ПІСЛЯМОВА
Велика роль, яку відіграла Литовсько-Руська держава в минулому Білорусі, України та Росії, зумовила значну увагу до її історії з боку східнослов'янських дослідників. Уже протягом XVIII - початку XIX ст.
(у працях В.Татіщева, М.Щербатова, Н.Карамзіна) було закладене певне підґрунтя вивчення даного комплексу проблем, хоча тоді історія ВКЛ те не стала предметом спеціальних студій. Суттєвий же підйом інтересу до феномену ВКЛ спостерігається після польського повстання 1830-31 рр. Тоді російським урядом і суспільством була відчута потреба в “інкорпорації” минулого “Західної Росії”. Й.Сенковський та Н.Устрялов висунули теорію, згідно з якою ВКЛ являло собою “руську” державу, а отже, його історія є рівноправною частиною “руської” (тобто східнослов’янської) історії. (Парадоксально, але багато тез, які обґрунтовували “руський” характер ВКЛ, були запозичені з польської історіографічної традиції. До того ж є виразні свідчення того, що частина авторів, навіть той же Устрялов, не мала щирого переконання в обстоюваній нею “руськості” ВКЛ). Проте ця позиція зустріла спротив інших дослідників на чолі з С.Соловйовим.Уже в 1840-50-х рр., однак, зацікавлення литуаністичними студіями в Російській імперії суттєво підупадає. Необхідно зазначити при цьому, що більшість дослідників даної проблематики походила з теренів колишнього ВКЛ, тобто з українських та білоруських земель. Значну увагу їй приділяли й деякі галицько-руські історики (Д.Зубрицький, І.Шараневич).
Повстання 1863 р., спричинивши значно більше загострення польсько-російських стосунків, ніж попереднє, сприяло й сильнішому та тривалішому сплеск}' уваги до історії ВКЛ. Отже, тривалий час однією з головних причин звернення східнослов’янських істориків до цього сюжету/ ставали “виклики” з польського боку. При цьому останні містилися не стільки в суто академічній площині, скільки в політико-ідеологічній.
Тож не має дивувати суттєвий вплив на тогочасні дослідження позанаукових чинників і спричинений цим переважно публіцистичний характер праць М.Кояловича, !.Беляева та ін. (Меншою мірою це стосується курсу К.Бестужева-Рюміна). В 1860-х рр. посилюються тенденції, започатковані ще протягом 1830-х, насамперед Устряловим: штучна ідеалізація литовсько-руських стосунків, гіперболізація русько-православних впливів у ВКЛ (аж до нерозрізнення Литви і Русі) до 1385 р. та етноконфесійного антагонізму і боротьби “національно-релігійних партій” в пізнішу добу, а також перебільшення промосковських симпатій населення Литовської Русі. Литовсько- руській (як і московській) верхівці приписувалося послідовне прагнення до об’єднання руських земель. Зворотнім боком цього ставало применшення ролі етнічних литовців у “Західноруській державі”. Якщо до 1860-х рр. у східнослов’янській литуаністиці часто траплялися запозичення поглядів польських істориків, то тепер помітний цілеспрямований відхід від них.Одночасно відбувається перетворення Київського університету на центр литуаністичних студій у Російській імперії. Без перебільшення, епохальною подією стала поява “Нарису історії Великого князівства Литовського до середини XV ст.” В.Антоновича; велике значення мали й критичні замітки на цю працю М. Дашкевича та’“обласні” монографії інших учнів українського історика.
Названі праці створили підґрунтя для найвищого підйому за всю історію східнослов’янської литуаністики (1880-1900-і рр.). Тоді постають ще два її осередки: в Москві (МЛюбавський, В.Пічета) та, дещо пізніше, у Львові (MTpy- шевський, Б.Барвінський). В тогочасних студіях помітний суттєвий вплив позитивістських настанов. Протягом 1880-90-х рр. велика увага приділялася дослідженню історії боротьби ВКЛ за Галичину і Волинь (праці І.Філевича та ін.). З 1890-х рр. πoσryπ у студіюванні литовсько-польських уній в польській історіографії спричинив значний вплив на східнослов’янську литуаністику. Взагалі в цю добу помітне певне зближення в поглядах східнослов’янських та польських істориків.
Це сталося внаслідок як здобутків у конкретно-історичних дослідженнях, так і їхньої поступової деідеологізації, відмови від багатьох стереотипів (зокрема, перелічених вище). Щоправда, зазначений процес стосувався лише частини фахових праць і майже не заторкнув робіт популярного характеру. Довге протистояння в історіографії двох традицій - щодо добровільного входження руських земель до складу ВКЛ та їхнього завоювання - завершилося, зрештою, перемогою першої (за радянської доби ситуація змінилася на протилежну).В той же час зростає увага до соціально-економічної історії та історії права ВКЛ (чого майже не спостерігаємо серед польських дослідників). Тому від початку 1900-х рр. помітне певне зменшення інтересу до власне політичної історії; при цьому широко досліджуються політичний лад та державні інституції ВКЛ, роль і позиції різних соціальних груп у політичних подіях. Саме в цих сферах найбільш очевидні були лідируючі позиції білоруських, російських та українських дослідників, насамперед Ф.Леонтовича, М.Владимирського-Буда- нова, С.Бершадського, М.Ясинського, М.Любавського, М.Грушевського, М.До- внара-Запольського, І.Лаппа, М.Максимейка, Й.Малиновського, А.Преснякова, В.Пічети. (Видаєгься, однак, що в історіографії дещо гіперболізується значення праць Любавського в розвитку литуаністики в Російській імперії).
На межі XIX-XX ст. знову постає питання про місце ВКЛ у “руській” історії. Накопичення знань і перехід до більш адекватних уявлень про цю державу зробили очевидним той факт, що відмінності між Південно-Західною та Північно-Східною Руссю не можна пояснити лише польськими впливами. Як наслідок, частина російських істориків була готова відмовитися від концепції Сенковського - Устрялова і історичної спадщини ВКЛ; на необхідність цього вказував, зі свого боку, і Грушевський.
Починаючи ж від 1910r∙x рр., спостерігаємо поступове, однак неухильне зниження інтенсивності литуаністичних студій, внаслідок смерті одних авторів і відходу від проблематики інших.
Помітний початок кризи східнослов’янської литуаністики і перехід першості в цій галузі до польської історіографії. Мало- плідними виявилися й 20-і та початок 30-х рр. XX ст. Далося взнаки нехтуванняполітичною історією в тогочасній радянській історичній науці; для білоруської історіографії, яка приділяла найбільшу увагу історії ВКЛ, проблему становила слабкість кадрового потенціалу. Білоруські дослідники переважно обмежувалися обстоюванням власної концепції ВКЛ (як “Литовсько-Білоруської держави”), подібно до того, як це робили їхні російські попередники в 1830-і та 1860-і рр. Показово, що при цьому білоруські історики “адаптували” до власних потреб багато тез із арсеналу своїх російських колег XIX ст. (В свою чергу, подібні запозичення з польської литуаністики були притаманні російській історіографії, як дожовтневій, так і радянській).
З початку 1930-х рр. помітний відхід історичної науки CPCP від власне марксистської методології, затаврованої в якості “вульгарного соціологізму”; вона виразно поступалася місцем успадкованим від традиційної російської історіографії (і дещо модифікованим) концепціям. Тоді ж відбувається фактичне призупинення литуаністичних студій на радянських теренах.
Таким чином, на досліджувану історіографічну добу (XIX - перша третина XX ст.) припадають становлення і найбільші (досьогодні) успіхи східнослов’янської литуаністики. Протягом даного вирішального етапу відбулися формування репрезентативної джерельної бази досліджень і на цьому грунті - реконструкція основного масиву історичних фактів. Динамічність розвитку білоруської, російської та української литуаністики частково пояснюється тривалим гострим протистоянням із польською історіографією. Найбільш вивченими в східнослов’янських історіографіях є етноконфесійні взаємини всередині ВКЛ, а також історія стосунків цієї держави з Москвою та еволюція литовсько-польських унійних зв’язків. Специфікою джерел обумовлена схильність багатьох дослідників до апріорних узагальнень; ціла низка проблем поки що вирішена лише гіпотетично або взагалі навряд чи може бути розв’язана (наприклад, щодо існування “литовсько-руського феодалізму” чи історико-юридичної кваліфікації литовсько-польських угод 1385-1569 рр.).
При цьому, однак, основні варіанти вирішення спірних питань були запропоновані вже протягом досліджуваного періоду.“Відкриття” історії ВКЛ східнослов’янськими істориками мало несподівані наслідки. Її дослідження дали початковий поштовх (з середини XIX ст.) емансипації білоруської історіографії від російської і (меншою мірою) сприяли завершенню розмежування з останньою української. Природно, становлення цих національних історіографій мало наслідком їхні претензії на історичну спадщину ВКЛ. Поступово в кожній зі східнослов’янських історіографічних традицій виробилося “консолідоване” бачення місця ВКЛ у власній історії. Для білоруських істориків це була “своя” держава, органічна частина минулого власного народу; більшістю репрезентантів української історіографії, навпаки, литовська доба трактувалася як період бездержавності. Більші розходження спостерігалися в'середовищі російських істориків. Залежно від ступеню впливу традиційного москвоцентризму, частина їх розглядала Московську державу як єдино можливий осередок об’єднання колишніх земель Київської Русі; інші ж визнавали альтернативним центром ВКЛ.