Перехід Поділля під литовську зверхність

З розглянутою вище проблемою тісно пов’язане питання про час і обста­вини переходу під зверхність ВКЛ Поділля. Складності йому додає те, що на відповідних джерельних відомостях сильно відбилися суперечки між Литвою і

с.52-53].

¹⁸⁸ Це є ще одним аргументом, який використовує на доказ легендарності виправи Ге­дімінаса О.Русина [1479, с. 156; 1473, с.42-43; 1483, с.89; 1487, с.67-68; 1488, с.54]. До речі, в літературі вже неодноразово слушно зауважувалося, що всі, хто обстоює історичність походу військ ВКЛ на Київщину, змушені зрештою зводити його результати майже нанівець. Крім того, слід враховувати, що ймовірна залежність київського князя від правителя Литви не обо­в’язково мала бути наслідком збройного конфлікту.

Польщею стосовно прав на цю землю (особливо гострі в 1430-50-х рр.). Литов­сько-руські літописи оповідають про її звільнення від татар наступним чином: “Коли господар был на Литовской земли князь великы Олгирд и, иіед в поле с литовъскимь войскомъ, побилъ татаров на Cuiiuu Воде, трех братов: князя Хочебия а Кутлубугу аДмитрея. А то си три браты, татарскыа князи, отчи- чи и дедичи Подолскои земли, а от них завидали втамони а боискаки, приезь- дяючи от них утамонъв, имывали ис Подольской земли дань. А брать великого князя Олгирдов держав Новъгороди Литовскыи, князь Коръять, а в него были четыри сыны: князь Юръи а князь Александра, князь Kocmeumuu, князь Федор. Plno тыи княжятя Коръятевечи три браты: князь Юръи а князь Александр, князь Kocmeumuu и князь Федор со князя великого Олгирдивым презволениемъ и с помочим Литовския земли поити в Подолскую зелено. И тогды в Подолскои земли не былъ ни один город ни деревомъ рубленого, а ни каменем будованого.

Цілком відмінну інформацію подають польські джерела. Так, Ян Длугош стверджував, що ще Казімєж III відвоював Поділля у татар: в 1352 р. останні в якості союзників Литовсько-Руської держави здійснюють набіг на цю землю як на польське володіння (“regno Poloniae subiectanΓ). Про роль же Синьоводської битви і Коріатовичів у здобутгі Поділля немає й згадки [172, t.IV, s.229, 488, t. VI, s.45]. За Длугошем це повторили Бернард Ваповський і Марцін Бєльський [224, t.I, S.127-128; 156, t.I, s.399]. Про приєднання польським королем Поділля і всієї Південної Русі “до Крем’янця” твердив Марцін Кромер [187, s.604, 738]. Татари ж, за його версією, були розбиті на Поділлі “a legato Vitoudi OlgerckT₉ тобто не вел. князем Альгірдасом, а його тезкою, полководцем Витаутаса [187, s.738,750].

“Компромісну" (проте ближчу до литовської) позицію в даному питанні зайняв Мацей Стрийковський. Як і Кромер, він оповідає про перемогу Альгір- даса, “гетьмана” Витаутаса, над трьома татарськими “цариками” [216, t.∏, s.l 11]. Одночасно він прийняв версію литовсько-руських літописів щодо здо­буття Поділля, але значно розширив її різними подробицями, зокрема, щодо участі Коріатовичів у битві на Синій Воді [216, t.II, s.6-7]. В літописа,ч старшої редакції її дату не зазначено, тоді як “Хроніка Биховця” називає 1351 р. [99, с.139]. Стрийковський натомість вмістив її у “Початках...” під 1329 р. [217,

^1X9 При цьому, однак, в литовсько-руському літописанні не було єдиної думки стосов­но того, чиєю справою була битва на Синій Воді. Діям Альгірдаса приписують її Супрасль- ський та Слуцький літописи, а також “Хроніка Биховця” [100, с.66, 74; 99, с. 139]. (До речі, в останній взагалі там, де йдеться про подільські події, замість Витаутаса скрізь згадується Альгірдас, зокрема й у оповіданні про конфлікт з Федором Коріатовичем [99, с.

s.257], а в “Хроніці" - під 1331, але вже після оповіді про усобиці в Орді 1357- 1361 рр. [216, t.∏, s.6-7, 104]. Слідом за ним цю дату прийняв А.Віюк-Коялович [227, pars І, р.287-289]; у А.Ґваньїні ж в якості дати приєднання Поділля назва­ний 1327 р. [175, s.72]. Рогозький літописець, а за ним Никонівський та Густин- ський літописи, ¾κ вже зазначалося, датують цю подію 1362 або 1363 рр. [85, стб.75; 82, т.ХІ, с.2; 71, с.350].

В литуаністиці досить рано почав утверджуватись погляд, згідно з яким звільнення Поділля від татарської влади пов’язане з битвою на Синій Воді, а отже, є справою ВКЛ. Вагання починалися при визначенні того, коли саме від­булися ці події. Спочатку, завдяки популярності твору М.Стрийковського, пе­реважало датування походу литовсько-руських військ на Поділля 1331 р. (С.Сестренцевич-Богуш, А.Коцебу^[187], А.Пшездзецький, А.Мухлінський, М.Луч- кай) [1522, т.І, с.349; 946, с.21; 2119, t.I, s.l 16, t.II, s.59; 1089, с.511; 1126, с.135, 138]. Висловлювалась така точка зору і на початку 1870-х рр. [1524, с.9], хоча авторитет “Хроніки” Стрийковського як історичного джерела, особливо стосо­вно давнішого періоду литовсько-руської історії, тоді вже було піддано сумні­ву.

Погоджуючись із тим, шо саме Синьоводська битва встановила литовську зверхність над Поділлям, Н.Карамзін віддавав перевагу даті Никонівського лі­топису - 1363 р. [819, τ.V, с.14]; за ним це зробили Д.Бантиш-Каменський^{[188] [189] та С.Соловйов [311, с.19; 1559, кн.ІІ, с.255, 646, прим.28; 686, с.278]. Д.Зубриць- кий аргументував свою (чергову) незгоду зі Стрийковським тим, що в 1331 р. Поділля мало належати Юрієві II [763, с.104]; апе в 1373 р.}

Досить рано (у 1838 р.) було здійснено і спробу “погодження” обох тра­дицій: анонімний автор невеликої розвідки з історії Галичини твердив, що в 1331 р. татар було розбито на Синій Воді, а в 1363 р. нова перемога дозволила Альгірдасові дійти до Криму [451, c.87]; те саме невдовзі повторив Й.Гаммер- Пургшталль, виправивши першу дату на 1333 р. [1928, s.297, 319]. Подібний шлях обрав і Т.Нарбут. Слідом за “Хронікою Биховця”, він датував битву з та­тарами 1351 р. [2024, t.V₅ s.58, 60-61], але водночас прийняв і версію Карамзіна [2024, t.V, s.135-137].

Справою Альгірдаса, а не Казімєжа IlI вважав приєднання Поділля Й.Ле- левель. Висловив недовіру до звісток польських хроністів і К.Стадии цький, стверджуючи, що в дійсності край татарській владі тут поклала перемога Апьгі- рдаса [2147, t.I, s.35-53, t.∏, s.40, prz.63, s.43, 46; 2148, s.l32-138]. Однак у дату­ванні цієї події він вагався, вміщуючи її в проміжку то 1351-1363, то 1357-1363, то 1362-1363 рр. [2147, t.I, s.36, 68, XIV-XV, prz.58, t.II, s.23, 43, prz.68; 2148, s. 123, 137, 161,248].

Цікаво, що одна зі спроб захисту “польського” варіанту історії Поділля вийшла від репрезентанта російської історіографії, Ф.Бруна. Він заперечив можливість приєднання Поділля Литовсько-Руською державою в 1331 р. Спо­чатку Брун вважав, що битва на Синій Воді сталася в 1351 р. [431, c.457]; потім він твердив, що заслуговує на довіру оповідання Кромера про похід сюди за часів Витаутаса одного з* його полководців - Альґірдаса (в цьому Брун іде за німецькими істориками Г.Тунманном, А.-Л.Шльоцером та А.Коцебу [1647, c.51]). Літописна “Синя Вода”, доводив він, “не могла не співпадати з Доном" [429, с. 172]; на користь цього нібито промовляє та обставина, що деякі німецькі джерела (“Торунські аннали”, Дітмар з Любека, Йоганн Посільге, Альбрехт Крантц), оповідаючи про Куликовську битву 1380 р.

Погодились зі Стадницьким у тому, що за часів Казімєжа III Поділля не належало Польщі, К.Шайноха, І.Шараневич та М.Смирнов [1756, т.Н, с.315; 1760, с.441; 1538, с.40-42]. Шараневич гадав, що його прилучення до ВКЛ ста­лося в 1359-1363 рр. [1761, с.117; 1760, с.186, 189]; приєднався до цього погля­ду й І.Новицький [1273, с.31, 33]. Натомість М.Костомаров та М.Смирнов вва­жали більш гідною довіри дату, вміщену в “Хроніці Биховця”, тобто 1351 р. [929, с.70; 1538, с.40]. !.Беляев спочатку теж дотримувався цієї думки [354, с.170], але згодом віддав перевагу звісткам Никонівського та Густинського лі­тописів [358, с.96-97].

Як вже зазначалося, в основу реконструкції В.Антоновичем історії при­єднання Південної Русі до ВКЛ було покладене припущення, згідно з яким вже на початку 1350-х рр. існувала окрема Подільська орда¹⁹². Спочатку ці татари допомагали Литовсько-Руській державі у боротьбі проти Польщі; проте з 1356

р. вони перейшли на бік Казімєжа III, що й дало Альгірдасу привід для походу проти них [280, с.142, 148-149; 272, с.124-125]. Перемога на Синій Воді 1362 р. знаменувала перехід Поділля під владу ВКЛ; безпосередня влада тут була пере­дана братам Коріатовичам [280, с.149-151; 272, с.126; 274, с.229]. Це, вважав Антонович, мусило статися ще перед приєднанням Києва [280, с.150; 272,

с. l22]^m

На відміну від Антоновича, М.Дашкевич не визнав вірогідною “Повість про Поділля” литовсько-руських літописів, вважаючи її так саме тенденційною, як і звістки польських хроністів. На його думку, важко визначити, від яких саме татар тоді залежала ця земля; але відкритий виступ Альгірдаса проти них є не­ймовірним, а отже, немає підстав визнавати зв’язок між битвою на Синій Воді і зайняттям Поділля Литвою [641, с.75-77, 80, 86-87]. Дискутуючи з К.Стадниць- ким, Дашкевич вважав можливим тимчасове приєднання Західного Поділля до ^{[190] [191] Польщі за часів Казімєжа IIl [641, с.84].}

Що до власне Синьоводської битви, то, слідом за Ф.Бруном, Дашкевич вважав, що вона мала місце за великокнязювання Витаутаса. За його припу­щенням, М.Кромер міг запозичити звістку про це з невідомого списку литовсь­ко-руського літопису; брак же згадок про “полководця Ольгерда” в інших дже­релах пояснюється тим, що він міг незабаром (12 серпня 1399 р.) загинути в би­тві на Ворсклі [644, с.181; 641, с.77-79, 83, 87-88]^,w. З цими аргументами, однак, не погодилися В.Антонович та 1.Линниченко₍ [644, с.181].

Найдокладніше питання про приєднання Поділля до BKJl розглянув у 1885 р. в монографії, присвяченій історії цієї землі, Н.Молчановський, один із учнів Антоновича. Він погодився з тим, що дана територія не була підвладна Польщі за часів Казімєжа [1232, с.4, 164, 184, 186-187, 189, 191]. В той же час Молчановський обережно поставився до “складного’⁵, на його думку, припу­щення Антоновича стосовно існування окремої татарської орди на Поділлі [1232, с.167, 175, 179]. Не мала вирішального значення і битва на Синій Воді; головну роль у переході під уособлену Коріатовичами литовську владу, на пе­реконання Молчановського, відіграли тодішнє послаблення Орди і особливо підтримка з боку місцевого населення [1232, с.179, 182]¹⁹°.

За здогадом Молчановського, суспільно-політичний устрій Поділля на час встановлення литовської зверхності був аналогічним до того, який мав іс­нувати у “людей татарських” Болохівської землі в XIlI ст. [1232, с.161]; цей по­гляд було запозичено у М.Дашкевича [639, с.104; 643, с.169]. Молчановський навіть робив висновок, що тутешнє населення не чинило значного спротиву та­тарському завоюванню [1232, с.157]; втім, в рецензії на його працю було слуш­но зазначено, що лише відчутне гноблення могло спонукати мешканців Поділля при першій же нагоді виступити разом з Коріатовичами проти татар [1494, с.343]. Звістка про згоду з місцевими отаманами, в яку увійшли Коріатовичі, дала досліднику підставу наголосити на “не зовсім звичних стосунках” цих об­ласних князів до центральної влади ВКЛ, а саме на відсутності повного підпо­рядкування останній. На його думку, це могло пояснюватися небажанням Уго­рщини та Польщі миритися тут із “виключним пануванням” Литовсько-Руської ^{[192] [193] держави [1232, с. 192-195, 227][194]. Слідом за Молчановським проти погляду на Коріатовичів як лише на знаряддя політики Альгірдаса виступив і А.Прєсняков [1232, с.217-218; 1429, Т.П, вып.1, с.72].}

Що ж стосується датування битви на Синій Воді, то, рішуче відкинувши варіант, наведений Стрийковським, Н.Молчановський зауважив, що вибір між двома іншими - 1351 та 1362 рр. - є важким; проте більш вірогідною є друга дата, з огляду на те, що до смерті хана Джанібека (1357 р.) Орда зберігала силу і єдність. Можливість же віднесення цієї події до часів Витаутаса він рішуче за­перечив [1232, с. 141, 174-179, 181, 253].

Як і Дашкевич, відкинув оповідання литовсько-руських літописів як тен­денційне А.Прохаска. Він спробував довести, що Поділля було звільнене від та­тар ще Казімєжем ПІ; литовського ж завоювання цієї землі ніколи не було, так саме, як і якоїсь особливої ролі тут князів Коріатовичів [2078, s.256-257]^{[195] [196]. Втім, це твердження викликало сумнів вже з боку іншого польського дослідни­ка - АЛевицького, хоча той також висловив невпевненість в історичності даної битви [2006, s.688]. Ще більш рішуче заперечення воно зустріло з боку М.Гру- шевського [612, с.9-10; 578, τ.IV, с.90, 241, 457]. Він повністю підтримав висно­вки В.Антоновича, зауваживши, що інформація, яку містить “Повість про По­ділля”, підтверджується і звісткою Никонівського літопису, яку в даному випа­дку годі запідозрити в тенденційності. Спростував він і версію Кромера, за якою битва на Синій Воді сталася за часів Витаутаса. Грушевський вказав на те, яким чином постала вигадана фігура “полководця Ольгерда”. В частині литов­сько-руських літописів “Повість про Поділля” не є виокремленою, а вміщена там, де оповідається про великокнязювання Витаутаса; наслідком стала плута­нина і змішування осіб двох правителів BKJI - Витаутаса і Альгірдаса [563, с.20-21; 581, с.490-494; 578, т.ІѴ, с.79-82, 87-94, 456-457; 584, с. 119].}

У східнослов’янських історіографіях кінця XIX - початку XX ст. погляди Бруна, Дашкевича, а тим більше Прохаски не здобули широкого визнання. Ли­ше В.Смирнов погодився з датуванням Синьоводської битви часами Витаутаса [1534, с. 159-163]. Натомість повну перевагу, завдяки авторитету В.Антоновича, отримала версія литовсько-руських літописів щодо вирішальної ролі в прилу­ченні Поділля перемоги литовсько-руських військ на Синій Воді в 1362 чи 1363 р. та надання цієї землі Альгирдасом, братам Коріатовичам^,9Я. Її прийняли Д.Іло- вайський, А.Барбашев, М.Владимирський-Буданов, М.Ясинськии, М.Петров, М.Любавський, ФЛеонтович, Ю.Сіцинський, Н.Рожков, О.Єфименко, В.Ляско- ронський, В.Ігнатовський, з польських істориків - С.Смолька [782, т.П, с.74-75;

З16, с.68; 317, c.21; 489. c.41 -42, 54, 76-78; 2 і 40, s.82; 1836, с. 1, 64-65; 433, c.26; 1334, c.70; 1337, c.30; 1144, c.57; 1138, c.9; 1143, с. 166, 176; 1057, c.350; 1526, с.8; 1527, с.10; 1528, c.6, 31; 1463, ч.ІІ, вып.2, c.61; 1465, τ.l, c.272; 722, c.83; 1154, c.99; 797, с.52]. Ця ж точка зору панувала в українській історіографії 1920-30-х рр. [1639, с.118; 1740, т.СХХХІѴ-СХХХѴ, с.42; 390, с.2-3; 1634, с. 15; 687, с.ЮЗ; 1719, с.23; 628, вип.ІІ, с.22]^[197]. Щоправда, при цьому не існувало єдиного погляду стосовно того, що відбулося раніше: Синьоводська битва і встановлення литовської влади над Поділлям чи відібрання Києва від князя Фе­дора. Спочатку переважала перша точка зору, висловлена І.Шаранёвичем [1760, с.187], а згодом обстоювана В.Антоновичем [280, с.150; 272, с.122] та низкою його послідовників. Пізніше здобуло перевагу припущення М.Грушевського, згідно з яким Синьоводська битва була одним із наслідків приєднання Київсь­кої землі до ВКЛ [578, τ.IV, с.81; 1639, с.118; 687, с.ЮЗ; 973, с.113; 1744, с.84- 85; 549, с.48]. І

Варто зазначити, однак, що в польській історіографії вже з початку XX ст. починає переважати традиційне для неї (від часів Яка Длугоша) трактування історії Поділля. В 1911 р. В.Абрагам знову піддав сумніву зв’язок між битвою на Синій Воді та приєднанням Поділля до ВКЛ; на його думку, проникнення сюди Коріатовичів розпочалося ще до 1349 р., але з польською, а не литовсь­кою допомогою [1841, s.4-8]. Цей погляд в основному прийняли, наприклад, А.Яблоновський, О.Галецький, Я.Натансон-Леський, Г.Пашкевич^[198], Ю.Пузина [1934, s.83; 1913, t.I, s.70-71; 2028, s.9, prz.9; 2043, s.83, 124, 229; 2041, s.380, 395,408; 2124, s.438-439]; історичність Синьоводської битви заперечував К.Хо- диницький [1873, s.57-58]^{[199] [200]. Втім, вплив цих концепцій відчувався переважно в межах польської історіографії; М.Чубатий, навпаки, визнавав лише “якусь за­лежність” північно-західної частини Поділля від Польщі у другій половині XlV ст. [1740, т.СХХХІ V-CXXXV, с.41]21’2.}

У зв’язку з проблемою приєднання Поділля до ВКЛ перебувають і питан­ня про межі здобутків Альгірдаса на півдні та про похід до Криму, що нібито здійснили тоді литовсько-руські війська. Ще М.Стрийковський, оповідаючи про битву на Синій Воді, стверджував, що Альгірдас досягнув тоді чорноморського узбережжя і воював у Криму, біля Кафи [216, t.II, s.7]. Про тодішнє спустошен­ня ‘^bKopcyня” (тобто Херсонеса) повідомляє й Михалон Литвин [51, с.64].

Тривалий час факт походу військ Альгірдаса до Криму, зокрема, на Херсонес, не піддавався*сумніву. Його визнавали А.-С.Нарушевич та С.Сест- ренцевич-Богуш [202.7, s.73]. У них дану тезу перейняли Н.Карамзін²⁰' та Т.Нарбут [819, τ.V, с. 14; 2024, t.V, s. 135-137]. Такої ж думки дотримувалася ще ціла низка дослідників (Д.Бантиш-Каменський, Т.Чацький, П.Кеппен, Н.Устря- лов, Й.Гаммер-Пургшталль, Д.Зубрицький, К.Шайноха, І.Шараневич, М.Смир- нов, І.Новицький, М.Дашкевич, Д.Іловайський) [311, с.19; 1727, с.139; 850, стб.41; 1668, ч.І, с.287; 451, с.90-91; 1928, s.319; 760, с.68, 71; 1756, т.І, с.325; 1425, с.15; 1760, с.187,230; 990, с.ЗО; 1540, с.2; 1273, с.40; 641, с.80-81; 782, т.П, с.74].

Доказ на користь цього частина дослідників шукала у вищезгаданій звіс­тці Никонівського літопису, де інформації про синьоводські події передує згад­ка про захоплення литовцями “Коршева”. Дехто (М.Дашкевич, Н.Молчановсь- кий) бачив у цій назві спотворене “Херсонес” або “Керч” [641, с.81; 1232, с.184]. Щоправда, Ф.Брун, слідом за Карамзіним [819, τ.V, с.228, прим.12], при­пустив, що в дійсності йдеться про Ржеву, а отже, вел. князь Альгірдас не ходив на Крим. За припущенням дослідника, це було справою згаданого у Кромера “полководця Ольгерда” [429, с. 171-173]. Однак здогад Бруна не знайшов прибі­чників. М.Грушевський визнав за краще утриматися від судження з даного пи­тання [578, т.ІѴ, с.79-80, прим.2].

С.Сестренцевич-Богуш твердив навіть, що війну в Криму вже у 1320 р. вів Ґедімінас [1522, т.І, c.349, т.П, с.234]. Підставою для цього могли слугувати легендарний переказ про похід Ґедімінаса на Кафу, Перекоп і п’ятигорських че­ркесів, записаний під час ревізії Канівського замку 1552 р. [9, ч.Ѵ, т.І, №ХХІ, с.65-66, ч.ѴІІ, т.І, №ХѴ, с. 103], та пасаж, що міститься на початку ѴПГфрагме- нту твору Михал она Литвина [51, cΛ>l]. Із Сестренцевичем-Богушем погодився Т.Чацький [1727, с. 139]; М.Смирнов натомість вказав на помилковість даного погляду [1540, с.2]. “Обмежували” похід цього вел. князя дніпровськими поро- ^[201] гами Ф.Брун та Р.Еркерт [430, с.221; 729, с.21]. Слідом за Нарушевичем, в де­яких працях популярного характеру аж до початку XX ст. твердилося навіть, нібито Ґедімінасом було приєднане Поділля [2027, s.72; 990, с.25; 1200, с.19; 406, с.16; 1211,c.7].

Про те ж, чи сягали територіальні здобутки ВКЛ доби Альгірдаса Чорно­го моря, судити вкрай важко. Позитивно відповідали на це питання, наприклад, Нарушевич, Сестренцевич-Богуш, Коцебу, Устрялов, Гаммер-Пургштапль [2027, s.73; 1522, т.І, с.349; 946, с.21; 1668, ч.І, с.337; 1928, s.3l9]. Пізніше на користь цього висловився В.Антонович, вважаючи, що терміном “Поділля” в ті часи означалася територія до чорноморського узбережжя включно [280, с.149-,150]. З ним погодились Д.Іловайський, Ф.Леонтович [782, т.П, с.74; 1057, с.350]. Протилежної гадки був Н.Молчановський, вважаючи, що, навіть коли війська Альгірдаса і дійшли сюди, це не мало якихось реальних наслідків. До 1421 р., коли, за повідомленням Жільбера де Ляннуа, подільський староста Ге- дигольд за наказом Витаутаса збудував тут замок [431, с.438-439], кордони Ли­товсько-Руської держави сягали узбережжя лише номінально [1232, с.15, прим.І, с.184]^[202].

На відміну від комплексу питань, пов’язаних із приєднанням Київщини, дослідження проблеми встановлення литовської зверхності над Поділлям вияв­ляє виразні риси дії позанаукових чинників. Ці ознаки модерною історіографі­єю було успадковано від історичної традиції XV ст., коли тривала литовсько- польська суперечка щодо прав на Поділля. При цьому “продовжувачем” литов­ських поглядів, природно, виявилися переважно репрезентанти східнослов’ян­ських (російської та особливо української) історіографій. Водночас співвітчиз­ників останніх (насамперед Ф.Бруна, М.Дашкевича) бачимо й серед критиків згаданої традиції; польські історики активно долучаються до даної дискусії ли­ше з межі XIX-XX ст., щоправда, незабаром здобуваючи явну першість за інте­нсивністю дослідження цієї проблеми. Що ж до впливу на історіографічний процес змін у джерельній базі, то переважно слід казати про процес “відсію­вання” маловірогідних свідчень наративних джерел.