвідчували слабкість зв’язків Південної Русі з Литовсько-Ру­ською державою [1429, Т.П, вып.1, с. 137-138].

Пояснюючи тодішні контакти поляків зі Швітрігайлою, А.Коцебу вказу­вав на втрату ними довіри до Жигімантаса [946, с.230]. До більшого узагаль­нення вдався Й.Сенковський, зауваживши, що польська стратегія в цілому зво­дилася до підтримування боротьби всередині ВКЛ [1518, с.66]. “Двозначність” політики Корони щодо обох претендентів на вільнюський стіл, починаючи від 1437 р., констатував М.Смирнов [1538, с.35]. Паралель між діями Швітрігайли та Жигімантаса провів Ф.Леонтович. Втім, його твердження, нібито обидва обі­цяли Короні Волинь по своїй смерті, було хибним, оскільки Швітрігайла, як за­значалося, мав поступитися нею негайно [1057, с.241]. Головною метою Ольге- рдовича Грушевський вважав руйнування союзу Жигімантаса з Владиславом НІ; український дослідник, однак, мав сумнів у щирості обіцянки, даної Швітрі­гайлою стосовно Луцька [578, τ.IV, с.223]. За припущенням Б.Барвінського, по­ляки, розуміючи справжнє ставлення до них литовського вел. князя, не бажали повної поразки Швітрігайли; контакти з останнім стали лише відповіддю на не­лояльність Жигімантаса стосовно Корони [324, с.78, 87]^|069.

Події навколо Луцька викликали надзвичайно серйозне невдоволення Жигімантаса, загостривши його взаємини з Польщею. В цих умовах вел. князь був змушений вдатися до кроків, які б назовні підтвердили його вірність при­йнятим у 1432 р. зобов’язанням. 1 липня 1437 р. у Тракаї воєвода вільнюський Йонас Даугірдас присягнув, що по смерті Жигімантаса землі, якими він управ­ляє, перейдуть до Корони [193, LlI, №ХС, р.84; 149, №62, s.105-106]. Через пів­року (6 грудня) в Гродні його зверхник видав новий підтверджу вальний запис щодо унії [164, t.I, №CLXXVI1, р.318-320; 193, LlI, №ХСІІІ, р.86-88; 324, арр.І, №6, с.160-161; 149, №63, s. 106-108]. Польський уряд, у свою чергу, відмовився від подальших зносин зі Швітрігайлою.

Звільнення Польщі від боротьби з Орденом (після 1435 р.) створювало для Кейстутовича небезпечну ситуацію; тому в пригоді стало питання про чесь­ку корону. Вона виявилася вакантною в 1437 р., по смерті цісаря Зіґмунда. Окрім зятя останнього, Альбрехта II Габсбурга, на неї претендував молодший син Йогайли Казімерас; за активну підтримку поляками його кандидатури (зі зрозумілих мотивів) висловлювався й Жиґімантас. Вже в травні 1438 р. у нього постав план створення широкої антипольської коаліції, до якої, окрім нього та Альбрехта, мали увійти прусські та лівонські рицарі, архієпископ ризький та татари [191, bd.IX, №288, s.l72-173, №295, s.177; 193, t.XIV, арр.№44, p.558]; як уже зазначалося в розділі IV, Б.Барвінський припустив, що до них вел. князь бажав прилучити й Молдову^{[1069] [1070].}

На те, що Жигімантасом було зайняте майже незалежне від-Польщі ста­новище, подібне до того, яке мав Витаутас, звернув увагу Ф.Чарнецький [1726, c.54]^,°⁷¹. Низка дослідників (зокрема, М.Грушевський, Б.Барвінський) підкрес­лювала разючу подібність заяв, що робилися цим вел. князем наприкінці його правління, до-фразеології, якою користувався його старший брат. Так, Жигіма- ні ас писав Альбрехтові 11: “Ніколи ми не були нічиїми підданими, і велике кня­зівство наше, скільки сягає людська пам ять, ніколи не було нікому підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престіл його від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата, вічної пам яті Bimo- вта, воно правно перейшло на нас. як на правдивого спадкоємця, і ми на цім престолі за Божою поміччю нікого, окрім Бога, не боїмося”™¹² [193, t.XΠ, №261,р.4ОЗ].

Слідом за А.Левицьким факт підготовки Жигімантасом розриву з Поль­щею (цілком у дусі вчиненого раніше Швітрігайлою) був визнаний Любавсь- ким, Грушевським, Барвінським [1994, s.238, 258, 275, 282; 1995, s.294-309; 1135, с.93; 578, τ.IV, с.219, 227-229; 324, с. 102]. (Без сумніву, плани вел. князя не були секретом і для польських можновладців; тим не менше 16 грудня 1438 р. на Пйотркувському сеймі Владислав III вчергове підтвердив права Жигіман- таса на ВКЛ [231, s.25-27; 223, t.l, s.63; 212, LlI₉ №1751, s.171; 149, №65, s.l 10- 113]). Але на заваді задумам Кейстутовича стала низка перепон як назовні, так і всередині держави. 27 жовтня 1439 р. помер Альбрехт П, який мав стати клю­човим союзником Жиґімантаса. До того ж у самому ВКЛ виявилася помітна опозиція його антипольським планам’⁰⁷³. На думку Барвінського, можна навіть вести мову про існування в цей час двох “партій” у середовищі литовсько- руської знаті [324, с.141]. За припущенням Левицького, опозицію Жигімантасо- ві очолювали його син Михайлушка та єпископ вільнюський Мацей [1995, s.307-308]; з цим погодився й Гру шевський [578, τ.IV, с.228]. Однак ціла низка істориків (Барвінський, Бучинський, Копистяньський) висловила сумнів у та­кому розходженні в політиці Михайлушки та його батька [324, с.102; 448, с.144;

дані дії грунтувалися на об'єктивно існуючій на той час геополітичній ситуації в Централь­ній та Східній Європі. Тож цілком імовірно, що Кейстутович намагався доповнити творений ним антипольський фронт такою ланкою, як Молдова, тим більше, що остання свого часу також виступала в якості активного союзника Швітрігайли.

¹⁰⁷¹ Ще раніше М. Маркевич наголошував, що Йогайла, а згодом Владислав ПІ мали владу над “Малоросією” в якості не польських королів, а литовських великих (точніше, вер­ховних. - В. В.) князів [1210, τ.V, с. 132-133].

¹⁰⁷⁷ Подаю в перекладі М.Грушевського [578. τ.IV. с.228].

^10λ, Суперечливі думки щодо визначення тогочасних прихильників і противників унії висловив М.Смирнов. то твердячи, що цього бажали лише поляки, то визнаючи, що за збли­ження з Польщею виступала й частина знаті BKJI [1538. с.ЗО, 61]. М.Грушевський слушно зауважив, що вже тоді стає відчутним бажання литовсько-католицького боярства утримати зв'язок із Короною заради збереження власного привілейованого становища в державі [578, τJV. с.265, 339, 348]. М.Коялович, визначаючи причини нерішучості литовсько-руської ари­стократії в боротьбі проти Польщі, навпаки, наголошував на зовнішніх чинниках, а саме не­безпеці від Ордену, а згодом - від Москви [954, с.221].

1972, s.97-l02]. Барвінський зауважив при цьому, що крах планів вел. князя по­яснюється зростанням політичної ролі Панів-ради в 1430-х рр.; втім, на його думку, не варто надто суворо судити Жиґімантаса за невдачу, адже “те саме стрінуло і такого геніального чоловіка, як Вітовт” [324, с.116].

“Моральна поразка”, якої зазнав Кейстутович, змусила його відмовитися від своїх далекосяжних задумів. 31 жовтня 1439 р. у Тракаї він (вже вкотре) підтвердив литовсько-польську унію [193, LXII₉ №262, р.403-404; 324, арр.І, №7, с. 161; 149, №66, s.l 17-114]; у відповідь Владислав III 7 січня 1440 р. в Кра­кові запевнив Жиґімантаса у визнанні за ним великокнязівської гідності [164, t.I, №CLXXX, р.323-324; 149, №67, s.l 14-115]. В той же час, на гадку Барвінсь- кого, обурення литовсько-руського господаря позицією власної аристократії дійсно могло породити в нього задум помсти за зрив антипольських планів і відбитися (в гіперболізованому вигляді) у відповідній звістці “Хроніки Бихов- ця” [324, с.109, 141]^,°⁷⁴.

Найпомітнішою рисою еволюції дослідницьких поглядів у процесі ви­вчення в східнослов’янській литуаністиці литовсько-польських взаємин 1430-х рр. є відмова значної частини фахівців від усталених стереотипів. У першу чер­гу йдеться про подолання уявлень про Жиґімантаса І як послідовного союзника, а Швітріґайлу - як непримиренного ворога Польщі. Хоча окремі історики від­давна ставили ці погляди під сумнів, їхню хибність було аргументовано дове­дено лише наприкінці XIX cτ.₉ внаслідок розширення джерельної бази дослі­джень. При цьому найбільш рішуче розрив із застарілими уявленнями відбува­вся в польській та українській історіографіях. У той же час значно більше роз­ходжень лишалося в спробах визначення позиції Йоґайли в литовсько-польсь­кій боротьбі, хоча й тут помітний поступовий відхід від ототожнення держав­них інтересів Корони з особистими планами короля.