Роль руського елементу е утворенні Великого князівства Литовського та на початкових етапах його існування (до кінця Xlll cm.)
Взаємини між обома “націями” Литовсько-Руської держави віддавна привертали пильну увагу в східнослов’янських історіографіях. Це стосується, зокрема, й початкової доби існування ВКЛ, хоча для суджень щодо неї обмаль джерельних звісток.
Тому не дивують приклади явних натягань з боку деяких авторів із метою обґрунтувати свої погляди. Так, зустрічаємо твердження, нібито угоду групи литовських князів з Данилом та Васильком Романовичами і219р. слід розцінювати як прояв тяжіння всієї Литви до Русі [510, с. 135]'*r.
Під 6754 р. у Густинському літописі повідомляється: “В сие лето великий князь литовский Миндовг прият веру христианскую от Востока, со многими своими бояры” [71, с.341]. Багато дослідників поставилися до цієї інформації з довірою. Так, А.Манкієв твердив про нібито “повернення” в православ’я у 1255
р. Мікдаугаса [1204, с.65]. Вірили в це також І.Боричевський, Д.Зубрицький, С.Соловйов, В.Юргевич [419, с.5; 760, с.4, прим.2; 1568, №11, с.4; 1559, кн.ІІ,
с. 326, прим.329; 1099, с.6; 1332, с. 13-5; 1800, с.4]. Дехто здогадувався при цьому, то вел. князь прийняв православ’я (як пізніше католицтво) нещиро, “для
Подеколи взагалі доходило до курйозів. Дехто, наприклад, обстоював слов'янське походження литовців [850, сто. 19-32; 340, с.60], хоча на невідповідність цього дійсності було вказано досить рано [417, с.279-281]. Більш настійливими виявилися спроби довести слов'янське (чи християнське) походження імен правителів ВКЛ [1795, с.429]. (Були, щоправда, і намагання пошуків етимології цих імен у литовській мові [634, с. 149-152]).
Вкрай абсурдні тлумачення запропонував В.Юргевич. Так, ім'я “Міндовг”, на його переконання, мало походити від зіпсованого “Дементій” чи “Климент", “Товтивіл” - “Фео- філ". “Гердень” - “Андрій”, “Коріат” - “Кіріак", “Явнутій” - “Іванюта”, “Ольгерд" - “Олександр”, “Кейстут” - “Костянтин”, “Ягайло” - “Яків", “Скиргайло” - “Сергеїк”, “Свидригай- ло" - “Сидорик", “Вітовт” - “Вікентій” [1800, с.21-26].
(Навряд чи це дивуватиме, як згадати, що той самий Юргевич намагався вивести термін “Русь” з угорсько» мови). Тлумачив ім’я “Войселко” (тобто 'tBoitnιe.ικ'∖ В.В.) як змінене “Василько” Я.Головацький [528, с.327]. Останніми десятиліттями до подібних спроб вдавалися білоруські історики П.Урбан, М.Єр- моловнч.вигляду" [1451, с.І]. Втім, уже архієпископ Макарій висловив сумнів у вірогідності даного повідомлення [1161, τ.IV, с. I27]^bv.
По-різному визначалися дослідниками сили, які підтримували Міндаугаса у його державотворчій діяльності. Так, за В.Антоновичем, головними супротивниками Міндаугаса були литовські князі, що спиралися на децентралістичні прагнення руських областей держави [267, с.100; 280, с.26-27; 467, с.818]. Натомість А.Прєсняков вважав опорою першого вел. князя литовських “панів" і русинів [1429, т.П, bwπ.1i c.51]. В популярних працях зустрічаємо твердження про значний руський вплив за часів Міндаугаса; М.Дашкевич, навпаки, висловив (так саме голослівно) переконання в тому, що сам вел. князь не бажав повного зближення між литовцями і русинами [642, с.123-125; 641, с.23].
Новаторську тезу в тогочасній литуаністиці висунув Антонович. На його переконання, вся історія ВКЛ від самого початку являла боротьбу “народних начал” [280, с.26; 272, с.62-63]. І до Кревської унії, вважав він, литовський етнічний елемент був панівним, тоді як руський - підпорядкованим. Наслідком стало лише зовнішнє з’єднання Литви і Русі, неможливість їхнього злиття в “одне органічне тіло” [280, с.1-3]. Таке бачення “національних” стосунків у Литовсько-Руській державі набуло значного поширення; його поділяли, наприклад, О.Барвінський, Д.іловайський, І.Каманін, І.Філевич, В.Данилевич, В.Біднов [335, ч.Ш, с.20; 782, т.І, ч.П, с.492; 815, с.320; 818, с.167; 1682, с.37; 632, с.137; 345, с.2]. Про боротьбу “національної” (пюбто литовської - В.В.) і “білоруської” партій твердив у 1920-х рр. В.Пічета [1359, c.76]; згодом він перейшов до тлумачення подій по смерті Міндаугаса як “феодальної реакції”’ [1390, с.139].
Зі спростуванням поглядів свого вчителя виступив М.Дашкевич. Він, зокрема, закинув Антоновичу недостатню увагу до руського впливу на ВКЛ. Твердячи про постання литовсько-руського антагонізму лише після Кревської унії, Дашкевич зауважив, що саме відсутність ворожнечі між цими етнічними елементами зробила можливими утворення і тривалий успішний розвиток ВКЛ в умовах ворожого оточення [641, с.27, 34, 92, 99-101, 112]. До цих тверджень приєдналися К.Бестужев-Рюмін, А.Ярушевич [387, с.498; 1830, с.22]. С.Тома- шівський також доводив, що для зроблених Антоновичем висновків немає підстав, а отже, маємо справу з “довільною апріорною інтерпретацією певних політичних фактів” [1637, с.21 ]. За М.Покровським, протягом усього самостійного існування Литовсько-Руської держави проявів “національної” (як і релігійної) боротьби тут не спостерігалося [1416, τ.ΠJ, c.8-10]3ω.
359 Такий самий погляд був прийнятий і в польській історіографії [1987, s.45, ρrz.l; 1874, s.250-251 ]. В наш час приклади довіри до звістки про хрещення Міндаугаса за східним обрядом зустрічаються переважно в білоруській історичній літературі [10]6, с.123; 1261, с.1; 1460, с.120; 798, с.38; 721, с.317-320; 717, с.66-67, 71, 79, 150], хоча й тут маємо протилежні приклади [1256, с.36].
360 В польській історіографії точку зору Антоновича прийняли Ю.Лятковський, Г.Лов- мяньськнй [1987, s.47, 76; 2011, s.!8]; погоджувався з нею Г.Вернадський [478, с.162]. Зустрічається вона подеколи й зараз [254, с.36].
Численними були спроби відшукати “національні” мотиви у змові проти Міндаугаса. Як відомо, причиною його вбивства джерело виставляє конфлікт короля з нальшенайським володарем Даумантасом із-за дружини останнього [72, стб.859-860]. Багато хто з істориків (зокрема, Н.Полєвой, С.Соловйов, Д.Зу- брицький) приймав мотив “cherchez la femme” як дійсно істотний поштовх до згаданих подій [1417, τ.IV, с.206; 1568, №11, с.4; 1559, кн.ІІ, с.176; 762, ч.Ш,
с.205; 727, с.163; 782, т.І, ч.П, с.490; 433, с.18]36’.
Проте поступово на зміну такому спрощеному баченню приходять намагання трактувати це як боротьбу різних сил всередині держави. Перший крок до цього зробили галицькі історики. Так, А.Петрушевич побіжно висловив погляд на Тренйоту, одного з провідників змови, як захисника поганських традицій Литви [1346, с.49][357] [358] [359] [360]; І.Шараневич твердив про поєднання боротьби прихильників єдиновладдя проти носіїв “удільних” традицій і “язичників” проти християн [1761, с.84].По загибелі Міндаугаса, на погляд В.Антоновича, спостерігаються головним чином не сепаратні прагнення, а боротьба обласних князів за великокнязівський стіл [280, с.32; 272, c.69-70]^'6j. (Це слушне спостереження знайшло підтримку в історичній літературі [782, т.І, ч.П, с.491; 1333, с.60; 1137, c.61]). При цьому, на думку українського історика, йдеться не тільки про особисті мотиви; насамперед помітна “боротьба двох народних начал”. Щоправда, спочатку Антонович виокремлював три партії, які виявили себе по смерті Міндаугаса: “литовсько-поганську”, “русько-християнську” та “удільну” [267, с.103]. Згодом він схилився до того, що можна вести мову лише про перші дві з них, на чолі відповідно з Тренйотою та Таутвіласом (а по його смерті - з “переконаним неофітом” Вайшвілкасом) [267, с.104; 280, с.ЗЗ; 272, с.70-71]. Син убитого, за оцінкою дослідника, виступав у ролі захисника “великокнязівської влади і русько-християнського державного начала” [280, с.34]. Власне, і послаблення зовнішньої сили та внутрішніх зв’язків у BKJI за короткого правління Тренйоти, про які твердив Антонович, він пов’язував із тимчасовим зменшенням впливу руського елементу [280, с.35, 37; 272, с.73-74]. Таким чином, виділена спершу “удільна” партія згодом була “об’єднана” автором із литовською.
Цю, значною мірою умоглядну, схему було прийнято переважно в працях популярного характеру [432, с.99; 433, с.18-19; 1333, с.60-61; 467, с.818-819; 345, c.2]; те саме зробив і польський історик М.Бобжиньський [400, т.І, с.207].
Заперечив її М.Дашкевич, твердячи, що в трагічних подіях 1263 р. варто бачити боротьбу князів, але не народів; не були мононаціональними і “партії” Тренйо-172
ти й Таутвіласа [641, с.27-28, 32]. Пізніше з думкою Дашкевича погодився М.Грушевський [578, т.ІѴ, с.12-13, прим.З].
В розділі і цієї праці вже йшлося про оцінки деяких аспектів політичної історії BKJI за правління Вайшвілкаса. Що ж до його “національної4" політики, то тут, з огляду на свідчення джерел, практично відсутні розбіжності. Вже тоді, на погляд Н.Устрялова, було можливе з‘єднання обох народів в один, а точніше, повна асиміляція литовців русинами [1668, ч.І, с.245]. Вайшвілкаса характеризовано як 'одного з найсвітліших діячів” литовсько-руської історії*’64, у зв'язку з його заходами з поширення православ'я [1540, с.150-151 ]3tc. В.Анто- нович, а за ним Д.іловайський, В.Данилевич, А.Прєсняков, І.Лаппо тлумачили заходи сина Міндаугаса в напрямі злуки Литви з Галицько-Волинською державою як бажання зміцнити панування “руського начала” у ВКЛ [267, с.105-106; 280, с.34-35; 271, с.143-144; 272, с.70-72; 782, т.1, ч.П, с.492-493; 1333, с.61; 632, с.144; 1429, т.П, вып.1, с.52; 1019, c.98]s°6. (Ця точка зору, природно, здобула популярність, оскільки засвідчувала ідилічність литовсько-руських взаємин і обгрунтовувала історичними аргументами перебування литовських земель у складі Росії). До противників цього князя (і відповідно до “литовської партії” Тренйоти) В.Данилевич зараховував Даумантаса і Гердяніса [632, с.145]. B-Ir- натовський також визнавав, що Вайшвілкас захопив владу, спираючись на “білоруські християнські маси” [797, с.49].
Прихід до влади по смерті Вайшвілкаса і Шварна нового вел. князя, Трай- дяніса, в Галицько-Волинському літописі змальовано в таких словах: “Нача княжити в Литви оканьныи и безаконънъныи прокляты немлствыи Троиден, егоже безаконъя не могохом писати срама ради, так бо бяшетъ безаконьник, яко и Антиох Соурьскыи, Ирод Ерслмъскыи и Нерон Римъскыи” [72, стб.869].
Виразне свідчення про вірність цього правителя поганській релігії*'67 відповідно вплинуло і на оцінки його політики в модерній історіографії. Так, “ворогом русинів” вважав Трайдяніса Н.Устрялов [1668, ч.І, с.238]. В.Антонович твердив про перевагу в цей час (протягом більше як 20 років) “литовського начала” у ВКЛ [267, с.108; 280, с.35; 271, с.144; 272, с.71-72]. Пов’язували Трайдяніса з [364] [365] [366] [367] “литовською національною партією”, слідом за Антоновичем, М.Костомаров, Д.іловайський, О.Андріяшев, П.Іванов, М.Василенко, В.Пічета та ін. [937, с.180; 782, т.І, ч.П, с.494; 266, с.183, 192; 1333, с.62; 433, с.19-20; 771, с. 168-169; 467, с.819; 345, с.2; 779, т.П, кн.1, с.549; 1359, с.77]. З цим погодився і М.Гру- шевський, попри своє скептичне ставлення до пошуків Антоновичем виявів “національної” боротьби на ранніх етапах історії ВКЛ [578, т.ПІ, c.94]36x. Майже одинокий голос із запереченням факту литовсько-руської боротьби за часів Трайдяніса належав, як легко здогадатися, М.Дашкевичу [641, с.34]. Згодом його підтримав А.Пресняков, зауваживши, що стосовно даної доби має йтися не про “поганську реакцію”, а лише боротьбу вел. князя проти впливу Волині [1429, т.П, вып.1, с.54-55].Як бачимо, протягом більшої частини досліджуваної історіографічної доби спостерігалися дискусії навколо того, чи мала місце (і з якого часу) “національна” боротьба всередині ВКЛ між литовцями та русинами. Оскільки джерельних свідчень, які могли б бути використані при вирішенні даної проблеми, обмаль, полеміка в багатьох випадках не мала під собою належного фунту, зводячись до обстоювання тих чи інших апріорних тез. Відповідно не вдається спостерегти і якоїсь виразної еволюції в існуючому спектрі дослідницьких поглядів. З іншого боку, помітна тенденція багатьох репрезентантів східнослов’янської литуаністики до гіперболізації руських і православних впливів у ВКЛ від моменту його утворення, хоча це уявлення не має належного узасаднення в джерелах. В цілому ж можна зазначити, що протягом даного періоду в літературі було сформульовано основні варіанти розв’язання тих чи інших питань; проте достатньо вірогідні відповіді на більшість із них, на жаль, навряд чи колись вдасться отримати.