Боротьба Литви за галицько-волинські землі

Втім, родинні зв’язки Марії не відіграють суттєвої ролі в реконструкції історичних подій згаданої доби. Незмірно важливішим є погляд стосовно зв’яз­ку між особами князя Юрія, про грамоти якого йшлося вище, і Болеслава. Вже наприкінці XVIll ст. А.-С.Нарушевич стверджував, що по смерті синів Юрія 1 правителем Галичини і Волині було обрано Болеслава Тройденовича. Цю точку зору підтримав Й.-Х. фон Енгель [2026, t.IX, s.66, prz.l; 1896, s.585]. Йдучи за ними, треба було визнати тотожність цього князя з Юрієм II. Проте Н.Карамзін трактував справу інакше, вважаючи, що Юрій Il помер бездітним біля 1336 р., що й дало змогу Болеславу як родичу за жіночою лінією отримати галицько- волинську спадщину.

Точка зору Карамзіна утримувала статус аксіоми як у російській історич-. ній науці, так і серед “руських'’ істориків Галичини до першої половини 1880-х рр. її поділяли, зокрема, М.Погодін, Н.Устрялов, М.Максимович, Д.Зубриць­кий, С.Соловйов, М.Смирнов, І.Шараневич, М.Костомаров, М.Коялович, А.Пе- трушевич, К.Бестужев-Рюмін, В.Антонович, І.Срезневський, Д.Іловайський, церковні історики Філаретта Макарій [1405, с.120; 1668, ч.І, с.285; 1171, с.395; 763, с.65-66, 95-97, 103,414, прим.292; 762, ч.І, с.9,42, ч.ПІ, с.252, 259-261,269, 290-291; 760, с.36, прим.32; 1559, кн.П, с.238, 333, прим.425; 1557, с. 144; 1539, с.59-61, 63-67, 70, 74-77, 117, 124, 145; 1538, с.17, 21; 1761, с.54-55, 66, 107; 1760, с.136-137, 146-147, 152; 1759, с.69-70; 1758, с.28; 908, с.536; 954, с.270;

1673, пер.ІІ, с.39; 1161, т.Ѵ, с.319; 14, с. 16; 385, т.І, с.298; 280, с.85; 271, с. 157, 160, 166, 169; 15ⁱ77, №11, с.226; 782, Т.П, c.77-79]^,,°: (Перманентний опонент Карамзіна Н.Полєвой припустив, що батьком Юрія ТІ міг бути не Андрій, а Лев II [1417, т.ІѴ, с.344-345; 1418, ч.ІІ, с.70-71; 4, т.П, прим.125, с.І4; 865, с.213; 982, с.63; 527, с.354]. Курйоз являє твердження анонімного автора бібліографі­чної розвідки, яка з’явилася у 1867 р., нібито Юрій II був братом Андрія і Лева II [1277, c.238]). Втім, траплялися й поодинокі винятки. Так, М.Маркевич, ви­знаючи існування Юрія II Андрійовича, вважав, що влада на Волині тоді вже належала Ґедімінасу, а в Галичині у 1320-1340 рр. правив Болеслав [1210, т.І,

с. І І, т.Ѵ, с.9, 131, 141, 145]; не виключено, що це пояснюється впливом праці Нарушевича.

Започаткована останнім традиція щодо тотожності Юрія II і Болеслава Тройденовича, попри популярність погляду Карамзіна, остаточно не перерива­лася (переважно в польській історіографії). У 1850-70-х рр. цю точку зору об­стоювали К.Шайноха, Ф.Козловський, А.Бєльовський, К.Райфенкугель [1756,

т. І, с.ЗОЗ; 1974, s.114-115, prz.5; 180, p.620-621, prz.l; 2130, s.422].

Визнання Юрія II і Болеслава однією особою було негайно і майже одно­стайно підтримане польською історіографією [1445; 1909, s.10-11; 2088, passim; 2007, s.762; 1849, s.452-453; 1444, c.408; 2032, s.28; 2185, s.93; 2053, s.49-50]"'. Думки ж українських та російських вчених з цього питання розділилися. Пер­шими підтримали Ржежабека київські історики М.Дашкевич та І.Линниченко [646, с.4О; 641, с.46, 115; 1076, passim; 1085, с.206-207; 1077, №5, с.149 і далі; 1084, с.301; 1075, passim; 1081, с.12-13], а також А.Кунік, АЛаппо-Данилевсь- кий, Й.Гонсьоровський [999, passim; 1033, passim; 536, c.67, 72]. Визнали прав­доподібним цей погляд В.Антонович (у перевиданні свого “Нарису...” 1885 р.) і К.Бестужев-Рюмін [281, с.51; 387, с.501]. До них приєдналися І.Філевич, Ф.Ле- онтович, М.Грушевський, В.Іконніков, С.Томашівський та ін. [1683, с.І34;

1674, с. VII, 43, 47, 50 та ін.; 1678, с.319 і далі; 1057, с.27, 208, 215, 226; 594, с.7; 578, т.І, с. 1, т.Ш, с. 108 і далі, т.ІѴ, с.З і далі, т.Ѵ, с.226-227, 289, 430, τ.VI, с.28. 298; 584, с.91; 845, с.237-238; 722, с.76; 779, т.П, кн.1, с.551; 1550, с.263; 1639, с.І 10].

^11.1 Характерно, що до думки Карамзіна приєдналася й низка польських істориків (І.Ходиницький, Ю.Ярошевич, К.Стадницький, Т.-Є. Отецький, М.Бобжиньський) [1868, s.22- 23, 32-33; 1942, cz.l, s.43; 2147, t.ll. s.4∕5, 6-Ю, 25-26, 45; 1779, т.І, с.163; 2149, s.20, 24; 1859.

~t.l, s.242j.

^1.1 О.Бальцер вказав до того ж на звістку, яка остаточно доводить тотожність Юрія і Болеслава: в ‘'Познанських анналах" останнього названо‘‘/to/e.vZtww.v dic!ns (lcor∣^∣ius".

Однак і карамзінський погляд тривалий час зберігав свої позиції, що в де* яких випадках пояснювалося незнанням праці Ржежабека [1118, с.109; 471. с.453; 1338,.c.20-22; 1334, с.50, 52, 68; 1337, с.27; 1144, с.38-39; 851, с.452/453; 1605, с.19; 535, с.228; 352, с.116; 1631, с.11-12, 40, 73, 75, 82 та ін.; 1632, с.2; 531, с.154, 158-159, 896; 1194, ч.І, с.199]. Були і спроби спростувати або уточ­нити висновки чеського історика. Так, О.Андріяшев, АЛонгінов (у пізнішій праці), В.Милькович, Б.Барвінський вважали, що проблема поки не є остаточно вирішеною [266, с.207, прим.2; 1115, с.3-7, 11-13; 1221, с.27, прим.1; 320, с.22]. П.Іванов припустив, що існували і Юрій II, і Болеслав, який, обійнявши галиць­ко-волинський стіл, теж прийняв ім’я “Юрій" [772, с.129-146; 771, с.202-223]^{1 l}.

Важким дпя вирішення питанням є родинний зв’язок з останніми Романо­вичами Любартаса, який відігравав найактивнішу роль у змаганнях ВКЛ з По­льщею та Угорщиною за Галичину і Волинь. Литовсько-руські літописи повід­омляють, що останній володимирський князь видав за Любартаса свою дочку: ⁱ'a Люборта принял володимеръскыи князь к дотьце во Володимер и в Луцеськь и во въсю землю Волынъскую” [100, с.61, 85, 110,115, 133]. Отже, маємо справу з ситуацією, аналогічною до одруження Альгірдаса з дочкою вітебського князя. М.Стрийковський “додав” до цієї оповіді ім’я володимирського князя - “Воло­димир”, вмістивши її перед походом Гедімінаса на південноруські землі [216, t.I, s.382].

У визначенні того, чиєю дочкою була дружина Любартаса, спостерігаємо не менше розмаїття думок, аніж в аналогічній ситуації з матір’ю Болеслава Тройденовича Марією. Не вважали можливим певне судження щодо цього

H. Полєвой, Ю.Вольф, П.Іванов [1417, τ.IV, с.343; 2162, s.74; 771, c.219]; втім, переважною більшістю дослідників називалися брати Юрійовичі. Н.Карамзін,

I. Шараневич, М.Смирнов вагалися між Андрієм та Левом II [819, τ.IV, с.12.3, 125; 1760, с.136, 149, 153; 1539, с.75-76, 153; 1538, с.21]. “Кандидатуру” першо­го з них обстоювали П.Долгоруков, Ї.Ржежабек, М.Бобжиньський, А.Кунік, І.Линниченко, АЛонгінов, І.Філевич, А.Прохаска, МЛюбавський, ФЛеонто- вич, пізніше Г.Пашкевич [686, с.342; 1456, с.51, 55; 1859, t.l, s.241; 999, с.138- 139; 1076, с.85; 1077, №5, с.152; 1075, с.112; 536, с.67; 1118, с.110; 1115, с.10, 50; 1674, с.43; 1680, №2, с.259; 2088, s.5; 1144, с.38-39; 1050, с.61; 1057, с.24, 220-221, 236; 1059, 1908, №7, с.41; 2053, s.40, 54, prz.1]. На користь Лева II ви­словлювалися К.Стадницький, Т.-Є.Стецький, В.Антонович, Д.іловайський, О.Андріяшев, А.Барбашев, Є.Голубинський [2147, t.II, s.4∕5, 25-26, 44; 2149, s.20-22; 280, с.86-87; 271, с.158; 272, с.82-83, 127; 782, т.П, с.58, 77; 266, с.201, 203,227; 317, с.14; 1605, с. 19; 531, с.154, 159]. Д.Зубрицький вважав імовірними тестями Любартаса як Андрія, так і його гаданого сина Юрія II [763, с.129-1 ЗО; 762, ч.ІІІ, с.265, 290-291; 760, с.40, 46, 84-85; 1739, с.ЗО, 40]. Другий варіант був

^1,2 В наш час уявлення про тотожність Юрія II і Болеслава Тройденовича є загалом усталеним, попри окремі винятки, шо зустрічаються досі (втім, переважно в нефахових пра­цях) [1740, τ.CXLIV-CXLV, c.21; 1499,*c.307; 1630, с.81; 841, с.314; 1460, с.122]. Точку зору П.іванова нещодавно спробував відродити В.Насевич [1256, с.78, 80-81, 84, 86-87, 89, 148, 157].

55 підтриманий більшістю галицьких істориків [1761, с.66, 109; 527, с.355; 1740, τ.CXLI V-CXLV, с.21].

Чи не найоригінальніший здогад висловив М.Грушевський. Він запропо­нував бачити в жінці Любартаса дочку Болеслава-Юрія П, який, на відміну від інших названих князів, дійсно був останнім правителем Галицько-Волинської держави. Пікантності цій гіпотезі додає те, що сам Тройденович, за свідченням Длугоша, одружився в 1331 р. у Плоцьку з Євфимією (Офкою) Ґедимінівною [172, t.IV, S. 146]; отже, дружиною Любартаса мала стати його власна племінни- ця [578, т.ІН, с.116, 121,127, 139-140, 531-532, 570, т.ІѴ, с.19, 506]?^[98] 3 цим по- годились А.Прєсняков (що взагалі поділяв багато оцінок Грушевського стосов­но литовсько-руської історії), Г.Вернадський, М.Сидор [1429, т.ІІ, вып.1, с.41; 478, с.209; 1523, c.12]^π4. Різко заперечив можливість подібного шлюбу І.Лин- яиченко [1075, с.112; 2185, s.99, prz.3].

Існує єдиний доказ князювання Любартаса на Волині ще до 1340 р., що мало б промовляти на користь отримання ним цих земель у спадщину за дру­жиною. Це фундушева грамота соборній церкві Йоанна Богослова в Луцьку, да­тована 8 грудня 1322 р. [9, ч.І, τ.Vl, №1, с.1-4; 20, №6, с.20-22], в якій Любартас іменує себе князем луцьким і володимирським. Однак вже М.Дашкевич та П. І ванов висловили скепсис щодо дати цього акту. Останній (слідом за T.- Є.Стецьким) припускав, що його слід віднести до 1372 р. [2149, s.39-40; 641, с.96, прим.2; 772, с. 141; 771, с.220, прим.6]. Критичним було ставлення до даної грамоти О.Андріяшева [266, с.207, прим.4]; М.Грушевський рішуче оголосив її фальсифікатом [578, т.ПІ, с.139, 531, τ.V, с.449, 459, τ.VI, с.304; 580; 582, с.9]. Більшість же істориків ставилася до неї з довірою [1115, с.6, 10; 1678, с.327- 328; 1057, с.223; 1059, 1908, №5, с.152, прим.12; 684, с.323, 327, 331, 334, 336; 671, с. 10-11; 493, вып.ѴІ, 1907, с.8]. Обидві точки зору, однак, декларувалися голослівно. Спеціально піддав дане джерело аналізу в 1905 р. Д.Щербаківський, дійшовши висновку, що акт міг бути автентичним, але виданим лише наприкі­нці життя Любартаса [1796]. Не усталився єдиний погляд стосовно цього пи­тання і пізніше [2053, s.40, prz.3; 515, с.181; 1711, с.114].

Відповідно, по-різному трактується проблема володіння Любартаса Во­линню (чи її частиною) до 1340 р. Ще М.Кромер у середині XVl ст. твердив, що Любартас успадкував Волинь по дружині, тоді як Болеслав княжив у Галичині [187, s.603]. Це отримало широке визнання, хоча і з розбіжностями в нюансах. Так, С.Руссов вважав, що Любартас отримав Володимир у спадок, а Луцьк йо­му дав Ґедімінас [1492, с.23]. Також приписували йому володіння всією Волин­ню Й.Лелевель, Д.Зубрицький, А.Петрушевич, І.ИІараневич, М.Смирнов, К.Бе- стужев-Рюмін, А.Лонгінов, М.Любавський, Ф.Леонтович, І.Філевич, П.Coko-

лов, В.Пічета [1988, s.l 14, 121; 763, с.98-99, 110, 114, 129-130; 762, ч.І IL с.266- 267; 760, с.36, 40, 85; 1344, с.18-19; 1761, с.109, Ill; 1760, с. 152-154; 1539, с.75- 77; 1538, с.21; 385, т.І, с.298; 1115, с.ІО; 1144, с.39; 1127, с.152; 1057, с.202, 217- 218, 223, 232, 279; 1050, с.61; 1682, с.44; 1550, с.264, 274, прим.1; 1365, с.8]. Лише частину (неназвану) волинських земель визнавали за молодшим Ґедимі- новичем Н.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський, Н.Полевой [819, т.ІѴ, с.123; 311. с. 17; 1417, т.ІѴ, с.343]. Більшість дослідників воліла шукати цей спадковий уділ в Луцьку [2147, t.Il, s.10-11,25, 46; 280, с.86-87; 271, с. 170; 272, с.127; 782. т.П, с.58, 77; 999, с. 139-140; 266, с.37, 201-203, 207-208; 1836, с.70; 1909, s.l0; І333, с.64, 69, 74; 317, с.14; 1605, с.19; 771,c.224; 531, с.158-159]; лише поодинокі ви­словлювалися за Володимир [1668, ч.І, с.283; 346, c.!6]^,b.

Щоправда, з утвердженням погляду про тотожність Юрія Il і Болеслава Тройденовича стає помітним скептичніше ставлення до подібних здогадів. Вже Ї.Ржежабек га М.Дашкевич заперечили можливість того, що Любартас володів якоюсь частиною Волині в якості спадщини [1456, с.17, 55; 641, с.46, прим.2]^И6. Такого самого висновку дійшов І.Линниченко [1077, №5, с.152]. М.Грушевсь- кий припускав, що Болеслав-Юрій II міг прийняти зятя “на грунт”, але запере­чував, що це могли бути Луцьк чи Володимир [578, т.ІП, с.139, 531 ]^,,7.

Не було одностайності і в тому, як пов’язати цей шлюб з походом Гедімі- наса на Волинь (звісно, якщо останній мав місце). Н.Устрялов, слідом за Стрий- ковським, вважав, що укладення шлюбу передувало війні [1668, ч.І, с.283]^{[115] [116] [117] [118]. Навпаки, вважали його результатом останньої К.Стадницький, К.Бестужев-Рю- мін, !.Линниченко [2147, t.II, s.25; 385, Т.П, вып.1, с.2; 1077, №5, с.152] (а в наш час - С.Думін [697, c.91]).}

Повернемося до облишеної на тривалий час проблеми вірогідності опові­ді про згаданий похід. Як вже зазначалося, скепсис Карамзіна суттєво не похи­тнув віри істориків у реальність цієї події та в її наслідки [705, ч.ІѴ, с.29; 1668, ч.І, с.283; 1666, c.34; 2024, t.IV, s.485-487; 1210, τ.V, c.131; 1172,x. 161; 908, c.535]. До того ж Т.Нарбут повідомив, що відкритий ним т. зв. “Равданьський рукопис”^[119] містить звістку стосовно походу Ґедімінаса в 1315 р. (напередодні смерті Витяніса) на Русь [2024, t.I, s.156, prz.l, t.IV, s.463-464,466,469-471].

Першим спробував відокремити вірогідну інформацію про похід Ґедімі­наса від неправдивої К.Стадницький у монографії, присвяченій Любартасу (1853). Насамперед він піддав сумніву дату, подану Сгрийковським. Вказав він і нате, що даний похід не мав тих далекосяжних результатів, які йому припису­валися. Під час війни загинув Андрій Юрійович (що, за здогадом Стаднииько- го, міг мати і друге, мирське ім’я - “Володимир”). До ВКЛ були приєднані Бе­рестейщина і Турово-Пінщина; проте Галичина і Західна Волинь (з Володими­ром) залишилися у сина загиблого, Юрія II Андрійовича. Іншим наслідком вій­ни, як вже зазначалося вище, Стадницький вважав шлюб Любартаса з дочкою Лева і наступне отримання Луцька. Приєднання ж Литвою решти Волині він пов’язував зі смертю Юрія II [2147, t.II, s.4∕5, 19-26, 45-46]. (Повністю прийняв цю точку зору Т.-Є.Стецький [2149, s.22,24]).

Ще в 1845 р., слідом за Карамзіним, недовіру до звістки про похід Ґедімі­наса висловив Д.Зубрицький, не визнаючи фактів як приєднання Волині до ВКЛ, так і загибелі одного чи обох Юрійовичів [763, с.65]. Розгорнуту ж крити­ку цього оповідання він здійснив десятьма роками пізніше [762, ч.ІП, с.262- 268]. Скептично поставився галицький історик і до вищевказаної точки зору К.Стадницького, зокрема, до ототожнення Андрія Юрійовича з Володимиром “Хроніки” Стрийковського [762, ч.ІП, с.264, прим.248].

С.Соловйов у одній з ранніх праць прийняв оповідь “Хроніки Биховця” та Стрийковського з повною довірою [1568, №11, с.9]. Згодом, під впливом моно­графії Стадницького, він вважав за краще утриматися від остаточного суджен­ня; при цьому він визнавав факт нападу галицько-волинських князів як союзни­ків Ордену на ВКЛ на початку правління Ґедімінаса [1559, кн.ІІ, с.236-237]. Пі­зніше Соловйов повернувся до своїх попередніх поглядів (можливо, з огляду на суто популярний характер роботи) [1573, с. 196].

Багато в чому пішов за Стадницьким і М.Смирнов. Не заперечуючи факту походу Ґедімінаса на Волинь, він приєднався до думки, що його наслідком ста­ло перемир’я на умовах прилучення до ВКЛ Турово-Пінщини і Берестейщини та, “здається”, одруження Любартаса з дочкою Андрія чи Лева Юрійовичів. Во­линь же зберегла самостійність, хоча за Любартасом і було визнане право на неї у майбутньому [1539, с.73-76; 1538, с.20-21 ].

І.Шараневич припустив, що на початку 1316 р. мала місце війна Ґедіміна­са з володимирським князем, який і загинув тоді; на його думку, це був Юрій І. (Ще в 1825 р. митрополит Євгеній висловив припущення, що ім’я “Володимир" могло належати Юрію Львовичу [707, c.98]). Тим же роком він датував напад Лева луцького на Литву, його поразку і втечу. Як і Стадницький, Шараневич дійшов висновку, що внаслідок цих подій Гедімінасом була приєднана Берес- тейсько-Дорогичинська земля (але не Волинь), а також був укладений шлюб Любартаса [1761, с. 106; 1760, с.127-131,135-136, 153].

Чи не найзначніший внесок у справу критичного аналізу даної оповіді здійснив В.Антонович. Щоправда, раніше він сам довіряв звісткам про виправу Гедімінаса на Південну Русь [270, c.XV], проте вже з початку 1870-х рр. ради­кально переглянув своє ставлення до них [278, с.154]. Антонович звернув увагу на те, що даний сюжет відсутній у першій редакції литовсько-руських літопи­сів, створеній близько середини XV ст. (це джерело він вважав вірогідним і по­збавленим політичної тенденційності [275, с.19]). Так саме відсутні згадки про це у великоруському літописанні XIV-XV ст., прусських і лівонських хроніках, у Яна Длугоша, а також польських хроністів XVI ст., попередників Стрийков- ського, - Марціна Кромера та Марціна Бєльського [280, с.52]. Лише пізнє дже­рело - Густинський літопис містить скорочений виклад цих подій, причому зі спробою узгодити їх з генеалогією галицько-волинських князів [71, с.348]. -‘Важливою фактичною подробицею” Антонович вважав при цьому запозичену Стрийковським з невідомого джерела звістку: згідно з нею, приводом до зброй­ного конфлікту став напад галицько-волинських князів на Литву під час війни останньої з хрестоносцями.

Що до подробиць, які нібито збільшують вірогідність оповіді, то вони або вигадані, або анахронічно поєднують осіб і події з майже двохсотлітнього від­тинку часу. Так, із семи згаданих в “Хроніці Биховця” персонажів лише два - Лев луцький та Іван рязанський - дійсно були сучасниками Гедімінаса^[120]; ше двоє (Станіслав київський та Олег переяславський) є взагалі вигаданими фігу­рами [280, с.59-61]. Дослідник спочатку не підтримав припущення К.Стадниць- кого, згідно з яким Володимиром міг зватися Андрій Юрійович [280, c.60]; в перевиданні “Нарису” він пом’якшив свою позицію, оцінивши здогад польсь­кого історика як “дотепний, але недовідний” [281, с.53]. Вказав Антонович і на низку географічних невідповідностей, що містяться в оповіді [280, с.61-63; 272, с.90-91].

Головний сюжет, тобто приєднання Волині до ВКЛ близько 1320 р., за оцінкою Антоновича, не витримує критики, оскільки безсумнівна самостійність Волині “до 1335-1340 рр.” Історик беззастережно визнав факт війни Гедімінаса на початку його правління з галицько-волинськими князями. Як відомо, 9 серп­ня 1316 р. Андрій і Лев Il уклали союз із Орденом (тодішнім іросмейстером був Карл фон Tpipj [165, bd.Il, №LXXV, s.92-93]. Слідом за Стадницьким [2147, LlI, s. 19-20], Антонович вважав цей союз спрямованим проти Литовсько-Руської держави. Центральне місце тоді, на його думку, відігравала боротьба за Підля- шшя (яка нібито розпочалася вже відразу по смерті Шварна між Трайдянісом і Левом Даниловичем) [280, с.64-65]. Воно дійсно було приєднане до ВКЛ і стало володінням одного з синів Гедімінаса - Кястутіса. Не виключав Антонович і припущення Шараневича щодо походу 1316 р. на Володимир і загибелі Юрія Львовича, хоча й констатував у даному випадку брак джерельного підґрунтя •[280, с.65].

Точка зору Антоновича була підтримана М.Костомаровим [937, с. 180- 181]. Аналогічного висновку (щодо приєднання Литвою лише Берестейсько- Дорогичинської землі) дійшов і Ї.Ржежабек (1456, с.Н, 13-15, 17]. Однак вже незабаром М.Дашкевич у розвідках, що згодом вийшли окремою монографією під назвою "’Замітки з історії Литовсько-Руської держави” (1885), піддав сумні­ву частину висновків свого вчителя. Щоправда, це стосувалося переважно про­блеми приєднання до ВКЛ Київщини. В той же час він визнав, що внаслідок походу Гедімінасом була приєднана не вся Волинь, а лише Берестейщина. У за­гиблому князі Володимирі Дашкевич, як і Стадницький, вбачав Андрія Юрійо­вича; Лев, за його здогадом, помер (або загинув) раніше [644, с. 132; 641, с.40- 47].

Як бачимо, більшість авторитетних дослідників даної проблеми у 1850- 80-х рр. дійшла згоди в головному висновку: похід Гедімінаса в Південну Русь мав наслідком лише приєднання Берестейщини і Підляшшя, проте Волинь за­лишилася самостійною. Перша теза бѵла підтримана в літературі майже одно­стайно [782, т.П, с.77; 1118, с. 109; 1115, с.8; 536, с.71; 266, с.46, 95, 99, 200-201; 1836, с.69-71; 1333, с.44, 64; 1144, с.15; 1143, с.176; 772, с.125-126; 771, с.195- 197; 1057, с.53, 206: 1050, с.64; 1631, с.Н; 578, т.Ш, с.117, 525-526, т.ІѴ, с.14- 15; 584. с.Н8; 722, с.82; 1370, с.344; 1371, стб.222; 1639, с.109; 2171; 2179, s.311; 628, вип.ІІ, с. 12; 973, с.ПЗ; 1719, с.22; 801, с.14; 721, с.345; 1813, с.90: 940, с.226-227]^[121]. Як неодноразово зазначалося (П.Івановим, М.Грушевським), на користь цього промовляє приналежність Берестейщини і Підляшшя до скла­ду володінь не Любартаса, а його старшого брата Кястутіса.

Дехто намагався дошукатися причин, чому тоді ж не була приєднана і Волинь. Ї.Ржежабек вважав, що закріпитися тут Ґедімінасу завадили напади Ор­дену, що поновилися з 1322 р. [1456, с.Н, 13-15, 17]; це пояснення прийняв і І.Філевич [1674, с.42]. На думку А.Лонгінова, Гедімінасом був приєднаний, ок­рім Підляшшя, і Луцьк [1118, с. 109]. І.Линниченко також твердив, що в першій чверті XIV ст. до ВКЛ було приєднано частину Східної Волині [1076, c.96]; на перепоні ж подальшим здобуткам стали татарські напади на Литву 1324 і 1338 рр. [81, τ.X,c. 189,208]'“

Стара традиція буквальної довіри до аналізованого оповідання, в першу чергу стосовно результатів походу Гедімінаса на Волинь, простежується й піз­ніше, аж до наших часів [492, с.78; 1859, Li, s.271; 1644. с. 159, 189; 532, с.49; 1167, с.6, 16; 1194, ч.І, с.196; 406, с.16; 1211, с.7; 1789, с.82; 1005, с.4; 1460, с. 122-123, 156, прим.20]. Однак це стосується переважно авторів популярних праць, а також правників М.Максимейка та Й.Малиновського, нумізмата К.Бол- суновського.

Зауважу, що існують і розбіжності в загальних оцінках спрямованості зо­внішньої політики Андрія та Лева II. Навіть укладена ними угода з Орденом 1316 р. викликає питання. Давно помічено, що названий там спільний ворог - татари - навряд чи міг становити серйозну загрозу для рицарів¹²'. Тому перева­жає думка, що в дійсності цей союз був спрямований проти Литовсько-Руської держави, небезпечної для обох контрагентів ще з часів Данила Романовича (М.Дашкевич, А.Кунік, І.Філевич, М.Грушевський) [642, с.144; 999, с.113; 1674, с.41-42, 51; 578, т.Ш, с.112,116-117; 1639, с.108-109; 1751, с.41]. Немає згоди і в тому, чи існувала тоді взагалі для галицько-волинських земель загроза від Лит­ви. Це широко розповсюджене уявлення [280, с.64; 1076, с.96; 2168, s.597-599]. М.Бобжиньський, навпаки, вважав взаємини Андрія і Лева з Ґедімінасом прияз­ними, хоча й не аргументував свого погляду [400, т.І, с.181 ]^{[122] [123] [124] [125]; пізніше його об­стоював Г.Пашкевич [2043, s.9, 31].}

Відповідно найрізноманітнішими є пояснення причин смерті цих князів. Вищезгаданий лист польського короля до папи засвідчує, що вона сталася од­ночасно чи протягом невеликого проміжку часу; до того ж обидва були, очеви­дно, досить молодими. Звідси випливає здогад про те, що кінець Юрійовичів не був природним; додавши до цього аналізовану вище звістку про смерть у війні проти Гедімінаса Володимира вол оди мирського і Лева луцького, не варто диву­ватися точці зору значної частини дослідників, згідно з якою обидва сини Юрія I^lb наклали головою у війні проти Литви [1456, с.11-15; 1087, с.352; 999, с.113, 115, 137, 139; 536, с.67, 71; 1674, с.40, прим.З, с.42; 1682, с.47-48; 1639, с.110;

1461, с.156, 163; 801, с.14; 940, c.227; 1002, с.185]. Природно, це були переваж­но ті, хто розцінював угоду 1316 р. як спрямовану проти ВКЛ.

Втім, не бракує й тих, хто відмовився йти за усталеною в минулих століт­тях традицією. Відкидали ^литовський слід” у смерті братів А.Прєсняков та Г.Пашкевич (хоч останній і визнавав, що померли вони не своєю смертю) [1429, т.И, вып.1, с.59; 2053, s.33-35, 54]. Широке визнання отримав здогад Ан­тоновича стосовно того, що Андрій і Лев могли загинути в боротьбі з Ордою [271, с. 161; 2032, s.28; 1606, с.66; 1421, с.210; 1813, с.74]^[126]

Те, що до усунення Юрійовичів могли докласти руки татари, припускали й А.Прохаска та !.Линниченко [2088, s.3, prz.l, s.5, prz.l, s.6, 12; 1075, с.109; 1081, с.13]. Підставою для цього перший з них вважав згадку швейцарського хроніста Йоганна Вінтертурського (Vitoduranus) про отруєння русинами двох намісників поганського віровизнання, поставлених Узбеком, і призначення ха­ном на їхнє місце католика: “quod imperatoⁱr Thartarorum duos paganox hreviter ante ista tempora reges satis ydoneos Ruthenls praefecerat, quibus successive ah eis per venenum exHnctis, procuravit eis Christianum Latinum, si Hli parcere vellent ιιt videreΓ (цит. за: [999, c.192; 2088, s.5, prz.l; 578, τ.lll, c.527]). Безсумнівно, тут ідеться про Андрія і Лева та Болеслава Тройденовича, проте, як неодноразово зазначалося в літературі, відомості про смерть двох перших спотворені до не­впізнанності. Нарешті, Д.Зубрицький взагалі обстоював уявлення про природну смерть обох князів [762, ч.ІІІ, с.264], яке було підтримане О.Андріяшевим, П.Івановим та М.Грушевським [266, с.202, прим.З; 1605, с. 19; 772, с. 127-128, прим.З; 771, с. 199-200; 578,τ.Ill, с.120-121,527-529]^[127].

Бідність джерельних звісток обумовлює і розмаїття уявлень стосовно ха­рактеру взаємин між Ґедімінасом і Болеславом-Юрієм II. В першу чергу це. сто­сується питання, з чиєю допомогою, окрім місцевого боярства, останній обі­йняв галицько-волинський стіл (що, як загалом визнається, сталося в 1324 чи 1325 рр.). Здогад про роль Польщі у вокняжінні Болеслава Тройденовича було висловлено досить давно, наприклад, К.Стадницьким [2147, til, s.9]. Це уяв­лення лишалося популярним в польській історіографії і після доведення тотож­ності Болеслава з Юрієм II, з тією різницею, що тепер ішлося про участь не Казімєжа (Казимира) ПІ, а його батька - вже не раз згаданого Владислава JIo- кєтка. Такий погляд обстоювали, наприклад, А.Прохаска, С.Закшевський [2088, s.6, 15; 2185, s.93]. Ще раніше його прийняли Ї.Ржежабекта АЛонгінов [1456, с.52; 1115, с.11]^[128]. Ф.Леонтович, навпаки, вважав, що вирішальну роль у здо­бутті Галичини Болеславом відіграла згода на це з боку Ґедімінаса; проте таке становище, за його здогадом, мало тривати лише “до живота” Тройденовича, оскільки Любартас не відмовився остаточно від своїх прав спадкоємця [1057, с.226-227]. А.Прєсняков натомість відкидав будь-яку участь ВКЛ у приході Бо­леслава до влади [1429, Т.П, вып. 1, с.59].

Поширена в літературі й думка про те, що вокняжіння Болеслава стало наслідком порозуміння між Литовсько-Руською державою і Польщею. Як відо­мо, в 1325 р. між ними було укладено союз, скріплений шлюбом спадкоємця польського трону Казімєжа з Альдоною (в хрещенні ~ Анною) Ґедимінівною. Вже І.Філевич, судячи з усього, здогадувався, що ще однією складовою угоди став “компроміс” стосовно галицько-волинської спадщини [1674, с.43; 1682, с.48]^{[129] [130]. Дещо раніше про допомогу Тройденовичу з боку ВКЛ та Польщі твер­див О.Андріяшев [266, с.207-208].}

Щодо ж ролі татар у досліджуваних подіях наявний кайширший спектр думок. Підставою для цього є розбіжності стосовно ступеню (та й наявності) залежності Галичини та Волині від Орди, починаючи з кінця XIII - початку XIV ст. (після Лева І). Менший татарський вплив на долю цих земель, порівня­но з великоруськими, вбачав уже Н.Карамзін, а за ним Н.Устрялов [819, τ.IV, с.68; 1668, ч.І, с.235-236). Надзвичайно популярною ця теза стала в середовищі галицьких істориків [763, с.102, 126, 414, прим.292; 762, ч.ІІІ, с.152, 156-157, 189, 200, 235, прим.212, с.257-259, 269-270; 1761, с.92-93, 96, 107-108; 1760, сЛ 15, 150]; підтримали її К.Стадницький, М.Смирнов, М.Дашкевич, Ї.Ржежа- бек, Д.Іловайський, О.Андріяшев [2147, t.Il, s.6-7; 1539, c.52, 58, 60; 1538, с. 19; 645, с.307; 1456, c.57; 782, т.І, ч.П, с.494-495, т.П, с.76; 781, с.10; 266, с.202, 205; 722, с.72-73].

Затято виступив проти подібних проявів “місцевого патріотизму” галичан І.Філевич. Він спробував довести, що Галичина і Волинь знаходилися майже в тих самих стосунках до Орди, що й Північно-Східна Русь¹'⁰, хоч і визнавав сам, що доказів на користь цього обмаль [1674, с.48-51]. Пішов за цим здогадом Фі- левича (як траплялося не раз) його колега по Варшавському університету Ф.Ле- онтович. За його оцінкою, з часів Лева І ці землі потрапили під “загальний тип ординської залежності”. Згодою з боку Орди мав супроводжуватися і шлюб Любартаса [1057, с.215, 222-223, 226; 1052, 1897, №5, с.25-26]. Дещо супереч­ливі думки з цього приводу були висловлені Ї.Линниченком. Він гадав, що юридично залежність від татар Південно-Західної Русі була такою самою, як і Північно-Східної: фактично вона була слабша, однак все ж дуже відчутна [1083, с.4-5; 1077, №5, с.152-153, 157; 1075, с.109-111]. На іншому місці ним, однак, стверджувався майже номінальний характер ординської зверхності [1077, №5, с.162].

1 Філевич, і Линниченко, і Леонтович, прагнучи посилити свої аргументи, стверджували; їй’# в цитованому вище повідомленні Йоганна Вінтертурського справді йдеться про призначення Узбеком до галицько-волинських земель на­міси и ків-баскакі в [1076,с.89-90; 1077, №5, с.152; 1674, с.,40, 42-43, 50; 1678, с.324-325; 1057, c.226]^b,. Тієї ж гадки були О.Андріяшев та П.Іванов [266, с.208; 771, с.222]. Втім, Д.Зубрицький, М.Смирнов, а пізніше М.Грушевський слушно зауважили, що подібне трактування даної звістки безпідставне [762, ч.Ш, с.269-270; 1539, с.65-66, прим.29; 578, т.ІП, с.528]. М.Грушевський взагалі виступив рішучим опонентом Линниченка, вказуючи на те, що наявні джерела промовляють на користь хіба що незначного впливу татар на справи Волині і Галичини; з цим погодився й А.Прєсняков* [578, т.Ш, с. 101-103, 118, 122-123, 125, 163, τ.IV, с.20; 1429, т.П, вып.1, c.52]. В цілому, як бачимо, уявлення про меншу залежність західноукраїнських земель від Орди боронила переважна бі­льшість представників протоукраїнської та української історіографія, хоча й не без виключень [300, с.368]^{[131] [132] [133] [134].}

!!.Карамзін висловив обережне припущення, що прихід до влади Боле­слава Тройденовича стався “не без згоди” Орди [819, τ.IV, с.147, 303-304, прим.329]; з ним погоджувалися К.Стадницький і І.Шараневич [2147, til, s.7; 1760, с.151]. В більш рішучій формі висловилися на користь цього 1.Філевич, Ф.Леонтович та П.Іванов [1674, с.50; 1057, с.215, 227; 771, с.222-223]. !.Линни­ченко, визнаючи вирішальну роль за Узбеком, не виключав і певної участі в цій справі польського короля [1076, с.90, 94-95, 101; 1077, №5, с.152-153, 157, №6, с.456]. Ї.Ржежабек, а за ним А.Прохаска гадали, що татарську зверхність над Галицько-Волинським князівством було відновлено лише в умовах його посла­блення наприкінці правління Болеслава-Юрія II^ιx∖ Прихід же Болеслава до вла­ди немає підстав пов’язувати з активністю Орди [1456, с.56-57; 2088, s.!5]^k'⁴.

Нарешті, М.Грушевський був переконаний, що перехід спадщини Юрійовичів до їхнього небожа стався без участі сторонніх сил [578, т.Ш, с. 123].

Наявні джерела дають небагато підстав і для суджень стосовно “литовсь­кої” і взагалі зовнішньої політики останнього галицько-волинського князя. Ї.Ржежабек вважав, що за його правління не було відкритих зіткнень з Литвою [1456, с.14]. Проте литовсько-польський союз 1325 р., вкупі зі зближенням Польщі з Угорщиною внаслідок шлюбу Кароля-Роберта з дочкою Локєтка Ель- жбетою (1320 р.),.був небезпечним для Болеслава-Юрія II, як і для рицарів; то­му угода між ними 1327 р. має розцінюватися як спрямована в першу чергу проти ВКЛ [1456, с.53-54]. Невдала для Ордену битва проти поляків під Плов- цями (27 вересня 1331 р.) спричинила зближення князя з Литвою і Польщею та його шлюб у тому ж році з Ґедимінівною. Тоді ж, за припущенням Ржежабека, Любартас одружився з дочкою Андрія Юрійовича і, можливо, отримав обіцян­ку на майбутнє щодо Волині [1456, с.51, 55]. І.Філевич так саме вважав, що пи­тання про права Любартаса на спадщину Юрійовичів було вирішене в 1331 р. При цьому він визнавав наявність литовського, але не польського впливу на по­літику Болеслава [1674, с.61, 84-85, 192]. Остання теза була прийнята також А.Прєсняковим, С.Томашівським, І.Крип’якевичем [1429, Т.П, вып.1, с.41; 1639, с.П 1; 973, с.84]. З тим, що цей князь міг визнати Любартаса своїм “евентуаль­ним спадкоємцем”, погоджувався і М.Грушевський [578, т.Ш, с. 127].

ІЛинниченко, навпаки, оцінював шлюб Любартаса як небезпечний для Болеслава Тройденовича, а тому вважав малоймовірним його укладення за пра­вління останнього. За його припущенням, Болеслав-Юрій II спочатку був союз­ником Ордену проти ВКЛ. В 1331 р. його взаємини з Литвою змінилися на дружні, але потім, очевидно, знову зіпсувалися, що й знайшло вираз у новій угоді з рицарями (1335 р.). Причиною цього Линниченко вважав гаданий ли­товський наступ на Південну Русь в 1330-х рр. [1076, с.92, 96-97]. На мирних взаєминах Болеслава з Литовсько-Руською державою (і небезпеці для нього від Орди) наполягав А.Прохаска [2088, s.5-7]. Дехто з дослідників обмежувався за­гальним твердженням щодо дружби Тройденовича з Литвою і Орденом [300, С.377]'³⁵.

Пильну увагу в літературі привернула Вишеградська угода Казімєжа Ш з його зятем Каролем-Робертом 7 липня 1339 р. Як відомо, за нею, в разі відсут­ності у Казімєжа синів, польська корона мала перейти до його небожа і спадко- ^[135] ємця угорського трону, майбутнього короля Лайоша І. А.Прохаска висловив припущення, що тоді ж, тобто ще за життя Болеслава-Юрія II, вдалося досягти польсько-угорського порозуміння з приводу майбутнього Галицько-Волинської Русі [2088, s. 16-20]. М.Грушевський визнав це правдоподібним, з огляду на во­рожу до Польщі політику Болеслава наприкінці його правління^{[136] [137] [138] [139] [578, т.ІІІ, с. 126-129, 131, 138, τ.IV. с.21, 101: 584, с.120: 576, с. 104; 1043, с.56-57]. Думка Прохаскк здобула поширення переважно у польській, але також і російській, українській та угорській (А.Повр) історіографіях [1989; 1840, s.205, 208, 215; 1429, т.11, вып.1, с.41-42; 2185, s.103; 628, вип.ІІ, с.16]. С.Закшевський конста­тував встановлення польсько-угорського “кондомініуму” над цією частиною Русі [2185, s.lθl, 120]. Спротив же погляди А.Прохаски та його послідовників зустріли хіба що з боку І.Линниченка [1083, c.5-6]b7.}

Звернемося до розгляду спектру думок стосовно подій 1340-1349 рр. 7 квітня 1340 р. був отруєний Болеслав-ЮріІі II [222, t.I, MDLXVI, р.434; 180, р.623, 629; 209, р.860; 205, р.199; 210, р.284; 999, с.192; 174, р.430; 172, t.I V, s.183]. Хто стояв за цим вбивством, невідомо. Вже Д.Зубрицький бачив тут дії “литовсько-руської партії бояр” [760, с.86]. З огляду на те, що незабаром Люба- ртас був обраний боярами правителем, М.Грушевський припустив, що Ґедимі- нович міг і до цього мати тут сильну партію прибічників, проте не брав безпо­середньої участі в змові, а лише скористався її наслідками [578, т.Ш, с. 139-140, τ.lV, с.З, 19, 163; 1421, с.212, 307; 1813, c.75]. В пізнішій популярній праці він висловився щодо цього рішучіше [577, с.59-60]^b8. Що ж до “татарського сліду” в цих подіях, якого шукав А.Прохаска [2088, s.12], то Грушевський не вважав його ймовірним [578, т.ІѴ, с.20-21], на відміну від частини сучасних дослідни- ків [1 745, с.37; 1217, с.82; 415, с.302]”⁹.

Тривалий час в історіографії вважалося загальновизнаним фактом, що по смерті Болеслава відбулися дві виправи Казімєжа III на Русь. Під час першої, навесні 1340 р., був начебто захоплений і пограбований Львів, а невдовзі (вліт­ку) польський король з більшими силами здобуває галицько-волинські землі. Традиція про два походи 1340 р. була започаткована однією з малопольських хронік другої половини XIV ст. - т. зв. хронікою Траски; за нею пішов Ян Длу- гош та історики XVI ст. (Мацей Мєховський, Марцін Кромер, Марцін Бєльсь- кий, Мацей Стрийковський) [209, р.860; 205, р.200; 172, t.IV, s.184-185; 187,

s.603-604; 156, t.I, s.392; 216, UI, s.20]. Цей погляд, слідом за А.-С.Нарушевк- чем [2026, UX, s.69-71], прийняла й історіографія нової доби.

Втім, незабаром почали висловлюватися сумніви в результатах військової кампанії Казімєжа 1340 р. та здійсненні ним двох походів, а не одного. За Д.Зу- брицьким [763, с. 109-110; 760, с.38, прим.38] це зробили німецький історик По­льщі Я.Каро, М.Смирнов та К.Бестужев-Рюмін [1867, th.II, s.229, th.Ill, s.53-54; 1538, с.18-19; 385, τ.I, c.298]. Проте стара точка зору продовжувала утримува­тися і надалі [782, т.П, с.80]. Те, що в дійсності у 1340 р. мав місце лише один похід на Галицько-Волинську Русь, довели одночасно (в 1890 р.) російський іс­торик І.Філевич та польський - З.Лісевич [1674, с.65-70; 2008, s.280-281; 2007, s.764], що, однак, не одразу отримало визнання [1221, с.28]^[140]. (Щоправда, І.Линниченко скептично оцінив цей висновок як такий, що не містить “нічого нового” [1077, №5, с.161]).

Більші розбіжності викликало питання про приналежність спадщини Бо- леслава-Юрія II між 1340 і 1349 рр. (Про здобутки польського короля в 1340 р. йдеться в його листі до папи^{[141] [142], в хроніці Яна з Чарнкова, раніше відомого як “Анонім Ґнезненський”, згаданій хроніці Траски, а також сучасних подіям захі­дних джерелах: хроніках Йоганна Вінтертурського, Йоганна Віктрінгського, Франтішека Празького, Бенеша з Вайтміля [222, U, №DLXVI, р.434; 180, р.621- 622, 629; 209, р.860; 578, т.ІІІ, c.528, τ.IV, с.436; 182, s.438; 174, р.430-431; 154, p.490]). Досить рано виникли сумніви щодо твердження Длугоша, згідно з яким вже в 1340 р. Казімєж приєднав Волинь. Про це писали І.Ходиницький, Д.Зуб- рицький, М.Смирнов, М.Максимович [1868, s.36; 763, с.114; 760, с. 13-16, прим. 15, с.38, прим.38, с.86; 1539, с.67-68; 1185, с.169; 2149, s.24, 26]. Поступо­во дана точка зору брала гору (хоча, наприклад, ще І.Шараневич та М.Костома- ров воліли триматися традиційного погляду [1760, с.158-159; 908, c.536]); це простежується, наприклад, у працях В.Антоновича [280, с.89-90; 271, с. 170].}

Дехто йшов у своєму скептицизмі далі: так, С.Руссов уже на початку XIX ст. твердив, що в 1340 р. і Галичина належала не Казімєжеві, а Любартасу [1492, с.24]. Здогад, що галицько-волинські землі по смерті Болеслава до 1349

р. утримував Любартас, висловили А.Петрушевич та Т.Барсов [1344, с. 19, XXIX, прим.20; 339, с.377-379, 383]. ЯЦІ твердження мали під собою джерельний грунт. З хроніки Яна з Чарнкова випливає, що у 1340-1349 рр. Галичиною і Во­линню володів Любартйс [180, р.629]. Іншим доказом є дзвін собору св. Юра у Львові, на якому вміщено датований 1341 р. напис: ‘'сольян бысть колокол сии святому Юрыо при князи Дмитрии игуменом Евьфимьем” [20, №7, c.23]^,42. На­решті, відомий лист візантійського цісаря Йоанна VI Кантакузена до Любартаса у справі ліквідації Галицької митрополії (вересень 1347 р.) [145, Ll, №СХІХ, р.265-266; 110, г.ѴІ. прил.№6, стб.29-34].

Що до напису на святоюрському дзвоні, на який було вказано на початку XlX ст. [1851, t.l, s.407; 1868, s.34l-342], то його тлумачили по-різному. Д.Зуб- рицький, вважаючи, що в 1340 р. Галичина була приєднана до Польщі, пропо­нував бачити у згаданому Дмитрі просто якусь знатну людину (а не власне кня­зя), яка, звісно; не-правила у Львові. (Принагідно варто згадати, що Зубрицький послідовно намагався, за допомогою надзвичайно плутаних аргументів, довести руське походження таких князів з роду Гедімінаса, як Юрій Нарімантович, Ka- рібутас (Корибут) і Володимир Ольгердовичі та син останнього Олелько, Федір Коріатович. Навіть в луцькому і вол оди мирському князеві Дмитрі, що видав у 1379 р. грамоту Львову [219, №XLI, р. 128-129], він бачив не Любартаса, а гада­ного “Дмитра Михайловича” з роду Романовичів [763, с.78-86, прим.44, с.186- 189, 191, 357, прим.236]). Пізніше Зубрицький дійшов висновку, що після та­тарського набігу на Польщу, датованого ним 1340-1342 рр., Галичиною до 1349

р. вдруге правив Любартас (перше ж його правління історик вміщував між сме­ртю Болеслава і походом Казімєжа) [762, ч.Ш, с.290-291; 760, с.10-11, 13, 19, 36, 44, 46-47, 83-86]. Його думку в основному підтримав М.Смирнов [1539,

с. 69-71, прим.34, с.77; 1538, с.20-21].

Д.Іловайський, О.Андріяшев, І.Линниченко, не звертаючи уваги на титу­лування загадкового “Дмитра” князем, пропонували бачити в ньому одного з радників Болеслава Тройденовича, а згодом провідника бояр Галичини^Дмитра Дедька [782, т.П, с.542, прим.23; 266, с.210, прим.З; 1077, №5, с.160]¹⁴'. Однак визнання слушно здобуло все ж ототожнення цієї особи з Любартасом (Ю.Вольф, П.іванов) [2162, s.73-74; 1674, с.82; 771, с.236].

Найбільш розгорнутий аналіз даної проблеми здійснив І.Філевич. Попри одіозно-полонофобське забарвлення його праці, зроблені у ній висновки є ціл­ком обґрунтованими: доведено, що по смерті Болеслава Тройденовича Любар­тас отримав у якості законного спадкоємця як Волинь, гак і Галичину, нато­мість Казімєж, на думку Філевича, не здійснив тут до 1349 р. жодних територі­альних здобутків. Проте він визнав, що до 1345 р. Любартас не перебував у Га­личині, зайнятий, можливо, справою спадщини Гедімінаса; отже, його влада бу­ла тут більш-менш номінальною, а безпосереднє управління здійснював від йо­го імені Дмитро Дедько [1683, с.134; 1674, с.47-48, 63, 80-82, 84-85; 659, с.294- 295; 1678, с.326; 1682, c.45]^,jw.

Те, що Любартас в 1340-1349 рр. був князем Галичини і Волині (хоча й володів першою номінально, через свого намісника Дедька), отримало незаба­ром широке визнання з боку українських та російських (М.Любавський, Ф.Ле- онтович, П.іванов, А.Павлов, М.Грушевський, М.Кордуба) і навіть деяких по­льських (А.Яблоновський) дослідників [1144, с.39; 1057, с.27, 221-222, 228, 233, прим.1; 1056, с.25; 771, с.230, 234-236, 287; 1293, с.228; 845, с.238; 578, т.Ш, с.140-142, т.ІѴ, с.19-20, 28-30, 32; 584, с.91, 121; 615, с.193; 1934, s.80; 893, ^{[143] [144] с.214]. Погляд Філевича здобув перевагу і в роботах популярного характеру [722, с.76; 300, с.378; 973, с.84, 110; 1719, с.22; 1809, с.131;478, с.210; 695, с.18- 19]-}

З такими висновками погодилися не всі. Дехто продовжував вірити, що з 1340 р. Галичина опинилася під польською владою [1605, с.19; 1631, с. 173; 531, с.159, прим.І ; 1444, с.410,412; 1438, с.97; 1019, с.179]. (Втім, незабаром цей по­гляд поступово починає зникати, зберігаючись хіба що в нефахових працях [1463, ч.П, вып.2, с.61; 1465, т.П, с.ІОІ; 345, с.І, 4-5; 1093, c.86, 105]'⁴³). Ще до появи праці Філевича АЛонгінов вважав, що в той час, коли Волинню правив Любартас, на Галичині порядкував “князь Дашко Перемишльський” [1115, с.26]. Цей здогад, з певними змінами, ліг у підґрунтя концепцій багатьох авто­рів, які звужували володіння Любартаса лише до Волині. Так, О.Терлецький га­дав, що галицькі землі залежали від Ґедиміновича в 1347 р., але не в 1340 [1608, c.25]^μ6; пізніше він визнав, що з 1340 р. Дедько правив Галичиною під владою (хоча й номінальною) Любартаса [1606, с.67-68]. Сумнів щодо влади Любартаса в Галичині висловив і А.Прєсняков [1429, т.П, вып.1, с.66-67]. І.Линниченко твердив про існування з 1340 р. в Галичині боярського правління на чолі з Де- дьком; останній міг при цьому виконувати функції татарського намісника [1077, №5, с.158, 162-165, №6, с.459-460, 472; 1081, с.16].

В польській історіографії значна увага була приділена грамоті угорського короля Лайоша І (літо 1344 р.), в якій той іменує Дмитра Дедька своїм васалом - "fideli Siio viro nιagnιfico. comUi Dechk_t CapUaneo RuthenorurrT⁹ [163, t.IX, vol.l, №XCV, p.209]^{[145] [146] [147] Відповідно до цього було висловлено здогад, згідно з яким Дедько підлягав владі не Любартаса, а Угорщини та Польщі (А.Чоловський) чи самої лише Угорщини (А.Прохаска)[148] [149]; згодом же (і до 1349 р.) тут утвердився Любартас [2088, s.21; 1887, s.810; 2032, s.30]. Серед українських істориків точ­ку зору Чоловського прийняв В.Милькович [1221, с.28, 34-36],49. О.Терлецький же, слідом за К.Ґожицьким [1909, s.32], вважав Дедька намісником Казімєжа IlI (цей погляд висловлювався і пізніше [2185, s. 114-115]). За С.Томашівським, правління Дедька в Галичині продовжувалося до 1349 р., а отже, в цей промі­жок часу тут зберігалася власна державність [ 1639, с. 116-117].}

Теза про номінальний характер влади Любартаса в Галичині отримала широке розповсюдження в українській історичній літературі (Д.Дорошенко, К.Гуслистий, І.Крип’якевич [687, с.93; 972, с.І 14-115; 628, вип.П, с.14; 1813, c.75]). Висловлювалося, зокрема, припущення, що укріпитися тут литовському князеві завадило саме боярство, прагнучи самовладдя [973, c.l 10]^lm,.

Деякі припущення було зроблено щодо можливих взаємин Любартаса з татарами. Вважав волинського князя “ханським холопом” ФЛеонтович [1057, с.214]. М.Грушевський заперечував участь Узбека в приході Любартаса до вла­ди, проте вважав, що той був визнаний ханом і знаходився в якійсь залежності від нього [578, т.ІѴ, с.20-21, 312]. З тим, що Ґедимінович мав бути визнаний Ордою, погодилися А.Яблоновський та К.Гуслистин [1934, s.80; 628, вип.П, c.l4]^,sι.

Були висвітлені в літературі і деякі інші аспекти міжнародних взаємин, що передували походу Казімєжа III 1349 р. на Галичину і Волинь. Це стосуєть­ся, наприклад, відомої Калішської угоди з Орденом (8 липня 1343 р.), невигід­ної для Польщі: на думку Філевича, її укладення було обумовлене прагненням Казімєжа розв’язати собі руки, щоб використати невизначеність внутрішньої ситуації у ВКЛ по смерті Ґедімінаса (1341-1345 рр.) [1674, с.86].

Звернула на себе увагу й булла Климента VI від 18 жовтня 1345 р., у якій папа вимагає від польського короля відмовитися від союзу з Литвою, спрямо­ваного проти Ордену і Чехії [222, t.I, MDCXXVIII, р.484]. Про цей мир більше нічого не відомо. За здогадом М. Гру шевського, йому мала передувати литовсь­ко-польська війна 1344-1345 рр., внаслідок якої Казімєжем могла бути приєд­нана Сянонька земля [578, τ.IV, c.30-31]^b2. Що стосується безпосередньої під­готовки польського короля до поновлення боротьби з ВКЛ за галицько- волинську спадщину, то варто, безумовно, згадати укладення ним 22 листопада 1348 р. миру зі своїми затятими ворогами - чеськими Люксембургами. Здійс­нювалися і спроби витлумачити звістку про прибуття до Казімєжа в 1349 р. та­тарських послів: “nuncii Tartaromm venerunt ad regem Polonidⁿ [206, p.885].

В історичній літературі події 1349 р. не раз пов’язувалися зі знаменитою битвою на р. Стреві між військами вел. князя Альгірдаса та гросмейстера Вінрі- ха фон Кніпроде, яка відбулася 2 лютого 1348 р. [165, bd.III, MLVlII, s.80-81; 150, s.724; 176, s.75-76; 45, c.l06-107; 226, s.510-513; 183, s.77; 105, с.368-369; 74, c.58; 77, c.225; 86, cτ6.78]^lx,. Ключову роль тут відіграло помилкове її дату- ^{[150] [151] [152] [153] вання 1349 р. На цій підставі Д.Зубрицький, а за ним М.Смирнов та І.Шаране- вич твердили, що поразкою військ ВКЛ в тому ж році скористалися поляки, на­павши на володіння Любартаса [760, с.52, 86-87; 1539, с.77-78, 80; 1538, с.22; 1761, с.115; 1760, с. 164]. І.Філевич, хоча й датував битву на Стреві вірно, вва­жав, що Польща навіть через півтора роки змогла скористатися її наслідками [1674, c.88]; відкидав можливість цього М.Грушевський [578, τ.IV, с.ЗЗ].}

Сам похід Казімєжа ПІ 1349 р. на руські землі, попри свою важливість, висвітлений у джерелах досить слабко. За свідченням Яна з Чарнкова, польсь­кому королеві вдалося тоді здобути всю спадщину Болеслава-Юрія 11, окрім Луцька, який був залишений Любартасу [180, p.629]; це підтверджується і ко­роткими згадками в інших джерелах [206, р.885; 53, с.361; 74, с.59; 77, с.226; 93, с.119; 79, с.215]. (З пізніших істориків про це оповідають Я.Длуґош, М.Кромер [172, t.IV, s.218-219; 187, s.616J).

Дехто з дослідників звернув увагу на те, що джерела згадують лише про похід на Волинь, а не на Галичину [1033, с.ЗОЗ; 1077, №6, с.460]. І.Линниченко вважав це аргументом на користь того, що ця земля ще до 1349 р. належала Польщі [1077, с.460]. Втім, М.Грушевський цілком слушно зауважив, що тер­міном “земля Волинська” руські літописи XIII-XIV ст. позначають галицько- волинські території в цілому [578, т.ІП, с.141, τ.IV, с.32]. І.Філевич, вірний сво­їй тенденції до применшення здобутків Польщі (навіть всупереч свідченням джерел), твердив, що завоювання Казімєжа в 1349 р. не охоплювали волинсь­ких земель, сягаючи лише Крем’янця [1674, с.90-93; 1337, c.28]; відкидав він і припущення !.Шараневича та О.Андріяшева стосовно захоплення поляками Бе­рестя [1760, с.167-170; 266, с.211-212]. Свідченням цього він вважав те, що протягом 1350-1351 рр. точилася боротьба Литовсько-Руської держави лише за Галичину (зокрема, під 1351 р. у Длугоша згадано про похід під Львів) [180, р.630; 206, р.885; 213, р.251; 172, t.lV, s.224]. М.Грушевський, навпаки, не бачив підстав відкидати свідчення хроніки Яна з Чарнкова, вказуючи, однак, що вже у 1350 р. ВКЛ повернуло собі Волинь [578, τ.{V, с.32, прим.З, c.35]¹Λ

Невдалий для Польщі розвиток подій у цей час засвідчує укладення Казі- мєжем III низки невигідних для нього угод. Це застава Добжинської землі Ор­дену; угода 1351 р. з мазовецькими князями Зємовитом III і Казімєжем про на­дання Мазовії повної незалежності за умови відсутності у польського короля спадкоємців чоловічої статі [184, №LXXII, s.62-64]; нарешті, трактат з Лайошем І та його братом Штефаном, укладений 4 квітня 1350 р. в Будимі. За ним Угор­щина поступалася своїми “дідичними правами” на руські землі Казімєжеві на час його життя; в разі відсутності у польського короля синів Червона Русь ра­зом із Польщею мала перейти до Лайоша, в іншому ж випадку угорський ко­роль або його наступники зберігали право викупити галицько-волинські землі за 100 000 флоринів [163, t.IX, vol.11, №LII, р. 137]. Ця угода забезпечила спільні дії обох монархів у військових кампаніях 1351 і 1352 рр. проти Литовсько- Руської держави; перша з них закінчилася мирною угодою Кястутіса з Лайошем

^,?4 Тієї самої точки зору в наш час дотримується Ф.Шабульдо [1745, с.50]. 15 серпня 1351 р. [161, р. 160-166]. З іншого боку, в цей час погіршуються взає­мини Польщі з Ордою, що засвідчує занотований Длугошем під 1352 р. напад татар, інспірований Альгірдасом [172, t.IV, s.229]. "Природний"' литовсько- татарський союз, на думку І.Філевича, був викликаний захопленням Польщею Галичини [1674*c: 101-102] (В.Антонович розглядав його як наслідок претензій Казімєжа IIl на Поділля [280, с. 148-149, 154]).

Дуже широко обговорювалася в історіографії проблема датування пере- мирної угоди Гедиміновичів з Казімєжем III та Зсмовитом IIl і Казімєжем мазо- вецькими, оригінал якої зберігається до наших часів у Варшаві. Основні зафік­совані тут умови наступні: укладається перемир’я на 2 роки; за BKJl визнається володіння Володи мирською, Луцькою, Белзькою, Холмською та Берестейською землями, за Польщею - Львівською; Юрію Нарімантовичу надається Крем'я- нець спільно від литовських князів і польського короля; Польща не має допома­гати Угорщині у війнах проти литовської чаЬтини Русі, а литовці - татарам про­ти польської частини; якщо ж ці виправи будуть спрямовані безпосередньо проти Литви чи (відповідно) Польщі, така допомога припустима; нарешті, йде­ться про розв’язання питання щодо полону Любартаса і втечі Кястутіса із зару- чництва від угорського короля [228. №90; 4, т.І, №1, с.1-2; 212, t.I, №361, s.181; 62, №1, с.4-5; 60, №46; 109, №3, с.5-7; 20, №14, с.30-31]¹⁵⁵.

Сам текст дає певні “підказки” для датування угоди. Вона не могла бути укладена пізніше листопада 1355 р., коли помер один з її учасників - Казімєж варшавський; можна також бути впевненим щодо видання цього акту восени. Згадки про полон Любартаса і втечу Кястутіса не могли з’явитися раніше 1351 р.; в серпні того ж року загинув мазовецький князь Болеслав Ванькович, ім’я якого не фігурує в угоді. Втім, природно, далеко не одразу і не на всі ці обста­вини було звернено увагу.

Польський хроніст XVI ст. М.Кромер, оповідаючи про цю угоду, не наво­дить її дати, проте з контексту випливає, що її було укладено в 1340 р. чи не­вдовзі опісля, принаймні, до усунення Явнутіса (Явнута) з великокнязівського столу Литви (зима 1344/5 рр.); аналогічно подана ця подія у М.Стрийковського [187, s.604; 216, t.II, s.20]¹³⁶. Відомо, що Кромер склав опис коронного архіву. Це, безумовно, збільшувало довіру до поданої ним інформації, насамперед се­ред представників польської та литовської історіографій (А.-С.Нарушевич, !.Данилович, Т.Нарбут, Е.Рикачевський) [2026, t.lX, s.72-74; 212, t.I, s.181; 2024, t.V, s.5-6; 179, р.372; 2149, s.25]. Це ж стосується І.Ходиницького: він, щоправ­да, датував угоду 1339 р., але лише тому, що відніс до цього року смерть Боле­слава Тройденовича і гадані два походи Казімєжа IIJ на Русь [1868, s.37]. До по­значення її 1340 р. схилилися Д.Бантиш-Каменський, МЛучкай, !.Беляев [311, ^{[154] [155]}

с. 18; 1126, с.141; 354, с.169]; вже в 1890-х рр. до них долучилися В.Ламанський та С.Бершадський [1013, с.249; 377, с. 17] ’.

К.Стрончиньський датував аналізований документ 1342 р. [228, s.[6]], ви­давці I тому “Актів Західної Росії” та М.Коялович - часом “після 1340 р.” [4, т.І, №1, с.1; 950, с.ХѴІ, прим.2], Ф.Чарнецький - 1346 [1726, с.41], Д.Іловайський та Є.Чешихін - 1345 р. [782, т.П, с.81-82; 1736, т.П, с.354]. Обережніше піді­йшов свого часу до розв’язання даної проблеми Н.Карамзін, зауваживши, що угода мала постати до 1349 р.; пізніше його погляд прийняв П.Муханов [819,

т. ІѴ, с.158; 1245, с.ЮО].

Критично поставився до започаткованої Кромером традиції Д.Зубриць- кий у своїй “Хроніці міста Львова” (1844), запропонувавши в якості дати, від­повідно до власного трактування тогочасної історії Галичини і Волині, 1349 р. [2186, s.34-35]; втім, в пізніших його працях вже фігурує 1350 р. [763, с.133; 760, с.4, 15-16, 19, 52-53, 58, 67, 87]^b8. Твердження Зубрицького зустріло різкі заперечення з боку К.Стадницького. Спираючись головним чином, як і його попередники, на авторитет Кромера, він доводив, що договір міг мати місце лише між 1340 і 1345 рр., не намагаючись визначити його дату докладніше [2147, tl, s.21, 41, 61, t.II, s.31-37, 45; 1909, s.31]. Проте обидва запропоновані Д.Зубрицьким варіанти знайшли прихильників. За 1349 р. висловлювались І.Срезневський, Н.Молчановський, Ю.Сіцинський, Є.Карський [1575, стб.197; 1232, с.202; 1782, с.13, прим.2; 1526, с.9; 838, стб.543; 837, с.358]. Більше по­ширення отримало датування 1350 р.: його прийняли І.Боричевський, Я.Голова- цький, М.Смирнов, !.Беляев, З.Лісевич, С.Пташицький, В.Розов (v ранній праці) [421, с.40,44; 419, с.59; 1539, с.7, 79-82; 1538, с.24; 1099, с.57; 19, с.184; 62, с.4; 358, с.93-94; 60, c.[5]; 1467, с.17, прим. 10]. Надзвичайно обережне визначення (“середина XIV ст.”) зустрічаємо в одній із ранніх праць Ф.Леонтовича [1061, с.6].

У 1862-1863 рр. були висловлені дві точки зору, що відсували дату укла­дення литовсько-польського перемир’я на ще пізніший час. І.Шараневич (за яким пішли А.Лонгінов, О.Андріяшев, Н.Тихомиров) вважав, що воно сталося в 1354 р. [1760, с.164, 176-177, 181; 1118, с.ИО; 1115, с.26-27; 266, с.215; 1631, с.106; 1396, с.14-15]. Натомість Ю.Шуйський та Я.Каро датували його 1352 р. [2154, s.71; 1867, th.II, s.296, anm.2, th.HI, s.54].

Певною мірою повернувся до поширеного раніше погляду В.Антонович: він запропонував шукати час укладення угоди між 1340 і 1349 рр., вважаючи найімовірнішим варіантом 1347 р. На його думку, це дворічне перемир’я пере­дувало відновленню війни в 1349 р. [280, с.88, 151; 272, c.99]¹Λ Ця точка зору,

¹⁵⁷ Видається, шо тільки похибкою можна витлумачити аналогічний погляд, вислов­лений у 1908 р. Ф.Леонтовичем [1059, 1908, №6, с.250-251].

¹⁵⁸ Галицький історик помилково твердив, що в 1350-1366 рр. не було збройної боро­тьби між Литовсько-Руською державою і Польщею [760, с. 18, 58, 87].

¹⁵⁹ Антонович при цьому запропонував наступну періодизацію литовсько-польських змагань за галицько-волинську спадщину: перший етап -- 1340-1349 рр.. другий - 1349-1356 однак, здобула визнання лише в авторів, для яких звернення до даної проблема­тики було випадковим [1739, с.41; 335, ч.Ш, с.44; 432, с.104, 152; 433, с.28, прим.1; 1550, с.303;717, с.189].

Безумовну перевагу поступово здобуває погляд, згідно з яким угода не могла бути укладена до війн литовських князів з Угорщиною і Польщею 1351- 1352 рр. На початку 1880-х рр. відмовився від своєї попередньої думки К.Стад- ницький: не беручись вказати точну дату договору, він визнав, що це сталося після походів Казімєжа IlI і Лайоша І [2148, s.131]. Запропонував у якості мож­ливого варіанту 1353 р. Ї.Ржежабек (не підтриманий, однак, майже ніким) [1456, с.32-37, 48-49; 536, c.73]; за 1351 р. висловилися І.Линниченко, В.Миль-.кович, В.Качановський [1077, №6, с.462, 465-466, 469, 472-473; 1221, с.40-41, 131; 845, с.242].

М.Довнар-Запольський, не пропонуючи власного рішення, заперечував можливість укладення угоди в 1352 р. [684, с.328]. Однак поступово загально­визнаним стає саме таке її датування: його підтримали А.Кунік, І.Філевич^{[156] [157], А.Прохаска, М.Любавський, ФЛеонтович, П.Іванов, Я.-К.Кохановський, М.Грушевський та ін. [999, с.125, 148; 1674, с.93, 97, 100, 102, 108, 110, 114, 206; 1678, с.339-341; 2088, s.27; 1144, с.39; 1141, с.85; 1057, с.209, 215-216, 228, Зібтаін.; 1050, с.21; 1059, 1908, №5, с.147; 771,c.95, 101,241; 1950, s.108; 578, τ.IV, с.39, 47-48, 62, 444-445; 584, с.121]. На початку XX ст. цей погляд здобув абсолютне панування в польській, українській та російській історіографіях[158].}

Вже влітку наступного, 1353 р. відбувся масштабний литовський похід на Галичину [206, р.885], під час якого Любартас захопив Галич, але не зміг його утримати [172, t.IV, s.230]. 24 січня 1355 р. в Будимі було укладено угоду Ла­йоша з Казімєжем, якою підтверджувалися вишеградські домовленості; окрім того, угорський король обіцяв надати Польщі допомогу в боротьбі з Литвою [166, t.L р.38, №1; 163, t.IX, vol.ll, №CLXXIX, р.363-364]. Після цього (до 1366 р.) згадки про литовсько-польські сутички зникають. Навпаки, 13 серпня 1358 р. Кястутісом та Зємовитом мазовецьким була укладена угода про кордони між їхніми володіннями [212, t.l, №417, s. 198-199; 184, №LXXX, s.72-74].

Зберігся недатований лист польського короля до гросмейстера Ордену, в якому Казімєж III повідомляє, що з допомогою подарунків здобув прихильність татар, і в цей час семеро їхніх князів - ^tςP7∕ Principes Thartarorunr - поспіша­ють до нього на допомогу проти литовців [165, bd.III, KgLXXXIlI, s.!07]. Вида­вець цієї пам’ятки Й.Фойгт відносив її до 1356 р. [2159, bd.V, s.!20]. Відоме та­кож послання Іннокенгія VI польському королеві від 24 січня 1357 р.: в ньому, посилаючись на отриману від Ордену інформацію, папа докоряє Казімєжеві, що той уклав мир з ВКЛ, спрямований проти рицарів, і визнав себе данником Орди [222, t.L №DCCLXXVI, p.581 ].

Стосовно першого документу К.Стадницький висловив здогад, згідно з яким Польща так і не отримала тоді татарської допомоги [2147, t.∏, s.41, prz.63]. Торкаючись питання щодо часу укладення союзу Казімєжа з татарами, І.Філе- вич вважав, що переговори між ними почалися одразу після затвердження пе­ремир’я 1352 р., а формальну угоду укладено вже 1353 р. [1674, с.99-100]. З цим не погодився М.Грушевський, вказавши на ворожість польського короля до та­тар ще в 1354 р.; на його думку, погодження мало статися в 1356 р., тобто неза­довго до отримання κypiejo інформації про це [578, τ.lV, с.43, прим.1].

Значну увагу в літературі було приділено подіям 1366 р., внаслідок яких Польща домоглася значних здобутків на Волині. Проте попередньо видається логічним звернутися до ще однієї генеалогічної проблеми. Під 1366, а також 1376 і 1377 рр. згадується про князя Юрія, що володів Белзом і Холмом та брав найдіяльнішу участь у боротьбі литовсько-руських військ з поляками. У поль­ській історичній традиції, починаючи від Кромера і Стрийковського, твердило­ся, що це був один з Ґедиміновичів - Юрій Нарімантович, згаданий, як пам’ята­ємо, в угоді 1352 р. [187, s.604; 216, t.∏, s.41, 51, 53]. Тієї самої думки був Ha- рушевич [2026, t.IX, s.244-245, prz.6, t.X, s.85].

Першим спробував спростувати це уявлення Д.Зубрицький, спираючись на апріорну тезу щодо руського походження чільних княжих родин BKJl. Спо­чатку він лише заперечив факт правління Нарімантовича в Белзі і Холмі, воло­дарем яких мав бути якийсь руський князь [763, с.117, 131, 152-153, 357, прим.236]. Але у 1842 р. А,Востоковим була опублікована датована 1376 р. “вкладна” грамота невідомого доти князя Юрія Даниловича холмського [509, №СѴІ, с. 174; 109, №11, с.22; 20, №25, c.54]. На її підставі Зубрицький розвинув теорію, згідно з якою згаданий Юрій Данилович мав бути онуком волинського князя Мстислава Даниловича, а отже, законним спадкоємцем галицько-волин­ських Романовичів і одним з провідників боротьби проти Польщі [762, ч.ІІІ, с.248-249, 266-267, 285, 294; 760, с.24, 26, 68]. До цього здогаду приєдналися М.Смирнов та І.Шараневич [1539, с.59, 64, 84-85, 91-92; 1538, с.25; 1760, с.148, 189-190; 1396, с.14-15].

Справила вплив дана точка зору і на К.Стадницького, який спочатку до­тримувався традиційного для польських істориків погляду стосовно особи кня­зя Юрія [2147, t.I, s.21-22, t.II, s.43-44, 75]. У перевиданні монографії, присвяче­ної синам Ґедімінаса, він запропонував “компромісне” розв’язання проблеми: на його думку, сучасниками могли бути два князі Юрії - Нарімантович і Дани­лович, кожен з яких свого часу володів Холмом [2148, s. 13-25]. Проте ця штуч­на гіпотеза не зустріла підтримки^[159]. Щоправда, О.Андріяшев визначив дану проблему як “загадку”, яку важко вирішити [266, с.84-85]. Однак величезна бі­льшість дослідників (К.Шайноха, Ф.Леонтович, Т.-Є.Стецький, В.Антонович, Ї.Ржежабек, Н.Молчановський, Ю.Вольф, А.Лонгінов, С.Смолька, І.Філевич, І.Линниченко^[160], А.Барбашев, А.Прохаска, П.Іванов, М.Любавський, М. Гру шевський) визнала слушність традиційного ототожнення володаря Белза і Холма з Юрієм Нарімантовичем [1756, т.І, с.204, 211,334, т.П, с.228, 293, 324; 1061, с.З; 1057, с.231, 245; 2149, s.30-32; 280, с.154-155; 1720, с.21; 1456, с.25- 48; 1232, с.202-203; 2162, s. 15; 1115, с.28, 38; 2140, s.86, prz.4; 1674, с.93, 110; 1077, №5, с.152, 169-170, №7, с.171; 317, с.26; 2088, s.4; 772, с.120; 771, с.95, 188-189, 244, 248-249; 1141, с.79; 612, с.Ю; 578, τ.IV, с.445, 507; 845, с.242]^[161].

Звернули на себе увагу дослідників і деякі аспекти подій, шо передували кампанії 1366 р. Так, той факт, що протягом цього року відбулися 3 напади ри­царів на ВКЛ, змусив І.Філевича припустити укладення восени 1365 р. союзної угоди між Польщею та Орденом, спрямованої проти Литви [1674, с.ЮЗ]. З цим погодився М.Грушевський, хоча й спростував один із доказів Філевича: особис­тий візит Казімєжа до Марієнбурґу відбувся в дійсності восени не 1365, а 1366 р., тобто вже після війни [578, т.ІѴ, с.44-45]. Також Філевич, вказуючи на зале­жність перебігу литовсько-польських змагань від взаємин ВКЛ з татарами, при­пустив, що битва на Синій Воді 1362 р. спричинила погіршення взаємин Альгі- рдаса з Ордою, яке сприяло антилитовській активності Польщі [1674, с. 102].

Гіпотеза щодо нібито “відчуження” Любартаса від його братів напередо­дні 1366 р. була висловлена О.Андріяшевим, хоча й без достатньої аргументації [266, с.216-217; 1043, c.59]₁ Навряд чи такою може вважатися відсутність згадок про участь волинського князя в Синьоводській битві та у приєднанні Київщини і Поділля, оскільки наявні джерела взагалі небагаті на інформацію про ці події.

Єдиним наративним джерелом відомостей про похід Казімєжа III 1366 р. є хроніка Яна з Чарнкова. За нею, польський король з великим військом змусив підкоритися князя'Юрія белзького (якому потім надав Холм) і відібрав у Люба­ртаса всю Володимирську землю, віддавши її Олександру Коріатовичу^[162] [180, р.631; 172, t.IV, s.285-287; 187, s.636-637]. Окрім цього, існують дві недатовані угоди, в яких відбилися результати кампанії 1366 р. і які викликали жваві дис­кусії в літературі. В першій, “вічній” угоді виступають, з одного боку, Альгир­дас, Кястутіс, Явнутіс і Любартас зі своїми синами, з іншого - Казімєж III і ли­товські князі, що піддалися йому (Юрій Нарімантович і Юрій та Олександр Ko- ріатовичі). За її умовами, король дістає більшу частину Володимирської, Белзь- ку і Холмську землі та Крем’янець; натомість підтверджуються права Любарта­са на Луцьку землю, Кястутіса - на Берестейсько-Дорогичинську і Альгірдаса - на Кобрин. Укладаються також союзи Казімєжа з Альгирдасом і Любартасом. Оригінал угоди був втрачений, очевидно, на початку XIX ст. Спочатку вона бу­ла відома за наведеними А.-С.Нарушевичем уривками латинського перекладу і в регесті (скороченні) зі зробленого М.Кромером опису коронного архіву [2026. t.IX, s.245-247; 39, прил.№ХІ, с.468-469; 212, t.I, №432, s.210; 179, p.371-372], a в 1890 p. польським істориком А.Чучиньським була видана її копія з “Тек На­ру шевича" [1890].

Друга ('‘сепаратна'¹, за визначенням багатьох дослідників) угода укладена між польським королем і Любартасом. Тут більш докладно встановлено кордон між їхніми володіннями. Обидві сторони зобов’язані взаємною допомогою про­ти всіх ворогів; лише в разі війни між литовськими князями і Казімєжем Люба- ртас має зберігати нейтралітет. На відміну від попередньої, ця грамота зберег­лася в оригіналі [153, t.i, №1, s.l; 60, №8; 109, №7, с.14; 20, №19, с.38].

Як вже зазначалося, перш за все постає проблема датування названих ак­тів. М.Догель датував загальну угоду 1362 р. [39, с.470]. Однак уже наприкінці того ж XVJIl ст. А.-С.Нарушевич дійшов єдино можливого висновку, пов’язав­ши її з наслідками походу 1366 р. [2026, t.IX, s.245, prz.4]. Тієї самої думки був Т.Чацький [1885, t.I, s.47, prz.263]. Відтоді те, що даний договір постав у 1366

р., не піддавалося сумніву майже ніким. Це ж стосується угоди, укладеної Лю­бартасом. Поодинокі ж виключення були пов’язані зі спробами визначити, в якій послідовності укладалися ці угоди.

Початок дискусії з цього питання було покладено І.Філевичем. На його думку, визначені в “сепаратній” угоді Любартаса домовленості щодо кордонів потребували затвердження іншими Гедиміновичами; отже, дана угода мала по­передній і тимчасовий характер [1674, с.106, 108]. Значно радикальнішої думки Філевич був щодо загальної угоди 1366 р.: намагаючись довести, що і похід 1366 р. не приніс великих успіхів полякам, він оголосив цей документ підроб­кою [1683, с.135; 1674, с.104-108; 659, с.295]. Однак цей погляд був одностайно відкинений не тільки польськими, а й українськими, російськими та білорусь­кими вченими [1077, №6, с.470-472; 1890; 1891, s.176; 1144, с.221, 225; 1221,

с. 51; 1057, с.209 і далі; 771, с.244-245; 684, с.323; 671, с.4, 13; 2000, s.403; 845, с.242, прим.2; 578,τ.IV, с.446-447; 1117, с.15,19; 1639, с.117]. Щоправда, і після цієї критики Філевич не відмовився від нього, хоча й висловився значно обере­жніше [1678, с.341].

Погляд Філевича щодо прелімінарного характеру угоди Любартаса був розвинений АЛонгіновим. На його думку, цей договір було укладено в 1366 р., а загальний - в 1367 [1117, с.15,19]. Решта ж дослідників вважала, навпаки, що раніше була укладена загальна угода; дехто припускав, що умова Казімєжа IIl з Любартасом постала вже після 1366 р.: між 1366 і 1370 (Ф.Леонтович) чи в 1368-1369 рр. (М.Довнар-Запольський) [1891, s.l76; 1077, №6, с.470; 1057, с.210-211, 230, 368; 671, с.6, 13; 578, τ.IV, с.48, 447-448]. Як і Філевич, М.Дов­нар-Запольський обстоював терміновий характер угоди Любартаса [671, с.6, 13]. ФЛеонтович пропонував навіть вважати такими обидві угоди [1057, с.212- 213], хоч це й суперечить самому змісту домовленостей між Гедиміновичами і польським королем; тому цей погляд не зустрів підтримки [578, τ.IV, с.46, 448; 1639, с.117].

Ще одним дискусійним питанням була наявність чи відсутність протиріч між обома угодами. На тому, що договір Любартаса нібито суперечив загаль­ному, спирав свою недовіру до останнього !.Філевич. ФЛеонтович також вба-

TJ чав тут суттєві поступки з боку волинського князя [1057, c.210-21 І]. В той же час на відсутність істотних розбіжностей між обома актами вказували М.Дов- нар-Запольський та М.Грушевський [671, с.7,13; 590, с.5].

Нарешті, по-різному оцінювався характер взаємин, що встановлювалися угодами 1366 р/Між Любартасом і польським королем. Якщо М.Любавський вбачав тут залежність Ґедиміновича від Польщі [1144, с.39], то Ф.Леонтович відмовлявся бачити тут щось більше, ніж оборонний союз, укладений на заса­дах рівності [1057, с.230]. Зваженіше, як видається, до розв’язання даного пи­тання підійшов М.Грушевський, вказавши на “посереднє становище” Любарта- са і його володінь між Литовсько-Руською державою та Польщею, подібне до того, яке зайняв у 1352 р. в Крем’янці Юрій Нарімантович [578, т.ІѴ, с.47-48]. Близький погляд (встановлення литовсько-польського “кондомініуму” над Лу­цькою землею) висловив С.Закшевський [2185, s.H4, 120].

Ситуацію докорінно змінила смерть Казімєжа ПІ (5 листопада 1370 р.). Скориставшись цим, а також перебуванням володимирського намісника Олек­сандра Коріатовича в Кракові^[166], Кястутіс і Любартас здобули Володимир і зруйнували споруджений в ньому за наказом польського короля кам’яний замок [180, р.643-644; 172, t.IV, s.307-308]. Що ж до долі Белза і Холма, то звістки про це відсутні. Як наслідок, поле для здогадів у даному питанні вельми широке: Ї.Ржежабек та І.Філевич вважали, що їхнє повернення під литовську зверхність, тобто відновлення кордонів 1352 р., сталося тоді ж [1456, с.38; 1674, с.110]; М.Грушевський припустив, що Юрій Нарімантович міг відмовитися визнавати владу Казімєжа ще в 1368-1369 рр., чим і пояснюється відсутність згадки про Белз і Холм у хроніці Яна з Чарнкова під 1370 р. [578, т.ІѴ, с.49-50]^[167].

- Про розвиток подій між 1370 і 1376 рр. бракує джерельних звісток. Оскі­льки Длугош згадує про щорічні напади Ордену на володіння Кястутіса протя­гом 1371-1376 рр., І.Філевич припустив, що ці дії рицарів мали причиною вплив з боку Лайоша І (який по смерті Казімєжа став королем не тільки Угорщини, а й Польщі); внаслідок цього Кястутіс не мав змоги допомагати Любартасу, і до

1376 р. боротьба за галицько-волинські землі припинилася [1674, с. 110-111]. Протилежної думки дотримувався М.Грушевський, доводячи, що в цей час Лю­бартас намагався повернути собі Галичину [578, т.ІѴ, с.51-52].

Набіг литовсько-руських князів (жовтень 1376 р.), яким було спустошено землі аж за Сяном, спричинив у Польщі обурення пасивністю уряду і змусив Лайоша до рішучих дій. Цьому сприяла і смерть вел. князя Альгирдаса в травні

1377 р. У червні-серпні зібрані з Малопольщі війська взяли Холм, а угорські, які особисто очолював Лайош, - Белз. Ці землі були долучені до Галичини, якою з 1372 р. управляв князь Владислав опольський. Любартас зберіг свої во­лодіння (окрім Крем’яная і деяких замків на західному кордоні), але був зму­шений присягти на вірність ^homagium el Iurameniumfidelitalis*) Лайошу [І80, р.678-679; 204, р.212; 176, s.l 14-115; 45, с. 132; 172, t.!V, s.345-347]. Таким чи­ном, все лівобережжя Бугу опинилося під угорсько-польською владою; Любар- тас дійсно визнавав своїм зверхником - ~unzer^u* Herre der Konig⁹ - Лайоша, що доводить його грамота, видана восени 1379 р. [219, №XLI, р.129; 148, t.Iil, №ХХХ, s.59-60].

Дослідники в цілому згодні в тому, що події 1377 і наступних років мали дуже значний вплив на перебіг боротьби. Особливо підкреслював цей “поворо­тний момент” І.Філевич. Головну роль він відводив втраті солідарності між Ґе- диміновичами (можливо, дещо ідеалізованої) по смерті Альгірдаса; загибель же Кястутіса в 1382 р., за його оцінкою, знаменувала остаточний крах “рівноваги сил” у ВКЛ, поставивши Любартаса у “трагічне” становище [1674, с.112-116]. (Очевидно, тут маємо справу з певною гіперболізацією, якщо згадати, що по смерті Лайоша^{[168] [169], який пережив Кястутіса лише на місяць, Любартас здобув у боротьбі з угорськими залогами Крем’янець та згадані вище прикордонні замки - Одесько, Городло, Лопатин та ін. [180, р.722; 172, t.IV, s.388; 187, s.681-682]. Незадовго до цього мазовецькі князі Януш І і Зємовит IV відірвали від володінь Кястутіса Дорогичинську землю [180, p.720]; проте вже весною 1383 р. вел. князь Йогайла повернув її до складу ВКЛ [180, р.734-735]).}

Як відомо, остаточно долю Галичини визначило її відібрання від угорсь­ких намісників польськими військами під проводом королеви Ядвіги у 1387 р. Однак фактично, на думку І.Філевича, боротьбі за ці землі поклала край Крев- ська угода (яку, відповідно до провідної в російській історіографії традиції, він визначав як “випадковість”) [1674, с.53, 118-119, 173]. К.Стадницький припус­тив, що події 1387 р. не випадково відбулися за відсутності Йогайли, який був зайнятий тоді хрещенням Литви: цим скористалися поляки, з огляду на можливі ускладнення з боку свого нового короля. Дану точку зору підтримали К.Шайно- ха, М.Смирнов, Ю.Шуйський, Я.Каро, І.Філевич, М.Грушевський [2147, t.Il, s.121-122, 124-125, 129-131; 1756, т.П, с.285; 1539, с.103-104; 1538, с.28; 2154, s.l 11; 1867, th.∏l, s.69-70; 1674, с. 119, 208; 578, τ.IV, с.117, 122-123]. В обіцянці ж Йогайли, що він не надасть Львівської землі жодному князеві (1389 р.), Гру- шевський вбачав прагнення поляків забезпечитись від імовірних литовських за­зіхань [578, τ.IV, с. 122-123]. Як остаточну відмову ВКЛ від подібних претензій розглядав її і Д.Багалій [300, с.378].

Вище вже було зазначено, що історія боротьби ВКЛ за галицько-волин­ську спадщину надзвичайно широко представлена в літературі. На відміну від величезної більшості питань, які розглядалися в попередніх параграфах, звер­нення до даного кола проблем часто створювало вельми дражливі ситуації не в суто дослідницькій, а в політико-ідеологічній площині. Інакше й не могло бути, враховуючи полярність загальних концепцій історії Східної Європи, які пану­вали в польській та східнослов’янських (насамперед російській) історіографіях. Природно, свій вплив справляла й тодішня напруженість російсько-польських взаємин. В таких умовах часто годі було очікувати зваженого підходу до вирі­шення й без того спірних проблем. Найяскравішими прикладами тут можуть слугувати позиції, зайняті Д.Зубрицьким, а згодом - І.Філевичем. При цьому слушне заперечення польської традиції щодо часу встановлення влади Казімє- жа в Червоній Русі та її меж неодноразово йшло задалеко, в прагненні мінімізу­вати ці здобутки та відсунути їх на якомога пізніший час. З іншого боку, вплив апріорних настанов помітний і в дискусіях навколо характеру (в першому випа­дку - й самої наявності) влади Орди над західноукраїнськими та великоруськи­ми землями.

Пік зацікавлення даною проблематикою припадає переважно на 1890-і рр. На той час до обігу було залучено практично весь комплекс джерел, який знаходиться в розпорядженні дослідників і зараз. Однак, безумовно, етапне значення мала вже критика Н.Карамзіним і особливо В.Антоновичем відомос­тей про легендарні здобутки Гедімінаса на Волині. В цілому значно більше не- певностей викликала (і викликає) доба, що передує походу 1349 р. Особливо це стосується дискусійних генеалогічних питань, розв’язання яких поки що може бути лише суто гіпотетичним.