Територіальне зростання Великого князівства Литовсь- кого за Витяніса і Ґэдімінаса
Видається логічним почати з тих земель, державний зв’язок яких з ВКЛ у попередню добу надійно засвідчений джерелами. Йдеться про Полоцьк і Вітебськ, що за Міндаугаса увійшли, принаймні, до сфери литовського впливу.
Проте у деяких джерелах міститься інформація про їхній перехід під литовську владу пізніше, в добу, що розглядається. Так, литовсько-руські літописи та М.Стрий- ковський повідомляють, що в 1307 р. Полоцьк був взятий Литвою [216, t.l, s.349; 100, с.192, 212; 99, c.32],°'. На обставини, за яких Полоцьк вийшов з-під литовської зверхності, кидають світло дві булли Климента V від 1310 р. В них папа стверджує, що не названий на ім’я полоцький князь, прийнявши католицтво Cadfidem Christi conversus^)9 заповів Полоцьк архієпископові ризькому; проте усобиці останнього з Орденом призвели до переходу Полоцька до ВКЛ, в чому звинувачуються рицарі [191, bd.ll, JWCXXX, sp.50, JWCXXXVI1I, sp.64- 65; 222, t.l, №CCIV, р. 120]. Перебування цього міста під владою Витяніса засвідчує і грамота єпископа полоцького Якова, який іменує вел. князя “сином” [113, №ХХХѴІІІ, с.20; 23, №VI, c.[17]]; на думку В.Васильєвського, її слід датувати 1309 р. [472, с.151].На роль князя, що передав Полоцьк німцям, пропонували Гердяніса чи навіть Таутвіласа [641, c.35]. В будь-якому разі слушним є зауваження В.Дани-
кь у “Хр0Ніці Литовській і Жмойтській” цю подію датовано 1306 р. і приписано легендарному князеві Довмонту.
левина, що це мав бути литовський князь (і поганин до,хрещення). Що ж до визнання самого факту тимчасового перебування міста під німецькою владою і його повернення до Литви в 1307 р., то воно поширене від часів А.-С.Наруше- вича і М.Щербатова до наших днів [2026, t.VIΠ, s.137; 1797, т.ІІІ, с.244; 1417, τ.IV, с.348; 1650, с.86; 1863, abth.I, s.101, abth.∏, s.146, 239; 280, с.50, 71; 1645, с.262, прим.2; 1050, с.44; 1144, с.29; 632, с.153-154; 797, с.50; 1913, t.I, s.44; 672, с.56-57; 1952, s.6; 1322, с.293, 295; 794, с.37; 1256, с.72, 79; 871, с.124, 126; 798, с.44; 415, c.287],°6.
Однак така думка не є одностайною. Не висловив свого ставлення до цієї звістки Н.Карамзін (819, τ.IV, с.96, 256, прим.194]; заперечували “перерву” в литовському володінні Полоцьком Є.Чешихін, М.Гру шевський, а пізніше - Г.Ловмяньський та М.Єрмолович [1736, тії, с. 176-177; 578, τ.IV, с. 14; 1109, с.78; 721, с.348-349].Схожа ситуація і з Вітебськом. За твердженням литовсько-руських літописців, у 1318 р. Альгірдас (Ольґерд), син Ґедімінаса, одружився з Марією, дочкою останнього вітебського князя Ярослава Васильовича, а по його смерті (в 1320 р.) успадкував цю землю [100, с.97, ПО, 115, 132, 153-154, 181, 201, 222- 223; 99, с.173]. Згаданий факт сприймався в історіографії досліджуваної доби майже беззаперечно. Хіба що Грушевський зауважив, що в даному оповіданні слід бачити не повернення Вітебська до складу ВКЛ, а змалювання обставин, за яких це місто дісталося Альгирдасу [578, τ.IV, с.14].
Згадки про долю Мінської землі в попередню добу практично відсутні. Щоправда, Ю.Лятковський спробував за допомогою комбінування джерельних звісток довести її підпорядкування ще Міндаугасом [1987, s.7, 21-22, 81]; Ф.Ле- онтович підтримав цю точку зору, висунувши гіпотезу про те, що згодом литовська влада тут була послаблена і відновилася лише близько 1300 р. [1057, с.92]. Втім, єдиною певною звісткою щодо долі цієї території є згадка про участь у посольстві Ґедімінаса до Новгорода в 1326 р. мінського князя Василя [53, с.98, 341, 458; 74, с.50; 75, вып.І, с.260; 77, с.217; 86, стб.64; 135, с.51; 79, с.199], який, отже, перебував на цей час під зверхністю Литви. В літературі було висловлено і точку зору, згідно з якою прилучення Верхнього Подніпров’я віднесено до часів після 1345 р. В цьому році Альгірдас і Кястутіс (Кейстут) вчинили державний переворот, захопивши владу у Вільнюсі; після цього вони уклали умову ділити всі майбутні здобутки “напольг”. Сліди даної умови О.Га- лецький та С.-М.Кучиньський вбачали в наданні Йогайли (Ягайла) Скіргайлі (Скиргайлу) 1387 р., що обіймало, зокрема, Мінськ та Любеч [1982, s. 109-110; 1320, с.268-269; 1813, с.91; 1487, с.82; 1488, с.60-61].
Що до Турово-Пінщини, то не підлягає сумніву, що за часів Ґедімінаса вона вже належала до складу ВКЛ, оскільки Пінськ отримав у спадок один із старших синів вел. князя Нарімантас (Нарімант). Проте коли і за яких обставин відбулося це приєднання, лишається загадкою. Щоправда, як зазначалося, Ф.Леонтович ,bUhochb початок залежності даної землі до часів Міндаугаса; за
106 Д.Александров схильний бачити в подіях 1307 р. укладення “ѵні’Г між ВКЛ і Полоцьком [254. с.39, 44, 118; 791, с.87].
Гедімінаса ж, на його думку, тут відбулася лише заміна руських князів литовськими [1057, с. 122-123]. М.Дашкевич припустив, що це могло статися на межі XlII-XIV ст., під час боротьби Литви проти Мстислава Даниловича волинського [642, c.86]; на кінець XIII ст. вказував і І.Линниченко [1076, с.100]. Однак більшість дослідників цієї проблеми все ж воліла бачити “здобувана” Турово-Пін- щини у Витянісі чи Ґедімінасі. До часів правління першого відносив дану подію С.Соловйов [1568, №11, с.7-8; 628, вип.ІІ, с. 11-12; 794, с.37; 1813, c.90]; П.Кеп- пен та І.Боричевський (так саме голослівно) стверджували, що це сталося лише за Гедімінаса [850, стб.40; 418, с.199, прим.З; 973, с.1 ІЗ]. Дехто (І.Шараневич, О.Андріяшев) уточнював, що приєднання відбулося на початку правління Ґеді-.мінаса, внаслідок виправи на Волинь [1760, с.128, 131, 212; 266, с.201]. (Докладно про спектр поглядів на цю подію в історичній літературі йтиметься в наступному параграфі). В монографії О.Грушевського, присвяченій історії Турово-Пінської землі, автор утримався від остаточного судження з цього питання [617, с.65, 68-69; 618, с.1]. Очевидно, найкоректнішою є позиція дослідників, які зайняли аналогічну позицію [1143, с.176].
У “Началі государів литовських”, вміщеному у Воскресенському літописі, стверджується, що Витяніс ‘'прибавил земли Литовские много и до тобто приєднав Підляшшя (в широкому розумінні цього терміну) [79, с.165, 254; 108, с.75]. До буквального прийняття цієї звістки схилилися С.Соловйов та !.Беляев [1568, №11, с.7-8; 354, с.168].
В.Антонович, навпаки, обійшов її увагою, за що й зазнав вчергове критики з боку М.Дашкевича. Останній твердив, зокрема, що вже Витянісом до Литовсько-Руської держави було прилучене Берестя [641, с.40, 45]; І.Філевич, П.Іванов та А.Пресняков вважали, що має йтися про всю Берестейсько-Дорогичинську землю [1674, с.42; 772, с.125; 771, с.195- 196; і 429, Т.П, bmπ.I,c.56].Згадане джерело приписує попередникам Гедімінаса ще один здобуток. За ним, легендарний князь Від, що нібито правив після Міндаугаса, “прибавил Де- ревские земли много”, інакше кажучи, прилучив Київське Полісся [79, с.165, 254; 108, с.75]. М.Грушевський закликав ставитися з довірою до цієї інформації, вважаючи, що тим самим доводиться приєднання до ВКЛ Північно-Західної Київщини ще до Гедімінаса [581, с.484; 578, т.ІѴ, с. 16-19, 73; 584, с.118]. Його точка зору була підтримана Клепатським, Андріяшевим (вони навіть запропонували датування останньою чвертю XIII ст.), Пічетою, Гуслистим [1370, с.344; 868, с. 13, 171; 263, с.62; 628, вип.ІІ, с.11-12]. Натомість Любавський та І.Кри- п’якевич відсували перехід цих територій під литовський контроль на 1320-і рр. [1143, с.176; 973, с.113].
Підсумовуючи, варто звернути увагу на те, що протягом досліджуваної історіографічної доби наявна (винятково бідна) джерельна база зазнала вкрай незначних змін. Тож певна еволюція поглядів істориків стосовно окремих ви- щеокреслених проблем (там, де вона взагалі прослідковується) навряд чи може бути пояснена дією даного фактору. Швидше має йтися про поширення гіпер- •критичного ставлення до історичних джерел, яке було значною мірою спричинене впливом популярних тоді позитивістських настанов. У той же час, як бачимо на останньому прикладі, й ті історики, яким зараз найчастіше закидається схильність до гіперкритицизму, виявляли його не тотально, а вибірково. Якими критеріями вони керувалися при цьому, навряд чи можливо визначити.