Еволюція відносин між великокнязівською владою, маг­натством і шляхтою в політичній системі Литовсько-Руської держави; Пани-рада і сейм

Значну увагу в литуаністичних студіях східнослов’янських дослідників було приділено становленню та розвитку таких загальнодержавних установ ВКЛ, як Пани-рада та сейм. (Вивченню цих проблем сприяло широке залучення до наукового обігу матеріалів Литовської Метрики, яка на той час зберігалася в Москві).

^w В сучасній вітчизняній історіографії точку зору Леонтовича обстоює Н.Яковенко: за її формулюванням, обласні привілеї надавалися великокнязівською владою “територіаль­ним спільнотам аллодистів” [1815, с.77-78].

На користь другого варіанту висловилася переважна більшість російських та українських дослідників [1194, ч.І, с.І, ч.ІІ, вып.1, с.21; 1060, №9, с.122-123, №10, с.312; 1429, т.П, вып.1, с.І04; 494, с.214; 1037, с.І21]. Звичайно, не є випа­дковістю, що саме ними (зокрема, В.Ключевським, Й.Малиновським, М.Влади- мирським-Будановим) в структурі влади на Русі виділявся, окрім “монархічно­го” й "народного”, ще й “аристократичний” елемент^{[334] [335]. Інші історики та прав- ники заперечували наявність останнього; йдеться насамперед про В.Сергієвича. На думку !.Беляева, наявність сильної аристократії була специфічною рисою, притаманною саме Литві [362, с.327-333,444-454] '°.}

Дехто намагався пояснити “аристократичний характер” BKJI впливом на його державний лад з боку Галицько-Волинської держави, де, як відомо, особ­ливо сильним було боярство. Такий здогад було висловлено ще М.Костомаро­вим [902, с.ХІІ]. Згодом його підтримали М.Владимирський-Буданов та деякі з його учнів [492, с.38; 654, с.

Що ж до окремих етапів в історії ради, то найперший з них М.Владимир­ський-Буданов датував часами правління Ґедімінаса та Альґірдаса. В цей пері­од, на його погляд, дана установа нагадувала не стільки давньоруську боярську думу, як князівські з’їзди київської доби [494, с.218], оскільки учасниками були насамперед члени роду Гедиміновичів. Невідомо, на чому ґрунтується теза Й.Малиновського стосовно зменшення ролі ради за часів Альґірдаса, внаслідок схильності останнього до “монархічних” засад (відповідно зростання ваги цих зібрань начебто мало відбутися після вокняжіння Йогайли) [1194, ч.П, вып.1, с.78-82; 1197, с.56].

Надзвичайно вплинула на збільшення значення ради, на думку Влади- мирського-Буданова, '"полонізація” устрою Литовсько-Руської держави. Цим процесом була позначена доба від унії 1385 р. до господарювання Казімераса. Рада, вважав він, з цього часу поступово перетворюється на інституцію, спорід­нену з польським сеймом; взагалі велике значення в її історії Владимирський- Буданов визнавав за “національним" фактором [494, с.222-223, 229, 233-234.

Низкою дослідників визнавалося, що великокнязівська влада аж до прав­ління Витаутаса включно була формально необмеженою; про посилення ж ради можна вести мову з 1430-х рр., оскільки і Швітрігайла, і його суперник Жигіма- нтас І змушені були в своїй боротьбі спиратися на литовсько-руську аристокра­тію. Вперше це спостереження було висловлене М.Дашкевичем [641, с.143]; підтримали його АЛевицький³’⁷, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський та Й.Малиновський [1994, s.79, 141, 287; 667, с.67; 578, т.ІѴ, с.206; 1194, ч.П, вып.1, с.131-132]. Започаткування ради як державної інституції (а не родових нарад Ґедиміновичів, як дотепер) М.Чубатий пов’язував із ліквідацією ролі об­ласних князів [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.98].

Особливо ж помітним стає зростання фактичної ролі Панів-ради, як само­стійного політичного фактору в житті Литовсько-Руської держави, з часів Казі­мераса. Спочатку цьому сприяла малолітність вел. князя, а згодом - обрання його польським королем і, як наслідок, тривала відсутність у межах ВКЛ. Істо­тну роль відіграли й напружені литовсько-польські взаємини, зокрема, терито­ріальні суперечки; в цих умовах головним оборонцем вітчизняних інтересів ви­ступило саме магнатство, а не господар, змушений лавірувати між взаємови- ключними прагненнями двох своїх держав. З середини 1450-х рр. рада з особи­стого дорадчого зібрання при вел. князі стає державною установою ВКЛ. Це твердження, що міститься в університетському лекційному курсі В.Антоновича з литовсько-руської історії [272, с.184]’³⁸, отримало визнання практично всіх авторитетних литуаністів досліджуваної доби. Так вважали, наприклад, С.Бер- шадський, МЛюбавський, М.Довнар-Запольський*’³⁹, ІЛаппо, МТрушевський, ФЛеонтович, А.Прєсняков, В.Пічета, Й.Малиновський, М.Владимирський-Бу- данов^{[337] [338] [339] [340] [376, с.28І, 288; 1135, с.370, 378-379; 1137, с.72; 667, с.74; 1032, с.26; 1026, ч.І, с.445; 578, т.ІѴ, с.245, 265-266; 1059, 1908, №3, с.78, №6, с.254-255, №7, с.46, 1909, №2, с.225; 1429, т.II, вып.1, с.150; 1194, ч.П, вып.1, с.132; 1195,}

с.

т. П, с.279, 486, т.ІП, с.119, 148]. Це повторив і В.Пічета [1364, с.24], хоча рані­ше висловлював ту ж точку зору, що й більшість його колег [1370, с.375,423].

Безумовно, центральну роль у перебігу еволюції ради відіграв привілей від 6 серпня 1492 р., виданий вел. князем Александрасом незабаром по його вступі на великокнязівський стіл (ЗО липня). Цей акт містив, зокрема, прире­чення господаря не змінювати ухвал ради, а також не здійснювати без її згоди заходів у сфері зовнішньої політики, не відбирати і не роздавати урядів, не ви­трачати прибутків державного скарбу [231, s.58-66; 164, t.I, KsCXCIV, р.345- 352; 229, t.I, s.17-29; 212, t.II,.Ks2044, s.226-228; ПО, τ.XV, №102, стб.433-445]. Як наслідок, не має дивувати те, що аналіз цього привілею привернув першоче­ргову увагу дослідників вищеокресленого кола проблем. Так, початок існуван­ня Панів-ради в якості постійної установи пов’язав із виданням цього акту С.Бершадський [376, с.285, прим.55]. М.Ясинський заявив про те, що з 1492 р. маємо справу з урядом нового типу: особиста роль монарха, типова для серед­ньовічного ладу, зводиться нанівець, а натомість він стає державним посадов­цем [1836, с.19].

Відлік “нової ери” в державному устрої BKJl розпочинав з 1492 р. (дату­ючи її кінець 1560-ми рр.) Й.Малиновський [1197, с.57]. Головним змістом привілею він (як і В.Пічета) вважав юридичну фіксацію вже існуючого фактич­но обмеження господарської влади [1194, ч.П, вып.1, с.132; 1195, с.П; 1192, с.202; 1370, с.375, 410]. За оцінкою Н.Рожкова, від цього часу суб’єктом влади стає аристократія; з цим він пов’язував зменшення відмінностей між областями і, як наслідок, перехід від реальної до “повної” унії литовсько-руських земель [1463, ч.П, вьш.2, с.80-81].

Різні, аж до взаємовиключних, погляди було висловлено стосовно того, якими стали реальні межі компетенції Панів-ради після привілеїв 1492 і 1506 рр. та як вони співвідносилися з господарською владою. За оцінкою В.Антоно- вича, рада і тепер залишилася лише дорадчою установою, позбавленою власної ініціативи у державних справах; такий стан зберігався аж до кінця самостійного існування ВКЛ, тобто до 1569 р. [285, с.23]. Більш широко, проте з тих самих позицій, розглянув проблему С.Бершадський. Він твердив, що передбачені при­вілеєм 1492 р. обмеження великокнязівської влади не було втілено в життя; і за правління Жигімантаса Il Литовсько-Руська держава не перетворилася на “ари­стократичну республіку”, а господар - на звичайного голову ради. Згода чи не­згода цієї установи з діями вел. князя не мала юридичного значення. Отже, за­конодавча влада монарха обмежувалася радою лише de facto. Вплив останньої дослідник пояснював фактичним значенням її членів [376, с.274-288]. До того ж конкретні обставини початку правління Жигімантаса сприяли посиленню гос­подарської влади (Бершадський мав на увазі повстання М.Глинського та насту­пні конфіскації майна його учасників) [376, с.267].

Точка зору Антоновича та Бершадського була прийнята М.Довнаром-За- польським та ШСпепатським [681, с.31-32, 36; 868, c.XXXIV]. Навпаки, “прос­тим головою ради”, законодавча влада якого була від 1492 р. суттєво обмежена, вел. князя вважав спочатку Ф.Леонтович [1050, с.11, 32]. (З цією тезою погоди­вся А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.1, с.163]). Згодом, однак, він радикально змі­нив цей погляд: Леонтович дійшов висновку, що до 1569 р. Пани-рада і сейм займали місце, майже аналогічне тому, яке належало Боярській думі та земсь­ким соборам у владній системі Московської держави XVI-XVII ст.

р. обстоювали М.Любавський та Й.Мапиновський [1135, с.2,373-376,426; 1194, ч.П, вьш.2, с.72, 79 і далі; 1192, с.203; 1197, с.67-68, 70-71]; останній особливо наголосив на тому, що роль литовсько-руської ради була значно істотнішою, в порівнянні з думою московських вел. князів [1197, с.71-73].

Що до співвідношення між владою господаря та ради, то І.Бєляєв та М.Максимейко вважали їх рівними [362, с.336-337, 344; 1167, с.151]. Фактично більшою вважали роль останньої Й.Малиновський та М.Владимирський-Буда- нов [1194, ч.П, вып.2, с.ІХ; 1192, с.203; 494, с.227-228]; в якості “головної полі­тичної сили” в державі від 1492 р. характеризував її К.Гуслистий [628, вип.П,

с. 120]. При цьому неодноразово слушно зазначалося, що навряд чи можна вести мову про реальне суперництво між Панами-радою та вел. князем, їхню бороть­бу за владні повноваження. Так, перші десятиліття правління Жигімантаса II, протягом яких він займався невідкладними справами Корони, навпаки, позна­чені прагненням передостаннього Ягеллона бачити раду більш самостійною та ініціативною (зокрема, з огляду на війну з Москвою) [1429, т.ІІ, вып.1, с.187- 188]. Проте її члени у відповідь часто посилалися на те, що не можуть впорати­ся з найбільш важливими проблемами за відсутності правителя: “бо мы без бы­тности Bauioe MWiocmu господарское так великим речам досытъ вчинити не можем” [1135, прил.№3, с.8].

Зверталася увага на поступову кристалізацію, висловлюючись сучасно, “громадянської позиції” ради, спрямованої на захист вітчизняних інтересів. Вище вже йшлося про думки з цього приводу Ф.Леонтовича. На тому, що дані дії спрямовувалися “проти поляків і навіть власних господарів”, наголосив В.Ключевський [872, c.297]; констатували загальнодержавний патріотизм ради М.Максимейко, А.Прєсняков [1167, с.158; 1429, т.ІІ, вып.1, с. 148-150]. До цього додається й поступова еволюція в поглядах на великокнязівську владу як не спадкову, а отриману внаслідок вибору [668, с.1-2,4,6-7].

Що стосується складу ради, то спочатку, на думку М.Любавського, до неї входили лише обласні князі. Зокрема, рішення про Кревську унію з Польщею, на його переконання, було ухвалене Йогайлою за участі деяких Ґедиміновичів, але не бояр [1135, с.1, 11,318]. На противагу цьому, низка дослідників (М.Мак- симейко, Й.Малиновський, Ф.Леонтович, І.Лаппо) стверджувала, що членами ради були й бояри, хоча лише з дорадчим голосом. Як на доказ вони посилали­ся на твердження самого Йогайли стосовно обставин ухвалення рішення в сер­пні 1385 р. [1167, с.9, 52-53, 57; 1194, ч.Н, вып.1, с.43. 85; 1047, №5, с.239-242; 1032, c.24]^m,.

Протилежні думки було висловлено і стосовно пізнішої доби в історії ра­ди. Дискусія точилася щодо посад, які давали доступ до цього органу. Частина істориків заперечувала членство в раді гетьмана найвищого і двірських урядни­ків; так вважали, зокрема, А.Трачевський, Н.Тумасов, Ю.Вольф, М.Довнар-За- польський, ФЛеонтович, А.Прєсняков [1643, с.21; 1646, с.81-82; 2163, s.147- 148; 681, с.13-19, 24; 1065, с.33-34; 1429, т.ІІ, вып.1, с.106-107]. Численними бу­ли й прибічники протилежної точки зору (!.Беляев, С.Бершадський, М.Любав- ський, І.Лаппо, Й.Малиновський, С.Кутшеба, К.Ходиницький, В.Пічета) [362, с.439, 442-443; 374, с.102, прим.1; 1135, с.336-339; 1139, №2, с.385-393, №3, с.121-123, 130; 1018, с.564-565, 665-666; 1194, ч.ІІ, вып.2, с.5, 9 і далі; 1983, s.130-131; 1872, s.106-107; 1364, с.25; 1380, с.570].

М.Довнар-Запольський звернув увагу на існування в раді внутрішнього поділу. Згідно зі свідченням сучасника, датованим серединою XVI ст., “пред- нейшая” частина Панів-ради, або її “перша лавиця”, складалася з 6 членів: єпи­скопа, воєводи і пана (каштеляна) вільнюських, воєводи і пана тракайських. старости жемайтійського [198, р. 173]. Саме з ними вел. князем обговорювалися найважливіші державні питання. За припущенням Довнара-Запольського, це могло бути започатковано в часи регентства за малолітства Казімераса [667, с.82; 681, с.20-21, 26; 668, с.1-2]. Тезу про існування цієї “таємної ради” було прийнято Й.Малиновським, ФЛеонтовичем, ІЛаппом, А.Прєсняковим, С.Кут- шебою [1194, ч.ІІ, вып.2, с.28-31; 1060, с.147-148; 1032, с.70-72; 1429, т.ІІ, вып.1, с.107; 1983, s.132], а також (частково) МЛюбавським [1139, №3, с.126- 129].

Наголошувалося і на відмінностях у складі ради та московської Боярської думи. Зокрема, зазначалося, що в литовсько-руському “уряді” переважала нетн- тулована знать, тобто пани. Місце в раді було пов’язане з обійняттям тієї чи ін­шої посади; лише деякі князі користувалися спадковим правом на це^{[341] [342]. В мос­ковській же думі, навпаки, більшість складали князі. На цю обставину звернув увагу вже С.Бершадський [376, c.295]; ширше зупинився на ній В.Ключевський, підтриманий іншими дослідниками [872, с.220-221; 873, с. 136; 1059, 1908, №6, с.248, прим.4; 1194, ч.П, вып.2, с.47-49; 1197, с.64]. МТрушевський зазначив, що переважний вплив на центральну владу BKJI перейшов від князів до панів від часів Витаутаса, а остаточно - після поразки Швітрігайли в громадянській війні 1430-х рр. [584, с. 156]. Про те, що члени цього урядового органу, на від­міну від московських “колег”, репрезентували й місцеві інтереси (обласних су­спільств), вже йшлося вище.}

Логічним буде тепер перейти до дискусій навколо проблем, які стосува­лися походження та політичних функцій сеймів ВКЛ. Чи не першим з цього приводу висловився М.Дашкевич, зауваживши, що ця інституція не є продов­женням думи долитовської доби. За його спостереженням, сейми більше нага­дують “снеми” Рюриковичів [641, с. 144] (М.Владимирський-Буданов, як пам’я­таємо, повторив те саме твердження, але вже стосовно Панів-ради). Навпаки, Й.Малиновський був впевнений у тому, що витоки сейму (як і обласних сеймів, і Панів-ради) слід шукати в боярській думі [1194, ч.П, вып.І, с.21, ч.П, вып.2, c.XIΠ-XlV, прим.61]. Однак значно більше поширення отримало уявлення про утворення литовсько-руського сейму як рецепцію аналогічної польської інсти­туції'⁴'.

правом аж до Люблінської унії. Помилковим є й уявлення, згідно з яким ^kkBepxi вські” князі перебували в раді; на це вказав, зокрема, М.Кром [977, с.57].

³⁴³ Взагалі теза про те, що зміни суспільно-політичного ладу в Литовсько-Руській дер­жаві після унії з Короною переважно обумовлені політичним впливом останньої, була над­звичайно популярна в середовищі східнослов’янських литуаністів. Про “польську заразу” вів мову вже Н.Устрялов [1668, ч.І, с.340-342, ч.П, с. 105, 300, 342, 352]. Тієї самої думки дотри­мувалася низка київських ісгориків та правників (Н.Іванішев, В.Незабитовський, І.Новиць- кий, Ф.Чарнецький) [768, с.77; 1263, с.310, 323, прим.61; 1273, с.І, 58; 1726, с. 14]; вона була “успадкована” В.Антоновичем [285, с.І і далі; 272, с.219-223], М.Владимирським-Будановим [491, с.56, 78; 496, с. 199-200; 490, с.З, 139; 493, вып.І, с.2, 51, вып.ПІ, с.61, 63, 79, вып.ѴІ, 1911, с.І 12; 495. с.48-50], Ф.Леонтовичем [1061, с.7, 88; 1050, с.26, 35, 70; 1062, с.4 і далі; 1052, 1896, №2, с.364-365, №12, с. 153-154, 1897, №4, с.445; 1065, с.25; 1059, 1908, №3, с.54- 55, №6, с.254-255, №7, с.35; 1047, №6, с.238, №5, с.221-222, 230, 252, 260; 1048, с.234; 1060, с.123, 125-126, 132, 134, 312, 314]. Цей же погляд перейняли учні Владимирського-Буданова та Леонтовича [1836, с.ЗЗ; 654, с. 161, прим.2; 1164, с. 15; 381, с.51-52, 56, 65-66; 1194, ч.П, вып.2, с.38; 1192, с.61]. Крім того, в аналогічному ключі висловлювалися й ті вчені, що не належали до київської інтелектуальної традиції; серед них присутні такі помітні фігури, як !.Беляев, К.Бестужев-Рюмін, ДЛловайський, А.Прєсняков, В.Ключевський та ін. [362, с.ЗЗЗ- 334; 385, т.11, вып.І, с.59, 61; 782, Т.П, с.213, т.ІП, с.77-79; 1435, с.76; 846, с.246-247; 875, т.ПІ, с.88-90, 92, 96-97; 874, с.І 19; 467, с.821; 1521, с. 11-12]. Пізніше такої точки зору дотримував­ся, наприклад, Г.Вернадський; в наш час вона репрезентована С.Думіним [480, с.І2, 194-195; 697, с. 102, Ill].*

(Варто зазначити, до речі, що уявлення про великий (звісно, позитивний) вплив Поль­щі на устрій Литовсько-Руської держави було притаманне і самим польським історикам [635, с. 10; 1001, с. 121; 308, с.211]. Очевидно, цим частково пояснюється й поширення цієї точки зору в російській, українській та білоруській литуаністичних традиціях. При цьому М.Дов- нар-Запольський закидав польським колегам зосередження переважно на “зовнішньому боці

Жваву дискусію викликав погляд М.Максимейка на виникнення литовсь­ко-руського сейму. На його переконання, це було викликане переважно війсь­ковими потребами держави (йшлося про важку боротьбу BKJI проти Москви і Криму наприкінці XV ст.). Ця причина була не єдиною, але головною. Вирі­шення чисто військових, а також фінансових питань становили основне завдан­ня сеймів. Іншим фактором, за концепцією Максимейка, було те, що раніше, в умовах фактичної відсутності єдиної держави, функціонували обласні сейми (зокрема, свій був і у власне ВКЛ). Тепер процес державного об’єднання ви­кликав потребу в створенні єдиного подібного зібрання. Що ж стосується судо­вих і законодавчих питань, які поступово також входять до сеймової компетен­ції, то їх вчений розглядав лише в якості “нашарувань”. Таким чином, Макси- мейко відмовлявся бачити в процесі виникнення та становлення сейму дію бо­ротьби шляхти за свої станові права [1167, с.П, 40, 44, 46-47, 51, 143 та ін.; 1165, с.3-4,11-14,17-18].

Праця Максимейка побачила світ майже одночасно з дослідженням М.Любавського, присвяченим тій самій проблемі. Останній (як у своїй фунда­ментальній монографії, так і особливо в рецензії на книжку Максимейка) наго­лосив на тому, що головною причиною постання такої інституції, як сейм, була не зовнішньополітична ситуація, а внутрішні, переважно соціальні фактори [1135, passim; 1139, №2, с.380, №3, с. 156-158, 164]. В цілому концепція Макси­мейка не здобула підтримки в дослідницькому середовищі. Знаменно, що на боці Любавського виступили, зокрема, МТрушевський та ФЛеонтович, відомі

справи” [679, c.l]; Любавський, навпаки, вважав, що багато хто з російських вчених замало уваги приділив польським впливам на ВКЛ після 1386 р.).

Щоправда, в одній з ранніх праць Леонтович визнавав наявність сприятливого “грун­ту” для згаданих змін у тому ладі ВКЛ, який існував ще в доунійну добу [1051, с.2]. Хоча згодом сам він розставив акценти інакше, дана теза була розвинена іншими дослідниками. Так, Довнар-Запольський твердив, що й після Кревської унії ВКЛ продовжувало існувати на “старих руських засадах”. Нові ж явища виникали поступово, і не шляхом простого запози­чення чи унійних актів, а через контакти з поляками, що дедалі частішали [679, с.1; 2, c.VΠI; 667, с.7, 55-59, 86-87, 793, 803-804]. (Втім, треба застерегтися, що Довнарові-Запольському взагалі властива тенденція до нехтування впливами Польщі на Литву. Це, наприклад, стосу­ється польських взірців для аграрної реформи Жигімантаса-Аугустаса 1557 р., що слушно зазначив МТрушевський [591, с.ЗО; 592, c.201]).

Погляди Довнара-Запольського поділяли М.Любавський, Н.Рожков, частково - А.Прєсняков [1135, с.1 і далі; 1139, №2, c.380, Ks3, с.140; 1466, с.42; 1429, т.ІІ, вьш.1, с. 116- 117, 212]. В.Пічета також твердив, що ті чи інші явища литовсько-руського життя розвину­лися з місцевих умов, а польський вплив дав їм лише чіткіші юридичні форми [1369, с.605, 617; 1370, с.384; 1389, с.235; 1365, с.35; 1374, 1921, №2, с.19; 1384, с.372; 1383, с.185]. Спо­чатку визнаючи за впливами Корони істотну роль [1020, с.265-266], І.Лаппо згодом схилився до її мінімізації, закидаючи навіть (несправедливо) Любавському протилежний погляд на да­ну проблему [1032, с.34-35, 37, 39, 42; 1017, с.1, 49; 1019, с.104, 107].*

Обережніше поставився до розв’язання цього питання Грушевський. Він застеріг від надто радикальних висновків, вказавши на недостатньо глибокий рівень дослідження конк­ретно-історичного матеріалу [582, c.21]. В той же час у нього не викликав сумніву, напри­клад, фундаментальний вплив польських взірців на процес утворення шляхетського стану ВКЛ [578, т.Ѵ, с.4О, 58, 63].

взагалі як різкі критики цілої низки поглядів московського професора. Вони та­кож наголосили на дії переважно внутрішніх факторів, яка була лише приско­рена небезпекою з боку Москви та Криму [599, с.12-13; 1065, с.28-30, 32-33; 1048, с.251-252]. Також Грушевський закинув Максимейку ігнорування польсь­кого впливу (як зазначено вище, раніше учень Владимирського-Буданова не припускався цього) (599, с.13].

Так саме прийняли погляд Любавського Н.Рожков, Й.Малиновський [1463, ч.П, вып.2, с.68; 1465, т.П, с.125-126; 1194, ч.П, вып.2, c.445, XIV, прим.61]. В.Пічета, визнавши значний вплив зовнішніх факторів на еволюцію сейму [1365, с.66], все ж характеризував запропоновану Максимейком схему як ^4fcκpoκ назад” у литузністичних дослідженнях [1383, с.186]. Частково погодили­ся з тезою про значну роль зовнішньополітичних чинників і А.Прєсняков та П.Клепатський [1429, т.П, вып.1, с.152-154, 177, 180; 868, c.XXXIV-XXXV], хо­ча вирішальною, слідом за Любавським, визнали все ж дію соціальних процесів всередині Литовсько-Руської держави.

Надзвичайну розмаїтість поглядів спостерігаємо стосовно питання про початок існування сеймів ВКЛ як таких. Вже Д.Зубрицький побіжно зауважив, що за правління Жигімантаса І сеймів ще не було [763, с.417, прим.292]. Проте справжня дискусія з цього приводу розгорнулася на межі XIX-XX ст., із залу­ченням в якості аргументів документальних матеріалів Литовської Метрики. На переконання М.Любавського, сейм постає з 1401 р., коли питання про Вільню- сько-Радомську унію з Короною було вирішене вже переважно не князями, а вищим боярством власне ВКЛ. Саме з часів Витаутаса останнє утворення стає панівною силою в межах всієї держави^{[343] [344] [345]. Виникнення сейму, за здогадом Лю­бавського, завдячувало тому, що унійне питання активізувало доти пасивні су­спільні сили; оточення Витаутаса поступово набуває загальнодержавної свідо­мості [1135, с.1, 10, 21, 23-24; 1139, №2, с.379, №3, с.137-140, 165-166]. З тим, що початок сеймів слід датувати 1401 р., погодилися І.Лаппо та В.Пічета [1032, с.47-48; 1370, с.425; 1371, стб.235; 1364, с.25; 1365, с.63; 1359, с. 109]. Обереж­ніше висловився Н.Рожков, вважаючи, що з початку XV ст. наявні лише “сліди” сейму [1463, ч.ІІ, вып.2, с.68; 1465, т.П, с.125].}

Натомість М.Максимейко вважав, що сейми мали місце і раніше, до 1401 р. [1167, с.57]. Більшість же опонентів Любавського³⁴³, навпаки, відносила по­чатки цієї інституції на пізніший час. За 1413 р. висловився В.Ключевський [875, т.ПІ, с.9О; 874, с.118]. Не погодився ані з Любавським, ані з Ключевським М.Довнар-Запольський. На його думку, в Городельському привілеї 1413 р. йшлося про, раду, а не сейм [681, с.5-6]; власне ж сейм з’являється лише з ухва­лення у 1566 р. II Литовського Статуту, коли було чітко встановлене представ­ництво від повітів’⁴⁶. Кінцем XV ст. датував виникнення сейму Ф.Леонтович [1065, с.ЗО, 32; 1053, с.11,30]. Із цим не погодився А.Прєсняков, констатувавши наявність лише елементів представництва земель при обранні Александраса в 1492 р. [1429, Т.П, вып.1, с. 108-109, 147, 161]. Власне ж складання цього влад­ного органу відбувалося в перші ЗО років XVl ст.; “першу конституційну хар­тію литовсько-руського сейму” Пресняков, слідом за Довнаром-Запольським, вбачав у 11 Литовському Статуті [1429, т.П, вып.1, с.199, 201].

сли).

Думку про те, шо сейм як інституція постає за правління Жигімантаса II, ще раніше висловив М.Грушевський [596, с.10]. До цього твердження долучив­ся П.Клепатський, оскільки, на його думку, тоді остаточно усталився склад сеймів, а саме присутність рядової шляхти від областей-“анексів” [868, c.XXXVΠI]. М.Владимирський-Буданов датував перший сейм 1507 р. У XV ст., за його баченням, мали місце не сейми, а розширені зібрання Панів-ради, бо сейм, на відміну від них, мав являти собою представницьку установу [494, с.225-228, 237]^m7.

Окреме питання стосується появи т. зв. “ великих вальних” сеймів, тобто таких, які складалися з репрезентантів не тільки власне ВКЛ, а й “анексів”. М.Любавський, який першим звернувся до цієї проблеми, вважав, що прототи­пом подібних сеймів був з’їзд литовсько-руської знаті 1430 р., на якому наступ­ником Витаутаса було обрано Швітрігайлу [1135, с.65]^{[346] [347]. Від початку ж 1450-х рр., внаслідок компромісу між власне ВКЛ та “апексами”, постає “великий ва­льний” сейм всієї Литовсько-Руської держави. При цьому гегемонія “Литовсь­кої землі” не була знищена, проте обмежена [1135, с.1, 9-10, 129-130, 151, 168, 170]. Саме такий сейм, зокрема, обрав господарем у 1492 р. Александраса [1135, с.137, прим.270][348]. До правління Жигімантаса II у “вальному” сеймі без­посередньо брала участь шляхта власне ВКЛ, а також “старші” з “анексів”. Ос­таточне ж встановлення компетенції даної інституції (питання унії з Короною та елекції) відбулося в 1495-1506 рр. [1135, с.150, 300-301,305].}

Дещо відмінних від свого вчителя висновків дійшов В.Пічета, вважаючи першим справжнім “великим вальним” сеймом Вільнюський 1446 р. [1370, с.426]. Лише кінцем XV ст. датували його постання М.Максимейко та Ф.Леон- тович [1167, с.70; 1048, с.251, 253; 1059, 1908, №3, с.67, 1909, №2, c.225]; останній при цьому стверджував, що за часів І Литовського Статуту таким сей­мом треба вважати зібрання повного складу ради [1050, с.11; 1060, с.173-174, 322]. Нарешті, Й.Малиновський заперечував існування “вальних” сеймів аж до Вільнюського в лютому 1507 р. До часів же Жигімантаса II сеймами звалися більш-менш повні зібрання Панів-ради [1194, ч.П, вып.2, с.450-451, ХХХШ, прим.283].

Вище вже заторкувалося ще одне важливе питання - щодо еволюції ком­петенції сеймів. Найбільш докладно його було проаналізовано МЛюбавським. На його думку, починаючи з 1401 р., нового литовсько-руського господаря міг обрати лише сейм. Отже, протягом XV ст. на сеймах вирішувалися переважно питання, що стосувалися вибору вел. князів і зовнішньої політики (конкретніше - унії). Від правління Жигімантаса II сеймова компетенція поширюється (фак­тично і юридично) на ухвали стосовно військової служби, а також збору сереб- щини та її розміру. Це було обумовлене військовими потребами ВКЛ і, в свою чергу, викликало необхідність залучення до сеймових нарад рядової шляхти областей-“анексів”. Таке зростання значення сеймів (“нова епоха”, за визначен­ням Любавського) спостерігається з Вільнюського сейму 1507 р. [1135, с.2, 150, 172-173, 181, 301]. Що ж до законодавчих функцій сеймів, то вони отримали юридичне визнання лише за Жигімантаса-Ауґустаса [1135, с. 150]. З таким ба­ченням проблеми погодилися Н.Рожков та П.Клепатський [1465, т.П, с.127; 868, С.ХХХѴІІ-ХХХѴІІІ]. В.Пічета уточнив, що у 1566 р. були юридично закріплені права сеймів, які ті вже фактично мали за часів останнього Ягеллона [1370, с.428, 435]. Натомість М.Максимейко і тут виступив у якості опонента Любав­ського [1167, с.НІ].

Поступово стає загальновизнаним погляд, згідно з яким протягом першої половини XVI ст. відбувається зростання ролі сейму, його перетворення на по­стійно діючий орган; рада при цьому відсувається на задній план державного життя. Паралельно з цим збільшується роль на сеймових зібраннях рядової шляхти³³⁰. Тож на закінчення цього розділу коротко звернемося до поглядів, що були висловлені стосовно еволюції ролі шляхетського стану в політичному житті ВКЛ.

Різні думки існували насамперед щодо того, коли саме відбувається фор­мування даної верстви. Як відомо, 20 лютого 1387 р. у Вільнюсі Йоґайлою було видано привілей, що надавав боярам католицького віровизнання низку прав особистого та майнового характеру, за польськими зразками. Йшлося про віль­не володіння і розпорядження нерухомим майном, звільнення від натуральних повинностей; обов’язками бояр залишалися тільки військова служба та замкові роботи [231, s.l-2; 212, t.I, №539, s.265-266; 110, τ.XV, №5, стб.7-10; 18, №1, с.210-211]. За два дні новим привілеєм було підтверджено, що ці “благо дійства” поширюються лише на вірних західного обряду, але не на “схизматиків” [212, t.l, №540, S-266]’⁵¹. ^{[349] [350]}

Як вже було зазначено, роль впливу Польщі (і даних привілеїв зокрема) на еволюцію суспільно-політичного ладу BKJI різними авторами бачилася не­однаково. Так, М.Довнар-Запольський, відповідно до своєї загальної концепції, вважав, що певні права литовсько-руського боярства існували й до 1387 р., ре­гулюючись звичаєвим правом. Виданий же Йогайлою привілей закріпив їх, пе­ретворивши на станові права в точному розумінні цього терміну [667, с.10-11, 55-65, 69, 87]. Протилежного погляду тримався ФЛеонтович: на його думку, жодних особливих прав боярства до появи шляхетських привілеїв не існувало, як і (ще наприкінці XIV ст.) самої шляхти. Вперше про неї йдеться лише в Го- родельському привілеї 1413 р. [1059, 1908, №3, с.54, 61-62, 65-66, 86-87, №6, с.256-257, №7, с.35-36]^[351]. Неодноразово в літературі було звернено увагу й на те, що проголошені привілеями Йогайли шляхетські вільності довго залишали­ся виключно на пергамені (за визначенням Й.Малиновського - “фікцією” [1194, ч.П, вып.2, c.389]), не бувши запроваджені в життя [376, с.271, прим.7]. Цікаво, що особисті та майнові права, даровані боярству Городельським привілеєм, бу­ли дещо звужені в порівнянні з тими, які воно мусило отримати 26 роками ра­ніше. Зокрема, користування цими правами було обумовлене прийняттям до котрогось із польських гербових братств^[352].

В історіографії досліджуваної доби мала місце й термінологічна дискусія стосовно співвідношення понять “боярин”, “зем’янин” і “шляхтич”. В.Антоно- вич бачив у зем’янах середній стан, який став посилюватись із часів правління Витаутаса. На його думку, за своїм суспільним становищем вони стояли вище за бояр - найдрібніших представників військовослужбової верстви [286, с.4-8; 272, с. 135-136, 162, 183]. Очевидно, ближчим до істини виявився погляд на да­ну проблему М.Любавського. Він вказав на те, що термін “зем’янин” раніше поширюється в землях, географічно найближчих до Польщі: на Волині, Берес­тейщині, Підляшші; отже, це слід пояснювати безпосереднім польським впли­вом на дані області [1144, с.534-544]. З його точкою зору погодилися М.Гру- шевський, ФЛеонтович, В.Пічета, LJlanno [578, т.Ѵ, с.58-59; 1059, 1908, №6, с.257-259, №7, с.47; 1370, с.393; 1017, сЛ95-196].

На відміну від попередніх, привілей, виданий Казімерасом 2 травня 1447 р.^[353] [231, s.28-35; 4, т.І, №61, с.73-77; 164, t,I, №CLXXXVIII, р.333-337; 212, t.II, №1945, s.205-206; 193, t.XIV, №7, p.9-12; 35, №1, c.3-11], розповсюджувався на шляхту не лише “Литовської землі”, а й областей-“анексів”. Польський історик Я.Якубовський висловив припущення, згідно з яким близько 1440 р. Казімера- сом міг бути виданий інший загальноземський привілей, що не дійшов до нас [1824, №4, с;269, прим.4, с.272-273, №6, с.282]. Проте цей здогад не зустрів під­тримки; навпаки, М.Грушевський різко виступив проти такої можливості [603, с.13; 578, τ.V, с.643].

Попри те, що привілей 1447 р. не поширив політичних (на відміну від особистих і майнових) прав шляхти, В.Ігнатовський порівнював його зі знаме­нитою англійською “Великою хартією вільностей” 1215 р. [797, с.66]. Багато хто вбачав мету видання цього акту в наближенні існуючого у ВКЛ ладу до ко­ронних зразків (див., напр.: [419, с.64; 1726, с.66])³⁵⁵. Що до привілеїв 1492 і 1506 рр., про які вже йшлося вище, то вони не надавали шляхті жодних нових прав, торкаючись лише магнатів - членів ради. З огляду на це дещо дивним ви­глядає твердження О.Єфименко, нібито переходи порубіжних князів від Литви до Москви на межі XV-XVI ст. викликали необхідність піднести значення шля­хти як противагу їхнім “протидержавним і сепаратистським прагненням” [722, с.101].

Початок заходів по відокремленню шляхетського стану від інших було покладено за господарювання Жиґімантаса II. Йдеться про сеймову ухвалу 1522 р. про вивід шляхетства та “попис земський” (тобто попис війська ВКЛ) 1528 p.*^b6 Масштабну перевірку шляхетських прав було здійснено під час запрова­дження аграрної реформи - відомої “Устави на волоки” 1 квітня 1557 р. з пізні­шими доповненнями до неї [4, т.Ш, №19, с.72-89; 63, т.П, с.3-206; 110, т.ХХХ, №2, стб.542-585]. В.Пічета першим звернув увагу на те, що боротьба шляхти за свої права відбувалася паралельно з її опором згаданій реформі. За його оцін­кою, метою цих нововведень уряду були ліквідація фінансової залежності від магнатів, посилення влади господаря й уповільнення процесу “шляхетизаці’Г боярства. Але конкретні умови (в першу чергу Лівонська війна) прискорили цей процес, сприяли зменшенню політичної ваги великокнязівської влади і пожвав­ленню проунійних настроїв серед шляхти [1353, с.541-542].

Занадто далекосяжне припущення зробив В.Панов, проаналізувавши-со­ціально-економічне становище Полоцької землі за даними ревізії 1552 р. На йо­го думку, економічна перевага шляхти у цій області мала наслідком “характер- ^{[354] [355] ну еволюцію державного ладу" в напрямі зростання ролі шляхетського стану у всьому BKJl [1308, с.64]. Безсумнівно, в даному випадку маємо справу з гіпер­болізацією значення Полоцької землі в Литовсько-Руській державі (якого часто припускаються і сучасні білоруські дослідники). Висновок щодо ^безсумнівно­го занепаду” кн-язлвських і панських фамілій в час між прийняттям І та 11 Стату­тів було зроблено І.Лаппом [1018, с.259-260, 263-26,6; 1019, с.115-116]. Скори- гував це твердження Й.Малиновський, зауваживши, що даний процес стосував­ся далеко не всіх “потентатських” родів ВКЛ [1194, ч.П, вып.2, c.VI-VII, прим.125].}

Діаметрально протилежні погляди висловлювалися з приводу циклу ре­форм 1560-х рр., які суттєво поширили політичні права литовсько-руської шля­хти³”⁷. На думку С.Бершадського, поштовхом до цих реформ стала проблема унії з Польщею. Єдиним можливим її прибічником уряд бачив дрібну шляхту; задля того, щоб підняти її реальний вплив на політичні справи, і знадобилися відповідні заходи, які здійснювалися протягом 1547-1569 рр. [376, с.309-313]. (Щоправда, роль шляхти, на погляд Бершадського, реально зростає лише після Люблінської унії, а не власне реформ 1560-х рр. [375, с.127, 135]). Тієї ж думки був М.Дашкевич, вбачаючи в діях Жиґімантаса-Аугустаса прагнення задобрити шляхту і схилити її до унії [641, с.165-166], а також В.Пічета [1369, с.621]. Та­ким чином, згадані дослідники відводили шляхті ВКЛ пасивну роль очікування “благодійств” з боку влади. Не погодилися з цим М.Довнар-Запольський та М.Любавський, наголошуючи на тому, що “емансипації” шляхти активно дома­галася вона сама [679, с.20; 1133, с.8; 1135, с.З і далі; 1139, №3, с.160-164]. М.Грушевський, на противагу Бершадському та Дашкевичу, бачив у судовій реформі 1564 р. прагнення не схилити шляхту до унії, а, навпаки, відвернути від неї [578, τ.IV, с.376].

Відмовився бачити в згаданих реформах результат боротьби шляхти за станові права М.Максимейко. На його думку, в даному випадку малися на увазі лише державні потреби, а саме краще управління в умовах війни [1167, с.84, 108,114-115]. “Компромісну” позицію і в цьому питанні зайняв П.Клепатський: окрім мотивів, вказаних Максимейком, він визнав і роль зростання шляхетської самосвідомості (спричиненого як “органічним” розвитком, так і коронними впливами) [868, с.XXXIV-XXXV]. Нарешті, низка істориків (М.Любавський, Й.Малиновський, В.Пічета) визнавала однією з причин розширення прав шлях­ти у 1560-х рр. важке становище ВКЛ в умовах Лівонської війни [1135, с.З; 1194, ч.П, вып.2, с.ІХ, 115; 1362, с.487]. ^[356]

Як бачимо, історія становлення таких державних інституцій ВКЛ, як рада та сейм, а також формування шляхетського стану становили предмет значного зацікавлення з боку білоруських, російських та українських істориків. Воно, щоправда, не було стабільним; інтенсивність досліджень у цій царині сягає піку в 1880-1900-х рр., після чого різко знижується. Систематичне використання ве­личезного джерельного масиву Литовської Метрики відіграло першочергову роль у поступі названих студій. Однак сама по собі наявність широкої джерель­ної бази далеко не гарантувала отримання загальновизнаних висновків. Навпа­ки, в багатьох випадках спостерігаємо значні відмінності в інтерпретації отри­маної інформації. Це мало місце, наприклад, у питаннях про компетенцію та склад ради, час виникнення її та сейму.

Іншу важку для вирішення проблему являло визначення того, чим - зако­номірностями внутрішнього розвитку чи впливом польських зразків - були обумовлені особливості ладу Литовсько-Руської держави. Тут, звісно, вступали в дію й ідеологічні та політичні чинники. З одного боку, спокусливим (особли­во для апологетів тези про безстановість давньоруського суспільства) було ак­центування уваги на другому факторі; істотну “’підтримку” в цьому надавали й традиційні твердження польських дослідників щодо благодійних впливів на Литву і Русь, шлях яким було відкрито Кревською унією. Водночас це природ­но породжувало наступне питання: чому гадані “руські засади” ВКЛ виявилися в підсумку доволі ефемерними, поступившися місцем іншим, нібито “чужорід­ним”?

Попри відсутність остаточних відповідей на багато окреслених питань, слід констатувати безумовне лідерство в їхньому дослідженні саме репрезента­нтів східнослов’янської литуаністики. Цей факт визнавався й їхніми польськи­ми колегами. (Останні, навпаки, значно менше цікавилися подібними пробле­мами, віддаючи перевагу подіям суто політичної, “зовнішньої” історії. Як вида­ється, однією з причин цього могла бути своєрідна сублімація комплексів поль­ської інтелектуальної еліти з приводу власної бездержавності). Ситуація, однак, змінилася, починаючи приблизно з 1910-х рр. Вище вже зазначалося, що тоді увага до даної проблематики істотно знизилася (внаслідок облишення її одними дослідниками і смерті інших), так і не відновившись згодом.

Здійснений вище аналіз історії студіювання політичного ладу Литовсько- Руської держави переконує в тому, що її вирішальний (принаймні, досі) етап припав на досліджувану добу. Він охоплює останні два десятиліття XIX і перше - XX ст.; саме тоді постала переважна більшість концепцій, які (з незначними змінами) поділяються й сучасними литуаністами. Це не має дивувати, оскільки за час, що минув, не сталося принципового розширення джерельної бази студій. Протягом зазначеного періоду відбулося істотне коригування панівних доти уявлень щодо “руськості” основних рис державного устрою ВКЛ. Це стало нас­лідком насамперед значного поступу в конкретно-історичних дослідженнях ли­товсько-руської історії; слід визнати й наявність певного впливу на східно­слов’янську литуаністику з боку польської історіографії.