Боротьба Bumaymaca з обласними князями та її резуль­тати

Значну увагу дослідників привернув “удільний” устрій ВКЛ в останні ро­ки правління Альгірдаса і перші - його наступника Йогайли. На переконання В.Антоновича, ВКЛ знаходилося тоді перед такою саме реальною загрозою розкладу, як свого часу Київська Русь [280, с.86; 272, с.98-100] (щоправда, він залишив без відповіді питання, чому ж цього не сталося в дійсності).

135 поставлено єдність навіть власне BKJl₅ Любартас же та Коріатовичг користува­лися повною незалежністю [1429,т.П, вып.1, с.74; 1432, с.319].

М.Грушевський вважав, що розпад держави по смерті Альгірдаса відвер­нула лише унія з Польщею [578, τ.IV, с. 101, 159, τ.V, с.8-9]^[292]. Тим самим він (далеко не першим) торкнувся важливого питання: чи була боротьба з обласни­ми князями закономірним результатом внутрішньої еволюції Литовсько-Русь­кої держави, чи її причиною слід вважати литовсько-польську унію? Для з'ясу­вання цього, природно, слід було звернутися до перших років правління Йогай- ли. Саме це зробив С.Соловйов, дійшовши висновку, що цей вел. князь від са­мого початку прагнув “самовладдя”, тоді як Кястутіс хотів, “за старими русь­кими поняттями, привласнити собі старшинство у роді” [1557, с.150]. (Неважко помітити, що при цьому російський історик відійшов від власних поглядів, ви­словлених раніше стосовно взаємин всередині роду Ґедиміновичів). Ця теза діс­тала певне поширення в літературі [1726, с.41; 385, т.П, вып.1, с.7; 632, с.165- 166; 467, с.820].

Твердження М.Смирнова про схильність Йогайли до “деспотизму” [1540, с.193] можна пояснити впливом польської історіографії. Д.Іловайський же вва­жав початок боротьби Ольгердовича з. “удільною системою” “природним ходом історії” [782, т.П, с.157].

Питання про вплив литовсько-польської унії на взаємини великокнязівсь­кої влади з обласними правителями одним із перших порушив М.Коялович, за­уваживши, що ця подія була вигідна останнім: адже відтепер вел. князь, ставши і польським королем, здебільшого перебував поза межами BKJI [956, с.8; 954, с.145]. Погляд Кояловича був підтриманий К.Бестужевим-Рюміним, Н.Молча- новським, В.Пічетою [385, т.П, вып.1, с.32; 1232, с.228; 1370, с.350; 1365, с. 11- 12]; майже незалежними вважав обласних князів у добу перед правлінням Ви­таутаса М.Смирнов [1538, с.45]. Різні пояснення давалися і політиці Витаутаса першої половини 1390-х рр., спрямованій проти найзначніших місцевих прави­телів. Так, Н.Карамзін (а за ним ще низка істориків) спробував пояснити цю бо­ротьбу родинною антипатією між Кейстутовичем та Ольгердовичами. Вони, за його здогадом, воліли коритися Йогайлі, а не Витаутасу; проте слабкість пер­шого спричинила ненадання ним допомоги братам [819, τ.V, с.87; 946, с.38;

1760, с.276-277, 279; 335, ч.ІѴ, с.15; 316, с.66]. К.Бестужев-Рюмін, навпаки, вва­жав, що Ольгердовичами чинився спротив також і Йогайлі [385, т.П, вып.1, с.37].

М.Любавський здогадувався, що Острівська угода 4 серпня 1392 р., якою Йогайла визнав Витаутаса пожиттєвим правителем ВКЛ, викликала невдово­лення обласних князів. Причиною цього могла бути особиста антипатія декого з них до Кейстутовича, а також те, що даний акт постав без їхньої участі і про- тирічив унії 1385 р.; головну ж роль, на переконання Любавського, відігравала звичка до.

Побачив у цій боротьбі певний вплив “національного” фактору В.Антоно­вич: вважаючи “удільну систему” ВКЛ руською за походженням, він твердив, що дії Витаутаса були спрямовані одночасно проти обох цих “начал” [272, с.158]^[294]. Близьким був погляд на дану проблему Н.Молчановського [1232, с.232, 248; 1494, c.345]; О.Єфименко спробувала поєднати елементи концепцій Антоновича і Любавського [722, с.88]. Ф.Леонтович запропонував абстрагува­тися від особистісних взаємин між Ґедиміновичами, оскільки буцімто йдеться про “непокору” Витаутасові насамперед не князів, а населення їхніх земель (Ci- верщини, Вітебщини, Поділля та Київщини) [1057, с.184, 370-373, 383-384; 1059, 1908, №5, с.158]. Прийняли цей здогад М.Любавський та М.Довнар-За- польськйй [1135, с.21; 667, c.l2]^[295]*^b. Дещо інші акценти розставив Й.Малиновсь- кий, констатуючи в деяких випадках допомогу князям з боку населення [1194, ч.П, вып.1, с.89].

Довгий час переважало (і часто зустрічається зараз) уявлення, згідно з яким ініціатива ворожих дій стосовно обласних князів вийшла саме від Витау­таса. Однак у цій схемі не знаходила задовільного пояснення позиція Йогайли. Тому спостерігається поступовий перехід до більш зваженого погляду: щодо узгодженості їхніх дій, “співробітництва” в даній сфері, ба навіть продовження Витаутасом започаткованої його кузеном політики (А.Левицький, М.Грушевсь- кий, Н.Рожков, А.Прєсняков, В.Пічета) [1994, s. 19-20; 578, τ.IV, с.160-161; 584, с.132; 1466, с.32; 1429, т.П, вып.1, с.80; 1432, с.337; 1370, с.349-350]. При цьому неодноразово зазначалося, що реальні вигоди від цих дій дісталися Витаутасу [578, τ.IV, с.160-161; 1740, т.СХХХІV-CXXXV, с.32; 549, с.205]. Ще одне дже­рело “антиудільної” політики М.Чубатий вбачав у політичних інтересах Поль­щі. При цьому йшлося про різні плани: якщо Корона бажала перетворення ВКЛ на окремі провінції, які легко було б інкорпорувати, то Кейстутовичу йшлося про централізацію держави [1740, т.СХХХІ V-CXXXV, с.30, 38]^[296].

Перейдемо тепер до розгляду конкретних подій першої половини 1390-х рр. Як відомо, першою жертвою центрального уряду став Федір Любартович. Вже восени 1386 р. острозький князь Федір Данилович присягнув Йоґайлі в якості намісника Луцька [153, Li, №V11, s.7-8; 9, ч.ѴП, т.І, №1, с.3-4; 60, №9; 109, №15, c.30; 20, №34, c.65], що засвідчує вихід Луцької землі з-під зверхнос­ті спадкоємця Любартаса. Спробу пояснення цього запропонував Ф.Леонтович. На його думку, тут зовсім не йдеться про довільні дії Йогайли. Оскільки Люба- ртас отримав Волинь разом із рукою дружини, її бездітна смерть залишила йо­му лише пожиттєве право на цю землю. Федір, бувши сином від другого шлю­бу, не мав подібного права зовсім; отже, по смерті Любартаса володарем Воли­ні став Йогайла. Таким чином, особливе становище Волинської землі в Литов­сько-Руській державі касувалося; але, за здогадом вченого, її було дано Федо­рові “до волі” вел. князя [1057, с.232-238, 289-290; 1062, с.28, прим.4]. Як вида­ється, мав рацію М.Грушевський, оцінивши цю складну і довільну конструкцію як “фантазію” Леонтовича [578, τ.IV, с.471-472]; “повноправним спадкоємцем” батька вважав свого часу Федора Любартовича і М.Смирнов [1538, с.29].

Як би там не було, за Любартовичем збереглася лише західна (володи- мирська) частина його земель. Проте за кілька років її також було відібрано, а в якості компенсації надано Сіверщину. 23 травня 1393 р. Федір Любартович склав присягу Йоґайлі за ці нові землі [219, №ССХІІ, р.509; 5, т.П, №66, с.ЮЗ- 104; 110, т.П, №16, стб.15; 153, t.l, №XIV-XV, s.13-14; 60, №11; 109, №27, с.50- 51; 20, №59, c.l 15]. Коли саме Федора було остаточно позбавлено Волині, неві­домо: на думку ФЛеонтовича, це сталося у 1392 р. [1057, с.239], М.Грушевсь- кого - у 1393 [578, τ.IV, с.166]. Відомо, однак, що в 1397 р. цей князь вже пере­бував разом зі Швітрігайлою в Угорщині [165, bd.VI, №LVII, s.61-62]. Леонто- вич та Любавський бачили в цьому свідчення його недовгого перебування в но­вих володіннях [1057, с.161, 239; 1135, с.21-22].

Приписували Карібутасові володіння Брянськом Н.Полєвой, К.Шайноха та І.Шаране- вич; як наслідок, саме цей князь вважався “Дмитром брянським”, який взимку 1379/80 рр. перейшов на бік Дмитра Івановича московського, а згодом брав участь у Куликовській битві [1417, τ.V, с.86; 1756, т.П, с.561; 1760, с.282; 352, с. 128]. (Як не дивно, дане твердження було повторено і ста роками пізніше [1809, с.142]). З цим погодився П.Долгоруков, додаючи до Брянська Трубчевськ і Новгород-Сіверський [686, с.275, 319, 327]. Трубчевським князем вва­жав Дмитра старшого С.Соловйов [1559, кн.ІІ, с.269]. Такої самої думки дотримувався К.Стадницький; також він гадав, що вже від 1356 р. Карібутасові належав Брянськ, до якого з 1377 додався й Новгород-Сіверський [2144, s.41-42,49, 110; 2146, s.181, 209, prz.471]. !.Беля­ев, навпаки, приписував Дмитрові старшому володіння всією Сіверщиною [358, с.106]. Ви­знавав за ним Чернігів Н.Квашнін-Самарін [849, с.8,14]; архієпископ Філарет же зараховував це місто до земель Карібутаса [1672, кн.5, с.47].

Свій варіант розподілу Сіверщини між Ґедиміновичами запропонував В.Антонович. На його думку, під владою Дмитра старшого знаходилися Чернігів і Трубчевськ, Карібутаса - Брянськ і Новгород-Сіверський, Патрикія Нарімантовича - Стародуб [280, с.99, 135].

Нова спроба розв’язання даної проблеми пов’язана з іменем РЗотова. Погодившись з Антоновичем стосовно “уділу” Патрикія Нарімантовича, він запропонував вважати Карібу­таса чернігівським і новгород-сіверським князем, а Дмитра старшого - брянським і трубчев­ським [759, с.145, 213-214, 237]. Спочатку погодившись із цією схемою [1144, с.45], МЛю- бавський згодом визнав за Дмитром старшим і володіння Черніговом [1148, с.25]. Без засте­режень погодились із Зотовим ФЛеонтович, М.Грушевський, О.Єфименко, А.Прєсняков, Я.Натансон-Леський, О.Андріяшев, К.Гуслистий, М.Котляр, Л.Войтович та ін. [1057, с.152, 157-158, 170-171: 593, с.15; 578, τ.lV, с.68, 452-454, 510; 722, с.84-85; 1429. т.П, вып.і. с.70; 1432, с.299; 2028, s.18; 265, с.117; 628, вип.П, с.20, 34; 785, с.20; 989, с.225; 943, с.73; 945. с.201;944, с.179, 186; 501, с.151].

Таким чином, переважна більшість дослідників відмовила у довірі звістці про князю­вання в Чернігові Костянтина Ольґердовича; спеціально акцентували на цьому увагу, зокре­ма. К.Стадницький, ФЛеонтович, М.Грушевський [2144, s.237; 1057, с.156, 257, прим.2; 578,

r. IV, с.456]. Свого часу !.Данилович (можливо, йдучи задалеко) вважав, що такого сина Аль- ґірдаса взагалі не існувало [212, t.l, s.224-225]. Визнали за Костянтином володіння Черніго­вом С.Смолька, С.-М.Кучиньський, більш обережно - Г.Пашкевич [2140, s.82, 85, 140; 1982.

s. 169-172. 174-175, 185, 199; 1980, s.238; 2042, s.44, 309-310]. В наш час із цим погоджується О.Русина. HaJi думку, це сталося на початку 1370-х рр.; ані Дмитрові старшому, ані Kapioy- тасу Чернігів ніколи не належав [1487, с.96-98, 121, 167; 1488, с.74-75]. Ф.Шабульдо, раніше приймаючи погляд Зотова, згодом твердив, що Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб і Трубчевськ з середини 1370-х рр. перебували під владою Дмитра старшого, який ще з 1370 р. мав і Брянськ. У 1380 р. більшу частину цих земель (Новгород-Сіверський і Трубчевськ) Йо- гайла передав Карібутасу; Костянтин тоді ж дістав Чернігів [ 1744. с.81; 1746. с.79; 1745. с.64. 88-90. 96. 98-99. 135-136].

Як бачимо, однією з головних перешкод у розв’язанні питання про розподіл Сіверщи­ни між Гедиміновичами є брак хронологічних даних (так. важливою обставиною є тс. що Ka- Цей князь чинив активний спротив і був полонений Витаутасом; згодом його було звільнено за поручництвом тестя, Олега Івановича рязанського (14 листо­пада 1393 р.) [5, т.П, №67, с.104-105; 153, Li, №XVI1, s.16; 60, №7; 149, №32, s.29-30; 20, №61, с.118]. У 1393 р. був позбавлений Вітебська Швітріґайла (це місто дісталося йому по смерті матері, Уляни Олександрівни).

Найбільш докладно в історіографії було розглянуто події, що розгорнули­ся на Київщині та Поділлі. Відомо, що план усунення з Києва Володимира Оль- ґердовича постав внаслідок необхідності примирити Скіргайлу з Витаутасом і надати першому певну компенсацію за втрачений статус найближчого поміч­ника Йогайли в управлінні литовсько-руськими землями. 6 грудня 1392 р. в Бе- лзі ці троє Ґедиміновичів домовилися про надання Скіргайлі Києва та Крем’яй­ця [212, Ll, №621-623, s.295-296; 193, LlI, №ХІХ-ХХ, p.16-18, t.VI, №ХСѴП- XCVIII, р.31]. Щоправда, висловлювалися й інші здогади щодо причин усунен­ня Володимира. Так, твердилося, нібито останній виступав проти унії з Коро­ною і влади Йогайли та Витаутаса [1336, с.4-5, 8]^{[299] [300]; П.Клепатський бачив мож­ливий привід у допомозі, наданій Володимиром Йоґайлі в 1390 р. проти Витау­таса [868, c.26].}

Предметом істотних розбіжностей у поглядах дослідників стало визна­чення часу відібрання Київщини у Володимира. За М.Стрийковським, це мало статися в 1394 чи 1395 р. [216, L∏, s. 102-103]; друга дата вказана А.Віюком- Кояловичем [227, pars II, р.46-47]. Згадка про дану подію в “Хроніці Биховця” не датована; в Густинському літописі її вміщено під 1392 р. [71, с.352]. З дові­рою до цієї дати поставилися Т.Нарбут^[301], В.Антонович [2024, t.V, s.493-494; 278, с. 155; 274, c.226, 232]. Очевидно, слідом за останнім її було прийнято і в численних працях, автори яких торкалися даної проблеми більш-менш побіжно [335, ч.ІѴ, с.14, 17; 962, сЛ25; 1545, с.9; 782, т.П, с.286; 1836, с.53, 65; 364, с.58; 531, с.337, прим.4; 722, с.94; 1336, с.1, 3-4, 6-7; 292, с.279; 468, с.497-498; 785, с.19-20; 1574, с.133;20, с.37].

Дехто з дослідників відсував цю подію на 1393 р. [1156, с.479; 1867, th.Hl, s.187; 1232, с.232; 1494, с.345; 1337, с.34; 1934, s.97]. Й.-Х. фон Енгель висловив припущення, згідно з яким це сталося в 1394 р. [1896, s.25-26]. К.Стадницький виступав за 1395 р., оскільки до січня цього року Скіргайла переважно перебу­вав при королівському дворі [2144, s. 117-118, 280]³°^,. Важливу роль відіграла публікація у 1882 р. акту поручництва за Андрія Ольгердовича від_18. лютого

1394 р., в якому Володимир ще титулується київським князем ^.Юо-dimunis. Kyouiensis⁹⁹)'[∖93, tVI, KsCIX_3u>35]. Отже, залишалося обирати між 1394 і 1395 рр. (запропонований С.Смолькою варіант- 1396 р. [2141, s.32, prz.l] - ніким не був підтриманий). Другу дату прийняли А.Барбашев, Ю.Вольф, Р.Зотов, А.Лон- гінов, ФЛеонтович, М.Довнар-Запольський, О.Андріяшев, Р.Лащенко та ін. [316, с.67-68, 71, 146; 317, с.ЗО; 2162, s.101,150-151; 2161, s.337; 2163, s.18; 759, с.146, 153; 1118, с.114; 1057, с. 148, 184; 1951, с.98; 722, с.88; 445, с.23; 407, с.З; 682, с.1; 263, с.64; 1037, с.178; 1912, s.713,723].

М.Грушевський, слідом за Стадницьким, спочатку також висловився за

1395 р. [581, с.499], однак згодом змінив свою думку [578, τ.IV, с.141, 170, 173, 474]; його підтримали П.Клепатський, О.Галецький, С.Томашівський, Ф.Пет- рунь, Л.Колянковський та ін. [868, с.25; 1926, s.40, prz.2; 1913, t.I, s. 145; 1639, с.127; 1343, с. 184; 1952, s.61]. Вагався між цими двома варіантами А.Прохаска [2070, s.22; 2082, s.98; 2069, t.l, s.H6]³°². Нарешті, у працях М.Любавського та К.Болсуновського зустрічаємо навіть датування як 1395, так і 1392 рр. [1144, с.24, 37; 406, с.З, 8, 15].

ісля Володимира-київський стіл опанував Скіргайла. Треба зазначити, що в літературі його від цього часу часто звано “великим князем руським”, не­мовби на противагу вел. князеві литовському. Це простежується, принаймні, від праці Т.Нарбута [2024, t.V, s.IΠ, 491, 493]; той самий термін використовували С.Соловйов, І.Шараневич, М.Коялович, !.Беляев, Д.Іловайський та ін. [1568, №11, с.24; 1559, кн.ІІ, с.296, 372; 1760, с.279; 954, с. 156; 962, с. 125; 358, с. 120; 782, т.П, с.181; 1333, c.96]^4b. Можливо, його витоки слід бачити у вислові ор­денського історика Йоганна Посільге в повідомленні про смерть Скіргайли: ⁱⁱSkirgai₁ herczoge czu Russen” [183, s.!98].

Зовсім інакше оцінив факт перебування цього Ольгердовича в Києві А.Соболевський. Вірний ще погодінському уявленню про жалюгідний стан Ки­єва в цю добу, він бачив тут “почесне випровадження” Скіргайли до міста, яким не цікавилася решта Гедиміновичів. Невелике значення Києва та його малі ре- ^{[302] [303] сурси, на думку Соболевського, підтверджуються і відсутністю істотного спро- тиву з боку Володимира ворожим діям братів [1545, с. 10-11].}

Певну увагу привернули обставини смерті нового київського князя: за твердженням литовсько-руського літописця, його отруїв митрополичий наміс­ник “Фома, чернець Изуфов”'. “неции мовять, иж бы тот Фома ()а.чь князю X^npecm^^^ej)m'paβ^ [ 100, с.65, 72, 90, 101, 138, 159, 186, 207, 228;

717^c352]. Це викликало низку припущень стосовно того, хто міг стояти за цим вбивством. Виділяється серед інших позиція !.Беляева: захоплений поширени­ми в тодішньому російському суспільстві антикатодицькими й полонофобськи- ми настроями, він не зупинився перед прямою фальсифікацією джерела і оголо­сив винуватцем смерті православного князя “латинського ченця” [358, с.120; 362, с.262-263]. Воліли бачити натхненника отруєння у Витаутасі, з огляду на його попереднє жорстоке протистояння зі Скіргайлою, Н.Карамзін, Н.Полєвой, М.Маркевич, А.Барбашев, Я.-К.Кохановський [819, τ.V, с.87; 1417, τ.V, с.193, прим.203; 1210, т.1, с.14; 316, с.71; 1951, s.99]. Виступив проти цього здогаду перший польський біограф Витаутаса А.-Б.Глебович [1930, s.44], а за ним - М.Грушевський [578, τ.IV, с.176, прим.5]. На іншого суперника Скіргайли, а саме Володимира Ольгердовича, вказав Є.Голубинський, підтриманий П.Кле- патським [531, с.337, прим.4; 868, с.31]. І.Малишевський обмежився тим, що намагався відвернути можливі звинувачення від митрополита Кипріана [1202]³°⁴.

Цікавий здогад, який, зі зрозумілих причин, був обійдений увагою про- православно налаштованими авторами, висловив К.Стадницький. На його дум­ку, варте довіри повідомлення Длугоша, згідно з яким Скіргайлу було отруєно за дачним ‰ мандрівки до Риму і прийняття католицтва [2144,

~sZ>81 ]. (У зв’язку з цим слід згадати, що справа віровизнання Скіргайли в після- кревську добу є досить заплутаною).

Щодо року смерті Скіргайли у свідченнях джерел немає одностайності. Так, під 1394 р. вона занотована у Посільге, Длугоша; такої ж думки дотриму­валися автор Слуцького літопису й М.Стрийковський [183, s.198; 172, t.IV, s.478; 100, с.72; 216, t.ll, s.!03]. 1395 р. названо А.Віюком-Кояловичем [227, pars II, р.48], 1396 - в Густинському літописі [71, с.352]. !.Данилович та М.Кос- томаров датували згадану подію 1392 р. [188, s.47, prz.82; 911, с.55]. За 1394 р. висловилися М.Максимович, К.Шайноха³⁰³, архієпископ Філарет, Д.Багалій, Ф.Петрунь, а також дослідники литовсько-руських літописів !.Тихомиров та ^{[304] [305] Ф.Сушицький [1179, с.227; 419, c.7; 1756, τ.∏, c.22; 1779, τ.I, c.221; 1673, пер.∏, с.43, прим.65; 1614, с.5; 1597, с.8, 38; 301, вип.2, с.121; 1343, с.180, 184]. По­гляд, згідно з яким Скіргайла завершив свій земний шлях у 1395 р., обстоювали К.Стадницький, !.Беляев, К.Бестужев-Рюмін, А.Барбашев*4’6 [2144, s.280-28l; 362, с.262; 385, Т.П, вып.1, c.37; 316, c.71; 317, c.30; 1333, с.97].}

Наведеному в Густинському літописі варіанту (1396 р.), як і у випадку з усуненням Володимира, віддали перевагу Т.Нарбут, В.Антонович. Раніше це зробив О.Шафонський, а згодом - І.Шараневич, Р.Зотов, Ю.Вольф, Ф.Леонто- вич, А.ГІрохаска, М.Довнар-Запольський, П.Клепатський та ін. [1762, с.47; 1156, с.479; 2024, t.V, s.547-548; 1760, с.283; 280, с.61; 274, с.226, 234; 335, ч.ІѴ, с.19; 962, с.126; 759, с.146, 153; 2162, s.151; 1545, с.Ю; 1836, с.65, 68; 1057, с.31, 158-159, 185; 2082, s.99-100; 1631, с.126; 531, с.337; 722, с.94; 682, с.І; 406, с.8; 1336, с.7; 868, с.32; 1912, s.713]. Нарешті, С.Смолька навів поважні докази на користь того, що це відбулося лише в наступному, 1397 р. [2141, s.32, prz.l]. їх­ню слушність визнали М.Грушевський, А.Яблоновський, С.Томашівський, О.Андріяшев, Л.Колянковський [578, τ.IV, с.176, 474, 508; 1934, s.97; 1639, с.127; 263, с.64; 264, с.21; 1952, s.62]³"⁷.

Як відомо, по смерті Скіргайл и Київ було віддано в управління одному з найдовіреніших прихильників Витаутаса, князеві Івану Ольґімантовичу^Голь^_ шанськомуГТривалий час його статус не викликав дискусій в історичній літера­турі /одностайно визнавалося, що він, на відміну від попередників, не був “уді­льним князем”,лише намісником. Такої точки зору дотримувалися, зокрема, І.Шараневич, КТСтаднйцький, М.Ясинський, М.Любавський [1760, с.304; 2144, s.144, prz.40; 1836, с.65-68, 118; 1144, с.37; 1132, с.36-37]. Однак вже К.Бестуже- вим-Рюмінйм було висловлене переконання, згідно з яким умови князівського володіння землями були аналогічними, байдуже, чи йшлося про Ґедиміновичів, чи про Рюриковичів або Гольшанських [385, Т.П, вып.1, с.54-55]. “Удільним” київським князем вважав Гольшанського й М.Владимирський-Буданов [489, с.51]. Ф.Леонтович заявив, що намісницька влада Івана Ольгімантовича майже дорівнювала тій, яку мали Гедйміновичі в своїх володіннях [1057, с.46, 50, 185]. Щоправда^вже незабаром він змінив свою думку щодо цього [1062, с.52]. Від­тоді аж до кінця досліджуваної історіографічної доби традиційна точка зору (репрезентована М.Грушевським, М.Довнаром-Запольським, Б.Барвінським, О.Галецьким, С.Томашівським, Д.Багалієм) не піддавалася сумніву [578, τ.IV, с. 176-177, τ.V, c.449,τ.VI, c.308, τ.VII, с.Ю; 682, с.І; 327, с.12; 1926, s.40, 70; 1639, с.І 27-128; 300, c.365]^wβ.

^,0" Щоправда, ним (очевидно, недоглядом) називався й 1396 р. [316, с. 19].

∙^w В новітній історіографії переважно спостерігаємо вибір між 1396 [1723, с.І і2-113, прим.148; 1711, с.72; 1745, с.84, 144; 1742, с.28; 502. с.ЗІО-ЗІ І] та 1397 рр. [1043, сбЗ; 549, с.205; 944, с. 178; 766, с.40-41]; О.Руспна, очевидно, не надає переваги жодному з цих варіан­тів [1483, с.88; 1487, с.ЮІ]. За 1394 р. виступає натомість сучасний польський дослідник Я.Тенговський [502, с.ЗІ 1].

^ж Зараз її дотримуються М.Котляр та Ф.Шабульдо [944, с. 179; 1745, с.84-85, 150; 404. с.282]. Натомість О.Руспна, на підставі відомостей про правління в першій третині XV ст у

Що до твердження М.Стрийковського про надання Києва вже у 1408 р. Олельку, синові Володимира Ольгердовича [216, t.∏₅ s.124], то воно зустріло недовіру з боку К.Стадницького та Ю.Вольфа [2144, s.123, prz.l; 2161, s.327J. П.Клепатський, навпаки, вважав це ймовірним, пояснюючи необхідністю впли­ву Олелька на русинів для полегшення боротьби проти Швітрігайли [868, с.42- 43, 52]і з цим погодився і Ф.Петрунь [1343, с. 178].

Наступне питання стосується відібрання Поділля у Федора Коріатовича. Зазначу насамперед, то цю подію більшість литовсько-руських літописів датує часами правління Витаутаса [100, с.66, 74, 89-90, 101, 139, 160, 186-187, 207, 229]. Лише автор “Хроніки Биховця” помилково вважав, ніби це сталося за Альгірдаса [99, с.139]. Використавши ці звістки, М.Стрийковський механічно об’єднав їх, що призвело до твердження про правління на Поділлі двох Федорів Коріатовичів - сучасників відповідно Альгірдаса та Витаутаса. При цьому усу­нення першого з них він датував у “Початках...” 1331 p., а в “Хроніці” - 1339 [217, s.259-260, 327-329; 216, UI, s. 18-19,104-106].

Згадане дублювання, слідом за Стрийковським, прийняли Н.Карамзін (вважаючи, що йдеться про діда та онука), А.Конебу, М.Лучкай, Т.Нарбут^{[306] [307] та ін. [819, τ.V, с.87;946, с.24; 1126, с.139-140, 163-165; 2024, t.V, s.61-63, 534; 296, с.320-322; 451, с.88-89, 92-93; 856, с.40; 527, с.382, 395; 1524, с.10, 55]; П.Долго- руков, очевидно, вважав, що був лише один Федір, який жив за часів Альгірдаса [686, с.338]. Здається, останнім з поважних дослідників, хто вірив повідомлен­ню Стрийковського, був М.Дашкевич [639, с.109, 115]. Сумнів у даному твер­дженні висловлював уже К.Стадницький [2147, t.I, s.67-76]; згодом воно спрос­товувалося М.Смирновим та Н.Молчановським [1538, с.44; 1232, с.216, прим.2].}

Здійснювалися й спроби захитати традиційний погляд на Федора Коріа­товича як на одного з литовсько-руських князів, підпорядкованих з 1392 р. Ви­таутасу^[308]. Так, Н.Молчановський вказував на “номінальну владу Польщі” над ним [1232, с.190, 225]. Оборонцем традиційної точки зору виступив ФЛеонто- вич. Вважаючи, що в “непокорі” Федора вільнюській владі слід бачити прояв настроїв, які панували в Подільській землі, він висловив здогад, згідно з яким їхнім носієм була насамперед місцева польська шляхта [1057, с.184, 370-372, 383-384]. З критикою концепції Леонтовича виступив А.Лрохаска, твердячи, що в дійсності боротьба з Федором велася не Витаутасом, а Йогайлою; спричинило ж її підпорядкування Коріатовича Угорщині в якості ленника [2078, s.260-263, 277]^[309]. Рішуче заперечив таке трактування подій М.Грушевський [612, с.11-13]. М.Любавський, слідом за Прохаскою, визнав залежність Поділля напередодні Кревської унії від Корони, а не Литви [1147, с. 14]. Відомо, що спротив військам Витаутаса Федір чинив з допомогою “волохів”, тобто Молдови, де на той час правив Роман 1 Мушаг. Тісні зв’язки Молдови з Угорщиною промовляють на користь припущення М.Чубатого, згідно з яким Федір Коріатович міг дістати підтримку від останньої; за його здогадом, Коріатовичі ще від другої половини XIV ст. були ленниками угорських королів [1740, τ.CXXXIV-CXXXV, с.36, 42- 43, τ.CXLI V-CXLV, с.38]³'².

При з’ясуванні питання про час усунення Федора Коріатовича з Поділля виявилися відносно незначні розбіжності в поглядах. Версію Стрийковського, повторену Віюком-Кояловичем та Софоновичем (1395 р.) прийняли хіба що Н.Карамзін та Т.Нарбут [216, t.Il, s.104; 227, pars II, р.48-50; 129, с.181; 819, τ.V, с.87, 284, прим. 162; 2024, t.V, s.534-535]. 1394 р. датував цю подію К.Стадниць- кий [2147, t.I, s.68]. Можливо, це трапилося внаслідок недогляду, бо в цій же праці, а також пізніше польський дослідник висловився за 1393 р. [2147, t.I, s.80; 2144, s.116-117; 2148, s.!79]. Обидва варіанти датування знаходимо також у А.Прохаски [2070, s.22; 2078, s.260-263; 2069, t.I, s.U7]. То 1393, то 1395 рр. називалися К.Шайнохою [1756, т.П, с.329, 535, 537].

Решта істориків, що торкалися даного питання (І.Шараневич, М.Дашке­вич, А.Барбашев, Н.Молчановський, М.Грушевський, А.Левицький, Ф.Леонто- вич, Ю.Сіцинський, М-Любавський, А.Прєсняков, О.Галецький, С.Томашівсь- кий, Ф.Петрунь, Л.Колянковський, Ю.Пузина, Г.Пашкевич), висловилася на ко­ристь 1393 р. [1760, с.282; 335, ч.ІѴ, с. 17-18; 641, с.76, прим.1; 316, с.146; 1232, с.232; 1494, с.345; 1337, с.34; 564, с.22; 612, с.П; 578, т.ІѴ, с.170-172; 2006, s.688-690; 1057, с.373-374, 383-384; 1526, с.13; 1528, с.7; 1144, с.57; 722, с.143; 1429, т.П, вып.1, с. 128; 1926, s.21; 1913, t.I, s.144; 1639, с.121, 127; 1343, с. 184; 1952, s.61; 2124, s.445-446; 2139, s.320; 2047, s.345]^3l^∖ М.Дашкевич зробив важ­ливе спостереження стосовно того, що похід Витаутаса на Поділля мав відбути­ся раніше відібрання Києва у Володимира Ольгердовича [641, с.76, прим.1]. З

^5,2 Такі думки були висловлені О.Галецьким та іншими польськими дослідниками [1913, t.I, s. 144-145; 2139]. Ю.Пузина вважав, що похід Витаутаса був спрямований проти Федора як ленника Польщі, а отже, ці події слід тлумачити як литовсько-польську боротьбу за Поділля [2124, s.445].

Ф.Шабульдо припустив, що вияву “непокори” з боку обласних князів могла передува­ти якась попередня домовленість між ними щодо невизнання литовсько-польської унії, а та­кож влади Йогайли та Витаутаса. Центральна роль тут, за здогадом дослідника, мала належа­ти Володимиру Ольгердовичу [1745, с. 138-139]. Обережно визнала можливість цього Н.Яко­венко [1811, с.146]. Л.Войтович натомість впевнено твердив про існування “коаліції” у скла­ді київського і подільського князів та господаря Молдови [501, с. 149, 170]; згодом він “до­дав” до цього уявного союзу IJLlвітрігайлу та Карібутаса [504, с. ІІ 2, 181; 502, с.З Il, 348]. Годі згадувати про те, що будь-яких доказів на користь цієї гіпотези не було, та й не могло бути наведено; проте якби така коаліція й існувала, реальні події засвідчували б хіба що її абсолю­тну недієздатність.

^w Ця точка зору лишається загальновизнаною і зараз [549, с.203-204; 1745. с.87, 130- 140. 143, 174. прим.163; 181 І, с. 147; 1490, с. 135; 1487, с.ІОІ; 1488. с.79].

145 цим погодився, зокрема, М.Грушевський [578, τ.IV, c.456]; протилежної думки дотримувався А.Прохаска [2069, t.I, s.l 17].

Якими ж, на думку дослідників, були причини таких масштабних дій Ви­таутаса проти обласних князів? Варто нагадати про повідомлення литовсько- руських літописїв^ згідно з якими в кожному конкретному випадку маємо спра­ву з реакцією правителя BKJI на прояв “непокори” з боку того чи іншого Геди- міновича. Протягом усього досліджуваного історіографічного періоду зустріча­ємо приклади буквального прийняття цих звісток. Таким чином, в ролі ініціато­рів конфлікту ці автори бачили саме “удільних” володарів [954, с.156-157; 962, с. 125-126; 1333, с.96; 2160, s.477; 628, вип.П, с.74].

Проте переважаючим став усе ж погляд, згідно з яким заходи Витаутаса випливали з намірів переустрою державного ладу. Очевидно, одним із перших чітко сформулював цю думку Н.Молчановський, твердячи про “гігантський ор­ганізаційний план” литовсько-руського правителя [1232, с.229]. Був перекона­ний в існуванні у Йогайли та Витаутаса свідомого плану дій і М.Грушевський. На його думку, про це могло свідчити вже відібрання Луцька у Федора Любар- товича [578, τ.IV, с.160, 165]. Остаточно ж план боротьби з обласними князями мав постати на вищезгаданій зустрічі в Белзі (грудень 1392 р.) [578, τ.IV, с. 166- 167] '^,^^,. К.Гуслистий розцінив політику Витаутаса як “крок, що принципово від­різняв його від усіх його попередників, які добивалися тільки “покори й послу­ху” ” [628, вип.П, с.90]. Єдиним, хто піддав сумніву наявність у Кейстутовича якогось систематичного плану дій, був Ф.Леонтович [1062, c.30]^3b.

Значні розбіжності спостерігаються і в оцінках реальних наслідків анти- князівської кампанії 1390-х рр. Перша точка зору зводилася до того, що “уділь­на” система ВКЛ була фактично ліквідована; так, зокрема, вважали В.Антоно­вич, М.Дашкевич, А.Барбашев [274, с.234; 641, с.95; 316, с.8; 317, с.264]. Про “правдивий погром князів” твердив М.Грушевський: тепер, на його погляд, Ґе- димінбвйчГза своїм станбКйшем зрівнялися з Рюриковичами і наблизились до нетитулованої знаті - панів [578, т.Ѵ, с.9-10]. Такої ж думки дотримувалися йо­го учні по Львівському університету: Б.Бучинський, С.Томашівський, М.Чуба- тий [448, с.136; 1639, с.127; 1740, t.CXL1V-CXLV, c.97, 105]^[316]. Заперечив крах “удільної” системи в той час Ф.Леонтович [1065, с.30-31] (докладніше про його аргументацію йтиметься нижче). Набагато радикальнішу позицію зайняв М.Ма- ксимейко, твердячи, що й після аналізованих подій ВКЛ являло лише “агрегат князівств”; отже, Витаутас, на його переконання, “навряд чи пішов далеко” від князя Олега [1167, с.42, 44].

Як бачимо, окреслене вище коло проблем вельми докладно розглядалося в східнослов'янських історіографіях досліджуваної доби. Йдеться переважно

про події “зовнішньої" історії, часто вельми локального характеру. Величезна більшість відповідного комплексу джерел, наявного в розпорядженні сучасних дослідників,.була залучена до обігу вже в даний час. Тож, як видасться, в пода­льшому можливі лише дрібні уточнення до загалом відтвореної картини істо­ричних подій. Що ж до питань більш загального характеру, то звертає на себе увагу стабільна поширеність у східнослов'янській литуаністиці уявлень про ка­тастрофічне становище, в якому перебувало BKJl напередодні унії з Короною. Видається, що принаймні» частково це пояснюється прямими чи опосередкова­ними впливами з боку польської традиції. Найбільші ж розходження спостері­галися в оцінці результатів дій Витаутаса першої половини 1390-х рр., спрямо­ваних проти обласних князів; однак докладніше про це йтиметься в наступному параграфі.