Прилучення Смоленська
Про існуючі в літературі погляди стосовно здобутків ВКЛ у Смоленській землі за правління Міндаугаса вже йшлося вище. Що ж до наступних 60-70 років, то за цей час джерела нічого не повідомляють про еволюцію литовсько- смоленських взаємин.
Відомо хіба що (з Галицько-Волинського літопису) про татарський похід 1275 р. на Литву, здійснений за ініціативою Лева І; у цій виправі взяв участь, як і інші “Задмипрескыи кпязи'\ Гліб Ростиславич смоленський [72, стб.872]. Але, звісно, робити на цій підставі якісь висновки було б надто ризиковано: досить згадати обставини, за яких у 1258 р. до подібного кроку були змушені батько і дядько Лева Даниловича.Що ж до вірогідних відомостей стосовно досліджуваної проблеми, то вони починаються з недатованої угоди смоленського вел. князя Івана Олександровича (1313-1359) з лівонським магістром і Ригою [126, ч.П, №8, с.10-11; 191, bd.II, KaDCCXCVI, sp.332-333; 125, с.70]. Звертає на себе увагу характерна згадка князя Івана про тодішнього правителя BKJl: “брат Atou Cinapeuuiiai Ketiu- аієіГ, що, безумовно, засвідчує певну зверхність останнього.
Датувати угоду, на жаль, можна лише дуже приблизно. Перші видавці цього акту (у “Зібранні державних грамот і договорів”) визначали час його постання у межах 1330-1359 рр. [126, ч.П, с.[1], 10]. Подібним чином (“до 1359
р.”) датував його й І.Срезневський [1577, №12, с.247]. Ф.-Ґ. фон Бунге запропонував конкретнішу дату - близько 1340 р. [191, bd.∏, sp.332], прийняту в новітній час В.Пашутом, Дж.Феннеллом, А.Горським2"0 [1320, с.150, 281; 1897,
р. 171; 539, с.81,98]; подібного погляду дотримувався і Г.Вернадський, віднісши цю угоду на кінець 1330-х, але перед 1339 р. [478, с.209]. Відносно нещодавно було запропоновано обережний здогад стосовно того, що даний документ міг з’явитися ближче до початку правління Івана Олександровича [125, с.71 ].
Оригінальну думку висловив М.Бережков: згідно з нею, договір мав постати ще до січня 1323 р., тобто до початку контактів між Ґедімінасом і курією в справі хрещення [367, с.85-86]. Однак це є явною помилкою, оскільки в тексті угоди згаданий син литовського вел. князя Гліб: йдеться, поза сумнівом, про охрещеного під цим іменем у Новгороді Нарімантаса. Отже, укладення договору могло відбутися лише між хрещенням (вересень 1333) і загибеллю Нарімантаса 2 лютого 1348 р[223] [224]Як бачимо, майже всі дослідники погоджуються, що встановлення залежності Смоленська від BKJI мало відбутися до 1339 р. Це пов’язане з тим, що взимку 1339/40 рр. мав місце масштабний похід на Смоленськ ординських військ, очолюваних Товлубієм, разом із військовими контингентами Москви, Рязані і низки дрібніших князівств Великороси; щоправда, якогось істотного успіху вони не досягли [105, с.363-364; 85, стб.51-52; 88, с.92-93; 84, стб.421; 74, с.55; 94, с.172; 81, т.Х, с.211; 100, с.28, 46, 103, 120; 139, с.51;95, с.113; 101,
с. 31, 72]. Дійсно, зв’язок між литовсько-смоленським зближенням і цим походом навряд чи підлягає сумніву; проте видається, що перше зарівно могло бути як причиною, так і наслідком другого. Застановляючись над мотивами виправи Товлубія, Н.Карамзін, а за ним С.Соловйов та М.Костомаров припустили, що
107 Смоленськ, прагнучи незалежності, відмовився тоді від сплати татарам “вихо- ду” [819, τ.iv, с.141; 1559, кн.ІІ, с.228; 915, с.194][228].
Повернемось, однак, до питання про характер тодішніх взаємин Литовсько-Руської держави зі Смоленськом, так лаконічно окреслений Іваном Олександровичем, та можливі причини цього. Н.Карамзін, П.Нікітін та С.Пісарєв вважали метою смоленського вел. князя звільнення від зверхності Орди [819, τ.IV,
с.141; 1266, с.77; 1351, с.55; 1352, с.25]. Д.Іловайський та А.Прєсняков вважали дану угоду вимушеною, з огляду на те, що всі життєво важливі для Смоленська торгівельні шляхи мали вже перебувати в руках Ґедімінаса [782, т.ІІ, с.72; 1432, с.161][229].
За оцінкою першого з них, даний союз не був “рішучим” [782, т.ІІ, с.71]. Цю тезу розвинув П.Голубовський, вбачаючи лише “слабку” залежність Смоленська від Литви: в іншому випадку, мовляв, їхні правителі мали бути означені як “батько” й “син”, а не “старший” та “молодший” брати; ініціатива зближення, гадав він, виходила від смоленської сторони і була обумовлена загрозою з боку Москви. При цьому, однак, Голубовський визнавав існування тут уже в той час поруч із пролитовською і промосковської партії, очолюваної одним із синів смоленського вел. князя, Василем Івановичем (тим самим, якому судилося бути останнім брянським князем) [535, с.316-317][230].Наступна звістка, що може бути використана для характеристики тогочасних литовсько-смоленських взаємин, стосується вже подій по смерті Ґедімінаса. Альґірдас, що був тоді ще вітебським князем, здійснив у жовтні 1341 р. напад на Можайськ, здобути який, однак, не вдалося [105, с.365; 85, стб.53-54; 88, с.93-94; 86, стб.74; 79, с.206; 81, т.Х, с.213; 100, с.28, 46, 103]. Варто пригадати, що це місто належало тоді Москві, бувши в 1303 р. відібраним у Смоленська.
Тому цей похід практично одностайно оцінюється в літературі як спроба повернути литовському союзникові його колишнє володіння. А.Прєсняков вбачав тут відповідь на похід Товлубія і констатував вимальовування ролі Смоленська як центру литовсько-московських протиріч [1432, с.160, 285]; М.Ясинський вважав навіть, що саме з 1341 р. слід розпочинати відлік залежності цього князівства від BKJI [1836, с.57].
Збереження союзних, хоча й нерівноправних, відносин між Литовсько- Руською державою і Смоленським князівством засвідчує й допомога з боку останнього в невдалій битві 1348 р. на Стреві. Однак незабаром у цих взаєминах, очевидно, настали зміни. Цьому сприяла невдача посольства на чолі з Ka- рійотасом Гедиміновичем, вирядженого Альгірдасом у 1349 р. до хана Джанібе- ка. Опинившись у вельми важкій ситуації, литовський вел. князь був змушений у 1350 р.
укласти з Семеном Івановичем московським мирну угоду, умови якої залишилися невідомими. Проте є підстави вважати, що вони були явно невигідні для BKJL Так, під час литовсько-московських переговорів 1494 р., коли точилися суперечки навколо умов миру, московські бояри заявили наступну вимогу: “мы хотим так, как было при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Иване Ивановиче, и при его (вел. князя литовського Александраса (Олександра). - В.В.) прадеде, при великом князе Олгерде” [115, т.ХХХѴ, №24, с.114]. Пізніше, у 1561 р., московська сторона твердила, що за угодою Альгирдаса з Семеном Івановичем Смоленськ мав перебувати “в стороне” Москви [115, τ.LXXl, №3, с.43]. Виходячи з цього, А.Прєсняков здогадувався про якісь поступки з литовського боку, можливо, аж до визнання незалежності Смоленська [1432, с.286][231] [232].У 1352 р. велика політична гра Литви та Москви навколо Смоленська отримала продовження: “В лето 6860 князь великий Семен Иванович собра воя многы и поиде раїтио к Смоленьску в силе тяжце и велице, а с ним братиа его князь Иван да князь Андреи и ecu князи с ними. И дошедше Выиіегорода на Поротеє, тоу Oycpemouia его послове от князя Литовьскаго Олгорда с многыми дары о миру, князь же великии Семен Иванович, не оставя Олгордова слова, мир взял, а послы отпустил с миром, а сам подвижеся еще к Оугре, хотя ити к Смоленьску. И ту приехаша к нему послове Смоленьскыи и князь великии Семен стояч на Оугре недіелю] и оттоле свои послы посылал в Смоленеск и мир взята^ [105, с.372; 85, стб.60-61; 88, с.97-98; 100, с.47,103-104; 98, с.110; 94, с.178; 79, с.216; 81, т.Х, с.223; 74, с.60; 75, вып.1, с.280; 76, с.264; 77, с.227; 135, с.72].
В історичній літературі здавна не бракувало спроб тлумачення цих подій. Так, В.Татіщев розумів їх таким чином, що похід Семена Івановича спочатку спрямовувався на Литву, а потім на Смоленськ [1600, т.Ѵ, с.104]. За припущенням М.Щербатова, брак згадки про місцевого князя міг засвідчувати тодішню приналежність Смоленська Литві [1797, т.ІП, с.426].
Як спрямовану проти Аль-109 гірдаса в помсту за його напад на Можайськ (через 11 років! В. В.} розглядав цю виправу Д.Мурзакевич [1243, с. 107].
Широке визнання здобув здогад Н.Карамзіна, згідно з яким посли Альгір- даса мали “клопотатися” за смольнян перед Семеном московським; отже, похід спрямовувався проти Смоленська, а не BKJI [819, τ.IV, с.316, прим.356; 311, с.18; 2024, t.V, s.63-64; 1266, с.79; 385, т.1, с.432; 782, т ії, с.37, 71]. В.Антоно- вич гадав, що Альгірдас зупинив дипломатичними засобами московські війська на шляху до Смоленська, засвідчивши цим тодішню залежність останнього від Литви [280, с.130-131]. Дещо модифікував погляд свого вчителя П.Голубовсь- кий: на його думку, в 1352 р. мав місце ‘‘неповний дипломатичний успіх” Аль- гірдаса, що спричинило перехід Смоленська на московський бік. Ця орієнтація зберігалася до смерті Івана Олександровича і на початку правління його сина Святослава Івановича (1359-1386), про що свідчить антисмоленська активність з боку ВКЛ протягом 1350-х рр. [535, с.318-319].
На думку ж С.Соловйова, між литовсько-московськими і московсько- смоленськими контактами 1352 р. не існувало жодної залежності [1559, кн.ІІ, с.334, прим.432]. В.Борзаковський та А.Екземплярський також не бачили підстав пов’язувати похід на Смоленськ із переговорами з литовськими послами, оскільки він не був зупинений після укладення миру ВКЛ із Москвою. Отже, угода Семена Івановича зі Смоленськом мала явно окремий характер [410, с.77, прим.628; 726, τ.I,c.87]23∖
Немає єдності у визначенні політичної орієнтації Святослава Івановича смоленського протягом 1360-х рр. В наш час Б.Флоря та А.Ґорський вважають, що з кінця 1350-х рр. Смоленськ повернувся до політичної “орбіти” ВКЛ, пов’язуючи це з тогочасною втратою московським князем Великого княжіння Владимирського [1686, с.144; 539, с.76, 89-90, 97]. На думку МЛюбавського, протягом 1350-60-х рр. Смоленськ залишався союзником Москви у протистоянні з Литвою; докорінна зміна в політиці цього князівства відбулася лише наприкінці 1360-х рр, [1145, с.132].
Останнє, дійсно, не підлягає сумніву, оскільки смоленські війська взяли участь вже у поході литовського і тверського вел. князів проти Москви 1368 р. [233] по
Відомо також, що перед цим Святославом Івановичем було укладено якусь угоду з Дмитром московським, бо в червні 1370 р. за її порушення, а саме за допомогу “вогнепоклонникові” Альгірдасу патріарх Філофей Kokkihoc наклав інтердикт на Святослава і ще якихось неназваних руських князів [558, с. 143-144; 145, t.ι, Kocclxviii-Cclxix, р.523-525; по, τ.vι, прил.№20-2і, стб.117- 124]2∙w.
Що ж до подальшого розвитку подій, то відомо про участь сина смоленського вел. князя в поході Кястутіса на Лівонію в березні 1375 р. [176, s.!07]. Проте вже в серпні у грандіозній війні проти Твері низки великоруських князів на чолі з Дмитром Івановичем московським як союзник останнього згаданий Іван Васильович смоленський, син відомого своєю орієнтацією на Москву Василя Івановича [105, с.398-399; 85, стб.ПО; 84, стб.435; 88, с.115; 80, с.22; 82,
т.ХІ, с.22]. Очевидно, це сталося за згодою його дядька Святослава Івановича, оскільки в московсько-тверській угоді від 1 вересня 1375 р. Смоленськ виступає в якосгі союзника Москви і потенційної жертви нападу з боку BKJI2'3. Такої
234 Додаткове світло на тогочасну смоленську політику дозволяє пролити інформація Рогозького літописця. Під 1368 р. у ньому повідомляється про те, що Андрій Ольгердович "воевал Хорвачь Oa Родию” [85, стб.87; 100, с.29, 48, 105; 70, стб.533; 82, т.ХІ, с.10]. Приналежності цих населених пунктів не зазначено; втім, тривалий час дослідники одностайно вважали Хорвач та Родню смоленськими волостями [1650, с.279, прим.159; 2146, s. 134; 280, с. 132; 535, с.319-320; 632, с. 160-161; 1148, с.ЗО; 2028, s. 10-11; 1163, с. 184].
Проте у 1980-х рр. проти цього традиційного погляду виступив В.Кучкін. Він вказав на те, що, за інформацією того ж Рогозького літописця, у 1370 р. Дмитро московський ς*c всею силою приходил воевать Тферьскых волостии, сам стояч на Родне, а воеводы своя послал Зубцева имать с великою силою” [85, сгб.93]. Отже, робить висновок В.Кучкін, і у 1368 р. Родня (та Хорвач) належали Твері; за його здогадом, вони навіть були дідичними володіннями союзника Литви і ворога Москви Михайла Олександровича [1007, с.75; 1008, с.148]. (Це, до речі, дало підставу російському історику твердити, нібито дії Андрія Ольгердовича в цьому випадку були скеровані проти політичної лінії Альгірдаса). Точка зору Кучкіна здобула поширення: її підтримали, наприклад, Ф.Шабульдо, В.Насевич, Д.Александров, Е.Клюг [ 1745, с. 111; 1256, с. 105; 254, с.41; 871, с. 151 ].
Втім, вважаю, крапку в даному питанні ще не поставлено. Приналежність Хорвача і Родні у 1370 р. аж ніяк не є достатньою підставою для визначення її на час походу Андрія, тобто двома роками раніше. Якщо ці волості тоді були смоленськими, то це добре вкладається у відому картину литовсько-смоленських взаємин. ВКЛ із середини 1350-х рр. веде планомірний наступ на Смоленську землю, захопивши, як вже зазначалося, Ржеву, Білу, Мстис- лавль, Торопець; було зрозуміло, що кінець незалежності Смоленська є лише справою часу. Природним уроком з боку Святослава Івановича був союз із Москвою. Похід же Андрія Ольгердовича був відповіддю на це, каральною акцією, що цілком знаходиться в річищі політики його батька. Родня (і, очевидно, Хорвач) була захоплена і передана союзнику Литви Михайлові Олександровичу. Це засвідчує і підкреслення тверським літописцем під 1370 р. того факту, що Родня і Зубцов є тверськими волостями: це було абсолютно зайвим щодо Зубцова, але не новоприєднаної Родні. Іншим наслідком походу 1368 р. мала стати явно вимушена відмова Святослава Івановича від союзу з Москвою і участь у литовсько-тверських виправах проти останньої у 1368-1372 рр. З огляду на це, вищезгадане припущення Б.Флорі та А.Горського виглядає, щонайменше, сумнівним.
235 Цю угоду А.Прєсняков розцінив як ‘‘включення Смоленського князівства в сферу руських земель” [1432, с.306].
думки, зокрема, був П.Голубовський [535. с.323-3.24], не погодившись із В.Ан- тоновичем, який вбачав повну залежність Смоленська від Литви до смерті Аль- гірдаса [280, с. 132]. Характеризуючи політику Святослава в цілому, Голубовсь- кий вважав, що його “хитання” від Москви до BKJl і навпаки слід тлумачити як прагнення зберегти незалежність від обох східноєвропейських “наддержав”-'0. У позиціях же останніх стосовно Смоленська він вбачав принципову різницю: якщо Литві було необхідне встановлення зверхності над Смоленськом, з метою наблизити свої кордони до теренів, на яких розгорталася московсько-тверська боротьба, то Москва, навпаки, не ставила подібної мети, по можливості уникаючи відкритих зіткнень з ВКЛ [535, с.196, 319-320].
C всі підстави вважати, що до кінця правління Святослава Івановича Смоленське князівство зберігало промосковський і, відповідно, антилитовський зовнішньополітичний курс2*'7. Кінець же йому було покладено спробою смоленського правителя у союзі з Андрієм Ольгердовичем і Лівонським орденом вступити в боротьбу з Йогайлою (який щойно став польським королем і перебував у Кракові). Метою її, найімовірніше, було повернення втрачених 25-30 років тому прикордонних територій. Події 1386 р. доволі докладно висвітлені в джерелах [100, с.64, 70, 88, 99-100, 113-114, 121, 136, 157-158, 184, 205, 226-227; 99, с.145; 105, с.431-432; 85, стб.152-153; 88, с.137; 84, стб.443-444; 94, с.213-214; 80, с.51-52; 82, т.ХІ, с.91-93; 53, с.380; 74, с.92-93; 75, вып.2, с.343-344; 77,
с. 239-241]. їхньою кульмінацією стала фатальна для смоленських військ битва на р. Bexpi під Мстиславлем 29 квітня, в якій загинув і сам Святослав Іванович.
Наступна облога Смоленська призвела до капітуляції міста і “посаджен- ня” тут в якості правителя Юрія Святославича. Він був змушений укласти 17 вересня 1386 р. у Вільнюсі угоду з Йогайлою і Скіргайлою, якою встановлювалася залежність смоленського вел. князя від литовсько-польського правителя2'8 і денонсувався союз Смоленська з Андрієм Ольгердовичем: “приехал есмь оу Литву и зап[и]сал семь с королем, што ми с ним за один быти, не остати ми короля никоторым веремянем, а ни которым делом, ни оу лисе а ни оу добре... и со Ондреем. Полоцким и с Лолочаны миру не держати ми, а ни сылатися” [5,
т. П, №63, с.102-103; 110, т.П, №4, стб.7-8; 193, t.II, №VI1, р.7-8, t.Vl, №ХХѴІП, р.10; 153, t.I, №ІѴ, s.3-4; 60, №39; 125, с.72-74; 20, №37, с.70].
Цей договір викликав вельми неоднозначні оцінки характеру взаємин, що встановлювалися між Смоленськом і державою Йогайли. Тут треба згадати, що
236 Е.Клюг також вважає, що позиція, зайнята смоленським вел. князем у московсько- тверському конфлікті 1375 р., мала на меті звільнення від литовського впливу [871, с.222].
237 Так гадав, наприклад, ДМаковський; однак його твердження щодо нібито участі смоленських військ на боці Дмитра Івановича в Куликовській битві 1380 р. навряд чи має під собою підстави [1163, с.185]. (С.Пісарєв твердив навіть, нібито їх особисто очолював Святослав Іванович [1351, с.59; 1352, c.25]).
23r У Тверському літописі роль Йогайли в цих подіях обійдено увагою; за ним, “князь великий Скрыгаіыо и Bumoem ь посади∣uιa] наместника князя Юриа Святославича ис своеа рукы” [84, стб.444]. С.Пісарєв був схильний до буквального розуміння цієї звістки [1351, с.59; 1352, с.27].
К.Шайноха, а за ним І.Шараневич розцінювали вже дії Святослава Івановича у 1386 р. як “відпадіння” від Литви одного з “удільних” князів [1756, т.П, с. 163; 1760, с.250, 259]; А.Левицьким вони (подібно до антипольського руху 1430-х рр., очолюваного Швітрігайлою) були кваліфіковані як “повстання” [1994, s.50]. Згодом подібний погляд висловив М.Владимирський-Буданов [494, с.218].
Н.Карамзін та П.Нікітін схилялися до того, що угода 1386 р. зробила Юрія Святославича “данником” Литви [819, τ.V, с.58; 1266, с.84-85]. Далі йшли М.Костомаров, М.Петров,*А.Левицький, Ф.Леонтович, М.Довнар-Запольський, Й.Малиновський, В.Іконніков, пізніше - Д.Маковський, вбачаючи у ній втрату самостійності Смоленська і розглядаючи Юрія в якості одного з “удільних” князів Литовсько-Руської держави [900, с.232; 1333, с.96; 1994, s.8, 20, 53; 1057, с.105, прим.2; 667, с.40; 1194, ч.П, вып.Г, с.89; 779, т.П, кн.2, с.1508, прим.2; 1163, с.187]. Н.Дебольський вважав, що від 1386 р. значення смоленських вел. князів зійшло нанівець [650, с.57-58]. За оцінкою П.Голубовського, Смоленське князівство розглядалося Литвою в якості завойованої країни з намісниками [535, с.329][234]. Не бракувало й інших формулювань для означення статусу Юрія Святославича: “васал” (М.Любавський), “ленник” (Я.Натансон-Леський) [1148, с.ЗІ; 1145, с.133; 2028,s.20].
Навпаки, С.Соловйов, очевидно, не вважав Юрія обласним литовсько-руським князем [1559, кн.ІІ, с.363]. Д.Іловайський гадав, що в даному випадку може йтися хіба що про “вплив” ВКЛ [783, с.124] або “деяку залежність” від нього [782, т.П, с.182]. До цієї ж точки зору схилився А.Барбашев [316, с.113; 317, с.27]. Заперечуючи ФЛеонтовичу, вважав угоду 1386 р. “міжнародним актом” А.Прохаска, за яким пішла більшість польських істориків [2095, s.664; 2042, s.243, prz.l]. Нарешті, М.Чубатий волів утриматися від остаточного судження з даного питання, вважаючи його надто важким [1740, т.CXXXIV- CXXXV, с.37, τ.CXLIV-CXLV, с.55-56].
Кінець таким взаєминам між ВКЛ і Смоленськом поклав у 1395 р. Витаутас, скориставшись тим, що на той час Святославичі “бяху в разиосппГ (зокрема, Юрій перебував у свого тестя, Олега Івановича рязанського)[235]. Під час походу, нібито спрямованого проти Тимура, Витаутас запропонував смоленським князям посередництво задля примирення, а натомість підступно полонив їх, зокрема Гліба Святославича, захопив Смоленськ (28 вересня) і призначив туди намісника [84, стб.456-457; 90, пол.2, с.419; 94, с.225; 80, с.68-69; 82, т.ХІ, с. 161-162; 53, с.387; 73, с.97; 74, с.101; 75, вып.2, с.378-379; 77, с. 17, 246-247; 78, с.128; 106, вып.І, с.25, вьш.ІІ, с.ЗО, 108; 100, с.ЗО, 51, 72-73, 102, 121, 138, 159, 186, 207, 228; 99, с. 148].
Втім, Смоленську вдалося ще раз, хоча й ненадовго, повернути собі незалежність. У серпні 1401 р. Юрій Святославич з допомогою частини населення[236] [237] [238] здобув свою “отчину”; це супроводжувалося розправою над намісником Витаутаса Романом Михайловичем молодшим та боярами, що належали до "литовської" партії [105, с.454; 85, стб.176; 88, с.148; 84, стб.462; 89, лол.І, с. 220; 92, с. 138; 93, с. 168; 94, с.231; 96, с.91,263, 339; 97, с.89, 254; 80, с.75; 82, т. ХІ, с. 184-186; 53, с.397; 73, с.102; 74, с. 104-105, 143; 75, вып.2, с.390-391; 77, с.252; 78, с.131; 86, стб.146; 135, с. 135-136; 95, с.169; 100, с.52, 73, 121, 140, 161, 187-188, 208, 229; 99, с. 148-149]. Згадка про репресії проти смоленського боярства породила спроби визначити зв’язок між соціальною приналежністю і політичними вподобаннями місцевого населення. Так, Н.Карамзін вважав, що Юрія Святославича підтримували народні маси, тоді як боярство захищало литовську владу [819, τ.V, с.99, 101]. Його твердження щодо “радості” населення з приводу повернення Юрія піддав сумніву Н.Полєвой [1417, τ.V, с.227, прим.229]; тим не менше точка зору Карамзіна користувалася широкою популярністю як у літературі досліджуваної доби [1266, с.89; 1519, с.7, 64; 782, т.П, с.203; 535, с.221, 331-334; 667, с.13, 63; 779, т.П, кн.1, с.505], так і серед радянських істориків [1159, с.101; 1163, с.184; 1730, с.711]. Спробував пояснити ненависть бояр до свого князя його жорстокістю С.Соловйов [1557, с.163]. Намагання Витаутаса повернути контроль над Смоленськом наштовхнулося на спротив з боку як місцевих прибічників Юрія, так і Олега Івановича рязанського. Втім, після кількох невдалих виправ литовсько-руським військам нарешті вдалося з допомогою вцілілих діячів “литовської” партії оволодіти міс- том (26 червня 1404 р?2) [105, с.457; 88, с.150; 84, стб.471; 94, с.232; 80, с.76; 82, т.ХІ, с.189-190; 53, с.398; 73, с.102; 74, с.144-145; 75, вып.2, с.396-397; 77, с.253; 139, с.69; 100, с.31, 53, 121, 162, 230]. Юрій Святославич в цей час перебував у Москві, намагаючись отримати допомогу від Василя І; втім, останній відмовив, не бажаючи псувати відносин з Витаутасом, з дочкою якого Софією був одружений24'. Що ж до страт і депортацій, до яких вдався у Смоленську Витаутас щодо ворожої собі партії, то Й.Малиновський запропонував паралель між ними і діями, що пізніше традиційно застосовували московські правителі на новоприєднаних територіях [1194, ч.І, с.77-78]; треба зазначити, що це суперечило панівній у тогочасній історіографії тезі щодо якісної відмінності між литовською і московською практиками державотворення. В.Сергієвич зауважив, що в деяких літописах (зокрема, Воскресенському), на відміну від Новгородського І, не згадується про “литовську” партію в Смоленську в 1404 р. [1519, с.64]. С.Пісарєв звернув увагу на те, що, за джерельними свідченнями, репресії з боку Витаутаса після оволодіння містом спіткали переважно бояр [1352, с.29]. Майже все, зазначене вище відносно історіографії приєднання Сіверщини до ВКЛ, стосується й літератури литовсько-смоленських взаємин кінця XIII та XIV ст, Слід констатувати, однак, що політичну позицію Смоленська в той чи інший період вдавалося визначити зі значно вищим ступенем вірогідності. На це впливали як більша самостійність даного князівства, в порівнянні, наприклад, із тим же Брянськом, так і повніше відображення його минулого в джерелах (насамперед у великоруському літописанні). Останнє найбільшою мірою стосується історії безпосереднього входження Смоленщини до складу Литовсько-Руської держави. На відміну від випадку з сіверськими землями, неодноразово здійснювалися спроби визначити соціальний склад пролитовськи і промо- сковськи орієнтованих угруповань у Смоленську. При цьому простежується (хоча й не так виразно) та сама тенденція, яку спостерігатимемо в історіографії литовсько-новгородських взаємин. Ідеться про прагнення довести потяг широких мас населення до Москви і відповідно обмежити “соціальну базу” ВКЛ боярською верхівкою. Підсумовуючи, зазначу перш за все, що протягом досліджуваної історіографічної доби було здійснено вирішальний внесок у відтворення історії виникнення ВКЛ та формування його території. Особливе зацікавлення даними проблемами спостерігається від 70-80-х рр. XIX ст. Воно було пов’язане насамперед із появою “Нарису...” В Антоновича та критичних зауважень М.Дашкевича щодо нього, а також серії “обласних” монографій, виконаних учнями Антоновича. Приблизно з початку 1900-х рр. увага до окресленого кола проблем помітно зменшується. Частково це було пов’язане із тодішнім загальним зниженням інтенсивності литуаністичних студій, про що докладніше йшлося у вступі до цієї праці. Мусив датися взнаки і процес поступового вичерпання (у переважній більшості випадків) джерельної бази досліджень. Що ж до 20-х - початку 30-х рр., то цей період був явно несприятливим для вивчення політичної історії взагалі, оскільки в центрі уваги тоді опинилися насамперед соціально-економічні явиша; фактично історія як така часто підмінювалася соціологією. Певний інтерес у цих умовах зберігався хіба що до процесів державотворення в Литві. Що ж до конкретно-історичних сюжетів, то певний поступ спостерігався в дослідженні історії прилучення до ВКЛ Поділля, Київщини та Сіверщини; однак пріоритет туї' міцно перейшов від східнослов’янської до польської литуаністи- ки.