Місце Великого князівства Литовського в історії східнослов'янських народів
Перша проблема, якої варто тут торкнутися, стосується трактування характеру утворення ВКЛ, точніше, входження до його складу руських земель. Від самого початку досліджуваної історіографічної доби спостерігаємо тут дві антагоністичні традиції.
Перша концепція, репрезентована вже анонімним автором “Історії Русів”, зводиться до твердження про добровільне визнання Південною Руссю литовської зверхності, в обмін на рівність у правах. Така ідилічна картина начебто мала місце від самого початку, з часів Гедімінаса; приєднання Русі до Литви як “рівних до рівних” підтверджувалося і при укладенні Кревської унії, і після Ґрюнвальдської битви [889, с.5, 10, 35-36]. Цю візію подій було сприйнято Н.Бантишем-Каменським, а також репрезентантами української історіографії - М.Маркевичем, П.Кулішем [312, с.352; 1210, т.І, с.11, 13, τ.V, с.131; 997, с.12; 1234, с.16, 21][579]. Цікаво, що й різкій критиці піддав дану точку зору один із галицько-руських істориків - Д.Зубрицький [763, с.304, прим. 179; 761, с.77-79].Протилежний погляд неодноразово зустрічаємо вже у російській літературі XVIII ст. Так, В.Татіщев безпосередньо пов’язував посилення Литви з послабленням Русі внаслідок татарської навали [1600, т.І, с.367, τ.III,∙c.267, т.ІѴ, с.80]. У цього історика під 1226 р. згадано, начебто митрополит Кирилл вказував на загрозу, з одного боку, від татар, з іншого - від литовців [1600, т.ІѴ, c.365]z,81. Про “литовське ярмо”, за аналогією з татарським, ідеться у М.Щерба- това, а пізніше' - Й.Штріттера [1797, τ.IV, ч.І, c.316√515; 1591, ч.ІІІ, с.215]. У “Записках стосовно російської історії*” Єкатерина II зауважила, що під час татарського нашестя Литва “в каламутній воді рибу ловити хотіла” [710, ч.Ѵ, с.107].
На початку XIX ст. І.Нехачін та С.Глінка вдалися до уподібнення приєднання руських земель литовцями іншим іноземним (татарським, німецьким, польським) завоюванням [1264, ч.І, с.334, 373, 415; 523, ч.ІІІ, с.16][580].
Докладно й послідовно розвинув ці погляди Н.Карамзін. Він також наголошував на тому, що у важкі для Русі часи литовці “відторгнули” частину її земель. Російський історик вважав литовців і татар “двома народами, рівно ненависними” Русі; Литва, на його думку, лишалася “жахливою майже не менше моголів протягом ста п’ятдесяти років”. Карамзін уподібнював Витаутаса Бату, а Йоґайлу і Мамая називав “двома головними гнобителями і ворогами нашої вітчизни”. Остання могла “загинути навіки”; Москва була “зобов’язана своєю величчю ханам”, бо вони врятували її від Литви [819, т.ІѴ, с.122, 125-126, 129, 133, 168, 176, т.Ѵ, с.17, 38, 93, 139,167, 208, τ.VI, c.85, 180, 183, 210]. Отже, фактично цей історик вважав Орду “меншим злом” улорівнянні з Литвою. Необхідно зауважити, що вищенаведені твердження Карамзіна цілком обґрунтовані, але з суттєвим уточненням: має йтися не про абстрактну “Русь”, а про Велике князівство Московське.Як “завоювання” характеризував розширення ВКЛ за рахунок руських земель і сучасник Карамзіна А.Коцебу [946, с. І]. З наведеними тезами російського історіографа погодилися П.Кеппен, І.Кайданов, М.Погодін, Д.Зубрицький [850, стб.36; 813, с.82, 87; 1400, с.824; 1404, с.428; 1409, с.24, 27; 1405, с.86, 127; 1406, с.145; 1401, с.445; 1403, с.4-5, 7; 1414, с.17, 21; 1408, с.137, 141; 1410, с.162; 763, с.7-8, 44-45, 50; 761, с.8, 76]. До них приєднався навіть записний опонент Карамзіна Н.Полєвой. Вважаючи Орду і Литву однаково ворожими русинам [1417, т.Ѵ, с.15, 601, т.ѴІ, с.15; 1418, ч.ІІ, с.71, 74; 1419, c.XLIII, XLV], він твердив, що після приєднання литовцями Полоччини, Волині, Київщини, Чернігівщини, Смоленщини ці землі “загинули для Русі” [1417, т.ІѴ, с.210, 276. 345, т.Ѵ, с.84,216].
Із запереченням поглядів Карамзіна та його послідовників виступив насамперед Н.Устрялов. Він критично поставився до паралелі між Литвою і татарами [1667, с.431]. Помилковим вважав Устрялов уявлення про те, начебто могутня Литва змогла завоювати половину земель колишньої Київської Русі; насправді вони були здобуті “не силою, не хоробрістю Литви, а розумом, мистецтвом, політикою Ґедиміна” [1666, с.32, 34].
Скепсис з його боку викликало й твердження Карамзіна про те, нібито монголи “врятували її (Русь. - В.В.) від якихось страшних литовців, які без них завоювали б усю Руську землю” [1666, с.9].Легке й безконфліктне прилучення руських земель литовцями Устрялов пояснював тим, що це означало звільнення від татарського ярма [1668, ч.І, с.210, 250-251, 284, 288, 337; 1666, с.18]. Ця теза не була піонерською: вже в “Історії Русів” ішлося про взаємну допомогу литовців і русинів відповідно проти татар і Ордену [889, c.6]; ту ж думку, що й Устрялов, висловив раніше митрополит Євгеній [706, с.285]. Подібне уявлення лишалося вельми розповсюдженим протягом усієї досліджуваної історіографічної доби (зокрема, данину йому віддали М.Маркевич, М.Костомаров, І.Шараневич, В.Антонович, А.Прєс- няков) [1210, τ.V, с.131; 242, с.4; 1425, с.15-16; 909, с.529; 1760, с.296; 270, C.XV1; 782, т.П, с.58; 1933, s.4I2; 1466, с.39; 1432, с.142, 160-161; 1019, с.96; 687, с.102]. На думку І.Філевича, “власне для князів Литва була небезпечніша за татар рівно настільки, наскільки влада її була благотворніша для народу”; саме цим він пояснив поразки володарів Галичини та Волині від Ґедімінаса [1674, с.42][581]. (Щоправда, сам Філевич при цьому твердив, нібито “тягар татарської зверхності був зовсім не відчутним” [1674, c.69]).
.Продовжувачем лінії Карамзіна виступив С.Соловйов, обстоюючи погляд на Литву і татар як “двох страшних ворогів” Русі [1559, кн.ІІ, с.165; 1572, с.91- 92; 1563, с.106; 1573, с.188; 1567, с.274, 279; 1571, с.42] і твердячи про “литовських завойовників” [1559, кн.І, с.53; 1553, с.ЗЗ; 1563, с.106]. Зрозуміло, і тут Московська держава уособлювала всю Русь. Ілюстрацією до цього слугує зображення Соловйовим дій литовців і татар проти Москви [1569, с.489; 1567, с.294]. В той же час задекларованій позиції російського історика суперечило визнання ним того, що мало місце, власне, не завоювання руських земель Литвою, а “збирання”, подібне до політики владимирських Юрійовичів на північному сході [1557, с.11,144-145,149].
До подібної паралелі між литовськими і татарськими (та іншими іноземними) завоюваннями дуже часто вдавалися й надалі, насамперед від середини XIX до початку XX ст. [865, с.193; 866, c.VIII; 735, с.28; 542, с.10; 1425, с.4; 1705, с.153; 1706, с.237; 1312, с.74; 1775, с.5, 7; 520, с.297; 1263, с.308, прим.28; 1726, с.2; 1540, с.1; 1673, пер.П, с.71; 1661, с.42; 1273, с.7; 337, с.18; 782, т.І, ч.ІІ, с.97; 1076, с.95-96, 100-101; 974, с.9; 1118, с.118; 266, с.2; 1495, с.193; 875, т.І, с.288, 335; 439, с.36; 779, т.И, кн.2, с.1490]. Цю точку зору прийняв і П.Куліш, відмовившись від візії подій, раніше запозиченої ним у автора “Історії Русі в” [995, т.І, с.58, 170-171, 203j 220, т.П, с.355; 996, т.І, с.149, т.П, с.236]. (У декого, наприклад, митрополита Йосифа, зустрічаємо взаємовиключні оцінки з цього приводу [786, т.І, с.326, 352-353]. Д.Іловайський визначав встановлення литовської зверхності одночасно і як “завоювання”, і як “звільнення” [782, т.ПІ, с.576]. Не зовсім послідовно висловлювався стосовно даної проблеми М.Макси- мович. З одного боку, він іменував литовців “європейською ордою”, твердив про їхнє “нашестя” на Русь, уподібнюючи його польським завоюванням [1174, с.837; 1172, с.161; 1168, c.795]; з іншого, він розцінював перехід українських земель під владу BKJI як насамперед звільнення від татарського ярма [1180, c.249]).
Голосів, піднесених проти подібних поглядів, було дещо менше кількісно, але не “якісно” (якщо брати до уваги лише дійсних фахівців у даній проблематиці). Мирний характер прилучення руських земель обстоював І.Шаране- вич [1760, с.296]. Про “дуже слабке” завоювання, а в основному - добровільне приєднання твердив В.Антонович [272, с. 147]; на його думку, це, а також “благоденство” русинів у BKJI доводиться відсутністю помітних спроб відокремлення [270, c.XVIII]. З особливо гострою критикою прибічників теорії литовського “завоювання” виступили М.Владимирський-Буданов584 та Ф.Леонтович [493, выл.І, с.2, 51; 1057, с.20 і далі]585; за ними це зробили І.Філевич, М.Макси- мейко, Ф.Тарановський [1677, с.138, прим.2; 1164, с.2; 1599, с.49].
При цьому Максимейко пішов задалеко, твердячи, всупереч історичним фактам, начебто навіть Смоленськ було приєднано до Литовсько-Руської держави “поступово і непомітно”.Поруч із окресленими крайніми точками зору існувала, однак, і “компромісна”. Так, уже Д.Бантиш-Каменський зауважив, що приєднання Ґедімінасом руських земель відбувалося не лише внаслідок завоювань [311, с.17]. Цікаво, що в даному випадку він зайняв позицію, рівновіддалену стосовно поглядів власного батька, з одного боку, та Карамзіна (за яким зазвичай ішов) — з іншого. Про визнання русинами “волею чи неволею” литовської зверхності згадував А.Хом’яков [1704, с.24]. А.Кунік також зауважив, що урядом ВКЛ використовувалися обидва шляхи збільшення території держави [998, с.5].
На користь добровільного входження згаданих земель (принаймні, більшої їх частини) до складу Литовсько-Руської держави висловився М.Любавсь- кий [1144, с.27; 1132, с.32-33]. М.Грушевський, погоджуючись із цим, застеріг від екстраполяції подібних уявлень на ті території, прилучення яких не відображене в джерелах [582, с.7, 23]. Більш чітко обстоювали “дуалістичний” характер процесу формування ВКЛ М.Довнар-Запольський, ІЛаппо [667, с.12, 617; 1032, с. 18; 1019, с.97]586.
'jm Щоправда, ним усе ж вживався термін “завоювання’' [492, c.!6~TL 79].
В рецензії на працю Леонтовича добровільність входження руських земель до ВКЛ заперечив А.ІІрохаска [2095, s.665-666].
>Я6 Пізніше в популярній і помітно політизованій брошурі “Основи державності Білорусі” (1918) Довнар-Запольський наполягав на виключно добровільному характері входжеп-
Протягом першої третини XX ст. в літературі визнавався переважно мирний характер досліджуваного процесу. Про “військову анексію”, “литовсько- руський імперіалізм” твердив хіба що С.Томашівський [1639, с.118, 144]. Протилежної думки були О.Єфименко, А.Прєсняков, П.Клепатський, О.Андріяшев (що відійшов від власних попередніх поглядів), Й.Малиновський [722, с.80; 1429, т.П, вып.1, с.9-10; 868, c.XXV; 265, с.119; 1197, с.53].
Термін “мирна окупація” запропонував М.Кордуба [894, с.543]. Тієї ж думки, лише із застереженням щодо Смоленська, був В.Ігнатовський [797, с.53]; “дуалістичну” схему обстоював В.Щербаков [1789, с.82-84]. Подібної точки зору, запозиченої в свого вчителя Любавського, дотримувався в 1920-х рр. В.Пічета [1381, с.436][582] [583].По-різному оцінювали дослідники й характер державності BKJl від початку утворення останнього. І.-Б.Раковєцький, а за ним Й.Сенковський вважали правомірною паралель між роллю скандинавів в утворенні Руської держави і литовців - у складанні Литовсько-Руської [2129, s.242; 1518, c.47]. 1 в даному випадку ідея, народжена польською історіографічною традицією, була запозичена східнослов’янськими істориками. Так, уподібнювали політику Ґедиміно- вичів “збиранню” руських земель Рюриковичами в X-XIl ст. Й.Бодянський, Д.Зубрицький, М.Коялович, І.Бєляєв, П.Куліш, І.Житецький [763, с.ХІ-ХІІ, XlV-XV; 762, ч.Ш, с.268-269; 956, с.10; 729, с.21-22; 358, с.53; 995, т.І, с.29; 731,
с. 15-16]; до подібних порівнянь дехто вдавався й протягом першої третини XX ст. [722, с.8О; 494, с.217; 687, с.105, 113]. Щоправда, досить рано було вказано на некоректність подібного порівняння. Так, М.Костомаров, визнаючи за “руською стихією” чільне місце вже в початкову добу існування ВКЛ [929, с.77-78; 913, c.701], слушно зауважив, що до складу останнього увійшла й сама Литва, тоді як батьківщина варягів не стала частиною Київської Русі [917, с.26].
Поширеним був погляд, яким визнавався змішаний, “литовсько-руський” характер тодішнього ВКЛ. Таку оцінку висловили Д.3убрицький, В.Антонович, Д.Іловайський, М.Любавський, А.Прєсняков (який, щоправда, тут-таки згадував про “руську основу” держави), В.Пічета, С.Платонов [760, с.З; 272, с.54; 782,
т. І, ч.П, с.485; 1142, с.49; 1148, с.15-16, 21, 33; 1429, т.И, вып.1, с.53-54; 1390, с.139; 1394, с.131]. Згодом білоруські дослідники, наприклад, В.Ігнатовський, запропонували термін “литовсько-білоруський” [797, с.46], який був визнаний і Любавським [1137, с.62][584]. “Чисто-литовською” вважав державу Міндауґаса М.Дашкевич [642, с. 123-125]; І.Лаппо в 1930-х рр. твердив, що ВКЛ від початку являло “державу імперського типу” [1026, ч.2, с.535-537][585].
Роль литовців у державному житті ВКЛ пізнішої доби також часто зводилася до мінімуму[586]. “Краплею води в морі” вважав їх Й.Сенковський, твердячи навіть про “принижене” становище цього етнічного елементу [1518, с.46]; поширеним був і погляд на Литву як “зерно”, що лише дало початок державі. За оцінкою І.Боричевського, ВКЛ отримало від власне литовців лише правлячу династію та назву [1515, с.230-231; 420, с.1]; В.Антонович додавав до цього ще й військову силу [272, с.1]. Зверхньо-поблажливо згадував про “землицю власне Литовську” М.Максимович [1171, с.394-395]. Варто навести ще декілька характерних висловлювань: так, Русь являла собою “мозок і м’язи” ВКЛ [1425, с.16] або ж “душу литовського державного організму” [1830, c.6]; “історії власне Литви тут (в історії ВКЛ. - В.В.) немає і бути не може” [716, с.248]. Зазначалася “дивна, майже випадкова поява литовського народу на історичному ґрунті” [1793, τ,XXXI, c.491]; твердилося, що “литовське плем’я” “не було покликане до історичного життя; воно могло послугувати лише цементом у чужих твореннях” [1262, с.7]. Про “так звану Литовську державу” писав І.Філевич [1674, с.146; 1675, с.4]. Як на доказ незначної ролі литовців у державі А.Гільфердінг вказував на випадки, коли Витаутас жертвував Жемайтією заради миру з Орденом [521, с.399, прим.1]; в будь-якому значенні відмовляв литовському етнічному елементу К.Бестужев-Рюмін [385, Т.П, вып.1, с.53]. Навіть у середині 1930-х рр. Д.Дорошенко (слідом за М.Дашкевичем) вважав русинів головною силою ВКЛ, тоді як литовцям відводив лише організаційну роль (“цементу”) на початку процесу державотворення [641, с.2; 687, с.113]. В цілому ж вплив Русі на Литву зазвичай оцінювався в дусі античного “Греція, взята в полон, переможців диких полонила”.
Неодноразово лунали заклики до боротьби з тенденційністю поляків, які заперечували провідну роль русинів у ВКЛ; на це звертав увагу, зокрема, А.Барбашев [316, c.V]. При цьому, однак, забували згадати про “варязьку” концепцію історичного значення литовців, запропоновану саме польськими істориками; до того ж частина останніх (наприклад, М.Бобжиньський) визнавала за русинами велику роль у Литовсько-Руській державі [1859, t.I, s.274].
Окремо потрібно зупинитися на спробах визначити питому вагу литовців і русинів у населенні ВКЛ. Добре відомо, що за часів найбільшого розширення держави етнічні литовські землі займали близько 1/10 її території. Часто це співвідношення механічно переносилося і в сферу демографії. Так, 1/10 “відводили” на литовську частку в населенні П.Муханов, В.Антонович, М.Довнар- Запольський (який вважав, що подібна картина мала місце навіть у 1569 р.), А.Барбашев, І.Філевич, ІЛаппо, Д.Дорошенко та ін. [118, с.І, прим.З; 274, с.229; 666, с.ЗЗО; 317, с.124; 1830, с.21; 1679, с.ХХІХ-ХХХ; 1019, с.98; 687, с. 104]. Дехто йшов і далі: так, на думку Н.Устрялова, литовців було менше 1/12 [1668, ч.І, с.338, ч.П, с.106; 234, с.ХІІІ]; нумізмат К.Болсуновський так саме голослівно твердив, що на них припадала лише 1/20 населення [406, с.І6]. А.Кіркор вважав, що частка католиків у населенні Литовсько-Руської держави за Витаутаса не перевищувала 1/14 [856, с.45]. Щоправда, траплялися й поміркованіші думки та скромніші цифри: 1/6 [628, вип.ІІ, с.30], 1/5 (у 1569 р.) [786, т.П, с.558], 1/4 [1425, с.16].
Втім, звичайно ж, некоректними є спроби оцінювати політичне значення литовців у державі прямо пропорційно до їхньої частки у складі населення ВКЛ, а останню - обчислювати відповідно до співвідношення площі литовських і руських етнічних територій. Адже зрозуміло, що заселеність Аукштайтії, Жемайтії, Підляшшя і Волині, з одного боку, та Південної Київщини і причорноморських земель, з іншого, дуже сильно різнилася. На нерівномірну щільність заселення різних частин Литовсько-Руської держави вказав уже М.Любав- ський; на його думку, більша частина людності була зосереджена в межах власне ВКЛ [1144, C.XCIV-XCV1; 1140, с.179; 1137, с.63; 1143, с.178]. Думку Лю- бавського розвинув Я.Якубовський. На підставі “пописів” військових контин-
279 тентів, виставлених окремими землями ВКЛ, він доводив, що у XVl ст. етнічні литовці складали як мінімум половину населення держави [1938, s.lθ]5°,.
Слідом за Ю.Ярошевичем [1942, cz.Il, s.7], майже всі репрезентанти східнослов’янської литуаністики прийняли тезу про неминучість '‘обрусіння” литовців, яке відвернула лише Кревська унія. Дехто твердив, що вже в XIII ст. у цьому напрямі було досягнуто ‘‘блискучого” результату. (Щоправда, А.Хом'я- ков зауважив, що історія не дає жодного “ясного прикладу ослов’янення неслов’янського племені” [1703, c.58]). Ймовірність “зрушення” Литви обстоював і М.Грушевський [578, τ.IV, с.181][591] [592]. Уже з середини XIX ст. започатковуються спроби конкретизації терміну “руський” стосовно етнічного елементу, що відігравав провідну роль у державі. Так, уже Й.Бодянський та М.Костомаров називали тамтешнє літописання “білоруським” [405, с.7; 911, c.53]; подібна думка висловлювалася й пізніше [687, с.ЮО]. На значенні у ВКЛ білорусів наголошували М.Коялович та А.Ярушевич [957, с.27; 1830, с.23]. Панівну роль білорусів у культурній і мовній сферах обстоював М.Довнар-Запольський (це досить рано було визнано і частиною російських дослідників [1669, с. 116]); тому, на його думку, є підстави твердити про збереження цим народом самостійного життя аж до кінця XlV ст. [666, с.ЗЗЗ, 337-338]. В той же час об’єднання Білорусі з Литвою принесло користь і першій, оскільки литовці дали спільній державі “життєдіяльні сили” [666, с.326-327; 677, с. 170]. (Щоправда, у вищезгаданій брошурі “Основи державності Білорусі” цей історик зайняв радикальнішу позицію, взагалі проігнорувавши роль литовців у ВКЛ [676, с.З]. Варто врахувати, однак, що дана праця мала виразно агітаційну спрямованість, обстоюючи право білоруського народу на самостійну державність). “Головним культурним ядром і основою нової держави” вважав білоруські землі Є.Карський [840, с.449]. Про “білоруську стихію” ВКЛ писав і М.Грушевський, визнаючи, що “зрушення” держави було здійснене саме білорусами, а не українцями [602, с.13-14; 587, с.86, прим.З; 578, т.ІѴ, с.8, прим.4, τ.V, с.631; 584, c.l 17][593]. (При цьому український історик опонував А.Шахматову, який відводив цю роль на- селению Смоленщини та Північної Чернігівщини). Так вважав і А.Будилович [439, с. 18]. Білоруську “територіальну, етнографічну і культурну основу” держави констатував А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.І, с.7, 44; 1430, c.702]. На провідній ролі білорусів у державі наполягав В.Пічета [1364, с. 16]. На думку С.Тома- шівського, Литва являла собою “державне джерело”, тоді як білоруські землі - “політично-культурний осередок” [1639, с.118-119]594. З Грушевським не погодився хіба що РЛащенко, який обстоював головну роль українського етнічного елементу в згаданих процесах [1037, с. 182-184]. Протягом досліджуваної історіографічної доби авторів, які визнавали за литовцями помітну роль у житті ВКЛ, було порівняно небагато. Значний вплив “чужого” литовського елементу на руські землі, що викликав тут істотні зміни, підкреслив Н.Карамзін [819, τ.V, с.105]. На відміну від більшості істориків, яка звертала увагу на “зрушення” Литви, він, навпаки, вважав, що “Південна Росія перетворилася на Литву” [819, τ.V, с.204]. Про втрату Литовською Руссю “попереднього побуту” писав і С.Соловйов [1565, с.97]. Така точка зору була підтримана В.Вешняковим та В.Ключевським [484, с.43; 875, т.І, с.335; 873, с.73- 74]. Про запровадження литовцями й татарами “своїх засад” відповідно в західних і східних руських землях писав М.Довнар-Запольський [666, с.324]. У 1920- X рр. В.Пічета визнав, що литовці, становлячи “жалюгідну меншість” [1365, с. 9], тим не менше відігравали керівну роль у державі [1359, с.81]. Близький погляд висловив тоді ж український вчений С.Борисенок [412, №6, с.139-140]. Нарешті, М.Любавський наступним чином розподілив “ролі” етносів Литовсько- Руської держави: лідерство литовців, матеріальні й культурні сили білорусів і переважно матеріальні - українців [1137, с.59]595. Предметом жвавих дискусій став характер права, що діяло в литовсько- руських землях. Теза Н.Карамзіна про накинені русинам “чужі закони” [819, т. Ѵ, с.105] не здобула поширення. Надзвичайно популярною ж у середовищі східнослов’янських дослідників стала чергова “польська ідея”: на думку І.-Б.Ра- ковєцького, підтриманого ЮЛрошевичем, у ВКЛ панувало руське право на базі норм Руської Правди [2129, t.I, s.242-243; 1942, cz.I, s. 146-147]. “Руським” (іноді з певними застереженнями) вважала право Литовсько-Руської держави й ціла низка видатних істориків і правників - !.Данилович, !.Беляев, Ф.Леонтович, К.Бестужев-Рюмін, С.Бершадський, М.Владимирський-Буданов, М.Ясинський, М.Максимейко, Ф.Тарановський та багато інших [631, с.377-378; 635, с.46; 419, с.65; 355, с.117, 137, 140; 1726, с.4 і далі; 1061, passim; 385, т.ІІ, вып.І, с.113; 340, с.59, 64, 77; 376, с.394]. При цьому часто наголошувалося на тому, що литовсько-руське право зберегло більше староруських рис, у порівнянні з московським [355, с.1 17, 137, 140; 1061, с.1-2, 14, 47, 91; 1049, с.28; 1832, с.439; 797, с. 68; 1740, τ.CXXXIV-CXXXV, с.21; 1037, с.24-25, 52-53]. Владимирський-Буданов, Леонтович, а також учні першого (Ясинський, Максимейко та Г.Демченко) пояснювали це запозичення тим, що Руська Правда постала якраз на території ‘‘корінної Русі”, яка пізніше увійшла до складу ВКЛ [493, вып.І, с.2; 1057, с.З; 654, с.7, прим.2; 1164, с.1; 1166, с.384, 393-394]. Таке тлумачення рішуче заперечив М.Грушевський, зауваживши, що Середня Наддніпрянщина, на відміну від білоруських земель, була слабко пов’язана з центром держави [598, с.Ю; 605, с.191; 578, т.Ѵ, с.630-631]. Втім, з початку XX ст. дедалі частіше лунають заперечення проти гіперболізації впливу староруського права на законодавство Литовсько-Руської держави. У 1914 р. М.Владимирський-Буданов змушений був констатувати той факт, що всі спроби залучити литовсько-руське право до курсу руського права як його органічну частину виявилися невдалими [494, с.205]. Значно раніше М.Грушевський, визнаючи вплив Руської Правди на правову систему ВКЛ [578, т. П, с.299-300], припустив, що остання могла містити й елементи литовського звичаєвого права [578, т.Ѵ, с.4-5, прим.1; 583, с.31]. Цей здогад викликав скептичне ставлення, зокрема, з боку І.Линниченка, традиційного опонента Гру- шевського [1078, с.8-9]; однак невдовзі думку українського вченого розвинув Я.Якубовський, згодом -Я.Адамус [1938, s.81-82]. Від перебільшення впливу руського права на Судебник Казімераса 1468 р. застеріг М.Присьолков [1438, с.120]. На думку ж Й.Малиновського, право ВКЛ зазнало впливу перш за все не Руської Правди, а руського звичаєвого права [1192, с.60-61]. Пізніше С.Борисе- нок вказав у якості безпосереднього джерела литовсько-руського права на звичаєве право власне ВКЛ [412, №6, с.165, №7, с.152, 157; 414, с.36; 411, с.475- 484; 413, с.125, 128]. Гострі суперечки протягом 1920-х рр. викликало питання про “національну” приналежність пам’яток права ВКЛ, насамперед Литовського Статуту. Частина білоруських (В.Ластовський, В.Ігнатовський) та українських (Р.Лащен- ко, А.Яковлів) зараховували їх відповідно до білоруського та українського права [796, с.77]. Найактивніше проти поглядів Лащенка та Яковліва виступили, природно, також білоруські вчені - В.Дружчиць, Є.Карський[596]. Характерно, що більшість українських дослідників поставилася до цієї дискусії значно байдужіше, що загалом відображає ступінь зацікавлення вітчизняної історіографії “спадщиною” Литовсько-Руської держави. Так, Д.Дорошенко продовжував вживати термін “руське право” [687, с.114]; С.Борисенок підкреслив “литовсько-білоруський” (з перевагою другої складової) характер права ВКЛ [412, №7, с.153, 157]. Остання точка зору отримала певне визнання [444, с.475; 1602, с.23]. Категорично проти “спроб локалізації” права ВКЛ, тобто визначення його в якості білоруського або українського, виступив LJIanno, а пізніше - В.Пічета [1026, ч.І, с. 136-137; 1362, с.491-492]. На думку першого, це право було одно- • • 597 часно ! литовським, і руським. Відповідно до вищевикладених уявлень визначався й “національний” характер державності BKJl, і місце останнього в “руській” (тобто східнослов’янській) історії. Новаторська теза щодо цього була висловлена не раз згаданим Й.Сенковським. На його думку, до середини XV ст. існували “дві руські держави і два руські народи”. Цими двома частинами Русі - поганською і християнською, литовською і монгольською, незалежною і уярмленою - були відповідно BKJI та Великоросія на чолі з Москвою. Тому, твердив Сенковський, без історії першої не може бути повноцінної історії руського народу [1518, с.45-46, 50-51, 67-68]. На те, що цю ідею першим висловив Сенковський, слушно звернув увагу К.Бестужев-Рюмін [385, т.І, с.231; 389, с.121]598. Тим не менше частіше (і навіть зараз) “першопрохідцем” тут прийнято вважати Н.Устрялова. Наполягаючи на необхідності вивчення в курсі руської історії минулого ВКЛ так саме, як і Московської держави, він подав у 1835 р. відповідну записку обер-прокуророві Синоду Н.Протасову та міністрові освіти С.Уварову [689, с.19, прим.1]. Ці думки Устрялов розвинув у дисертації на ступінь доктора філософії “Про систему прагматичної руської історії” (1836) та ще одній невеликій праці - “Дослідження питання, яке місце в руській історії має займати Велике князівство Литовське?” (1839). Вони, зокрема, містили критику на адресу Н.Полєвого за малу увагу в його “Історії руського народу” до історії ВКЛ [1667, с.430-433]э". На думку Устрялова, остання заслуговує на рівне місце, порівняно з історією Московської держави, аж до втрати Литвою самостійності; в противному разі руська історія неминуче хибуватиме на “однобічність” [1667, с.406; 1666, с.38, 40-41]. Литовсько-московську боротьбу російський історик характеризував у якості не протистояння чужих одна одній держав, а “родинного розбрату” [1666, c.36]. В той же час Устрялов явко вважав, що до встановлення татарської, а згодом литовської зверхності західні землі колишньої Київської Русі майже нічим не відрізнялися від великоруських600. Таким чином, очевидні відмінності між “двома ?97 Попри всі згадані зауваження, традиційне уявлення про суттєвий вплив на право ВКЛ руського права, зокрема й Руської Правди, поділяла й частина радянських дослідників, наприклад, В.Пічета, С.Юшков. М.Тихомиров. А.3імін [1362. с.489; 1368. с.512. 515; 1808. с.204-205; 1227. с.20; 1595, с.15; 363, с.40]. Проти цього заперечували насамперед В.Пашуто та литовські вчені [1320, с.224, 352, 354; 1327. с.301; 342, с. 108-109; 134, с.35; 1010. с. 150- 151; 1235. с.138]; окремо слід відзначити праці дослідниці Судебника Казімераса І.Старості- HθY[1584. с.130-132; 1583.c.8; 1585. с.252]. ?9Х Щоправда, дещо раніше за Сенковського, наприкінці 1830 р.. М.Погодін мав намір ’‘написати про права Росії на Литву і послати до Бенкендорфа** [1222, с.364]. yw Однак, за зауваженням М.Костомарова, саме назва праці Полевого підказала Устрялову “щасливу думку" про введення минулого Литовської Русі до курсу руської історії [351. с. 100. прим.1 ]. fi0° Па це звернув увагу, наприклад. М.Драгоманов. Охарактеризувавши концепцію Устрялова як “нову вигадку академічного лакейства", “нову для великоруської публіки анти- частинами руського народу” оголошувалися пізнім явищем, обумовленим політичним поділом[597] [598]. Перше ж практичне втілення погляди Устрялова дістали в курсі ‘‘Руська історія”, що вийшов друком у 1837 р.; нічого подібного Сенковський не зробив, і в цьому плані пріоритет дійсно належить петербурзькому професорові. Схвальну реакцію на устряловські пропозиції неважко було передбачити, з огляду на політичні обставини: адже у 1830-31 рр. західні території Російської імперії були охоплені польським повстанням. Вищевикладені зусилля Устрялова в напрямі залучення “західноруської” історії до “загальноруської” були відзначені в 1830-х рр. премією [974, с.5][599]. Позицію Устрялова однозначно підтримали Й.Бодянський та Д.Зубриць- кий [763, C.XIV-XIX; 889, с.І; 763, с.418, 420, прим.292; 1793, τ,XXXI, с.492]. Натомість проти неї виступив С.Соловйов, заперечуючи наявність “основ самобутнього, самостійного державного життя” в Литовській Русі. На його переконання, не можна дати “рівного місця, рівного значення” історії Південно-Західної і Північно-Східної Русі: з часів Ґедімінаса й Казімєжа ПІ “значення Південно-Західної Русі залишається завжди важливим, але завжди другорядним; головна увага історика має бути постійно звернена на північ” [1559, кн.І, с.53, кн.ІІ, с.439; 1553, с.ЗЗ][600]. (Щоправда, маємо й приклади певних відступів Соловйова від послідовного сповідування такого погляду. Наприклад, боротьба за Новгород між Литвою та Москвою тлумачилася ним, як і за удільних часів, протистоянням “старої” і “нової*” Русі [1565, с.77, 83, 85, 87, 97]. Російський історик визнавав також, що “збирання” Південної Русі відбувалося “за допомогою князів литовських” [1573, с.І96], а Казімераса називав “іншим великим князем руським” [1565, c.97]). Втім, точка зору Устрялова, попри цю критику, й надалі здобувала послідовників. Не менш важливою за московську вважав литовсько- руську історію М. Дашкевич [641, c.3]; О.Єфименко стверджувала необхідність двох “самостійних і паралельних частин” руської історії, що стосувалися б і “Литовсько-Польської”, і “Московської*” Русі [722, с. 1]. В.Сторожев підкреслив, що історичний процес, який спостерігаємо на півдні Київської Русі, не мав продовження у Великоросії [1589, C.XVIII, XXI-XXII]. Широким було й визнання ВКЛ одним із центрів об’єднання руських земель. Уже Н.Устрялов зауважив, що боротьба між Гедиміновичами та нащадками Івана Калити обумовлювалася обопільним прагненням влади над “всією Руссю” [1667, с.431; 1666, с.36]. З ним погодився М.Костомаров: за його оцінкою, рід Ґедімінаса “почав оспорювати право бути знаряддям зв’язку русько- слов’янських народів” [914, c.22]. На думку А.Хом’якова, центр руського життя, що раніше зосереджувався в Галичі, перейшов до Литви [1706, с.236]. Осередком “збирання” Русі, поруч із Москвою, вважали Литву Я.Головацький, К.Бестужев-Рюмін, В.Антонович, О.Єфименко, Д.Багалій, І.Лаппо [62, с.1; 385, т.І, с.387; 280, с.66; 317, с.35; 722, с.104; 303, с.20-21; 1019, с.99-100]. За М.Даш- кевичем, після втрати самостійності Галицько-Волинською державою правителі ВКЛ стали “єдиними носіями ідеї об’єднання західної половини руських земель”; “підкоренням Південної Русі остаточно визначилася ідея Литовсько-Руської держави і її подальші завдання” [641, с.1, 89, 109]. Роль “збирача” руських земель визнавали за Литвою й історики-марксисти, наприклад, Н.Рожков [1464, с.158; 1466, с.4О][601]. Надзвичайно популярною стала й теза Й.Сенковського про “руський” характер державності ВКЛ. В якості “Західноруської держави” визначив останнє Н.Устрялов [1667, с.430-431; 1666, с.17]. З цим терміном погодився М.Макси- мович. За його оцінкою, з XIV ст. на зміну усобицям удільних князів прийшла боротьба між двома половинами Русі [1181, с. 15; 1179, с.222; 1171, с.395; 1169, с.106; 1173, с.343; 1168, с.749; 1187, с.361; 1180, с.258; 1185, с.173; 1183, с.31]. Такої ж думки були М.Костомаров та М.Коялович [902, c.V; 928, с.104, 109; 935, с.153; 909, с.522-523; 924, с.183; 932, с.75; 899, с.15; 927, с.15-16; 933, с.180; 954, с.66, 92; 962, с.76]. Останній твердив, що литовці зберегли державність Західної Русі, а пізніше були захисниками “західноруської незалежності від Польщі” [957, с.22; 954, с.48]. Коялович навіть вважав литовців частиною “західн пруського народу” [954, с.63][602]. Цікаво, однак, що в нього зустрічаємо й характеристику литовської влади над русинами як “чужої” [962, с.4][603]. “Руською” державою, поруч із Москвою, вважали BKJl і майже всі інші тогочасні дослідники його історії: І.Бєляєв, К.Бестужев-Рюмін, В.Антонович[604], М.Дашкевич, М.Владимирський-Буданов, Ї.Ржежабек, ОЛевицький, І.Філевич, В.Ключевський[605], МЛсинський, Є.Карський, МЛюбавський, М.Максимейко, М.Грушевський, Й.Малиновський [362, с.275; 385, т.І, с.83; 1420, с.31, 33; 280, с.156; 641, с.1; 488, с.205-206 і далі; 492, с.ІѴ, 6, 46, 76-77, 89-90, 92, 130; 493, вып.І, с.25, 27, вып.ѴІ, 1907, с.41; 490, с.8; 495, с.1, 12; 1456, с.35; 1039, с.12; 1674, с.147; 875, т.П, с.104, т.ІІІ, с.88; 874, с.115; 1833, с.13; 840, с.449; 1135, с.7; 1129, с.19; 1164, с.65; 578, т.ІІІ, с.139, τ.IV, с.98-99; 1192, с.З, 91, 97, 105; 1196, с.12]. (Винятки були нечисленні: П.Куліш розцінював литовське панування як втрату руської державності [995, т.І, с.58, 220, 224]; “чужою державою” вважав BKJI А.Будилович [439, с.18]). Годі й згадувати, що такі уявлення, за поодинокими виключеннями [1795, с.147], панували в працях популярного характеру від середини XIX до початку XX ст. [296, с.322; 1425, с.4; 1234, с.17; 19, с.181; 1046, с.28; 1506, с.4; 1505, с.26; 1504, с.13; 1392, с.5; 1394, с.135, 422, 452; 722, с.80][606] [607]. Що стосується безпосередньо терміну “Литовсько-Руська держава”, то з’ясувати його походження вельми важко. ІЛаппо дійшов висновку, що першим вжив це поняття ЙЛелевель у 1830-х рр. [1026, ч.2, c.521, 533]6,°. Таким чином, є підстави твердити, що й воно було запозичене східнослов’янською ли- туаністикою з арсеналу польської історіографічної традиції. Особливо розповсюдженим цей термін стає з 60-х рр. XIX ст., коли, внаслідок польського повстання 1863 р., зросло зацікавлення історією “Західної Росії”. Можна спостерегти певні індивідуальні особливості його вживання окремими авторами. Так, В.Антонович переважно згадував “Велике князівство Литовське”, а не “Литовсько-Руську” (чи “Русько-Литовську”) державу[608]; зворотніми були вподобання М.Дашкевича. Останній термін широко вживався й авторами-марксистами (Н.Рожков, М.Покровський), а пізніше - українськими та російськими істориками з еміграції [1463, ч.П, вып.2, с.2; 1465, т.ІІ, с.116; 1416, т.Ш, с.31; 1415, с. 217, 219; 1019, с.5, 98, 167; 1090, с.32-33, 77; 1821, с.З, 13, 19-21 та ін.; 1684, т. І, с.267-269,272,279 та ін., т.И, с.51-52,56-58 та ін.][609]'2. Природно, зі становленням білоруської та української національних історіографі# їхні репрезентанти починають (перші - більш активно, другі - значно пасивніше) заявляти свої претензії на історичну спадщину BKJl[610]. Про “білорусько-українську державу” Ґедиміновичів писав уже М.Драгоманов [689, с.8]. “Українсько-білоруською добою” звав період вітчизняної історії, що передував Національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, М.Гру- шевський [574, с.5]. Одним із перших дослідників, хто виразно обстоював білоруський характер державності ВКЛ, був В.Ластовський. Хоча в його популярному нарисі історії Білорусі (1910) і йдеться про “Литовсько-Руську державу”, роль українців (а подеколи й литовців) у ній виразно ігнорується. Так, Григорія Цамблака на- звано “білоруським митрополитом”, прибічників Михайла Глинського - “білоруською партією”. Ластовський навіть пояснював боротьбу 1440-50-х рр. за збереження незалежності BKJl від Корони “національною свідомістю білору- сів” [ 1035, с.21.27, 32-33]6m. Термін “Литовсько-Білоруська держава” зустрічаємо в неодноразово згаданій брошурі М.Довнара-Запольського (хоча державність ВКЛ визначена ним саме як “білоруська”) [676, с.1-2, 13]. На тому, що ця назва найадекватніше відображає історичні реалії, наполягав В.ігнатовський [797, с.38]. При цьому, однак, в іншій його праці ВКЛ назване також і “Литовсько-Руською”, і просто “Білоруською” державою [796, с.169-170]6,∖ Погляди В.Пічети з даного питання неодноразово зазнавали змін. Протягом 1920-х рр. він у цілій низці праць обстоював правомірність визначення ВКЛ (зокрема й у долюблінську добу) як “Литовсько-Білоруської держави” [1373; 1374, 1921, №2, с.18-22, 1922, №1, с.17, №3-4, с.35-37; 1355, с.179-184, 187-191; 1358, с.21 і далі; 1372, с.44 і далі; 1378, с.ЗО; 1382, с.89; 1359, passim; 1361, с.264, 276; 1379, с.214, 223-224, 227; 1385, с.750; 1381, с.413, 428, 435, 440; 1360, сЛ 01; 1386, с.216; 1384, с.289, 291, 387-389, 391, 411]. Щоправда, в працях, опублікованих тоді ж у Вільнюсі та Берліні, Пічета зробив поступку на користь традиційного терміну - “Литовсько-Руська держава” [1365, с.9; 1354, сЛ 21]. В іншому випадку (у київському збірнику на пошану Д.Багалія) він визнав ВКЛ “Литовсько-Білорусько-Українською державою” [1366, с.458]. Згодом подібні назви в працях Пічети зникають, поступившися місцем нейтральному “Велике князівство Литовське” [1362; 1363; 1368; 1367; 1357]. При цьому він то визнавав термін “Литовсько-Білоруська держава” “дещо штучним” [1383, c.184], то вважав його “умовно” прийнятним для доби після 1569 р. [1387, с.187]. Однак у 1946 р. (за рік до смерті) білоруський історик повернувся до визначення, якого дотримувався в часи відносної свободи дослідницької думки [1375, с.1O]6'6. У 20-х рр. писали про “Литовсько-Білоруську державу” й інші білоруські історики [694, с.216, 218 і далі; 693, с.115 і далі; 691, с.257, 261, 275; 692, с.348, 352; 11, т.І, c.XV-XVI, XXl-XXII та ін., т.П, c.XLIV; 680, с.5, 34-35 та ін.; 443, с.155-157 та ін.; 638, с.215, 218 і далі; 513, с.54-59]; ця оцінка продовжувана побутувати в першій половині 1930-х рр. [1789, с.58-60 і далі]. Погодився з білоруськими колегами український дослідник С.Борисенок [412, №7, с.136, 153]. Подеколи зустрічалися й інші означення ВКЛ - як “Білорусько-Литовсько?’ [637, с.53-54, 57; 474, с.53] чи “Білорусько?’ держави [637, с.54]. [611] [612] [613] Часи існування ВКЛ частиною білоруських істориків - наприклад, М.До- внаром-Запольським, В.Дружчицем - оцінювалися як кульмінаційний пункт вітчизняної історії. Багато хто твердив про “золотий вік” (переважно стосовно XVI ст.)[614]. Це, однак, залишало на периферії дослідницької уваги полоцьку добу історії Білорусі; очевидно, її вважали менш “блискучою”. (Дещо інакше розставив акценти В.Пічета: втіленням власне білоруської самостійної державності він вважав Полоцьке і Смоленське князівства). Тож не дивно, що білоруські історики і правники просили передати Литовську Метрику до Мінська, на що навіть дістали принципову згоду [1699, с.347]. Втім, наведені погляди зазнавали й критики. К.Харлампович так висловився щодо термінів “литовсько-білоруський сойм” і “Литовсько-Білоруська держава”: “ніколи не існувало ні такого сойму, ні такої держави” [1699, с.349]. Аналогічну оцінку дав IJIanno [1026, ч.2, с.348] (хоча 12 роками раніше використав термін “Литовсько-Білорусько-Малоросійська держава” [1019, с.111]). М.Любавський, спочатку називаючи ВКЛ “напівруською державою”, тим не менше вважав цю державність “чужою” для Білорусі [1146, с.7, 16-17, 19]. Пізніше (протягом 1920-х рр.) він вживав щодо цієї держави обидві назви - “Литовсько-Руська” [1136, с.З, 19] і “Литовсько-Білоруська” [1137; 1143, с.544]. Що ж до української історіографії, то, порівняно з білоруською, тут зацікавлення історією ВКЛ і прагнення зробити її повноцінною часткою вітчизняної історії було набагато слабшим, а оцінки - багато в чому відмінними. За М.Грушевським, XIV-XVI ст. були часом “розкладу і упадку українського життя”, “гніту литовсько-польського режиму” [578, т.ѴІІ, с.ѴІІ, X]. При цьому пасивність українського народу Грушевський пояснював тим, що ВКЛ не було для нього “своєю” державою [578, т.ѴІ, с.1, 391]. З тим, що ця держава була чужою для українців, погоджувався й Д.Багалій [298, с.З; ЗОЇ, вип.1, c.20][615]. За оцінкою М.Чубатого, ВКЛ могло стати державою, українською за своїм характером; проте це унеможливила Кревська унія [1740, т.СХХХІѴ- CXXXV, с.24]. З іншого боку, на його думку, українська державність “доживала” в “удільній” системі Литовсько-Руської держави [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.18, 92]6,v. 3 тим, що ВКЛ являло, поміж іншим, державу і українського народу, погоджувалися ВЛипинський та Д.Дорошенко [1090, с.32; 687, с.100, 113]. Суперечливі судження з цього приводу висловив І.Крип’якевич: не бувши “українською”, Литовсько-Руська держава, тим не менше, була “своєю” для населення південноруських земель [973, с.114, 120]. З цим погодився й Р.Лащен- ко, доводячи, що більшість населення ВКЛ складали українці. При цьому ним був використаний дуже широкий спектр визначень: “Українсько-Білоруська” [1037, с. 174], “Литовсько-Білорусько-Українська” [1037, с. 180, 233].чи “Литовсько-Українська” держава [1037, с.11, 44, 123-124, 161 та ін.]; постійно вживався також термін “Литовсько-Руська держава”. “Українсько-Литовським князівством” назвав ВКЛ Ю.Сіцинський [1527, с.Ю]620. 620 Майже той самий термін (“Малорусько-Литовське князівство”) вжив Г.Прохоров [1442. с.25]. За радянських часів заперечень зазнавали як оцінки білоруських істориків щодо доби ВКЛ як “’золотого віку” в історії батьківщини [1611, с.36, 43-44], так і визначення цієї держави як “Литовсько-Білоруської” [890, с.14; 1225, с.177] чи “Білоруської” [775, с.ЗО, 36: 236. с.29-30, 36-40]. Одним із аргументів для Л.Абецедарського слугувало твердження (чи не запозичене в Лащенка?) про те. що більшість населення ВКЛ була не білорусами, а українцями [236. с.39-41, 44]. Твердив він і про другорядну роль “білоруських феодалів” у державі, перейнявши цю тезу у В.Пашута [236. с.34]. Природно, проти перебільшення ролі русинів в утворенні й подальшому розвитку ВКЛ виступали литовські історики [701, с.7]. Пашутом було запропоноване бачення ВКЛ результатом “литовсько-білоруського синтезу” [1325, с.40, 56; 1320, с.7, 117. 224, 303, 318; 1327, с.253-254, 287-288, 296, 299; 342. с.95]. В цьому його підтримали !.Греков, А.Хорошкевич, І.Старостіна [549, с.24, ЗІ: 1718. с.205; 1711, с.71, 90; 1585, с.252: 1584, с.132; 1583, с.4, 9; 1581, с.Н8]. Дістало поширення й тлумачення Пашутом згаданого синтезу як “змови” литовських і білоруських “феодалів" за рахунок селянства [1320, с.6,351. 376; 1316, с.292; 1595, с.4; 794, с.34; 1745, с.65]. Частина білоруських дослідників (наприклад. В.Чамярицький) і за радянської доби продовжувала наполягати на некоректності таких термінів, як “Литовський Статут” або “Литовська Метрика” [1723, с.12]. Дехто вчинив інакше, намагаючись довести, що історичні •’Литва" та “литвини”, згадувані в джерелах, не тотожні етнічним литовським землям та їхнім мешканцям. Перший крок у цьому напрямі зробив наприкінці 1920-х рр. Ф.Конечний. Задля уникнення плутанини він запропонував вживати термін “Letuwa” у випадках, коли йдеться про етнографічну Литву [1966. s.2. prz.1; 1971, s.923-924, 927-928, 931-932]. Слідом за польським істориком (щоправда, без посилань на нього) цим шляхом, починаючи з 60-х рр.. рушили білоруські історики з еміграції (П.Урбан, Я.Станкевич). Вони запровадили на позначення етнічних литовців та їхньої батьківщини терміни “легувіси” та “Летува" [1663. с.37. 89; 1580, с.8]. При цьому Урбаи стверджував, що ВКЛ слугувало інтересам білоруського народу, а отже, має бути визнане білоруською державою [1663. с.74-75, 89]. Спробувавши визначити локалізацію літописної “Литви”, М.Єрмолович ще у 1968 р. запропонував теорію, згідно з якою так звалося одне з балтських племен. Воно начебто займало територію між Полоцьком. Туровом і Новогрудком. а в середині ХШ ст. було завойоване останнім; Міндаугаса Єрмолович оголосив “кондотьєром” на новогрудській службі. Таким чином. ВКЛ від самого початку мало являти моноетнічну, а саме білоруську державу [721, с.52, 310. 312-319. 325 та ін.: 717, с.24-25 і далі; 1460, с.115]. Білоруською державою в західній частині Полоцької землі вважав літописну “Литву” і Станкевич [1580, с.9]. Запропонована Єрмоловичем модель неодноразово зазнавала грунтовної критики. Як “парадоксальну” визначив її Д.Володіхін, заперечуючи “білоруський” характер державності ВКЛ [254, с.Ю: 505, с.13]. Визнаючи останнє “своєю” державою для русинів, С.Думін вважає його “формою державного існування” для білорусів [698, с.98: 697, с.87]. Що до новітньої білоруської історіографії, то частина ЇЇ репрезентантів (наприклад, В.Насевич) відкидає крайні висновки Єрмоловича [1256. с.5-6, 19. 60. 111, 141]; ВКЛ переважно визначається як “Білорусько-Литовська держава" [349, с.ЗЗ. 121-122 та ін.: 1776. с. 16-17; 1253, с.101. 116. 126 та ін.: 1786. с.І2]. Як уже зазначалося, сучасні вітчизняні дослідники схильні до некритичного прийняття подібних оцінок [404. с.27. 222]. Зокрема, повторюється поширене в українській історіографії попередньої доби трактування ВКЛ як “чужої”” для українців держави [1815. с.78: Підсумовуючи ви щеви кладене, слід насамперед звернути увагу на тривале протистояння в східнослов’янській литуаністиці двох (“мирно?' і “завойовницької*”) концепцій підпорядкування руських земель Литвою; в підсумку перевагу здобула перша з них. (Щоправда, згодом у середовищі радянських дослідників теорія “литовського завоювання” переживає своє відродження). Також впадає у вічі обставина, яка. може здатися парадоксальною: багато тез. що лягли в підгрунтя уявлень про ВКЛ як “руську державу”, були запозичені з польської історіографічної традиції. Йдеться, наприклад, про ідею Й.Сенковсь- кого щодо місця цієї держави в “руській” історії; тенденцію до мінімізації історичної ролі етнічних литовців; гіперболізацію (як було доведено згодом, безпідставну) впливу Руської Правди на право ВКЛ; зрештою, сам термін “Литовсько-Руська держава”. Суттєві наслідки мали твердження частини дослідників, згідно з якими провідну роль у державі відігравав не взагалі “руський”, а саме білоруський етнічний елемент. Як видається, це послугувало початковим поштовхом до процесу емансипації білоруської національної історіографії від російської. Репрезентантами протобілоруської традиції можна вважати вже Й.Турчиновича та М.Без-Корниловича. В цьому переконує як слабкість у їхніх працях промосков- ських симпатій, так і виразне сприйняття ними як “своїх” Литовсько-Руської держави[616] [617] та її окремих правителів (навіть таких одіозних, згідно з проправос- лавними стереотипами, як Йоґайла). Зрештою, попри розбіжності в поглядах окремих дослідників, кожна зі східнослов’янських історіографічних традицій виробила своє “консолідоване” бачення місця Литовсько-Руської держави у власній історії. Дещо складнішою є позиція російських істориків: частина їх гіперболізує ступінь популярності “общерусской программы”, приписуючи її обстоювання й еліті ВКЛ, інші ж тримаються традиційного телеологічного погляду на Москву як єдино можливий центр об’єднання. Проте і ті, й інші “підсвідомо” сприймають ВКЛ насамперед як конкурента власної держави в боротьбі за спадщину Київської Русі. Для українських дослідників часи після 1340 р., як правило, постають в якості епохи бездержавності; для білоруських, навпаки, литовська доба - це органічна складова вітчизняної історії, а ВКЛ - так саме “своя” держава, як і для литовського народу[618]. Узагальнюючи, зазначу, що дана історіографічна доба була позначена найбільшими здобутками в студіюванні етноконфесійних взаємин всередині ВКЛ. Підґрунтям цього стало посгупове формування репрезентативної джерельної бази (істотного розширення якої відтоді не відбулося). Щоправда, остання далеко не завжди дозволяє вірогідно вирішити ту чи іншу конкретну проблему; однак практично всі перспективні напрями таких пошуків було вказано вже протягом зазначеного періоду. Що ж до пануючих у східнослов’янській литуа- ністиці уявлень про характер литовсько-руських взаємин, то в їхній еволюції спостерігається очевидна зміна тенденцій. Спочатку маємо справу з очевидною гіперболізацією русько-православних впливів у докревському ВКЛ та етнокон- фесійного антагонізму пізнішої доби. Така візія стає помітною, починаючи з 30- X рр. XIX ст., а особливо посилюється - з 60-х, що явно було спричинене полі- тико-ідеологічними чинниками. Однак поступово, паралельно з накопиченням знань з литовсько-руської історії, їхня дія суттєво підупадає; як наслідок, на зміну звичним стереотипам приходять більш адекватні історичним реаліям погляди. Доводиться констатувати й помітні впливи з боку польської історіографії; при цьому як їхній характер, так і результати були вельми різноманітними.