Місце руського складника в державі за Альґірдаса і Йоґай- ли (до 1385 р.) та внутрішньополітична боротьба цієї доби

Що до тогочасної державної релігії ВКЛ, то Ю.Ярошевич, попри конста­тований ним величезний руський вплив, вважав усе ж, що верховна влада мала певні підстави зберігати вірність поганству [1942, cz.II, s.7]. (За оцінкою К.Ста- дницького, Литва, сильна за часів панування поганства, почала слабнути після християнізації [2147, t.II, s,16]). “Доволі дивне становище” литовських князів зазначив М.Смирнов: відкрито сповідуючи “офіційне язичництво”, таємно вони були покровителями православ’я. В той же час Альгірдасу не була чужа й схи­льність до католицтва, що засвідчують згадані зносини з Карлом IV [1540, с.146, 152-153, 155, 157]. За М.Дашкевичем, не варто ототожнювати співчуття вел. князів до християнства східного обряду зі сприянням його поширенню [641, с.114]. Теза про збереження поганською релігією офіційного статусу була прийнята ще низкою дослідників [666, с.327; 531, с.334, 336; 1194, ч.ІІ, вып.1, с.58; 687, с.ЮЗ], зокрема і в наш час [342, c.96,111; 697, с.109].

Широко обговорювалася в літературі проблема особистого віровизнання Альгірдаса. Автори, що, очевидно, були добре поінформовані про це (Герман з Вартберґе та Ян Длугош), твердять про поганський обряд поховання вел. князя - кремацію [176, s.113; 45, с.131; 172, t.IV, s.444].

Не піддавав сумніву вірність Альгирдаса поганству М.Щербатов [1797, τ.IV, ч.І, с. 146]. Оголосили його православним А.Рігельман та І.-Ж.Онацевич [1457, с.12; 1930, s.H8]. За варіантом Стрийковського пішов А.Коиебу [946, с.27-28]. Шлях комбінації обок версій, що містяться в руських джерелах, обрав Н.Карамзін. Він вважав, що цей син Ґедімінаса був хрещений при першому шлюбі, але вже у 1342 р. зрікся православ’я; потім, перед смертю, він поверну­вся до цієї віри [819, τ.IV, с.123, 153, 158-159, т.Ѵ, с.32-33]. Як “порожню вига­дку” кваліфікував останній здогад Карамзіна Н.Полєвой, прийнявши, однак, перші дві тези свого опонента [1417, τ.V, с.35, 48-49, прим.38, с.106, прим. 107]. На думку ж митрополита Євгенія, хрещення Альгірдаса відбулося лише напри­кінці життя, з ініціативи його другої дружини Уляни Олександрівни тверсь­кої³⁸⁸ [707, с.102; 706, с.340, 357-358]. Так саме вважали Н.Устрялов та М.Мак- симович [1668,4.1, с.281,303; 1173, с.351; 1179, c.226]. На думку Т.Нарбута, все своє життя Ґедимінович лишався катехуменом (тобто особою, що готується до хрещення); лише в останні дні життя ним було прийняте православ’я [2024, t.V, s.14, 234-235]. (Позиції тих, хто обстоював сповідування вел. князем “грецької віри”, посилила звістка Нарбута про запис у євангелії XV ст., в якому нібито йшлося про “Андрія Ґедиміновича, в схимі - Олексія” [2025, s.83]).

Д.Зубрицький, С.Соловйов, згодом - М.Дашкевич твердили про право­славия Альгірдаса, не торкаючись часу і обставин його прийняття [763, с.208- 209; 760, с.4, прим.“г”; 1568, №11, с.Ю; 1559, кн.П, с.247-248, 268; 641, с.105, прим.І]^[389]. До погляду Карамзіна приєдналися І.Боричевський, архієпископ Ма­карій, пізніше Є.Голубинський [419, с.15; 1161, т.ІѴ, с.129-130, 133, τ.V, с.332; 1332, с.142; 1451, с.2; 531, с.334-335]. Рішуче обстоював поганство Альгірдаса польський історик К.Шайноха; на його переконання, він не прийняв християнс­тва й на смертному ложі [1756, т.І, с.305-306,320, 336-337, т.ІІ, с.141]^[390]. Споча- тку вважаючи дане питання відкритим [929, с.73], М.Костомаров потім визнав литовського вел. князя православним [937, с. 184-185].

Протягом 1850-70-х рр. у східнослов’янській литуаністиці перевагу по­чинає здобувати погляд, за яким прийняття православ’я Альгирдасом відбулося лише наприкінці його життя. Так вважали, зокрема, А.Петрушевич, І.Шаране- вич, архієпископ Філарет, В.Васильєвський, В.Борзаковський [1344, с.32, LXXXIX, прим.41; 1760, с.253; 1673, пер.ІЇ, с.40, 43; 473, с.16; 410, с. 135, 131, прим.978]. На думку П.Долгорукова та А.Барбашева, це сталося перед одру­женням вел. князя з Уляною Олександрівною [686, с.274; 316, c.6]*^,9t. В наступ­ні два десятиліття, до початку XX ст., більшість авторів повертається до твер­джень про хрещення Альгірдаса ще в молодості. Йдеться не тільки про праці популярного характеру (хоча останні й переважають), а й про думку таких по­важних дослідників, як, наприклад, В.Данилевич та М.Довнар-Запольський [782, т.П, с.83; 1859, t.I, s.273; 528, с.328; 432, с.167-169; 433, с.ЗО; 1798, с.9; 632, с.173; 855, с.15; 667, с. 15]. Причини цього визначити важко, оскільки якихось змін у джерельній базі питання, як і дискусій з цього приводу, не відбувалося.

Майже одночасно в російській та польській історіографіях було звернено увагу ще на один важливий аспект проблеми, що розглядається. За здогадом М.Смирнова, Альгірдас, очевидно, сповідував православ’я в родинному колі, але приховував це від сторонніх [1540, с.157, 159]; на “приватному” характері його хрещення наполягав і К.Стадницький [2146, s.l 17-127]. Таке бачення справи прийняв В.Антонович [280, с.98; 272, с.104-105], а за ним - ціла низка істориків (Ю.Вольф, Д.Іловайський, М.Петров, А.Барбашев, Ю.Лятковський, !-!.Тихомиров, Г.Кипріанович, В.Ейнгорн, MTpyшевський, О.Єфименко та ін.) [2162, s.26, 84-85; 782, т.П, с.67, 83; 1333, с.70, 76; 317, с.18; 1798, с.9; 1649, с.41; 1987, s.108; 352, с.НЗ, 119, 127-128; 1631, с.92; 855, с.15; 784, c.XV; 725, с.4; 578, τ.IV, с.95, 98, τ.V, с.449; 722, с.82]. Про “неофіційне християнство” правителя ВКЛ твердив А.Прєсняков, вдаючись при цьому до паралелі з княги­нею Ольгою [1429, т.І, c.82]^{3 2}.

Одним із небагатьох східнослов’янських дослідників, хто, очевидно, мав сумнів щодо православ’я Альгірдаса взагалі, був К.Бестужев-Рюмін. Не відки- даючи можливості цього [385, т.П, вып.І, с.6], він в той же час наголошував на тому, що вел. князі литовські мусили триматися поганської віри [383, с.365]^{[391] [392] [393]. Не був впевнений у хрещенні цього Ґедиміновича й ВЛаманський [1013, с.246, прим.2].}

У 1880-х рр. польськими литуаністами (насамперед Ю.Вольфом, С.Смо- лькою та А.Прохаскою) було висловлено погляд, згідно з яким Альгірдас офі­ційно залишався вірним поганству весь час, охрестившись лише напередодні смерті [2162, s.84-85; 2142, s.104-106, 114-115, 155; 2140, s.83, 113; 2114, s.105; 2074, s.44]. Практично погодився з цим І.Філевич: на його думку, вел. князь, та­ємно бувши православним, зовні лишався поганином, з огляду на небезпеку від німців [1674, с.147; 1682, с.43]’⁹⁴. Точку зору названих польських дослідників прийняли також Н.Рожков, В.Пічета, П.Соколов, Д.Дорошенко [1463, ч.П, выл.2, с.117; 1370, с.347; 1550, с.239, 354, 376, 401, 418, 462; 687, с. 104]. Втім, різні точки зору стосовно часу хрещення Альгірдаса існували й пізніше; так, дискусія щодо цього мала місце на одному із засідань Історичного товариства Нестора Літописця в 1909 р. [1512, с.26]. Дехто (наприклад, М.Василенко, І.Крип’якевич) обмежувався лише твердженням про сповідування вел. князем православ’я взагалі [467, с.819; 973, с.ІІЗ]³⁹*. Як і частина польських істориків [1874, s.311-315; 1979, s.15, prz.38, s.23], вважали Альгірдаса поганином (не то­ркаючись питання про його ймовірне хрещення на смертному ложі) А.Павлов, В.Біднов, М.Чубатий [1293, с.249; 345, с.З; 1740, т.СХХХІV-CXXXV, с.23]^{[394] [395] [396].}

З питанням про віровизнання Альгірдаса і взагалі про становище право­славних за його правління пов’язане подання про трьох мучеників у Вільнюсі (Євстафія, Антонія та Івана) [77, с.226; 79, с.214-215]. Сам факт їхнього муче­ництва (що нібито сталося в 1347 р.) тривалий час ке ставився під сумнів. Про­те проправославним авторам важко було узгодити це з обстоюваними більшіс­тю з них “руським” характером ВКЛ часів Альгірдаса та його особистими сим­патіями до русинів. Польський історик К.Стадницький здогадувався, що ці троє литовців взагалі постраждали не з релігійних мотивів [2146, s.9-10, 120]. Нато­мість В.Васильєвський, а за ним Д.Іловайський вдалися до іншого припущення. По смерті першої дружини вел. князя Марії вітебської гору в державі нібито тимчасово взяла “поганська партія”, на догоду якій Альгірдас був змушений до- зводити розправу над відступниками від прабатьківської віри [473, с. 14; 782, т.П, с.83-84]^{[397] [398] [399].}

Необхідно докладно зупинитися і на дослідженні в історичній літературі проблем, пов’язаних з боротьбою навколо справи єдності Київської митрополії. Це протистояння особливо загострилося за часів правління Альгирдаса. Йдеться насамперед про згадану ліквідацію Галицької митрополії. Це було зроблено в серпні 1347 р. хрисовулом цісаря Йоанна VI Кантакузена, який лише нещодав­но (3 лютого того ж року) захопив владу в боротьбі з Иоанном V Палеологом. Патріархом тоді був Ісидор І Бухаріс (1347-1350). Розпорядження цісаря було підтверджене патріаршим собором: Галицьку митрополію скасовано “на вічні часи”, а місцевого митрополита Феодора покликано на суд до Константинополя [558, с.139; 145, t.I, №CXVII-CXXI, р.261-271; 110, τ.VI, прил.№3-8, стб.13-40]. Активну роль тут відіграли митрополит Феогност і московський вел. князь Се­мен Іванович. Існують поважні свідчення на користь того, що це коштувало їм вельми недешево [81, т.Х, с.218].

У питанні, коли ж постала скасована в 1347 р. Галицька митрополія, до­слідники одностайні в тому, що це мусило статися за патріарха Йоанна XIV Ka- лікаса (1334-1347). Однак у визначенні того, хто зі світських можновладців сто­яв за цією подією, наявні суттєві розходження. Ініціатором відновлення митро­полії в галицько-волинських землях М.Смирнов вважав Казімєжа III [1539, с.139], !.Шараневич, а за ним Д.Іловайський - Юрія Il [1760, с.142; 782, т.П, с.78]*'⁹⁸. Проте значно більше істориків воліло бачити тут дії Любартаса. Вже архієпископ Макарій датував цю подію 1341-1345 рр. [1161, т.ІѴ, с.25-26]. Кан­дидатом Любартаса-Дмитра вважали Феодора також Ю.Пелеш, Т.Барсов, А.Ку- нік'⁹⁹, С.Смолька, А.Павлов, Н.Тихомиров, Є.Голубинський, М.Грушевський, П.Соколов, М.Присьолков [2054, s.384; 339, с.383; 999, с.126-127; 2140, s.114; 1337, с.62; 1293, с.226-227; 1631, с.76-77,79-84, 88-92, 108, 115 та ін.; 531, с.162, прим.З; 578, т.Ш, с.272-273; 1550, с.264, 274, 276, 303, 306; 1439, с.67]. При цьому Павлов та Грушевський вважали, що Феодор іменувався митрополитом уже в 1331 р. Проте реальне відновлення Галицької митрополії, на думку Пав­лова, відбулося лише в 1342-1343 рр.; Грушевський датував цю подію обереж­ніше, 1341-1347 рр., тобто часами анархії у Візантії по смерті Андроніка III Па-

187 леолога. Тихомировим було висловлено здогад, що це сталося близько 1345 р., причому внаслідок дій не лише Любартаса, а й Альгірдаса^[400].

Наступний етап боротьби в церковних справах був пов’язаний із появою в Києві за життя Феогноста нового претендента на митрополію ‘‘всієї Русі’' - Феодорита [145,4.L, KsCLVΠ-CLVΠI, р.350-353; 110, т.ѴІ, прил.МІ 1, стб.61-62, №12, стб.67-70]. Оскільки його кандидатуру було відкинено в Константинополі, Феодорит отримав висвячення у тирновського патріарха в 1352 р. [81, т.Х, с.226]^[401]; востаннє про нього згадуєгься в липні 1354 р.

Осібно стоїть необгрунтоване припущення митрополита Євгенія про те, що Феодорита було поставлено на Галичину, а не Київ [707, с.99, 214]. Очевид­но, його (як пізніше П.Знаменського) ввело в оману ім’я галицького митропо­лита Феодора; припущення про тотожність цих двох осіб висловив Г.Карпов [758, с.68-69; 836, с.ЗЗ, 47-48]. Взаємовиключні погляди було висловлено сто­совно того, який прийом Феодорит зустрів у Києві. Більшість істориків (А.Пет- рушевич, архієпископ Макарій, І.Шараневич, Г.Карпов, В.Борзаковський, І.Фі- левич, Н.Тихомиров), слідом за Н.Карамзіним, вважали, що вік не був прийня­тий тут [819, т.ІѴ, с.164; 1344, с.25; 1161, τ.IV, с.42; 1760, с.206; 836, с.47; 1410, с.148, прим.1208; 1674, с.150; 1631, с.94, 160]. Про наявність “прибічників” Фе­одорита в Києві твердив В.Рибинський [1459, с.13]. Пізніше починає переважа­ти погляд, згідно з яким кияни прийняли Феодорита, і він перебував іуг до сме­рті. Так вважали І.Чистович, М.Петров, М.Грушевський, А.Павлов, Я.Фіялек, Є.Голубинський, Н.Рожков, П.Клепатський, П.Соколов [1739, с.109; 1334, с.71; 581, с.509; 578, т.ІѴ, с.76, т.Ѵ, с.386-387; 1293, с.245; 1898, s.3-4; 531, с.179-181; 1463, ч.ІІ, вып.2, с.102; 868, с.17,140-141; 1550, с.353].

Оскільки джерела не дають навіть натяку на те, чиїм кандидатом був Фе­одорит, щодо цього було висловлено вельми відмінні гіпотези. Як припустив архієпископ Філарет, за цим митрополитом стояв хтось із князів Південної Русі [1673, пер.11, с.121 -122]; тієї ж думки був І.Чистович [1739, с.109]. Необгрунто­ваним назвав подібний здогад архієпископ Макарій [1161, т.ІѴ, с.318-319]. Г.Карпов та Т.Барсов утримались від здогадів, але, судячи з усього, не вважали, що кандидатура Феодорита була висукена правлячими колами Литви [836, с.47; 339, с.433-435]. Проте незабаром ця думка стає пануючою^[402]. Діяльність Альгі- рдаса побачили за цими подіями Д.Іловайський, А.Павлов, Є.Голубинський, Н.Рожков, П.Соколов, А.Прєсняков [782, т.П, с.47; 1293, с.245; 531, с.180, 182, 901; 1463, ч.ІІ, вып.2, с.102; 1550, с.318, 354-355; 1432, с.295]. Так саме вважали Ю.Пелеш, С.Смолька, К.Ґожинький, ГІельцер, Я.Фіялек [2054, s.336-337; 2140, s.l 14; 1909, s.65; 1904, s.269; 1898, s.7-9].

Щоправда, відмінних поглядів на дану проблему не бракувало й надалі. “Честолюбцем”, що діяв на свій розсуд, вважав Феодорита І.Філевич. Отже, на думку останнього, він не був литовським митрополитом, а Альгирдас, щонайбі­льше, дивився на його дії ‘‘крізь пальці” [1674, с. 149-150]. Н.Тихомиров також здогадувався, що Феодорит спочатку діяв сам по собі; правитель ВКЛ підтри­мав його, але згодом вирішив замінити іншою особою, яка отримала б каноніч­не затвердження від Константинополя [1631, с.93-95]. Вагався, чи Феодорит був кандидатом Альгірдаса, а чи Любартаса, П.Іванов [771, с.289-290, 296]. Ва­жким для вирішення визнав досліджуване питання М.Грушевський. Втім, він припустив, що цей шукач митрополичого сану міг бути висунений київським князем Федором [578, т.Ѵ, с.386-387, 389]. До цієї гіпотези приєднався П.Кле- патський, вважаючи можливим і визнання Феодорита литовськими правлячими колами [868, с.18-19]⁴⁰³.

Остання згадка про Феодорита співпадає з іншою важливою подією в іс­торії Руської церкви. Тоді ж, у липні 1354 р., було офіційно санкціоновано пе­ренесення митрополичої резиденції з Києва до Владимира-на-Клязьмі [145, t.L JfeCLVIII, р.351-353; ПО, τ.VI, прил.№12, стб.63-70]. Значно складнішим для вирішення було питання про наступника померлого митрополита Феогноста. В Москві ним (ще за життя Феогноста) було визначено Алексія. Проте зі своїм кандидатом виступив і Альгірдас. Ідеться про Романа, що походив із Твері й був родичем литовського вел. князя з боку його другої дружини, Уляни Олек­сандрівни. Наслідком стає призначення в 1354 р. митрополитами обох кандида­тів. В літописах цю подію прокоментовано наступним чином: “Того же лета мятежъ сотворгаиется, чего то не бывало преже сего: в Царегороде от пат­риарха поставленії быша два митрополита на всю Русскую землю Алексеи да Роман. И бышет межи их нелюбие велико и к Тферъскому епископу послы к владьще Феодору от обою их из Царягорода, а священъскому чину тягость бя- Utem везде¹⁹ [85, стб.63; 81, т.Х, с.227]. Однак незабаром в Константинополі вда­лися до “компромісного” варіанту: Алексія було поставлено на митрополію Ки­ївську і “всієї Русі”, а Романа - на відроджену Литовську [110, т.ѴІ, прил.К«ІЗ- 15, стб.69-98, №30, ct6.167-168]⁴'^m. ^{[403] [404]}

Під “Литвою”, підпорядкованою владі Романа, очевидно, слід розуміти лише полоцьку та турівську єпархії; митрополича ж резиденція мала знаходи­тися в Новогрудку. Так вважали, зокрема, А.Зєрнін, А.Павлов та М.Грушевсь- кий, в наш час - Ф.Шабульдо [743, с.15; 1293, с.246-247; 578, τ.V, с.388; 1745, с.59]. В той же час, за здогадом Павлова, сам Роман (як згодом інший ставленик Альгірдаса - Кипріан) тлумачив своє призначення як надання йому всіх тодіш­ніх руських земель ВКЛ [1293, с.247]. З цим погодився й П.Соколов, зауважив­ши, що в Константинополі титул Романа мали розуміти як такий, що відобра­жав насамперед етнографічні, а не політичні реалії. Отже, йшлося про “митро­полита литовців”, а не “митрополита Литви” [1550, с.363-364,456].

Близько 1356 р. юрисдикцію Романа було поширено й на єпархії “Малої Русі”, тобто Волині й Галичини. (Щоправда, за припущенням Павлова й Гру- шевського, це не стосувалося галицької та перемишльської єпархій, з огляду на підпорядкування цих земель Польщі [1293, с.247-248; 578, τ.V, c.391]). Проте, судячи з усього, межі митрополій Романа та Алексія не було чітко визначено аж до 1358 р., коли обидва митрополити прибули до патріарха. Як засвідчує поста­нова Калліста І (липень 1361 р.), тоді було підтверджено, що Київ має перебу­вати під юрисдикцією Алексія, а владі Романа підлягають єпархії Литви та Ма­лої Русі [145, LI, №CLXXXI1I, р.425-430; ПО, τ.VI, прил.№13, стб.69-86; 85, стб.64-65].

Роман, однак, не змирився з цим і самовільно залишив Константинополь. Більше того, він якийсь час знаходився в Києві, що зазначено в тій самій поста­нові. Руські літописи (під 1358-1360 рр.) розповідають і про відвідування Києва Алексієм [105, с.376-377; 88, с.100; 85, сгб.67; 94, с.180-181; 80, с.10-11; 81, т.Х, с.230-231 ]; останній навіть зазнав ув’язнення за наказом Альгірдаса. Існує звіс­тка про те, що кияни не прийняли Романа [100, с.47, 104]. З довірою до неї по­ставилися, наприклад, архієпископ Філарет, Н.Тихомиров, з сучасних дослід­ників ~ Ф.Шабульдо [1673, пер.ІІ, с.122, 1631, с.100; 1745, с.59]. Здогад про на­явність у Алексія сильної підтримки в Південній Русі висловив і А.Прєсняков [1432, с.298]. Протилежної думки був І.Шараневич [1760, с.208]. Нарешті, М.Грушевський висловив гадку, що Київ “приймав зарівно й Романа, й Алек­сія” [578, τ.V, с.389].

У 1359 р. Роман відвідав рідну Твер, де, попри відмову місцевого єписко­па Феодора зустрітися з ним, був гостинно прийнятий своїм родичем Всеволо-

ісихастів належали патріархи Ісидор 1 Бухаріс, Калліст І і Філофей Коккінос. Протистояння “паламітів” та “варлаамітів” тривало майже до кінця XIV ст. [1278, с.279; 1279, с.534; 1767, с.135-137; 1768, с.91-93; 1217, с.120-134]. Що до відновлення Литовської митрополії, то воно могло бути пов’язане з поверненням до влади Йоанна V Палеолога (грудень 1354 р.).

За свідченням Ґрегораса, Альгірдас мав намір хрестити литовців у православ’я, але його відвернуло від цього “срібролюбство” правлячих кіл Візантії, завдяки якому й було ви­свячено Алексія. Виправданий сумнів у наявності в Альгірдаса подібних планів висловив Н.Тихомиров [1631, с.95]. Натомість з довірою до цього поставився А.Карташов [841, с.317]. (Втім, його праця взагалі переобтяжена численними похибками і недоречностями). Наявність шансів на офіційне хрещення Литви в той час визнає й С.Думін [697, с.106]. дом Олександровичем холмським. (До речі, цей митрополит отримав від Н.Лі- хачова характеристику “тверського патріота”, хоча й без докладніших обгрун­тувань [1105, c.71]). Щоб відвернути подальше загострення ситуації, патріарх у 1361 р. вислав на Русь для розслідування взаємних претензій Романа й Алексія екзарха Георгія Пердікку. Проте справу полегшила смерть Романа (наприкінці 1361 чи у 1362 р.). Невдовзі після цього було видано патріаршу грамоту про об’єднання обох митрополій в одну [558, с.144].

Дії Альгірдаса на підтримку кандидатури Романа більшість дослідників розцінювала як бажання утворення окремої митрополії на руських землях BKJl. Так вважали, наприклад, Г.Карпов, В.Борзаковський, Є.Голубинський [834, ч.ІІ, с.20; 410, с.137; 1333, с.79; 726, т.П, с.543; 1451, с.6; 531, с.180, 203; 779, т.П, кн.2, c.1085]^4o∖ На думку ж В.Антоновича, прагнення до церковного відокрем­лення спостерігається лише починаючи з Витаутаса [272, с.255]. Н.Тихомиров так саме вважав, що Альгірдас хотів не поділу митрополії, а висвячення свого кандидата на “всю Русь” [1631, с.92-93,95,101, 164,176-179].

Що до мотивів цих дій, то вже !.Шараневич здогадувався про підтримку їх з боку місцевого духовенства й населення [1760, с.208]. Поступово і в росій­ській історичній літературі гнівні інвективи на адресу “розкольницьких дій” поступаються місцем більш виваженим оцінкам. Так, про “канонічне право” Литви на окрему митрополію твердив А.Яцимирський [1837, с. 173]. “Природ­ним”, з огляду на політичну ситуацію, вважав поділ Руської церкви Н.Рожков [1463, ч.П, вып.2, с.102]. Так саме ставився до прагнення Південно-Західної Ру­сі мати свою митрополію А.Прєсняков, зважаючи на те, що за святительства Алексія остання перетворилася “на національну великоруську установу, опору великоруської князівської влади і знаряддя її мирської політики” [1432, с.295, 314, 363]⁴°⁶. Неминучість поділу митрополії, на його думку, засвідчувала готов­ність до цього не тільки Альгірдаса, а й Дмитра Івановича московського (по смерті Алексія) [1431, с.69].

Смерть Романа, однак, не поклала край активності Альгірдаса в церковній сфері. Очевидно, він просив про висвячення нового митрополита, відповіддю на що стала патріарша постанова 1364 р. Нею зазначалося, що прилучення єпа­рхій BKJl до митрополії “всієї Русі” є остаточним. Литовський вел. князь спро­бував також переконати Алексія повернутися до Києва (що вже перебував під його владою) і зробити номінальний центр митрополії Постійним місцем свого перебування. Зайве казати, що митрополит відмовився від цієї пропозиції.

За кілька років взаємини між Альґірдасом та Алексієм досягли межі на­пруги. Як вже згадувалося, в червні 1370 р. останній наклав інтердикт на неназ- ваних-руських князів, а також Святослава Івановича смоленського. Причиною було виставлене те, що вони порушили угоду з Дмитром Івановичем московсь­ким і виступили проти нього на боці "вогнепоклонника" Альгірдаса. Таким чи- ^{[405] [406] ном, митрополит остаточно відмовився від намагань хоча б виглядати неупере- дженим арбітром тодішньої політичної боротьби. В наступному році цей інтер­дикт підтвердив патріарх Філофей, виставивши при цьому протистояння Моск­ви з Литвою в якості боротьби за християнську віру [558. с.143-144; 145, t.I, KaCCLXVH I-CCLXIX, р.523-525; 110, τ.Vl, πpwιJ½20-21, стб.117-124]4°7}

Природно, такі дії викликали протест з боку литовського уряду. Виразом цього став лист Альгирдаса до Філофея [558, с. 148-152; 145, t.l, №СССХХ, р.580-581; 110, т.ѴІ, прил.№24, стб.135-140]. В ньому литовський вел. князь, скаржачись на політичну заангажованість Алексія, вимагав висвячення окремо­го митрополита. Останній мав бути поставлений на Київ, Смоленськ, Твёр, Ма­лу Русь, Новосиль, Нижній Новгород. Як зауважив, наприклад, Д.іловайський, присутність у цьому списку великоруських земель не має дивувати: адже тут правили шурин (Михайло Олександрович тверський) і зяті (Борис Костянтино­вич городецький та Іван Семенович новосильський) Альгірдаса [782, т.П, с 99]^{[407] [408] ч_и отримав останній якусь відповідь і чи здійснював подальші заходи в цьому напрямі, невідомо. Є.Голубинський здогадувався, що шлюб Олени Оль- гердівни з двоюрідним братом московського вел. князя Володимиром Андрійо­вичем (близько 1372 р.) спричинив відмову правителя Литви від своєї вимоги [531, с.210-211].}

(Приблизно одночасно з Альгирдасом виступив із вимогою до Константи­нополя й Казімєж III, вимагаючи відновлення Галицької митрополії і рекомен­дуючи свого кандидата - Антонія. Філофей не наважився відмовити польсько­му королеві і висвятив його ставленика в травні 1371 р. [145, t.I, №СССХІХ, р.578-580; 110, т.ѴІ, прил.№23, стб.129-134]. Це бажання російські дослідники переважно пояснювали бажанням Польщі відірвати галицькі землі від Велико­роси. Лише дехто слушно зауважував, що тут слід бачити також прагнення ві­докремити Галичину від руських земель Литви [1077, №6, с.473; 1631, с. 109]. Оскільки до смерті Казімєжа під його владою знаходилася частина Волині, а саме Володимирська земля, Грушевський припустив, що могло мати місце й бажання тісніше пов’язати ці волості з Польщею [578, τ.V, с.426]. Осібно стоїть гадка А.Яцимирського, нібито Антонію було підпорядковано не лише галицькі, а й литовські єпархії [1837, с.62, прим.З]).

Як би там не було, патріарх вислав на Русь свою довірену особу - болга­рина Кипріана - з дорученням розслідувати справедливість скарг на Алексія. Це слідство дало матеріал, вельми компрометуючий майбутнього російського “святого”. (Важливо пам’ятати, що Константинополь послідовно намагався протидіяти підпорядкуванню митрополитів світським інтересам Литви чи Мос­кви). До того ж відбулося явне зближення Кипріана з правлячими колами ВКЛ.

Л

Вже на межі 1374-1375 рр. Альгірдас та його союзники виступили з вимогою поставити для себе митрополитом Кипріана [110, τ.VI, №30, стб. 169-172]. Оскі­льки в іншому разі вони погрожували взяти собі “латинського” митрополита, Філофей 2 грудня 1375 р. висвятив Кипріана [80, с.25; 82, т.ХІ, с.25]. Йому було підпорядковано литовські єпархії; що ж до московських, то в разі підтверджен­ня звинувачень на адресу Алексія з ними мало відбутися те саме. В будь-якому разі вони повинні були перейти під зверхність Кипріана по смерті Алексія.

і Тлумачення в літературі цих докладних відомостей, однак, різняться. На думку А.Прєснякова, в даному випадку немає підстав казати про поділ митро­полії [1432, с.315-316]. Протилежної думки був Є.Голубинський, вважаючи во­дночас, що з 1375-1376 рр. Кипріан стає митрополитом “всієї Русі” [531, c.211- 215]. Лише київським і литовським митрополитом вважав Кипріана К.Ходини- цький. Очевидно, кордони митрополій співпадали з політичними кордонами аж до смерті Альгірдаса та Алексія [549, с. 115]^[409].

Що стосується докревської доби правління Йогайли, то слід перш за все зупинитися на проблемі особистого віровизнання вел. князя. Як і у випадку з його батьком, свідчення джерел щодо цього різняться. Поганином (аж до при­йняття католицтва у 1386 р.) вважали його польські історики - Я.Длугош, а за ним Б.Ваповський [172, t.IV, s.432-433; 224, t.I, s.62-65]. В “Посланні” ж Спири- дона-Савви та “Родстві великих князів литовських” назване православне ім’я “Яків”, що нібито носив Йогайла [79, с.255; 108, с.78, 83; 665, с. 169-170, 180, 203-204,213].

До 30-40-х рр. XIX ст. у російській історіографії переважало уявлення, що до хрещення в Кракові вел. князь не був християнином. Так вважали М.Щербатов, Н.Полєвой, А.Малиновський; тієї ж думки дотримувались А.Ко- цебу та польські дослідники, наприклад, Т.Чацький [1797, т.ІѴ, ч.І, с.91; 1885, t.I, s.81; 946, с.32; 1417, т.Ѵ, с. 163; 1190, с. VII]. Дану точку зору спочатку при­йняв і М.Костомаров [919, с.17]; згодом, визнавши факт хрещення Ольгердови- ча за східним обрядом, він усе ж вважав його поверховим, “зовнішнім” [925, с.258]. Менше було тих, хто стверджував православ’я Йогайли; йдеться насам­перед про l.-Ж.Онацевичата митрополита Євгенія [1930, s.l 18; 707, с.105]. Зго­дом останніх підтримали Н.Устрялов, Д.Зубрицький та С.Соловйов [1668, ч.І, с.281, 303; 763, с.193, 207, 329, 335, прим.212; 760, с.4, прим.2; 1568, №11, с.21; 1559, кн.П, с.268, 293]. Траплялися й випадки, коли автори ухилялися від оста­точного судження з цього приводу [1515, с.237].

Щоправда, польський видавець твору Ваповського М.Малиновський на підтвердження поганства Ольгердовича послався на слова булли Урбана VI від 11 березня 1388 p.: “quomodo ipse rex,... abiecta idolorum servi∣ute" [224, t.l, s.63- 68, prz.l]. Проте великого враження на проправославно налаштованих авторів це не справило. Навпаки, доказ, наведений Т.Нарбутом на користь сповідуван­ня Йогайлою “грецької віри”, було прийнято без тіні сумніву. Цей дослідник і раніше дотримувався такої точки зору [2024, t.V, s.239, 384-385, prz.3]; у 1856 ж р. він повідомив, що в рукописі кляштору бернардинів у Тракаї містилася згад­ка про дзвін із написом “Яків Андрійович з матір’ю своєю Уляною Олександрі­вною” [2025, s.99-100].

Нині важко судити про вірогідність даної інформації, з огляду на те, що частина джерельної бази досліджень Нарбута була його власноручним витво­ром. Проте з кінця 1850-х рр. у східнослов’янській литуаністиці починає пану­вати переконання в тому, що Йогайла був православним. Воно присутнє, на­приклад, у працях Й.Турчиновича, М.Кояловича, І.Шараневича, !.Беляева, М.Смирнова, П.Куліша, М.Дашкевича, Д.іловайського, І.Філевича, В.Ключев- ського [1650, с.92; 955, т.І, с.7; 1760, с.254-255, 388-389; 358, с.106; 362, с.251; 1540, с.23, 139-175; 995, т.І, с.189; 996, т.І, с.6; 641, с.105, 110; 640, с.17; 782, т.П, с.168,171, 552, прим.37; 528, с.328; 1674, с.117; 875, т.И, с.104]; з цим, хоч і обережно, погоджувався А.Барбашев [316, с.34-35; 317, с.21,25].

Треба зазначити, що про час хрещення Йогайли (на відміну від його бать­ка), як правило, не йшлося. І.Боричевський висловив припущення, що Альгір- дас не хрестив тих синів, які народилися після його повернення до поганства [419, с.29-30]; отже, це стосувалося і його майбутнього спадкоємця. Такої ж думки був і дехто з польських істориків, насамперед К.Шайноха. Доводячи вір­ність Йогайли поганству, він спирався на західні джерела, зокрема й на згадану буллу Урбана VI. Як пояснення Шайноха виставив здогад, що цього Ольгердо- вича від початку готували на наступника батька, а це було несумісне зі сповіду­ванням християнства [1756, т.П, с.29, 48, 117, 136-137, 140-143, 202-206]. Запе­речивши Шайносі, М.Смирнов вказав на “упередженість” поляків у даному пи­танні. Одночасно він сам то твердив, що Йогайла, подібно до Альгірдаса, був православним лише в родинному колі, то припускав більш відкрите сповіду­вання ним цієї віри [1540, с.158-159, 174-175]. Першої думки, з огляду на гада­ну “поганську реакцію”, був В.Васильєвський [473, с.14]. До того ж він вважав, що вел. князь мав сповідувати поганську віру. Погоджуючись із останньою те­зою, К.Бестужев-Рюмін усе ж визнав питання про віровизнання Йогайли “спір­ним” [385; т.П, вып.1, с.32,118].

Ю.Вольф звернув увагу на те, що перші п’ятеро синів Альгірдаса (від Марії вітебської) відомі лише під християнськими іменами; інші ж семеро (від Уляни тверської) всі мають і литовські, тобто поганські, імена. Цілком можли­во, старші Ольгердовичі взагалі не мали останніх: їхній батько тоді навряд чи плекав надії стати вел. князем і передати цей титул комусь із нащадків. Якісно відмінною була ситуація із синами Уляни; тому Йогайла і Скіргайла й не були охрещені до 1377 р. [2162, s.84-88]. Той самий погляд, що й Вольф, обстоювали С.Смолька та А.Прохаска [2140, s.83, 85-86, 113, 140, 155; 2069, t.I, s.20, 33]; Останній гадав, що Йогайла таємно прийняв православ’я, зробивши це для ру­синів з політичних мотивів^[410]. Офіційно ж він і надалі лишався поганином, що

засвідчує й іменування його “вогнепоклонником" ^πi)pσoλaτpηQ ’) у патріаршій грамоті 1380 р. [145, til, №CCCXXXVJ1, р. 12; 2082, s.93-94].

В рецензіях на розвідки Гірохаски М.Грушевський прийняв гадку про християнство Йогайли [611, с. 18; 613, с.9]. Пізніше він то писав про “домашнє" православ’я вел. князя [578, τ.JV, с.96-97, τ.V, с.449, 509], то зауважував, що без докладного дослідження питання будь-які оцінки лишатимуться голослівними [578, т.ІѴ, с.96, прим.1]. Однак східнослов’янські дослідники, за поодинокими виключеннями [1211, с.9}, оголошували Йогайлу православним і надалі [1463, ч.П, вып.2, с.109; 1465, т.1, с.281; 1035, с.16, 100; 1019, с.105; 1740, τ.CXXXIV- CXXXV, с.24]^[411].

Як відомо, Йогайла заволодів вільнюським столом завдяки визнанню з боку Кястутіса. (Д.Зубрицький, щоправда, доводив, нібито на чолі роду Гедимі- новичів став саме Кястутіс, а отже, він і був вел. князем [763, с.200-204]). Проте від самого початку молодий правитель BKJI зіткнувся з ворожим ставленням старших братів, синів першої дружини Алыірдаса. Вже у вересні 1377 р. Федір Ольгердович ратненський склав присягу угорському і польському королеві Jla- йошу, мотивуючи це порушення вірності Йогайлі тим, що має більше прав на великокнязівську гідність, аніж останній^[412]. Незабаром був змушений залишити Полоцьк Андрій Ольгердович; спочатку прибувши у Псков, він невдовзі через Новгород подався до Москви [106, вып.І, с.24, вып.П, с.105-106; 53, с.375; 75, вып.1, с.307; 77, с.237; 135, с.96; 79, с.ЗЗ]. В літературі, щоправда, було вислов­лено здогад, нібито цей князь, перебуваючи у Пскові, одночасно зберігав конт­роль і над Полоцьком; останній було відібрано лише за участь Андрія у Кули- ковській битві 1380 р. на боці Дмитра Івановича московського. Так вважали Д.Іловайський, М.Ясинський, М.Любавський, з польських дослідників - ІО.Вольф [782, т.П, с.157; 1836, с.52; 1144, с.29-30; 2161, s.336]. На хибність цього уявлення вказав, однак, В.Данилевич [632, с.166]^[413]. Взимку 1379/80 рр. на бік Москви перейшов і Дмитро старший. За припущенням А.Прєснякова, та­кож не визнавали влади вел. князя Любартас і Коріатовичі; він твердив (неві­домо, на якій підставі) і про ворожість до Йогайли Карібутаса [1432, с.319].

Якими ж були мотиви конфлікту Йогайли з братами? Увагу дослідників було прикуто насамперед до особи найстаршого Ольгердовича - Андрія. В 1386 р. він знову виступив проти вел. князя, причому, за свідченням частини джерел (Я.Длугоша, Б.Ваповського, М.Стрийковського, М.Бєльського), могло йтися про претензії на верховну владу в Литовсько-Руській державі [172, t.lV, s.435; 224, t.I, s.69; 217, s.308; 216, t.II, s.76; 156, t.I, s.476]. Очевидно, саме це змусило багатьох дослідників припустити наявність у Андрія подібних планів і під час першого протистояння з братом [310, с. 1; 1559, кн.П, с.268; 2146, s.124; 385,.т.П, вып.1, с.34; 726, т.І, с.ПО; 234, c.XV; 632, с.163]^{[414] [415] [416]. (Природно, з цим не могли погодитися ті вчені, які вважали відкрите сповідування православ’я не­здоланною перепоною для претендента на вільнюський стіл). Оригінальне ба­чення проблеми продемонстрував М.Без-Корнилович. Погоджуючись із тим, що в 1386 р. Андрій бажав стати вел. князем, його метою на початку правління Йогайли він вважав унезалежнення Полоцька (яким Андрій правив би одночас­но із Псковом) [346, с.72-73].}

Дехто спробував витлумачити цю боротьбу в “національних” категоріях: так, М.Чубатий вважав, що за опору Йогайлі слугувала етнографічна Литва [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.65]. Більшу увагу було звернено на події 1380 р., коли литовський уряд у протистоянні Москви з Мамаєм став на бік останнього. Зок­рема, твердилося про гадане невдоволення русинів Йогайлою, викликане цим [962, с.94; 433, с.37]. За формулюванням І.Філевича, тоді “Литва в особі Ягайла зрадила сенс свого історичного існування” [1682, c.42]^4b.

Втім, незабаром на перший план вийшли взаємини між Йогайлою та Кяс- тутісом. їхнє загострення штовхнуло першого на зближення з рицарями. На той час діяла угода, укладена обома князями 29 вересня 1379 р. у Тракаї з гросмейс­тером Вінріхом фон Кніпроде. Нею передбачалося перемир’я на 10 років між володіннями Кястутіса і Лівонією [185, s.53-55, №1; 165, bd.UI, №CXXXIV, s. 180-182]. Проте 27 лютого 1380 р. у Ризі Йогайла та лівонські рицарі затвер­дили договір, що фактично був спрямований проти Кястутіса [166, t.V, MLVIII,

р. 80; 212, t.I, №469, s.23l; 191, bd.III, №MCLII, sp.36l-362]. ЗІ травня того ж року в Даудішкаї аналогічної домовленості було досягнуто з Пруссією [185, s.55-56, №11; 191, bd.III, №MCLIII, sp.362-363; 113, №XCVIII, c.79; 193, t.VI, №Ш, р.1]. М.Смирнов спробував пояснити ці дії Йогайли “легковажністю”, оскільки, на його думку, загрози вел. князеві з боку Кястутіса не існувало [1540,

с. 29]∙"^β.

Влітку 1381 р. розгорнулася боротьба Скіргайли, призначеного Йогайлою до Полоцька, з населенням міста, що не бажало його приймати [226, s.607- 608]^[417]. Восени розпочалася облога Полоцька, причому допомогу Скіргайлі на­дали лівонські війська [53, с.377-378; 106, вып.І, с.24, вып.П, с.29, 106]. Якраз тоді (близько 1 листопада) Кястутіс, що вже знав про сепаратні угоди небожа з Орденом, несподівано захопив Вільнюс і обійняв великокнязівську владу. Йо- гайлі він залишив “отчину” - Вітебськ та Крево.

Частина дослідників розцінила цю боротьбу як протистояння двох “пар­тій”: “руської”, очолюваної Йогайлою, та “литовської”, тобто поганської^[418]. З цим твердженням одночасно виступили В.Антонович та М.Смирнов, пізніше - М.Довнар-Запольський [21, с.2; 272, с.151-152; 1540, с.23, 38; 667, с.65]. (Анто­нович чомусь твердив, ніби тут маємо перший приклад відкритої боротьби ли­товців і русинів. Це виглядає дивним, оскільки протирічить хоча б його оцінкам подій 1263 р.). Наявність боротьби напередодні 1385 р. литовсько-поганського і русько-православного елементів визнавали М.Грушевський та А.Прєсняков [578, τ.IV, с.127; 1432, c.336]. В той же час останній (щоправда, в праці популя­рного характеру) визначив Йогайлу в якості “ворога Русі” [1434, c.58]^[419].

Ще далі пішов К.Бестужев-Рюмін, припустивши, що конфлікт з Кястуті- сом був спричинений бажанням Йогайли перейти з прабатьківської віри в пра­вослав’я [385, т.П, вып.1, с.7]. Цей здогад розвинув С.Смолька [2142, s.l 13-117; 2140, s.107-108, 130, 149, 154-155]. Він вказав, зокрема, що 12 червня 1382 р. Кястутіс втратив Вільнюс внаслідок виступу проти нього місцевого християн­ського населення - русинів та німців [2140, s.145]^[420]. М.Грушевський (в одній із ранніх праць) твердив, що за часів боротьби з Кястутісом Йогайла вже був хри­стиянином [611, с.18]. Навпаки, послідовно заперечували наявність у Йогайли в той час планів хрещення АЛевицький та А.Прохаска, підтримані Л.Колянков- ським [1994, s.2-3; 2082, s.86, 89-95; 2069, t.I, s.37-38, prz.2; 2086, s.494-495; 1952, s.21-22, prz.11].

Згадана втрата Кясіугісом Вільнюса стала наслідком його відсутності, спричиненої походом на Сіверщину. Останній був реакцією на відмову Карібу- таса чинити “покору” вел. князеві. Похід, однак, виявився невдалим [226, s.611; 183, s.121-122; 100, с.62, 68, 86, 112, 116, 134, 155, 182, 203, 225; 99, с.142]. На початку серпня 1382 р. Йогайла одержав (з допомогою лівонських рицарів) ос­таточну перемогу над Кястутісом. Незабаром (в другій половині серпня) старий князь за загадкових обставин помер у Кревському замку. В східнослов’янській литуаністиці абсолютно переважає довіра до інформації литовсько-руських лі­тописів, які звинувачують Йогайлу у відданні наказу про вбивство Кястутіса. В той же час польські історики доволі рано розпочали спроби “реабілітації” Оль- гердовича. Зокрема, А.-С.Нарушевич, згідно з версією частини джерел (Яка з Чарнкова, ЙоганйаТІосільге, “Торунських анналів”) [1-80, р.719; 183, s.l22-123], оголосив смерть Кястутіса самогубством [2026, t.X, s.l 48]. К Шайноха вважав, що в ній не було провини Йогайли [1756, т.І, с.351-353, т.ІІ, с. 145]. Цю думку підтримав Й.Турчинович, а пізніше А.Прохаска [1650, с.280, прим. 168; 2069_υ t.l, s.48]^[421]; проте переважно вона була рішуче відкинена. Зокрема, в полеміку з Шайнохою вступив М.Смирнов [1540, с.236, прим.91]; такого ж погляду трима­лися К.Стадницький, С.Смолька та інші дослідники [2146, s.l98-201; 2140, s.150-151; 1604, с.171-172].

Не виглядає перебільшенням оцінка подій 1382 р. як безумовного тріум­фу Йогайли. Останній, як слушно вказали польські історики (С.Смолька, А.Прохаска і особливо Ф.Конечний), поклав кінець вільнюсько-тракайському “дуалізму” в устрої ВКЛ, надзвичайно посиливши цим свою владу [2140, s.l51- 155; 1964, s.14; 2069, tl, s.44]^[422]. За оцінкою І.Філевича, смерть Кястутіса зна­менувала остаточний крах “рівноваги сил” у Литві, поставивши Любартаса в трагічне становище [1674, с.116].

Проте певну небезпеку для Йогайли продовжував становити Витаутас, який врятувався з ув’язнення втечею до Мазовії, а зрештою знайшов прихисток у прусських рицарів. Кінцевою метою його боротьби з двоюрідним братом, на думку більшості істориків (Ф.Конечного, М.Довнара-Запольського, М.Чубато­го, С.Заянчковського), було здобуття в державі такого становища, яке раніше займав Кястутіс [1964, s.13-15; 667, с.18; 1740, τ.CXLIV-CXLV, с.74; 2172, s.457-458]. Різні погляди було висловлено щодо того, на які сили переважно спирався Витаутас у цій боротьбі. За МЛюбавським, має йтися про другоряд­них князів і литовське боярство, причому цей рух певною мірою був спрямова­ний і проти обласних князів [1135, с.16, 19, 319]. Це заперечив А.Прохаска: на його думку, істотної підтримки всередині ВКЛ Кейстутович не мав, а отже, за головну опору йому слугував Орден [2074, s.43-44].

Після примирення з кузеном і повернення (в серпні 1384 р.) Витаутас отримав частину “отчини”, а саме руські землі - Гродно і Берестя. Як певну компенсацію за Тракай йому було надано Луцьк (але лише “до волі” Йогайли). Останню обставину пробували витлумачити або як бажання утримувати Витау­таса подалі від орденських кордонів [954, с. 143-144; 962, с. 115], або як праг­нення не дати йому спертися на литовський етнічний елемент [584, с. 134]. Тоді ж Кейстутович перейшов з католицтва (яке прийняв під час перебування у ри­царів) у православ’я; на думку частини польських авторів, він зробив це під ти­ском з боку Йогайли та Скіргайли [2142, s.l 15-1 і7,142; 1994, s.2-3].

Що ж до тогочасних подій у церковній сфері, то варто згадати про поста­нову патріарха Ніл а та. собору від червня 1380 р. Нею стверджувалася некано- нічність висвячення Кипріана на митрополита, проте "його управлінню полиша­лися Литва і Мала Русь. На митрополію ж Київську та “всієї Русі” було постав­лено Пимена, яким московське посольство замінило" померлого дорогою—до. Константинополя кандидата Дмитра Івановича - Митяя [145, t.Il√ №CCCXXXVI1, р. 12-18; HO, τ.Vl, прил.№30, стб. 165-184]. Тим часом (у 1381 р.) московський вел. князь встиг примиритися з Кипріаном, а тому не^прийняв Пимена і вислав його в Коломну. Щоправда, вже восени наступного року, неза­баром після спалення Москви Токтамишем, стосунки місцевого правителя з кипріаном знову загострилися, внаслідок чого той перебрався до Києва, а-мит­рополитом великоруських земель було визнано Пимена⁴²*'. Невдовзі у Констан­тинополі отримав посвячення в митрополити ще й Діонісій, архієпископ суз­дальський. Проте шлях через'Київ, який він обрав^-для повернення, виявився фатальним: “изнима его Киовьскыи князь Володимер Олгердовичь, глаголя ему: пошел ecu на митрополию в Царьград без нашего повелениа. И тако пребысть в нятие и в заточении и до смерти” [105, с.427, 429; 88, с. 135; 85, стб.149-151; 77, с.239; 80, с.49; 82, т.ХІ, с.84-86]. Це цілком природно пояснюється тим, що Володимир тримав бік Кипріана; так вважав, наприклад, уже І.Шараневич [1760, с.247]^{[423] [424].}

Як зазначалося на початку параграфу, дана історична доба часто тракту- валася в східнослов’янській литуаністиці таким чином, що власне литовська іс­торія цілком “губилася” за руською, перетворюючись на якийсь другорядний додаток. Причиною цього було переконання більшості дослідників у ще вираз­ніше “проруській”, в порівнянні з Ґедімінасом, політиці Альгірдаса, а також у значному поширенні в литовських землях руської культури та православної ві­ри. Втім, заради справедливості слід зазначити, що останні тези все ж не здобу­ли повного панування (в якості прикладу можна згадати розходження в погля­дах стосовно особистого віровизнання Альгірдаса та Йогайли). Дискусії ви­кликала (і викликає донині) низка питань церковної історії, зокрема, щодо іні­ціаторів відновлення Галицької митрополії (скасованої в 1347 р.) та висунення претендентом на Київську митрополію Феодорита; не з’ясовано остаточно, пра­гнув тоді литовський уряд виокремлення підвладних йому єпархій чи контролю над Руською церквою в цілому. Проте загалом саме протягом досліджуваного історіографічного періоду в східнослов’янській литуаністиці відбувся рішучий поступ у дослідженні окресленого вище кола питань. Не останньою чергою це відбулося завдяки тому, що вже тоді до наукового обігу було залучено практи­чно всі ті джерела, які мають у своєму розпорядженні й сучасні дослідники.