Люблінська унія та її наслідки для Великого князівства Литовського
Події, що поклали край мало не двохсотлітній історії боротьби навколо литовсько-польської унії, розгорнулися на спільному Люблінському сеймі”38, який відкрився 10 січня 1569 р.
На ньому польською стороною було запропоновано проект унії [233, czJΠ, s.42-45; 25, с.68-73]. У відповідь репрезентанти ВКЛ наполягали на власному варіанті. Він передбачав лише укладення постійного оборонного союзу і персональної унії. Спільний монарх мусив обиратися обома народами разом, але його інтронізація повинна була відбуватися окремо; спільні сейми мали збиратися тільки задля вирішення питань зовнішньої політики та оборони. ВКЛ та Корона й надалі зберігали окремі уряди та монету [29, №ѴІІ, с.54-67; 25, с.79-88]. Як і раніше в подібних випадках, спільної мови досягти не вдалося, попри те, що польські вимоги рішуче підтримав Жиґімантас- Аугустас. В цих умовах литовська делегація вдалася до демаршу, залишивши сейм у ніч на 1 березня.Здійснений оборонцями литовсько-руської самостійності крок не досягнув, однак, очікуваної мети, тобто припинення сеймових нарад стосовно унії. Навпаки, поляки, насамперед посольська “ізба”, вимагали вдатися до рішучіших дій. Було ухвалено реалізувати “програму-мінімум”, якої й раніше традиційно домагалася частина коронних політиків, насамперед малопольські магнати. Вона полягала в безпосередньому прилученні до Польщі частини території ВКЛ, а саме його українських земель. Тут стала в пригоді реституційна теорія: за версією поляків, терени, на які претендувала Корона, раніше належали їй, і лише згодом перейшли до Литви.
5 березня Жиґімантас-Аугустас видав привілеї, якими Підляшшя і Волинь “поверталися” до складу Польщі [223, til, s.77-80; 149, №96-97, s. 193-207]1139. Було виставлено вимогу про присягу місцевих землевласників на вірність Короні. В цих умовах достойники ВКЛ визнали за доцільне повернутися до Любліна; 5 квітня сюди прибули литовські вповноважені на чолі з Яном Ходкеви- чем.
Тим не менше підпорядкування Підляшшя, завдяки настроям місцевої польської шляхти, відбулося в цілому відносно легко. Не був надто енергійним і опір польським домаганням з боку магнатів і шляхти Волині. 24 травня їхні провідники, репрезентанти чільних князівських фамілій воєвода волинський Олександр Чорторийський, воєвода київський Василь-Костянтин Острозький,1.38 М.Довнар-Запольський доводив, що одночасно в Любліні функціонував і окремий литовсько-руський сейм [28, с.497; 667, с. 157]. Ця теза подеколи приймалася і в радянській історичній літературі [898, c.75]; втім, протягом досліджуваної історіографічної доби більшістю авторів (МЛюбавським, ІЛаппом, МЛсинським) твердження Довнара-Запольського було сприйняте зі скепсисом [1135, с.846; 1018, с.17-18; 1835, с.239, прим.З].
1.39 Враховуючи перевагу на той час на Підляшші польської (насамперед мазовецької) та спольшеної шляхти і дію тут польського права, МЛсинськмй зауважував, що “фактичне” приєднання цієї території до Корони сталося набагато раніше 1569 р. [1836, с.72]. староста луцький, брацлавський і винницький Богдан Корецький та Костянтин Вишневецький склали жадану поляками присягу [9, ч.П, т.І, №1, с.1-17; 25, с.385]. 27 травня було видано привілей Волинській землі, яким гарантувалася непорушність місцевих прав [223, t.II, s.80-84; 149, №136, s.3OO-3O8]u40.
Після приєднання до Корони Волині місцеві посли, а також суспільства решти українських земель Литви самі порушили питання про те, що не бажають опинитися розділеними державним кордоном. Зокрема, від імені брацлав- ської шляхти з таким клопотанням виступив тамтешній воєвода Роман Сангуш- ко [8, τ.VΠ, №22-23, с.38]. Природно, польська сторона пішла назустріч цим прагненням, і 6 червня Жиґімантасом-Ауґустасом було видано акти про прилучення Брацлавщини і Київщини до Польщі [223, t.II, s.84-87; 25, с.405-406; 149, №138, s.308-319]π41. Знаменно, однак, що цьому передувала жвава дискусія серед самих поляків.
Частина коронних сенаторів висловлювала вагання щодо доцільності приєднання Київщини, з огляду на важкість захисту її величезних обширів від татар [25, с.401-406]; проте ці побоювання викликали обурення з боку менш компетентної в подібних питаннях посольської “ізби”. Таким чином, відтепер ВКЛ повернулося практично до тих самих кордонів, які воно мало наприкінці правління Ґедімінаса, охоплюючи майже виключно литовські та біло- •1142 руські земліПриєднання українських земель ВКЛ до Польщі, природно, викликало значне зацікавлення, і не тільки у вітчизняній історіографії1143. Насамперед слід торкнутися оцінок масштабів згаданої втрати для Литви. За твердженням М.Ко- яловича, вона була надзвичайно важкою, оскільки Південна Русь являла “най- життєвішу частину Литви”, її “кращі області” [955, т.І, с.35; 956, с.66]. Ця теза отримала значне поширення в східнослов’янській литуаністиці; її поділяв, зокрема, М.Дашкевич, а пізніше - В.Біднов та IJIanno [641, с.176; 345, с.117; 1019, с.136]. З часом до неї, однак, було внесено суттєві корективи. На тому, що відібрані поляками в 1569 р. області були й до цього слабко пов’язані з основною державною територією, наголосив М.Грушевський [578, τ.IV, c.411]; “вельми
1.40 Дещо штучною виглядає гіпотеза М.Кояловича, згідно з якою невдоволення литовськими магнатами на Підляшші було інспіроване поляками [961, с.211]. Тим не менше цей здогад був запозичений М.Любавським, який припускав факт попереднього погодження між представниками Підляшшя і Волині та Короною [1135, с.824]. (М.Максимейко твердив навіть, нібито в 1568 р. на передсеймовому з’їзді в Луцьку вирішувалося питання вибору во- линян між литовською і польською зверхністю [1167, с. 104-105]). З Любавським погодився А.Прєсняков. а пізніше - Г.Вернадський [1429, Т.П, вып.1, с.226; 480, c.259]: на безпідставності його точки зору наполягав М.Грушевський [578, τ.IV, с.395, прим.2].
1.41 Ще Д.Бантиш-Каменський не міг остаточно визначитися щодо того, чи перейшла тоді Київщина до Польщі, чи залишилася у складі ВКЛ [311, с.77, 86].
1.42 На і*ю обставину звернув увагу, наприклад. С.Томашівський [1639, с.126]. Щоправда, в 1572 р.. незадовго до власної смерті, Жигімантас-Ауґустас пропонував ^компенсувати" Мазовією територіальні втрати Литви і вчинену щодо неї історичну несправедливість; проте, природно, опір з боку поляків унеможливив реалізацію подібних намірів.
, 4j Не всіма дослідниками, однак, достатньо чітко розмежовувалися ці події і власне Люблінська унія.
521 слабку участь в загальнодержавному житті” українських земель констатував і М.Довнар-Запольський [676, с.5].
Порівняно більша єдність спостерігалася в питанні про ставлення місцевих суспільств (репрезентованих насамперед кількома князівськими родинами) до зміни державного підпорядкування рідних теренів..Переважно наголошувалося на проунійних настроях українських магнатів (на відміну від литовських та білоруських). В якості прикладу наводилася насамперед позиція Острозького та Чорторийського. Такі оцінки було висловлено Д.Бантишем-Каменським, Н.Устряловим [311, с.77; 1668, ч.И, с.100-101; 993, с.ЮО]; на особистій ролі воєводи київського в подіях 1569 р. наголошував і !.Данилович [635, с.25]. Байдужість місцевого населення до зміни литовської зверхності на польську підкреслив С.Соловйов [1559, кн.ІІІ, с.594; 784, c.XVIII], брак єдності в позиціях литовців і русинів - Д.Іловайський [782, т.ІІІ, с.125, 148].
Найбільш різких суджень обставини прилучення українських земель Литви до Корони зазнали з боку П.Куліша. Поведінку місцевих провідників він визначив як “оборудку руських магнатів з поляками” [995, т.І, с.264, т.П, с.9, т.ІІІ, с.244, 275]. Особливо Куліш наполягав на ролі Василя-Костянтина Острозького як “головного винуватця” цих подій і, в кінцевому підсумку, Люблінської унії [995, т.І, с.248-249, 272], l44. В цілому вишевикладені погляди здобули явну перевагу в історіографії досліджуваної доби; їх поділяли, зокрема, С.Бершадсь- кий, В.Ключевський, МЛюбавський, М.Грушевський [376, с.313; 844, с.52; 1830, с.217, прим.610-611; 875, т.ІІІ, с.95; 1135, с.824; 1143, с.347; 578, τ.VI, с.482].
Як “зраду українцями” “ідеї самостійності Західноруської держави” кваліфікував аналізовані події (в праці, написаній у. 1920-х рр.) М.Довнар-Запольський. Спротив домаганням поляків, за його тлумаченням, чинили лише ті землевласники Волині та Підляшшя, які були білорусами за походженням, наприклад, Остафій Волович [672, с.110][1144] [1145].Відмінні судження траплялися досить рідко. Так, М.Смирнов твердив, що єдиним союзником Польщі в південноруських землях була знать, яка володіла тут державними маетностями. Що ж до “народу”, то він не бажав з’єднання з Короною; тому, на гадку Смирнова, тут напередодні переговорів у Любліні не було проведено сеймиків, оскільки учасники останніх не обрали б своїми представниками прибічників унії [1538, с.69-70][1146]. Зрідка в популярній літературі траплялися хибні твердження про опір польським прагненням у 1569 р. з боку
Острозького [391, c.21-22]; більш дивною є гіперболізація спротиву українських магнатів І.Крип’якевичем [973, с.і 18-119].
Отже, в оцінках ставлення верхівки українського суспільства до інкорпорації її земель Польщею загалом не було значних розходжень. Іншу картину спостерігаємо в питанні про мотиви поведінки місцевого магнатства та шляхти. Частина російських дослідників, як і варто було очікувати, робила наголос насамперед на релігійному факторі. М.Коялович зазначив, що єдиною причиною опору з боку українських магнатів могла бути загроза православ’ю; гарантування прав послідовників “грецької віри”, однак, зробило цю небезпеку неактуальною [956, с.54-55],,4/. На думку Д.Іловайського та В.Ключевського, русини тоді перестали боятися католицької пропаганди і позбулися ворожості до Польщі внаслідок успіхів протестантизму [782, т.Ш, с. 148-149; 875, т.ІІІ, с.94-95; 874, с.і 19-120; 1613, с.13-14]”48. Ф.Уманець був переконаний у тому, що в 1569 р. релігійне питання взагалі не стояло на порядку денному [1661, с.68-69].
Очевидно, Коялович вважав усе ж, що релігійними взаєминами не можна вичерпно пояснити мотивів, які рухали політичною елітою південноруських земель ВКЛ.
Проте його суперечливі спроби витлумачити дії останньої в соціальних категоріях важко визнати вдалими. Спочатку фундатор “західнорусизму” вказував на те, що в Україні була нечисленною і слабкою шляхетська верства, від якої могли б сподіватися допомоги оборонці самостійності Литви; до того ж місцеве “рицарство” не становило великої небезпеки для української аристократії [956, с.54, 56; 954, с.204]. Згодом він, навпаки, вказував на те, що тут, порівняно з центральними областями ВКЛ, було мало магнатів, які, отже, являли собою меншу загрозу для шляхти [962, с.165]1149. До цього всього, на переконання Кояловича, додавався нібито притаманний “малоросам” монархізм, який не дозволяв їм чинити спротив волі господаря [956, с.58].Більш слушним було зауваження С.Бершадського, згідно з яким далекоглядні руські магнати розуміли, що нічого реально не втратять внаслідок підпорядкування Короні [376, с.313]. Так саме дивився на справу М.Дашкевич, наголошуючи на тому, що раніше українські князі реально були відсторонені литовськими панами від вирішення “головних справ” у житті держави [641, с.і73]. Надзвичайно оригінальне пояснення було запропоноване Є.Бєловим, який твердив, що репресії Івана IV проти боярства”50 викликали серед народних мас Литовської Русі промосковські симпатії: “... західноруське боярство знало, що
1,47 В.Щербаков. навпаки, твердив, що 1560-і рр. не принесли “схизматикам” ВКЛ реального зрівняння в правах із католиками; цим. на його думку, й слід пояснювати брак опору з боку православних приєднанню до Польщі [1789, c.151J.
’ 48 Коялович схильний був надавати значної ваги тій обставині, що незалежність ВКЛ в першу чергу обстоювали литовські магнати протестантського віровизнання [956. c.23]: нерозуміння необхідності союзу з православними закидав їм І.Малишевський [1201. с.і80].
,,4с.32- 44, 55-76; 149, №148-149, s.331-362], затверджений 4 липня Жиґімантасом-Ау- густасом [149, №151, s.364-373]. Цікаво, між іншим, що цим подіям було приділено дуже мало уваги їхніми сучасниками з числа польських хроністів [216, t.II, lb3 В рецензії на “Історію України-Руси” Л.Колянковський констатував спорідненість в негативних оцінках подій 1569 р. між Грушевським та російською історіографічною традицією. (Вплив останньої на українського історика, хоча й на іншому прикладі, зазначав і В.Па- шуто [1320. с. 184-185]). Однак, з точки зору польського дослідника, якщо в другому випадку мотиви цього зрозумілі, то натомість Грушевський мав визнати, що для його батьківщини зміна державної приналежності мала величезні позитивні наслідки [1961. s.355-356]. Близький погляд був висловлений М.Довнаром-Запольським уже в одній з його ранніх праць. На його думку, “засліпленість національними почуттями” заважала російським історикам віддати належне політичній мудрості і наполегливості польських провідників [679. c.23J. 1b4 Слід згадати, що раніше на цьому наполягала польська сторона. ,ІХ> В “ Ierop ії Русів” зустрічаємо фантастичне твердження, нібито від 1386 р. співіснували 3 гетьмани - коронний, литовський і руський [889. с.7]. Д.Яворницький повторив це. вважаючи, що подібну систему було встановлено Люблінською унією [ 1810. т. 1. с.3521. 11 “Екзекуція прав” являла собою перевірку прав польських магнатів на володіння державними маетностями. Литовсько-руські “потентати” небезпідставно побоювалися. що поширення цієї практики на ВКЛ (в разі унії з Короною) буде для них вельми невигідним. 525 s.418; 156, t.Il, s.l 169]; на дану обставину неодноразово вказувалося в історичній літературі. Торкаючись причин, які змусили провідників литовської політики погодитися на унію в Любліні, багато хто зі східнослов’янських дослідників вказував насамперед на зовнішньополітичні фактори. Наполягання на цьому мало на меті перш за все (як і у випадку з Кревським актом) підкреслити “випадко- Bicτb,',,r,' литовсько-польського з’єднання. Так саме поширеним, як і стосовно угоди 1385 р., було наголошування на особистій ролі правителя в переведенні унії. За формулюванням М.Максимовича, Жигімантас-Ауіустас “розбив свою Литовську державу на складові частини і кожну окремо приєднав до королівства Польського” [1185, с.176]. М.Коялович вбачав у поступливості провідників ВКЛ перед вимогами вел. князя “давні, істинно руські чесноти”, які полягали у “вірнопідданості, відданості государеві” [956, с.73-74; 961, с.216]. З тим, що традиційний авторитет господаря в Литовсько-Руській державі дійсно відігравав певну роль у подіях 1569 р., погоджувалися й М.Дашкевич та С.Бершадсь- кий [641, с.172; 374, с.156-157; 377, с.57]. Дехто з дослідників наголошував на занепаді в передлюблінську добу литовської державної ідеї як такої. Причинами цього С.Томашівський визначив “полонофільство католиків і москвофільство православних” ВКЛ [1639, с.133]. Паралельно, як було зазначено вище, знаходило вияв і збільшення уваги до дії соціальних факторів в унійній справі. Вже той самий Коялович констатував відсутність єдності між аристократією і шляхтою ВКЛ, а також дорікав першій тим, що вона в боротьбі з польськими зазіханнями не сперлася на “маси” [956, с.12, 24]. Цей закид повторив і М.Дашкевич [641, с.173, 184], тоді як М.Грушевський слушно зауважив, що подібна політична комбінація була абсолютно нереальною [578, т.ІѴ, с.416, прим.1]. Поділяючи погляд щодо існування розбіжностей у ставленні до унії з Короною литовсько-руських магнатів і “рицарства” [272, с.226-227], В.Антонович водночас припустив, що й серед перших не було одностайності. На його думку, далекоглядніші з “потентатів” розуміли, що реального зрівняння в правах між ними та шляхтою не відбудеться. До того ж унія буцімто мала допомогти магнатам позбутися “денної” залежності від господаря [285, с.22-24]. М.Покровський взагалі відкинув трактування боротьби навколо унійного питання як “національної*”. На його переконання, йшлося виключно про соціальні зрушення, а саме перехід влади від “феодальної знаті” до “середніх землевласників” [1416, т.Ш, с.10-13]1158. ||>7 Так розцінювала Люблінську унію, пояснюючи її насамперед невдалим перебігом Лівонської війни, й частина польських істориків, наприклад, ЙЛелевель [1044, с.119-120]; показовим є запозичення цієї тези таким дослідником, як М.Коялович J956, с.23]. 1,58 За радянської доби час від часу пропонувалося й наступне екзотичне трактування подій 1569 р.: магнати начебто погодилися на прилучення до Корони задля утворення “єдиного фронту феодалів” і придушення спільними силами “класового спротиву народних мас”. Цим пояснювалися як інкорпорація українських земель [795, с.189], так і сама Люблінська унія [1789, с.152; 1611, с.43, 45; 1612, с.15]. (Слід згадати, що до канонізації українсько-ро- Явним кроком назад у дослідженні ставлення до унії привілейованої частини суспільства BKJI стала позиція IJIanna. Зображення ним перебігу Люблінського сейму [1018, с.1-85] викликало численні критичні відгуки. Зокрема, М.Любавський справедливо зауважив, що Лаппо побіжно торкається чи взагалі *. * І 159 уникає згадки про протиріччя між магнатами і шляхтою, а також про позицію місцевих суспільств Підляшшя і Волині. Вказав Любавський і на надмірну ідеалізацію автором позиції литовських панів, які насправді керувалися не лише патріотичними мотивами [1151, c.488,492-493],,6°. Ті самі закиди пролунали й з боку С.Середоніна [1521, с.10-12]. Обидва рецензенти звернули увагу на надмірну суб’єктивність Лаппа, висвітлення ним історичних подій з позицій “литовського патріотизму”; за Середоніним, це виглядає як переказ щоденника сейму 1569 р. з точки зору Панів-ради [1151, с.491; 1521, с.9-10, 14]. А.Прєсняков згодом аналогічним чином визначив недоліки праці Лаппа, додавши, що останнім не згадано про розбіжності в позиціях литовців і русинів, а також коронних сенаторів і шляхетських послів. При цьому Пресняков погодився з тим, що в сеймових суперечках литовські представники мали “більше історичного і юридичного ґрунту під ногами” [1429, т.П, вьш.1, с.224]. Перейдемо до безпосередніх оцінок угоди між ВКЛ та Короною від 1 липня 1569 р. Не варто дивуватися, що в польській історіографії (принаймні, від часів А.-С.Нарушевича та Й.Лелевеля) помітна ідеалізація литовсько-польського з’єднання, зокрема, підкреслювання його “братнього” характеру. Однак подібні погляди не були цілком чужі й східнослов’янській традиції. Так, трактування Люблінської унії як угоди “вільних з вільними, рівних з рівними” зустрічаємо в “Історії Русів” [889, c.21]; цей погляд був запозичений М.Максимови- чем [1180, с.256; 1170, с.508; 1188, с.626]. Поступово, однак, таке уявлення змінюється значно критичнішими оцінками. Переважна більшість східнослов’янських дослідників починає акцентувати увагу на насильницьких засобах переведення поляками унії. Наголос на цьому робили, зокрема, представники слов’янофільського табору [243, c.36]; особливого розвитку дана теза дістала в працях М.Кояловича та його однодумців і послідовників1161. За розмаїттям дослідницьких поглядів проблему державно-правової кваліфікації останньої литовсько-польської унії можна порівняти хіба що з Крев- ською угодою 1385 р. Найдавніша традиція, репрезентована ще сучасниками події, польськими авторами XVI ст., зводиться до уявлення, згідно з яким у 1569 р. відбулося повне й остаточне з’єднання Литви з Короною [156, LlI, сійської угоди 1654 р. у якості “возз’єднання братніх народів” даний договір також тлумачився в радянській літературі як змова “феодалів” двох держав). ,b9 На тих самих недоліках праці Лаппа наголошували польські історики, наприклад. В.Камєнецький [1945. s.228]. 1,60 Зокрема, в літературі часто вказувалося на обіцянку Жигімантаса-Аугустаса не здійснювати у ВКЛ. на відміну від Корони, “екзекуцію прав”. Вагомим фактором, який полегшив укладення унії, вважала цю обставину О.Єфименко [722. с.152]. ,,h, Відповіддю з польського боку були спроби “захисту” унії, підкреслення її начебто добровільного характеру [46. с.44-53]. s.l1 69]. Воно було успадковане й польською та протолитовською історіографі- ями XIX ст., зокрема, 1,-Ж.Онацевичем, Й.Лелевелем, Т.Нарбутом”62. Ю.Яро- шевичем, Ю.Шуйським [1930, s.l 16-117; 1988, s.195-196; 2024, t.IX, s.441-442, 450, 452; 1942, cz.ll, s.79; 2154, s.322-323]. Даний погляд (природно, з протилежною тональністю в оцінках) отримав поширення і в східнослов’янській литуа- ністиці. Очевидно, першим його чітко сформулював Н.Устрялов [1667, с.433; 1666, с.19, 37-39]; за ним протягом 50-70-х рр. XIX ст. пішла ще низка авторів (І.Боричевський, В.Незабитовський, Ф.Чарнецький, І.Новицький,. М.Коялович та ін.) [419, с.7О; 1425, с.28, ЗО; 1263, с.313; 520, с.ЗОО; 1726, с.15; 1273, с.1, 68; 956, с.6, 21, 81; 962, с.179; 1661, с.56]. Про цілковите злиття ВКЛ із Польщею в 1569 р. і спричинену цим “загибель литовської національності””63 писав М.Смирнов [1538, с.71]. Вельми близьку до вищезазначеної оцінку угоди 1569 р. (“громадянська унія”) одночасно дали М.Максимович та Д.Зубрицький [1168, с.749; 1170, с.508; 1189, с.262; 1186, с.361; 764, с.16, прим.48]; Коялович, П.Муханов та П.Куліш також вважали за можливе прийняти таке формулювання [954, с.2О1; 1245, с.149; 996, т.І, с.12, 37]. Поважний вік має й відмінна теорія, згідно з якою результат домовленостей у Любліні слід кваліфікувати як федеративне з’єднання Литви з Польщею. Подібний погляд простежується вже в середині XVII ст. у А.Віюка-Кояловича [227, pars II, р.489]”64. Від середини XIX ст. в окремих працях (щоправда, не- фахових) зустрічаємо твердження, згідно з яким окремішність ВКЛ не зникла й після 1569 р. [786, т.П, c.558]. На початку другої половини цього століття у східнослов’янських історіографіях відроджується погляд, висловлений Віюком- Кояловичем. Так, Н.Іванішев вважав Річ Посполиту федеративною державою, констатуючи певний ступінь самостійності ВКЛ у її складі [769, с.374-378, 412- 413; 770, с.425, 434]. В якості то частини федерації, то окремої держави визначав Литву полюблінської доби М.Костомаров [919, с.47; 928, с.109; 903, с.225; 934, с.497; 905, с.524, прим.1][1162] [1163] [1164] [1165]. Середньою між двома вищевикладеними була позиція М.Дашкевича. На його думку, Люблінська унія знаменувала фактичний кінець литовсько-руської державності, хоча “тінь самостійності” ВКЛ зберігало й надалі [641, с.175-176]. Помітна активізація дискусій навколо юридичної кваліфікації унії 1569 р. спостерігається приблизно з 1890-х. рр., коли литуаністичні студії як у польській, так і в східнослов’янських історіографіях сягають найбільшої інтенсивності[1166]. Частина дослідників продовжувала розглядати Люблінську унію як повне з’єднання двох держав у одну. Зокрема, це стверджували М.Владимирський- Буданов[1167] [1168], І.Філевич [490, с.19-20; 495, с.53; 1682, с.37]. Перший з них, а також С.Бершадський, С.Платонов, Н.Рожков, В.Біднов, Й.Малиновський”6К, В.Ігнатовський[1169] [1170], Є.Шмурло вживали при цьому термін “реальна унія” [492, с.78; 374, c.7; I394,c.426; 1466, c.42; 345, с.117; 1192,c.99; 797, с.11; 1781, [т.2], c.365]i,7°. Як “дуже тісну реальну унію” охарактеризував укладений у Любліні договір MTpyшевський [584, с.147]. Інше визначення - “парламентарна унія” - пропонував М.Любавський [1133, с.8; 1135, с.6, 3, 734, 848; 1148, с.281, 292], підтриманий М.Ясинським, М.Довнаром-Запольським та О.Бальцером [1835, с.Ш, 24, 231; 308, с.83-86, 211; 672, с.112][1171]. Час від часу спостерігалося й повернення до погляду на Річ Посполиту як федеративну державу [1276, с.256; 694, с.251; 628, вип.ІІ, с. 168]. Частина дослідників не зуміла чітко визначити свою позицію стосовно даної проблеми. Наприклад, Ф.Леонтович спочатку схилявся до того, що наслідком угоди в Любліні стала реальна унія [1050, c.21]; згодом він писав то про інкорпорацію ВКЛ Короною [1060, №10, с.297], то про збереження ним осібності [1053, с.47]. В працях В.Пічети, насамперед ранніх, зустрічаємо приклади як трактування договору 1569 р. (слідом за своїм вчителем) в якості парламентарної унії [1369, с.631; 1370, с.435, 439; 1383, с.185], так і відмови від цього погляду [1380, с.563]. Пізніше він переважно твердив про федеративний характер Речі Посполитої [1362, с.496; 1387, с. 186; 1391, с.121][1172]. В будь-якому разі, на думку білоруського дослідника, ВКЛ і надалі зберігало елементи власної державності [1365, с.73]. Варто окремо зупинитися на трактуванні угоди 1569 р. IJIanлом. Він надзвичайно рішучё підкреслював збереження окремішності і суверенітету ВКЛ, тобто продовження його державного існування. Визначивши договір як міжнародну вічну угоду [1026, ч.І, с.283], Лаппо, однак, припускався надзвичайної плутанини у вживаній термінології. Він вів мову то про існування після Люблінської унії союзу двох держав, очолюваних єдиним урядом, то про федеративну Литовсько-Польську державу[1173] [1018, с.79, 85; 1017, с.77, 144, 296, 416, 485, 532; 1030, с.374; 1022, с.13, 19-20, 28-29; 1028, с.97-98, 100, 107, 112, 116; 1019, с.20-21, 26, 33, 35, 63; 1026, ч.І, с.257-258, 264, 268-269, 278-280, 303, ч.2, с.49, 59-60, 62-64, 72-73, 141, 545]. Подібні оцінки, так саме, як і трактування Лаппом подій Люблінського сейму, зазнали суттєвої критики. Зокрема, М.Лю- бавський закидав йому надмірне “захоплення” доведенням самостійності Литви після 1569 р. [1151, с.492-493]; М.Грушевський також вважав, що не варто гіперболізувати ознаки державності ВКЛ у цю добу [578, τ.VI, с.278]”[1174] [1175]. І.Яков- кін, всупереч позиції Лаппа, твердив навіть, що Литовським Статутом 1588 р. було остаточно ліквідовано залишки окремішності ВКЛ [35, c.XI],,7∖ Нарешті, як видається, вельми виважену оцінку Люблінської унії запропонував А.Прєсняков. На його переконання, дуже важко дати юридичне визначення цій угоді, що була компромісом між крайніми позиціями оборонців литовської самостійності і польських шляхетських послів, які бажали повної і безумовної інкорпорації ВКЛ[1176]. Хоча в літературі часто стверджується, що тоді відбувся перехід від персональної чи династичної до реальної унії, сам акт містить надто багато неясностей. Тож реальні взаємини всередині Речі Посполитої між її литовською та польською частинами мали усталюватися безпосередньо в процесі повсякденного життя. Цьому сприяло й те, що сама Корона і до, і після Люблінської унії була далеко не монолітним державним організмом [1429, т.П, вып.І, с.228-230, 240]n77. Таким чином, протягом аналізованої історіографічної доби коло проблем, пов’язаних із Люблінською унією 1569 р., було докладно вивчене, на базі якнайширшого залучення джерельного матеріалу; результатом цього стало всебічне відтворення фактичного перебігу подій. На межі XIX-XX ст. увагу було звернено на дію геополітичних чинників, які обумовили легкість відокремлення українських земель від литовсько-білоруського “ядра” ВКЛ. Що до визначення східнослов’янськими істориками факторів, які уможливили остаточне з'єднання Литви з Короною, то, з одного боку, помітне акцентування “випадковості” даної події (так саме, як і Кревської унії); наголошувалося насамперед на особистій ролі Жигімантаса-Аугустаса та зовнішній загрозі ВКЛ. У той же час дедалі більше місце відводилося дії “внутрішніх”, соціальних чинників. Виразне ідеологічне підгрунтя мала дискусія з польськими дослідниками, спрямована проти ідеалізації ними Люблінського акту та обставин його укладення. Тривалий час у східнослов’янській литуаністиці (слідом за польською) явну перевагу мав погляд на угоду 1569 р. як таку, що остаточно поклала край литовсько- руській державності. Натомість від середини XIX ст. дедалі частіше мало місце звернення до “федеративно?’ та близьких до неї теорій; щоправда, помітної переваги в історіографії не здобула жодна з названих концепцій. Природно, в питанні про історико-юридичну кваліфікацію угоди також спостерігаємо суттєвий вплив політико-ідеологічних чинників (прикладом може слугувати явна гіперболізація !.Лаппом ступеню самостійності ВКЛ після 1569 р.). Як і слід було очікувати, історія виникнення й еволюції унійного зв’язку між Литвою та Польщею належала до тих комплексів питань, які перебували в центрі уваги східнослов’янської литуаністики. Природно, найбільшою мірою це стосується Кревської угоди 1385 та Люблінської - 1569 рр. Однак спочатку інтерес до цієї проблематики, як видається, переважно визначався дією позанау- це передбачало співіснування єдиної законодавчої та подвійної виконавчої влади в Речі Посполитій П913, t.II, s.336, 340]. 1,77 Поза межами досліджуваної історіографічної доби зберігали поширення обидва основні погляди стосовно наслідків унії 1569 р. для державності ВКЛ. Уявлення щодо повного кінця останньої, інкорпорації Литви до складу Корони чи реальної унії між ними було притаманне насамперед радянській історичній літературі; таку точку зору, наприклад, висловив Б.Флоря [793, с. 175; 1612, с.1, 16; 898, с.76; 1723, с.7; 1421, с.407; 1692, с.12. 21: 1693. с.178; 1395. с.24]. Відмінні твердження, які зводяться до збереження литовсько-руської державності і після Люблінської угоди (зазвичай ідеться про утворення федерації) зустрічаємо переважно в східнослов’янських істориків-емігрантів [479, ч.П, с.42-43; 1450. с. 146-147; 1595, с.7; 1096, с.50; 1093, с.86; 342, с.94], подеколи - у польських дослідників [336, с.74. 82]. Дана теза притаманна й сучасним вітчизняній, російській і (що цілком природно) білоруській історіографіям [697,c.l20; 1813, с.119,121; 1488, с.203; 1484, с.95; 1253, с.135]. кових чинників. Саме тому тривалий час згадані дослідження перебували на ембріональному рівні і зводились до декларативних тверджень, які спиралися на анахронічні уявлення. Справжнє вивчення литовсько-польських угод розпочинається лише з кінця XIX ст., не в останню чергу в якості реакції на відповідні студії польських авторів. Розширення джерельної бази дало змогу конкретизувати й уточнити фактичний бік багатьох подій та процесів. При цьому було спростовано цілу низку панівних доти стереотипів (наприклад, більшість дослідників відмовилася від трактування Кревського акту як персональної унії; визнання великокнязівської гідності за Скіргайлою взагалі, а за Витаутасом - уже від 1392 р.; оцінки угоди 1401 р. як поразки Литви; спрощеного уявлення щодо “анти польської” лінії Швітріґайли і “пропольської” - Жиґімантаса І; тверджень щодо послідовно проунійної політики всіх Яґеллонів). Водночас жваві дискусії стосовно історико-юридичної кваліфікації окремих литовсько-польських угод у переважній більшості випадків продемонстрували неможливість вірогідного розв’язання цих питань. Помітним було й поступове перенесення уваги з дій окремих репрезентантів правлячої в Литві та Польщі династії на ставлення до унії окремих груп всередині литовсько-руського та польського суспільств. Треба зазначити, що поступовий процес “деідеологізації” досліджень у цій царині сприяв зближенню позицій східнослов’янських та польських істориків (втім, вплив з боку останніх бував відчутним і раніше).