Входження чернігово-сівеоських земель, Переяславщини та “верхівських” князівств20^ до складу Литовсько-Руської держави

Інформація про політичну історію Брянська в наступні 15 років відсут­ня^{[212] [213]. Що ж до обставин переходу міста під владу ВКЛ, то літописи свідчать, що цьому передував похід Альгірдаса восени 1356 р. на Брянськ і Смоленськ. Вирішальним же став наступний рік: “Того же лета князь Василии Смоленскьпі приде из Орды сел на княженьи в Дъбряньске и мало пребыв, толко осмъ не­дель, преставися и быстъ в Брянъске лихостию лихих людей замятъня велика и опустенье града и потом нача обладати Олгерд Брянском” [85, стб.65; 81, т.Х, с.228].}

Внутрішня боротьба в Брянську, про яку свідчить цей уривок, тлумачила­ся дослідниками по-різному. Про точку зору М.Щербатова вже йшлося; так са­ме вбачали у ній добровільний перехід населення під владу Альгірдаса І.Філе- вич та М.Петров [1677, с.138, прим.2; 1335, с.16]; “порівняно мирний характер⁷’ приєднання Брянська визнає і О.Русина [1487, c.71]. На думку ФЛеонтовича, тут мала місце боротьба прибічників Литви і Орди [1057, с.25-27, 170J^2b. Як суперництво “пролитовської” і “промосковської” партій трактував її С.-М.Ку- чиньський, а за ним Д.Маковський і Ф.Шабульдо [1982, s.116-117, 120, 197; 1163, c.l83; 1745, с.65]. (Явно штучним виглядає твердження Л.Черепніна, ні­бито йдеться про спрямоване проти литовського панування “антифеодальне і визвольне” повстання [1730, c.542]).

Що до року переходу Брянська під владу ВКЛ, то спочатку.переважало буквальне розуміння літописної оповіді, згідно з якою Альгирдас мав опанувати місто невдовзі по смерті князя Василя Івановича.

На жаль, немає точних відомостей щодо того, якої форми набула спочат­ку влада ВКЛ над Брянськом. Переважає думка, що сюди було призначено пра­вителя з числа Ґедиміновичів. Ідеться про Дмитра Ольгердовича старшого, оскі­льки в литовсько-московській угоді 1372 р. [126, ч.І, №31, с.52; 32, №6, с.22; 20, №23, с.47] “в імені” (тобто на боці) Альгірдаса згаданий “княз Дмитрии бряпьс- киїГ. Загальноприйнятою є точка зору, згідно з якою останній визнається сином литовського вел. князя^[215].

Було висловлено й інші здогади. Від цієї доби дійшло кілька згадок про Романа Михайловича молодшого, який під 1375 р. титулується брянським кня­зем [105, с.399; 85, стб.111; 88, с.116; 96, с.69; 74, с.70; 77, с.233; 86, стб.99; 80, с.22; 82, т.ХІ, с.22; 95, с. 122], а під 1401 - також і чернігівським. Н.Квашнін- Самарін припустив, що його батько, Михайло Олександрович чернігівський, визнавав над собою владу Ґедімінаса; Альгірдас же, оволодівши Брянськом, пе­ревів Романа Михайловича сюди [849, с.7-8, 14]. Р.Зотов взагалі заперечив пе­рехід Брянська до Литовсько-Руської держави в 1356 р. чи близько цієї дати: тоді, на його думку, це місто повернулося з-під влади смоленських князів до Ольговичів, тобто Романа Михайловича; приєднання ж Брянська відбулося в 1368 р., під час першого походу Альгірдаса на Москву [759, с.98-99, 209-213, 218, 237].

Вже зазначалося, що обставини переходу решти Сіверщини до складу BKJl не зафіксовані у вірогідних джерелах. У зв’язку з цим М.Костомаровим було висловлено здогад щодо її прилучення одночасно з Брянськом [929, с.72]. Розвинув його В.АнтоноЬич, твердячи, що інші сіверські землі піддалися Литві добровільно; як на доказ цього він вказував на збереження ‘^шверхівськими” кня­зями своїх уділів [280, с.134-135].

Р.Зотов вказав на спрощеність подібного уявлення; на його думку, прилу­чення Сіверщини відбувалося поступово, протягом 1356-1377 рр. Зокрема, Чер­нігів, за його припущенням, протягом 1360-х рр. належав Роману Михайловичу під зверхністю Альгірдаса; після 1372 р. його було передано одному з молод­ших Ольгердовичів - Карібутасу-Дмитру [759, с.99, 213, 218, 255]^[216]. Не поді­ляючи останнього здогаду Зотова, М.Грушевський погодився з тим, що Західна Сіверщина увійшла до складу ВКЛ значно пізніше за Брянськ, у 1360-70-х рр. [578, т.ІѴ, с.67; 584, с.119; 577, c.69]; його точку зору підтримав А.Прєсняков (вважаючи, що тодішня московсько-тверська боротьба надала Альгірдасу сво­боду дій на півдні) [1432, с.299], а пізніше !.Греков [556, с.40; 549, с.48]. Трива- лим процесом вважали оволодіння Сіверщиною С.Томашівський, О.Андріяшев, в наш час - О.Русина [1639, с.118; 265, с. 116; 1487, с.72; 1488, с.57]. Визнав слушність цього твердження, хоча й не одразу, М.Любавський [1144, с.44; 1143, с.177]²²".

Помітно, що концепція одномоментного опанування Литвою Сіверщини як наслідку приєднання Брянська, що тривалий час панувала в літературі, при­близно з 1910-20-х рр.

Не існує жодних певних звісток щодо часу й обставин переходу під ли­товську зверхність Переяславщини; про це йдеться лише в поданні про похід Гедімінаса. Тож, поки зберігалася довіра до цього оповідання, переважно твер­дилося про одночасне приєднання останнім усієї “Києво-Переяславської землі”. Так вважав, наприклад, М.Максимович [1178, с.132; 1176, с.151; 1189, с.258]. Такий погляд зберігали й критики згаданої легенди (наприклад, М.Грушевсь- кий), виходячи з того, що в XV ст. Переяславщина зберігала адміністративну єдність із Київською землею [578, т.ІѴ, с.78-79]. Того самого погляду дотриму­вався пізніше О.Андріяшев [264, с.21-22].

Багато неясного залишається в процесі встановлення литовської зверхно­сті над ‘"верхівськими” князівствами. В цих дрібних уділах (часто званих “краї­ною князів") у верхів’ях Оки правили нащадки синів Михайла Всеволодовича чернігівського - князі мезецькі, таруські, мосальські, оболенські. Найзначніші серед “верхівських” володарів, новосильські, вели свій рід від Семена Михай­ловича глухівського; згодом відбувся їхній поділ на одоєвських, воротинських та бєлєвських. Дрібні розміри цих князівств обумовлювали їхню порівняно не­значну політичну вагу. Про дії їхніх правителів джерела згадують порівняно рі­дко; до того ж не завжди вдається простежити місце цієї активності у “великій” політиці могутніх сусідів - Литви та Москви. Варто зазначити, що й дослідники не так часто зверталися до даної проблематики, торкаючись її переважно побі­жно. Так, В.Антонович припустив, що вже за правління Альгірдаса більшість ^[217]

’’верхівських” князівств перейшла до сфери впливу BKJl [280, с.134-135; 272,

с. 120]~^,.

Надто раннім таке датування визнав Д.Іловайський, вказавши на те, шо принаймні частина їх активно підтримувала Дмитра Івановича московського в боротьбі проти Литовсько-Руської держави і татар; зокрема, новосильський, оболенський і таруський князі брали участь у Куликовській битві 1380 р. [782,

т. П, с.109, 541, прим.20]^{[218] [219]. (У своїй ранній праці, присвяченій історії Рязансь­кого князівства (1858), Д.Іловайський утримався від судження стосовно того, коли починає виявлятися литовський вплив на ttBepxi вські’’ уділи і яким чином це відбулося [783, с.123]). За його припущенням, поразка військ Олега Іванови­ча рязанського від литовців під Любутськом (1402 р.) мала призвести до пере­ходу деяких доти залежних від Рязані князів під зверхність Витаутаса [782, т.П, с.258]. Р.Зотов взагалі заперечив залежність “верхівських” земель від Литви за часів Альгірдаса [759, с.214-219].}

М.Любавський, як і Антонович, вважав, що одночасно з приєднанням Брянська та всієї Сіверщини, тобто близько 1356 р., Альгірдас підпорядкував собі й уділи в колишній землі вятичів [1144, с.44]. Згодом, а саме в останній чверті XlV і на початку XV ст. новосильські і таруські князі перебувають у мо­сковській сфері впливу^[220], що засвідчує угода, укладена 25 листопада 1402 р. Федором Ольговичем рязанським із московським вел. князем Василем 1 [126, ч.І, №36, с.66; 32, №19, c.53]; після смерті ж останнього (1425 р.) “верхівські” князівства визнали зверхність Витаутаса [1144, с.48]. Взагалі в літературі панує визнання того, що саме в цей час відбувається їхній перехід до стабільного (до кінця XV ст.) перебування в політичній системі ВКЛ. Підставою для цього є да­тований серпнем 1427 р. лист Витаутаса до гросмейстера Ордену Пауля фон Руссдорфа, в якому оповідається про відвідання литовсько-руським господарем східних кордонів ВКЛ і отримання ним обіцянок вірності з боку "‘верхівських”, зокрема воротинських, князів [193, t.VI, №MCCXCVIII, р.779].

Серединою XlV ст. датував початок литовської зверхності у цих землях і В.Ключевський [875, т.1, с.342]. Ф.Леонтович, зауваживши, що не скрізь це від­булося одночасно, обмежив здобутки Альгирдаса частиною володінь князів но- восильських та карачевських; внаслідок литовсько-московських війн 1406-1408 рр. до них долу'чйлйся також бєлєвські^{[221] [222]. Ті ж з-поміж воротинських і одоєвсь- ких князів, що визнавали зверхність Москви, прилучилися до ВКЛ, на його ду­мку, за правління K азі мер аса2 [1057, с. 174].}

М.Грушевський констатував той факт, що на межі XIV-XV ст. у цьому регіоні точилася боротьба за вплив між Литвою, Москвою та Рязанню [578, τ.lV, с.68-69], причому ВКЛ вдалося надовго взяти гору лише з 1425 р. [578, τ.IV, с.73, 274]. Ф.Петрунь, що багато займався історичною географією руських земель XIV-XV ст., припустив, що внаслідок еміграції низки сівёрських князів та бояр на чолі зі Швітрігайлою Ольгердовичем у 1408 р. до Москви остання здобула тимчасовий контроль над Любутськом [1342, сЛ 67],

Бідність джерельних звісток, що допомагають відтворити історію прилу­чення сіверських земель до ВКЛ, як і в багатьох попередніх випадках, обумо­вила гіпотетичний характер вирішення переважної більшості конкретно-істо­ричних питань. Якісь виразні тенденції тут важко вирізнити; є підстави тверди­ти хіба що про поступовий відхід від тверджень В.Антоновича щодо одночас­ного приєднання Брянська та всієї Сіверщини та входження більшості “верхів- ських” князівств до литовської сфери впливу ще за часів Альгірдаса. Попри прийняття загалом істориків тези про існування та боротьбу тут “пролитовсько­го"’ та “промосковського” угруповань, протягом даної історіографічної доби якоїсь відповідної заангажованості дослідників (на відміну від радянського пе­ріоду) не спостерігається.