Проблема часу і обставин приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави
У комплексі питань, що стосуються приєднання до BKJI Київщини, центральне місце, як і у випадку з Волинню, займає оцінка вірогідності наведеної вище інформації пізніх литовсько-руських літописів та творів М.Стрийков- ського стосовно приєднання цієї землі внаслідок походу Ґедімінаса на Південну Русь.
Як вже зазначалося, спочатку Стрийковський датував цю подію 1305 р. [217, s.232-234]. Алессандро Гваньїні у “Хроніці Європейської Сарматії” виправив цю дату на 1304 р. [175, s.66]l7°, а за ним так саме вчинив у ХѴП ст. автор Густинського літопису [71, с.348]. Дата ж, викомбінована Стрийковським пізніше [216, t.l, s.368], перейшла до “Кройніки” Феодосія Софоновича [129, с. 176] і отримала загальне визнання[170] [171] в літературі XVIII - початку XIX ст. (П.Симо- новський, В.Рубан, А.Рігельман, анонімний автор “Історії Русі в” та ін.) [1525, с.2; 1469, с.1-2; 1457, с.11; 889, с.5-6]. Щоправда, частина авторів, як і пізніше. за неуважністю датувала приєднання Києва 1320 р. замість 1321; Й.Штріттером (очевидно, внаслідок недогляду) називався 1323 р. [1591, ч.ІІІ, с.319]’72.Початок скептичному ставленню до даної традиції, як вже зазначалося, поклав Н.Карамзін. Щоправда, “київської" її частини він торкнувся більш побіжно, аніж “волинської5'. В якості головного контраргументу він вказав на повідомлення Новгородського І та інших великоруських літописів про пригоду, що спіткала архієпископа Василя Каліку. В 1331 р. він здійснив подорож до митрополита Феогноста на Волинь, де й був поставлений (25 серпня) на новгородську кафедру. Тоді ж у митрополита перебувало посольство від Пскова, яке просило про церковне відокремлення від Новгороду і пропонувало зробити єпископом свого кандидата Арсенія. Про це клопоталися, окрім тодішнього псковського князя Олександра Михайловича, Ґедімінас та інші литовсько-руські князі.
Феогност, однак, відмовив псковичам; поза сумнівом, це сталося під впливом новгородського посольства. Але останньому не судилося спокійне повернення додому: “Психа Baciviuu владыка от митрополита; яко прииха под Чернигов, и ту научением дияволим пригнася князь Федор Киевьскыи со баскаком в пятидесят человек розбоєм” [53, с.343-344; 73, с.75-76; 74, с.52; 75, ВЬ!П. 1, с.264; 76, с.249-250; 77, с.219; 86, стб.67-68; 135, с.55; 92, с.104; 94, с.170; 79, с.203; 81, т.Х, с.205]. Таким чином, зробив висновок Карамзін, ще в 1331 р. Київ не належав ВКЛ, а мав власного князя під зверхністю Орди [819, τ.IV, с.123, 125, 281, прим.270].Сумнів стосовно оповідання Стрийковського висловив і П.Кеппен [850, стб.40]. Докладніше зупинився на цьому Д.Бантиш-Каменський. Він вказав на те, що Київська земля не фігурує серед уділів синів Ґедімінаса; отже, на його думку, її прилучення (так саме, як і Сівершини), слід віднести до часів велико- князювання Альгірдаса та Івана II московського (1353-1358) [311, с.16-19]. Цю думку прийняв М.Погодін, не визнавши за потрібне навіть згадати в своєму підручнику з російської історії про похід Ґедімінаса [1405, с.123]. Н.Савельєв- Ростиславич висловив припущення, що Литва заволоділа Києвом тоді ж, коли Волинь перейшла від Юрія Андрійовича до Любартаса [1498, с.183-186]. Неви- значену позицію стосовно даної проблеми зайняв !.Данилович [636, с.92]. Правлінням Альгірдаса датував приєднання Києва й П.Долгоруков [686, с.278].
Однак загального визнання скепсис Карамзіна не отримав. Проти його поглядів виступив Н.Полевой (що, зрештою, не дивно). Він твердив, що події [172] 1331 p., навпаки, доводять тодішню литовську зверхність над Києвом [1417, τ.lV, с.348; 1418, ч.ІІ, с.72]. Як неодноразово зазначалося в літературі, за цією тезою треба визнати певну слушність: адже ворожі стосовно новгородців дії київського князя лежать якраз у річищі тодішньої політики BKJT. При цьому Полевой визнав аргументи Бантиша-Каменського і припустив, що BKJl не вдалося тоді закріпити Київщину за собою [1417, т.ІѴ, с.342-343, 348, 352].
“Намісником” Ґедімінаса вважав Федора й Т.Нарбут [2024, LI V, s.591, 593].В багатьох працях 1820-40-х рр. (М.Берлінського, митрополита Євгенія, М.Максимовича, Н.Устрялова, Т.Нарбута, М.Маркевича) довіра до існуючої традиції зберігалася повною мірою [372, с.13-14; 707, с.59, 99-101; 706, с.285, 319, 357; 1156, с.478; 1182, с.22; 1178, с.136; 1176, с.151; 1180, c.251; I181,c.l5; j 183, с.28; 1668, ч.І, с.283, 337; 2024, t.IV, s.487-492; 1210, т.Ѵ, с.131, 175, 199]. Датування Максимовичем (в одній з ранніх праць) приєднання Києва 1340 р. [1174, с.837] є, очевидно, звичайною похибкою. У варіанті ж, запропонованому І.Бєляєвим (1305 р.), годі не помітити впливу твору Ґваньїні [354, с.168-169].
Як і у випадку з “волинською” частиною, К.Стадницький спробував виділити вірогідне “ядро” оповідання про прилучення Ґедімінасом Київщини. Він з увагою поставився до зауважень як Карамзіна, так і Бантиша-Каменського, хоча й припустив, що відсутність Києва серед володінь Ґедиміновичів пояснюється небажанням вел. князя відбирати його у Альгімантаса (Ольгіманта) Голь- шанського. Проте Стадницький визнав можливість і іншого пояснення, а саме, що Київщина ще до смерті Ґедімінаса вийшла з-під його влади [2147, t II, s.21- 23]. (Годі визначити, чи можна тут вбачати вплив поглядів Н.Полєвого). Вказав Стадницький і на “альтернативну” щодо градиційної дату здобуття Києва, Він звернув увагу на Києво-Печерський, або Межигірський, рукопис XVIlI ст. (“Збірник Іллі Кощаківського”), в якому під 1333, а також 1340 і 1341 рр. розповідається про перемогу Ґедімінаса над київським князем Станіславом; першу з цих дат польський історик і запропонував у якості найімовірнішої [2147, t.∏, s.26],7∖ Що ж до вищезгаданого призначення до Києва католицького єпископа, то воно, на думку Стадницького, дійсно могло бути якось пов’язане з взаєминами BKJI із курією, але не з приєднанням Київської землі [2147, zt.II, s.23, prz.37][173] [174]. Факт завоювання Ґедімінасом Києва, слідом за Стадницьким, приймав і К.Шайноха [1756, т.І, с.299]. С.Соловйов, ідучи спочатку за традиційним поглядом [1568, №11, с.9, №12, с. 163], пізніше (очевидно, не без впливу праці Стадницького) обмежився обережним твердженням, що це прилучення відбулося за правління Ґедімінаса [1573, с. 196; 1567, с.279]. Рішуче заперечив можливість здобуття Київщини Ґедімінасом Д.Зубриць- кий. Вже у 1845 р. він визначив це як “вигадку” [763, с.256, прим. 143]. Пізніше він докладніше торкнувся даного питання. В якості головного доказу було вказано на те, що могутній хан Узбек не допустив би втрати Південної Русі’ \ Звернув увагу Зубрицький і на відсутність звісток про участь київських контингентів у боротьбі BKJl із Польщею за галицько-волинську спадщину. На його думку, Київська земля могла бути приєднана після 1376 р., можливо, вже за часів Витаутаса [762, ч.І, с.56, ч.ІІІ, с.265-268]. І.Шараневич у своїй ранній праці, слідом за Стадницьким, висловив сумнів у тому, що Київ уже на початку 1320-х рр. міг опинитися під литовською зверхністю [1761, с.107]. Проте двома роками пізніше він змінив свою думку, визнавши, як і Нарушевич, що призначення католицького єпископа засвідчує владу Ґедімінаса над Києвом вже в січні 1320 р. Тому Шараневич визнав за потрібне лише виправити дату походу та здобуття Овруча, Житомира і Києва на 1319 р. Потім, за його припущенням, литовці були витіснені звідси татарами; дії ж князя Федора в 1331 р. мають пояснюватися його “порозумінням” з Геді- мінасом [1760, с.128, 132-135, 137, 141, 143, 203]. Протягом 1860-70-х рр. довіру до традиційного погляду на приєднання Київщини зберігав І.Бєляєв [358, c.78]; до нього ж, хоча й дуже обережно, схилявся К.Бестужев-Рюмін [385, т.П, вып.1, с.2]. Визнаючи приналежність Києва ВКЛ вже у першій половині 1320-х рр., В.Васильєвський у той же час заперечував, що до цього призвів похід Ґедімінаса 1321 р. [472, с.169-170, 177]. Сумнів у цьому висловив М.Закревський [735, с.28]. Як вже зазначалося, В.Антонович спочатку зберігав довіру до оповідання литовсько-руських літописів і Стрийковського щодо приєднання до ВКЛ як Волині, так і Київщини [285, с.8]. Проте згодом він піддав його розгорнутій критиці з огляду як на низку анахронізмів і географічних помилок, так і на брак, підтвердження даної інформації у вірогідних джерелах. Натомість Антонович запропонував звернути увагу на наступні звістки Густинського літопису. Під 1361 р. тут вміщено запис: “В Kueeu на княжении Φeo∂op'∖ стаття ж наступного року стверджує: “В сие лито Ольгерд победи трех царков татарских и з ордами их, си есть Котлубаха, Качбея, Дмитра, и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инііыя руския державы во власть свою прият, и Киев под Феодором князем взят, и посади в нем Воподымера сына своего, и нача над сими владити, имъже отцы его дань даяху” [71, с.350]. Згадану інформацію дозволяють уточнити більш ранні джерела. Так, литовсько-руський літопис старшої редакції (середина XV ст.) оповідає: “Коли господар был на Литовской земли князь великы Олгирд и, шед в поле с литовье- ким войском, побил татаров но Cuhuu Воде, трех братов: князя Хочебия а Ky- тлубугу а Дмитрея” [100, с.66, 74, 102, 138, 160, 186, 207, 228]. Коротка звістка про ці події наявна і в Никонівському літописі (компіляції XVl ст.); під 1363 р. він повідомляє: “Того.же лето Литва взята Kopuieey. Того же лета князь ве- ликий Литовский Олгерд Гедименович Синюю Воду и Белобережие повоева” [82,τ.Xl, c.2],76∙ На цій підставі Антонович вибудував власну концепцію приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави. Отже, на думку В.Антоновича, лише внаслідок перемоги 1362 р. над татарами на Синій Воді відбулося приєднання до ВКЛ Поділля і Київщини. Саме розгром татар дозволив уникнути боротьби за Київ і безперешкодно замінити князя Федора на одного зі старших Ольгердовичів - Володимира [278, с.154; 280, с.59, 63, 150-151; 272, с.85; 274, с.229]. Відкинув український історик і звістку про завоювання Овруча і Житомира перед здобуттям Києва. Також торкнувся Антонович питання про те, яким чином постала легенда про похід Ґедімі- наса на Київ. Він вбачав у ній переробку звістки про похід вел. князя Витаутаса на Володимира Ольгердовича і відібрання Києва у останнього [100, с.65, 72, 90, 101, 138, 159, 186, 206, 228; 99, с. 147][177] (подібні дублювання дійсно притаманні “Хроніці Биховця”). Однак, як зазначалося, з критикою висновків свого вчителя виступив М.Дашкевич. Переважно вони стосувалися якраз проблеми приєднання Київщини. Дашкевич визнав, що воно не могло статися протягом 1319-1321 рр. [644, с.132; 641, с.41-42]. Він запропонував бачити у аналізованому оповіданні поєднання чотирьох різночасових, проте вірогідних звісток: про походи проти володимирського і луцького князів, про здобуття Овруча і Житомира і, нарешті, про приєднання Києва і Київської землі (третя і четверта події, на думку Дашкевича, могли статися і під час одного походу) [641, с.63]. М.Дашкевич заперечив можливість існування зв’язку між битвою на Синій Воді і прилученням Києва (який він вважав залежним від Волзької Орди, а не подільських татар). Останнє, на його думку, сталося за правління Гедімінаса, а саме після 1332 р.; цьому могло передувати захоплення Овруча і Житомира. При цьому він, як і К.Стадницький, спирався на вищезгадану інформацію “Збірника Іллі Кощаківського”: на думку' Дашкевича, згадку про здобуття Києва у 1333 р. слід вважати самостійною і такою, що була використана автором “Хроніки Биховця”. Близьким до поглядів Стадницького був і здогад Дашкевича про те, що важка боротьба з татарами змусила литовського вел. князя залишити Федора в Києві в якості намісника і визнати верховну владу Орди над ним [639, с.106, прим.136; 641, с.60-6 і, 64]. Перебування в 1356 р. у Києві митрополита Романа, поставленого за ініціативою Альгірдаса, також, на думку дослідника, засвідчує тодішнє перебування міста під литовською зверхністю [641, с.61]. Усунення ж київського князя Федора у 1362 р. Дашкевич розглядав як дії щодо ненадійного підручного [641, с.54-55, 81][178]. Характерно, однак, що в перевиданні своєї праці В.Антонович, врахувавши деякі критичні зауваження М.Дашкевича, повністю залишився при своєму баченні даної проблеми. “Збірник Іллі Кощаківського”, зауважив Антонович, містить переважно матеріали, запозичені з руських літописів та “Хроніки” М.Стрийковського; звісток же, що походять з невідомих джерел, тут обмаль [117, c.XVJ. (Пізніше з цим погодився М.Грушевський, дійшовши висновку, що в основу згадки про прилучення Києва в 1333 р. покладено інформацію, запозичену у Стрийковського, а не навпаки [581, с.477-478; 578, т.ІѴ, с.428-430]). Обидві точки зору знайшли численних прихильників. Більшість дослідників, повністю чи частково, погодилася з основними тезами В.Антоновича (щодо легендарності походу Гедімінаса на Київщину та обумовленості її приєднання до BKJl перемогою на Синій Воді на початку 1360-х рр.). Прийняв їх М.Костомаров [937, с.180-181], змінивши свій попередній погляд [929, с.66-67]. Так саме вчинили Д.Багалій, М.Коялович, Р.Зотов, О.Андріяшев, М.Петров, Є.Замисловський, К.Бестужев-Рюмін, А.Барбашев, Ф.Леонтович, П.іванов, М.Василенко, В.Ключевський, С.Платонов, М.Довнар-Запольський, Н.Рожков, С.Томашівський, О.Єфименко, В.Іконніков, А.Прєсняков, В.Пічета, М.Покров- ський, Б.Барвінський [297, с.310; ЗОЇ, вип.2, с.127; 962, с.92; 759, с. 120-121,213; 266, с.200, прим.4; 1334, с.70-71; 2140, s.82,115; 738, с.55; 433, с.26; 387, с.498; 317, с.14, 21; 1057, с.24, 27, 150-151, 182-183; 1050, с.59; 771, с.191-192; 467, с.819; 875, т.І, с.292; 1394, с. 132-133; 667, с.15; 672, с.57; 1463, ч.П, вып.2, с.61; 1465, т.І, с.271-272; 1637, c.20, 23; 722, c.83; 779, Т.П, кн.і, c.484; 1429, т.П, вып.К c.57, 71: 1432, с.298, прим.2; 1370, c.344; 1371, стб.222; 1364, с. 16; 1416, τ.IIl, c.7; 334, с.185]. Здійснивши самостійний ретельний аналіз -джерельних звісток, М.Гру- шевський в основному погодився з висновками свого вчителя [581, с.49, 471- 494; 578, т.ІІІ, с.526, т.ІѴ, с.17-19, 73-78, 428-430; 584, с.118]""’. Однак він за- йняв дещо обережнішу позицію, зокрема, щодо датування приєднання Києва 1362 р. [581, с.490-493]. На думку Грушевського, не можна повністю виключити, що похід Ґедімінаса і навіть окупація міст Київщини дійсно мали місце. Очевидно, ця земля вже в даний час знаходилася у сфері впливу BKJl[179] [180], що засвідчують дії князя Федора в 1331 р.; впевнено, на думку дослідника, можна твердити лише, що ‘‘перед Ольгердом Київщина не була введена ціла і остаточно в круг литовських волостей” [581, с.468,.487; 578, т.ІІІ, с.174, прим.2, т.ІѴ, с.17-19, 73, 78, 428; 584, с.118; 576, с. 137]. Як зазначалося, М.Грушевський обстоював тезу про поступове прилучення Київщини до Литви окремими частинами [578, т.ІѴ, с.173, т.Ѵ, с.12]. Заміна ж князя Федора Володимиром Ольгер- довичем, за його припущенням, могла бути пов’язана із церковними справами; останні, на думку Грушевського, доводять, що до початку 1360-х рр. Київ не перебував під литовською владою [578, т.ІѴ, с.76-78, 81]. Однак були висловлені й інші позиції стосовно трактування фактів церковної історії даної доби. Так, А.Павлов вважав появу в Києві (близько 1352 р.) митрополита Феодорита, поставленого тирновським патріархом, доказом існування в той час зверхності ВКЛ над містом [1293, с.245; 1272, с.240][181]. Спробував уточнити висновки Антоновича П.Клепатський. На його думку, знаходження у Києві митрополита Романа засвідчує, що литовська влада тут була встановлена між кінцем 1356 і липнем 1361 рр., але ближче до першої дати. За припущенням Клепатського, Київщина перейшла під зверхність Литовсько- Руської держави дещо раніше за Брянськ (можливо, це сталося внаслідок одного походу), тобто, найімовірніше, у 1356-1357 рр. [868, с.1-24, 69]; з цим погодився !!.Соколов [1550, с.365, 386]. Що до подій початку 1360-х рр., про які оповідає Густинський літопис, то їх, за оцінкою Клепатського, треба тлумачити як усунення князя Федора, а не приєднання Києва; Володимир Ольгердович же почав княжити тут не раніше 1367 р. [868, с.23-24]. (Останній здогад, очевидно, вперше був висловлений !.Даниловичем; час від часу він повторювався й згодом [641, с.54; 2042, s.44,294-296]). Не бракувало й тих, хто принципово не погодився з точкою зору В. Антоновича та його послідовників. Тією чи іншою мірою поділяли погляд К.Стадни- цького та М. Дашкевича щодо реальності походу Гедімінаса на Київ Д.Іловайсь- кий, М.Владимирський-Буданов, М.Ясинський, Є.Голубинський, М.Максимей- ко, К.Болсуновський [782, т.П, с.58, 73, 540, прим.16; 1736, т.П, с.196; 652, с.9; 492, с.78; 489, с.38-40, 50; 996, т.І, с.4; 1836, с.63-64; 1459, с.58; 352, с.114; 531, с.128, 130, 161, 181; 532, с.49; 533, с.233; 1164, с.2; 1167, с.5-6, 15, 43-44; 1165, с.8, 19; 406, с. 12]. Повністю став на позицію Дашкевича, наприклад, Н.Тихоми- ров [1631, с.159]; польські історики М.Бобжиньський та К.Ґожицький у визначенні дати приєднання Київщини до ВКЛ вагалися між 1319-1320 і 1333 рр. [1859, t.l, s.271; 400, т.І, с. 181, 208; 1909, s.6; 1542, с.62; 544, c.70]; В.Милькович продовжував довіряти даті, наведеній Стрийковським [1221, с.24]. Припускав можливість насгупу ВКЛ на Південну Русь у 1330-х рр. І.Линниченко [1076, с.97]. Обережно прийняв висновки Дашкевича М.Любавський [1144, с.36; 1148, с.22-23]; пізніше, в 1920-х рр., він змінив точку зору, приєднавшись до позиції Антоновича [1138, с.9; 1137, с.62, 67; 1143, с.168, 176]. Нарешті, І.Філевич, а за ним деякі інші дослідники взагалі відмовилися від якогось визначеного судження стосовно даної проблеми, вважаючи її надто спірною [1674, с.41-42, 129; 1680, №3, с.421; 1682, с.43; 468, с.488; 725, с.4, прим.1; 1614, с.32-33; 1080, с.1]. Новий поштовх до дискусій було дано у 1916 р. М.Фасмер звернув увагу на запис, вміщений у грецькому збірнику XlV ст. (№840 Ватиканського зібрання). Тут згадано про Федора, брата ^Kεvτημηvoς,^a; на думку Фасмера, в останньому слові слід бачити ім’я Гедімінаса [1439, с.58]. М.Присьолков, датувавши цей запис 1330 р. (тобто часами митрополита Феогноста), припустив, що йдеться про того самого київського князя Федора, який згадується під 1331 і 136Г- 1362 рр. [1439, с.67]. Таким чином, з’явився ще один аргумент на користь приєднання Київщини Ґедімінасом. Треба зазначити, що особа Федора, точніше, проблема його походження привертала увагу дослідників і раніше. М.Щербатов висловив здогад, що тут ідеться про подільського князя Федора Коріатовича [1797, т.ІІІ, c.339],5b. Н.Карамзін та М.Смирнов вважали Федора ‘‘руським князем’* [819, τ.IV, с.125; 1539, с.76], тоді як С.Соловйов кваліфікував таке твердження як безпідставне [1559, кн.П, с.ЗЗЗ, прим.426]. Д.Зубрицький, спочатку обмежившись зауваженням щодо “невідомого” походження Федора [762, ч.І, с.57], згодом відніс його до чернігівських Ольговичів [762, ч.ІП, с.265]. Гіпотезу Зубрицького підтримали Н.Квашнін-Самарін, М.Дашкевич, Р.Зотов, А.Соболевський, М.Любавський [849, с.І2; 639, с.105-106; 759, с.114, 117, 296; 1545, с.9; 1148, с.22; 1143, с.168, 176]. Дехто; починаючи з М.Дашкевича та Д.Іловайського [641, с.61; 782, т.П, с.540, прим. 16; 1148, с.22; 1143, с. 176], пробував ототожнити київського князя з Федором Святославичем - послом Гедімінаса в Новгороді у 1326 р. [53, с.98, [182] 341, 458; 74, c.50; 75, вып.І, c.260; 77, c.217; 86, стб.64; 135, с.51; 79, c.I99]ix4. М.Грушевський, слідом за Антоновичем, вважав безпідставними будь-які судження щодо походження Федора [280, с. 143; 272, с. 122; 581, с.469; 584, с.118]. Він та П.Клепатський навіть висловили сумнів у тому, чи дійсно останній був князівського роду4581, с.469-470; 578, т.ІП, с.173; 868, c.l6]ιs∖ Що до здогаду, нібито християнське ім’я ‘‘Федір” могло належати Альгімантасові Гольшансь- кому, який нібито став намісником у Києві по поході Гедімінаса, то в літературі неодноразово зверталася увага на те, що насправді при хрещенні він отримав ім'я “Михайло”. Н.Квашнін-Самарін та М.Дашкевич припускали, що загадковий київський князь Станіслав, згаданий в оповіданні про виправу Гедімінаса. міг мати друге ім'я “Федір” [849, с.12; 639, с.106; 641, с.58-59][183] [184] [185]; заперечив таку можливість Р.Зотов [759, с.120]. Нарешті, К.Болсуновський, невідомо на якій підставі, оголосив його “татарським ставлеником Федором Романовичем мо- жайським” [406, с. 14-15]. Але повернімось до розвідки М.Присьолкова і М.Фасмера. Належну увагу вона привернула не одразу, очевидно, з огляду на те, що воєнна доба не надто сприяла науковим студіям. Протягом 20-30-х рр. XX ст. провідною в українській історіографії лишалася думка про “невідоме” походження князя Федора [262, с.31, прим.1; 687, с.99; 628, вип.П, с.22]. Твердження про його приналежність до Ольговичів знайшло прихильника в особі В.Мавродіна [1157, с.62-63; 1160, с.314]. Лише в 1933 р. польський історик Г.Пашкевич в першому (і єдиному) томі фундаментальної праці “Ягеллони та Москва” звернув увагу на твердження Присьолкова і Фасмера, поставившись до них із повною довірою і оголосивши князя Федора братом і намісником Гедімінаса в Києві [2041, s.256, 328-331, 334, 355,408; 2042, s.10-11,294, 305,346]. Саме завдяки Пашкевичу ця точка зору здобула широке визнання; однак спочатку це- стосувалося лише польської історичної літератури [2123, s.36-37; 1979, s.7; 1982, s.17, 106-108, 167, prz.399; 1981, s.!37]. У східнослов’янських же (насамперед українській) історіографіях протягом 1910-50-х рр. широке визнання зберігала концепція В.Антоновича [797, с.51; 1780, с.109; 1037, с.174; 264, с.21; 1757, с.38; 1533, с.П; 800, с.52; 687, с.99, 103; 973, с.ПЗ; 1719, с.23; 628, вип.П, с.22, 32; 1809, с.132; 1160, с.315; 478, с.240, 427, прим.103]. З іншого боку, деякі автори продовжували висловлювати впевненість в історичності походу Гедімінаса та завоюванні ним Київської землі, хоча й без посилань в якості аргумент}' на тезу про родинні зв’язки Федора з литовським вел. князем [1072, c.8; 1211, c.7; 2028, s.9; 2185, s.97, 99; 1155, c.203; 1789, с.82; 785, с.19; 1808, с.199; 1163, с.181; 1450, с. 126; 841, c.313; 295, c.88; 1508, c.67]; як і раніше, зустрічалися випадки відмови від остаточного судження в цьому питанні [1913, t.I, s.47-48, 81; 35, с.143; 1259, с.127]. Втім, майже в усіх випадках ідеться про праці популярного характеру чи принаймні такі, що не мали метою самостійний аналіз даної проблеми. Варто згадати хіба що оригінальне припущення, зроблене в середині 1920-х рр. О.Андріяшевим: на його думку, Ґедімінасом були захоплені лише Овруч і Житомир, а Федір київський перебував під його впливом; приєднання ж Києва відбулося між 1360 та 1363 рр. [263, с.62-63; 1421, с.307,310][186] Стосовно походження легенди про похід Гедімінаса на Київ уже М.Групі евський висловив припущення, згідно з яким дане оповідання мало обгрунтовувати чиїсь права, і вказав при цьому на князів Гольшанських: адже Іван Оль- гімантович, син гаданого першого намісника Києва від ВКЛ, дійсно був призначений сюди Витаутасом наприкінці 1390-х рр. [581, с.482-483]. Є докази на користь того, що пізня (широка) редакція литовсько-руських літописів була створена в колах, тісно пов’язаних з родиною Гольшанських, ^окрема Павлом Олександровичем Гольшанським, єпископом берестейським (з 1522 р.) та віль- нюським (з 1536) [1807, с.225-227,230-231]1*8. Як і у випадках, розглянутих вище, приступна нині джерельна база дослідження проблеми прилучення Київської землі до ВКЛ була введена до обігу протягом досліджуваної доби. Подібно до справи приєднання Волині, традицію про здобуття Києва Ґедімінасом рано було піддано сумніву. В підсумку ж дискусії між В.Антоновичем і М.Дашкевичем на межі 70-80-х рр. XIX ст. постали два варіанти вирішення даного питання, до яких (із певними уточненнями) зводяться погляди, висловлені в літературі досьогодні. Видається очевидним, що перший із них значно обгрунтованіший; як щойно зазначено, оборонці історичності виправи Гедімінаса на Київ змушені гранично мінімізувати її наслідки. Проте водночас слід визнати, що відомих джерельних свідчень замало для остаточного спростування даної концепції. Що ж до впливу політичних або ідеологічних чинників на позиції дослідників даного питання, то він не відчувається (стосовно пізнішої доби можна казати хіба що про прагнення частини литовських істориків “задавнити” опанування Києва Литвою). Швидше, та й то лише в окремих випадках, прослідковується дія такого фактору, як приналежність історика до певної школи.