Литовсько-польська боротьба навколо унійного питання протягом 1560-х рр.

Поступово рух до тіснішого литовсько-польського з’єднання починає втрачати свій дотеперішній однобічний характер. Яскравим проявом цього ста­ла Вітебська конфедерація 13 вересня 1562 р.

Безумовно, подібна подія не могла не привернути пильної уваги в історі­ографії литовсько-польської унії. Як “радикальний поворот” в історії останньої оцінили Вітебську конфедерацію М.Любавський та М.Грушевський [1135, с.637; 578, τ.IV, с.364, прим.4]. Погоджуючись із цим, І.Лаппо наголосив на то­му, що досі ініціативи стосовно унії виходили лише з польського боку; тепер до них долучається й Литва, хоча обидві держави зберігали відмінне розуміння унії як такої [1026, ч.І, с.230-233]. При цьому Грушевський підкреслював, що ухвалу конфедерації було прийнято всупереч бажанню магнатів ВКЛ [578, τ.IV, с.361-363]. Протилежної точки зору дотримувався Лаппо, заперечуючи як факт польського впливу на вимоги литовсько-руської шляхти, так і наявність проти­річ між нею та місцевими “потентатами” [1026, ч.І, с.233-234]. Це твердження

513 Лаппа, однак, спростовується джерельним свідченням, згідно з яким дії шляхти було спрямовано якраз проти панів [233, cz.II, oddz.l, s.l57]^m9.

Обговорення унійної справи було внесено до порядку денного Варшавсь­кого сейму, який відбувався взимку 1563/4 рр.

Оцінюючи викладені умови, М.Любавський зауважив, що ними литовсь­ко-руська верхівка бажала юридично оформити фактичний стан речей у взає­минах із Короною [1135, с.662]. На думку М.Грушевського, даний варіант унії являв компроміс між позиціями магнатів і шляхти ВКЛ. В разі його реалізації обидві держави зберігали окремішність, поєднуючись персональною унією. Спільною фактично була б лише їхня зовнішня політика; за здогадом Грушев- ського, тільки для цього й передбачалося скликання спільних сеймів [578, τ.IV, с.366-368]"²⁰.

Переговори у Варшаві відбувалися протягом січня-лютого 1564 р. При­родно, запропонований литовською делегацією варіант не міг задовольнити по­ляків, які продовжували наполягати на інкорпорації ВКЛ на підставі акту 1501 р. Зокрема, пропонувалося, як і в 1448 р., відмовитися від самої назви “Литва”, замінивши її на “Нову Польщу”. Репрезентанти Литви, в свою чергу, ґрунтува­ли свої пропозиції на умовах угод 1413 і 1499 рр. Щоправда, деморалізовані втратою Полоцька, вони були готові до поступок^{[1120] [1121]; однак під час переговорів (2 лютого) надійшла звістка про перемогу над московськими військами на р. Улі 26 січня. Це, природно, додало литовцям рішучості в обороні своїх посту­латів. В умовах, коли сподівань на вироблення спільної компромісної позиції не залишалося, до радикальних дій вдався Жиґімантас-Ауґустас.}

ши їх Короні [223, t.H, s.29-30; 149, №90, s. 179-180]. Того ж дня за підсумками переговорів і господарської декларації було прийнято сеймовий рецес [223, t.H, s.30-32]; представники Литви, однак, відмовилися затвердити його.

Унійне питання було наново порушене польськими послами на Бєльсь- кому сеймі 1564 р. [156, t.∏, s.l 154]. Литовсько-руське “рицарство”, як і двома роками раніше під Вітебськом, висловилося на користь “братнього з’єднання”; гору, однак, вчергове взяла позиція магнатства^[1122]. Запекла політична боротьба навколо унії відбилася й у тогочасній публіцистиці. С.Оріховський у своєму “Квінкунксі” не шкодував епітетів, змальовуючи “рабство” та “неволю” литов­ців; політичний лад ВКЛ він уподібнював до турецьких і московських зразків [57, с.357-371]. Відповіддю Оріховському стала “Розмова поляка з литвином” анонімного автора^[1123] (1564), яка містить інвективи проти пануючої в Польщі анархії [211, s.36-54, 58-59, 66].

Значною втратою для оборонців самостійності ВКЛ стала смерть 28 трав­ня 1565 р. їхнього провідника - найвпливовішого з литовсько-руських магнатів Микалоюса Яновича Радвіли Чорного. Після цього литовських “автономістів” очолив кузен і тезка покійного, Микалоюс Юрійович Рудий. В цей час всереди­ні самої Литви усе голосніше лунали вимоги тіснішого об’єднання з Короною. Так, на Вільнюському сеймі 1565/6 рр. представники Волині й Підляшшя ви­словилися за унію і спільні з поляками сейми [28, №ХІѴ, с.173, №XVa, с.182, 185]. За свідченням А.Віюка-Кояловича, унійна справа порушувалася й на сей­мі в Бересті 1566 р.; зокрема, передбачалися спільні елекція монарха та сейми (які мали відбуватися почергово в Литві та Польщі), а також міждержавний со­юз [227, pars II, р.472]^[1124]. Наступного року на з’їзді литовсько-руського війська в Лебедеві шляхта знову просила про укладення унії [28, №ХІХ, с.482].

Зміна в ставленні до унії всередині литовсько-руського суспільства відда­вна привертала природну увагу: адже йшлося, в кінцевому підсумку, про події, які незабаром уможливили укладення Люблінського акту 1569 р.

На небезпеку від Москви як першорядну серед причин, які послабили опір литовсько-руських політиків унії з Короною, часто вказувалося й надалі, наприкінці XIX та в перші десятиліття XX ст. Так вважав, зокрема, М.Максиме- йко; більш дивно, що на цьому, а не на внутрішніх факторах, робив наголос і Н.Рожков [1333, с.171; 1167, с.48; 1463, ч.П, вып.2, с.106; 1465, т.ІІ, с.135, т.Ш, с. 1 ЗО; 1035, с.38; 687, с.108]. Наявність, окрім московської, ще й татарської за­грози констатував І.Лаппо [1773, с.13; 1018, с. 15, 24; 1026, ч.І, с.276]. Цей до­слідник взагалі був переконаний, шо головною причиною всіх литовсько-поль­ських уній був зовнішній вплив [1019, с.101-102]. В російській літературі ви­словлено навіть парадоксальну гадку, начебто небезпека від Москви та Криму була наслідком переходу Литви до західної орієнтації [1521, c.l І]”²⁶.

Природну увагу в літературі привертало ставлення до унії Жигімантаса- Аугустаса. Теза про велику особисту роль останнього з Яґеллонів (як і його ди­настії в цілому^{[1125] [1126]) в унійній справі тривалий час була дуже поширеною в схід­нослов’янській литуаністиці. Її висловив ще М.Щербатов [1797, τ.V, ч.П, с.135, 222].}

Вагомим фактором вважали особисте ставлення Жиґімантаса-Аугустаса до унії М.Максимович, В.Антонович, М.Смирнов, С.Бершадський, М.Дашке- вич, Д.їловайський, ФЛеонтович [1180, с.251; 990, с.2, 97; 270, с.ХХХІѴ; 272, с.225-226, 228; 1538, с.8, 67; 376, с.308-309; 641, с.169, 174; 782, т.Ш, с.125, 148;

784, с.ХVIIl; 1057, c.35; 1059, 1908, №5, с. 166, прим.2; 1048, с.39; 687, с. 110]. Як видається, наполягання на цьому (як і у випадку з Кревським актом) мало на меті перш за все підкреслити “випадковість” остаточного литовсько-польського з'єднання, його обумовленість обставинами суб’єктивного характеру.

Оскільки протягом 1560-х рр. вел. князь рішуче підтримував польські прагнення і зрештою відіграв суттєву роль в укладенні Люблінської унії, части­на східнослов’янських істориків помилково екстраполювала таку позицію Жи­ті мантаса-Ayry стаса й на попередні часи його правління^[1128]. Так вважали, на­приклад, М.Костомаров, А.Трачевський [899, с.22; 1643, с.ХХХ]. Однак уже М.Коялович заперечив подібний погляд [950, c.LXXX-LXXXIV]. На межі XlX- XX ст. дослідження даної проблеми дало змогу спростувати подібні апріорні твердження. Цьому сприяло залучення до наукового обігу широкого актового матеріалу. На тому, що роль господаря в унійному питанні була спочатку неви- значеною і, очевидно, нейтральною, наполягав М.Довнар-Запольський [679, с.10-11, 21].

В літературі часто вказувалося й на роль іншої особи (точніше, її смерті) в послабленні опору Литви польським унійним прагненням. Природно, йдеться про Микалоюса Радвілу Чорного^[1131]. На дану обставину звертали увагу, напри­клад, Є.-С.Бандтке, !.Данилович, Т.Нарбут [310, с. 135-136; 635, с.24; 2024, t.IX, s.449-450]. Слідом за ними те саме робили Н.Устрялов, С.Соловйов; ця теза прийнялася і в російських працях популярного характеру [1668, ч.П, с.100; 1559, кн.Ill, c.594; 990, c.97; 1643, c.XXXI; 1739, c.66; 1782, c.26; 433, с.70-71; 352, c.250]^[1132].

Досить рано (насамперед у польській литуаністиці) було наголошено й на тому, що спротив литовсько-руського суспільства унії мав виразне соціальне підгрунтя, бувши реакцією магнатів, які непокоїлися за власне привілейоване становище^[1133]. (Відкидаючи інкорпорацію, вони обстоювали необхідність унії з Короною у формі міждержавного союзу). На це вказав, наприклад, ЙЛелевель [1044, с.126]. На присутності серед причин опору магнатів унії і матеріальних, егоїстичних мотивів наголошував С.Ґолембіовський [1908, cz.I, s.61]; підбурю­ванням з боку німців пояснював поведінку “потентатів” ВКЛ !.Данилович [635, с.24].

Враховуючи вищезазначену обставину, поляки прагнули мати справу з верствою, більше зацікавленою в унії. Проявом цього були намагання вести безпосередні переговори з литовсько-руською шляхтою [25, с.5]. Проунійна по­зиція “рицарства” ВКЛ, природно, зазнала не менш критичних оцінок з боку східнослов’янської литуаністики, ніж магнатський опір - від польської. У від­сутності “державних ідеалів”, “грубому й короткозорому егоїзмі” шляхту зви­нувачували, зокрема, М.Коялович, С.Бершадський, ФЛеонтович [956, с.74; 376, с.313; 1062, с.37]; як “зраду” кваліфікував її поведінку М.Дашкевич [641, с.163]^[1134]. В той же час визнання згаданого “соціального” моменту являло, без­умовно, істотний здобуток тогочасної історіографії [1674, с.215; 722, с. 102].

Визнаючи вагомість московської загрози для ВКЛ у 1560-х рр. і критич­ність становища, в якому воно опинилося [28, с.ХХ; 676, с.5; 672, с. 104-107], М.Довнар-Запольський підкреслював, що рух в напрямі унії не можна поясню­вати цією єдиною причиною. Він констатував, що в Литві, подібно до Корони, в цей час виявляються “демократичні тенденції*”. При цьому білоруський історик вважав, що кількість і мотиви прибічників унії у ВКЛ важко визначити; адже чіткого прояву їхні дії дістають лише в останнє п’ятиріччя перед Люблінською унією, коли вже відбулося послаблення “демократичного елементу” в коронно­му сеймі, а Литовсько-Руська держава перебувала в особливих зовнішніх умо­вах [679, с.21-23].

Подібно до Довнара-Запольського, не заперечували значення зовнішньої загрози ВКЛ для унійної справи М.Любавський та В.Пічета. Однак, на думку першого з них, за правління Александрией і Жиґімантаса H становище держави було аж ніяк не кращим, якщо не гіршим. Отже, першорядною була дія внутрі­шніх чинників, а саме “асиміляція” литовського устрою з польським внаслідок тривалої еволюції, завдяки зростанню політичної ролі шляхти [1135, с.б, 734; 1148, с.3-4, 275, 281, 292-293; 1370, с.431, 436]З цим погодився А.Прєсня- ков, підкресливши, що дані про якусь опозицію унії серед шляхти відсутні, а отже, є всі підстави констатувати одностайну підтримку нею з’єднання з Коро­ною [1429, т.ІІ, вьш.1, с.224]^[1135]. Одночасно Любавський, слідом за польськими дослідниками, застеріг від ідеалізації мотивів, що рухали литовсько-руськими магнатами, зауваживши, що йшлося не лише про патріотизм і честолюбство, а й суто меркантильні інтереси [1135, с.821]. З ним погодилися й М.Грушевський та М.Покровський [578, τ.IV, с.339, 415-416; 584, с.148; 1416, т.Ш, с. 10-11].

Особливу позицію зайняв LJIanno, спробувавши захистити литовсько-ру­ське “рицарство” від закидів у байдужості до незалежності BKJI і взагалі зага­льнодержавних справ. Твердячи, що йому не менше, ніж магнатам, був прита­манний патріотизм [1017, с.172; 1028, с. 104; 1026, ч.І, с.311-312], JIanno запе­речував якусь помітну роль шляхти в підготовці унії. Дискутуючи з Любавсь- ким, він доводив, що головними причинами кінцевої капітуляції провідників литовської політики стали позиція Жиґімантаса-Ауґустаса і вплив Лівонської війни [1032, с.76-77].

Основний зміст дослідження розвитку литовсько-польських взаємин в останні роки перед Люблінською унією становило, природно, визначення фак­торів, які уможливили цю подію. Одним із головних серед них традиційно (ще від другої половини XVI ст.) визнавалася зовнішня загроза, насамперед з боку Московської держави. Поруч із цим довго гіперболізувалися особиста роль Жи­ґімантаса-Ауґустаса в довершенні литовсько-польської унії і послідовність його дій у цьому напрямі. Лише на межі XIX-XX ст. відтворення адекватної картини подій, завдяки зверненню дослідників до ширшого кола джерел, дозволило по­долати згадані хибні стереотипи. Натомість у східнослов’янській литуаністиці зростає увага до того, які саме елементи литовсько-руського суспільства висту­пали за й проти реального об'єднання з Короною (частково цей процес поясню­ється впливом відповідних напрацювань польської історіографії).