Внутрішні і зовнішні передумови утворення Великого князівства Литовського[55]

Проблема утворення BKJl рано привернула до себе увагу. Це й не дивно: постання на місці ворогуючих між собою дрібних князівств грізної для сусідів держави здавалося важким для пояснення вже сучасникам - давньоруським книжникам.

Становлення литовської державності розглядалося представниками схід­нослов’янських історіографій переважно під кутом зору литовсько-руських вза­ємин. Зокрема, надзвичайно оригінальний погляд на утворення BKJl був висло­влений у 1835 р. Й.Сенковським. Поганська релігія давніх русинів була начебто не слов’янською, а литовською; тому Литві, точніше, Жемайтії, належало тоді місце релігійного осередку - “поганського Ватикану” [1518, с.49]. Але якщо до хрещення Русі литовський вплив виявлявся лише в духовній сфері, то з 988 р. Литва стає центром тяжіння для всіх прибічників старої релігії. Цей поділ по­глибила монгольська навала на Русь. Литва в цей час переходить від “релігійної опозиції” до боротьби за перевагу в руських землях. (Між іншим, Сенковський вважав імовірним походження правителів Литви, як і Русі, від Рюрика. На його думку, сама назва “Литва” була передана князями германського походження “уламку прусського народу”, як відбулося і у випадку зі східними слов'янами і словом “Русь” [1518, с.47-48]). Залишаючись незалежною від Орди, “поганська Росія” підтримує з нею зв’язки, водночас ворогуючи з північно-східними кня­зівствами; коріння цієї ворожнечі вчений вбачав ще в перших релігійних сутич­ках прихильників поганства і християнства. З часом же, коли до складу Литов­ської держави увійшло багато християнських областей, правителі ВКЛ самі прийняли православ’я. їхньою метою стає оволодіння Києвом; витоки цього Сенковський пропонував шукати в “давній ідеї тріумфу поганства” над центром православ’я на Русі.

Чисто умоглядна теорія Сенковського щодо злиття поганської Русі з Лит­вою, за поодинокими виключеннями [1515, с.234], не зустріла підтримки. Що ж до ідеї про германське, точніше, скандинавське походження литовських князів, то вона не була винаходом Сенковського. В тодішній польській історіографії, під безсумнівним впливом якої він перебував, було вельми поширене уявлення про вплив скандинавів на становлення держави у Литві, за аналогією з Руссю [1885, t.I, s.8-9, prz.47; 1848, LI, s.3-4; 2024, till, s.316-317; 2015, s.331]; сліди цього простежуються навіть у XX ст. [1944, s. 142-143, 145]. Так саме спостері­галися й спроби витлумачити як “норманнські” імена Рингольта та інших князів, як легендарних, так і історичних [1976, t.II, s.28]. Деяке поширення отри­мали ці погляди і в російській історіографії [736, с.ХХХ; 715, c.7; 991, с.87; 990, с.3,7,34, 99]^{[56] [57].}

А.Прєсняков припустив, що вже походи Ярослава Володимировича на Литву 1040-х рр. треба оцінювати як “першу відсіч Південної Русі литовському потягу на південь” [1429, т.І, с. 152]. Однак, природно, в центрі конструкцій, по­кликаних пояснити швидке становлення державності у Литві, опинилися взає­мини останньої не з віддаленим Києвом, а з найближчою руською землею (і од­ночасно такою, що першою дистанціювалася від безпосереднього київського впливу) - Полоцькою.

Констатування частого використання литовців полоцькими князями у війнах (як союзників чи підданих) є загальним місцем у багатьох працях і про­стежується протягом всієї досліджуваної доби. Значний інтерес викликали в іс­торіографії походи Мстислава Володимировича 1127 і 1129 рр. на Полоцьк і 1132 - на Литву, точніше, можливий зв’язок між ними. Вже І.Бєляєв у 1860-х рр. вдався до ідеалізації тодішніх литовсько-полоцьких взаємин: на його думку, литовці нібито захищали Рогволодовичів від Мономаховичів [359, с.237-238; 358, с.15-16, 23, 29-30, 42-43]. Тому, на його думку, назвою “литва” в літописах позначалися і власне литовці, і полочани, причому перших слід розглядати в якості знаряддя останніх [358, с.49-50]^э6; разом же ті й інші віддавна становили “один неподільний народ”.

Помітна в працях !.Беляева і схильність до гіперболізації кривицької ко­лонізації (вже в історичну добу) литовських територій, насамперед “Верхньої Литви” (Аукштайхії) [359, с.12-14, 238, 349, 406;’ 360, с.204; 358, с.9-10; 362, с.22-23, 25, 63-65, 68-72, 75-84, 112-113, 136-137, 290, 316-317, 324-326]. Цей погляд невдовзі став вельми поширеним [992, с.2; 962, с.61,63; 1836, с.85; 317, с.5; 1737, с.4; 1463, ч.П, вып.2, с.4; 1465, т.І, с.268], попри критичні зауваження К.Бестужева-Рюміна та !.Тихомирова щодо правомірності подібних “домислів” [387, с.498; 1616, с.172]. Як наслідок, Беляев був схильний провідну роль у ста­новленні литовсько-руської державності визнавати за полоцькими впливами. Слідом за ним теорія литовсько-полоцької “солідарності” була прийнята І.Філе- вичем та М.Довнар-Запольським (в одній з ранніх праць) [1677, с. 137-139, 141; 677, с.96-97]. Втім, не бракувало і скептичних голосів, осередком яких став Ки­ївський університет: проти уявлень про ідилічність взаємин між Литвою і По­лоцьком висловилися (ймовірно, під впливом лекцій свого вчителя В.Антоно- вича) М.Дашкевич, а згодом В.Данилевич [642, с.113; 632, с.259; 633, с.76]. М.Довнар-Запольський, визнаючи наявність “тихої колонізації” кривичами Ли­тви, підкреслював, що до XHI ст. відомостей про це надто мало [677, с.3,45].

Свою роль у державотворенні, на думку Беляева, відігравала міграція на литовські землі не тільки руського населення, але й князів [359, с.353]. Джере­льним підґрунтям тут слугувало створене на початку 1540-х рр. у Москві “На­чало государів литовських”, яке виводило правлячу у ВКЛ династію від синів полоцького князя Ростислава Рогволодовича “Давіла” і “Мовколда” [79, с. 165, 253]. Данину цій традиції віддавали автори і XVIIl [1204, с.64; 710, ч.Ѵ, с.215, ч.ѴІ, с.223], і XIX [1515, с.233; 346, с.13-14; 995, т.Ш, с.228; 516, с.68], і навіть початку XX ст.

Не тільки !.Беляев, а й інші дослідники були схильні шукати у становлен­ні ВКЛ вирішальну роль руських впливів, оскільки, на їхнє переконання, “в са­мій природі” литовців не існувало “жодних задатків державності” [1682, с.40]. Дещо відмінну від бєляевської концепцію одночасно з ним запропонував фун­датор і найяскравіший представник “західнорусизму” М.Коялович. На його ду­мку, руські впливи змушували мешканців Верхньої Литви поступово “пересоз­даваться” на русинів; ^ѵ’старим історичним гріхом” Західної Русі було те, що Ли­тва в цілому не була навернена в православ’я [957, с.20-21; 954, с.92, 96]. Як і Беляев, Коялович вважав, що ці впливи мали місце “з незапам’ятних часів”, внаслідок чого вже в XI ст. ’“руський напрям” мав перевагу над західними [954, с.ІІЗ; 962, с.4] (такий погляд висловлювався ще й наприкінці XIX ст. [1677, с. і 41; 1056, с.4, 30]). Цей вплив, на думку Кояловича, і спричинив швидке й ус­пішне становлення державності у Литві, основою для якої стала Чорна Русь [954, с.9І; 962, с.ЗО; 1682, с.39-40; 1677, с. 139]. Зближенню між Руссю та Лит­вою сприяли і зовнішні загрози - від татар та німців відповідно [962, с.76].

На користь своєї теорії М.Коялович спробував використати і звістку ор­денського хроніста Петера з Дусбурга про існування у литовських народів вла­ди верховного жерця “Криве-Кривейто”, майже аналогічної папській [196, s.53- 54; 66, с.51-52]. На підставі цього деякі автори стверджували існування у Литві до XllI ст. “теократичноГ*[1976, t.I, s.514; 990, с.78; 992, с.З] чи ^теократично- демократичної” влади [420, с.6]. Однак з часом стає помітним обережніше ста­влення до цієї оповіді [362, с. 184-188; 1645, с.22-34; 317, с.З], а з кінця XIX ст. усталюється точка зору щодо її легендарності [776, №8, с.2-3; 1676, с.6-7; 66, с.276, прим.З]³⁸.

Втім, ця ‘‘малозрозуміла”, за справедливим висловом В.Пашута [1320, с.167], концепція швидше дала поштовх до нових спроб розв’язання проблеми, аніж вирішила її. Слабким місцем теорій !.Беляева та М.Кояловича було праг­нення ідеалізувати литовсько-руські взаємини XIII ст., відповідно до власних ідеологічних настанов. Але в російській історіографічній традиції був наявний і інший погляд на цю проблему (докладніше його буде розглянуто в розділі III). Вже Н.Полевой сформулював точку зору, згідно з якою саме послаблення По­лоцька “породило Литву” [1417, т.ІѴ, с.16, 19; 1418, ч.І, с.292]. Докладніше ж це зробив В.Антонович у своїй праці “Нарис історії Великого князівства Литов­ського до половини XV століття”, яка відіграла, без перебільшення, етапну роль у становленні як вітчизняної, так і російської та білоруської литуаністики.

Як і його попередники, Антонович виходив з уявлення про відсутність у Литві до середини ХІП ст. навіть зародків державності (міст, князівської влади), на відміну від слов’ян [267, с.32-37; 280, с.6-10; 272, €.16-19]. Слідом за своїми попередниками, він визнавав, що за умови ізольованого розвитку тут могла скластися “теократична держава” [280, с.15; 272, с.26-27]. Проте реальні умови склалися так, що литовську державну організацію покликала до життя зовнішня загроза (цілком у дусі тойнбіанського “Виклику-і-Відповіді”).

Сусідство з литовськими племенами князівств Русі та Польщі, вважав, Антонович, не створювало для перших значної небезпеки. Ситуація якісно змі­нилася з утворенням у Прибалтиці двох рицарських орденів, коли саме існу­вання литовців могло бути врятоване лише створенням власної держави. Для збільшення ж військових сил було необхідне розширення державної території за рахунок руських земель, де військовослужбовій верстві роздавалися “лени*' [270, с.ХІ, ХІЩ 285, с.8; 269, с.3-4; 267, с.70-71; 280, с.15-17; 272, с.46-53].

^5x Щоправда, приклади довіри до повідомлення Петера з Дусбурга зустрічаються й пі­зніше [1037, с.173].

Обставини, що склалися на Русі, сприяли цьому. Першочергову роль віді­грало послаблення й роздрібнення Полоцької землі, найближчої до Литви [280, с. 19-23]. Подальші ж успіхи литовської експансії на Русі Антонович пояснив наступним чином. Кожному з трьох “силових центрів” тодішньої Русі, на його думку, була притаманна перевага якогось із владних “елементів” (у випадку з Ростово-Суздальською землею - князівської влади, Новгородською - віча, Га­лицькою та Волинською - боярської аристократії). Між названими центрами розташовувалися землі, де жодне з “начал” не перемогло: Київщина, Сіверщи- на, Смоленщина, та ж Полоччина; саме вони й стають легким здобутком ВКЛ [280, с. 17-18].

_b Деякі з ключових тез Антоновича не були такими вже й новаторськими. Ще С.Соловйов зауважив, що Русь і Польща не могли постійно енергійно діяти проти Литви, а тому остання мала можливість зберігати попередній “побут” [1561, с.82]. На роль Ордену в генезі ВКЛ вказували К.Шайноха, І.Шараневич, М.Костомаров, М.Коялович та К.Бестужев-Рюмін [1756, т.І, с.298; 1761, с.69; 1760, с.96; 907, с. 145; 954, с.221; 385, т.І, с.299]. Про відсутність міст у Литві писав !.Беляев. Однак це не применшує значення здійсненого Антоновичем си­нтезу. Не випадково основні його погляди отримали широке визнання, і не тільки в колі учнів по Київському університету [266, с.40-41; 1079, с. 192; 432, с.69-71, 90; 433, с.8; 632, с.133; 677, с.45; 667, с.8, 52-53; 578, τ.IV, с.5-7; 617, с.68], а й далеко поза ним [937, с.178-179; 1333, с.49; 317, с.2; 1057, с.17-18, 70; 1062, с.22, прим.2; 1649, с.36-37; 1394, с.130, 422, 450; 1194, ч.Н, вып.1, с.2, 19, 57-58; 1192, с.98; 1196, с.12; 467, с.818; 894, с.541-542; 478, с.161]^{[59] [60].}

Першим, хто піддав сумніву концепцію Антоновича, був також один із його учнів - М.Дашкевич. Він вказав, що й до середини XIII ст. у Литві вже іс­нували міста та “дружинний лад”; це створювало грунт для державотворення і без німецької загрози [641, с.9-12, 16-17] (у перевиданні своєї праці Антонович врахував зауваження стосовно часу виникнення перших міст у Литві [281, с.11]). При цьому він визнавав, що головну роль реально відіграв усе ж зовніш­ній тиск, але не лише з боку Ордену, а також Русі й Польщі [642, с.126; 641, с.14-15, 20]⁶°. Майже одночасно з Дашкевичем Д.Іловайський зауважив, що під впливом боротьби з Руссю і Польшею в Литві виникали князівські союзи, і Ор­ден лише прискорив цей процес [782, т.І, ч.П, с. 108-109, 116-118]. Свого часу М.Костомаров також вважав рівнозначними за наслідками тиск на Литву Рома­на Мстиславича та рицарів [929, с.58].

Близьку позицію зайняв і М.Грушевський. Віддаючи належне впливу Ор­дену, він вважав, що той лише прискорив розвиток вже існуючих “певних зав'язків^ державності; появу ж останніх він тлумачив або внутрішньою ево- люцісю, або впливом Русі і Польщі. Як симптом "‘внутрішньої ферментані’Г він розцінював посилення литовських набігів на сусідів з кінця Xll ст. 1611, с.16-17; 578, т.ІІ, c.310, τ.IV, с.7; 584, с.116]. Якісь зміни в цю добу (очевидно, союз дрі­бних князів під владою більш сильного) припускав і А.Пресняков; на його дум­ку, шлях набігів через Полоцьку землю на межі XIl-XIH ст. засвідчує її перебу­вання в цей час у литовській “політичній системі” [1429, τ.IL вып.1. с.46].

Дещо інакше розставив акценти М.Любавський. Тиск Русі й Польщі, на його думку, сприяв зростанню “національного почуття”, але лише загроза Ор­дену дала поштовх до створення BKJl. Належну увагу приділено й дії внутрі­шніх факторів, зокрема, наявності суспільної нерівності і виокремленню особ­ливого військового класу [1142, с.48-49; 1135, с.37-38; 1137, с.60-61; 1143, с.174]. Ті ж фактори, слідом за своїм вчителем, виділяв і В.Пічета: розклад ро­дової організації, формування великого землеволодіння, торгівельні інтереси, а також зовнішній тиск, який прискорив державотворчі процеси [1370, с.339-340; 1371, стб.222; 1353, с.43; 1365, с.3-5; 1019, с.93-95]. Керуючись марксистськими настановами, Н.Рожков пропонував шукати причини тривалої відсутності дер­жави у Литві в сфері економіки; змінило ситуацію, на його думку, нав'язування землеробських і торгівельних зв’язків із Західною Руссю [1463, ч.П, вып.2, с.58- 59; 1465, т.1, с.271].

Надзвичайно оригінальну концепцію утворення Литовської держави роз­робив П.Клименко. Він визнав роль класової боротьби між великими землевла­сниками Аукштайтії і дрібними - Жемайтії в державотворенні [2176, s.75]. Але за правління Міндаугаса (Міндовга), на його думку, державна організація була відсутня; тому урядовий апарат тут створювався Орденом, коли останній нама­гався інкорпорувати Литву в 1250-х рр. Відійшовши від існуючої традиції, Кли­менко дійшов парадоксального висновку, згідно з яким Орден становив най­меншу загрозу самостійності Литви [869, с.9-11,16-17]^[61].

Білоруська історіографія 1890-х - 1920-х рр. переважно сприйняла кон­цепцію !.Беляева щодо ролі різноманітних впливів Полоцька в утворенні ВКЛ [677, с.97; 666, с.325-326; 1035, с.5-7; 797, с.37-38, 42]. Її ж репрезентанти- марксисти наголошували на класових інтересах литовської та білоруської вер­хівки та ролі торгівельних шляхів [1789, с.79-82, 84]. Важливим фактором, по­руч із розвитком “феодалізму” в литовських землях, визнавав загрозу від ри­царських орденів К.Гуслистий [628, вип.ІІ, с.7-8; 1595, с.4]^[62].

Як бачимо, протягом досліджуваної історіографічної доби значна (а спо­чатку - переважна) частина авторів зберігала переконання в тому, що своїм утворенням BKJI було зобов’язане або впливам сусідніх руських земель, або тиску з боку Ордену. Безумовно, давався взнаки стереотип, згідно з яким за ли­товським етнічним елементом не визнавалася здатність до державотворення. Щоправда, поступово дедалі більшу увагу дослідників починають привертати внутрішні, насамперед соціально-економічні чинники розвитку литовського су­спільства. Однак, як видається, до цього призвело не розширення джерельної бази (яка в даному випадку є взагалі вкрай обмеженою), а загальна тенденція, яка, слідом за західними, починає простежуватись і в східнослов’янських істо- ріографіях. (Протягом радянської доби вона, природно, посилилася). Певну роль мало відіграти й помітне з кінця XIX ст. послаблення в литуаністиці впли­ву офіціозно-проправославних поглядів.