Великокнязівська влада та “удільна” система (до кінця XIV cm.). Проблема литовсько-руського “феодалізму”

Дещо парадоксальним, однак, виглядало те, що дехто з оборонців сло­в’янського походження удільних інституцій вважав за можливе одночасно ви­значати як “споконвічно” руське “поняття про необхідність самодержавства” (Н.Устрялов)^Ь4. Виходячи з цього, робився висновок про існування в Литовсь­ко-Руській державі, як і у Московській, сильної монархічної влади аж до Крев- ської унії, що поклала початок “згубним” польським впливам [1668, ч.П, с.299- 300; 1425, с. 16, 18-19; 736, с.Х; 763, с.247-249, 269,413; 419, с.36; 1661, с.З, 5-7, 39]-". Навіть М.Костомаров вважав за можливе, попри наявність “удільного" ладу, визначити BKJl як “монархію" [929, с.69-70].

Взагалі уявлення про сильну владу литовських вел. князів, подеколи зі значними перебільшеннями, побутували в історичних працях, спочатку пере­важно популярного характеру, вже принаймні від середини XlX ст. [1515, с.238, 240; 857, с.25; 990, с.100; 992, с.1, 7; 956, с.11, 65, 84; 1726, с.14; 1662, с.238, 249]. При цьому впадає у вічі, що їхні автори, тією чи іншою мірою, знаходили­ся під впливом польської інтелектуальної традиції. Останній були притаманні уявлення про “абсолютну", “деспотичну” владу володарів поганської Литви, край якій поклало лише запозичення польських інституцій (оголошуваних, природно, на противагу російським авторам, “благодійними” та торуючими шлях до вищої цивілізації). Ця традиція, зі свого боку, бере початок ще у піз­ньому Середньовіччі. Скажімо, на погляд відомого публіциста Станіслава Opi- ховського^ОжєхобськогоУв Литві навіть у 1564 р., у розпал реформ, що на­ближували устрій держави до польських зразків, панує огидне “рабство” [57, с.357-366, 370-371,374]. —-

Тож не дивно, що влада правителів ВКЛ, особливо в порівнянні з влас­ними королями, уявлялася польським історикам надзвичайною²³⁶; що ж до їхніх російських колег, то прийняття ними даного твердження не в останню чергу має пояснюватися прагненням довести панування в цій державі нібито прита­манних слов’янству, зокрема східному, “монархічних” засад^{[250] [251] [252]. З цим погоджу­валися С.Бершадський, Д.Іловайський, М.Довнар-Запольський, Н.Рожков, В.Бі- днов [376, с.305; 379, кн.ІХ-Х, с.220; 782, τ.∏₅ с.213; 667, с.74; 1463, ч.П, вып.2, с.66; 1465, т.І, с.275; 345, с.12, 18]. М.Дашкевич, очевидно, вагався у даному питанні, то визнаючи “необмеженість” влади вел. князя, то заперечуючи її аб­солютний характер; в будь-якому разі вона, на його переконання, значно пере­важала владу правителів Київської Русі [641, с.95, 97, 142]. Дана теза, можливо, була запозичена у Костомарова, який пояснював це перманентною загрозою Литві з боку сусідів [917, c.26]; того самого висновку внаслідок порівняння по­літичних систем ВКЛ та Київської Русі дійшла низка дослідників [875, т.І, с.341; 667, с.38-39; 722, с.106, 108; 868, c.XXV-XXVl; 973, с.113-114]. За визна­ченням М.Чубатого, зверхність литовського вел. князя над іншими, на відміну від “дуайєна” роду Рюриковичів, мала юридичний, а не моральний характер; взагалі сильна великокнязівська влада, на його думку, являла власне литовське явище [1740, т.СХХХІѴ-СХХХѴ, с.54-56,61, τ.CXLIV-CXLV, с.28,39,46][253] [254] [255].}

У зв’язку з вищевикладеним було звернено деяку увагу на порядок спад­кування великокнязівської влади у ВКЛ. Те, що по смерті Ґедімінаса вільнюсь­кий стіл обійняв Явнутіс, якого традиція вважала молодшим сином померлого, дало підставу для різних умоглядних комбінацій. Ю.Ярошевич, а за ним М.Кос­томаров вбачали тут дію “народного звичаю” [1942, cz.I, s.46; 929, с.69; 1793, т.ХХХІ, с.532-533, прим.1; 352, c.H5]^b9; [.Беляев, Ф.Чарнецький, К.Бестужев- Рюмін намагалися шукати витоки в нормі Руської Правди, за якою батьківський дім спадкувався молодшим сином [358, с.84; 1726, с.41; 385, т.П, вып.1, с.4]. Переважаючим було уявлення про відсутність якоїсь чіткої системи: “ані зако­ну, ані звичаю”, за В.Антоновичем [280, с.86]. МЛюбавський вважав, що ви­значальним було співвідношення сил між претендентами [1141, с.74-76; 1135, с.45; 1149, c.43]; Н.Рожков погоджувався з цим, датуючи остаточне впорядку­вання даного питання кінцем XV ст. [1463, ч.ІІ, вып.2, с.61-62]. М.Чубатий вка­зував як на важливий фактор на волю попередника [1740, т.СХХХІѴ-СХХХѴ, с.59; 2160, s.488-489]. М.Довнар-Запольський стверджував, що виборність вел. князів існувала в Литовсько-Руській державі ще до Городельської унії 1413 р. [681, c.5-6]²⁶ⁿ.

Однак повернемось до проблеми співвідношення між владою великого та “удільних” князів Литовсько-Руської держави. Зрозуміло, що судження стосов­но цього мають спиратися на джерельне підґрунтя. Проте всерйоз вести мову про останнє можна лише з часів по смерті Гедімінаса (з 1341 р.), котрий, як тве­рдить традиція, дав “уділи” своїм семи синам та братові Вайнюсу (Воїню)^[256]. Взаємини між великим та обласними князями за часів Міндаугаса та його най­ближчих наступників характеризують цілком іншу добу - добу державотворен­ня, та й відомо про них, як зазначено вище, дуже небагато. Практично не дає інформації стосовно даного питання і час правління попередників (батька та брата) Гедімінаса.

Втім, і щодо пізнішого періоду, а саме великокнязювання Явнутіса та Альгирдаса, наявні дані переважно висвітлюють (та й то не завжди чітко) тери­торіальні межі володінь Ґедиміновичів, а не власне їхнє становище стосовно володаря вільнюського столу. Судження ж щодо їхніх прав та обов’язків у цю добу спираються головним чином на пізніші джерела -^присяжні грамоти, ви­дані литовсько-руськими обласними князями Йогайлі, ЯдвїзГта Короні, почи- наючиТ'1386 р. [4, т.І, №10, с.26, №17-20, с.28-30; 219, №ССХІ, р.508; 127, №IV; с.6;’Т575Г№ІЛП, с.213-214; 193, t.II, №XIII-XIV, p.13-14, №XVIII, p.16, №XXX, p.23, t.VI, №XXIX-XXX, p.10-11, №XXXIII, p. 11-12, №XL, p.14-15, №LI, p.17, №XCII, p.30, t.XIV, dod.№l, p.497-498; 153, t.I, №IX-X, s.8-10, №XIV-XV, s. 13-14; 60, №5-6, 11, 47-48]. До перелічених тут обов’язків нале- жатьп овна, лояльність до зверхника, надання військової допомоги і участь у ве­ликокнязівській раді (^auxilio et consilio”), а також сплата регулярної данини. Звісно, відбиток на ці акти мала накласти їхня обумовленість справою литовсь­ко-польської унії; проте, на думку більшості дослідників, дані документи мо­жуть бути використані для реконструкції князівських взаємин 1340-70-х рр.

Великої ваги частина істориків була схильна надавати тій обставині, ш.о в актовому матеріалі багато хто з обласних князів^титулується “великим” [4, т.І, №7, с.22; 219, №XLI, р. 128; 5, т.П, №63, c.Γ02; 212, t.I, №552, s.271; 110, т ії, №4, стб.7-8; 193, t.II, №VII, p.7, t.VI, №XXVIII, р.10; 153, Li, №1, s.l, №IV, s.3, №ѴШ, s.8; 148, till, №ХХХ, s.59; 60, №39; 109, №25, c.46; 125, c.72; 20, №13, c.28, №18-19, с.37-38, №33, c.64, №35, c.67, №37, c.70, №54, с. 108, №74, с. 137]. Це, зокрема, Кястутіс, Карійотас і Любартас Ґедиміновичі, Андрій, Дмитро ста­рший, Володимир та Скіргайла Ольгердовичі, Федір Любартович та ін. Очевид­но, одним із перших звернув на це увагу М.Максимович [1189, с.260]. Здійсню=, валися спроби отримати певну інформацію і від нумізматичного матеріалу. По­чаток цьому поклало відкриття у травні 1873 р. поблизу с. Гвоздова Київського повіту скарбу, що містив серед інших монети, атрибутовані В.Антоновичем як гроші київського князя Володимира Ольгердовича (див. про це, напр.: [278; 277, с.16; 629; с.4; 1636, с.217-221; 942])^2ω.

Серед поглядів на проблему, що розглядається, неважко простежити два магістральні напрями. Перший характеризується наголошуванням на значній

²⁶² Пізніше їх знаходили неодноразово; серед цих монет були й такі, в написі на яких читалося ім’я брата Володимира, Карібутаса-Дмитра [785, с.20-21; 347, с.37-40; 886, с.256]. Обережно припускає таку можливість О.Русина [1487, с.89-90; 1488, с.69, 245]; в якості “пі­дозрілих” визначили ці монети І.Спасський та М.Котляр [1574, с. 133; 943, с.74; 945, с.201; 944, с. 186].

На деяких монетах К.Болсуновський прочитав ім’я “Роман”. На цій підставі він при­пустив, що до Володимира Ольгердовича у Києві правив Роман Михайлович молодший, а згодом - Федір Романович можайський (до 1374 р.). Перебування Романа в Києві нумізмат датував спочатку 1320-1360, пізніше - 1356-1364 рр. [407, с 3; 406]. Попри те, що стаття Бол- суновського рясніє фактичними помилками, дехто повірив у існування монет князя Романа [785, с 21]. М.Петров спробував приписати ці гроші Скіргайлі [1336, c.6-S]. В наш час можна вважати доведеним, що ці монети в дійсності карбувалися Володимиром Ольгердовичем [1574, с. 133; 942, с.47-48, 66, прим.70; 945, с 197-201; 944].

122 самостійності обласних князів Литовсько-Руської держави, подібно до велико- _fcfc. • „,, 263

руської практики, часто номінальній владі вел. князя стосовно них, посту­повому зближенні цих Ґедиміновичів з місцевим боярством та, як наслідок, від­даності локал ьним„інтересам і навіть проявах,сепаратизму-3-їхнього боку [493, вып.І, cΓ2f494ζ c721 ї₉ 223; Ю50, с.22]. Таке бачення переважно було притаманне тим вченим, які обстоювали “руськість” засад державного устрою BKJl.

Репрезентанти другої точки зору вбачали в обласних князях настановле­них центральною владою* намісників,jικi, отже, не могли мати значної само- стійЛостгЛТобТжно^^^ Володимира та Скіргайли Ольгердо-

вичів) був висловлений М.Маркевичем; ЕШараневичем,істориками церкви Єв- генієм, Філаретом та Макарієм [706, с.282; 1210, т.1, с.14, τ.V, с.175, 199; 1760, с.187-188, 246, 249; 1673, пер.П, с.128; 1161, т.ІХ, с.29]. Рішуче розмежував ли­товську і московську моделі міжкнязівських взаємин другої половини XIV ст. С.Соловйов: в одному випадку, наголосив він,Jдеться про данину і “підданст­во”, тоді як в іншому - про “родову рівність” [1559, кн.ІІ, с.480]. А.Соболевсь- кий наголосив, на тому, що київські князі-Гедиміновичі призначалися й усува­лися верховною владою BKJl [1545, с.И]. Аналогічну тезу щодо полоцьких князів XIV ст. висловив В.Данилевич, стверджуючи, що вже з Вайнюса їхнє становище є близьким до намісницького, а Андрій Ольгердович був повністю позбавлений політичної самостійності [632, с. 155-156, 158]. Погляд, згідно з яким обмеження прав обласних князів прагнули вже Гедімінас і Альгірдас, був прийнятий і в деяких працях популярного характеру [1505, с.19; 1035, с.11, ІЗ]^[264].

Однак найрішучіший розрив із панівною в російській історіографії тра­дицією здійснив у 1896 р. _sM. JI юбавський, присвятивши аналізованій проблемі спеціальну розвідку. Він дійшов висновку, що в XIV ст. у ВКЛ не існувало справжньої удільної системи. Йдеться швидше прріінамісників з князівською владою і з князівськими прибутками”, підпорядкованих справжній (порівняно з Київською Руссю) центральній владі [1141, с.72 і далі; 1135, с.317]. Дослідник висловив сумніву сповідуванні литовсько-руськими правителями уявлень про державу і владу, притаманних їхнім попередникам-Рюриковичам [1141, с.70- 71]. Метою володаря вільнюського столу було не наділити родичів частками родової власності, а отримати державну користь, пов’язавши через них новона- дбані землі з центром. Саме тому володіння Ґедиміновичів часто непереходили доJxiiix adHjBj майже далі;1148, с.36-37].~Тож

стосовно цієї доби~правйльніше, на думку Любавського, вести м о Byjipo/^обла­сних”, а не “удільних” князів²⁶/ Лише в XV ст. виникають справжні уділи - “отчинні”, дідичні володіння;'проте вони вже були порівняно дрібними. Понов-

лені ж на початку 1440-х рр. Київське і Волинське князівства, попри свої веле­тенські розміри, являли доволі ефемерні утворення, надані лише пожиттєво^[266].

Солідно аргументовані погляди Любавського отримали значне поширен­ня серед наукового загалу. їх прийняли М.ДовнартЗапольський^[267], В.Ключевсь- кий, Н.Рожков, А.Прєсняков, В.Пічета, І.Крип’якевич [667, с.39, 42, 72; 875, т.І,

с. 341; 1463, ч.П, вып.2, с.63; 1465, т.І, с.274; 1429, т.П, вып.1, с.64-65, 101-102; 1359, с.83; 973, с.113-114]^[268]. Протилежної точки зору дотримувався М.Чуба- тий, твердячи, що зображена Любавським картина ілюструє взаємини якраз XV ст. [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.47], століттям же раніше “уділи” Ґедиміновичів бу­ли дідичними, а випадки відібрання їх від власників слід трактувати лише як фактичний стан речей, а не правову норму [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.18-22]. На його думку, прерогативи центральної влади у ВКЛ були лише дещо більші, ніж у Галицько-Волинській державі (саме з останньої, вважав Чубатий, були запо­зичені основні підвалини литовсько-руської державної організації) [1740,

т. СХХХІV-CXXXV, с.20-21, 23].

“Компромісний” погляд був висловлений М.Грушевським. Згідно з ним, устрій ВКЛ був досить подібним до Київської Русі, включно до реальних перс­пектив перетворення~иого^_частин на окремі держави [584, с.132]. Специфіка ж полягала в “дуже суб’єктивному характері” взаємин великого князя з обласни­ми, а отже, неоднаковому їхньому становищі: якщо, наприклад, за часів Альґір- даса його брат Любартас користувався значною самостійністю, то Володимир Ольгердович фактично був лише намісником [578, τ.IV, с.159, τ.V, c.8].

Переважна більшість істориків погоджувалася з тим, що князі не мали права на самостійні зовнішні зносини і в XIV ст., тоді як у великоруських кня­зівствах це стало нормою лише в XV [1194, ч.П, вып.1, с.38-39; 1197, с.58; 1463, ч.П, вып.2, с.64; 1465, т.І, с.274-275; 868, с.71]. Ф.Леонтович, навпаки, наводив у якості зворотнього прикладу контакти Любартаса з Візантією в 1347 р. та йо­го ж угоду з Казімєжем III (1366) [1057, с.228-231]. М.Чубатий вважав, що пра­вителі деяких земель (Волині, Поділля, Сіверщини) мали подібні прерогативи, які, однак, були обмежені вимогою непорушності загальнодержавних інтересів [ і 740, τ.CXLl V-CXLV, с.30]^2ov.

Внутрішнісправи областей більшістю дослідників (ФЛеонтовичем, М.Ясйнським7“К4.Владимирським-Бу лановим, П.Клепатським, М.Чубатим) ви­знавалися такими, що підлягали виключно компетенцп місдевих князів [1057,

с. 185-186; 1836, с.ЗО, 67; 489, с.50-51; 868, с“73-74;"1740,'τ.CXLl V-CXLV, с.2, 24-26, 52; 1711, с.117]. (Так саме вважав спочатку і М.Любавський [1144, с.37- 38]; згодом він визнав їхні права дещо обмеженими [1141, с.97; 1148, c.38]). М.Грушевський спробував піддати сумніву ці уявлення, посилаючись на вияв­лені ним у 1898 р. два документи. Перший з них являв собою виданий 19 травня 1453 р. у Гродні наказ вел. князя Казімераса київському князеві Олельку Воло­димировичу повернути відібрану останнім “отчину” Івана, сина Юрші; 21 вере­сня того ж року у Вільнюсі Казімерас напряму підтвердив право цього боярина на повернуті маєтності [569]. За припущенням Грушевського, це може слугува­ти ілюстрацією і до міжкнязівських взаємин більш ранньої доби; втім, біль­шість істориків (Довнар-За польський, Клепатський, Чубатий) розцінила цей факт як одиничний і такий, що не стосується реалій кінця XlV ст. [667, с.46, прим.5; 868, с.73-74; 1740, τ.CXL!V-CXLV, с.25].

Значний інтерес дослідників викликали особливості устрою BKJI за прав­ління Явнутіса (1341 -1345)²⁷ⁿ. Як відомо, Ґедімінас перед смертю надав “уділи” своїм синам та братові; зокрема, Явнутіс отримав Вільнюс із землями, що “тяг­нули” до нього. Той факт, що він був вел. князем, засвідчується і литовсько- руським та новгородським літописанням, і польськими хроністами (Длугошем, Кромером, Стрийковським, ґваньїні) [100, с.61, 85, 97, 110, 115, 132-133, 154, 181,201-202, 222-223; 99, с.41-42, 138; 53, с.358; 172, t.lV, s.378; 187, s.604-605; 216, t.ll, s.2; 175, s.71]. Дане уявлення панувало і в модерній польській та литов­ській історіографіях [2026, t.IX, s.l 2, 74, prz.6, s.246, prz.5, t.X, s.141; 1930, s.5; 1988, s.l 17-118; 1848, t.I, s. 19; 2024, t.lV, s.627, t.V, s.6-7, 26-29; 2025, s.82; 1977, t.I, s.34; 1942, cz.I, s.46; 2147, t.I, s.29; 2146, s.23; 1756, т.1, с.300-302, 320; 2149, s.24; 1951, s.l6]. Той самий погляд до 1870-х рр. майже одностайно приймався в середовищі східнослов’янських дослідників литовсько-руської історії [1797,

т. Ш, с.381, 396; 1591, ч.П, с.293, 307-308; 311, с.17; 1417, τ.IV, с.348; 1668, ч.І, с.286; 1210, τ.V, с.131; 419, с.6; 1559, кн.П, с.237; 686, с.275, 278; 929, с.69; 1760, с.164; 990, с.26; 994, с.69; 1726, с.41 ]. Щоправда, Н.Карамзін згадував про “роздрібнену батьківщину” Ґедиміновичів [819, τ.IV, с.154]. !.Данилович також ^{[269] [270]}

125 констатував тодішній поділ держави [635, с.5-6]; про “з’єднання” BKJI Альгир­дасом твердив і І.Порай-Кошиць [1425, с. 15].

Рішуче виступив проти традиційного погляду В.Антонович. Він доводив, що протягом 1341-1345 рр. Литовсько-Руська держава взагалі не мала верхов­ного володаря,’ а кожен з восьми “удільних” князів мав повну самостійність, зо­крема й у зовнішній політиці. Лише переворот, вчинений Альгирдасом і Кясту- тісом, призвів до відновлення інституту великокнязівської влади [280, с.88- 94]^[271]. З Антоновичем погодилися М.Костомаров, Р.Зотов, Д.Іловайський, німе­цький історик Т.Шіманн [937, с. 183; 759, с.14, 23; 335, ч.ПІ, с.32-33; 782, т.ІІ, с.66; 2132, s.23l]. Залишився при попередній думці К.Стадницький [2148, s.8, 71-75]; вчергове виступив опонентом свого вчителя М.Дашкевич [641, с.97-98].

Вирішальну роль у спростуванні концепції В./Антоновича мав доказ, на­ведений Ю.Вольфом. Він вказав на те, що великокнязівську гідність Явнутіса підтверджує лист Витаутаса до Ордену 1390 р. (т. зв. “Меморіал”): син одного із заколотників не визнав би цей титул за конкурентом батька безпідставно [155, s.712; 2162, s.33]. До речі, на користь того ж промовляє й інше, щоправда, набагато пізніше (1567 р.) джерело. Йдеться про лист І.Ф.Мстиславського^[272], нащадка Явнутіса, до Жигімантаса-Аугустаса [ЗІ, ч.ХѴ, №VI.3, c.37, 39; 212, t.II, №2374, s.327; 104, c.252, 426]. В ньому стверджується, що Явнутіс був по­збавлений великокнязівської гідності своїм молодшим братом Альгирдасом.

Аргументи Ю.Вольфа отримали одностайне визнання в польській історіо­графії [2140, s.81,87; 1909, s.19, 24, 31,33; 2082, s.58-59; 2011, s.46-47; 1952, s.7; 1958, s.lθ; 1979, s. 10]. Тієї ж думки були А.Барбашев, М.Любавський, Ф.Леон- тович, Є.Голубинський, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, А.Прєсняков та ін. [1332, с.136; 317, с.17; 1144, с.8; 1141, с.74; 1137, с.67; 1057, с.38, 94, прим.2; 352, с.115; 1631, с.77; 531, с.159, 898; 667, с.14; 578, τ.IV, с.506; 1463, ч.ІІ, вып.2, с.63; 1465, т.І, с.272; 1429, т.ІІ, вып.1, с.65, 69]; приєднався до неї, хоча й не одразу, В.Пічета [1371, стб.223; 1359, с.83; 1377, с.22]. З іншого боку, частина істориків (можливо, необізнана з працею Вольфа) продовжувала, вслід за Антоновичем, відмовляти Явнутісу у визнанні його вел. князем [432, с. 134- 135; 433, с.24-25; 1333, с.69; 632, с. 174; 1394, с.ІЗЗ; 845, с.238; 500, с. 12; 1194, ч.ІІ, вып.1, с.78; 628, вип.ІІ, с. 16-17; 1809, с. 131 ]^[273]∖

Як відомо, край короткому правлінню Явнутіса поклав державний пере­ворот, вчинений його братами Альгірдасом та Кястутісом взимку 1344/5 рр.^[274] Колишній вел. князь змушений був тікати через Смоленськ до Москви, де й охрестився, отримавши ім’я “Іван”; ще один син Гедімінаса, Нарімантас, знай­шов прихисток в Орді [100, с.61, 85, 97, і 10-111, 115, 133, 154, 181, 202, 222- 223; 99, с.42, 138-139; 53, с.358; 73, с.83; 74, с.57; 77, с.224; 86, стб.77; 85, стб.56; 98, с. 108; 79, с.209-210, 255; 81, т.Х, с.2І6]. (Невдовзі, однак, обидва ви-

гнанці повернулися на батьківщину). Внаслідок згаданих подій між Альгирда­сом і Кястутісом склалися вкрай своєрідні взаємини, зберігаючись до смерті першого з них (1377 р.). Вільнюський стіл, відібраний у Явнутіса, дістався Аль- гірдасові; за це ним було визнане особливе становище Кястутіса серед інших Гедиміновичів. Специфічний статус тракайського князя не був секретом і для сусідів BKJl_n насамперед Ордену, якому, внаслідок географічного розташування своїх володінь, головним чином протистояв Кястутіс. Так, в угоді з рицарями 1367 р. обидва брати іменуються “литовськими королями” (“/tegav Lethoviae') [166, t.V₉ KsLVI₉ р.78; 212, Ll₉ №437, s.212].

Однак в історіографії було висловлено відмінні погляди щодо ролі, яку відігравав Кястутіс у політичному житті Литовсько-Руської держави. Так, М.Смирнов наприкінці 1860-х рр. визнав його лише “виконавцем планів” брата [1540, с.24]. Увагу взаєминам між ними приділив К.Стадницький, роблячи ак­цент переважно на їхньому “взаємодоповненні” [2146, s.5-6]. К.Шайноха звер­нув увагу на розподіл між Альґірдасом та Кястутісом основних напрямів зов­нішньої політики [1756, т.І, c.307, т.ІІ, c.533]; В.Антонович, розвинувши цю те­зу, також обмежився загальними заувагами стосовно приязні та солідарності між братами [280, с.94-109,125-126; 272, с.102-110].

Очевидно, першими погляд на Альгірдаса і Кястутіса як майже рівних “співправителів” висловили польські дослідники - А.Прохаска, а згодом С.Смо- лька [2085, s.874; 2140, s.81-84, 148]. Невдовзі з концепцією “діархії” погодився М.Любавський, висунувши тезу про існування вільнюсько-тракайського “вій­ськово-політичного дуалізму” [1144, с.8-11, 61, 79-81, 292; 1141, с.74-75]. Смо- лька пішов ще далі, твердячи, що має йтися про наявність одночасно двох вел. князів; цю тезу прийняв і А.Барбашев [2140, s.82; 317, с. 19, 21]. Втім, своїм по­ширенням у науковому середовищі ця точка зору більшою мірою зобов’язана іншому польському історикові - Ф.Конечному, який широко аргументував її [1964, s. 10-13]. Цікаво, що такий крайній погляд змусив як Прохаску, так і Лю- бавського частково переглянути свої позиції, чітко акцентувавши увагу на принциповій різниці в статусі обох Гедиміновичів [2082, s.60-61; 2074, s.46; 1141, с.74-75, 84-86]^[275].

Факт “дуалістичного”, або “діархічного”, устрою ВКЛ цієї доби отримав досить широке визнання в литуаністичних студіях (М.Довнара-Запольського, ІЛаппа, М.Владимирського-Буданова, О.Галецького, С.Томашівського, Л.Ко- лянковського та ін.) [667, с. 15; 722, с.82, 107; 1017, с. 13-14; 494, с.217; 1926, s.9; 1639, с.122; 1952, s.7-8; 794, с.47; 1317, с.32; 697, с.93; 1488, c.60]. На думку В.Пічети, за умов фактичного поділу держави на дві частини великокнязівський статус Альгірдаса набував лише “теоретичного” характеру [1370, с.348; 1371, стб.223; 1365, с.10; 1359, с.83].

Сумнів у реальності згаданого “дуалізму” висловив у рецензії на моно­графію Любавського С.Бершадський, вказуючи, що і за Витаутаса, і пізніше немає прикладу повернення до системи, встановленої погодженням між Альгір- дасом і Кястутісом [381, с.68-69]. Однак переважне визнання отримала проти­лежна концепція, за якою такий самий характер протягом певного часу носили взаємини Йогайли зі Скіргайлою; побіжно висловлена свого часу К.Стадниць- ким, вона згодом була запозичена С.Смолькою, М.Любавським і ще низкою до­слідників [2144, s.259; 2140, s.148; 1144, с.10-11; 1141, с.86-87; 1135, с.316; 1148, с.42; 2082, s.60-61; 1983, s.15; 1926, s.10; 1488, с.66-67]^[276].

Тезу про великокнязівський статус Кястутіса обстоювали після Конечно­го хіба що М.Чубатий та Л.Колянковський [1740, т. CXXXIV-CXXXV, с.24-25, 29, 54, 60-61, τ.CXLIV-CXLV, с.1, 73-78, 83, 106, 108; 1952, s.7-8]. Перший з них уподібнював цю ситуацію співправлінню Данила і Василька Романовичів. Вона, вважав Чубатий, була покликана до життя виключно угодою між братами і не мала прецедентів у попередній історії ВКЛ^[277]. І.Філевич запропонував вва­жати третім співправителем держави Любартаса, поширивши на цей “тріумві­рат” традиційну, від часів Стадницького і Антоновича, ідеалізацію особистих взаємин між братами^[278] і розподіл їхніх зовнішньополітичних ролей [1674,

с. 113-115]. З цим погодилися, тією чи іншою мірою, Ф.Леонтович, М.Грушев- ський, М.Чубатий, М.Сидор [1057, с.214, прим.6; 578, τ.IV, с.126, 159; 1740,

т. СХХХІV-CXXXV, с.31; 1523, с.67].

Значну увагу з боку істориків викликало й питання про те, чи правомір­ним є взагалі визначення ВКЛ в якості держави. Ще Н.Устрялов характеризував його як “союз князівств”, подібний до того, що одночасно існував у великору­ських землях [1668, ч.І, с.338]. Подібне уявлення було розвинуте М.Максимей- ком. Він вважав складові частини ВКЛ окремими державами, чиї взаємини, на зразок Київської Русі, належали до сфери міжнародного права [1167, с.55-56; 1165, с.5]. А.Прєсняков також виступив проти перебільшення ступеню єдності Литовсько-Руської держави (і взагалі “державної”’ характеристики даного об’єднання). На його думку, вже з часів Гедімінаса ВКЛ уподібнюється у сфері міжкнязівських взаємин системі Великого княжіння Владимирського [1429, т.П, вып.1, с.102, 129, 141]; таку саму паралель провів і П.Соколов [1550, с.261, 384, 464]^[279].

Не бракувало й тих, хто дотримувався протилежного погляду на дану проблему. Так, на значно більші прерогативи вел. князів литовських, порівняно з владимирськими, вказував В.Ключевський [875, т.І, с.341]. Заперечуючи Мак- симейку, М.Любавський доводив, що вже у XIV ст. ВКЛ являло ‘‘постійний державний, а не міжнародний союз" [1139, №3, с. 148-149]; так саме і з точки зору О.Єфименко останнє було “безумовною державою”, тоді як Київська Русь - “зібранням держав” [722, с.105]. Висловлювалися й “компромісні" погляди: так, Н.Молчановський визначав територію, підвладну Альгірдасу, як “комплекс земель” [1232, с.2.28]; Й.Малиновський твердив проте, що взаємини великих князів з обласними спочатку носили “змішаний” характер, містячи почасти й елементи міжнародного права [1194, ч.Н, вып.1, с.ІЗО]. Пізніше К.Гуслистий вів мову про “конгломерат напівдержав”, об'єднаний переважно спільною зов­нішньою політикою [628, вип.П, с.27].

Вище вже йшлося про те, що ступінь самостійності обласних князів був неоднаковим.. Так, на слабкості зв’язків із Вільнюсом Поділля на чолі з Kopia- товичами наголошував Н.Молчановський [1232, c.227]. На “своєрідне станови­ще” цієї землі між Литвою і Польщею, подібно до інших дослідників [929, с.70; 1494, с.345; 1144, с.57; 571, с.6], вказував і Ф.Леонтович^[280]; за його оцінкою, Поділля, подібно до володінь Кястутіса, Любартаса і “верхівських” князів, не брало участі в загальнодержавному житті. Причина цього, на його думку, поля­гала в тому, що місцеве населення бажало звільнення від ординської влади, але не заміни її на литовську. За припущенням Леонтовича, тутешньою людністю був укладений “ряд” із Альгірдасом та Коріатовичами, в якому визнавалася са­мостійність Поділля. Отже, з центральною владою ВКЛ цю землю поєднували лише особисті зв’язки з Альгірдасом його небожів. На думку Леонтовича, це дає підстави казати про персональну унію між Поділлям і Литвою [1057, с.362- 369,373; 1059, 1908, №5, с. 146-148].

Подібним чином пояснював Леонтович і виключне становище Любарта­са, стверджуючи, нібито Альгірдас не мав “територіальних прав” на Волинь, оскільки остання дісталася його брату через шлюб. Отже, знов-таки йдеться лише про особистий зв’язок між князями. Статус Любартаса і Коріатовичів розцінювався ним як найближчий до місця в державі “верхівських” князів [1057, с.228-230; 1059, 1908, №5, с.144-148, №7, с.41]. Ф.Леонтович припустив навіть, ніби спочатку такі самі права мали всі руські за походженням князі ВКЛ, оскільки накладені на Ґедиміновичів обмеження не мали розповсюджува­тися на них [1059, 1908, №5, с.143-144]. (К.Бестужев-Рюмін, навпаки, вважав, що і Гедиміновичі, і Рюрикович!, і навіть київські намісники князі Гольшанські перебували в* однакових умовах стосовно центральної влади [385, т.ІІ, вып.1, c.54-55]). А.Прєсняков розвинув цей погляд: за ним, Волинь, аж до початку правління Витаутаса у ВКЛ, не являла собою частину останнього; те ж стосува­лося й Сіверщини (навіть західної частини, якою управляли нащадки Ґедіміна- са). Ці землі, а також Київщина і Поділля, на його думку, швидше перебували під впливом Литовської держави, аніж становили її інтегральні частини [1429, т II, вып.1, с.68, 70, 73, 103-104, 128]. М.Чубатий також приєднався до цієї точ- ки зору [1740, т.СХХХІV-CXXXV, c.54]^2,u.

Студії М.Любавського над устроєм Литовсько-Руської держави привели його до важливого"відкриття. Ще його попередники звертали увагу на те, що її '"ядро” становили власне Литва (Аукштайтія) і Чорна Русь. За спостереженнями ж Любавського, з цими землями найтісніше були пов’язані території в середній течії Дніпра і пониззі Прип’яті (Мінська земля та окраїнні волості Київщини, Сіверщини і Смоленщини), часто звані просто “Руссю’’, а також Берестейсько- Підляська і Турово-Пінська землі. Усі разом вони складали власне Велике кня­зівство Литовське, або “Литовську землю” [1144, с.1-26, 61; 1149, с.17,44; 1146, с.16; 1137, с.62-64]. Решту території становили т. зв. землі-“анекси”, значно слабше пов’язані з центром (Полоцька, Вітебська, Волинська, Київська, Смо­ленська, а також Жемайтія); нарешті, осібно стояла Сіверщина, яка, на відміну від “анексів”, не зберегла територіальної єдності. Виходячи з цього, Любавсь- кий пропонував провести термінологічну межу між вужчим поняттям власне ВКЛ і ширшим - Литовсько-Руської держави [1143, с.175-176]^[281].

З таким трактуванням устрою ВКЛ погодилися Ф.Леонтович, М.Василен- ко, М.Довнар-Запольський, А.Прєсняков, з польських дослідників - С.Кутшеба, О.Галецький [1050, с.17, 35; 1048, с.236-237, 246; 467, с.821-822; 667, с. 15-20, 463; 678, с.301; 1429, т.ІІ, вып.1, с.60-61,63, 72-73; 1438, с. 103; 1983, s.7-9; 1917, s.3]. Дехто пропонував і певні уточнення: так, Леонтович заперечив приналеж­ність до “Литовської землі” Чорної Русі та Турово-Пінського Полісся [1057, с.78-79]; О.Галецький натомість вважав доцільним виокремлення в складі Ли­товсько-Руської держави не трьох, а двох груп територій, відмовившись від розмежування “анексів” і Сіверщини. Погоджуючись із Любавським, М.Дов­нар-Запольський вважав різницю в становищі окремих земель наслідком того, що одні з них були приєднані рано і по частинах, тоді як інші - пізніше й ціл­ком.

Протягом досліджуваної історіографічної доби здійснювалися й численні спроби дати дефініцію устрою ВКЛ у термінах модерного державного права. Найпопулярнішим є визначення його в якості “федерації”. Зазвичай вважається, нібито пріоритет у цьому належить М.Любавському [1381, с.436]. Однак таку саму думку майже чвертю століття раніше висловив Ф.Леонтович [1049, с.28], а за ним (побіжно) - М.Костомаров, Н.Молчановський та М.Драгоманов [923, с.305; 1232, с.229; 689, с.8]. Щоправда, поширення вона набула дійсно лише пі­сля обгрунтування Любавським [1144, с.2 і далі; 1139, №3, с. 148; 1137, с.63, 66; 1143, с.177]. Його підтримала ціла низка дослідників [381, с.55; 467, с.821; 667, с.13, 28-29, 85, 87, 801; 676, с.8; 852, с. 196; 1429, т.ІІ, вып.1, с.178; 1438, с.101; 1946, s.270]. Особливою послідовністю в обстоюванні погляду свого вчителя

відзначався В.Пічета [1370, с.346; 1371, стб.224; 1388, с.263; 1364, с.16; 1374, 1921, №2, с.19; 1365, с.9; 1359, с.81; 1381, с.436; 1387, с. 184; 1390, с.140; 1375, с.20, 22]-⁸⁵..

М.Грушевський визнав, що для вживання подібного терміну є певні під­стави, хоча, звичайно, про справжню федерацію не може бути мови [578, τ.V, с.І4; 582, с.16]; із певними застереженнями з цим погодилася ще низка україн­ських вчених (П.Клепатський, М.Чубатий, Р.Лащенко) [868, c.XXV; 1740, τ.CXXXIV-CXXXV, c.29,∙55, τ.CXLIV-CXLV, с.1; 1037, с.177-178, 193, 206]. Як неприйнятний оцінили термін “федерація” А.Прєсняков, A.∏poxacκa, Н.Рожков і, що найцікавіше, Ф.Леонтович, який першим запропонував його [1435, с.77; 1057, с.178-179, прим.2; 2082, s.62; 1463, ч.П, вып.2, с.80; 1465, т.І, с.279; 892, с.42, 47-48]^2m.

З іншого боку, були й спроби визначити зв’язок між окремими частинами BKJI як унію. Першим це зробив, очевидно, І.Линниченко [1079, с.192-193]. Ри­си персональної унії воліли бачити тут М.Любавський, М.Довнар-Запольський, М.Максимейко [1144, с.877; 667, с.85, 800; 676, с.8; 1167, с.15, 43]. На їхню ду­мку, після усунення обласних князів вільнюський правитель став поєднувати у своїй особі верховну владу із владою, наприклад, князя полоцького, вітебсько­го, київського і т. ін. Н.Рожков, навпаки, вважав, що мова має йти про реальну унію окремих литовсько-руських земель [1463, ч.П, вып.2, с.80; 1465, т.І, с.279].

Вельми плутані судження висловив з даного приводу М.Чубатий. Він ви­значив ВКЛ (в одній і тій самій праці) і як “союзну державу” (“Bundesstaat”, тобто федерацію), і як “союз держав” (“Staatenbund” - конфедерацію), і як “де­ржаву держав” (“Staaten-Staat”) [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.27, 61, 106]. При цьо­му в якості “союзу держав” ним характеризувалася і Київська Русь [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.40].

Що ж до проблеми наявності у ВКЛ “феодального” ладу, то вперше твер­дження про його існування (внаслідок запозичення із Заходу) було висловлене німецькими вченими^{[282] [283] [284]. З початку XIX ст. наявність феодалізму у ВКЛ активно обстоювалася польськими істориками і правниками [1885, t.I, s.57, prz.324, s.270-273, prz.l 159-1160; 635, с.З; 1942, cz.I, s.l22-129, cz.Il, s.64-70; 2015, s.327, • 330-334; 1988, s.l 14; 1044, c.73; 1976, t.I, s.514; 1908, cz.I, s.58; 2147, t.II, s.173; 1756, τ.∏, c.228; 1867, th.Ill, s.29; 1987, s.I6]. При цьому спостерігалися істотні розбіжності у поглядах стосовно окремих нюансів даної проблеми. Так, Ю.Яро- шевич датував зародження феодальних відносин у Литві другою половиною Xl ст., а постання власне феодалізму (як і ЙЛелевель, !.Данилович, В.-А.Мацейов- ський) - часами Ґедімінаса. Слідом за Лелевелем, він визнавав пріоритетне міс­це в даному процесі за внутрішніми факторами, а саме військовими потребами, не заперечуючи водночас значення впливів з боку Русі та німців. Натомість Мацейовський волів шукати сліди дії ‘"норманського” фактору і взагалі твер­див, що феодальний лад був притаманний у Середньовіччі всім слов’янським народам, окрім Сербії й Польщі.}

Польські історики взагалі тривалий час заперечували існування феодалі­зму в своїй країні, одночасно доводячи протилежне стосовно руських земель^[285]. З наявністю феодального ладу в Київській Русі погодився Н.Полевой; “слов’ян­ський феодалізм” як специфічний різновид даного устрою визнавався Й.Бодян- ським [763, с.ХІІ]. Ця точка зору простежується і в російських історичних пра­цях початку другої половини XIX ст., насамперед тих, автори яких зазнали ін­телектуального впливу з боку польської історіографії (незалежно від того, як він оцінювався ними самими) [990, с.22, 26, 79; 992, с.5-7, 9; 1726, с.39; 956, с.43; 954, с.112]. Руським впливом пояснював становлення феодального ладу ВКЛ І.Шараневич [1760, с.307, 317, 338]. (Як зазначалося вище, він же конста­тував наявність у цій державі “удільної” системи, а отже, не вважав її несуміс­ною з феодалізмом).

У найбільш розгорнутому вигляді дана концепція була обґрунтована В.Антоновичем [270, c.XII-XIV, XVI, XIX; 285, с.8-10, 20; 269, с.3-4, 6-7, 9; 272, с.129; 274, c.247]. На його думку, остаточне утвердження феодального устрою Литовсько-Руської держави відбулося за правління вел. князів Нарімантаса^[286] і Витяніса [270, c.XIV]. Вчений запропонував і періодизацію розвитку цього ла­ду: перший етап, на його думку, тривав до кінця XIV ст., характеризувався на­явністю великих “ленів”, що надавалися особам князівського походження, та ієрархічним устроєм; від часів же правління Витаутаса починає переважати роздача дрібних земельних володінь особам, залежним безпосередньо від вел. князя [272, с. !33-134]²*^x. Проте, як видасться, сам Антонович не визначився остаточно, з чим - феодалізмом чи руською удільною системою - слід ототож­нити лад ВКЛ. При цьому він визнавав, що останній зазнав як руського, так і литовського впливу [272, с.128].

Прийняв погляд Антоновича, хоча й у дещо модифікованому вигляді, M.Дашкевич, Він вважав, що феодальний устрій існував у Литві вже з часів Mi- ндаугаса, що пояснювалося військовими потребами; занепад же та кінець його були обумовлені литовсько-польською унією, оскільки феодалізм, на переко­нання Дашкевича, був відсутній у Польщі [641, с.24, 96]. Ще далі відійшов від концепції Антоновича, повертаючись до напівзабутих тез Полевого і Бодянсь- кого, І.Новицький. Феодалізм ВКЛ він виводив не з факту литовського завою­вання Русі чи західних впливів; цей "руський феодалізм”, на його переконання, був породжений логікою попереднього розвитку поземельних відносин у русь­ких князівствах. Зокрема, Новицький наголосив на “паралелізмі” в устрої Ли­товсько-Руської і Московської держав [1273, с.3-4, 6-8,45-46, 67, 159].

Останнє твердження, втім, не являло собою винаходу Новицького. Про це заявив раніше інший київський вчений - В.Незабитовський, зробивши, однак, висновок про відсутність взагалі власне феодальних рис у литовському і мос­ковському державних ладах [1263, с.362-364, прим.136]. Аналогічний погляд обстоювався і ще двома видатними істориками права - М.Владимирським- Будановим та Ф.Леонтовичем [491, с.54; 493, с.2-3; 1057, с.5]. Це природно ви­пливало з їхніх поглядів, згідно з якими литовського завоювання Русі, що могло б породити феодальну систему, не було взагалі. “Вторгнення феодалізму” ж ні­бито йшло з Польщі, тобто відносно пізно (з 1386 р.) [491, с.54-57]. Цю точку зору поділяли й С.Берщадський та В.Васильєвський [380, с.4; 776, №11, с.8; 1676, с.9].

Однак уявлення про існування феодалізму у ВКЛ продовжувало широко побутувати й надалі [927, с.32; 362, с.327; 1661, с.42; 1041, с.ЗО, 45; 1039, с.25; 1040, с.631; 731, с.1, 3-4; 46, с.52; 844, с.35; 1232, с.213, 218-219,309, 312-317 та ін.; 1494, с.347; 1337, с.64; 1810, т.2, с.13; 1032, с.17-18, 23; 868, c.XXVl, XXIX, 163; 1438, с.101,108,116; 1364, с.17, 26]. Так вважав, зокрема, !.Линниченко (на відміну від польських істориків, він проводив паралель у цьому плані не з Рус­сю, а з Польщею) [1077, №6, с.474-492; 1084, c.287]. На багатьох спільних ри­сах в устрої ВКЛ та середньовічних західноєвропейських держав наголошувала О.Єфименко [776, №11, с.8; 1676, с.9; 722, с.112-113]. З цим (із певними засте­реженнями) погодився М.Любавський, уточнивши, що йдеться про ранній фео­далізм у Західній Європі [1144, c.V; 1140, с.196; 1135, с.4, 46, 101, 849; 1137, с.72].

М.Довнар-Запольський застерігся, що існування феодалізму може бути прийняте стосовно власне Литви, але не міжкнязівських взаємин у державі в ці­лому [667, с.85]. Такий саме обережний підхід до даної проблеми був продемо-

^2xx Одним із наслідків литовського феодалізму він вважав феномен українського коза­цтва [272, с.146].

нстрований і М.Грушевським: попри наявність багатьох спільних рис із “класи­чним" феодалізмом, на його думку, не може йтися ані про рецепцію західних інституцій, ані про виникнення ладу BKJl внаслідок завоювання руських земель ’[612, с.11; 610, с.21; 582, с.21, 24; 584, с.154, 503; 578, τ.V, с.6, 632-633, τ.VI, с.419].

Не слід забувати і про те, що на той час відбувалося певне “розмивання" терміну “феодалізм" внаслідок поширення розуміння його в якості нібито обов’язкового етапу історичного розвитку всіх країн та народів. Тож не дивно, що твердження щодо його існування в Литовсько-Руській державі зустрічаємо і в таких авторитетних російських істориків-марксистів, як Н.Рожков²¹*⁹ та М.По- кровський [1465, т.І, с.268, т.П, с.92,108, 130, 287; 1416, т.ІП, с.8], і в українсь­ких істориків (як підрадянських, так і західноукраїнських та емігрантів) [1639, с.122, 130, 144; 1342, с.166-168; 1343, с.173-174, 177, 181, 185-186; 390, с.2-3; 1634, с.16; 800, с.51-57; 687, с.116; 973, с.114; 628, вип.П, с.7,26-27, 29]²*¹. Біло- руський марксист В.Ігнатовський прийняв погляд М.Владимирського-Буданова щодо рецепції феодального ладу із Західної Європи через Польщу [797, с.73]. Лише зовнішню подібність між устроєм ВКЛ і власне феодалізмом визнавав М.Чубатий, припускаючи одночасно, що, якби не вплив руської (за терміноло­гією автора - української) удільної системи, у Литві міг би сформуватися міс­цевий варіант феодалізму [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.29, 32-61,100, 104, 106]^{[287] [288] [289].}

Серед усього вищевикладеного увагу привертають насамперед прояви тенденції, зазначеної в попередньому розділі. Йдеться про цілеспрямований по­шук (принаймні, від другої третини XIX ст., тобто від появи праць Н.Устряло- ва) значною частиною східнослов’янських дослідників слідів визначального руського впливу на внутрішній лад ВКЛ. Цим пояснювалися як сильна влада литовських вел. князів, так і наявність “удільної” системи в державі. Однак, як було показано, дане явище пояснюється не лише процесами, які відбувалися всередині східнослов’янської литуаністики. Суттєвіший, аніж прийнято вважа­ти, вплив мали й погляди, які побутували в тодішній польській історіографії. Цікаво, що визнання одних і тих самих історичних фактів “влаштовувало” ре­презентантів обох традицій, не заважаючи діаметрально протилежним оцінкам: наприклад, те, що сприймалося польськими дослідниками як “східна деспотія”, їхніми колегами (насамперед російськими) оголошувалося притаманним слов’я­нам самодержавством. З іншого боку, віддавна існував і погляд, згідно з яким литовський державний лад мав важливі риси, відмінні від руських зразків. Ця концепція продовжувала існувати поруч із устряловською; поважні аргументи на її користь з’являються відтоді, коли апріорні декларації з приводу окресленої проблематики змінилися (наприкінці XIX ст.) дійсними дослідженнями на ре­презентативній джерельній базі. Певну перевагу в цих студіях спочатку збері­гали східнослов’янські литуаністи; з перших десятиліть минулого століття, од­нак, ситуація змінилася на протилежну.

З-поміж конкретних здобутків згаданої історіографічної доби слід згадати насамперед обгрунтування М.Любавським поділу Литовсько-Руської держави на власне ВКЛ та “анекси”; з урахуванням такої структури стає значно зрозумі- лішою ціла низка важливих явищ як суто політичної історії, так і етноконфе- сійних взаємин (про це йтиметься в наступному розділі). Спостерігається по­ступовий відхід від гіперболізації самостійності “удільних” князів ВКЛ. Певні (хоча, як звичайно буває в таких випадках, малоплідні) дискусії викликали спроби дати визначення державного устрою ВКЛ за допомогою сучасної термі­нології. Це ж стосується й набагато триваліших суперечок щодо існування тут феодального ладу; їхня безперспективність була визначена наперед уже самими розбіжностями в трактуванні терміну “феодалізм” окремими дослідниками. З іншого боку, саме ця невизначеність залишає простір для подальших дискусій з двох останніх проблем. Що ж до решти розглянутих питань, то поза межами досліджуваної доби (тобто протягом останніх 70 років) зустрічаємо практично лише спроби обгрунтування існуючих віддавна концепцій. Нерідко при цьому простежується й вплив політичних чинників; так, наприклад, слід оцінювати намагання частини білоруських і особливо вітчизняних істориків трактувати в якості суверенних держав відповідні території, надані в управління членам роду Ґедиміновичів.