“Унійна справа” за часів Жигімантаса Il і Жигімантаса- Aytycmaca (до початку 1560-х рр.)
Події, що відбулися у ВКЛ по смерті Александраса (який помер у ніч з 19 на 20 серпня 1506 р.), значною мірою нагадували ті, завдяки яким цей литовсько-руський господар обійняв владу.
Так саме, як і в 1492 р., Пани-рада, не звертаючись за порадою до Корони, обрали вел. князем іншого сина Казімераса - Жигімантаса. Це сталося 20 жовтня 1506 р. На виправдання своїх дій литовсько-руські магнати вказували на небезпеку, яку начебто вже тоді становив для держави фаворит покійного правителя Михайло Глинський. З довірою до подібних тверджень поставився М.Максименко; відповідно до свого трактування литовсько-руської історії, він твердив, що тоді (як і чотирнадцятьма роками раніше) раду спонукала до неузгоджених із поляками дій зовнішня небезпека [1167, с. 127-128]. Втім, уже М.Коялович критично поставився до наведеної магнатами BKJl аргументації, зазначивши, що гіперболізація небезпеки від Глин- ського мала на меті забезпечення вибору окремого литовського вел. князя [954, с. 184; 578, тJV, с.264]"04.Протягом першого десятиліття правління Жигімантаса П унійне питання неодноразово ставилося на порядок денний. В грудні 1511 р. поляки нагадували про необхідність реалізації Мельницької унії 1501 р. [146, t.I, №CCCXIV, р.235- 237]. Зі свого боку, Пани-рада, вірні традиційній позиції, запропонували в березні наступного року проект угоди, яка передбачала укладення між BKJI та Короною оборонно-наступального союзу із зобов’язанням рівної взаємодопомоги [146, Lil, №ХХХ, p.45, №XXXV-XXXV1, р.47-48]"05. На початку 1513 р. литов- ська рада, з огляду на важку війну з Москвою, просила Жигімантаса про повернення до BKJl[1095] [1096] [1097], а також про допомогу з боку Польщі; у відповідь на це, однак, поляки виставили вимогу реалізації унії [146, t,∏, №CCIV, р. 177-178]. У лютому 1514 р. литовсько-руські магнати пообіцяли повернутися до унійної проблеми після завершення війни. LTieY ж доби стосується й помилкова звістка А.Віюка-Кояловича про перехід у 1516 р. Дорогичинської землі до Корони [227, pars II, p.367]; в дійсності, як зазначив МЛюбавський, мова йде про обласний привілей, наданий тоді цій землі [1135, с.207]. Таким чином, з юридичного боку литовсько-польські міждержавні взаємини й надалі лишалися неврегульованими[1098]. “Потентати” BKJl тим часом намагалися закріпити окремішність своєї батьківщини, використовуючи династичну проблему, яка виникла в стосунках Жигімантаса з поляками. 22 квітня 1522 р. господарем було підтверджено загальноземський привілей [231, s.124- 126]. 4 грудня того ж року на Вільнюському сеймі Пани-рада присягнули, що не оберуть наступним вел. князем нікого, крім Жиґімантаса-Ауґустаса[1099] (231, s.121-123; 146, tVI, №CXV, р. 126-127]; ініціативу в цій справі не без підстав приписували матері останнього Яґеллона Боні Сфо’рца. Щоправда, істотного зацікавлення в східнослов’янській литуаністиці даний сюжет не викликав[1100]. У 1526 р. поширилися чутки, що папа хоче дарувати московському правителеві королівський титул; реакцією на це стало прохання Панів-ради, щоб BKJI було перетворено на королівство і відбулася коронація Жиґімантаса-Ауґустаса [4, т.ІІ, №144, с. 171-172, 174-176][1101] [1102] [1103] [1104]. М.Грушевський припускав, що цю пропозицію могло бути висунено за порозумінням із Боною, оскільки інтереси її та верхівки ВКЛ у даному питанні співпадали [578, т.ІѴ, с.347-348]. Незабаром згадані прагнення було частково реалізовано. 18 жовтня 1529 р. вальний сейм у Вільнюсі проголосив малолітнього сина Жигімантаса та Бони литовським вел. князем [225, р.229; 216, t.II, s.395; 156, t.II, s.1045; 100, с.192, 213, 235]ιu,. (Хибне тлумачення цим діям литовсько-руських “потентатів” дав Т.Нарбут. На його думку, останні діяли “поспіхом”, оскільки боялися претензій Василя III на вільнюський стіл, як це вже було в 1506 р. Нове пожвавлення навколо унійного питання спостерігається з 1540-х pp.,,b Це відбувається, зокрема, під впливом посилення османської загрози (в 1541 р. турками було приєднано більшу частину Угорщини). Як наслідок, протягом 1542-1544 рр. з боку Корони неодноразово (хоча й марно) порушувалося питання про відновлення давніх унійних “записів”. Щоправда, в 1544 р. сталася подія, яка явно суперечила прагненням польського політикуму. 8 жовтня на Берестейському сеймі (останньому, на якому був присутній Жигімантас Старий) BKJI було передано в управління Жиґімантасові-Аугустасу [100, с. 171, 237; 99, с. 174; 216, t.∏, s.400; 227, pars II, р.404]. За оцінкою М.Грушевського, це був останній тріумф оборонців литовської окремішності, хоча повного розриву персональної унії тоді й не відбулося [578, τ.IV, с.351]. Формальне розмежування управління Литвою та Польщею не стало, однак, перепоною польським прагненням. Уже наприкінці 1545 р. питання про унію обговорювалося на Краківському сеймі [156, t.ll, s.1093]; те саме відбувалося на сеймі в Пйотркуві 1547/8 рр. [229, s.160]. З іншого боку, не бракує свідчень того, що обидва державні організми продовжували усвідомлюватися сучасниками в якості цілком окремих. Так, 3 серпня 1546 р. було складено “Полис границ и шкод” між ВКЛ і Короною [190, р.67-201; 8, т.І, №31, с.46-126]. Чергової помилки при змалюванні тодішніх литовсько-польських взаємин припустився А.Віюк-Коялович. Він твердив, нібито в 1547 р. Бєльський повіт було прилучено до Польщі [227, pars II, р.405-406]. Версію, згідно з якою це сталося на Вільнюському сеймі в обмін на згоду коронних сенаторів на шлюб Жиґіман- таса-Аугустаса з Барборою Радвілайте, прийняв М.Довнар-Запольський [679, с.9]. На хибність подібного уявлення вказав уже М.Любавський [1135, c.540]; втім, його учень В.Пічета згодом повторив ту саму помилку [1369, с.625]. Оцінки литовсько-польських взаємин доби правління Жиґімантаса II зазнали певної еволюції. Наприклад, ще в працях С.Соловйова (не кажучи вже про популярні нариси) доволі часто спостерігаємо приклади нерозрізнення обох держав [1559, кн.ІП, с.613; 1554, с.474; 1557, с.241; 784, c.XVII]"14. Поступово, однак, у фаховій літературі перевагу здобуває тенденція до чіткішого їх відокремлення; наприклад, В.Ключевський вважав, що протягом першої половини XVI ст., як і в XV, мав місце лише “династичний союз” Литви та Польщі [874, с.119]. За зауваженням М.Довнара-Запольського, прагнення до унії з боку ВКЛ спостерігалося лише за умов загострення зовнішньої небезпеки; справа, отже, йшла до розриву міждержавного союзу [679, с.6]. Як “примарну” характеризував литовсько-польську унію часів Жиґімантаса В.Біднов [345, с.98]. Значну увагу було приділено особистій ролі господаря в унійній справі. На переконання В.Антоновича, Жиґімантас II присвятив усе своє правління підготовці унії між двома своїми державами; зокрема, задля дій у цьому напрямі він начебто скористався повстанням Глинського [272, с.218; 279, с.43]. Схожої думки дотримувалася ше низка дослідників, наприклад, Д.іловайський, М.Василенко [782, т.Ш, с.111, 124; 467, с.821]. Дієвим прихильником унії вважав Жиґімантаса (як і його сина) О.Левицький [1039, с.39]. Втім, уже М.Смирнов, визнаючи за Яґеллонами великий особистий вплив на розвиток взаємин між ВКЛ і Короною, вказав на те, що позиція правителів у цьому питанні не була однозначно пропольською (тобто проунійною). Дослідник наголосив на тому, що Казімерас та його наступники, обіцяючи полякам сприяти якнайтіснішому з’єднанню з Литвою, не виконували своїх обіцянок, одночасно даючи верхівці останньої запевнення протилежного змісту [1538, с.7, 66]. На байдужість Жиґімантаса II до унії, обумовлену династичними мотива- [1105] ми, вказував М.Грушевський [578, τ.IV, с.340, 342-343, 345-350; 584, с. 141]. Таку ж оцінку політиці передостаннього з Ягеллонів дав М.Довнар-Запольський [672, с. Повноцінне (й останнє) відновлення персональної унії між BKJl та Короною відбулося по смерті Жиґімантаса II (1 квітня 1548 p.)m6. ВІД самого початку правління в Польщі Жиґімантаса-Ay ґустаса шляхетські посли польського сейму починають активно виступати з вимогами унії [229, s.160]. М.Довнар- Запольський тлумачив це тодішньою перевагою в посольській “ізбі” “протестантсько-демократичних” кіл, які нібито шукали союзників у Литві. Це робило унійну справу якісно відмінною від попередньої доби, коли з подібними вимогами виступали магнати Корони [679, с.7-8, 22; 672, с. 103-104]. В той же час сам Довнар-Запольський зазначав, що литовсько-руська шляхта була тоді “не в силі” визначено висловити свою позицію щодо унії [679, с.13]. Це дало привід М.Грушевському закинути білоруському історикові “незрозуміле” висвітлення останнім політики шляхетських послів [578, τ.IV, с.353, прим.1, с.364, прим.4]. У січні 1549 р. вимогу злуки з Литвою було висловлено на сеймі в Пйотр- куві [156, t.II, s. 1098]. Восени 1551 р. на Вільнюському сеймі польські представники порушили це питання, проте дістали рішучу відмову [216, t.II, s.404; 156, Lll, s. 1107]. (Оповідаючи про події на цьому сеймі, А.Віюк-Коялович вкотре припустився похибки, стверджуючи, нібито Короною тоді було виставлено вимогу передати їй Підляшшя, Волинь, Київщину й Сіверщину[1108] [227, pars II, p.4I6]. Неважко помітити, що тут названо всі колишні литовські володіння, які належали Польщі за часів життя автора, точніше, напередодні 1648 р. Тим не менше цю помилку Віюка-Кояловича, як і інші, повторив Довнар-Запольський [679, с.10; 672, с.104], що було зауважено Грушевським [578, τ.IV, с.354, прим.1]). Жваво обговорювалося питання про унію на Краківському сеймі 1553 P- Суттєвим ідеологічним обґрунтуванням польських вимог став вихід друком “Хроніки” М.Кромера[1109]. Як і в попередньому випадку, основним здобутком східнослов’янських істориків при вивченні даного періоду стосунків Литовсько-Руської держави з Польщею слід визнати формування репрезентативної джерельної бази досліджень і встановлення основного масиву відповідних фактів. Коли ж торкатися основних тенденцій у еволюції дослідницьких поглядів, то перш за все слід згадати подолання стереотипу щодо нібито активного сприяння Жигімантаса І! укладенню тіснішої литовсько-польської унії. Відповідно протягом досліджуваної історіографічної доби спостерігається дедалі чіткіше вирізнення тодішнього ВКЛ у якості цілком окремого від Корони державного утворення.