ВСТУП

IO

РосіГ (того ж Беляева, М.Кояловича), в яких послідовно проводиться ця думка. Саме в 1860-х рр., у першу чергу зусиллями Кояловича²², відбувається остаточне оформлення цієї концепції, відомої як “західнорусизм’* [1722, с. 141; 827, с.44]^{[23] [24] [25].}

В ситуації, що склалася, жваво обговорювалося питання про публікацію литовсько-руських літописів. У 1864 р. А.Кунік запропонував видати археогра­фічний збірник з історії BKJl до кінця XIV ст. (тобто до унії з Польшею) [1657. с.360-362]. Роком пізніше*побачила світ збірка документів, яка була покликана довести права Росії на терени колишнього BKJl і відповідно відсутність таких прав у поляків [29]^{[26] [27]. 6 травня 1866 р. Коялович виступив із запискою, в якій обгрунтовував необхідність приділяти більшу увагу виданню джерел до “захід-.норуської історії” [952].}

Як бачимо, повстання 1863 р. стало значним поштовхом до активізації литуаністичних студій з боку східнослов’янських дослідників. Щоправда, вже тоді існували розбіжності щодо того, яку роль слід визнавати за цією “зовніш­ньою” подією. Великого значення надавали їй К.Бестужев-Рюмін²⁰, І.Філевич [386, c.453]; від цього часу, на думку останнього, російська литуаністика набу­ває “правильного і неухильного розвитку” [1674, с.232-233]. (Більше того, на думку Філевича і Лаппа, відтоді можна казати вже про власне “наукове” дослі­дження історії ВКЛ [1681, с.44; 1019, с.61-71, 83-84]. Що ж до польських істо­риків, то їм Філевич закидав привнесення в дослідження “політичних і націона­льних” моментів і вважав, що риси “науковості” стають притаманними польсь­кій історіографії лише з кінця XlX ст. [1674, с.173, 228]). На думку ж М.Кояло- вича, значення подій 1863 р. не варто гіперболізувати [954, с.8]^[28].

Вельми дискусійним є й питання щодо ступеню “науковості” згаданих досліджень. Останні є яскравими зразками “поетичної” і в той же час “практич­ної” історії^[29], що ставили першочерговою метою обґрунтування тези про “русь- кість” теренів, які польська традиція так саме вважала своїми. Вже сучасники вказували на публіцистичний характер творів Кояловича та його однодумців [641, с.З]; на тому, що основна їхня вага полягала в “політико-філософських моментах”, наголошувалося й пізніше [1193, с.159; 796, с.170]. На “бойове зна­чення” названих праць вказував і IJIanno [1019, с.84].

Варто зазначити, однак, що сплеск уваги російського суспільства в ціло­му й академічного середовища зокрема до минулого “Західної Росії” був не надто тривалим. Уже наприкінці 60-х і у 70-і рр. XIX ст. зацікавлення цією проблематикою дещо підупадає [1722, с. 178-183]. Що ж до декларованої необ­хідності приділення рівної уваги історії східно- та західноруських земель, то пі­сля курсу Устрялова подібної спроби довелося чекати довго. Лише в першій половині 1870-х рр. до неї вдався К.Бестужев-Рюмін. Однак цінність його праці істотно знівелювала та обставина, що вона побачила світ із великим запізнен- ням (понад 10 років). До того ж її оцінки виявилися діаметрально протилежни­ми. І.Філевич, В.Ikohhikob, В.Пічета визнавали грунтовність висвітлення Бес- тужевим-Рюміним литовсько-руського минулого [1675, с.З; 1681, с.58; 777, с.58; 1649, c.lV; 1385, с.783-784]. В той же час А.Прєсняков бачив тут лише “бі­дний, випадковий додаток" до великоруської історії [1429, τ.l, c.2]; не помітив принципової відмінності праці Бестужева-Рюміна від курсів Карамзіна і Солов­йова й М.Владимирський-Буданов [494, с.205].

Десятиліттям пізніше паралельне висвітлення історій Литовської і Мос­ковської Русі було здійснене Д.Іловайським. Сам він вважав себе піонером у цій справі [782, т.П, c.V]^2κ; в цілому схвально сприйняв цю спробу й дослідни­цький загал (зокрема, М.Дашкевич, !.Лаппо) [641, с.4; 1649, c.IV; 1032, с.6]. Та­кої ж думки був і Бестужев-Рюмін, значно скромніший за Іловайського у само­оцінці [388, с.176-178].

З 60-х рр. XlX ст. починає виявляти себе новий центр ли гуаністичних до­сліджень, який заповнює лакуну, утворену ліквідацією Віденського університе­ту. Ним судилося стати університету св. Володимира в Києві, з яким уряд пов'язував великі надії в справі “обрусіння" краю після першого польського повстання. Як зазначав М.Грушевський, “... спадкоємець Віденського універ­ситету в його майні, він (Київський університет. - В.В.) показався де в чім і ду­ховим його спадкоємцем” [578, τ.V, с.620]. Певний час тут працював !.Данило­вич; інтерес до історії ВКЛ не був чужий і М.Максимовичу. Не останню роль відіграли й слов’янофільські переконання Н.Іванішева^{[30] [31], які справили істотний вплив на Ф.Леонтовича і М.Владимирського-Буданова. Однак слід зауважити, що київських вчених цікавила не стільки історія ВКЛ у цілому, скільки минуле його українських земель [1818, с.115].}

Зазначене (хоча й лише до певної міри) стосується і вченого, за яким практично одностайно, і не без підстав, визнається статус фундатора “науково- вірогідної” історії ВКЛ у східнослов’янських історіографіях. Таку високу оцін­ку М.Дашкевич, В.Іконніков, С.Платонов, Д.Дорошенко, В.Пашуто дали пра­цям В.Антоновича [641, с.6-7; 1394, с.128; 687, с.100; 1320, с.171 ]. Ідеться, без­умовно, насамперед про його “Нарис історії Великого князівства Литовського до половини XV століття” (1878), написаний у якості докторської дисертації; останню було захищено 19 травня того ж року. У підгрунтя “Нарису...” було покладено курс лекцій з історії Литовської Русі, читаний Антоновичем у Київ­ському університеті. Не менш важливим було те, що низці своїх учнів (тому ж Дашкевичу, Д.Багалію, П.Голубовському, І.Линничёнку, Н.Молчановському, О.Андріяшеву,. М.Грушевському, М.Довнару-Запольському, П.Іванову, В.Дани­левичу та ін.) Антонович рекомендував для розробки теми, більшою чи мен­шою мірою пов'язані з історією ВКЛ.

У “Нарисі...”, присвяченому переважно проблемам політичної історії, важко не завважити впливу позитивістських настанов^{[32] [33]. Необхідно звернути увагу й на те, що Антонович, попри свідомий розрив із польською інтелектуа­льною традицією, все ж зазнав свого часу (як і Сенковський) надзвичайно си­льного її впливу. Як видається, ця обставина не в останню чергу визначила коло його дослідницьких зацікавлень. З іншого боку, треба визнати, що у власне ро­сійському (великоруському) академічному середовищі праця Антоновича ви­кликала менше зацікавлення, аніж в українському чи польському*'1.}

Тим не менше з 80-х, а ще більшою мірою - з 90-х рр. XIX ст. східно­слов’янська литуаністика переживає найвищий підйом за всю свою історію. Окрім вищеназваних дослідників зі “школи” Антоновича, тут мають бути на­звані Ф.Леонтович і М.Владимирський-Буданов, які саме в цей час повертають­ся до своїх наукових зацікавлень 1860-х рр., їхні учні (С.Бершадський, М.Ясин- ський, М.Максимейко, Й.Малиновський, Г.Демченко), І.Філевич, І.Лаппо. На­решті, вже у 1890-х рр. побачила світ ціла низка досліджень М.Любавського, насамперед фундаментальні монографії “Обласний поділ і місцеве врядування Литовсько-Руської держави на час видання Першого Литовського Статуту” й “Литовсько-руський сейм”. У 1910 р. ним був виданий перший синтетичний курс з історії ВКЛ - “Нарис історії Литовсько-Руської держави до Люблінської унії включно”. Завдяки Любавському, а згодом - і його учневі В.Пічеті Мос­ковський університет (поруч із Київським) стає другим осередком литуаністич- них студій у Російській імперії^{[34] [35] [36]. На думку Пічети, вже перша монографія Лю- бавського знаменувала “злам”, перехід до “нового напряму” в литуаністиці [1381, с.431, 435; 1383, с.183]; ІЛаппо, погоджуючись із такою оцінкою зага­лом, вважав початком “нової епохи” появу дослідження, присвяченого сейму ВКЛ [1032, с.9]”.}

Однак, визнаючи цінність праць Любавського, далеко не всі дослідники (насамперед українські) були схильні до панегіричних відгуків. Небезпідставно зазначалося, що не варто перебільшувати значення робіт московського профе­сора (особливо “Нарису...”), зокрема в царині політичної історії ВКЛ, висвіт­леної ним стисло й поверхово [334, с.184, 187; 1941, s.295-296]. Ф.Леонтович, М.Грушевський, Б.Барвінський закидали Любавському недостатню обізнаність в історіографії, насамперед польській*'⁴ та українській [1057, с.218-219, прим.4; 596, с.П; 334, с.184-185, 187]. Наголошувалося й на іншому недоліку (який так саме був притаманний роботам Довнара-Запольського, Лаппа та інших). Ішлося про те, що його праці являють собою щось середнє між дослідженням і простим викладом “сирого” матеріалу, насамперед видобутого з Литовської Метрики [1521, с.4-5].

Якщо ж казати про зміни в тематиці досліджень, то вже у 1890-х рр. су­часники констатували все помітніший перехід від занять політичною історією ВКЛ до вивчення економічних, соціальних, адміністративних аспектів його ми­нулого [381, с.54]. Аналогічні оцінки давалися й польськими істориками, які визнавали лідерство “російської”*⁰ науки в дослідженні ^внутрішньої”, соціаль­но-економічної історії, а також права ВКЛ [1941, s.295; 1880, s.280; 2169, s.2-3].

Тоді ж, на межі XlX-XX ст., знову стає актуальним, питання щодо місця Литовсько-Руської держави в “руській" (чи “російській") історії. Тепер воно обговорювалося на базі якісно іншого рівня конкретно-історичних знань, ніж це було в 1830-х чи 1860-х рр. Але саме дедалі глибше дослідження історії “Захід­ної Росії*' переконувало в тому, що відмінності між нею та Великоросією годі пояснити (як це робив Устрялов та його послідовники) польськими впливами. В той же час низка дослідників (Грушевський, Любавський, Ясинський, Макси- мейко) наголошувала, що в багатьох аспектах ВКЛ було більш виразним спад­коємцем Київської Русі, аніж Московська держава. В цих умовах відбувається фактичне відродження (хай і не на теоретичному рівні) “старої московської те­орії'⁵, за висловом І.Лаппа. Виявом цього стала практична відсутність сюжетів з історії Литовської Русі в курсах В.Ключевського, П.Мілюкова, М.Покровсько- го^л6. Цей факт слід розцінювати як підтвердження готовності російських істо­риків (принаймні, їх частини) відмовитися Ьід концепції Устрялова, а разом із нею й від претензій на історичну спадщину ВКЛ. Не випадково тоді знову по­чинають лунати заклики (втім, мало ким почуті) до “інкорпорації”' останньої [1649, c.ΠJ-lV].

Практично ті ж погляди, які згадані московські дослідники втілювали в своїх писаннях, на теоретичному рівні обгрунтував М.Грушевський. (Слід за­значити, що його зусиллями за межами Російської імперії тоді постав ще один осередок східнослов’янської литуаністики. Йдеться про Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові; окрім самого Грушевського, мають бути згадані насампе­ред Б.Барвінський і Б.Бучинський). Констатувавши невдалість і еклектичність спроби, започаткованої Устряловим, він одночасно визнав, що й залучення іс­торії ВКЛ в цілому до історії України не є доцільним. Це Грушевський аргуме­нтував тим, що більшість українських земель (на відміну від білоруських) була пов’язана з Литвою відносно слабко, “механічно” [573, с.4-5, 7; 578, т.ІV, с.8-9, прим.4]^л7. Виходячи з цього, український історик мав намір ввести до свого фу­ндаментального курсу лише кілька важливих моментів з литовсько-руської іс­торії [573, с.5]. Дійсність, однак, внесла суттєві корективи; досить згадати, що політичній історії цієї доби Грушевський присвятив весь IV том “Історії Украї- ни-Руси”'⁸. При цьому, як справедливо зазначали українські історики, низка питань була висвітлена тут у більшій відповідності з останніми досягненнями литуаністики, ніж у “Нарисі...” МЛюбавського. Тож певним непорозумінням виглядало поширене незнання (чи ігнорування) праці Грушевського в російсь­кій історичній літературі. ^{[37] [38] [39] [40]}

Як бачимо, “відкриття” історії ВКЛ для російської історіографії, здійсне­не зусиллями Сенковського та Устрялова, мало цілком несподівані наслідки, відкривши своєрідну “скриньку Пандори”. Перехід зацікавлення історією “За­хідної Росії” з площини політико-ідеологічних декларацій та (здебільшого го­лослівних) дискусій із польськими опонентами до предметних критичних до­сліджень став істотним внеском у справу білоруського і (хоча й значно меншою мірою) українського*'⁹ національного становлення. Зокрема, це сприяло остато­чній емансипації цих двох*національних історіографій від “загальноросійськоГ (чи “руської”)^{[41] [42]. Значна ж частина російських дослідників, як було показано, повертається до “доустряловської” схеми, успадкованої від московських книж­ників XV-XVI ст.}

Приблизно тоді ж (від середини 1880-х рр.) відбувається “відродження” польської литуаністики. На думку самих польських істориків, початок йому по­клали праці С.Смольки [1920, s.230]; також у зв’язку з цим не можна оминути імен А.Левицького і А.Прохаски. Основними центрами досліджень стають Кра­ків і Львів, меншою мірою - Варшава. Протягом останнього десятиліття XIX і першого - XX ст. з’являється низка важливих праць, присвячених здебільшого політичній історії ВКЛ. Щоправда, самі польські історики були схильні до до­волі критичної оцінки власного доробку^[43].

Як переконує вищевикладене, стан литуаністичних студій (зокрема, схід­нослов’янських дослідників) значною мірою зазнавав впливу політичних подій. Тож можна було б наперед очікувати, що потрясіння 1917 і найближчих по ньому років також позначаться на цьому процесі. Щоправда, вже трохи раніше, протягом 1910-х рр., східнослов’янська литуаністика переживає явну кризу. Це було пов’язане із завершенням життєвого шляху декого з провідних литуаністів (Ф.Леонтовича, М.Владимирського-Буданова) і відходом їхніх молодших колег (М. Гру шевського, М.Довнара-Запольського, М.Любавського) від даної пробле­матики. Причини другого явища визначити важко; як би там не було, вірними своїм попереднім зацікавленням лишалися тоді хіба що І.Лаппо та (меншою мі­рою) Й.Малиновський^[44]. Що ж до революційних подій, то передбачити їхні безпосередні наслідки було нелегко. З одного боку, відбулася вимушена еміг­рація частини дослідників; з іншого,? багатообіцяючим був підйом української і особливо білоруської національної самосвідомості.

Однак, за великим рахунком, 20-і та початок 30-х рр. XX ст. виявилися малоплідними для східнослов’янської литуаністики. Давалася взнаки панівна тоді в радянській історіографії тенденція до нехтування політичною історією і "соціологізації" даної дисципліни в цілому. В тогочасній російській історичній літературі (якщо не рахувати І.Лаппа, який опинився'в еміграції) литуаністичні сюжети практично відсутні. Не набагато більшими були й здобутки вітчизня­них істориків; в кращому випадку вони коротко торкалися історії українських земель у литовську добу, але не ВКЛ у цілому. (Це стосується як підрадянської української історіографії, так і західноукраїнських дослідників). Без відповіді лишилися заклики М. Гру шевського до колег продовжити традиції часів, коли "українські дослідники і взагалі київські вчені - як Іванішев, Антонович, Леон- тович, Владимирський-Буданов, Дашкевич та інші - вели перед у розробленні історії Великого князівства Литовського’’ (цит. за: [1238а, с.11]).

Що ж до білоруської литуаністики, то на її розвиток вплинуло декілька чинників. Давалися взнаки відсутність тут у дореволюційну добу університет­ських центрів і спричинена цим нестача кваліфікованих фахівців⁴'. Лише в 1921 р. засновано Білоруський державний університет, у 1922 - Інститут білоруської культури (ІБК); до республіки були запрошені такі вчені, як В.Пічета, М.Дов- нар-Запольський та ін. В 1929 р. на базі ІБК створено Академію наук, при якій існував Інститут історії. Однак кадрова проблема все ж лишалася актуальною. До того ж політична історія ВКЛ являла надто дражливу тему для білоруської історіографії, яка сприймала цю державу в якості “своєї”. Доведенню цієї тези (особливо від 1918-1919 рр.) було приділено першочергову увагу. Важко не по­годитися з тим, що тодішні історичні праці часто лише умовно можна було вважати науковими, внаслідок їхньої політизації [1073, c.45]^{[45] [46]. В той же час це стосувалося не лише білоруської історичної літератури. Сама собою напрошу­ється паралель між нею та російськими працями з історії “Західної Росії”’ 1830- X і особливо 1860-х рр.; в обох випадках надто виразною була “бойова мета”, яка ставилася авторами. Нарешті, як уже зазначалося, історики-марксисти явно віддавали перевагу соціально-економічним студіям над політичними.}

На початку 1930-х рр. ситуація якісно змінилася. Радянська історична на­ука в цілому переживає відхід від власне марксистських засад (затаврованих у якості “вульгарного соціологізму”); відбувається адаптація нею, у дещо моди­фікованому вигляді, настанов, успадкованих від традиційної російської історіо- графії^[47]. Таким чином, перехід від соціологічних схем до конкретно-історичних досліджень не міг піти на користь литуаністиці, оскільки насаджувалася стара москвоцентрична візія історії східнослов’янських народів. Не варто забувати й про репресії, жертвами яких ставали запідозрені в “небл аго надійності” істори­ки; таким чином, процес формування поглядів дослідника переміщується зі сфери академічних дискусій у цілком іншу площину. Тож, якщо 1920-і рр. були небагаті на литуаністичні дослідження, то протягом 30-40-х останні практично відсутні; це був майже “пропащий час” для даного напряму історичних студій. На такий стан речей негайно звернули увагу польські вчені. Вже в 1930 р. К.Ходиницький констатував, що лідерство в дослідженні історії ВКЛ, здобуте на деякий час східнослов’янськими істориками, тепер втрачене ними [1875, s.273]. П’ятьма роками пізніше те ж зазначали ГЛовмяньський та С.Кутшеба. Особливо безрадісною ця картина виглядала на тлі тогочасних досягнень поль­ської литуаністики; серед чільних репрезентантів останньої, крім щойно назва­них, слід згадати О.Галецького, Г.Пашкевича, С.Заянчковського, С.-М.Кучинь- ського. До числа її центрів долучився тоді окупований Польщею Вільнюс^[48].

Сучасними білоруськими дослідниками слушно констатується фактична реанімація ключових концепцій “західнорусизму” в радянській історіографії 1930-50-х рр.; наприклад, на “дивну концептуальну близькість” між ними вка­зує Д.Карєв [830, с.101-102; 349, с.115]^[49]. Втім, такого жорсткого нав’язування сакралізованого тлумачення історичних подій, як це мало місце у випадку з сумнозвісними “Тезами” 1954 р. про “возз’єднання” України з Росією, тут усе ж не було^[50]. Поза сумнівом, причиною цього була слабкість білоруського націо­нального руху і його більша “безпечність”, порівняно з українським, для радян­ського режиму. В білоруській історичній літературі радянських часів-практично відсутні дослідження політичної історії Білорусі литовської доби і BKJl у ціло­му [561, с.82, 86].

На межі 1950-60-х рр. відбувається повільне відродження литуаністичних студій у радянській історіографії. За рубіж тут можна прийняти вихід у 1959 р. монографії В.Пашута “Утворення Литовської держави’’. Квінтесенція її змісту полягала в запереченні “руського" характеру ВКЛ (обстоюваного від часів Уст­рялова багатьма авторами). Тим самим доводилася здатність литовського наро­ду до самостійного державотворення; таким чином, маємо справу зі своєрідним “антинорманізмом навпаки”^[51]. Фактично Пашуто виступив речником поглядів одного з “таборів” у російській радянській історіографії. Його представники явно тяжіли до телеологічно-провіденціалістських уявлень про процес “збиран­ня” земель колишньої Київської Русі та Москву як єдино можливого претенде­нта на її спадщину. Природно, до цієї системи поглядів аж ніяк не вписувалася концепція Сенковського - Устрялова про ВКЛ як “Західноруську державу". Однак і вона знайшла своїх послідовників за радянської доби, серед яких у пе­ршу чергу має бути згаданий !.Греков. Останнім фактично було відроджено те­орію про Вільнюс як один із потенційних центрів об’єднання (начебто немину­чого) руських земель. Слід зазначити, щоправда, що в спробах довести цю тезу Греков вельми часто вдавався до надто довільних тлумачень (щоб не сказати - перекручувань) історичних фактів. В цілому ж треба визнати, що за радянської доби, поруч із певним поступом у вивченні деяких проблем, помітна суттєва примітивізація литуаністичних досліджень^[52], повернення до хибних уявлень, які було подолано ще на початку XX ст.

Що до сучасного стану східнослов’янської литуаністики, то, звичайно, «робити зараз далекосяжні висновки з цього приводу зарано; проте висловити деякі попередні спостереження, гадаю, доцільно. Дві щойно названі тенденції, традиційно притаманні російській історіографії, продовжують співіснувати і в наш час; у цілому ж істотного зацікавлення історією ВКЛ (за винятком декіль­кох авторів) тут не спостерігається. Не кращою є справа і у вітчизняній литуа- ністиці, попри тривалість і важливість даної доби в історії України. Чітко про­стежується тенденція до “регіоналізації” візії тих чи інших подій, зведення ли­туаністичних студій майже виключно до історії українських земель у складі Литовсько-Руської держави. Слабкою лишається й обізнаність із зарубіжною історіографією, що вже неодноразово констатувалося [1771, с.260]. Природно, найбільшою увагою історія ВКЛ (зокрема політична) користується з боку біло­руських істориків. Слід констатувати, однак, що зусилля багатьох із них зосе­реджені переважно на обґрунтуванні традиційних тез національної історіогра­фії, насамперед щодо “литовсько-білоруського” (чи навіть “білоруського”) ха­рактеру державності ВКЛ. Зрозуміло, що це мало сприяє дослідженню конкре­тних проблем литовсько-руської історії.

Як бачимо, шлях розвитку східнослов’янської литуаністики, від часів її постання й до сьогодення, був вельми звивистим, зазнаючи відчутного впливу сторонніх, а саме політико-ідеологічних чинників. Найбільших здобутків тут було досягнуто протягом XIX та перших десятиліть XX ст., тобто від початку критичного (наукового) вивчення політичної історії ВКЛ до того часу, коли свобода дослідницької думки в радянській історичній літературі остаточно ві­дійшла в минуле. Саме аналізу зазначеної історіографічної доби (що являє пев­ну цілісність, чітко відмежовуючись від попереднього й наступного періодів) і присвячено дане дослідження. Що ж стосується його верхньої хронологічної межі в царині власне історії (а не історіографії), то нею, безумовно, є “сакраме­нтальна дата”*^[53] - 1569 р., коли Люблінська унія поклала край реальній само­стійності Литовсько-Руської держави.

Безумовним обов’язком кожного автора, який визначився з об’єктом і предметом своїх студій, є оцінка доробку попередників на цьому шляху. На жаль (чи на щастя), в даному випадку таких було відносно небагато. Історіо­графія не тільки політичної історії ВКЛ у цілому, а й окремих її періодів чи проблем практично не піддавалася спеціальному вивченню. Починаючи від 1880-х рр. (зокрема, праць М.Дашкевича, А.Барбашева), з’являються короткі огляди, які стосувалися, однак, литуаністики в цілому*^[54], а не тільки вивчення політичної історії Литовсько-Руської держави; про неї в більшості випадків іш­лося лише побіжно. (До того ж подібні нариси часто важко назвати дійсно істо­ріографічними; маємо справу швидше зі звичайною бібліографією). Окрім на­званих авторів, це стосується С.Платонова, Й.Малиновського, І.Лаппа, В.Піче- ти, Д.Дорошенка [641, с.3-6; 317, с.ЗІ-ЗЗ, прим.ІЗ; 1394, с.128-129; 1193, с.149- 159; 1032, с.4-9; 1381, с.427-434; 687, с.100]. Чи не найширший такий огляд знаходимо в праці Лаппа, яка побачила світ у 1924 р.; проте вищеназвані особ­ливості притаманні і йому [1019, с.28-84]. До подібних спроб вдавалися й поль­ські, й радянські автори [1910, s.368j 395-399; 1945, s.228, 231-234; 525]. Корот­кому огляду й характеристиці російської “дворянсько-буржуазної” історіографії суспільно-політичної історії ВКЛ до 1569 р. присвячена стаття Є.Карпачова [833].

Трохи пізніше в працях окремих литуаністів починають з’являтися тема­тичні історіографічні уступи. Як правило, вони були присвячені вивченню до­волі вузьких проблем, до того ж відігравали явно допоміжну роль, бувши фак­тичним додатком до конкретно-історичних досліджень чи вступом до них. Про­тягом аналізованої історіографічної доби такі спроби не були численними. Сти­слий огляд літератури боротьби ВКЛ за галицько-волинську спадщину зробив І.Філевич [ 1674, c.222-223]; існуючі погляди щодо змови 1440 р., внаслідок якої загинув Жигімантас L проаналізував Б.Барвінський [324, с. 111-і 13]. До історіо­графії Люблінської унії (насамперед існуючого спектру поглядів щодо її істо- рико-юридичної кваліфікації) неодноразово зверталися І.Лаппо [1028, с.90-92; 1026, ч.І, с.289-312] та В.Пічета [1381, с.437-440; 1380; с.563-567; 1362, с.495- 499; 1383, с.184-186]. Крім того, в 1926 р. останній присвятив велику статтю іс­торії вивчення цілої низки проблем: складання території ВКЛ [1381, с.434-437], етноконфесійних взаємин всередині цієї держави [1381, с.440-441, 444, 450- 451], співвідношення влади великого та обласних князів [1381, с.440-442], ево­люції таких інституцій, як сейм [1381, с.442-444] і Пани-рада [1381, с.444].

Особливо має бути відзначена низка оглядів літератури з численних про­блем політичної історії ВКЛ, вміщена М.Грушевським у примітках до ПІ, IV та V томів “Історії У країн и-Руси'’ [578, т.Ш, с. 173-174, прим.2, с.504-505, 523-533, 543-545, т.ІѴ, с.424-493, 495-496, τ.V, c.619⅛34, 642-643, 655-660]. (Перша від­повідна спроба здійснена ним вже в “Нарисі історії Київської землі’’ (1891) [581, с.473, 475, 477-481, 483-487, 489, 491-492)). Як і у випадку з викладом іс­торії Литовсько-Руської держави, вчений далеко не обмежився тими сюжетами, які безпосередньо стосувалися минулого українських земель. Тож, попри при­родну фрагментарність і лаконічність, яка витікала з самого характеру цих замі­ток, вони досі лишаються найповнішою зі спроб подібного роду.

Починаючи від середини 1910-х рр., окремі огляди східнослов’янської литуаністики зустрічаємо і в працях польських істориків. Так, К.Ходиницький двічі звертався до історіографії національно-релігійних стосунків у ВКЛ [1874, s.217, 219-220; 1872, s.55-58]. Доволі повний аналіз літератури приєднання Лит­вою Поділля здійснив С.-М.Кучиньський [1981, s.84-97]; С.Краковський обме­жився проблемою Синьоводської битви [1975, s.255]. Певну увагу в цьому плані було приділено й литовсько-московській угоді 1449 р. [2138, s. 109-112].

За радянської доби справа з дослідженням даної проблематики не покра­щилася. Окремі зауваги з цього приводу знаходимо в “Нарисах історії історич­ної науки в СРСР” [1291, т.І, с.612-615, т.П, с.86, 709-710, 720-724, 726-732, т.ПІ, с.303-305, 667-672]. Єдиний значний за обсягом історіографічний екскурс (присвячений генезі литовської державності) належить В.Пашуту [1325, с.43; 1320, с. 162-191, 240-243]. Короткі огляди літератури гаданого походу вел. князя Гедімінаса на Волинь і Київщину та встановлення литовської зверхності над Поділлям зробив у своїй монографії Ф.Шабульдо [1745, с.27-28, 42-44]. Деякі зауваги містяться в нарисі історіографії “феодальної” доби історії Білорусі [892, с. 15-62]; поглядів щодо характеру приєднання Литвою руських земель торкну­лася С.Бєляєва [363, с.9, 11].

Майже аналогічну картину спостерігаємо в українській та білоруській не- радянській літературі. Варто згадати хіба що огляд історіографії “татарської” політики Витаутаса (Вітовта) М.Ждана [2187, s.529-532] тгґокремі думки, ви­словлені Я.Запрудником при аналізі радянських концепцій історії ВКЛ [741].

Істотно не поліпшилася справа й за останні півтора десятиліття. У вітчизняній історичній літературі варті окремої згадки історіографічні нариси Ф.Шабульдо та О.Русиної, які стосуються встановлення литовської зверхності над південноруськими землями [1747; 1750; 1753; 1480; 1479; 1473; 1487, с.57- 60]. У монографії О.Музичка, присвяченій Ф.Леонтовичу, аналізу литуаністич- них студій вченого відведено окремий (до речі, найбільший за обсягом) розділ [1238а, с. 100-146]. Російська литуаністика в особі М.Крома дала останнім часом екскурси в історію дослідження литовсько-московських взаємин кінця XV - першої третини XVl ст., становища православного населення ВКЛ у цю добу, а також характеру повстання Михайла Глинського [977, с.8-24, 119-120]. Анало­гічну спробу стосовно громадянської війни 1430-х рр. здійснив Д.Володіхін [254, с.49-53, 56-58]. Її, однак, важко назвати вдалою; зокрема, суттєві прогали­ни в джерельній базі зумовили низку сумнівних або й відверто хибних твер­джень з боку автора. Доволі поверховим є історіографічний нарис А.Дворнічен- ка, який слугує вступом до недавнього перевидання “Нарису...” М.Любавсько- го [648а, с.15-24]. Нарешті, й серед білоруських істориків, які значно активніше за своїх колег досліджують литовсько-руську історію, мало хто звертається до історіографічних студій. Огляд літератури утворення ВКЛ, слідом за Пашутом (але виходячи, природно, з цілком відмінних позицій), здійснив А.Кравцевич [966, с.29-51]. Час від часу з’являються нариси, присвячені окремим дослідни­кам (М.Любавському, М.Довнару-Запольському) [828; 799].

Таким чином, ніхто досі не здійснив спроби аналізу (підгрунтям якого слугувала б репрезентативна джерельна база) історії вивчення в білоруській, російській та українській історіографіях усього комплексу проблем політичної історії ВКЛ. Між тим відсутність подібної праці істотно ускладнює розвиток литуаністики - зокрема, східнослов’янської - в цілому; в таких умовах значно важче виокремити перспективні напрями досліджень, а також уникнути “дуб­лювань” уже висловлених раніше поглядів. Тож сподіваюся, що дана моногра­фія хоча б частково заповнить існуючу лакуну й, можливо, дасть поштовх до досконаліших кроків у цьому напрямі.