Литва і Русь за правління Витяніса і Ґэдімінаса

Як зазначалося вище, В.Антонович твердив про панування литовського елементу у ВКЛ протягом більше як 20 років по Вайшвілкасі та Шварні; отже, він вважав, що така ситуація зберігалася до початку правління нової династії, перший представник якої - “Pucuwerus^ - згадується Петером з Дусбурга під 1291 р.

Проте першим істориком, який висунув твердження про зміну "націона­льної політики” BKJl у ці часи, був не Антонович, а !.Беляев. Він заявив, що са­ме з Витяніса і особливо Гедімінаса великокнязівська влада починає спиратися переважно на русинів [358, с.69-70, 80-81]. Зокрема, численні набіги Витяніса на орденські та польські землі Беляев трактував у проправославному дусі - як боротьбу "проти латинства" [358, с.67]. До цих тверджень приєднався і К.Бес- тужев-Рюмін [385, т.П, вып.1, с.3-4] (щоправда, його праця вийшла друком ду­же нескоро, вже після появи '‘Нарису../' Антоновича).

Ширше обґрунтував дану концепцію Антонович. “Історичне покликання" роду Пукувераса, за ним, полягало у відмові від панування “литовського нача­ла”, оскільки сили для розбудови держави і боротьби проти Ордену могла дати лише Русь [280, с.37-38]. Така політика нової династії, починаючи з Витяніса, • • 369

викликала невдоволення J повстання етнічних литовців, що, в свою чергу, змушувало вел. князів ще більшою мірою спиратися на русинів [280, с.48-49; 272, с.77-79; 274, с.229]. Саме “припливом руських сил”, запозиченням військо­вого мистецтва Русі Антонович схильний був пояснювати тодішнє швидке те­риторіальне зростання BKJI [280, с.42-44].

Вищевикладені твердження широко прийнялися в літературі (щоправда, переважно популярного характеру) [962, с.81; 335, ч.ІІІ, с.22-24; 815, с.320; 782,

т.П, с.57-58; 1333, с.62-63; 317, с.13; 1798, с.7-8; 1674, с.41; 1682, с.37; 666, с.328; 771, с.316; 1293, с.239; 467, с.819; 1200, с.18-19; 1394, с.132; 345, c.2]; І.Філевич навіть визнав їх “найголовнішою заслугою” праці Антоновича’⁷⁰. Незгоду з цим висловив В.Ламанський, стверджуючи, що й за Гедімінаса, й піз­ніше русинам належало лише “друге місце” в державі [1013, с.248-249]. А.Прєс- няков, не заперечуючи великого значення руського елементу ВКЛ у цей час, наголосив усе ж, що головною опорою, принаймні для Гедімінаса, була Литва. Як на доказ цього він послався на перенесення центру держави з Новогрудка до ^{[369] [370] Вільнюса, а також на військово-політичну активність переважно в північному напрямі [1429, т.П, вып.1, с.56, 59-60]. (Прибічники протилежної точки зору та­кож звернули увагу на перенесення вел. князем столиці, але тлумачили це праг­ненням зближення Литви з Руссю [1798, c.8]).}

Предметом значного дослідницького зацікавлення стали особиста само- ідентифікація литовських правителів, а також їхнє віровизнання. Так, М.Пого- дін, твердячи про володіння Ґедімінасом (та Альгірдасом) руською мовою, вва­жав це доказом того, що вони самі були вже “в малій мірі” литовцями [1407, с.160]. Приписував обом цим вел. князям руську самосвідомість І.Бєляєв [358_i с.78, 80-82, 85-86]; Є.Голубинський здогадувався, нібито вони самі ‘‘добровіль­но прагнули якомога більшого зрушення” [531, с.334]. З тим, що вже Ґедімінас свідомо “збирав” руські землі, погоджувалися І.Філевич та М.Грушевський [1674, с.47; 578, τ.IV, с.19]^[371].

Питання про те, яку релігію сповідував згаданий правитель Литви, ви­кликало чимало здогадів. Так, М.Лучкай вважав, що Ґедімінас мав бути христи­янином, хоча й не уточнив, якої саме конфесії [1126, с.134-136]. Натомість Д.Зубрицький оголосив його православним [760, с.84; 761, с.79]^[372]. Така мож­ливість була обережно визнана М.Костомаровим [929, с.67-68]; рішучіше точку зору Зубрицького було прийнято в деяких працях, що побіжно заторкували да­ну проблему [1800, с.23, 27; 1737, с.5; 1037, с.176]^[373]. Жодних вагомих доказів на користь цього, однак, не існує. Тому паралельно зустрічалися й менш ради­кальні погляди. Як вже зазначалося, висловлювалося припущення щодо дозво­лу Ґедімінаса на призначення до Києва католицького єпископа. М.Смирнов вважав вел. князів особисто “вельми схильними” до католицтва, з огляду на не­обхідність зближення із Заходом; на його думку, вони взагалі були байдужі до релігії [1540, с. 145-146, 149, 156-157]. З цим погодився А.Барбашев, вказуючи, зокрема, на Міндаугаса, Ґедімінаса, Кястутіса [317, с. 19]. Людиною, яка за то­лерантністю щодо релігійних переконань стояла “вище свого часу”, вважав Ґе­дімінаса В.Васильєвський [472, с.185]. Що ж стосується тверджень про нібито тогочасні “незвичайні успіхи” православ’я серед литовців (див., напр.: [1457, с.12; 1540, с. 149]), то вони сприймалися дедалі критичніше. Так, В.Антонович зауважив, що “державною” релігією за правління Ґедімінаса лишалося все ж поганство [280, c.82]; Д.Дорошенко уточнював, що християнство східного об­ряду знаходило послідовників лише серед верхів литовського суспільства [687, c.l02]^{[374] [375].}

Нерозривно пов’язана з тогочасною політичною історією і справа поділу колишньої єдиної Київської митрополії (що вже давно являла релікт минулих часів) на окремі частини, відповідно до державної приналежності останніх. На­самперед ідеться про утворення Литовської православної митрополії. Вже до­сить рано постала спроба пов’язати цю подію з гаданим приєднанням Києва Ге- дімінасом [707, с.101].

Таким чином, Литовську митрополію було утворено за правління цісаря Андроніка Il Палеолога (1282-1328). Щодо докладнішого датування її початку в літературі було висловлено дві точки зору. Каталог єпархій Константинополь­ського патріархату часів Андроніка II зазначає, що цю митрополію було засно­вано за часів цього цісаря та патріарха Йоанна XIII Ґликиса (1315-1320). Проте справу заплутує вказана тут же дата: майже в усіх списках ідеться про “6800” (тобто 1291/2) рік, і лише в одному, виданому німецьким вченим Г.Ґельцером, вказаний “6808” (1299/1300) [1904, s.266-267]. Згідно з першою точкою зору, висловленою ще архієпископом Філаретом, подія мала відбутися за святительс­тва названого патріарха [1673, пер.ІІ, с.118]. Такої самої думки був А.Павлов, вважаючи ймовірнішою помилку в датуванні, а не в імені [1293, с.215, 239]. З ним погодилися Є.Голубинський, М.Грушевський, О.Грушевський, П.Соколов, М.Присьолков, пізніше - Г.Пашкевич [532, с.50; 533, с.231; 531, с.126, 129, 147, 899; 578, т.ІІІ, с.274, прим.4; 576, с.ПЗ; 618, с.98; 1550, с.261; 1439, с.65-66; 2041, s.322]. За здогадом же Г.Ґельцера, навпаки, з Йоанном Ґликисом було сплутано його попередника Йоанна XlI Космаса (1294-1303). Отже, церковне відокремлення литовських володінь від Київської (de facto вже Владимирської) митрополії сталося близько 1300 р. [1904, s.266-267]. Цю гіпотезу підтримали І.Філевич та Н.Тихомиров, а також польський історик церкви Я.Фіялек [1677, с.140-141; 1631, с.

Відповідно ініціатора усамостійнення єпархій Литовсько-Руської держа­ви більшість дослідників, починаючи з Павлова та Голубинського, вбачала в

177 Гедімінасі [1293, с.239-241; 532, c.50; 531, с.129; 1550, с.261]^[376]. (Хіба що Тихо- миров приписував прагнення до окремішності митрополії ще Витянісу [1631₉ с.91, 165-166 та ін.; 1633, с.5-6, 19; 1632, с.7, 16-17]. Він же, на відміну від інших, припустив, що між 1317 та 1329 рр. святительствувапи, один за одним, два литовські митрополити [1631, с.166-167, 170; 1633, с.8-10; 1632, с.9-10]). Дехто здогадувався, що до таких дій Константинополь спонукали сподівання на хрещення Литви [1439, с.66]^{[377] [378] [379]. Що ж до причин ліквідації митрополії, то в приписці до згаданого каталогу єпархій вказано на малу кількість християн і близькість до Русі [1904, s.261]. За припущенням же П.Соколова, йшлося не про скасування митрополйчої кафедри в Литві як такої, а лише про фактичну від­мову Константинополя від заповнення цієї вакансії [1550, с.271,363].}

Неоднаковими були й погляди на межі юрисдикції литовських митропо­литів. А.Павлов, Н.Тихомиров, О.Грушевський вважали, що до неї, окрім Чор­ної Русі, входили єпархії Полоцька та Турова (останній водночас визнавав під­порядкування Турова галицьким митрополитам) [1293, с.241 і далі; 1631, с.166, 171; 1633, с.6 і далі; 1632, с.7 і далі; 618, с.98]*'⁷⁸. Навпаки, заперечували це М.Грушевський (обережно) і П.Соколов [578, т.ІІІ, с.274-275; 1550, с.359]. За здогадом Є.Голубинського, до Литовської митрополії мали входити й єпархії Галичини та Волині (галицька, володимирська, перемишльська, луцька та хо- лмська). Взагалі, на його переконання, до 1371 р. (з численними перервами) іс­нувала єдина Галицько-Литовська митрополія'⁷⁹ [532, с.48-49; 533, с.231-232;

531, с.126, 128-130,147, 342]. (Такої самої думки, до появи праці Гельцера, був і Павлов [ПО, τ.VI, прил.№3, стб.16, прим.1]; В.Ламанський, навпаки, гадав, що білоруські єпископії не належали до Галицької митрополії [1013, c.248]).

Наступна звістка про галицького митрополита датована квітнем 1331 р. [145, t.l, №LXXII1, р. 164]. З цього приводу було висловлено численні здогади. Ю.Пелеш вважав, що йдеться про згаданого польським королем Гавриїла, а по­ставлений він був на прохання Лева II чи Юрія II [2054, s.383]. Навпаки,

ст., зрештою погодились !.Григорович [4, т.П, прим. 125, с.14, т.Ш, прим.34, с.9] та А.Петру- шевич [1346, с.92, 150-151, 191; 1344, с. 11-15]. З довірою ставилися до наведеного Казімє- жем списку галицьких митрополитів І.Шараневич [1760, с.124, 142] та польський історик А.Бєльовський [180, p.626-627, nota 6]. 1299 р. вважав початком усамостійнення Галицької митрополії історик уніатської церкви Ю.Пелеш [2054, s.381-382]. М. Дьяконов припустив, що це сталося за часів митрополита Кирилла і Данила Романовича [703, с.75].

Інтерес до даної проблеми (як і справи заснування Литовської митрополії) посилився в 1890-х рр. І.Філевич виступив на захист пануючого тоді в російській історіографії погляду, вважаючи твердження Казімєжа ПІ неправдивими. На його переконання, церковне відокрем­лення Галичини сталося лише незадовго до 1347 р., з ініціативи Любартаса [1674, с. 137-149; 1678, с.134]; до того ж Філевич намагався якомога применшити значення цієї події [1674,

с. 153-154]. Протилежної думки дотримувався В.Васильєвський [659, с.296-297]. Незабаром твердження Філевича були аргументовано спростовані низкою дослідників. Згідно з датою, поданою у вищезгаданому каталозі єпархій, Г.Гельцер датував постання Галицької митропо­лії “681Г’ (1302/3) р. [1904, s.255, 260]. Його підтримали А.Павлов, П.Іванов, Н.Тихомиров, Я.Фіялек, Є.Голубинський, М.Грушевський, П.Соколов, С.Томашівський [1293, с.215, 225, 227; 771, с.282, 293-297; 1631, с.41-42, 44, 48-49 та ін.; 1633, с.6; 1632, с.7; 1899, s.490-498; 532, с.22, 25, 48; 531, с.96-97, 101, 125-126, 129, 158-160, 899; 578, т.Ш, с.270; 1550, с.163, 216; 1639, с.109], пізніше - М.Ждан, Й.Мейєндорф [730, с.26; 1217, с.83, 116-117, 140]. (Го­ловну роль у цьому М.Грушевський та П.Соколов відводили діям цісаря Андроніка Il [578,

т. Ш, с.270; 1550, с.214-215]. Останнім часом було висловлено інший погляд. Згідно з ним, поява в Галичині окремої митрополії добре вписується в загальні дії Афанасія 1 під час його другого святительства (1302-1309), спрямовані на посилення влади константинопольського патріарха. Взагалі в першій половині XIV ст. стали митрополіями 26 архіепископій і 8 епис­копій, оскільки митрополити перебували в більшій залежності від патріарха, ніж єпископи [315, с.200-204]). М.Грушевський не виключив можливості того, що з цією ініціативою ви­ступив ще Лев І, а не Юрій [578, т.П, с.485, т.Ш, с.270, τ.VI, с.304]. Його здогад прийняв і С.Томашівський [1639, с.109]; К.Гуслистий твердив навіть, що за Лева митрополію й було засновано [628, ѣип.П, с.19]. Висловили довіру до засвідченого Казімєжем списку галицьких митрополитів А.Павлов, Н.Тихомиров та М.Грушевський [1293, с.218, прим.1; 1631, с.42-48; 578, т.Ш, С.544].

³⁸⁰ Відновлення Галицької митрополії (між 1317 і 1328 рр.) приписував Юрійовичам і М.Ждан [730, с.32]. В наш час точку зору Голубинського щодо тривалої церковної єдності литовських і галицько-волинських земель, очевидно, поділяє Н.Борисов [415, с.263].

Є.Голубинський запропонував бачити за відновленням митрополії в Галичині дії Ґедімінаса та Любартаса, а не їхнього зятя [533, с.232; 531, с. 154, 157-158, 161, прим.З]. Заперечив наявність “литовського сліду” в цих подіях Н.Тихоми- ров [1631, с.72-73, 169-171].

Ще один візит до Константинополя якогось галицького митрополита від­бувся у 1337 чи 1338 р. [145, t.I, №LXXV, р.171]. На думку Голубинського, це був Гавриїл [531, с.158, прим.І]; А.Павлов та М.Грушевський вважали, що зга­даним під 1331 р. митрополитом був не Гавриїл, а Феодор, останній у наведе­ному Казімєжем III списку [1293, с.223; 578, т.ПІ, с.272]. Докладніше ж про пи­тання, пов’язані з цією особою, йтиметься в наступному параграфі.

Неважко помітити, що від другої половини XIX ст. у східнослов’янській литуаністиці стійку перевагу здобуває переконання в панівній ролі “руського елементу” за правління попередників Ґедімінаса і особливо його самого. (Слід зазначити, однак, що це уявлення, попри відносний дослідницький консенсус, не спирається на однозначні джерельні свідчення). Щоправда, при цьому дале­ко не всі історики були схильні до перебільшення впливу християнства східно­го обряду серед етнічних литовців. Навпаки, з накопиченням знань і послаб­ленням дії ідеологічних чинників проправославна візія минулого BKJl мусила поступитися місцем поміркованішій. Яскравою ілюстрацією цього явища є, на­приклад, зміна поглядів стосовно історії поділу Руської церкви. Насамперед це стосується часу постання і тривалості існування Галицької митрополії; що ж до Литовської, то тут дискусій виникало менше, хоча як точна дата її виокремлен­ня, так і територіальні межі досі остаточно не з’ясовані. Останнє стосується й низки інших питань; при цьому, однак, слід зауважити, що саме протягом за­значеної історіографічної доби їхнє дослідження позначилося найвагомішими здобутками.