Формування “ядра” литовсько-руської державної терито­рії за правління Міндауґаса

Майже всіма дослідниками визнається, що Чорна Русь перебувала під владою Міндаугаса. Проте бідність джерельних звісток залишає значний прос­тір для визначення того, коли і за яких обставин це сталося. (За влучним порів­нянням К.Стадницького, здобутки литовців у руських землях нагадують утвер­дження франків у Ґаллії: відомі результати, але не сам процес [2147, t.II, s.4]). Під 1235 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє про використання Мін­даугаса Данилом проти свого колишнього союзника Конрада І мазовецького (брата Лєшека Білого). Конрад уклав союз із ворожими Романовичам чернігів­ськими князями - Михайлом Всеволодовичем і Ростиславом Михайловичем; “Данил же возведе на Кондрата Jlumeoy Минъдога Изяслава Новгородского” [72, стб.776]. Щодо належної пунктуації цього уривку немає єдиного погляду; зате не підлягає сумніву, що йдеться саме про Новогрудок у Чорній Русі. Дану подію датують по-різному: 1235 [280, с.25; 272, с.60-61 ], 1236^[71] [642, с.18, 131; 1987, s.26], 1237 [1322, с.217; 1320, с.374; 1316, с.258; 1663, с.68; 721, с.307] чи 1237-1238 рр. [588, с.27, 65; 578, т.ІІІ, с.80; 940, с.287]. Більшість авторів по-

33 в’язує її з встановленням контролю Міндаугаса над Чорною Руссю,*хоча й опо­середкованого, через місцевого князя [642, с.124; 578, т.ІѴ, с.9-10]^[72].

Протягом гривалого часу (в східнослов’янських історіографічних тради­ціях зокрема) панувало уявлення про те, що Новогрудок був столицею Міндау­гаса^[73]'. Одним з перших заперечив цей погляд Лятковський, вважаючи, що рези­денцією правителя ВКЛ, де відбулися його хрещення й коронація, було згадане в Галицько-Волинському літописі місто Ворута [1987, s.39, 45, 54, 131].

Ще більше розмаїття поглядів спостерігаємо щодо часу встановлення ли­товської зверхності над Полоцьком і Вітебськом. Варто згадати, що, за твер­дженням М.Стрийковського, родичі Міндаугаса, вислані ним на Русь, здобули Полоцьк (Таутвілас), Вітебськ (Викінтас), а також кілька волостей в Смоленсь­кому і Друцькому князівствах (Едівідас) [216, t.I, s.286; 99, с.206]. Проте буква­льна довіра до цих звісток, поширена на початку XIX ст. [312, с.58], вже в його останній чверті стає уділом переважно авторів популярних праць.

Датуванню утвердження литовської влади в північно-східних землях Бі­лорусі можуть прислужитися наступні хронологічні орієнтири. Під 1239 р. зга­дується (єдиний раз) полоцький князь Брячислав, з дочкою якого одружився новгородський князь Олександр Ярославич, прозваний пізніше “Невським’' [53, с.77, 289; 100, с.43; 94, с. 130; 79, с. 144]. З 1252 р. згадується племінник Міндау­гаса Таутвілас [72, стб.815], котрий від якогось часу князював у Полоцьку. В 1258 р. литовці та полочани здійснили похід на Смоленськ [53, с.82, 310; 79, с. 162]. Крім того, відомо, що в 1246 р. Олександр Ярославич вивів свого мало­літнього сина з Вітебська [88, с.66; 94, с. 136; 81, т.Х, с.129]. Природно, цієї ін­формації замало для якихось впевнених висновків. Тому, наприклад, В. Антоно­вич (як і радянський дослідник Л.Алексеев), не намагаючись точніше датувати перехід Полоцька під владу Литви, обмежився констатацією того факту, що це трапилося за правління Міндаугаса [280, с.26, 50; 272, с.80; 962, с.80; 1836, с.51;

317, с. 11, 14, 114-115; 255, с.288]. Між 1239 і 1258 рр. вміщував цю подію спо­чатку М.Дашкевич [642, с. 122; 1144, с.28], відсунувши її згодом на часи після 1250 р. [641, с.40]. Є.Чешихін вважав, що приєднання Полоцька відбулося в 1240-х рр. [1736, т.І, с.361]. В.Данилевич звужував межі пошуку до 1239-1246 рр. [632, с.136; 1878, s.397]. На думку ЮЛятковського та ФЛеонтовича, має йтися про початок 40-х рр. XIII ст. [1987, s.29-30; 1057, с.82].

Низка дослідників (А.Прєсняков, М.Любавський, В.Пічета, згодом В.Па- шуто) схилялася до датування прилучення Полоцька межею 1240-50-х рр. [1429, т.П, вып.1, с.46; 1148, с.19; 1370, с.342; 1320, с.377-379; 794, с.34; 254, с.24, 29, 44]. В той же час М.Грушевський вважав, що відсутність згадок про Полоцьк під час війни Данила з Міндаугасом (1251-1254 рр.) засвідчує тодішню відсутність литовського контролю над цим містом [578, τ.lV, с. 12, прим.1]⁷\

Перехід же Вітебська під владу Литви В.Данилевич датував 1246-1252 рр., вважаючи, що в 1252 р. вел. князем був вигнаний з Вітебська Викінтас [632, с.136, 171]. Ця подія описана галицько-волинським літописцем наступним чи­ном: “В то же лито изгна Миидог сыновца своего Teeineewia и Едивнда, посла- виїомоу на воиноу со воемъ своими на воиноу со Выконтом на Роусъ воевать ко Смолен ькоу, и рече uιmo хто приемлет соби дерьжчіт, вражбою бо за ворожъ- ство с ними JIumeoy зане, поймана би вся земля Литовьская и беіцисленое име­ние их притрано би богатьство их, и посла на ни вой свои, хотя оубитии я. Онима ж-е оувидавиіима, и бижаста ко князю Данилоу* и Bacwικoβu, и при­пханій во Володимер” [72, стб.81,5]. Так саме рубіжним етапом в прилученні Ві­тебська вважали 1252 р. А.Прєсняков та МЛюбавський [1429, т.П, вып.1, с.46; 1148, с.19].

Що до литовсько-смоленських взаємин за правління Міндаугаса, то інфо­рмація про це наявна й у великоруських літописах. Так, повідомляється, що в 1232 р. “взя Святослав Смолнъск на щит с полочаны на Борииіь день, исеце смолняны, а сам cede на столе” [53, с.72, 281; 84, стб.360]. А.Кунік припустив, що Святослав міг бути литовським князем [113, anh.№Il, с.450]. Втім, руське походження останнього (Святослава Мстиславича зі смоленських Рюриковичів) чітко засвідчують джерела [84, стб.360, 373], тому на помилковість даного здо­гаду вказав уже М.Дашкевич [642, с.121, прим.2].

Значно жвавішу дискусію викликали події навколо Смоленська, що роз­горнулися в 1239 р.: “Того ж лета Ярослав йде Смолиньску на Литву, и Литву победи, и князя их ял, а Смолыіяны оурядив, князя Всеволода посади на столе, а сам со множ-твом полона с великою честью отиде в своя сіГ [105, с.320; 70, стб.469; 85, стб.29; 84, стб.373; 94, с.130; 79, с.144]^{[75] [76] [77]. Ця звістка, начебто досить однозначна, покликала до життя різні її тлумачення. Так, М.Щербатов, а також Єкатерина II (у “Записках стосовно російської історії”) гадали, що йдеться не про здобуття, а лише про литовський напад на Смоленськ [1797, т.Ш, с. 12-13; 710, ч.Ѵ, с.107]. Те, що литовці “ледь не взяли” його, стверджував пізніше й Н.Устрялов [1668, ч.І, c.229]; такої ж думки був С.Соловйов [1559, кн.ІІ, с. 147]. Смоленський історик Д.Мурзакевич, навпаки, вважав, що йдеться саме про за­хоплення міста; на підставі “Хроніки” Стрийковського він бачив у неназваному литовському князі “Ердівіла”, що мав діяти від імені Міндаугаса [1243, с.96-97]; цей здогад століттям пізніше повторив С.Пісарєв, пропонуючи виправити дату на 1240 р. [1352, с.22].}

На думку Н.Карамзіна, згадані події тимчасово піддали литовській владі більшу частину Смоленщини [819, τ.IV, с.8, 214, прим. 107]. З тим, що тут треба бачити саме оволодіння містом, хоча й тимчасове, погоджувалися П.Нікітін, М.Костомаров, К.Бестужев-Рюмін, І.Філевич, М.Грушевський, В.Іконніков, М.Любавський, В.Пічетата ін. [1266, с.70; 929, с.60; 385, т.І, с.430; 1677, с. 137; 578,τ.IV, с.12; 779, τ.∏, kh.1,c.5O2, 504; 1282, c.233; 1148,c.l8; 1359, с.52; 1781, [т.І], с.176]^{[78] [79]. М.Дашкевич, спочатку прийнявши факт здобуття Смоленська [642, с.118], згодом змінив свій погляд, визнавши лише існування спроб Мінда­угаса підпорядкувати собі цю землю [641, с.23, 39; 352, с.90].}

Вірний тенденції до ідеалізації литовсько-полоцьких взаємин, І.Бєляєв припустив, що йдеться не про власне литовського князя, а про Святослава Мстиславича, який мав між 1232 і 1239 рр. втратити Смоленськ, а тепер відно­вив тут свою владу з допомогою литовців та полочан [359, с.348; 358, c.49]^7y. Ф.Леонтович, навпаки, вважав, що татарська загроза змусила мешканців міста запросити до себе одного з литовських князів [1057, c.21, 8О]^[80]. Тієї ж думки був П.Голубовський, хоча він утримався від уточнення, чим була обумовлена підтримка чужинця частиною смольнян. [535, с.302, 316]; А.Соболевський вва­жав, що це сталося близько 1235 р. [1543, с.1052, прим.2].

Що до звісток про опанування племінниками Міндаугаса частини смо­ленських земель, то їх прийняв у якості вірогідних А.Коцебу [946, с.12]. На ду­мку М.Смирнова, тоді дійсно було здобуто Смоленськ; М.Костомаров датував цю подію 1245 чи 1248^[81] р. [1539, с.48; 907, с.146]. Визнав наявність здобутків BKJl тут і В.Антонович, судячи з усього, не маючи на увазі саме місто [280, c.26]; до нього приєдналися М.Коялович, В.Данилевич, М.Василенко [962, с.80;

632, с. 135; 467, с.818]. Ю.Лятковський гадав, що перед 1239 р. племінники Mi- ндаугаса на короткий час заволоділи Смоленськом [1987, s.28-29]. Намагання здобути владу над цим містом вбачав у діях вел. князя Ф.Леонтович [1057, с. 105]: з тим. що вони не були успішними, погодився і В.Пічета [1370, с.342]. Щоправда, протилежні твердження тривалий час продовжували траплятися в нефахових роботах [990, с. 12; 1644, с.1581 1463, ч.П, вып.2. с.60: 1035. c.lθ]^x2.

Визначити ступінь впливу тодішнього BKJI на інші руські землі ще важ­че. Так, на думку Антоновича, визнавали владу Міндаугаса турово-пінські князі [280, с.25; 962, с.80; 467, c.818]; О.Грушевський вважав, що потяг останніх до Литви мусив посилитись з 1229 р. у зв’язку зі зміцненням сусідньої Волині [617, с.63-64, 67-68]. Далі йшов Ф.Леонтович, вбачаючи “пряму залежність” Турово-Пінщини від Міндаугаса [1057, с. 122-123]. (Очевидно, ближчі до істини М.Дашкевич та Ю.Лятковський, які наголошували на прагненні турово-пінсь­ких князів до нейтралітету між Литвою і Волинню [641, с.21; 1987, s.32, 49, 123], та М.Грушевський, що констатував лише початок “литовських впливів” у їхніх землях [578, τ.IV, с.14]). Явно перебільшував здобутки Міндаугаса Н.Рож­ков, зараховуючи до них, окрім Смоленщини, Підляшшя та Турово-Пінщину [1465, т.1, с.271].

Ще фантастичніший погляд висловив В.Успенський. У 1335 р. “воеваїиа Литва Новоторжьскую волость па миру; и послав князь великыи*³, пожже го­родки JlumoebCKbiu Осечен и Рясну и иных городков много” [53, с.346-347; 77, с.220; 86, стб.69; 135, с.57; 79, с.204; 81, т.Х, с.207]. Місце розташування остан­ніх визначити важко; на думку Успенського, їх слід шукати поблизу Ржеви, що нібито слугує доказом, що вже в 1226-1227 рр. сюди сягали кордони литовсь­ких володінь [1665, с.8-11]. Таке твердження не дивуватиме, якщо згадати, шо цей автор з довірою ставився до повідомлень “легендарної” частини литовсько- руських літописів [1665, с.8].

Неоднозначні оцінки зустріло й повідомлення під 1235 р. про похід Рос­тислава Михайловича чернігівського з Галича на Литву (чим і скористався Да­нило, повернувши собі Галич) [72, стб.777-778]. Хоча в датуванні цієї події не­ма одностайності (від 1234 до 1239 рр.), немає сумніву, що тоді зберігався союз Данила з Литвою [1322, с.280; 1316, с.258]. Однак Д.Зубрицький запропонував бачити у ворогах Ростислава половців; у цьому його підтримав Н.Барсов [762, ч.ІП, с.120, 126; 338, с.282]. Проти такої поправки заперечив М.Грушевський [578, т.ПІ, с.55, прим.2].

В “легендарній” частині литовсько-руських літописів міститься подання, згідно з яким неіснуючим попередникам Міндаугаса на великокнязівському столі (Скірмонту, подеколи - Шварну) приписується прилучення деяких сівер- ських міст- Чернігова, Стародуба, Карачева [100, с.90, 130, 148, 176, 196, 217; 99, с. 131]. Спочатку ці твердження повторювалися й у модерній історіографії

^κ2 На думку В.Пашута, виправа спрямовувалася на північну частину Смоленської, а також Полоцьку й Вітебську землі [1320, с.377].

Іван І Калита.

[946, с.9-10]. На легендарності тодішніх здобутків литовських князів у руських землях (не акцентуючи уваги спеціально на Сіверщині) наголосив В.Антонович [280, с.23-24]; як ‘'безглузді’" розцінив ці звістки М.Дашкевич [641, с.21-22]. В той же час останній визнавав прагнення Міндаугаса заволодіти Чернігівщиною [641, с.23]. Підставою для цього слугує датована 1258 р. звістка Галицько- Волинського літопису про те. що литовське військо ^велико оубиство творяше земли ЧертіговьскоіГ [72, стб.840]. У 1263 р., напередодні своєї смерті, Мінда- угас вислав свої сили на Брянськ, але ця виправа завершилася поразкою [72, стб.860-862]^w. (М.Костомаров гадав чомусь, що тодішній брянський князь Ро­ман був "підручним” стосовно Міндаугаса [929, c.62]).

Спираючись на повідомлення Плано Карпіні про напади литовців на Ки­ївщину і Волинь у 1240-х рр. [107, с.67, 69], М.Дашкевич припустив, що при­близно одночасно з татарським нашестям на Русь було розірвано союз Волині, принаймні, з частиною литовських князів [642, с.113-114]; проте уваги з боку інших дослідників це припущення не привернуло^[82]'**. Це й природно, оскільки ві­домо, що на час вирішальної в боротьбі за Галичину битви під Ярославом (17 серпня 1245 р.) приязні взаємини Романовичів з Міндаугасом зберігалися: ^t√⅛- UWio же и BacwiKo посласта в JIumaoy помощи просяща, и послана бысть от MuuOoea помощь" [72, стб.801], хоча і литовська, і польська (від Конрада мазо- вецького) допомога спізнилася.

Наступна група питань пов’язана із конфліктом Романовичів та Міндау­гаса. Роль приводу зіграло вигнання останнім Таутвіласа, Едівідаса й Викінтаса; однак, як одностайно визнається в історіографії, дійсною причиною слугувало занепокоєння галицько-волинських правителів, як і решти сусідів, стрімким по­силенням BKJl. Зокрема, на думку С.Соловйова, боротьба з Литвою займала перше місце в політиці Данила на західному напрямку [1559, кн.ІІ, с.172]. За здогадом І.Шараневича, увагою до подій на північному заході пояснюється пе­ренесення ним столиці держави до Холма [1759, с.67; 478, с. 163]. При цьому в якості мети старшого Романовича називалися як оволодіння Чорною Руссю (В.Антонович, Ю.Лятковський, М.Грушевський), так і приєднання Литви (І.Фі- левич) [280, с.27, 29; 271, c.]42; 1987, s.38, 49, 79; 578, т.Ш, c.81, τ.IV, с.Ю; 1682, с.41]. Перебіг цих подій досить докладно змальовано в Галицько-Волин­ському літописі [72, стб.815-820]. За ініціативи Данила утворилася широка ан- тилитовська коаліція, до якої долучилися Лівонський орден, польські князі, ят- вяги і навіть частина Жемайтії. (Щоправда, в поглядах на взаємини всередині цього ситуативного союзу немає єдності: В.Антонович та А.Прєсняков вважа­ли, що головну роль у ньому відігравали рицарі [272, с.63; 1429, т.11, вып.1, с.48], тоді як М.Дашкевич та О.Андріяшев відводили чільне місце галицько- волинським князям [642, с.132; 266, с.182]).

Досить важливий дипломатичний крок, очевидно, являло хрещення в Ризі Таутвіласа, що змусило Міндаугаса вдатися до рішучих дій, спрямованих на зруйнування ворожої коаліції. Вони вилилися у домовленість із магістром Анд­реасом фон Штірландом щодо прийняття литовсько-руським володарем като­лицтва. Про це докладніше йтиметься в розділі IV; тут же варто зазначити, що дана подія, а також досягнуте Міндаугасом порозуміння з жемайтами та ятвя- гами змусили, зрештою, Данила до укладення (в Холмі) мирної угоди: “Bou- шелк створи мир с Данилом и вида дщерь Миндогдовоу за Hleapiia (сина Дани­ла. - В.В.) сестроу свою... и вдаст Романовы сыновы коро.чееоу Новогородък от Миндога и от себе и Вослопим и Волковыеск и ecu городъГ [72, стб.830-831].

Дану угоду, слідом за Галицько-Волинським літописом, тривалий час да­тували 1255 р [1126, c.l29; 1559, кн.ІІ, с. 174-175; 358, c.56; 866, с.447]. Автори­тету цій точці зору додала підтримка її В.Антоновичем [267, с.98; 280, с.28, 33; 272, с.65, 71], завдяки чому вона простежується до 1920-х рр. [1682, с.4і; 771, с.166, 168; 632, с.140; 1333, с.57; 317, с.12; 1136, с.17]. То 1245, то 1255, то 1259 рр. називалися Д.Зубрицьким [763, с.55-56, 62, прим.35; 762, ч.Ш, с. 189]; фігу­рували й такі варіанти, як 1258 [1650, с.81; 662, с.236; 1057, с.76], 1256 [1760, с.108], 1252 рр. [1673, период II, с.36; 528, с.327]. Проте поступово, завдяки до­слідженням М.Дашкевича, О.Андріяшева та М.Грушевського, утверджується датування даної угоди 1254 (чи 1253-1254) р. [642, с.133; 266, с.182; 588, с.39, 43, 68; 578, т.Ш, c.81, τ.IV, с.ГІ; 2156, s.87, anm.2; 2116, s.636; 2063, s.378; 1639, с.102; 687, с.90; 628, вип.П, с.9; 1322, с.281; 1320, с.380; 1043, с.43-44; 1663, с.69-71; 1790, с.308; 1746, с.71-72; 721, с.319, 332-333; 254, с.28, 32-33; 798, с.37, 39; 940, с.288]. (На думку Ю.Лятковського, це сталося взимку 1254/5 рр. [1987,

s. 69]).

Цілком очевидно, що укладена мирна угода мала компромісний характер. Проте більшість її дослідників намагалася з’ясувати, яка зі сторін все ж опини­лася в більшому виграші. Зокрема, це стосувалося питання про статус, який з 1254 р. отримали землі Чорної Русі. Багато істориків, починаючи від А.-С.Hapy- шевича та Н.Усгрялова, твердили про приєднання цієї території Данилом [2026,

t. VIII, s.I65, prz.l; 1668, ч.І, с.237; 982, с.63; 782, т.1, ч.ІІ, с.485, 487-488; 1463, ч.И, вьіп.2, с.60; 1465, т.П, с.101; 687, с.90]. З іншого боку, не бракувало й тих, хто вбачав у мирній угоді лише “умовну” поступку з боку Міндаугаса, відводя­чи Роману Даниловичу роль удільного князя, “васала”, “ленника”, “намісника” в межах BKJl [1761, с.74; 1760, с.98; 907, с.146; 358, с.56; 642, с. 133; 432, с.95- 96; 433, с. 16-17; 1987, s.70; 1057, с.22; 1394, с.ІЗІ; 1359, c.76]^sm,. Нарешті, в пра- цях (подеколи одних і тих самих) Д.Зубрицького, В.Антоновича, М.Грушевсь­кого можн& зустріти обидві наведені точки зору, що засвідчує певну невизначе­ність дослідників щодо даної проблеми [763, с.55-56, 62; 762, ч.ІП, с. 164-165, 181, прим. 158; 271, с.119; 280, с.28; 272, с.65-66; 578, т.ПІ, c.81, τ.IV, c.l l]^s7.

^w, Пізніше зустрічається як перша [1454, с. 175; 1043, с.44: 1421, с.306; 721, с.319-322. 332], так і (особливо) друга точка зору [478, с. 163; 1320, с.34, 380; 1663, с.70; 794, с.34; 1790. с.308: 1746. с.72, прим.25; 1671, с.142; 1261, с.4; 254, с.32; 504, с.83].

^s7 Те саме спостерігаємо у В.Пашута та М.Котляра [1322, с.247, 281,940, с.281,288].

Що ж до загальної оцінки, то в цілому успішною вважали "литовську" політику Данила Романовича С.Соловйов, М.Смирнов, І.Шараневнч, М.Кояло- вич [1573, с.189; 1567, с.278; 1539, с.48; 1760, с.97; 962, с.73; 1333, с.43; 1454, CJ 75; 1322, cJ89, 281; 1421, с.202; 940, с.288; 717, с.74-75, 77]. П.Іванов припу­стив, що Міндаугае зобов'язався допомагати Данилові у боротьбі проти татар [771, c.!73]^sκ. Досягнення "рішучої переваги" над Литвою, що зберігалася про­тягом двох десятиліть по смерті Міндаугаса і Данила, вбачав у угоді 1254 р. і М.Любавський [1127, с. 151-152].

М.Дашкевич твердив, що лише відволікання на приборкання болоховців завадило Данилові вщент знищити Литовську державу [639, с. 123], з чим не по­годився Н.Молчановський [1232, cJ 17-119]. Тому Дашкевич не вважав політи­ку старшого Романовича стосовно ВКЛ цілком успішною [642, с. 134-135, 141; 1465, т.ІІ, с.101; 972, с.106]. (У MTpyшевського і стосовно цього питання зу­стрічаємо взаємовиключні оцінки [578, τ.∏l,fc.82, τ.IV, с.11; 584, с.90, 116])^κυ.

Наступна проблема, що широко відбилася в історичній літературі, стосу­ється часу, мотивів і обставин розриву встановлених у 1254 р. мирних взаємин між двома державами. Як було зазначено, у 1251 р. Міндаугас прийняв христи­янство за католицьким обрядом, а в 1253 був коронований за дозволом Риму. “Апостазію” ж (тобто відступництво литовського короля від християнства) Ян Длугош, а за ним - Марцін Кромер та Мацей Стрийковський датували 1255 р. [172, t.IΠ, s.362; 187, s.460; 216, t.I, s.292]. З іншого боку, відома булла папи Александра IV Міндаугасові, видана 6 березня того ж 1255 р. в Неаполі. Нею за литовським правителем затверджуються як його існуючі, так і майбутні здобут­ки в руських землях [177. t.l, №ХСІІІ, р.83; 222, t.I, №СХХІІІ, р.60; 1741, с.101, №3*8].

Ці джерельні звістки по-різному трактувалися дослідниками. Н.Полєвой вважав, що повернення Міндаугаса до поганства, яке сталося начебто до 1258 р., спричинило й погіршення його взаємин із Данилом [1417, τ.IV, c.204]. На думку ж Д.Зубрицького та І.Шараневича, відступництво Міндаугаса від хрис­тиянства і відмова Данила від церковної унії з Римом, навпаки, скріпили їхній союз [762, ч.ІП, с.189; 1761, с.73-74]. У згаданій же буллі переважно вбачався дозвіл Ватикану литовському королеві діяти проти Данила [2026, t.VIΠ, s.166, prz.1; 763, с.59-60]. Але це заперечив Ю.Лятковський; на його думку, йшлося про якісь землі в Наддніпрянщині [1987, s.72-73]. Так саме М.Чубатий, вказую­чи на існування тоді миру між Литвою та Романовичами, вважав, що Александр IV мав на увазі руські землі десь на сході від ВКЛ [1741, с.62-63]^{[83] [84].}

Дехто вважав, що поштовхом до розриву Данила з Міндаугасом стали по­дії навколо походу першого з них на Возвягль (нинішній Hoвоград-Волинсь­кий). Галицько-волинський король планував тоді наступ і на Київ, а тому звер­нувся за литовською допомогою, яку й отримав (зокрема, прийшов Роман Да­нилович з Новогрудка). Проте Возвягль був взятий і спалений ще до прибуття литовських сил; тому частина їх на чолі зі своїми воєводами, не отримавши сподіваної здобичі, почала грабувати землі союзників біля Луцька, однак зазна­ла від останніх відчутної поразки [72, стб.838-840]. (Цю подію, вміщену в літо­писі під 1258 р., В.Антонович та Ю.Лятковський датували 1257 р. [274, с.226; 1987, s.75], М.Грушевський - осінню 1255 [588, с.40-41, 68]).

М. Костомаров вважав, що саме “зрада” з боку литовців звела нанівець плани Данила [907, с. 149]. На думку Лятковського та А.Прохаски, даний конф­лікт призвів до того, що Роман вже більше не повернувся до Чорної Русі [1987, s.76-79; 2063, s.379]; ця точка зору була підтримана і деякими репрезентантами російської та білоруської історіографій [1429, т.П, вып.1, с.51; 1320, с.35, 381; 1663, с.70]. Однак ще Д.Зубрицький гадав, що дані події суттєво не погіршили взаємин між Данилом і Міндаугасом і тим більше не зруйнували їхнього союзу [762, ч.ІІІ, с.187]. Виступив проти погляду Лятковського і М.Грушевський [588, с.41]. Переважна більшість вчених, що досліджували політичну історію цієї до­би, вбачала причини розриву в іншій події - вимушеній виправі галицько- волинських військ на чолі з Васильком Романовичем разом із силами татарсь­кого полководця Бурандая на Литву. Джерела по-різному датують її. Під 1258

р. подію вміщує більшість літописів, насамперед Новгородський І [53, с.82, 310; 139, с.47; 79, с.162], під 1260 - Галицько-Волинський, що, як вже зазначалося, не є певним джерелом у плані хронології [72, стб.846-847]. Тим не менше дру­гий варіант отримав визнання багатьох авторитетних істориків не тільки XIX, а й XX ст. (М.Улащик, Дж.Феннелл) [212, t.I, s.103; 762, ч.ПІ, с.190, 200, 226, прим.204, с.258; 1559, кн.ІЇ, с.171, 175; 1539, с.48; 1761, с.77-79; 1760, с.99; 1759, с.60; 907, с.149; 954, с.270; 962, с.74; 358, с.56; 781, с.7; 1114, с.4; 1338,

с. 17; 1337, с.24; 771, сЛ 66; 507, с.195; 1653, с.165; 1671, сЛ 88; 1261, с.4; 798, с.37].

Що ж до повідомлення новгородського літописця, то воно отримало дові­ру з боку низки не менш поважних дослідників, починаючи від М.Щербатова та Й.Гаммер-Пургштапля; щоправда, при цьому одні, слідом за Лятковським, да­тували литовську “татарщину” зимою 1258/9 рр., інші ж, наприклад, М.Грушев- ський, відносили її до першої половини 1258 [1797, т.ІІІ, с.82-83; 1928, s.153- 154; 642, с.85; 2158, s.309; 1987, s.78-80, 106, 122; 588, с.40-41,43, 69; 578, т.Ш,

с. 82, τ.IV, с.Н; 1639, с.102; 201, р.71]^[85]. А.Пресняков у своїх лекціях з історії Литовсько-Руської держави віддав належне обом варіантам датування [1429,

т. П, вып.1, c.38, 51].

*

Метою Орди, поза сумнівом, був розрив дружніх відносин Данила з Лит­вою (які, отже, на той час мусили ще зберігатися). На те, що ця мета була дося­гнута, вказували вже галицькі історики середини XlX ст. [762, ч.Ш, с. 190-192; 1761, с.77-79; 1760, с.99]. Визнавався цей факт і В.Антоновичем, і пізніше, зок­рема, радянськими дослідниками [268, с.368-369; 782, т.1, ч.ІІ, с.470, 472; 781, с.7, 9; 641, с.91; 722, с.74; 895, с.1-2: 1639. с.102; 1322. с.283-284; 730, с.15-16, 18; 709, с.188].

Окрему проблему становить доля Романа Даниловича. Він був захопле­ний у полон Вайшвілкасом, і пошуки Данилом сина були марні [72, стб.847]. Переважає (очевидно, слушна) думка, що на той час Роман залишався князем у Чорній Русі, а його полон був відплатою литовців за зраду, нехай і вимушену, з боку колишніх союзників. (Щоправда, Д.іловайський припустив, що ці землі були відібрані у Даниловича ще до походу Бурандая [782, т.І, ч.ІІ, c.488]; тоді ж, на погляд Г.Вернадського, він був полонений [478, с.164]). Досьогодні в лі­тературі переважає переконання, що Роман загинув під час цих подій, оскільки галицько-волинський літописець більше не згадує про нього [762, ч.ІІІ, с.191, 198; 1761, с.79-80; 1760, с.ЮО, 108; 782, т.1, ч.П, с.474; 578, т.ПІ, с.82; 1639, с.102; 514, с.40; 1261, с.4; 721, с.322; 798, с.39; 1253, с.103; 966, с.163]. Однак сумнів у цьому висловили ще Н.Полєвой та К.Стадницький [1417, τ.IV, с.208, прим. 199; 2147, t.∏, s.2]. До того ж було зауважено, що, за свідченням “Велико- польської хроніки”, Роман разом зі своїм шурином Зємовитом мазовецьким брав участь в облозі Сандомира; за хронологією Новгородського І літопису, це відбувалося вже по поході Бурандая [642, с. 133-134; 1790, с.311-313]^[86]. Цікаво зазначити, що дехто з російських істориків, відповідно до свого бачення литов­сько-руських взаємин XlIl ст., намагався ідеалізувати стосунки між Міндауга- сом і Данилом навіть після участі Романовичів у виправі татар на Литву [358, с.57, 61; 782, т.І, ч.ІІ, с.474].

Таким чином, проблема утворення та територіальних меж ВКЛ за прав­ління Міндаугаса користувалася значною дослідницькою увагою. Протягом до­би, що розглядається, в основному завершився процес формування джерельної бази, яка може слугувати підгрунтям для вирішення даного комплексу питань. Характерно, що поруч із залученням до обігу нових джерел відбувалася й від­мова від використання інформації, яка міститься в деяких пам’ятках (насампе­ред ідеться про “легендарну” частину литовсько-руських літописів та відповідні розділи “Хроніки” М.Стрийковського). В той же час фрагментарність джерель­ної інформації обумовила різноманітність дослідницьких поглядів з окремих конкретно-історичних питань. Враховуючи це, важко визначити ступінь роз­в’язання останніх, оскільки наступні десятиліття не принесли якісної зміни си­туації; очевидно, вирішення цілої низки проблем і надалі зможе претендувати, в найкращому випадку, лише на ймовірність.