Еволюція міждержавних відносин у 1440-1501 рр. Мельни- цька унія
Обставини та умови, за яких Казімерас обійняв у 1440 р. владу у ВКЛ, неоднаково характеризуються в джерелах. За твердженням Длуґоша, Владислав IlI призначив свого молодшого брата намісником у Литві [172, t.V, s.577; 224, t.∏, s.348].
Протилежну версію подій знаходимо в “Хроніці Биховця”; тут стверджується, що литовські пани привезли 12-річного Яґайловича всупереч бажанню достойників Корони, викравши його [99, с.157]. Після того, як Казімерасln74 На думку АЛевицького. однією з причин подій 1440 р. могли, бути побоювання противників антипольського курсу Жиґімантаса [1995. s.309]. Б.Дундуліс не виключав навіть, шо змова і вбивство Жигімантаса могли відбутися не без участі поляків [701. с.27]. прибув до Вільнюса, його було проголошено вел. князем, незважаючи на спротив поляків, які супроводжували малолітнього королевича. Природно, на прохання магнатів ВКЛ підтвердити великокнязівську гідність Казімераса Владислав відповів відмовою.
Активним діям польського уряду в литовсько-руських землях тоді заважала справа угорської корони, вакантної по смерті Альбрехта II. 8 березня 1440
р. Владислав став королем Угорщини (як Уласло 1) [790, с.208]. Персональна польсько-угорська унія відповідала інтересам насамперед мал ©польських магнатів; зокрема, дуже активно діяв у цьому напрямі З.Олєсницький. Тож справи ВКЛ опинилися на певний час на периферії уваги польського політикуму[1071]. Щоправда, за повідомленням Длугоша, польський король мав намір поділу ВКЛ. Одразу по смерті Жиґімантаса Болеслав мазовецький, брат дружини Ми- хайлушки Офки, захопив обіцяні йому Дорогичин і Мельник [172, t.V, s.576]; ці землі Владислав мав намір лишити в його руках. До Корони планувалося приєднати Волинь і Берестейщину, а за Михайлушкою визнати Тракай і, можливо, Гродно. Рештою ж литовсько-руських земель повинен був порядкувати Казіме- рас [172, t.V, s.608-609].
Проте реалізувати це в будь-якому разі не вдалося.Вищевикладені події 1440 р. частина дослідників трактувала, беззастережно сприймаючи польську версію подій, репрезентовану Длуґошем. Так, Д.Ба- нтиш-Каменський, а за ним С.Соловйов вважали, що Казімераса дійсно було спочатку вислано в якості намісника ВКЛ за ініціативою польського уряду [311,
с. 44; 1568, №12, с.151; 1557, с.194; 1559, кн.П, с.426; 1573, с.213]. “Удільним великим князем” Литви вважав молодшого Ягайловича, подібно до Витаутаса, М.Костомаров [919, с.24-25]. Досить рано цей погляд, однак, зазнав критики; зокрема, відкинув трактування Казімераса як польського намісника Д.Зубриць- кий [763, с.334-335]. Пізніше МЛюбавський зауважив навіть, що бажання Владислава III зробити брата лише намісником було порушенням домовленостей 1432 р. [1135, с.95]. Разом із низкою інших, ця теза Любавського була заперечена М.Максимейком [1167, с.13, прим.7]; згодом перший сам визнав, що, за умовами Гродненської унії, по смерті Жиґімантаса І ВКЛ (за винятком деяких територій) мало повернутися до польського короля і Корони [1148, с.68]. Нарешті, М.Гру шевський вважав, що кандидатуру Казімераса було висунуто в середовищі литовсько-руських, а не польських політиків. Як відносно компромісна, вона була прийнята й протилежною стороною [578, τ.IV, с.231].
Що ж до міждержавних стосунків ВКЛ із Короною, які було встановлено в 1440 р., то тут у східнослов’янських історіографіях практично не існувало розбіжностей. Загальне визнання отримала теза, згідно з якою обрання Казімераса литовським вел. князем знаменувало фактичний розрив литовсько-польської унії 1432 р. [1135, с.96; 578, τ.IV, с.233, 237; 687, с.108]. (Це, щоправда, не заважало деяким авторам плутати тогочасні Литву та Польщу [1292, с.88-89 і да- лі]).
Перші роки правління нового вел. князя (фактично за нього державними справами в цей час порядкували Пани-рада на чолі з Йонасом Гоштаутасом, воєводою тракайським, а згодом - вільнюським та канцлером) були позначені складним становищем BKJL Однак провідникам литовської політики незабаром вдалося владнати всі головні проблеми.
Волинь, яку Швітріґайла опанував одразу по вбивстві Жигімантаса, була визнана пожиттєвим володінням Ольгердо- вича; останній, продовжуючи титулувати себе вел. князем, визнав над собою зверхність небожа. Вдалося (хоча б тимчасово) приборкати претензії на батьківську спадщину з боку Михайлушки Жиґімантовича. Нарешті, влітку 1444 р. ВКЛ повернуло собі Дорогичинську землю, сплативши за це мазовецькому князеві 6 тис. кіп празьких грошей.В таких умовах Владислава III спіткала загибель[1072] у битві проти турків під Варною 10 листопада 1444 р. Природною кандидатурою на польський трон вважався Казімерас, який спирався на Великопольщу і малопольську шляхту; проте магнати Малопольщі підтримували не сина колись запрошеного їхніми предками Йогайли, а Болеслава мазовецького. На Серадзькому сеймі 1445 р. Казімераса було обрано королем[1073]. Проте сам Яґайлович зволікав із відповіддю, безумовно, під впливом литовсько-руських панів, які бажали вирішити на користь Литви деякі існуючі між нею та Польщею проблеми. Навесні 1446 р., щоб спонукати вел. князя до рішучіших дій, королем умовно (на випадок незгоди Казімераса та Панів-ради) було обрано Болеслава. Це становило безпосередню небезпеку, з огляду на його родинні зв’язки з претендентом на вільнюський стіл - Михайлушкою.
У вересні 1446 р. у Бересті відбувся з’їзд литовсько-руських та польських магнатів, на якому перші виставили умови прийняття Казімерасом польської корони. За свідченням Длугоша, передбачалася відмова від образливих для ВКЛ згадок про “інкорпорацію” та подібних висловів, якими рясніли попередні унійні акти. Між двома державами встановлювався оборонно-наступальний союз. Що ж до територіальних суперечок, то Корона мала визнати за Литвою володіння Волинню, а також повернути захоплені раніше Західне Поділля та прикордонні волинські замки, названі в Гродненській угоді 1432 р. Однак поляки, пише Длуґош, переконали Казімераса насамперед прийняти корону, а вже згодом займатися впорядкуванням стосунків між Литвою та Польщею [172, t.
VI, s.24-25].Доповненням до повідомлень польського історика слугує датований і 7 вересня 1446 р. документ, що містить умови, аналогічні висуненим литовськими панами в Бересті. Однак тут зазначено, що йдеться про литовсько-польську угоду, укладену в Парчеві; звертає на себе увагу й той факт, що Казімерас уже титулується польським королем [193, LXIV, №5, р.7; 200, s.237-239]. Оскільки про жодний договір під 1446 р. у Дпугоша не повідомляється, частина дослідників (наприклад, М.Бобжиньський) трактувала згаданий документ у якості проекту ради ВКЛ, не прийнятого польською стороною [1859, Li, s.315, prz.1]. З протилежним твердженням виступив АЛевицький: на його думку, Длуґош міг свідомо приховати факт укладення договору, невигідного для Корони [1998, s.23-35; 193, t.XIV, р.7]. Проте визнання даного акту довершеною угодою не отримало поширення в литуаністиці. На тому, що йдеться лише про литовський проект, наполягали Б.Улановський та А.Прохаска, вказавши, що в дійсності цей документ постав не в Парчеві, а в Бересті [200, s.235; 2068, s.272, prz.1; 2076, s.31; 2090, s. 196-199]. Таке тлумачення було прийняте й М.Любавським та А.Прєсняковим [1135, с.113-115; 1429, т.П, вып.1, с.145]; до цієї ж точки зору обережно схилялися М.Грушевський та Б.Бучинський [578, т.ІѴ, с.238-240; 448,
с.150-151]. Здається, єдиним, хто повторив твердження Левицького, був Й.Ма- линовський [1194, ч.Н, вып.2, c.441]10z8; не виключено, що це могло бути спричинене недостатньою обізнаністю з літературою питання.
Зрештою, Пани-рада погодилися з бажанням Казімераса обійняти трон, який раніше займали його батько та брат. Проте в якості гарантії вел. князь мусив видати 2 травня 1447 р. загальноземський привілей, який поміж іншими містив і пункти, виразно спрямовані на забезпечення самостійності й цілісності ВКЛ. Зокрема, литовсько-руський господар присягався не зменшувати територію держави порівняно з часами Витаутаса[1074] [1075]. Також Казімерас зобов’язався надавати уряди та землі лише “тубільцям” і в жодному разі - іноземцям[1076]. Судячи з усього, привілей 1447 р. дійсно заспокоїв верхівку ВКЛ і приспав її побоювання щодо долі батьківщини[1077]. Невдовзі Казімерас відбув до Польщі, де й сталася його коронація (25 червня 1447 р. у Кракові). За оцінкою М.Гру шевського, маючи тоді чудову нагоду рішуче розірвати зв’язок із Польщею, литовсько-руська аристократія не наважилася на це. Такі дії знаті ВКЛ український історик пояснював “двоїстістю” її політики, спрямованої одночасно й на охорону окремішності від Польщі, і на збереження тісного союзу з останньою [578, т.ІѴ, с.237-238, 241; 584, с.128]. Самі ж литовсько- польські стосунки, що встановилися внаслідок обійняття Казімерасом верховної влади в обох державах, кваліфікувалися дослідниками неоднаково. Згідно з найпоширенішим поглядом, від 1447 р. (і до смерті Казімераса) Литву пов’язувала з Короною персональна унія. В.Антонович зауважив, що до середини XV ст. ВКЛ користувалося повною самостійністю [280, c.2],°82. М.Дашкевич звертав увагу на те, що відтоді в одних руках вперше було сполучено і владу над Польщею, і реальний контроль над Литвою; саме в цьому він шукав витоки наступного прискореного зближення між ними [641, с. 140-141]. А.Прєсняков підкреслював “дуже різкий” персональний характер тодішнього литовсько-польського зв’язку, який втілювався в особливій ролі Казімераса. Останній знаходився наче поза обома державами і над ними, “в ролі подеколи суперарбітра швидше, ніж правителя” [1429, Т.П, вып.1, с. 146]. Дехто висловлював і відмінні від вищенаведених думки. Так, М.Смирнов бачив у аналізованих подіях збереження “федеративного союзу” між ВКЛ та Короною, спричиненого наявністю в них спільних зовнішніх ворогів [1538, с.6- 7]. М.Грушевський натомість наголосив на тому, що за життя Казімераса литовсько-польські стосунки не було формалізовано навіть у вигляді союзу [578, τ.IV, с.251-252]. В якості єдиного реального досягнення тогочасної унійної програми польської верхівки Грушевський вказував на приєднання до Корони Західного Поділля [584, с.131]. Значну увагу з боку фахівців привернуло питання про те, наскільки виваженою була політика Казімераса стосовно інтересів обох своїх народів. Дехто приписував йому “патріотизм” стосовно Литовсько-Руської держави; такої думки дотримувався, зокрема, М.Максимович [1176, с.152]. Відповідно до своєї загальної оцінки цього правителя, наголошував на “безхарактерності” Казімераса, його постійному хитанні між Литвою та Польщею В.Антонович. Проте та обставина, що Ягайлович після 1447 р. значно більше часу проводив у землях Корони’084, неминуче ставила ВКЛ в істотно скрутніше становище [274, с.238]. На те, що Казімерас невдовзі рішуче став на бік Польщі в її суперечках із ВКЛ[1081], вказував і М.Грушевський; на його думку, особливо помітним це стає з 1453 p., коли королем було нарешті підтверджено коронні привілеї [578, τ.IV, с.244; 584, с.128]. (На думку А.Прєснякова, пріоритет польським справам став надаватися Казімерасом від початку війни Корони з Пруссією, тобто з 1454 р. [1429, Т.П, вып.1, С.148-149]). Подібна ситуація не могла сприяти нормалізації, литовсько-польських стосунків, і без того напружених. Загострювала взаємини й зарозумілість польської сторони: так, на переговорах у Любліні в травні 1448 р. було запропоновано скасувати на майбутнє саму назву ВКЛ [172, t.VI, s.44J. Дражливим було й питання про подальшу долю Волині (бездітний Швітріґайла мав на той час, щонайменше, близько 80 років). Однак за наказом самого Ольгердовича по його смерті (що настала 10 лютого 1452 р.) його оточення передало Волинь під литовську зверхність [172, t,Vl, s.96-97]. Цей вчинок Швітрігайли Грушевський пояснював (гадаю, слушно) його вірністю ‘‘державній ідеї*” ВКЛ [584, с.130]. Варто зазначити, втім, що в польській історіографії дана подія нерідко тлумачилася як перехід Волині від Польщі до Литви[1082] [1083]; так вважав, наприклад, Й.Лелевель [1044, с.101]. Похибки припустився й В.Антонович, твердячи (в одній зі своїх ранніх праць), що 20 роками пізніше переходу Поділля під польську зверхність та сама доля спіткала й Волинь [270, с.ХХІ]. На помилковість подібного погляду вказав М.Максимович [1172, с. 161 -163; 1175, с.312]. Остаточне повернення волинських земель (вже під владою намісника, а не окремого князя) до складу Литовсько-Руської держави, природно, викликало обурення поляків, насамперед малопольських магнатів та шляхти на чолі з Олє- сницьким. Лунали навіть заклики до війни з Литвою за Луцьк, до якої, щоправда, не дійшло. Зі свого боку, магнати ВКЛ уже відкрито виявляли невдоволення тривалим перебуванням господаря в Польщі та його неувагою до потреб батьківщини. Багатим на подібні прояви виявився 1453 р. Є звістка, що в травні у Вільнюсі Казімерасові було заявлено про бажання мати іншого господаря; в сутичці вел. князя нібито навіть було поранено. У вересні того ж року литовські пани скаржилися гросмейстерові на Казімераса, засвідчуючи прагнення отримати окремого правителя [212, t.II, №1904, 1908-1909, s.196]. В листі від 7 серпня 1453 р. згадується також, що в той час існувала й конкретна кандидатура на великокнязівський стіл — Радвіла Астикович10, його прихильники сподівалися, зокрема, на допомогу з боку татар [212, t.II, №1907, s.196; 191, bd.Xl, №296, s.262]. Природно, за подібних обставин BKJI не брало повномасштабної участі у війні Польщі проти Пруссії, хоча траплялися й виключення[1084] (наприклад, у битві під Хойницями в складі польського війська був наявний 5-тисячний литовсько-руський контингент). Влітку 1456 р. Пани-рада вимагали відмови поляків від Поділля і повернення Казімераса до ВКЛ. Тоді ж, за повідомленням Длу- ґоша, всередині магнатської верхівки стався поділ. Зокрема, регент часів мало- літства Казімераса і найвпливовіший серед литовсько-руських панів Йонас Го- штаутас вимагав, щоб, у разі небажання Казімераса постійно перебувати в своїй дідичній державі, той призначив литовським вел. князем Семена Олелькови- ча[1085]. (Останній, між іншим, був одружений з дочкою Йонаса Марією). Ґошта- утаса підтримали в цьому Юрій Острозький, Олехно Судімантович; проти подібних планів, зберігаючи лояльність до Казімераса, висловилися насамперед воєвода тракайський Йонас Манвидас (Івашко Монивідович) та Миколас і Йонас Кясґайли [172, t.VI, s.212; 224, till, s.296; 216, t.II, s.250].∙ Щоправда, в 1458 р. Ґоштаутас помер; проте рішучість патріотів ВКЛ не зменшилася внаслідок цього. Свідченням цього є повторення в 1461 р. вимог до вел. князя, цілком аналогічних тим, які було висловлено п’ятьма роками раніше [172, t.VI, s.294; 224, till, s.409; 216, t.II, s.259]. У січні 1463 р. литовські посли на Пйотркувсь- кому сеймі, погрожуючи війною, вимагали повернення Західного Поділля, прикордонних волинських замків і навіть Белзької землі, втраченої ще в 1377 р. [172, t.Vl, s.344]. Пояснюючи таку поведінку достойників ВКЛ, М.Дашкевич вказував, що внаслідок Ґрюнвальдської перемоги, а тепер ще й відібрання Польщею у Пруссії поморських земель, було здійснено головну мету, яка ставилася творцями литовсько-польської унії; отже, відтепер потреба в ній втрачалася [641, с.178- 179][1086] Намагаючись визначити склад прихильників Семена Олельковича, дехто робив наголос на етноконфесійній ознаці. Так, І.Шараневич (без жодної підстави) твердив, начебто його кандидатуру підтримувала насамперед “Русь волинська і подільська” [1760, c.446]; боротьбу православних за свої права вважав сутністю цих подій А.Ярушевич [1830, с.42-43]. Визначав прибічників самостійності ВКЛ як “народну партію” І.Чистович [1739, с.55-56]. Однак у дійсності найвпливовішими союзниками Семена були литовці-католики. Тож згодом у фахових працях перевагу здобуває погляд на згадані події як на прояв литовського державного патріотизму. Так, зокрема, вважали М.Любавський, М.Грушевський, А.Прєсняков [1140, с.187; 578, т.ІѴ, с.247-249; 1429, т.П, вып.1, с.148-149][1087]. Згодом згадки про інциденти, подібні до тих, що мали місце з початку 50- X до початку 60-х рр. XV ст., зникають. Істотну роль у цьому мало відіграти завершення війни Польщі з прусськими рицарями (19 жовтня 1466 р. було укладено Торунський мир). Однак наприкінці 1470-х рр. попередні вимоги поновилися. Приводом-для занепокоєння Панів-ради стало’ посилення московської експансії, зокрема, падіння Новгорода. Так, перед Берестейським сеймом (березень 1478 р.) магнати, з огляду на новгородські події, знову просили Казімераса призначити до BKJI окремого намісника, яким мав стати один із старших синів вел. князя[1088]. Ягайлович заявив, що, допоки живий, нікому іншому не віддасть владу над Литвою, і вирішив сам повернутися сюди й залагодити східні справи [172, LVI, s.632]. Навесні 1480 р. литовсько-руські пани повторили свою вимогу, пропонуючи при цьому Казімерасові самому постійно перебувати у ВКЛ [172, t.VI, s.659]; втім, відтоді до кінця правління вел. князя відомостей про подібні випадки більше немає. Варто зазначити, що протягом усієї досліджуваної історіографічної доби спостерігаємо приклади нерозрізнення ВКЛ і Польщі часів Казімераса (як і його наступника Александраса). Йдеться не лише про авторів суто популярних праць; подібних похибок припускалися і Й.Штріттер[1089], Д.Зубрицький, С.Соло- вйов[1090], К.Кавелін, П.Куліш, І.Філевич, С.Бахрушин [1591, ч.Ш, с.240; 762, ч.І, с. 49; 1559, кн.ІІІ, с.613; 1554, с.474; 1563, с.106; 804, стб.762; 251, с.552; 995, т. ІІІ, с.226, 228; 1676, с.11; 33, с.132, прим.1]. Черговий приклад підсвідомої “обмовки” бачимо в характеристиці К.Бестужевим-Рюміним литовсько-польського протистояння часів Казімераса як “міжусобно?’ боротьби [385, т.П, вып.І, c.50-51]; “внутрішніми” проблемами “Речі Посполито?’ вважав названі події А.Прєсняков [1432, с.413]. Плутанину викликало й скасування князівської влади в Києві у 1471 р. Низкою істориків (Ґ.-Ф.Міллером, П.Симоновським, В.Рубаном, О.Шафонсь- ким[1091], А.Рігельманом) ця подія хибно тлумачилася як перехід Київщини від Литви до Польщі [1219, с.2; 1525, с.З; 1762, с.48, 246, 249; 1457, с.12; 1469, с.2- 3; 965, с.1]. Одночасно такий погляд побутував і в польській історіографії; це спостерігаємо на прикладі С.Сестренцевича-Богуша [1522, т.П, с.212, 239]. Аналогічно трактував київські події (помилково вважаючи, що вони відбувалися по смерті Олелька, тобто в 1455 р.) А.Коцебу [946, c.235][1092]. На тому, що з 1471 р. над Києвом було встановлено владу не польських, а литовських намісників, наголосив Д.Бантиш-Каменський, а згодом М.Максимович [311, с.48, 52; 1156, с.479; 1176, с.149-152]. Кінець невизначеності зв’язку між BKJI і Короною поклала смерть Казі- мераса (7 червня 1492 р. у Гродні). Після цього литовсько-руські магнати запросили його сина Александраса, який перебував у Литві разом із батьком, лишитися тут; 26 липня його було піднесено на великокнязівський стіл [2031, s.!92]. Виправдовуючись перед поляками за неузгодженість цих дій із ними, новий вел. князь та Пани-рада посилалися на заповіт покійного господаря, який начебто передавав Польщу Янові-Ольбрахту, а Литву - Александрасові [4, т.І, №101, с.116-118],°97. Про “тестамент” Казімераса згадується в “Хроніці Бихов- ця”, а також у пізніших польських хроністів [99, с.163; 216, t.∏, s.29l; 156, t.∏, s.888; 227, pars II, р.259]. В історичній літературі щодо існування згаданого заповіту висловлювалися різні погляди. Оскільки про таке розпорядження литовською стороною було згадано не одразу, Я.Каро припустив, що маємо справу з вигадкою [1867, th.V, hf.2, s.631-633]. Так саме скептично сприйняли дану звістку М.Грушевсь- кий та Б.Бучинський [578, т.ІѴ, с.252-253, 482; 448, с. 159-160]; в обороні протилежної точки зору виступив Ф.Папе, а за ним - О.Галецький та Л.Колянков- ський [2036, s.151-156; 2034, s.29, 31-32; 2031, s.191; 1913, t.I, s.421-422, 436- 438, 440; 1952, s.397-400]. Спішне обрання ^Александраса окремим литовським вел. князем уже Й.Лелевель слушно пояснював наявними литовсько-польськими протиріччями [1044, c.9¼ 93, 101-103]. М.Максимейко, вірний своїй тенденції тлумачити події політичної історії ВКЛ майже виключно крізь призму московської та кримської загрози, висловив іншу думку. Він обстоював обумовленість обставин інтронізації 1492 р. (як і 1506) зовнішньою небезпекою [1167, с. 127-128]. Отже, від 1492 р. навіть персональний зв’язок між ВКЛ та Короною, майже протягом півстоліття уособлюваний Казімерасом, припинив існування 109s. (Цілком хибним було твердження Н.Полєвого, начебто Александрас залежав від Польщі [1417, τ.V, с.592, 616]). Тим не менше обидві держави навзаєм потребували допомоги проти зовнішніх ворогів. Так, у березні 1493 р., під час війни з Москвою, литовський уряд просив Польщу про поміч; на це була отримана відповідь, у якій ішлося про необхідність відновлення унії. В свою чергу, грандіозний погром татарами Поділля восени 1494 р. змусив уже поляків звернутися наступного року до литовської сторони з аналогічним проханням і згодою на укладення нового акту унії. У 1496 р. провідники литовської політики заявили про свою згоду на унію в разі, якщо буде уневажнено всі попередні акти. На Вільнюському з’їзді того ж року було вироблено проект угоди; за нею, між Литвою та Польщею укладався сокр, проте із застереженням, що неможливість прийти на допомогу ,,w7 Старший син Казімераса, Владислав, уже був королем Чехії та Угорщини. ,l'9x За оцінкою О.Галецького. проект надання Києва Жигімантасові (1495-1496 рр.) передбачав приєднання Литовської Русі до Корони [1925. s.30J. іншій стороні не має бути приводом для розриву угоди. В разі безпотомної смерті вел. князя передбачалося обрання його наступника з числа членів правлячої в Польщі династії, і навпаки [193, t.XIV, №422-423, р.437-441]. Цей проект не було прийнято поляками. Проте незабаром, важкі умови, в яких перебувала на той час Корона10", і потреба допомоги з боку BKJI змусили її погодитися на укладення угоди на засадах рівності, які досі відкидалися. 6 травня 1499 р. у Кракові польські стани і король дали згоду на чергову литовсько-польську унію [193, t.XIV, №448-449, р.465-467; 149, №72-74, s.l2l- 124]; 24 липня у Вільнюсі її було затверджено сеймом ВКЛ [231, s.72-76; 212, t.II, №2111, s.251; 223, Li, s. 129-130; 149, №76, s.126-130]. Підґрунтям унійного акту став вищезгаданий литовський проект 1496 р. Насамперед підтверджувалися умови Городельськоїунії 1413 р. і вічний союз між двома державами, який передбачав обопільну допомогу проти всіх ворогів. Ішлося також про спільний вибір правителів Литви та Польщі. Решту ж актів унп (окрім Городельського) було оголошено такими, що втрачають чинність. Порівняно з іншими литовсько-польськими угодами, унія 1499 р. не привернула значної дослідницької уваги. С.Кутшеба кваліфікував її в якості міждержавного союзу [1983, s.32]; В.Пічета проводив паралель між нею та уніями 1413 і 1432 рр. [1369, с.618]. Відмінні здогади було висловлено в літературі стосовно того, від якої сторони виходила ініціатива укладення угоди 1499 р. У польській історіографії переважало уявлення, згідно з яким перший крок було зроблено верхівкою ВКЛ [1867, th.V, hf.2, s.782; 1859, t.∏, s. 17]; протилежну думку обстоював М.Грушевський [608, с.20]. За зауваженням АЇПрєснякова, показовою є активізація унійних прагнень у той час, коли посилювався.зовнішній тиск на Литву чи Польщу. При цьому, вказав він, слід враховувати те, що розбіжності в зовнішньополітичних пріоритетах спостерігалися не лише між цими двома державами, а й всередині кожної з них (між власне ВКЛ та українськими землями, Малопольщею і Великопольщею) [1429, Т.П, вып.1, с. 165-166]. Однак проіснувати довго (хоча б на пергамені) рівноправному союзу з Польщею, якого так довго домагалися литовсько-руські достойники, не судилося. Вкрай невдала війна з Москвою, яку ВКЛ змушене було вести від 1500 р., робила необхідною польську допомогу; угода ж 1499 р. не гарантувала її. До цього, як і в 1444 р., додалася смерть польського короля (Ян-Ольбрахт помер 17 червня 1501 p.). В цих умовах литовська сторона мусила звернутися до поляків із пропозицією унії і кандидатурою Александраса на королівський трон. Відповідні рішення було ухвалено на Гродненському сеймі в серпні 1501 р.; наприкінці того ж місяця було виряджено послів на елекційнмй сейм до Пйотркува. З жовтня (тобто ще до формального обрання Александраса польським королем) послами від ВКЛ було дано згоду на прелімінарний унійний акт [164, t.I, №CXCVI-CXCVII, р.356-362; 212, t.∏, №2138, s.259-260]. 23 жовтня в Мельнику його затвердив Александрас разом із присутньою тут частиною Панів-ради; nw9 У 1498 р. Галичина та Поділля були двічі спустошені турецькими, татарськими та молдавськими військами. господар зобов’язався також, що унію буде визнано й рештою литовсько- руської політичної еліти [231, s.77-81; 223, t.I, s. 131-133; 149, №82, s. 142-147]. Ії умови виразно контрастували з реальними взаєминами між BKJl та Короною, які встигли скластися на той час. Зокрема, підкреслювалося, що обидві держави мають відтепер становити одну (“одне тіло”). Монарх мав спільно обиратися обома народами; передбачалося також існування єдиного сейму, грошової системи та зовнішньої політики. М.Грушевський зауважив, що Мельницька угода виразно протирічила попередній (1499 р.), як і в цілому литовській політиці щодо Польщі [578, τ.IV, с.262]. Частина дослідників (Я.Каро, згодом МЛюбавський) пояснювала це тим, що критична ситуація, в якій перебувала Литва, змусила її провідників прагнути тіснішого з’єднання з Короною [1867, th.V, hf.2, s.856; 1135, с.143, 146; 1148, с.182-183]. Проте, як слушно зазначив Грушевський, магнати ВКЛ просто не визнавали укладеної в Мельнику унії [578, т.ІѴ, с.262-263, 341]; це було цілком природним, якщо згадати відповідні статті привілею 1492 р. Дійсно, Пани-рада рішуче відмовилися затверджувати угоду; звісно ж, тієї самої лінії дотримувався й сейм. Зокрема, пізніше, в 1569 р. у Любліні, литовсько-руські представники наголошували на тому, що їхні посли в Пйотркуві перевищили свої повноваження, а присутніх у Мельнику панів змусив до підтвердження акту унії Александрас [25, с.80]. Польська сторона, зі свого боку, в усіх переговорах про поновлення унії (аж до 1569 р.) наполягала на тому, що угода має відбутися на умовах 1501 р. Засади Мельницької унії віддавна привертали увагу дослідників. Зокрема, зазначалося, що ця угода являє початок реального з’єднання Литовсько-Руської держави з Польщею й відіграла велику роль у підготовці Люблінської унії [707, с.121; 1210, τ.V, с.132; 786, т.І, c.347]. В якості “найнеприроднішого факту'” в історії ВКЛ характеризував Мельницьку унію М.Коялович, з огляду на обстоювану ним тезу про тодішнє панування в цій державі “руської парті?’ [954, с. 181 - 182; 962, с.148]. Дещо стриманішим був погляд на події 1501 р. Грушевського. На його переконання, тоді було досягнуто компромісу між традиційними прагненнями ВКЛ і Корони: фактично встановлювалася персональна унія, реальна ж лише декларувалася [578, т.ІѴ, с.261][1093]. За оцінкою С.Томашівського, в 1501-1569 рр. між двома державами існувала (принаймні, формально) реальна унія. Перерва спостерігалася лише між 1544 р., коли ВКЛ було передано в управління Жиґімантасові-Аугустасу, та 1548 (роком смерті його батька Жиґі- мантасаП) [1639, с.126]"0'. Що до факторів, які завадили реалізації угоди 1501 р., то в деяких працях популярного характеру твердилося про міфічний спротив “руської партії*” [982, с.85]. Згодом у фаховій літературі акцент робився переважно на небажанні тіснішої унії з Короною з боку литовсько-руських магнатів1,°2. До того ж, додав А.Прєсняков, практика продемонструвала керівникам литовської політики, що вони в будь-якому разі не можуть розраховувати на реальну польську допомогу в боротьбі з Москвою [1429, Т.П, вып.1, с.171]. М.Грушевським було звернуто увагу на те, що BKJT могло тоді отримати окремого від Корони господаря в особі Жигімантаса, але Пани-рада вчергове не скористалися подібною можливістю [578, τ.IV, с.263]. В.Пічета наголосив на тому, що Мельницька унія, хоча й не втілена в життя, наочно продемонструвала мету поляків [1370, с.З76-377][1094]. Вищевикладене вповноважує на твердження про те, що вивчення в східнослов’янській литуаністиці розвитку литовсько-польських взаємин між 1440 і 1501 рр. позначилося переважно реконструкцією “зовнішньої історії” справи, тобто встановленням основних фактів. Підставою цього слугувало розширення джерельної бази досліджень. Що ж до оригінальних концепцій і узагальнень в цілому, то їх було висловлено небагато; як результат, складно простежити магістральні напрями їхньої еволюції. Варто згадати хіба що посилення критичного ставлення до версії Длуґоша, згідно з якою Казімерас оголошувався намісником Владислава ПІ у Литві. З іншого боку, помітний відхід від спроб шукати “православний” чи “народний” ґрунт під виступами 50-60-х рр. на захист самостійності ВКЛ.