Литовсько-Руська держава за найближчих наступників Міндауґаса (до кінця Xlll cm.)
Значно змінили політичну ситуацію як у ВКЛ, так і регіоні в цілому події 1263 р. Нагадаю, що 5 серпня Міндауґас разом із двома молодшими синами був убитий внаслідок змови жемайтійського князя Тренйоти (Тройната) і нальше- найського - Даумантаса (Довмонта) [72, стб.858-860; 53, с.84, 313, 454-455; 76,
с.
223-224; 77, с.191; 202, р.807]. (Спроба А.Енгельмана віднести це вбивство на осінь 1264 р. [727, с. 159, 164, 189] не здобула визнання в літературі). Вайшвіл- кас внаслідок цього змушений був тікати до Пінська. Тренйота ж “нача княжити во всей земіи J[umoβbcκoιι и в ЖемотіГ. Невдовзі останній вбив свого родича Таутвіласа полоцького (1 березня 1264 р.) і змусив полочан прийняти князем свого ставленика [72, стб.860-861; 53, с.84, 313, 455; 52, с.280]. Однак незабаром новоявлений вел. князь сам загинув від рук прибічників Міндауґаса (за Галицько-Волинським літописом, це були “кой юси Muiidoeeoeun; одна ж з польських хронік приписує вбивство Тренйоти Вайшвілкасу [72, стб.861; 203, р.ІЗЗ]). Скориставшись цим, Вайшвілкас із допомогою пінських і галицько- волинських князів помстився ворогам батька і утвердив своє панування у ВКЛ9*’. Досить скупо висвітлені у джерелах, ці події лишають вельми значний простір для спекулятивних висновків. Так, С.Соловйовим було зроблене припущення, що Тренйота обійняв великокнязівську владу за “рядом*’ із Дауманта- сом [1559, кн.ІІ, с.176-177].Одними з найменш з’ясованих лишалися (і значною мірою лишаються досі) питання про вплив загибелі Міндауґаса і наступної внутрішньої боротьби на розвиток ВКЛ та зміни в його територіальному складі в цей час. Вельми поширене уявлення, що ці події значно послабили Литовсько-Руську державу, поклавши початок кризовій смузі, що тривала чи то половину (Ф.Чарнецький), чи то чверть століття (А.Барбашев, Mf. Гру шевський) [1726, с.38; 317, с.
13; 578,т. ІІІ, с. 112, τ.lV, c.12}. Послаблення зовнішньої сили і внутрішніх зв’язків у ВКЛ у цей час вбачав В.Антонович [280, с.35, 37; 272, с.73-74]. За В.Пічетою, йшлося взагалі про загрозу розпаду новопосталої держави [1364, с. 16]. Натомість М.Дашкевич, П.Клепатський, а пізніше В.Пашуто застерігали проти гіперболізації послаблення ВКЛ, а також сепаратистських прагнень його окремих земель [64Г с.35-36; 868, с.ХХП; 1320, с.387]. [87]
В якості аргументу прибічники обох точок зору посилалися на одні й ті самі джерела. Перше з них - грамота литовського князя Гердяніса від 22 грудня 1264 P-, якою укладалася угода Полоцька і Вітебська з Ригою і Готландом [113, №XXVa, с. 13; 23, №І1а, c.[9-10]; 191, bd.VI, №MMMXXXVI, sp.440-441]. Друга, недатована грамота видана князем Ізяславом полоцьким, шо заявляє про знаходження “у волі'" Вайшвілкаса. Тут же згаданий і Ізяслав вітебський, якого можна або ототожнювати з правителем Полоцька, або бачити в ньому, як роблять частіше, окрему особу [113, №XXVb, с. 13; 23, №llb, c.[12]]44. Цей документ переважно датується часом, дещо пізнішим від грамоти Гердяніса, - близько 1265
р. [23, c.[12]; 1320, с. 150, 387].
На підставі вказаних скупих звісток В.Антонович зробив висновок, що Гердяніс, на відміну від свого наступника, не визнавав Вайшвілкаса в якості вел. князя, а отже, територія, контрольовану центральною владою ВКЛ, суттєво зменшилася [267, с.НО-111; 280, с.35-36, 50; 272, с.74-75, 80]. Його точка зору отримала широке визнання, зокрема й у присвяченій історії Полоцької землі монографії В.Данилевича [782, т.1, ч.П, с.492, т.П, с.57; 1836, с.51; 1333, с.61; 317, с.13; 1057, с.82; 632, с.143,146, 171-172]. На підставі новгородської звістки про посадження Тренйотою в Полоцьку “свого” князя М.Любавський здогадувався, що останнім був саме Гердяніс [1144, с.29]. Пізніше він змінив думку, вважаючи, що Гердяніс правив у Полоцьку і Вітебську після згаданих князів ізяславів, а отже, не міг завдячувати своїм становищем Тренйоті [1148, с.19].
Протилежної думки дотримувався А.Енгельман, вважаючи, що немає підстав зараховувати Гердяніса до “партії” Тренйоти; лише по смерті останнього цей князь осів у Полоцьку і Вітебську і мав мирно співіснувати з Вайшвілкасом [727, с.166-167]. М.Дашкевич, вкотре опонуючи думці В.Антоновича, пішов далі, твердячи, що Гердяніс визнавав верховну владу сина Міндаугаса [641,с. 35-36]9-.
За повідомленням псковських і новгородських літописів, Даумантас (який, рятуючись від помсти Вайшвілкаса, опинився в Пскові і був прийнятий тут на княжіння) протягом 1266-1267 рр. здійснив три походи проти Гердяніса. З іншого боку, литовсько-руські літописи, а за ними М.Стрийковський повідомляють, що Полоцьк був захоплений Даумантасом. Однак ця особа, хоча й на- [88] [89] звана псковським князем, явно не тотожна зі своїм історичним тезкою: йдеться про легендарного “Довмонта”, який начебто був сином так саме неіснуючого литовського вел. князя Романа [100, с.94, 151, 178, 198, 219-220; 99, с.135]. Сумнів у вірогідності даної звістки висловив уже Н.Карамзін [819, τ.IV, с.96, 255-256, прим.194]; натомість приймав її А.Коцебу [946, с.16]. Пізніше на користь володіння Даумантаса Полоцьком висловилися К.-Е.Нап’єрскі та М.Даш- кевич [113, с.15; 642, с.122, прим.2]. Доказом вони вважали фігурування імені князя в угоді, яка зберігалася в ризькому архіві серед полоцьких грамот [113, №ХХѴП, с.15][90]. В.Данилевич, однак, переконливо довів необґрунтованість уявлень про князювання Даумантаса в Полоцьку [632, с.148-150][91] [92]. Одним із найулюбленіших сюжетів у східнослов’янських історіографіях є взаємини Вайшвілкаса з Галицько-Волинською державою. Як відомо, ще біля часу угоди з Романовичами він прийняв православ’я і постригся у ченці; повернутися до світського життя його змусила смерть батька. У боротьбі Вайшвілкаса за верховну владу у BKJT “поча емоу помагати Шварно князь и Bacwικoi∖ нареки бо бяиіет Василка отца соби и господина... Датувати згадані події чи навіть визначити їхню послідовність можна лише гіпотетично. Найбільш докладно застановився над цим М.Грушевський у розвідці “Хронологія подій Галицько-Волинської літописи” (1901). На його думку, наприкінці 1264 р. Шварно став помічником Вайшвілкаса в управлінні Литовсько-Руською державою; приблизно на межі 1266/7 рр. Вайшвілкас зрікся і 45 влади і бѵв убитий в 1267 або 1268 р., Шварно ж помер не пізніше 1269 р. [588, с.45-46, 48, 69; 579, т.111, с. 172] Проте з тексту літопису не є цілком зрозумілим, кого раніше спіткала смерть: Вайшвілкаса чи Шварна. Логічним видається припущення, що Вайшві- лкас був ѵбитий ще за життя Шварна, якому начебто заздрив Лев [865, с. 196; 2147. t.II. s.2-3: 762, ч.ІІІ, с.210-211; 1539, c⅛4; 779, т.П, кн.1, с.548; 579, т.ПІ, с.172; 1429, Т.П, вып.І, с.54; 1639, с.106; 1043, с.47; 1663, с.72]. С.Соловйов же відмовив у довірі волинському літописцеві щодо мотивів, які рухали Левом (останній взагалі постає тут як “enfant terrible” Данила), здогадуючись, що після смерті Шварна Лев висловив претензії на його литовську спадщину; опір цьому з боку Вайшвілкаса і визначив трагічну долю останнього [1559, кн.ІІ, с.184; 1573, с.190; 697, с.86; 721, с.332]. З тим, що Вайшвілкас пережив Шварна, погоджувалася ще низка авторів [1650, с.84; 990, с.16; 1779, т.1, с.199; 358, ¢.63; 1736, т.П, с.92; 432, с.100; 433, с. Більше єдності, хоч і з відмінностями у нюансах, спостерігаємо в оцінці волинсько-литовських взаємин того часу. С.Соловйов констатував, що напередодні смерті Данила (1264 р.) вони складалися “явно вигідно”: до смерті такого небезпечного сусіда, як Міндаугас, додалася “залежність” від Романовичів Вайшвілкаса. На його думку, обидві держави були цілком готові до злиття [1559, кн.ІІ, с.177, 183-184, 235]. Ця точка зору тривалий час панувала в літературі (насамперед російській). І.Шараневич вважав навіть, що ідея з’єднання Литви з Південною Руссю виникла ще за життя Міндаугаса [1761, с.74, 86]; І.Філевич приписував цей намір Данилу [1682, с.41]. В.Антонович вбачав у діях Вайшвілкаса намір залучити литовські землі до складу Галицько-Волинської держави [280, с.34-35]. Цікавий здогад висловила О.Єфименко: Шварно мав отримати ВКЛ у спадок через дружину [722, с.75]. Вважав цілком реальним утворення “унії” з Литвою, з огляду на спільні завдання обох держав, і А.Прєсняков [1429, т. П, вып.І, c.52-53][94]°,. За оцінкою Є.Бєлова, смерть Вайшвілкаса являла собою “фатальну подію не лише в історії Західної Русі, але й взагалі в історії Росії та Польщі” [352, с.98-99]. Тверезіше дивитися на дану проблему запропонував М.Грушевський. Перетворення Литви на “анекс” Галицько-Волинської держави він розцінював як “блискучу, але ефемеричну” комбінацію [578, т.ІП, с.82, 93; 584, с.90, 116]. Для B. Пічети раціональним поясненням дій Вайшвілкаса слугувало бажання останнього об’єднати сили із сусідньою державою в боротьбі проти Ордену [1359, C. Значно менше відомостей маємо про добу правління у BKJI Трайдяніса, яка, за свідченням Галицько-Волинського літопису, тривала з 1270 по 1282 рр. [72, стб.869]. Цей вел. князь вів боротьбу проти Василька Романовича[95]’, а згодом - Лева Даниловича. На думку В.Антоновича, в цей час продовжувався процес послаблення Литовсько-Руської держави та втрати нею єдності [267, с. 1 OS- 112; 280, с.35-37; 272, с.72-75]. Однак цей погляд зустрів заперечення з боку низки дослідників. М.Дашкевич першим спробував довести, що за Трайдяніса територіальне зростання не припинилося, хоча й уповільнилося [641, с.35-37, 40]. М.Грушевський також зазначив факт розширення володінь вел. князя за рахунок руських земель [578, τ.IV, с. 13]. Не кризу, а “міцну консолідацію” вважав характерною рисою цієї доби в історії ВКЛ А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.1, Лише поодинокі звістки збереглися щодо історії ВКЛ у найближчі роки по смерті Трайдяніса. Так, Лаврентіївський літопис, повідомляючи під 1285 р. про литовський напад на володіння єпископа тверського, засвідчує загибель Доліонта”, якого названо вел. князем [70, стб.483]. За свідченням волинського літописця, чотирма роками пізніше "Литовьскии князь Боудикид и брат его Бо- y()uβuθ дата князю Mbcmiicxaeoy (синові Данила Романовича. - В.В.) город свои вохъкоеыеекь, абы с ними мир держа.1” [72, стб.933]. Практично тоді ж (у 1291 р.) Петером з Дусбурґа згаданий перший представник нової династії - ~ Pucuwenιs,' [196* s. 155; 66, с. 148]. Втім, лише від часів правління наступників останнього - Витяніса (Вітеня) й особливо Ґедімінаса - джерела дають підстави для суджень щодо змін у територіальному складі ВКЛ. Неважко помітити, що історія дослідження даної доби в історії Литовсько-Руської держави характеризується рисами, майже тотожними з тими, які було відзначено в попередньому параграфі. Переважало зацікавлення окремими (як правило, більш чи менш локальними) питаннями; що ж до узагальнень, то вони є здебільшого апріорними й довільними. Це й не мусить дивувати, оскільки ступінь джерельного “забезпечення” в даному випадку був (і є) ще більш незадовільним, аніж стосовно часів Міндаугаса. Так саме ціла низка проблем, імовірно, ніколи не отримає достатньо вірогідного розв’язання.