Завершення ліквідації “удільної” системи у Великому кня­зівстві Литовському7

За оповіданням Яна Длугоша, перед смертю (наприкінці 1470 р.) Семен Олелькович доручив свої володіння та родину Казімерасові. Проте вел. князь не передав Київщину ані синові Семена Василеві, ані його братові - Михайлу Олельковичу. Длугош пояснює це тим, що литовські магнати вимагали скасу­вання дотеперішнього статусу цієї землі і перетворення її на звичайну провін­цію: це, за свідченням польського хроніста, викликало протистояння між лито­вцями і русинами [172, t. VI, s.514-515]. Намісником Києва у 1471 р. було при-" значено литовського пана Мартинаса Ґоштаутаса (до речі, шурина, покійного Семена). Це викликало різке невдоволення киян, яких не влаштовували і като­лицьке віровизнання, і відсутність, князівського титулу у нового правителя; проте уряд силою змусив їх змиритися з цим [172, LVI, s.515; 216, t.II, s.272; 71, с.358].

Від кого ж виходила ініціатива ліквідації Київського князівства? М.Вла­ди мирський-Буданов волів бачити в ній свідчення діяльності “польської партії’’ у BKJI [490, с.З], хоча знайти якісь аргументи на користь цього досить важко. Повністю прийняв версію, викладену Длугошем, Ф.Леонтович. На його переко­нання, боротьба з “уділами” в Литовсько-Руській державі виходила насамперед не від вел. князів, зокрема Казімераса, а від Панів-ради, серед яких провідна роль належала нетитулованим магнатам, переважно литовцям і католикам. Вже з другої половини XV ст. вони, вважав Леонтович, виступають у ролі носіїв по­літичної єдності та репрезентантів загальнодержавних інтересів, ставши голо­вною опорою централізації [1057, с.32, 34, прим.2, с.186, прим.З; 1060, с.306].

Не так однозначно оцінював справу М.Любавський, зауваживши, що у зміцненні єдності ВКЛ не менш зацікавленим був і господар [1132, с.ЗЗ]; він був підтриманий А.Прєсняковим та П.Клепатським [1429, т.ІІ, вып.1, с.159, 205-207, 211; 868, c.XXVl-XXVII, 56]. Нарешті, істориками-марксистами (Н.Ру- бінштейном, В.Пічетою) взагалі було заявлено про неможливість підтримки централізаційних процесів “великими феодалами” [1429, т.ІІ, вып.1, с.З; 1390, с.140]. У цьому випадку маємо справу з яскравим прикладом дослідницького догматизму. Помітне елементарне небажання чи невміння відмежувати напів­незалежних володарів (на кшталт середньовічних німецьких чи французьких герцогів, удільних князів Київської Русі, меншою мірою - обласних князів- Ґедиміновичів) від великих землевласників, зацікавлених у збереженні держав­ної єдності, задля отримання престижних і вигідних урядів (поруч із Панами- радою тут можна назвати хоча б московське боярство).

Наступне питання стосується того, коли ж саме у ВКЛ було в основному ліквідовані “удільну” систему. Вже Н.Устрялов заявив, що її крах відбувся за 100 років до реформ Івана III у Московській державі [1667, c.416]; згодом цю тезу повторили М.Любавський та Я.Якубовський [1141, с.72; 1939, s.153]. На тому, що обмеження прав литовсько-руських обласних князів відбулося раніше, ніж у Москві, наголошував і В.Сергієвич [1520, с.273, прим.2]. Такої ж думки був і С.Соловйов, вважаючи, що в другій половині XV ст. ці князі вже давно зі­йшли на роль “підручних” (щоправда, йшлося лише про Рюриковичів) [1559, кн.И, с.429-430]. Так саме часами Казімераса датувала процес ліквідації “уді­лів” у BKJI переважна більшість дослідників: В.Антонович, М.Владимирський- Буданов, Д.Іловайський, М.Ясинський, М.Довнар-Запольський^[321], М.Максимен­ко (уточнюючи, що має йтися про 1471 р.), Н.Рожков, Й.Малиновський, В.Піче- та, П.Клепатський, А.Прєсняков, Д.Дорошенко [272, с.202; 488, с.205; 493, вып.І, с. 13, 18;'495; с.9; 782, т.П, с.289; 1836, с.49; 1333, с.127; 667, с.658; 1167, с.54-55; 1165, с.3-7; 1466, с.32; 1463, ч.П, вып.2, с.1, 63-64; 1465, т.Ш, с.101; 1194, ч.П, вып.2, с.16; 1370, с.410; 1371, стб.232, 1365, с.53; 868, c.XXVI-XXVΠ; 1432, с.446; 687, с.114, 116].

Дехто відсував завершення централізації BKJI на дещо пізніший час. Так, Довнар-Запольський вважав, що своє правління Жигімантас II розпочав бороть­бою проти “удільної” системи [679, c.6]^[322]. На гадку Малиновського, початок XVI ст. позначився остаточним утворенням Литовської (так саме, як і Москов­ської) держави [1194, ч.І, с.П, ч.П, вып.І, с.І]. Датував ліквідацію “уділів” ме- жею XV-XVI ст. К.Гуслистий [628, вип.П, с.6,76,125]^[323].

Цілком іншого погляду на дану проблему дотримувався Ф.Леонтович. На його переконання, “удільна” система проіснувала “в повній силі” до кінця XV ст., коли зникли її головні центри. Про остаточне ж об’єднання державної тери­торії можна говорити лише з початку 1550-х рр., оскільки до цього часу збері­гали особливий статус володіння вдови Жигімантаса II Бони Сфорца. До того ж, на думку Леонтовича, немає підстав казати про “систематичну інкорпорацію” окремих областей до складу ВКЛ, на відміну від московської практики держа­вотворення [1057, с.30-31, 33-34, 68; 1062, с.29-30; 1065, с.30-32; 1060, с. 132; 1059, 1908, №5, с.163, 165-167, №6, с.245, №7, с.44; 1053, с.12; 1048, с.251]. До­слідник пішов навіть далі, твердячи про реальну перспективу “реставрації уді­льного режиму” за часів Жигімантаса-Аугустаса. Доказом він вважав відомі ли­сти останнього до І.Д.Більського, І.Ф.Мстиславського, М.І.Воротинського (1567 р.) [31, ч.ХѴ, №ѴІ. 1, с.22-23, 27-28, MVI.3, с.34, 38-39, №VI.5, с.45], які містили обіцянки повернути цим нащадкам литовсько-руських емігрантів статус їхніх предків [1057, с.35; 1065, с.31, прим.2; 1059, 1908, №5, с.166, прим.2].

Джерелом такого погляду Ф.Леонтовича стало його неординарне мислен­ня, в якому, однак, чітко простежується звичка оцінювати явища з юридичної, а не історичної точки зору. Зокрема, він звернув увагу на те, що права польської шляхти (які поступово стають орієнтиром і для військовослужбової верстви BKJI) щодо підданих були, можливо, навіть ширшими, ніж в "удільних” князів. Отже, треба вести мову не про“деграда цію” останніх, а про піднесення шляхти на князівську висоту. Історик припустив навіть, що взірцем для литовсько-русь­кого боярства у його боротьбі за збільшення власних прав могла слугувати не тільки Корона, а й статус обласних володарів [1057, с.35-36 і далі; 1062, с.29-31, 43-44, 55; 1059,1908, №5, с. 139, ∏_phm.5]^,2∙^,..

Заперечуючи Леон^овичу, МЛюбавський та М.Грушевський слушно за­уважували, що він не розрізняє власне князівства і великі маєтності, “удільних" і служебних князів, а також закидали те, що аналізовані явища розглянуто поза історичною перспективою, “статично” [1132, с.4, 35, 42; 582, c.8]^3b. При цьому, як не парадоксально, той самий Любавський в обох фундаментальних моногра­фіях з історії ВКЛ визнавав наявність у шляхти князівських прав, твердячи про існування “численних шляхетських монархій” і характеризуючи литовсько-ру­ський сейм як конгрес суверенних господарів на чолі з вел. князем [1144, с.739; 1135, с.849-850]. Частково підтримав погляд Леонтовича А.Прєсняков. На його переконання, і на початку XVI ст. ВКЛ продовжувало являти собою “агломе­рат” окремих територіальних одиниць. “Основний дуалізм” складу держави (власне ВКЛ та “анекси”), твердив він, не було подолано і внаслідок реформ 1560-х рр. та прийняття П Литовського Статуту 1566 р. [1429, т.ІІ, вып.1, с. 177, 202]^ш.

³²⁴ Треба зазначити, що вже чвертю століття раніше М.Владимнрськин-Буданов так саме твердив про “княже право” (jus ducale) польської шляхти [491, с. 54-56]; ця теза була прийнята і його учнем Г.Демченком [654, с.102].

³²⁵ Тієї самої думки дотримується М.Кром [979, с.146; 977, с. 13, 101-105, 118, 131]. З критикою твердження Леонтовича, згідно з яким шляхта являла собою “державу в державі”, виступив польський історик В.Камєнецький [1945, s.234].

Доводиться й зараз зустрічати твердження про те, що централізація у ВКЛ відбувала­ся повільніше і не була такою послідовною, як у Московській державі. Проте необхідно за­значити, що є цілком помилковим ототожнення сильної центральної і сильної монархічної влади; слушно зазначається, що централізація могла відбуватися і без посилення влади мона­рха, шляхом розвитку загальнодержавного законодавства [1547, с.14]. До того ж не варто пе­ребільшувати успіхи Івана III і Василя IIl в централізації Московської держави. В дійсності цей процес не було завершено і в першій половині XVl ст.; як зазначив А.Зімін, ліквідацію удільних князівств було здійснено лише Василем III і Оленою Глинською [756, с.161, 163]. Принагідно зазначу, що вважаю цілком необгрунтованим означення Великого князівства Московського цієї доби поширеним за радянських часів евфемізмом “Русское централизо­ванное государство”.

³²⁶ Різні думки висловлювалися і стосовно територіальних меж чинності т. зв. Судеб­ника Казімераса, виданого 29 лютого 1468 р. [214; 4, т.І, №67, с.80-83; 231, s.36-55; 35,'№2, с.11-14]. Спочатку переважало уявлення, згідно з яким дія цієї законодавчої пам’ятки поши­рювалася на всю Литовсько-Руську державу. Так вважали С.Соловйов, Ф.Чарнецький, К.Бес- тужев-Рюмін, Й.Малиновський, Р.Лащенко [1559, кн.ПІ, с.197; 1726, с.71; 385, Т.П, вып.1, с.113; 1194, ч.П, вып.1, с.130; 1037, c.214]; подеколи це твердження зустрічається і в новітній літературі [134, с.35; 789, с.76]. (Див. про це: [1582, с.94-99]).

З часом, однак, взяв гору погляд на Судебник Казімераса як спробу кодифікації юри­дичних норм власне Литовської землі, тобто ВКЛ у стислому значенні цього терміну. Йдеть-

Певні розбіжності в оцінках викликали і події, пов’язані з планом надання Києва молодшому братові вел. князя Александраса Жигімантасу (1495-1496 рр.) [4, т.І, №135-136, с.156-158, 161; 115, τ.XXXV, №43, с.224-225]. Н.Карамзін по­милково зазначив, нібито Пани-рада виступили на підтримку цього [819, τ.VI, с.158]. В дійсності литовсько-руські магнати рішуче виступили проти плану ди­настії, внаслідок чого у квітні 1496 р. остання відмовилася від нього^{[324] [325] (в травні з аналогічною порадою виступив і тесть Александраса Іван ПІ[326] [327]). На такій по­зиції Панів-ради акцентував увагу Ф.Леонтович [1057, с.33-34, прим.2, с. 186, прим.З].}

Цілком особливе місце в політичній системі BKJI займали “верхівські” князівства. Це зафіксовано в угодах вел. князя Казімераса з їхніми правителями (20 лютого 1442 р. - з Федором Львовичем новосильським і одоєвським, 21 кві­тня 1459 - з Іваном Юрійовичем новосильським і одоєвським та Федором і Ва­силем Михайловичами бєлєвськими, 10 квітня 1483 - з Іваном Михайловичем новосильським і одоєвським та Дмитром і Семеном Федоровичами воротинсь- кими). Йдеться, зокрема, про право цих князів, у разі порушення литовсько- руським господарем умов угоди, “скласти цілування” до нього [118, №4, с.4-5, №9, с.11-12; 4, т.І, №41, с.55-56, №63, с.77-78, №80, с.100-101; 32, №39, с. 118, Λ⅛60, с.193].

Як наслідок, на значну самостійність новосильських князів звернув увагу Р.Зотов [759, с.218]. Ф.Леонтович вважав основним змістом цих угод забезпе­чення взаємного захисту, твердячи про “рівність” контрагентів. Заперечуючи територіальні права вел. князя на “верхівські” уділи, він бачив у цих взаєминах лише “тимчасовий особистий союз”, який не передбачав участі місцевих Оль- говичів у загальнодержавних справах [1057, с.177-181; 1059, 1908, №5, с.142- 143, №7, с.40-41]. Було проведено навіть аналогію зі становищем щодо ВКЛ Великих Лук та Пустої Ржеви [1057, c.176]^^,29. Виключне становище “верхівсь- ких” князівств визнавав і М.Грушевський, вважаючи, що їхні взаємини з ВКЛ становлять швидше предмет міжнародного права [613, с.8]. Тієї ж думки був і А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.1, с.151]. Про “вільне погодження” з Литвою твер­див М.Любавський, хоча й підкреслював, що про їхню рівність у взаєминах із литовсько-руськими господарями не може бути мови [1660, с.6; 1145, с.122].

Інше бачення проблеми продемонструвала О.Єфименко, вважаючи, то ^ь’ве|зхів- ських" князів слід розглядати в якості служебних, а не удільних [722, с. 106]^,,π.

Наступна група питань стосується становища окремих областей BKD піс­ля перетворення їх з князівств на намісництва (воєводства). Насамперед було звернено увагу на те, чи зберегли ці землі територіальну єдність. Позитивно відповідав на це питання І.Бєляєв [362, с.360-364]. Протилежний погляд був ви­словлений В.Антоновичем: на його думку, права обласних князів після їхнього усунення перейшли безпосередньо до вел. князя, намісницька ж влада не обі­ймала всієї території тієї чи іншої землі [274, с.246-247; 289, с.269]. Погодилися з думкою Антоновича С.Бершадський, ФЛеонтович, М.Довнар-Запольський [376, с.295-296; 1057, с.179, 187 і далі; 1062, с.19,31-33; 1055, с.34-35; 682, с.11- 24]. Проте й точка зору Беляева здобула прихильників, перш за все в особі М. Любавського. Він твердив, що спадкоємців влади обласних князів (звісно, з певними обмеженнями) треба бачити в намісниках^{[328] [329]; отже, єдність земель (за винятком Сіверщини) зберігалася й надалі [1144, с.42, 235-237, 878, 884; 1132, с.45-49]. Його підтримали П.Клепатський, Н.Рожков, К.Гуслистий [868, с.108- 114; 1463, ч.П, вып.2, с.75; 628, вип.П, с.76, 122; 1507, c.9]; не вважав це дове­деним А.Прєсняков [1435, с.77]. Нарешті, М.Грушевський, спочатку визнавши слушність за поглядом Любавського, згодом приєднався до висновків свого вчителя [582, с.15-16; 578, τ.V, с.14, 16-18, 293].}

Неоднаково оцінювалася і роль намісників та воєвод. Переважна біль­шість дослідників даної проблеми наголошувала на тому, що в цих посадових особах слід бачити не тільки агентів центральної влади, а й голів земського са­моврядування, політичних представників областей, що репрезентували місцеві інтереси в раді [1144, с.876-877, 883; 1135, с.152, 384; 381, с.65; 872, с.296; 667, с.ЗЗ, 37; 494, с.211; 1197, с.71]. М.Максимейко вважав навіть, що намісники бі­льшою мірою виконували другу, аніж першу функцію [1167, с.86, 88-89]. Це не дивуватиме, коли згадаємо погляд цього дослідника стосовно ступеню центра­лізації Литовсько-Руської держави. Здається, єдиним, хто відкинув концепцію Любавського, був А.Прєсняков [1429, т.П, вып.1, с.127]. (Одночасно в літерату­рі поширювався погляд, згідно з яким Московську державу відрізняло цілесп-

153 рямоване дроблення місцевих суспільств та переміщення їхньої верхівки до центру).

Було висловлено два відмінні погляди на походження обласних сеймів: вбачали в них залишок місцевого віча М.Любавський, М.Максимейко, Ф.Леон- тович, Н.Рожков^ О.Єфименко, А.Прєсняков [1144, с.872, 883; 1167, с.І; 1065, с.24; 1466, с.34; 722, с.109; 1429, т.П, вып.1, с.І 15-117; 798, c.62]; від боярської думи виводив їх Й.Мапиновський [1194, ч.ІІ, вып.1, с.12]. “Вічове” походження цих інституцій заперечив і В.Пічета [1390, с.140].

Значне зацікавлення в науковому середовищі викликали обласні привілеї, що, як правило, надавалися землям при перетворенні їх з князівств на намісни­цтва. Вельми оригінальну, хоча, як видається, далеку від істини думку висловив М.Владимирський-Буданов. На його переконання, є правомірною паралель між цими актами та угодами московських вел. князів із Новгородом [491, с.І 18]; якщо погодитися з цим, то доведеться визнати однаковий ступінь самостійності цієї республіки та таких земель ВКЛ, як Смоленська чи Київська. Учень Вла- димирського-Буданова М.Ясинський, який першим присвятив обласним приві­леям Литовсько-Руської держави спеціальне дослідження, визначав їх в якості “конституційних хартій” [1836, с. 16].

Певну дискусію викликало питання про те, чи носили дані документи до­говірний характер. Позитивно відповідали на нього, вважаючи привілеї резуль­татом компромісу центральної влади з обласними суспільствами, М.Довнар- Запольський, М.Максимейко, Й.Мапиновський, Р.Лащенко [667, с.ЗО, 85; 1167, с.19, 25; 1194. ч.ІІ, вып.2, с.316; 1037, с.206]. Максименко висловив здогад, згі­дно з яким такі акти видавалися на обласних сеймах; інший дослідник обласних привілеїв Я.Якубовський також вважав, що їхні тексти складалися на місцях і лише затверджувалися вел. князем [1824, №6, c.253-254]^jo2. Н.Рожков та Ф.Ле- онтович, навпаки, твердили, що в даному випадку маємо справу з односторон­німи актами центральної влади [1463, ч.ІІ, вып.2, с.80; 1465, т.І, с.279; 1048, с.246].

Дехто з істориків та правників звернув увагу і на “соціальний” характер привілеїв. Так, Ф.Леонтович бачив у них насамперед прагнення закріпити права місцевих бояр-шляхти, а не загальностанові обласні інтереси. На його переко­нання, ці “шляхетські хартії” відіграли значну роль у полонізації суспільно- політичного устрою BKJl [1050, с.36-38, 70; 1062, с.19, 34; 1059, 1908, №3, с.85]. Навпаки, підкреслювали загальностановий характер обласних “конститу­цій” М.Владимирський-Буданов та М.Довнар-Запольський [140, вып.П, с.44, прим. 1-2; 667, с.35]. Компромісну і, як видається, найближчу до історичних ре­алій позицію зайняв В.Пічета, наголосивши на тому, що серед привілеїв наявні

³⁵² 16 лютого 1501 р. Александрас у наданому Волині привілеї обіцяв, що ^u7>w зем:ш пиши одного ся права держати мают и одним правом сужоны будуть, подає статуту' [1834, №1, с.5]. Остання вимога походила, зокрема, й від місцевої шляхти.

як “всестанові", так і "станові"; це залежить від того, якій землі і коли надавав­ся конкретний акт [1370, с.352; 1365, с.13; 1359, c.98-99]*^w.

Неважко помітити, шо в процесі дослідження вищеназваних проблем у центрі дискусій опинилися перевалено моменти концептуального характеру. Фактичний бік подій, про які йдеться, реконструюється з достатнім ступенем вірогідності. Проте деякі важливі аспекти практично не відбилися ані в нарати- вних, ані навіть у актових джерелах; прикладом може слугувати хоча б питання щодо характеру влади Олельковичів у Києві та, зокрема, ступеню їхньої само­стійності. За цих умов годі дивуватися, що протягом практично всієї досліджу­ваної доби спостерігалося співіснування діаметрально протилежних поглядів з подібних питань. Навіть у випадках, коли “забезпечення” джерелами є задові­льним, на їхній підставі робилися цілком відмінні висновки. Це стосується про­блеми збереження територіальної єдності окремими землями ВКЛ, характеру (договірного чи одностороннього, станового чи загального) обласних привілеїв. Безумовно, певну роль тут відігравали й стереотипи, крізь призму яких істори­ками здійснювалися аналіз та синтез. Так, часто спостерігалося нерозрізнення феноменів централізації та сильної монархічної влади (що важко уявити, при­міром, у польському дослідницькому середовищі). Нарешті, помітне опонуван­ня прибічників “історичного” підходу “юридичному”, репрезентованому на­самперед Ф.Леонтовичем; найбільшою мірою це відбилося в дискусії щодо ча­су ліквідації “удільної” системи у ВКЛ.