Взаємини Великого князівства Литовського з великору­ськими державними утвореннями

Правління у Москві Семена Івановича (1340-1353) виявилося багатшим на події у сфері взаємин із BKJI. Щоправда, В.Антонович стверджував, начебто й тоді, і за князювання молодшого брата і наступника Семена - Івана II (1353- 1358) “ані суперництво з приводу відносин до Пскова і Новгорода, ані похід Ольгерда на Можайськ, ані заступництво його за смоленського князя, ані втеча Явнутія до Москви, ані навіть зайняття Брянська - не спричинилися до розриву дружніх, позірно, взаємин між Москвою і Литвою” [280, с.136]. Втім, як поба­чимо, така оцінка погано узгоджується з реальними подіями цієї доби. Видаєть­ся, мав рацію А.Прєсняков, датуючи початок безпосередньої литовсько-москов­ської боротьби саме часами Семена Івановича [1431, с. 12].

У розділі 1 даної праці в зв’язку з обставинами боротьби ВКЛ за сіверські й смоленські землі вже згадувалося про напад Альгірдаса (тоді ще вітебського князя) у жовтні 1341 р. на приналежний Москві Можайськ і про одруження взимку 1341/2 рр. Івана Івановича з дочкою Дмитра брянського. Не виключено,

295 що прагнення московського уряду посилити свій вплив у Брянську має тлума­читися як свідчення ворожих взаємин із Литвою.

Існує й виразніше свідчення того, що протистояння між двома державами вже усвідомлювалося їхніми провідниками не в якості тимчасового явища. Пе­реворот у ВКЛ взимку 1344/5 рр. змусив Явнутіса, позбавленого влади, тікати до Москви [100, c.6√, 85, 97, 110-111, 115, 133, 154, 181, 202, 222-223; 105, с.367; 88, с.95; 85, стб.56; 79, с.209-210, 255; 73, с.83; 86, стб.77].

Суттєвою для литовсько-московських взаємин виявилася межа 40-50-х рр. XIV ст. У 1349 р., невдовзі після подорожі Семена Івановича до Орди, Аль­гирдас, “здумав своим высокооумием”, вислав до хана Джанібека посольство на чолі зі своїм братом Карійотасом “zz просил рати оу царя себе в помочь”. Дізна­вшись про це, московський уряд поскаржився ханові, що “Олгерд с своєю бра­тню царев оулус. а князя великаго отчину, испоустошил”. У відповідь Джанібек видав Карійотаса з його супутниками Семенові [105, с.369; 88, с.96; 85, стб.58; 100, с.46, 103; 98, с.109; 93, с.119; 94, с.177; 79, с.215; 81, т.Х, с.219-220; 74, с.59; 135, с.70]. Пояснення діям Альгірдаса знаходимо у В.Татіщева: він повід­омляє, нібито після повернення з Орди московський правитель “сосла же ся co князи смоленскими и литовскими, братиею Олгердовыми, и со всеми князи ру- скими ити на Олгерда”. Як наслідок, переляканий Альгірдас звернувся до звер- хника Семена - Джанібека [1600, т. V, с. 102]. З довірою до твердження Татіщева поставився, наприклад, А.Коцебу [946, с.24]. Однак ця інформація не підтвер­джується джерелами. Видається, що в даному випадку російський історик спробував знайти вірогідне, як йому здавалося, тлумачення подій^[628].

Цікаво, що Троїцький та інші ранні літописи не повідомляють, проти яко­го ворога просив у хана допомоги Альгірдас. Про те, що заходи останнього бу­ли спрямовані проти Москви, йдеться у Владимирському літописці, а також Типографському, Воскресенському та Никонівському літописах [98, с.109; 93, с.119; 79, с.215; 81, т.Х, с.219]. За ними пішла більшість російських істориків, починаючи з М.Щербатова [1797, т.Ш, с.403; 1559, кн.ІІ, с.244; 1573, с. 197; 1567, с.283; 1557, с. 145]. Н.Карамзін, посилаючись на Троїцький літопис, запе­речив це; за його здогадом, уряд ВКЛ клопотався про сприяння з боку татар в боротьбі з Орденом [819, τ.IV, с.158, 315, прим.349].

що й Шараневич, дотримувалися П.Іванов та М. Гру шевський [771, с.240; 578. τ.lV, с.ЗЗ, прим.З]. Однак традиційний (ще від XVl ст.) для російської історіо­графії погляд залишався поширеним і надалі. Так, А.Прєсняков відгадував за заходами Альгірдаса широкі плани - підготовку вирішального удару проти Mo- скви [1432, с.285-286]^[629].

В наступному, 1350 р. Альгирдас вислав посольство до Москви би ти че­лом... со мпогыми дары, просяще.мира и живота своей братшГ. Мир дійсно було укладено, а полонені повернулися додому. Більше того, незабаром Любар- тас зі згоди Семена Івановича одружився з племінницею останнього, дочкою Костянтина Борисовича ростовського^[630]. Альгірдас же взяв шлюб (теж другий, і так саме зі згоди московського вел. князя) з тверською княжною Уляною Олек­сандрівною, рідною сестрою дружини Семена Марії [105, с.370; 88, с.96; 85, стб.59; 100, с.28, 47, 103; 98, с.109; 94, с.177; 79, с.215; 81, т.Х, с.221; 74, с.59; 135, c.71]^[631].

Одним із мотивів, що рухали діями литовського правителя, було, безумо­вно, природне бажання визволити брата та решту послів. Окрім того, як заува­жив уже М.ІЦербатов, угода з Москвою і династичні шлюби були бажаними для Литви, з огляду на небезпеку від Польщі та Ордену [1797, т.Ш, с.422]. З першою тезою погодився й Д.Бантиш-Каменський [311, c.18]. І.Шараневич прямо пов’язував допомогу проти Польщі й Угорщини, отриману ВКЛ від Джанібека у 1352 р., з укладеним у 1350 р. литовсько-московським миром [1760, с.172]. Катастрофою 1349 р. у боротьбі за галицько-волинську спадщину пояснив шлюб Любартаса П.Соколов [1550, с.ЗОЗ].

Конкретні умови мирної угоди, на жаль, невідомі.

297 ся в розділі I^κ∖ Так саме мало відомо і про другу угоду Семена Івановича з Ли­твою, укладену в 1352 р., під час його походу на Смоленськ [105, с.372; 88, с.97-98; 85, стб.60-61; 100, с.47, 103-104; 98, с.110; 94, с.178; 79, с.216; 81, т.Х, с.223; 74, с.60: 75_l вып.1, с.280; 76, с.264; 77, c.227√135., с.72]. У 1494 р. згадува­вся і якийсь невигідний для BKJl договір із Москвою, що постав за правління Івана ll^tv∖

Тут необхідно згадати про гіпотезу, висловлену наприкінці досліджуваної історіографічної доби (у 1930 р.) Л.Колянковським. Виступивши проти ідеалі­зації взаємин між Альгирдасом і Кястутісом, він стверджував, що "діархія” у BKJI була наслідком боротьби між ними за верховну владу близько 1350 р.; під час її Альгірдас був навіть ув’язнений братом [1952, s.8]. При цьому Колянков- ський послався на дві обставини. По-перше, під час переговорів 1494 р. литов­ські посли, не погоджуючись укласти мир на умовах угод часів правління Се­мена Івановича та Івана Івановича, посилалися на те, що згадані договори по­стали внаслідок незгоди між Альгирдасом та Кястутісом. По-друге, посольство, виряджене у січні 1495 р. до Москви, отримало, поміж іншими, наступну ін­струкцію: “a budιιtli mowity о zapisy szto pered Wiloyvtom by!і zapisy, kotorymiz Welikij kniaz Olgird postupil і zapisal zenιli welikomu kniaziu moskowskoιmι, ini Otkazaty, ize tot kniaz by I niat і by I pr Inuzon na wse dozwolily как to і doswiadczaf как sia ini widielo и kotorych on byl w mocyⁱ' (цей запис польський історик виявив серед матеріалів Литовської Метрики у Варшаві) [1952, s.8, prz.l].

На підставі вищевикладеного Колянковський твердив, що вже в середині XIV ст. відбулося ‘'’порозуміння” Кястутіса з московським урядом; як наслідок, після короткого полону Альгірдас був змушений укласти з останнім невигідну угоду. На користь цього нібито промовляють і згадки про розмежування між литовськими і московськими володіннями, яке сталося за часів правління Кяс­тутіса у ВКЛ [32, №53, с.161, №83, с.329-330]. ''Отже, - зробив висновок дослі­дник, - слід раз і назавжди покінчити з вигаданою Вітовтом для хрестоносців, плеканою століттями і в науці, ідилією” [1952, s.8, prz.l, s.21]⁶'⁴. Ця теза не зу-

⁶³“ Деякі здогади з цього приводу було висловлено в радянську добу. Слідом за А.Прє- сняковим, про “якісь поступки” з литовського боку писав К.Базилевич [1.432, с.286; 304, с.322]. На думку Л.Черепніна, передбачалася відмова ВКЛ від подальшої експансії в руських землях [1730, с.541 ]; Ф.Шабульдо погодився з цим, уточнюючи, що йдеться про Північно- Східну Рѵсь [1745, с.49].

^6Л’ Очевидно, це та угода /Кльгірдаса і Кястутіса з Іваном Івановичем, про яку йдеться в описі архіву Посольського приказу 1626 р. Вперше його було опубліковано Л.Черепніним у Ю50 р. [32, с.460; 55, с.ЗЗ].

⁶⁵⁴ Уявлення про нібито відмінність зовнішньополітичних програм вільнюського і тракайського центрів, уособлюваних Альгірдасом (а згодом Йоганлою) і Кястутісом, зокре­ма, стосовно відносин із іМосквою, вельми розповсюджені в литуаністиці. Цю думку, майже півстоліттям раніше виходу в світ праці Колянковського, висловив С.Смолька [2140; s.lЗО­НІ]; до нього приєдналися Г.Пашкевич і С.-М.Кучиньський [2041, s.444; 1982, s.205-206; 1980. s.234]. Особливо активно дану точку зору обстоювали радянські дослідники - !.Греков. В Пашуто. В.Кучкін, Ф.Шабульдо (який гадав, шо дії Кястутіса були узгоджені з Любарта- сом). С.Думін та ін. [556, с.65; 549, с. 128; 1319, с.83-84; 1317, c.41 \ 1005, с.20; 1745, с.46, 49-

стріла помітного спротиву. Так, у розлогій рецензії на працю Колянковського Ф.Папе взагалі не згадав про неї [2039]. Г.Пашкевич, щоправда, припустив, що йдеться про полон Явнутіса, а не Альгірдаса [2041, s.377√378]. Кількома роками пізніше побіжно висловив сумнів щодо згаданих тверджень Колянковського Ю.Пузина [2126, s.20]; тоді ж це зробив у праці “Kestutis Iietuviq taιιtos gynejas" (на жаль, неприступній для мене) литовський дослідник А.Кучінскас⁰Л

50, 93, 123-124, 132-133, 136; 697, с.107]. Здобув поширення погляд І.Грекова на Кястутіса як на провідника “промосковськоГ* групи литовсько-руської знаті [549, с. 151-152, 314; 742, с.94; 690, с.96; 1217, с.273]. Більше того, на думку цього дослідника (який широко використав ро­боту Колянковського), ймовірне погодження Кястутіса з Дмитром Івановичем московським напередодні Куликовської битви, з метою захоплення верховної влади у BKJl. Після ж пере­вороту 1381 р. нібито постав їхній антиординський союз [556, с.65-66; 550, с.382; 549, с.98- 104, 137, 139-140, 145-146, 148-158, 164-165, 167-168, 174; 554, с.134, 140-141]. Оскільки до­казів цього не існує, Греков, як і Колянковський, посилався на згадки про укладення Кястуті- сом угоди з Москвою щодо кордонів.

Однак наявність такого акту ще не доводить “промосковських” настроїв Кястѵтіса, тим більше - їх існування ще до 1380 р. Навряд чи може бути сумнів (це визнавав і сам Ко­лянковський [1952, s.21]) у тому, що даний договір постав під час короткого великокнязю- вання Кястутіса (листопад 1381 - червень 1382 рр.) і, отже, нічого не дає для характеристики його взаємин із Альгірдасом і московськими вел. князями у 1340-50-х рр. Саме ж укладення угоди легко пояснюється бажанням Кястутіса забезпечити свої східні кордони на час бороть­би з Орденом. Між іншим, не є доведеним фактом, що договір укладався з Москвою. Ще А.Прохаска припустив, що це могла бути угода BKJI із Тверрю, оскільки в згаданих уривках ідеться про Ржевську волость [2086, s.502].

Видається, має рацію Б.Флоря, вважаючи малоймовірними розходження між братами у поглядах на східну політику BKJI [1686, с.156, 167, 170]. Дійсно, засобом посилення дер­жави задля успішної боротьби проти Ордену була масштабна експансія і приєднання нових і нових руських земель. Відтак тезу про “москвофільство” Кястутіса варто сприймати як істо­ріографічний міф, народжений польською історичною думкою. Що ж до російської історіо­графії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов.

⁶⁴⁵ Натомість прийняли висновки Колянковського К.Базилевич та Ф.Шабульдо [304, с.322; 1745, с.49], не вдавшись, однак, до аналізу його аргументів. Тому необхідно приділити даній проблемі кілька зауваг (докладніше про це йдеться в моїх статтях [466; 453]).

Насамперед немає жодних доказів того, що згадане “нятьство” Альгірдаса було спра­вою рук його брата Ще менш імовірно, щоб Кястутіс змушував вел. князя до поступок на користь суперника ВКЛ. Можна припустити, що Альгірдас якимсь чином опинився в мос­ковському полоні і прийняв нав’язані йому умови. Однак навряд чи така подія могла бути пропущена московськими літописцями. До того ж співвідношення сил між BKJI і Великим князівством Московським у 1340-50-х рр. робить це маловірогідним. (Невигідні угоди, укла­дені тоді Альгірдасом, вважаю, пояснюються не гаданою могутністю Москви, а наявністю за її спиною вирішального “чинника” в особі Орди. Ще М.Костомаров, на відміну від велико­руських істориків, відмовив Семенові Івановичу в якостях видатного політика. На його дум­ку, успіхи даною правителя пояснюються лише татарською підтримкою [900, с.205]. Тим більше це є справедливим щодо такого посереднього політичного діяча, яким був Іван 11. Іс­нує ще одна цікава обставина. Ймовірно, саме тоді, приблизно в 1349-1350 рр., мав місце конфлікт між Семеном Івановичем та його братами Іваном і Андрієм; його відлуння просте­жується в угоді між ними трьома, укладеній у 1350 чи 1351 р. [32, №2, с. 11-13]. За припу­щенням Л.Черепніна, причиною незгоди могли бути різні зовнішньополітичні орієнтації, зо-

(Для повноти характеристики литовсько-московських взаємин доби прав­ління синів Калити варто згадати також про шлюб дочки Івана Івановича з не названим на ім’я сином Карійотаса в 1356 р. [85, стб.65; 81, т.Х, c.228]. В одно­му зі списків Никонівського літопису він іменується Дмитром; це повідомлен­ня, починаючи від Н.Карамзіна [819, τ.IV, с. 168], користується широким ви­знанням в літературі. Частина дослідників на чолі з Ю.Вольфом схильна отото­жнювати з цим КоріатовичехМ Дмитра Михайловича⁶'⁶ Боброка-Волинського [2162, s.71]).

Наслідком угоди і шлюбів 1350 р. став, використовуючи формулювання Н.Полевого, “напівмир” між ВКЛ і Москвою протягом 18 років [1417, τ.V, с.84- 85]. Кінець йому поклав конфлікт, спричинений ворожими діями московського уряду проти шурина Альгірдаса - тверського вел. князя Михайла Олександро­вича⁶'⁷. В листопаді 1368 р. війська Альгірдаса, Кястутіса та їхніх синів, а також тверські та смоленські сили здійснили похід на Москву, спустошивши її землі і протримавши саме місто в облозі 3 дні. Московський літописець зауважив:

крема, невдоволення успадкованою від батька проординською політикою Семена [1730, с.545-548]; варто згадати, що цей князь загалом 5 разів відвідував Орду).

A priori видається найправдоподібнішим, що таємничий полон правителя ВКЛ був по­в'язаний з діями татар, а не Москви. Проте важко припустити, щоб тут відбилися вищезгада­ні поневіряння посольства на чолі з Карійотасом: судячи з контексту, “niat” був сам Альгір- дас особисто. Треба визнати, шо за наявної нині джерельної бази дана загадка не має розв’я­зання.

Важливішою є друга звістка, де про “незгоду” Альгірдаса з братом свідчать самі ли­товські посли. Для цього необхідно ширше звернутися до першоджерел. Згадане посольство вимагало повернути Литовсько-Руській державі “шпю здавна который места прислухали к нашему государьству, к Великому Князству Литовскому, за великого князя Bumoama и за великого князя Жыкгимонта и при отци нашом короли его милости”. Відповідь на це мос­ковського уряду була наступною: “// коли государь ваш, князь велики Александр, напоминает предков наших и своих, и мы хотим так, как было при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Иване Ивановиче, и при его прадеде, при великом кня­зе Олгерде”. Виходячи з цього, московські бояри Петрові Яновичу Монтигірдовичу. який очолював посольство, “говорили, чтобы кончил по великого князя ('еменову докончяныо и по великого князя Иванову. И пан Петр отговаривал те докончаниа стариною да незгодою ()л- гердовою с Kecmym ьем” [115, т.ХХХѴ, №24, с. 113-115].

Проте лише трьома (sicl) рядками вище читаємо наступне. Петро Янович цікавиться, чому Москва не хоче відновити миру за угодами Василя І і Василя II. Відповідь заслуговує на увагу: ‘77 бояре ему отговаривали: те докончяньа незгодою государей наших, деда его (Івана III. - В.В.) великого князя Василья и отца его великого князя Василья' [115, т.ХХХѴ, №24. с. 115]. Звісно ж, про жодну “незгоду" між московським вел. князем Василем Дмитро­вичем і його сином, який лишився сиротою по смерті батька в десятирічному віці, не може бути й мови. Цілком очевидно, що відбулася фатальна гра двох співзвучних, але цілком від­мінних за значенням слів: “незгода", яке збереглося і в сучасній українській мові, і “невзго­да". відоме у російській. Отже, Л.Колянковський став жертвою власної недостатньої обізна­ності з мовою документу, який намагався зробити наріжним каменем своєї “новаторської" тези. Більш дивним є те, що дана обставина досі не була зауважена жодним зі східнослов’ян­ських лнтуаністів.

°^υJ У хрещенні Карійотаса було названо Михайлом.

. Докладніше про це йтиметься у зв’язку з литовсько-тверськими взаєминами.

Без перебільшення, етапною подією в розвитку литовсько-московських взаємин стала угода про "вічний" мир, укладена З І серпня 1449 p.^ωp Казімерас і Василь Il обіцяли один одному мати спільних друзів і ворогів; зокрема, договір містив зобов'язання не допомагати відповідно Дмитрові Шем’яці та Михайлу- шці^б8Х. Передбачалася також взаємна допомога в обороні від татар^{[686] [687] [688] [689] [690]. Було ви­знано. шо Твер перебуває у литовській сфері впливу, а Новгород і Псков - у московській. У випадку, якщо рязанський вел. князь захоче "служити" Казіме- расові, Москва не мала чинити цьому протидії [126, ч.Ѵ, №109, с. 127-128; 118, №7, с.6-9; 4, т.І, №50, с.62-65; 32, №53, с. 160-163].}

Що до оцінок угоди 1449 р., то спочатку переважав погляд на неї як на успіх ВКЛ. Так вважав, зокрема, Я.Каро [1867, th.IV, s.473-474]; як “корисний'’ для Литви характеризував мир із Москвою А.Прохаска [2065, s.!28]. За Н.Дебо- льським, договір 1449 р. свідчив про тодішню перевагу ВКЛ, оскільки друзі й вороги Казімераса ставали такими й для Василя П [650, с.47-48]. Проте від по­чатку XX ст. спостерігаємо явний відхід від подібних тверджень. На думку

A. Прсснякова, угода зафіксувала хитку рівновагу між сторонами, являючи со­бою спробу компромісу [1432, с.413]. Натомість М.Грушевський, а за ним -

B. Пічета наголошували на деяких ознаках переваги Москви [578, т.ІѴ, с.274; 1370, с.380]^[691]'.

Обидві сторони дотримувалися не всіх умов угоди. Так, уже.наприкінці 1449 р. до Москви прибув Михайлушка Жигімантович. Однак на початку 1452

р. його тут було отруєно [172, t.VI, s.97; 99, с. 159-160; 100, c.283]^b91. З іншого боку, Іван Андрійович можайський, змушений у 1454 р. тікати зі свого уділу, знайшов прихисток у Литві; за оцінкою А.Преснякова, тамтешній уряд мав на­мір використати його в якості претендента на московський стіл [1432, с.409].

Однак справи Корони, насамперед важка війна з Прусським орденом, що тривала протягом 13 років, надовго унеможливили активну політику Казімераса на сході, зокрема, у стосунках із Москвою. На тому, що цей правитель приділяв першорядну увагу саме західному напряму зовнішньої політики, наголошували дослідники, починаючи від М.Щербатова; особливо наполегливо підкреслював цю обставину С.Соловйов [1797, т.ІѴ, ч.П, с.12; 310, с.61-62; 311, с.53; 1417, т.Ѵ, с.532; 1559, кн.ІП, с.53, 89-90, 148-149; 1560, с.133; 1573, с.227; 1566, с.101; 385, т.П, вып.1, с.51, 167; 490, c.3; 345, с.52; 304, c.45; 1663, с.36]. До цього останній додавав зайнятість вел. князя напруженими литовсько-польськими взаєминами та внутрішніми справами Корони [1560, с.133; 1573, с.227; 1567,

с. 290; 1557, с.189]. Д.Гловайський вважав, що вирішальним чинником стали не об'єктивні обставини, зокрема війна Польщі з Орденом, а особисті якості Казі­мераса та Івана Ш [782, т.П, с.485-486]. Що ж до А.Прєснякова, то, за його оці­нкою, до 1466 р. пасивність “руської політики” Ягайловича спричиняла бороть­ба з Пруссією; після цього ж його увагу поглинули внутрішні проблеми [1429,

т. П, вып.1, с.152-153].

Влітку 1472 р. стався напад татар Ахмада, хана Великої Орди, на прикор­донні московські землі, під час якого було спалене місто Алексин. Літописи XVI ст. повідомляють, що хана підбурив Казімерас [91, ч. 1, с.489-490; 82, т.ХП, с. 148]; втім, більшість джерел не згадує про це [88, с.242-243; 78, с.195: 89, пол.І, с.297-298; 92, с. 160-161; 101, с.48, 93]. Відсутність допомоги Ахмадові з боку Литви Н.Карамзін пояснював тим, що Казімерас на той час був зайнятий справами Угорщини та Чехії [819, τ.VI, с.35]. Дійсно, з 1470 по 1479 рр. остан­нім проводилася широка династична політика, спрямована на здобуття чеського та угорського тронів. Першу частину цього плану незабаром вдалося виконати: після смерті короля Іржі Подебрада (22 березня 1471 р.) чеську корону здобув Владислав Казимирович. Наприкінці того ж року заколот проти Матяша Гун’я- ді (Корвіна), спочатку успішний, зміцнив надії Казімераса й на оволодіння Уго­рщиною. Проте незабаром тут розгорнулася важка боротьба, яка відволікала увагу Ягайловича. Лише наприкінці 1479 р. невдачі на сході змусили його на З роки повернутися до Литви і впритул зайнятися її справами [1638, с.З, 40-41]^{691 [692].}

Загрозливим симптомом, зокрема, було повідомлення, відправлене гросмейсте­рові з Риги 11 березня 1478 р. У ньому йшлося про московську вимогу до BKJl, яка містила претензії на "Iannde Ploszkow. Snialenszke. Viienhecke etc. wind alle andere Reussche Iande" [178, th.II, №2113, р.61; 212, Lll, №1993, s.216; 193. t.XIV, №263, p.289]^6w.

Широко обговорювалися в літературі, подеколи протилежно інтерпрету­ючись, події 1480 р., центральною серед яких стало відоме “стояння на Угрі*\ Ще минулого року Казімррас готувався до спільних із Ахмадом дій проти Мос­кви; тепер же для цього склалися сприятливі умови. З січня розпочалися напади лівонців (уперше за 17 років) на псковські землі. Незабаром проти Івана III ви­ступили його брати - Андрій Більший углицький і Борис волоцький. З Великих Лук вони звернулися до Казімераса з проханням допомогти в примиренні з мо­сковським вел. князем (взаємне опікування дітьми передбачала угода Казімера­са з Василем II 1449 р.). Утримавшись від військової допомоги, литовсько- руський господар надав у “кормління” дружинам Андрія та Бориса Вітебськ.

Наприкінці весни розпочався вже очікуваний у Москві похід Ахмада. У вересні його війська, просуваючись повз Мценськ, Любутськ та Одоєв, вийшли до нижньої течії Угри. Тут, під Воротинськом, з 8 по 11 жовтня тривали невдалі спроби татар перейти її, після чого розпочалося т. зв. “стояння”. 9 листопада, так і не дочекавшись допомоги від Казімераса, Ахмад наказав військам відхо­дити. Дорогою він спустошив 12 волостей на правобережжі Угри, тобто на те­ренах залежних від ВКЛ “верхівських” князівств.

Дехто вважав події осені 1480 р. свідченням утворення широкої антимос- ковської коаліції, до якої, окрім ВКЛ та Великої Орди, входили Лівонський ор­ден і брати Івана III^{[693] [694]. Однак у центрі уваги, природно, перебували все ж дії Казімераса й Ахмада. Головною проблемою, над якою застановлювалися дослі­дники, були причини ненадання ханові обіцяної допомоги з боку ВКЛ.}

Літописи пояснюють пасивність Казімераса в 1480 р. якимись “усобиця­ми”⁶⁹²’ та жовтневим нападом кримських татар Менглі-Ґерая на Поділля. Проте в більшості випадків із контексту випливає, що під “усобицями” слід розуміти той самий набіг: “Король же не поиде к нему, ни посла, быша бо ему свои усо- биици, тогда бо воева Мин-Гиреи, царь Перекопский, Подолскую землю, служа великому князю” [78, с.21,224; 92, с. 181; 93, с.200; 94, с.328; 96, с.283; 97, с. 150, 315; 91, ч. I, с.501; 80, с.206; 82, т.ХІІ, с.201]. У деяких (Симеонівському, Львів­ському) літописах бездіяльність литовського вел. князя пояснюється лише ^усобицями” [88, с.268; 89, пол.1, с.338; 96, c.356]^b96; те саме стосується Новго­родського IV літопису, але нижче тут усе ж згадано про події на Поділлі [74, с.134, 154]. Навпаки, у “Книзі степенній” ідеться тільки про татарський набіг [90, пол.2, с.556-557]. Подеколи поведінці Казімераса взагалі не дається пояс­нення [95, с.273; 101, с.49,95].

Тривалий час у якості головної (чи єдиної) причини, що завадила Казіме- расові виконати свої зобов’язання перед союзником, називалися ворожі дії з боку Менглі-Герая. Так вважали, зокрема, В.Татіщев, М.Щербатов, Н.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський, Н.Полєвой, Н.Устрялов, Н.Арцибашев, М.Костомаров. Д.Іловайський [1600, τ.Vl, с.70; 1797, τ.IV, ч.П, с.181; 819, τ.VI, с.90; 311, с.53; 813, с.100; 1417, τ.V, с.494, 498; 1579, с.276; 1668, ч.П, с. 17; 294, т.П, кн.ІѴ, с.47; 993, с.77; 994, с.82-83; 901, с.275; 782, т.П, с.470-471; 352, с.173]. Дехто згадував поруч із цією обставиною й “усобиці”, втім, не намагаючись визначити, про що саме йдеться [523, ч.ІѴ, с.ЗІ; 484, с.156]. С.Соловйов, окрім набігу, вказав на "домашні справи” ВКЛ [1559, кн.ІІІ, с.79, 90].

Очевидно, першим, хто спробував применшити значення нападу на По­ділля, був Г.Карпов. Пасивність же Казімераса спричинили, по-перше, якісь йо­го зносини з Москвою, що мали тоді місце, і обіцянки з боку останньої; по- друге, “усобиці” у ВКЛ (судячи з усього, вони не пов’язувалися Карповим із “змовою князів” 1481 р.) [834, ч.І, с.94, 113, 120].

Якісно новий погляд на дану проблему було запропоновано в 1904 р. Ф.Папе. Визнаючи певне значення за набігом татар Менглі-Ґерая, він запропо­нував звернути більш пильну, аніж досі, увагу на згадку про “усобиці” в Литві, оскільки саме останні мали відіграти ключову роль у рішенні Казімераса утри­матися від походу на схід. На думку Папе, під “усобицями” слід розуміти не­вдоволення господарем частини литовсько-руської знаті і, зокрема, “змову кня-

^69> Цікаво, що в Тппографському літописі відсутність допомоги Ахмадові з боку Лит­ви в 1472 р. також пояснюється “усобицями*’ [93, с. 192-193]; вірогідну, тут спостерігаємо ек­страполяцію трактування подій 1480 р. у минуле.

⁶⁹⁰ Дотепний здогад щодо цього висловив Я.Лур'є. На його думку, відсутність вказів­ки на напад татар Менглі-Ґерая як причину пасивності Казімераса пояснюється тим, що мирні взаємини з Литвою в другій половині 1490-х рр. спонукали московську сторону до стриманіших згадок про попередні узгоджені дії Москви і Криму проти ВКЛ [1124, с.250]. зів", яка мусила скласгися ще до 1481 р. [2036, s.60, 64-65, I57]^b97. Аргументом на користь цього мало слугувати повідомлення гданської хроніки XVl ст., згід­но з яким взимку 1480 р. московський правитель і деякі руські пани хотіли віді­брати Литву у Казімераса, чому, однак, останній зарадив, повернувшись до ВКЛ [168, s.687].

Точку зору польського дослідника повністю прийняв А.Пресняков [1427, с.291-293; 1432, c.425J. 3 тим, шо дії кримського хана не справили істотного впливу на розвиток подій, погодився (в рецензії на працю Папе) Б.Бучинський [448, с.156-157]. Проте і Бучинський, і М.Грушевський зауважили, що згадана звістка ґданської хроніки вміщена там двічі (під 1480 і 1481 рр.), що є явним дублюванням. Отже, на їхню думку, про внутрішні причини ненадання Казіме- расом допомоги Ахмадові в 1480 р. не може йтися [448, с.154, 157; 578, τ.IV, с.483]. В “усобицях” же, на переконання Грушевського, треба бачити якраз на­біг на Поділля, оскільки в літописах це тлумачиться саме так [578, τ.lV, с.324- 325, 483]. Дійшовши висновку, що бездіяльність Казімераса не могла бути спричинена ані подільським інцидентом, ані “змовою князів”, Грушевський по­яснював поведінку вел. князя загальним “убожеством його східної політики” [578, τ.IV, с.324-325, прим.1]^{[695] [696].}

Найближчими після 1480 роками литовсько-московські взаємини не були позначені важливими подіями. У 1481 р. з ініціативи Казімераса з московською стороною велися переговори, які, однак, не мали результату. Влітку наступного року через намісника полоцького і маршалка надвірного Богдана Саковича уря­дом BKJl була висунута вимога щодо передання йому Новгорода і Великих Лук [78, с.234]^[697]. Наприкінці 1483 р. до Литви втік Василь Михайлович верейський.

Останні роки правління Казімераса були позначені перманентними зітк­неннями в прикордонній смузі між ВКЛ та Москвою, що, втім, не супроводжу­валися формальним оголошенням війни⁷¹’⁰. Зокрема, відбувалися переходи “вер- хівських" князів разом зі своїми землями під зверхність московського вел. кня­зя [115. T.XXXV, №9, с.39-40; 78, с.37; 80, с.219; 82, т.ХП, с.221-222]. Останній обстоював їхнє право на “від’їзди” як освячену століттями “старовину”, що призводило до затятих дискусій з литовською стороною. Втім, зрозуміло, ЩО посилання Москви на це право являло не більше ніж дипломатичний “виверт"; на не вказував, наприклад, А.Прєсняков [1432, с.447]^{[698] [699]. (Що ж до права на "від'їзди" у зворотньому напрямку, то, за А.Хом’яковим, воно мало місце, до­поки BKJI зберігало “руський і православний” характер; коли він відійшов у минуле, згадане право зникло “саме собою” [1702, c.280]).}

Цікаво, однак, що на момент смерті Казімераса (яка спіткала його 7 черв­ня 1492 р. у Гродні) Пани-рада вважали головною загрозою для батьківщини не Москву, а “поганство”, тобто Крим. Саме цією обставиною була зумовлена то­дішня пропозиція полякам, щоб між їхніми державами тривали “ліясть братъс- кая и прозба обапо.чная радами и помоцалпГ [47, с.101].

Дуже різними, аж до діаметрально протилежних, були оцінки в літературі політики Казімераса щодо Москви. Треба пам’ятати, що (насамперед у польсь­кій історіографії) його було прийнято розглядати в першу чергу в якості поль­ського короля, а не литовсько-руського вел. князя. Тому щодо діяльності Казі­мераса традиційно переважали компліментарні оцінки^[700], сприйняті й деякими репрезентантами східнослов’янських історіографій [1039, с.2-3; 1397, с.31-32], і, як не дивно, Т.Нарбутом [2024, t.VIIl, s.V-VI]. Звичну для польських істориків високу оцінку дій Казімераса обстоював Ф.Папе. Виправдовуючи безсумнівну пасивність тогочасної східної політики ВКЛ, він вказував на те, що головною метою Ягайловича було здобуття чорноморського узбережжя [2036, passim; 2040, s.584-585]. Це, як і погляд Папе стосовно подій 1480 р., цілком прийняв А.Прєсняков. На його думку, наприкінці XV ст. відбулася повна зміна системи міжнародних відносин у Східній Європі. До цього, вважав Пресняков, призвела не бездіяльність Казімераса, а широка політика Івана III, спрямована на встано­влення союзних взаємин із ворогами Ягеллонів у Європі (Фрідріхом ПІ, Матя- шем Гун’яді, Штефаном ПІ) [1427, с.280; 1432, с.443; 1431, с.2-3].

Однак уже від початку XIX ст. у російській літературі переважала проти­лежна точка зору. Так, невисоко оцінювали політику Казімераса Н.Карамзін, С.Соловйов; останній вказував на те, що московський наступ на Литву за його правління був безпрецедентним, починаючи з часів Витаутаса [819, τ.VI, с.35, 144; 1565, с.87; 1560, с. 133; 1573, с.235]. Особливо ж негативної характеристики політика цього господаря щодо Москви і Криму дістала з боку українських іс­ториків, що видається цілком природним, з огляду на наслідки дій (точніше, бездіяльності) Казімераса для південних земель ВКЛ. У недалекоглядності зви­нувачував його В.Антонович [272, с.201, 205-206; 274, с.245]. Ще різкіших, аніж його вчитель, висловів стосовно поведінки Ягайловича - “убожество”, “малодушна нерішучість та огидна податливість”, “дурна політика” - вживав М.Грушевський [578, т.ІѴ, с.274-276, 319, 324, 327-328, 334-335, τ.VII, с. 12]. Ці оцінки, в свою чергу, були прийняті його учнями (Б.Бучинським, С.Томашівсь- ким) [450,τ.XC, с.24; 1639, c.143]^to.

Початок правління у ВКЛ Александраса позначився подальшим наступом з боку Москви. Вже у серпні 1492 р. відбувся великий похід, який мав наслід­ком захоплення Мценська, Любутська, Мезецька, Серпейська; в 1493 р. Литва втратила Вязьму. Істотне значення мав перехід на московський бік наприкінці 1492 р. Семена Федоровича воротинського (його брат Дмитро зробив те саме трьома роками раніше). Далекосяжні плани Івана III виявилися в тому, що він почав вживати у литовсько-московських зносинах титул “государя всієї Русі”. Перший приклад цього маємо в посольстві Дмитра Загряжського, вирядженому до ВКЛ 5 січня 1493 р. [115, τ.XXXV, №19, c.81-82]^7w.

⁷⁰³ Згодом вони перейшли до української й білоруської емігрантських історіографій [1663, с.36; 1421, с.338]. Варто зауважити, що вже досить рано і в польській історичній літе­ратурі почали висловлюватися відмінні від традиційних погляди на східну політику Казіме­раса. Досить різко оцінювали дії вел. князя, не шукаючи для них виправдань у об’єктивних чинниках, А.Прохаска, Ф.Конечний, С.-М.Кучиньський, О.Галецький [2060, s.110; 2110, s.304-306, 308; 1962, s.5O2-5O3; 1914, s.501-503; 1979, s.4; 1982, s.239-241].

Натомість залишався вірним протилежній точці зору Л.Колянковський [1952, s.395- 396]. Ця теза (як і багато інших) була запозичена в нього !Трековим [556, с. 194]. Останній, всупереч очевидним фактам, твердив навіть, нібито Казімерасом велася активна політика на східному напрямі [556, с. 157-158, 168]. (Широковизнаним є те, що основна увага Казімераса приділялася справам Корони, а не Литви [304, c.245]). На внутрішню слабкість ВКЛ як на головн^причину поразок наприкінці XV ст. вказував АЗімін [753. с.93].

⁷⁰⁴ Раніше цей термін слугував переважно для “внутрішнього вжитку”. Поступово сфера його вютористання поширювалася: так, 22 березня 1489 р. спостерігаємо таке титулу­вання в переписні московського вел. князя з Максиміліаном І [НІ, вып.П, №72, с.239]. У 1490 р. останній запропонував Іванові ПІ союз проти Казімераса. який і було укладено, а на­ступного року затверджено цісарем. Там, зокрема, йшлося про намір московського правителя "Oocmaeamu своего отечества Великого кияжства Киевского" [126, ч.Ѵ, №13, c.7, №14, c.8; 61, его.67]. Загрозливим для ВКЛ симптомом стала й заява Івана влітку 1490 р.: “4 най от короля великие кривом Оелаются: наши гороОы и волости и землн наши король лі собою Oe- ржит" [115, т.ХХХѴ, №12, с.50].

Традиційним для російської історіографії (зокрема, й радянської доби) стало твер­дження про давнє прагнення московських правителів до об'єднання всіх земель колишньої

Що стосується тодішніх конкретних планів московської політики щодо західного сусіда, то в першу чергу вказувалося на прагнення заволодіти Смо­ленськом. Проте, якщо К.Бестужев-Рюмін розглядав здобуття цього міста як проміжне завдання (відкриття шляху до Києва).[385, т.І, с.146, т.П, вып.І, с. 188], то В.Пічета- як самодостатню мету [1356, с.6; 1376, с.83]. Вже М.Вла- димирський-Буданов вказав, шо однією з важливих причин боротьби були еко­номічні чинники [488, с.213-218]. На думку Пічети, йшлося перш за все про ко­нтроль над торгівельними шляхами до Західної Європи. При цьому литовським урядом свідомо приносилася в жертву торгівля з Москвою як така, що мала для держави другорядне значення, оскільки більш розвиненими економічно були не східні, а західні області BKJl [1353, с.9, 51, 62; 1364, с.46]. Згодом Пічета узго­див тлумачення причин конфлікту з панівною тоді теорією "'торгівельного капі­талу” [1359, с.93-94]; те саме зробила низка радянських дослідників ѵ 20-х - пе- ршій половині 30-х рр. [696, с.155; 1197, с.83; 1789, C.147J⁷"⁵.

Невдалий для BKJl перебіг “дивної війни” змушував Александраса праг­нути миру з агресивним східним сусідом. (М.Щербатов пояснював це острахом вел. князя перед можливими претензіями його брата Янз-Ольбрахта на вільню­ський стіл [1797, τ.IV, ч.П, c.267]; тут маємо один із численних випадків, коли цей дослідник без потреби вдавався до пошуку інших, поза очевидними, при­чин історичних подій). Під час переговорів про це послами BKJl було запропо­новано, задля забезпечення приязних взаємин у майбутньому, укласти шлюб між литовсько-руським господарем та дочкою Івана III Оленою^{[701] [702] [703] [704] [705] [706] [707]. 5 лютого 1494 р. у Москві було підписано “вічний” мир, який передбачав, що обидві держави віднині матимуть спільних друзів і ворогів. За його умовами визнава­лися всі дотеперішні князівські “від’їзди”, проте сторони зобов’язувалися нада­лі не приймати до себе служебних князів разом із землями. “Верхівські” князів­ства й Вязьма були визнані за Москвою. Литовсько-Руська держава зрікалася претензій на Новгород, Псков, Твер, Рязань. Нарешті, Александрам на вимогу Івана Васильовича, визнавав за ним титул “государя всієї Русі” [126, ч.Ѵ, №29, с. 16-18; 115, т.ХХХѴ, №24, с.124-133; 32, №83, с.329-332; 97, с.159, 325; 80, с.227; 82, т.ХІІ, с.237-238]. Наступного дня відбулися заручини литовського вел. князя (через його послів) з Оленою Іванівною. 22 квітня угоду було рати­фіковано Александрасом. *}

Однією з умов згоди Івана НІ на шлюб його дочки (укладений у 1495 р.) стала обіцянка Александраса “не нудити” Олену до прийняття католицтва; її було дано 26 жовтня 1494 р. [126, ч.Ѵ, №31, с.18-19]. Важко судити, наскільки заслуговує на довіру інформація, знайдена С.Соловйовим в одному з рукописів із бібліотеки М.Погодіна. Згідно з нею, умовами шлюбу передбачалося хре­щення синів Александраса та Олени в латинство; проте, якби воно відбулося за східним обрядом, Іван III обіцяв дати кожному з них по 2 міста [1564, с. 173].

Несхвально поставився до згоди московського вел. князя на згаданий шлюб Н.Полевой. Він вважав її “помилкою”, гадаючи, що Іван був готовий за­ради цього відмовитися, згідно з умовами миру, від дотеперішнього антилитов- ського союзу Москви з Кримом і Молдовою [1417, τ.V, с.615]. Втім, цілком очевидно, що в даному випадку Полєвой занадто довіряв заявам московської дипломатії. На думку С.Соловйова, Іван IIl сподівався, що зможе чинити через Олену вплив на Литовську Русь, а сама вона стане опорою для православних ВКЛ [1559, кн.Ш, с.106; 1557, с.218, 328, прим.919]^[708] За оцінкою Г.Карпова, литовською стороною була тоді застосована проти Москви “інтрига” у формі “австро-польської шлюбної системи”. Такі дії, твердив він, були знаряддям “слабкого, жіночного народу”, тобто поляків. Захопившись, Карпов дійшов до твердження, начебто до подібної політики не вдавалися Ґедімінас і Альгірдас [835, с.216; 834, ч.П, с.4-6, ПІ]⁷¹’^[709].

Ані угода 1494 р., ані шлюб Александраса з Оленою Іванівною не змогли, однак, надовго покращити литовсько-московських взаємин. Іван III продовжу­вав заохочувати ворожі дії Менглі-Герая та Штефана III стосовно ВКЛ, що мало наслідком скарги з боку його зятя (наприклад, у листопаді 1497 р. [126, ч.Ѵ, №35, c.22]) на порушення умов договору^[710]. У попередньому розділі вже згаду­валося, mo з серпня 1499 р. з Москви почали лунати заяви щодо утисків право­славних у BKJl, які литовська сторона, природно, спростовувала⁷’”. Грунтую­чись на цьому, переважна більшість російських істориків XVlH-XlX ст. вірила в те, що етноконфесійні мотиви були вагомим фактором, який спонукав Москов­ську державу до війн з Литвою 1500 і 1507 рр. Ідеться, зокрема, про А.Ман- кієва, М.Щербатова, Н.Карамзіна, С.Соловйова, архієпископа Макарія. М.Коя- ловича, Г.Карпова, !.Беляева, В.Васильєвського, К.Бестужева-Рюміна, В.Клю- чевського [1204, с.177-178; 1797, т.ІѴ, ч.П, с.278-280, 311”; 819, τ.Vl, с.178; 1559, кн.ІІІ, с.111,203; 1563, с.106; 1573, с.236; 1567, с.296-297; 1557, с.217-220; 1161, т.ІХ, с.163; 955, т.1, с.25; 834, ч.П, с.150-151, ПІ; 758, с. 199; 362, с.275; 473, с.25; 385, Т.П, вып.1, с.144; 875, т.П, с.104-105], а також про авторів численних попу­лярних праць [784, c.XVII].

Зі спростуванням цієї точки зору першими виступили репрезентанти по­льської та литовської історіографій (Т.Нарбут, Ю.Шуйський). Вони доводили, що московські звинувачення не відповідали дійсності й були нещирими, явля­ючи лише привід до початку війни [2024, t.VΠI, s.360-365; 2154, s.124-125]⁷”. З останньою тезою погодилися М.Костомаров та архієпископ Філарет [919, с.27, 32; 936, с.622; 1673, пер.ПІ, с.83, прим. 130]. Заперечуючи тезу Г.Карпова щодо суттєвої ролі релігійних мотивів у тодішніх литовсько-московських взаєминах,

A. Кунік зауважив, що подібне уявлення виникло ^с'під впливом сучасних понять і політичних обставин останніх років” [1000, с.115]. На думку М.Владимирсь- кого-Буданова, московський уряд не був би надто рішучим у захисті прав пра­вославних ВКЛ, якби до цього не змушували останні своїм бажанням “возз’єд­нання” [488, с.214, 225-226; 492, с.92].

Ще рішучіше відкинула пояснення дій Івана III піклуванням про долю православ’я низка українських істориків - М.Грушевський, Б.Бучинський,

B. Біднов, С.Томашівський, Й.Малиновський [578, т.ІѴ, с.278-280, τ.V, с.539; 446, КН.Ѵ1, с.5-6; 445, с.36-37; 345, с.75; 1349, с.192, 196; 1350, с.283; 1639, ^{[711] [712] с. 138; 1197, с.141]. (Перші двое зауважили при цьому, що литовський уряд так саме намагався витлумачити свою боротьбу з Москвою як захист від зазіхань на католицьку віру; про це Александрас писав у 1500 р. до свого старшого бра­та Владислава, короля Чехії та Угорщини [4, т.І, №188, c.222]). Тієї ж думки до­тримувався В.Пічета, вказуючи, що й суперечки навколо віровизнання Олени Іванівни[713] були для Івана III лише приводом для агресії проти Литви [1370, с.379; 1356, c.7]7, ∖}

Що до переходу під московську зверхність наприкінці 1499 - на початку 1500 рр. Семена Івановича Більського, Василя Івановича Шем’ячича та Семена Івановича, сина можайського князя, то, за інформацією “Хроніки Биховця”, цьому передували їхні таємні перемовини з Іваном III [99, с.166]. Таке тлума­чення цих подій прийняв уже Т.Нарбут [2024, t.VIII, s.365-366]^{[714] [715]. Безумовно, відокремлення від ВКЛ володінь цих князів (Чернігів, Стародуб, Гомель, Нов- город-Сіверський, Рильськ) створювало надзвичайно сприятливі умови для мо­сковської сторони у розв’язуванні війни[716].}

На початку травня 1500 р. розпочалися бойові дії московських військ проти ВКЛ. Вони велися по трьох напрямах. На південному сході наступ при­звів до втрати Литвою Брянська, Любеча й Путивля; князі Трубецькі та Mo- сальські визнали московську зверхність. На північному сході було захоплено Торопець. Головні ж події розгорнулися на ценгральному (східному) театрі війни, де Москва, ставлячи за мету здобуття Смоленська, оволоділа Дорогобу- жем. Основні сили BKJl під командуванням гетьмана найвищого, князя К.1.Ост­розького було зосереджено саме тут. 14 липня поблизу Дорогобужа, на берегах річок Ведроші та Тросни литовське військо зазнало нищівної поразки^{[717] [718] [719], при­чому серед його провідників, які потрапили до московського полону, був і сам гетьман [89, пол:Ф, с.371; 90, пол.2, с.574-575; 91, ч.і; с.535; 92, с.196-197; 82, т.ХІІ, с.252; 101, с.51, 991 139, с.101: 17, с.66-67, 141; 187, s.1347; 99, с.167; 216, t.II, s.308-310; 156, LlI₅ s.907-908].}

Як у московських літописах, так і в “Хроніці” М.Кромера битву на Вед­роші датовано 1500 р. У М.Стрийковського, однак, зустрічаємо іншу дату - 1499 р. [217, s.558-560; 216, til, s.308]. Це змусило С.Соловйова вагатися у ви­значенні того, коли ж саме відбулася згадана битва [1559, кн.ІП, с.353-354, прим.190; 1555, с.1-2]. Проте І.Бєляєвим, а згодом Г.Карповим було переконли­во доведено, що Стрийковський у даному випадку припустився помилки [357; 835, с.217-218; 834, ч.ІІ, с.59-62, прим.49у”.

Після поразки на Ведроші литовська сторона намагалася уникати відкри­тих зіткнень, обмежуючись обороною міст і фортець. Взимку 1500/1 рр. у ролі посередників між BKJl та Москвою намагалися виступити (проте безуспішно) брати Александраса - Владислав і Ян-Ольбрахт. Істотну роль, однак, зіграла смерть останнього 17 червня 1501 р., яка відкрила шлях Александрасові до польського трону і змусила його виїхати до Корони, надовго занедбавши ли­товські справи (він повернувся до BKJl лише в середині літа 1502 p.)^7,8∙ За цей час єдиним великим зіткненням стала поразка від московських військ під Мстиславлем 4 листопада 1501 р.^[720] З липня ж по вересень 1502 р. тривала обо­рона Смоленська. (Того ж року на сеймі в Новогрудку було ухвалене рішення стосовно норм військової служби: землевласники Литовсько-Руської держави мусили виставляти одного озброєного вершника з 10 селянських “служб”). Від середини грудня за посередництвом Александра VI і Владислава Ягеллона роз­почалися мирні переговори, підсумком яких стало укладення перемир’я на 6 років, починаючи від 25 березня 1503 р. Протягом вказаного часу захоплені зе­млі (19 міст^[721] і 70 волостей) мали лишатися під московським контролем; таким чином, кордон тепер проходив усього в 50 км. від Киева. 2 квітня угоду затвер­див Іван III [126, ч.Ѵ, №39, с.24-27; 115, т.ХХХѴ, №75, с.398-409; 78, с.48-49; 80, с.243; 97, с.336]; Александрас зробив це 27 серпня [115, т.ХХХѴ, №76, c.439].

Не справдилися й надії на послаблення московського тиску, пов’язані зі смертю Івана III (27 жовтня 1505 р.)^[722]. До того ж менше, ніж за рік, без прави­теля лишилося й ВКЛ. В цих умовах новий московський вел. князь Василь ПІ звернувся до Панів-ради з* пропозицією, “чтоб они похотели его на государст­во Литовское” [115, т.ХХХѴ, №84, с.481-482]. В російській літературі перева­жають піднесені оцінки цієї “ідеї мирного возз’єднання”. “Сміливою” вважав цю думку Н.Карамзін, “щасливою” - І.Кайданов, геніальною, але передчасною - Н.Єлагін [819, τ.VII, с.8; 813, с.110; 713, c.76]; погоджувався з карамзінською оцінкою й С.Соловйов [1560, с.142]. Взагалі багато хто з дослідників (аж до ра­дянської доби) був схильний всерйоз сприймати заявлене московським прави­телем бажання [1190, с.ІХ-Х; 1668, ч.П, с.35; 1696, с.279; 782, т.Ш, с.6; 1145,

с. 136; 986, с.28-29]. Видається, однак, що більш доречна в даному випадку ха­рактеристика, дана Н.Полєвим: “дивна думка” [1417, т.ѴІ, с.43-44].

1 такий енергійний правитель, як Жигімантас II, і литовсько-руська знать були сповнені рішучості повернути батьківщині втрачені кількома роками ра­ніше землі. Вже на Мельницькому сеймі (наприкінці 1506 - на початку 1507 рр.) розглядалося питання про підготовку' до майбутньої війни. Остаточне рі­шення про неї було ухвалене на наступному, Вільнюському сеймі в лютому 1507 р.; в березні до Москви було виряджене посольство з вимогою повернення всіх загарбаних територій [4, т.П, №16, с.15]. Відповіддю на це стали бойові дії з боку московських військ, які розпочалися 29 квітня. Проте війна з обох боків точилася не надто енергійно, обмежуючись переважно спустошенням земель супротивника (в першу чергу це стосується дій Москви). Активності литовської сторони, безумовно, істотно заважала її заклопотаність приборканням повстан­ня М.Глинського. Тож і ВКЛ, і Велике князівство Московське прагнули якнай­скорішого залагодження конфлікту. 8 жовтня 1508 р. між ними було укладено “вічний” мир. Ним визнавалися всі завоювання Івана III (лише Любеч було по­вернуто Литві). Підтверджувався також намір сторін діяти надалі “заодно” про­ти всіх ворогів, зокрема татар (окрім Менглі-Ґерая) [126, ч.Ѵ, №59, с.48-51; 4,

т. П, №43, с.53-56].

Приводом для розриву встановлених тоді мирних взаємин стала угода між ВКЛ та Кримом, внаслідок якої в травні 1512 р. стався набіг двох синів Менглі-Ґерая на.московські володіння. Це спричинило оголошення московсь­ким урядом війни Литві^[723] у листопаді 1512 р. Втім, з точки зору достойників ВКЛ, війну спровокували головним чином дії М.Глинського, який на той час знаходився в еміграції в Москві. Дехто (наприклад, В.Бауер, Є.Кашпровський) приймав таке пояснення [343, c.83ι 847, с.206-207]. Більш обережну позицію зайняв М.Грѵшевський, визнаючи, однак, наявність впливу з боку Глинського [578, т.І V, c.290]⁷²∖

Центральні події даної литовсько-московської війни розгорталися навко­ло Смоленська. Йдеться про облоги 1512-1514 рр., насамперед про останню, шо призвела до його падіння⁷²*⁴. Це сталося ЗО чи 31 липня 1514 р. [100, с.125, 168, 212, 234; 93, с.217; 36, с. 162-163; 83, с. 17-20; 139, с. 104-105; 171, s.76; 17, с.69, 142; 216, t.II, s.374-375; 156, t.∏, s.970-971]; невдовзі Смоленськ отримав від Ва­силя III грамоту з обіцянкою зберегти всі попередні привілеї, надані місту ли­товсько-руськими господарями [126, ч.І, №148, с.411-413].

За свідченнями З.Герберштайна, М.Стрийковського, М.Бєльського, пер­шочергову роль у падінні міста відіграли не стільки власне бойові дії, зокрема, масштабне використання московською стороною артилерії, скільки переговори зі смольнянами, ведені М.Глинським [17, с.69, 78, 189-190; 216, t.ll, s.374-375; 156, t.Il, s.970-971]. Герберштайн твердив, що іще напередодні походу Василь III обіцяв у разі здобуття Смоленська надати його Глинському [17, с.69, 189- 191]. (Це підтверджується й іншими двома згаданими авторами [216, t.∏, s.374- 375; 156, t.∏, s.970-971; 219, №CXLVI, p.361]; втім, не зовсім зрозуміло, чи цю обіцянку було дано в 1514 р., чи ще під час повстання Глинського. До того ж варто згадати, що були чутки й щодо наміру надати Михайлові Львовичу Київ). Сумнів у цьому повідомленні висловили М.Щербатов та С.Соловйов [1797, т.ІѴ, ч.П, с.428, 432; 1559, кн.ПІ, с.237-238]; однак переважна більшість істори­ків, які торкалися даного сюжету, вважала його вірогідним [1243, с.149, 153; 819, τ.VIl, с.38, 41-42; 1417, т.ѴІ, с.71-72, 74; 1418, ч.П, с.368-371; 782, т.Ш, с.7, 603, прим.5; 216], s.85; 578, т.ІѴ, с.290; 437, с.97]^{[724] [725] [726].}

Останньою значною подією війни 1512-1522 рр. стала битва під Оршею 8 вересня 1514 р. Тоді очолюване Острозьким (що повернувся на батьківщину, втікши з московського полону) литовсько-руське військо, посилене польськими контингентами, здобуло блискучий реванш за катастрофу на Ведроші [4, т.П, №91, с. 116; 170, р.76-80; 171, s.80-84; 100, с. 125-127, 168-169,212-213, 234-235; 17, с.70-71, 78; 216, t.II, s.378-384; 99, с.105-106; 156, t.II, s.973-976; 93, с.217; 36, с.165; 83, с.21-22; 139, с.105-106]. Проте досягти головної мети, а саме пове­рнення Смоленська, не вдалося; цьому не допомогла навіть підготовка до ви­ступу проти московської влади в середовищі міської верхівки^[727].

Наступні роки не були позначені істотною військовою активністю. Нато­мість литовський уряд був зайнятий вирішенням нагальної проблеми - збіль­шення прибутків скарбу, необхідного для успішної боротьби з Москвою. Це спостерігається, починаючи з “устави'’ 1514 р., даної управителям великокня­зівських маєтків. Потреба в грошах була пов’язана зі зростанням ролі найман­ців від часів правління Александраса і особливо Жигімантаса II [374, с.57]. Жи- гімантас успадкував від попередника великі борги, отож був змушений вдатися до т. зв. “застав”. Ця практика, запозичена ВКЛ від Корони, являла надання ма­гнатами грошових субсидій державі, в обмін на право отримання прибутків від господарських маєтків, аж до повернення скарбом боргу. Найбільшого поши­рення “застави” дістали якраз у 1516-1529 рр. [1383, с.204], надто під час війни 1512-1522 рр., тоді як перед цим протягом майже десятиліття застав вдавалося уникати завдяки діяльності підскарбія земського А.Є.Ребічковича [374, с. 133]. Особливо важким становище скарбу ВКЛ було в 1521-1522 рр.

Звертаючи увагу на відмінності в державному устрої ВКЛ та Московської держави, вже С.Соловйов наголошував на тому, що саме цим у першу чергу по­яснюються успіхи Василя III, а згодом Івана IV у війнах з Литвою: особливості внутрішнього ладу останньої позбавляли її можливості виставити проти ворога належну кількість військ [1560, с. 173]. В.Ключевський схожим чином тлумачив вдалий для Москви перебіг згаданих війн: ключову роль відігравало те, що дана держава від самого початку виникла як “військовий союз”, “військовий табір” [872, с.530].

Що ж до безпосереднього перебігу війни, то літо 1518 р. було позначене маловдалими спробами наступу з боку московських військ; 31 грудня було до­сягнуто домовленості про припинення бойових дій на 1 рік. Край війні поклало перемир’я на 5 років, укладене 14 вересня 1522 р. [126, ч.Ѵ, №97, с.97-99; 4, т ії, №120, с.148-151; 115, τ.XXXV, №93-94, с.632-642, 669] і затверджене Жи- гімантасом II у Кракові 18 лютого наступного року.

До смерті Василя III відкриті зіткнення вже не поновлювалися: у листо­паді 1526 р. перемир’я було продовжене на 6 років [126, ч.Ѵ, №102, с. 104-107; 4, т.ІІ, №120, с. 151; 115, т.ХХХѴ, №101, с.727-731 ]. У 1531 р. до цього терміну було додано ще рік; про те саме ВКЛ і Москва домовилися в 1532 р. [4, т.ІІ, №172, с.219-220]. (Чергової плутанини щодо цих угод, то твердячи, що їх було укладено з Литвою, то - що з Польщею, припустився Д.Бантиш-Каменський [311, с.69, 74]). Втім, прихована боротьба між двома суперниками не припиня­лася й надати. Так, у травні 1523 р. за наказом московського вел. князя “пойма­ли” Василя Івановича Шем'ячича (який і помер в ув’язненні в 1529 р.). Приво­дом до цього стали звинувачення князя в тому, що він мав намір повернутися до колись зрадженого ним BKJl [1, т.І, №124» с. 177-183; 93, c.222].^[728]. В липні 1526 р. утік до Москви нащадок Явнутіса Федір Михайлович Мстиславський. Природно, збереження напружених взаємин зі східним сусідом спонукало ли­товський уряд до посилення військових приготувань. Зокрема, 1 травня 1528 р. на Вільнюському.сеймі було затверджено (на 10-річний термін) ухвалу, якою вся військовослужбова верства BKJI зобов'язалася виставляти І вершника з 8 -^ѵслужб" [4, т.П, №152, с. 187-188; 110, τ.XXXHl, стб.7]. Збільшенню грошових надходжень до скарбу мала сприяти “устава”, що була видана в 1529 р. і стосу­валася господарських дворів Вільнюського і Тракайського повітів [4, т.П, №159, с. 195-199; 35, №10, с.29-34].

Сигналом до активних дій з боку BKJI стала смерть Василя III (5 грудня 1533 р.). Жигімантас та литовсько-руські магнати сподівалися, що регентський уряд на чолі з Оленою Глинською, який правив іменем трирічного Івана IV, не спроможеться на рішучу боротьбу і буде змушений повернути загарбані раніше землі, насамперед Смоленськ. Восени 1534 р. литовська сторона відновила вій­ну (яка отримала назву “Стародубської” і тривала до 1537 р.). Спочатку вона супроводжувалася успіхами: 17 липня 1535 р. було здобуто Гомель, а напр.икін- ці серпня - Стародуб^{[729] [730] [4, т.П, №175, с.231, 234, №184, с.337-338; 100, с.192, 213, 236; 89, пол.2, с.431-432]. За станом на кінець 1535 р. під контролем ВКЛ перебувала, тією чи іншою мірою, більша частина території Сіверщини. Проте подальших успіхів не було; навпаки, перемоги незабаром змінилися поразками. Литовський уряд, який не очікував сильного спротиву з боку Москви, схилявся до відновлення перемир’я; його ж суперника змушувала поспішати з цим загро­за від Казані та Криму. В лютому 1537 р. сторони домовилися про дотримання перемир’я протягом 5 років. За його умовами, в територіальному плані було збережено status quo; лише Гомель повертався до Литви. У квітні угоду ратифі­кував Жигімантас II [4, т.П, №175, с.313-316; 115, τ.LIX, №6, с.105-107, №7, с.125-130].}

Надалі мирні взаємини тривалий час не переривалися. В середині квітня 1542 р. перемир’я було продовжено на 7 років [115, τ.LIX, №9, с.167-168]. На початку 1544 р. литовським посольством під час переговорів у Москві було за­пропоновано умови “вічного” миру, за яким Московська держава мала відмови­тися на користь ВКЛ від Смоленська, Новгорода, Пскова і майже всієї Сівер­щини. У відповідь московські бояри вимагали від Литви “поступитися” Києвом, Волинню, Полоцьком та Вітебськом. Природно, подібні претензії сторін не мо­гли бути задоволені⁷²⁹, тож справа обмежилася перемир’ям на 5 років. 13 люто­го 1544 р. литовські посли дали присягу щодо його дотримання.

Протягом 1549-1554 рр. тривали суперечки навколо царського титулу (прийнятого Іваном IV 16 січня 1547 p.^7,'^w) [115, τ.LIX, №18, с.287-291]. Мос­ковська сторона змушена була відступити від своїх вимог, спонукана до цього небезпекою з боку Криму та Казані; проте у відповідь вона відмовила Жигіман- тасові-Аугустасу в королівському титулі, іменуючи його лише “великим кня­зем” [115, τ.LIX, №22-23,∙c.349-350, 353, 359-360]^7j,. Це не завадило, однак, до­мовитися в січні 1549 р. про перемир’я на 5 років [115, τ.LIX, №18, с.303-307] і продовжити його ще на 2 у вересні 1553 [115, τ.LIX, №27, с.406-415]. Остання пролонгація (терміном на 6 років) сталася в лютому - березні 1556 р. [116, №5, с. 16-18, 20; 4, т.ІП, №17, с.69-72; 115, τ.LIX, №32, с.508-516].

Доба литовсько-московських взаємин тривалістю приблизно 40 років (від битви під Оршею до середини 1550-х рр.), коротко викладена вище, практично не позначена якимись дискусіями стосовно неї в літературі. Це є цілком зрозу­мілим, насамперед з огляду на те, що дані події в цілому докладно висвітлені в джерелах. Натомість певні розбіжності присутні в поглядах щодо сюжету, центральною фігурою якого був легендарний провідник українського козацтва князь Дмитро Вишневецький. Треба зазначити, що в другій половині 50-х рр. XVI ст. московський уряд намагався схилити BKJI до спільних дій проти Кри­му; ці спроби розпочалися ще в 1554-1555 рр. [115, τ.LIX, №29, с.450-451, №30, с.463]. Зокрема, скориставшись загостренням литовсько-кримських взаємин у 1557-1558 рр., Іван IV пропонував укладення, нарешті, “вічного” миру [115, τ.LIX, №37, с.570-573]. Однак литовське посольство в Москві у березні 1559 р. відкинуло цю пропозицію. Уряд BKJI розумів, у якій небезпеці може опинитися в разі рішучої перемоги Московської держави над Кримом [115, τ.LIX, №37, с.577]. Справила свій вплив і скарга Жигімантаса-Аугустаса правителю Порти Сюлейманові 1 Кануні (“Пишному”) на ворожі дії з боку кримських татар: па­дишах у травні 1558 р. наказав ханові відновити союз із Литвою [34, №21, с.32].

Як відомо, не отримавши від литовського уряду бажаної підтримки своїх планів боротьби з татарами, Вишневецький у 1556 р. розпочав зносини з Моск­вою. Перемовинами з сусідньою державою Дмитре? Іванович, однак, не обме­жився. В листопаді 1557 р. він вирушив до Москви⁷*’², повернувшись на батькі­вщину лише у вересні 1561 р. На думку М.Грушевського, князь був типовим політичним авантюристом, на відміну, наприклад, від іншого козацького лідера ^{[731] [732] [733] - Остафія Дашковича. Останній, за оцінкою українського історика, являв тип “державного мужа” (хоча свого часу, до речі, також певний час перебував на московській службі) [578, τ.VII, с.115]. Торкаючись “грандіозного плану” спі­льної боротьби ВКЛ і Московської держави проти Криму, Грушевський вважав, що натхненником відповідних намірів Москви був якраз Вишневенький [578, τ.VII, с.117 і далі]. Сумнів щодо цього твердження висловив М.Василенко [468, с.159]. М.Владимирський-Буданов припустив, що перебування Вишневенького на службі в Івана IV призвело до переходу степів за порогами Дніпра під конт­роль Москви [490, с.169].}

Різні здогади було висловлено в літературі стосовно мотивів повернення Дмитра Вишневенького до ВКЛ. Н.Карамзін, а за ним Д.Бантиш-Каменський вказували на “тиранство” Івана [819, т.ІХ, с.37; 311, c.76]; як невідому характе­ризував причину цього С.Соловйов [1559, кн.ІІІ, с.558]. М.Костомаров вважав, що князь був розчарований неможливістю реалізації його планів боротьби про­ти Криму [934, c.463]; з ним погодився Грушевський, вказуючи на крах задуму спільних дій Литви і Москви в цьому напрямі [578, τ.VTI, с.124]⁷*''.

Нове загострення литовсько-московських взаємин, яке зрештою спричи­нило розрив перемир’я, було пов’язане з лівонськимрі справами. Зокрема, в січ­ні 1560 р. литовське посольство застерігало, що Лівонія знаходиться “в оборо­не” ВКЛ [115, τ.LIX, №40, с.603, 606]. Зі свого боку, Іван IV намагався уникну­ти зіткнення. Щойно овдовівши (7 серпня 1560 р.), він у тому ж місяці виявив бажання одружитися із сестрою Жигімантаса-Аугустаса Катериною Ягеллон і укласти “вічний” мир [115, τ.LXXI, №1, с.1-9]. Ці переговори точилися до поча­тку 1561 р., причому литовські посли навіть натякали, що Іван у майбутньому зможе успадкувати Литву після Жигімантаса-Аугустаса. Проте непримирен­ність позицій сторін з лівонського питання звело всі спроби погодження нані­вець⁷'⁴.

Як правило, торкаючись даної історичної доби, дослідники багато місця приділяли боротьбі між двома державами в межах Лівонської війни. Проте на­самперед слід звернути увагу на вживану ними термінологію. Вже зазначалося, що й попередні війни ВКЛ із Москвою часто хибно визначалися в якості поль­сько-московських. Ще більшою мірою це стосується Лівонської війни: такої ^{[734] [735] помилки припускалися, зокрема, І.Нехачін, І.Кайданов, Д.Бантиш-Каменський, Н.Устрялов (sic!), Д.Зубрицький, Й.Турчинович [1264, ч.П, с.93, 95-97, IOI; 813, с.131; 311, с.75; 1668, ч.П, с.74-75, 78; 762, ч.І, c.50; I65θ,c.l39, 141]. Неоднора­зово плутав Литву з Польшею в даному випадку М.Костомаров [931, с.440-441; 934, с.459, 461-462, 476). Навіть С.Соловйов, чітко розрізняючи ВКЛ і Корону [1559, кн.111, с.502], не уник цієї помилки [1559, кн.ПІ, с.540, 551-552, 571- 572] 'x*. Виключенням у даному плані є Н.Карамзін.}

Варто наголосити на наступному спостереженні. Стосовно часів Лівонсь­кої війни про Литву часто згадується в суто географічному сенсі; проте, коли йдеться про активну роль держави, дипломатичні чи військові заходи, замість неї називається Польща. Так чинили А.Манкієв, М.Погодін, С.Ґорський, В.Бау­ер, В.Ключевський [1204, с.189, 195-197; 1405, с.184, 186-187; 542, с.94-95*, 107, 125; 343, с.89; 875, т.П, с.430-431]; що ж до П.Куліша, то в нього це стосується XVl століття взагалі [995, τ.l, passim; 996, т.П, с.З та ін.]. У А.Трачевського зна­ходимо навіть абсурдне твердження, нібито Лівонську війну Литві нав’язала Польща [1643, с.ХХХІ]. В дійсності Корона вельми обережно ставилася до лі­вонської проблеми. На це вказав, наприклад, А.Прєсняков [1429, т.П, вып.1, с.218] (щоправда, в одній із його праць популярного характеру допущено плу­танину Литви з Польщею [1434, c.77]).

Відкрита війна ВКЛ із Москвою розпочалася в 1561 р. Вельми важке ста­новище змусило з того ж року (і до кінця Лівонської війни) використовувати козаків на державній службі [1067; 1068, с.17 і далі]. Не можна сказати, однак, що литовський уряд не готувався до війни. Так, потребами збільшення засобів оборони були викликані ревізії прикордонних замків [1029, c.IΠ-IV]. (Ще при вступі на великокнязівський стіл Жигімантас-Аугустас намагався ефективніше використовувати ці замки. Паралельно відбувалася й перевірка прав місцевої шляхти на землю, зокрема, ревізія на Волині 1545 р.; ці дії, однак, натикалися на енергійний спротив). Насамперед військовими потребами була викликана й аграрна реформа 1557 р.; так вважав, наприклад, М.Довнар-Запольський [674, с.138]. За підрахунками цього ж дослідника, від 1534 по 1565 рр. податки у ВКЛ збільшилися в 3 рази [667, с.775]. Протягом 1560-1561 рр. значних масш­табів набула вже неодноразово випробувана практика застав магнатам госпо­дарських маєтків. Окрім того, протягом 60-х рр. XVl ст., з огляду на “великие а HwiHhie потребы земские”, уряд збирав гроші з єврейських громад у містах ВКЛ [112, т.П, №179, с.117-118, №245, с. 183-184, №259, с. 193-194, №266, с. 198-200].

Від початку перебіг бойових дій виявився несприятливим для Литви. Надзвичайно важким ударом стало падіння Полоцька (15 лютого 1563 р.); в лі­тературі часто слушно зазначається, що ця втрата була ще боліснішою, аніж за­хоплення Василем IIl Смоленська, з огляду на більш давній і тісний зв’язок По­лоцька з центральними землями держави - власне ВКЛ. Уже в травні Жигіман­тас-Аугустас запропонував укласти перемир’я [39, №153, с.227-228]; незабаром це (терміном до 15 серпня) було здійснено. В грудні відбувалися переговори

⁷³⁵ Подеколи вона зустрічається й зараз [254, с.86-87]. щодо мирного договору, проте узгодити позиції сторін щодо його умов не вда­лося.

Наступного року війська ВКЛ узяли певний реванш за поразки на почат­ку війни. 26 січня гетьман найвищий Микалоюс (Миколай) Юрійович Радвіла Рудий і гетьман польний Григорій Олександрович Хйдкевич розбили перева­жаючі за чисельністю московські війська на р. Улі біля Чашників, поблизу По­лоцька [67, с.2, 8-10, 13, 15-16, 17-18; 4, т.ІІІ, №35, с. 133-135; 177, t.I, №CXLV, р.200-202; 216, t.II, s.414-415]. 2 липня було здобуто ще одну перемогу - під Оршею. Дошкульною для Івана IV подією стала й втеча до ВКЛ ЗО квітня 1564 р. князя Андрія Курбського.

В наступні два роки литовська сторона неодноразово пропонувала зами­рення. За оцінкою С.Платонова, зміст цих умов був достатньо вигідним для Москви [1394, с.182]; “порівняно прийнятними” вважав їх і Ю.Ґотьє [543, с.94]. Проте скликаний Іваном IV земський собор 2 липня 1566 р. висловився за те, щоб відкинути пропозиції ВКЛ і вести війну до переможного кінця [126, ч.І, №192, с.545-556; 83, с.402-403]. Скептично (відповідно до власних загальнопо­літичних переконань) сприймав ухвалу собору 1566 р. уже М.Щербатов, визна­чивши її як “машкару народної згоди” [1797, τ.V, ч.П, с.139]. Д.Іловайський оцінив справу так саме: на його думку, собор лише формально підтвердив уже прийняте Іваном “нерозумне” рішення [782, т.ІІІ, c.288]'^j6.

Щоправда, в лютому 1567 р. Москва засвідчила свою готовність до укла­дення перемир’я [115, τ.LXXI, №18, с.448-450]⁷³⁷. Цей намір закріпили й деякі успіхи литовсько-руських військ наприкінці осені того ж року. Протягом 1568 р. тривали переговори; зокрема, в травні Іван IV пропонував Жигімантасові- Ayrycracy особисте побачення. Однак подальші суттєві події Лівонської війни вже виходять поза обрані в цьому дослідженні хронологічні межі.

Варто згадати ще про дві невдалі дипломатичні ініціативи сторін. Одного з репрезентантів литовсько-руської аристократії, Йонаса (Яна) Глібовича, який потрапив до полону при здобутті московськими військами Полоцька, було в се­редині 1560-х рр. відпущено на батьківщину з таємним дорученням. Він мав схилити провідних магнатів ВКЛ (воєводу тракайського Микалоюса Радвілу Рудого, старосту жемайтійського Яна Ходкевича та підскарбія земського і ма- ршалка надвірного Остафія Воловича) обрати після смерті Жигімантаса-Аугус- таса господарем сина Івана IV⁷³⁸. З іншого боку, останнім Ягеллоном було

⁷³⁶ Те саме стосується, наприклад, рішення земського собору від 1 жовтня 1653 р. що­до прийняття України під московську зверхність.

⁷³' Влітку Іван IV глузливо пропонував Жигімантасові-Аугустасу (в листах, написаних начебто нащадками литовсько-руських емігрантів) поступитися великокнязівським титулом на користь Івана Дмитровича Більського, віддати Іванові Федоровичу Мстиславському Tpa- кай і Берестя, а Михайлові Івановичу Воротинському - Новогрудок, Вітебськ, Мінськ, Во­линь і Поділля; сам же останній Ягеллон мусив задовольнитися володінням Польщею і пере­бувати ^cc∕∕714

^73s Докладно цей сюжет було розглянуто свого часу Б.Флорею [1693, с.33-35]. спрямовано листи до князів Івана Дмитровича Нільського, Івана Федоровича Мстиславського, Михайла Івановича Вороти нського, чиї предки свого часу пе­рейшли на московський бік, а також до конюшого Івана Петровича Челядніна. В цих листах містилися намовляння до служби Литовсько-Руській державі й обіцянки великих нагород за це. Добре відомі глузливі відповіді, дані від імені адресатів вел. князя литовського Іваном IV. Дотепний, проте не підтриманий в літературі здогад було висловлено М.Костомаровим: він припустив, що й самі листи до згаданих бояр було відправлено не Жигімантасом-Аугустасом, а Іва­ном, з метою перевірити їхню вірність [934, с.474].

Якщо торкатися характеристики литовсько-московських взаємин від кін­ця XV ст. до 1569 р. в російській літературі, то превалювало, природно, уявлен­ня про дії Москви як “повернення’’ колись втрачених земель. Тим самим, як влучно зазначав П.Мілюков, репрезентанти модерної історіографії сприймали (можливо, непомітно для себе) історіософію московських книжників XV-XVI ст. Проте подеколи досить різкі оцінки політики московського уряду стосовно Литви зустрічаємо вже в дожовтневу добу; щоправда, виходили вони, як прави­ло, не від власне російських істориків. Так, мотиви, що виставлялися в якості приводу до війн проти ВКЛ, М.Костомаров визначав як “придирки” [901, с.291- 292]. “Нападаючою стороною” вважав Московську державу В.Пічета [1353, c.9]; з цим погодився (вже у 1920-х рр.) його вчитель М.Любавський [1137, с.69]. Особливого ж поширення ці справедливі характеристики здобули серед українських і особливо білоруських дослідників протягом 20-х - першої поло­вини 30-х рр. XX ст. Так, низка істориків писала про “грабіжницькі”, “окупа­ційні”, “завойовницькі” дії Москви в білоруських землях ВКЛ [474, с.53; 638, с.221, 226-227; 1789, с.94, 147-148, 150]. Торкаючись заяв московської дипло­матії щодо права на “всю Русь”, В.ігнатовський зауважував, що в дійсності йшлося про силу, а не право; цим істориком-марксистом було навіть викорис­тано термін “імперіалістична війна” [797, с.64-65]. “Імперіалістичною” вважав політику як Москви, так і ВКЛ Й.Малиновський [1197, c.l 19]^73y.

Поза сумнівом, з усіх проблем політичної історії ВКЛ найретельніше до­слідженими в східнослов’янській литуаністиці були литовсько-московські сто­сунки. (Співставна увага приділялася хіба що литовсько-польським уніям та ет- ноконфесійним взаєминам всередині держави). Не буде перебільшенням ствер­джувати, що протягом даної історіографічної доби було в основному реконст­руйовано історію стосунків між Литовсько-Руською та Московською держава­ми. Цьому сприяла наявність і відносно рання публікація широкої джерельної бази (насамперед пам’яток великоруського літописання та, дещо меншою мі­рою, актового матеріалу); давалися взнаки й традиції москвоцентричних погля­дів на історію, притаманні насамперед російським дослідникам. Як наслідок, подеколи спостерігалося перебільшення місця московського напряму в зовніш­ній політиці ВКЛ у окремі періоди. Суттєвий вплив на розвиток названих сту-

⁷³⁹ Характеристика тодішніх дій московського уряду як “відвоювань” поширена, од­нак, у російській літературі н зараз [254, с.6].

дій справила концепція Н.Устрялова, згідно з якою Литва, подібно до Москви, проголошувалася “руською” державою. Втім, як видається, подібні твердження далеко не завжди відбивали справжні переконання їхніх авторів; певна тенден­ційність і упередженість часто помітна навіть у зображенні литовсько-москов­ських стосунків докревської доби. З іншого боку, мала місце й гіперболізація •’загальноруських” прагнень литовських правителів, насамперед Альгірдаса та Витаутаса.

З часом дедалі частішим ставало й апелювання до позиції широких мас населення Литовської Русі. Природно, поширеність проправославних стереоти­пів спричиняла спрощеність поглядів з цього питання; помітно, однак, що бі­льшою мірою це стосується російських істориків. Однією з причин цього мало бути сприйнятгя історії ВКЛ українськими й особливо білоруськими дослідни­ками як частини минулого власного народу, а самої держави - як тією чи ін­шою мірою “своєї”. Що ж до нібито промосковської налаштованості русинів ВКЛ, то дана теза обстоювалася й частиною польських вчених. Cniвпадіння по­зицій багатьох східнослов’янських та польських дослідників спостерігалося і в деяких інших питаннях, зокрема, в уявленнях про катастрофічне становище ВКЛ у першій половині 1380-х рр. (Природно, вихідні позиції тих і інших були при цьому цілком відмінними). Зближенню поглядів сприяв і поступовий відхід ••руської" литуаністики від традиційних стереотипів російської історіографії: цей процес (принаймні, у фахових роботах) стає помітним уже від кінця XlX ст. Відтоді ж численнішими стають спроби трактування литовсько-московських взаємин, зокрема, й крізь призму економічних чинників. Природне посилення цієї тенденції спостерігаємо за радянських часів; втім, незабаром (переважно вже поза межами досліджуваної історіографічної доби) фактично відбулася ре­ставрація, у дещо зміненому вигляді, традиційного російського трактування іс­торії східного слов’янства.

2. Твер

Про початок контактів Твері з Литвою (якщо не рахувати поодиноких на­бігів, які важко витлумачити в категоріях власне політичних взаємин) відомо небагато. Слід врахувати, однак, що перший тверський єпископ Симеон (близь­ко 1265-1288 рр.) походив з Полоцька, який, як мінімум, перебував на той час у сфері впливу ВКЛ. Його ж наступник, Андрій (1289-1316), був сином литовсь­кого князя Гердяніса [105, с.344-345].

Згадані факти давали грунт для здогадів щодо дуже раннього встановлен­ня приязних відносин між Литвою і Тверрю. Вже Н.Карамзін вважав литовсько- тверську дружбу “одвічною" [819, τ.VI, с. 108]. В.Борзаковський, що присвятив історії Тверського князівства окрему монографію, твердив про майже постійне збереження цим державним утворенням миру, а часто навіть союзу з ВКЛ. Як на виняток він вказав на два литовські набіги на тверські володіння в другій по­ловині XlII ст., а також на два короткі “розмир’я" на початку і в середині XV ст.

[410, с.67]. Як традиційний розцінював союз Литви з Тверрю й !.Беляев [353, c.38]. Своєрідний підсумок пануючим поглядам з даної проблеми дав А.Прес­няков. На його думку, Твері протягом усієї її історії була притаманна “прозахі- дна" (подібно до Пскова) орієнтація, яка обумовила ранні зв'язки з Литвою. До того ж за тверськими правителями істориком визнавався найширший у Велико- росії політичний кругогляд [1432, с.111-112; 1416, т.І, с.224]^[736].

Що ж до початку ближчих литовсько-тверських стосунків, засвідчених джерелами, то перш за все слід згадати одруження князя Дмитра Михайловича з Марією Гедимінівною взимку 1320/1 рр. [85, стб.41; 84, стб.414; 81, т.Х, с.187]. Однак в історіографії досліджуваної доби цій події не було приділено особливої уваги, якщо не рахувати загальних фраз щодо “пролитовсько’Г орієн­тації Твері. Вона виглядала цілком зрозумілою, з огляду на нещодавну (22 лис­топада 1318 р.) загибель в Орді Михайла Ярославича, батька Дмитра, спричи­нену інтригами його двоюрідного племінника, московського князя Юрія Дани­ловича^[737].

В 1326 р. Твер, а також великокнязівський титул успадкував по своєму братові інший син Михайла Ярославича -- Олександр. Проте невдовзі (у серпні 1327 р.) у Твері спалахнуло грандіозне повстання проти насильств з боку татар, очолюваних Шевкалом (“Щелкан” російських пісень), внаслідок чого останніх майже повністю винищено. Існують різні точки зору стосовно того, чи був ор­ганізатором цих подій сам Олександр Михайлович; втім, для досліджуваних тут проблем це не має принципового значення. Відповіддю з боку Узбека стала •'Федорчюкова рать” на великоруські землі, насамперед, природно, на Твер. Олександр Михайлович зі своєю родиною змушений був залишити рідне місто і шукати прихистку у Пскові. Тут він князював у 1327-1337 рр. (із перервою). Дані події розглядатимуться в зв’язку з литовсько-псковськими взаєминами; тут же досить згадати, що протягом цього часу, як засвідчують джерела, збері­галася тісна залежність колишнього правителя Твері від Литви. За формулю­ванням новгородських літописців, цього князя було посаджено в Пскові ^U3 ли- товъскыя рукьГ [53, c.343; 74, с.51-52; 77, с.218-219; 86, cτδ.67].

В 1337 р. Олександрові під час перебування в Орді вдалося перепросити Узбека і домогтися дозволу повернутися до своїх спадкових володінь^[738]. Це стало відчутною дипломатичною поразкою запеклого ворога Твері Івана І Ка­лити. Проте вже невдовзі (28 жовтня 1339 р.) запрошеного до Орди Олександра Михайловича було страчено разом із сином Федором [85, стб.49-51; 84, стб.419- 420; 88, с.92]. А.Прєсняков пояснив це тим, що литовські зв’язки тверського князя становили небезпеку не лише для Москви, а й для ординської влади над великоруськими землями, оскільки в тверському суспільстві була популярна •‘мрія про звільнення від татарського ярма з допомогою Великого князівства Литовського”. Це підтверджується, на його думку, і звісткою про одночасне ■’воювання” татарами Литви, і грандіозною виправою Товлубія проти союзного Ґедімінасові Смоленська, яка сталася незабаром [1432, с. 155-157, 202]^[739]λ

Що до політики синів Олександра, Всеволода і Михайла, то, за оцінкою В.Борзаковського, її перш за все характеризували постійні близькі взаємини з ВКЛ [410, с.ЗО]. Особливо тісними вони стали від того часу, коли Альгірдас узяв шлюб з Уляною Олександрівною (1350 р.) [105, с.370; 85, стб.59]^{[740] [741].}

Тут необхідно стисло зупинитися на взаєминах всередині тверського пра­влячого дому, оскільки саме вони значною мірою визначали зовнішню політику князівства. Після смерті Костянтина Михайловича (1346 р.) вел. князем став його брат Василь кашинський (1349-1368). Відтоді точилася боротьба родини Олександра Михайловича на чолі з його старшим сином Всеволодом холмсь- ким проти їхнього дядька. При цьому Василь Михайлович, як правило, корис­тувався підтримкою з боку Москви⁷⁴³. В 1356 р. Литва відібрала у Твері Ржеву;

А.Екземплярський звернув увагу на те, що це сталося якраз у розпал боротьби Всеволода Олександровича проти Василя Михайловича [726, τ.∏, c.482]. В 1358 р. Всеволод їздив до Литви, очевидно, шукаючи допомоги проти суперника [85, стб.66-67]. На думку Борзаковського й Екзем плярського, з цією мандрівкою пов'язані події наступного року, а саме здобуття Ржеви (незадовго до цього по­вернутої від ВКЛ тверськими і можайськими загонами) Андрієм Ольгердови- чем [410, с. 136-137; 726, т.ІІ. с.482].

Подібні "синхронізми" між контактами Олександровичів з Литвою і вну­трішньою боротьбою в Твері спостерігаються й надалі. Нова поїздка Всеволода до ВКЛ відбулася в 1359-1360 рр. [85, стб.67-69]; незабаром після його повер­нення, в 1361 р., стався литовський похід на тверські волості [85, стб.72]. На­ступного року молодший брат Всеволода, Михайло Олександрович, відвідав Литву, уклавши мир з Альгірдасом [85, стб.73]; у 1363 ж р. Василь Михайлович готував похід на Микулин - уділ Михайла [85, стб.75].

8 січня 1365 р. помер Всеволод Олександрович; відтоді головою родини став енергійний Михайло Олександрович. Наприкінці жовтня 1367 р., знову по­бувавши в Литві й отримавши там військову допомогу, він розпочав похід на Кашин, проте, не дійшовши до міста, погодився на мир [85, стб.84-85]. Очевид­но, активність Михайла викликала тривогу в московського уряду. Принаймні, в 1368 р. Дмитро Іванович і митрополит Алексій запросили Михайла до Москви "по целованию любовию, а съдумав на него съест зол”. Коли Михайло Олексан­дрович прибув до них, вони його “черес целование яиіа”\ лише приїзд ординсь­кого посла змусив московського вел. князя і митрополита звільнити його. Неза­баром, 24 липня того ж року, не стало суперника Михайла Олександровича, Ва­силя Михайловича, що дало йому змогу стаіи вел. князем тверським. Але одра­зу після цього стався напад на Твер з боку Москви, явно невдоволеної подібним розвитком подій, що змусило Михайла тікати до Литви [85, стб.87-88; 84, стб.428-429].

Про події 1368-1372 рр., позначені спільною боротьбою ВКЛ і Твері про­ти Москви, вже йшлося вище. Однак необхідно зупинитися на запропонованих у літературі їхніх оцінках. На думку Н.Савельєва-Ростиславича, згодом підтри­маного А.Екземплярським, безпосередні литовсько-московські зіткнення могли б розпочатися пізніше, якби не тверське питання [1497, с.382; 726, т.П, с.486]. С.Соловйов не надавай великого значення діям Михайла Олександровича, вва­жаючи, що йшлося, власне, про боротьбу ВКЛ із Москвою з приводу Твері [1559, кн.П, с.260, 268; 1573, с.200; 1567, с.283]. Так саме вважали В.Борзаков- ський та М.Коялович [410, с.144; 953, с.491 ]^[742]. Проти недооцінки самостійності тодішньої тверської політики виступив !.Беляев. Можливо, дещо перебільшую­чи, він твердив, що Михайлові тверському траплялося використовувати і Лит­ву, і Орду, але сам він “ні разу не був знаряддям” цих держав [353, с.19]. Близь­кий погляд було висловлено й І.Забєліним: заподіяне Москві “зло” мало пер-

345 шопричиною дії не Литви, а Твері; політика ж Альгирдаса стосовно-Московсь­кої держави не мала ознак непримиренності [732, с.88].

За оцінкою М.Костомарова, в 1368 р. сам московський уряд легковажно накликав на себе “першу Литовщину”, оскільки до цього BKJI не вдавалося до безпосередніх ворожих дій щодо нього [900, с.210]. Одним із головних напря­мів зовнішньої політики Альгірдаса вважав підтримку Твері на противагу Мос­кві В. Антонович [280, с. 127]. А.Прєсняков гадав, що в центрі протистояння пе­ребувало суперництво з приводу вел. княжіння “всієї Русі" (тобто Владимир­ського. В.В.) між Москвою та Тверрю [ 1432, с.299].

Відмінним було й визначення намірів, які переслідував литовський уряд, допомагаючи Михайлові Олександровичу. !.Данилович висловив фантастичне припущення, згідно з яким Альгірдас хотів посадити Михайла на московському столі [635, с.6]^{[747] [748]. За Бєляєвим, литовський вел. князь не мав завойовницьких намірів щодо Москви, бажаючи лише допомогти шуринові [353, с.8, 14]; Анто­нович уточнював, що підтримка з боку Литви традиційно надавалася тому тверському князеві, проти кого були спрямовані дії московського уряду [272, с.115]. П.Голубовський вважав, що метою Альгірдаса (як пізніше - Витаутаса) було збереження самостійності Твері [535, с.320].}

Стосовно того, які наслідки мало для кожного з союзників протистояння 1368-1372 рр. із Москвою, спостерігається майже повне співпадіння думок. Зо­крема, “марним" вважав союз Твері з Альгирдасом С.Соловйов [1559, кн.П, с.268], твердячи, що боротьба завершилася на користь Дмитра Івановича [1566, с. 101]. Про повну перемогу Москви писав і В.Антонович, зауваживши, що ли­товська допомога “лише" на століття (sic!) відсунула втрату Тверрю незалежно­сті [280, с. 140-141; 272, с.116]. Тієї самої думки дотримувався С.Платонов [1394, с.134-135]^{[749] [750]. Оцінюючи останній епізод боротьби (“стояння" влітку 1372 р. під Любутськом і укладення мирної угоди), А.Екземплярський гадав, що Альгірдас кинув тоді Твер напризволяще [726, т.ІІ, c.492]bn.}

У серпні 1375 р. на Твер було скеровано виправу широкої коаліції вели­коруських¹ князівств (наприклад, у ній брали участь Дмитро Костянтинович нижнєгородсько-суздальський та Новгород, відсутні 5 роками пізніше під час

боротьби Москви з Мамаєм). Сподівання вел. князя Михайла Олександровича на допомогу від BKJI і Орди виявилися марними, і він був змушений укласти 1 вересня⁷*^¹ нерівноправну угоду з Дмитром Івановичем московським [126, ч.І, №28, с.46-47; 32, №9, с.26]. Вона передбачала, зокрема, йменування Михайла "молодшим братом" Дмитра, відмову від союзу з Альгірдасом і, в разі потреби, надання Москві та Смоленську допомоги проти нього.

На думку Н.Карамзіна, лише небажання дратувати Литву утримало тоді Дмитра Івановича від приєднання Твері [819, τ.V, с.63]. Проте вже С.Соловйов зауважив, шо у сфері взаємин з Литвою Михайло навіть не збирався виконува­ти нав'язаних йому умов [1559, кн.ІІ, с.268]^{[751] [752] [753]. Зокрема, менше ніж за півроку (в лютому 1376 р.) син тверського вел. князя Іван одружився з Микловсою (у хрещенні - Марією) Кейстутівною [85, стб.113; 84, стб.435]. (Згодом, у 1385 р., одружилися інші двоє синів Михайла Олександровича, Борис і Василь, з доч­ками відповідно Святослава Івановича смоленського і Володимира Ольгердо- вича [84, стб.443; 82, т.ХІ, c.86]).}

Є відомості про нову угоду Москви з Михайлом тверським, яка належить уже до часів правління Василя Дмитровича. В ній князі повернулися до взаємин на засадах рівності. (С.Соловйов звернув увагу на те, що після Дмитра Іванови­ча тверські вел. князі постійно займали, принаймні формально, рівне становище з московськими [1559, кн.ІІІ, c.42]). Що ж до політики стосовно ВКЛ, то перед­бачалося уневажнення попереднього “хрестоцілування” Василя І з Витаутасом; надалі угоди з ним мали укладатися лише за обопільної згоди Москви і Твері. Містилася також обіцянка взаємної допомоги в разі війни з Литвою [6, №14, с.9-10; 32, №15, с.41; 105, с.450; 88, с.143]. Щодо датування цієї домовленості згоди в літературі немає. В першій публікації (у І томі “Актів Археографічної експедиції’' в 1836 р.) її віднесено до 1398 р. [6, №14, c.9]; так саме вчинив В.Вешняков [484, с.119]. В.Борзаковський обмежився зауваженням, що це ста­лося після 1395 р. [410, с.170,104, прим.799]^ъз.

По смерті Михайла Олександровича (26 серпня 1399 р.) тверським вел. князем став його син Іван. Уже на початку його правління (в 1401 р.) Твер (як і Москва) відновила мирні взаємини з ВКЛ [82, т.ХІ, с.184]. Взагалі потрібно за­значити, що взаємини Витаутаса з Тверрю (на відміну від решти державних утворень Великороси) майже весь час складалися мирно. Цьому мало сприяти й те, що його рідна сестра була дружиною тверського правителя (вона померла в

347 1405 p.). Єдиним винятком стала участь Твері в московській виправі проти BKJl у вересні 1406 р.

Конфлікт тверського вел. князя з Василем Михайловичем кашинським (1412 р.) спричинив утечу останнього до Москви; можливо, з цим було пов’яза­не укладення союзної угоди Івана Михайловича з Витаутасом [82, т.ХІ, с.219]. Принаймні, Й.Штріттер вважав, що даний союз було скеровано проти Москви [1591, ч.Ш, с.112]. (На думку ж Д.Іловайського, цей тверський правитель взага­лі більше був схильний до зближення з останньою [782, т.П, c.253]). У 1422 р. Твер надала Витаутасові військову допомогу в його війні проти Ордену [84, стб.488; 106, вып.П, с.39].

Іван Михайлович помер у травні 1425 р., після чого тверський великокня­зівський стіл обійняв його син Олександр. Проте свої “корективи” у династичні справи внесла епідемія, що тоді лютувала в Твері. Через 5 місяців Олександра Івановича не стало; ще коротшим виявилося князювання Юрія Олександровича (1 місяць). Нарешті, вел. князем став Борис Олександрович [84, стб.488-489], який правив до 1461 р. За його часів відбулося останнє посилення зовнішньо­політичної потуги Твері; цьому сприяло досягнення внутрішньої єдності, зок­рема, ліквідація Кашинського уділу, князі якого досі виступали перманентними союзниками Москви.

Вже на початку правління Борисом Олександровичем була укладена уго­да “с своим господином, з дедом⁷*⁴, великим князем Витовтом литовьским и многих PycbCKiix земль господарем”. Нею встановлювався литовсько-тверський союз проти всіх потенційних ворогів, “никого не вымая”. При цьому Витаутас не мав “вступатися” в тверські володіння чи приймати підданих Бориса Олек­сандровича разом із землями, у випадку їхнього “від’їзду”. Регулювалася також проблема т. зв. “смесных” володінь Твері й BKJI (яке “успадкувало” їх від Смо­ленська) у прикордонних волостях⁷'наприклад, деякі з них “тягнули” до Лит­ви, проте данину давали Твері [130, с. 14-17; 118, №1, с.1-2; 119, №1, с.1-2; 4, т.І, №33, с.46-47; 212, t.I, №642, s.300-301; 1576, №L1V, с.215-216; 193, t.VI, №CVII, p.34-35; 110, τ.XXII, №11, стб.13-15; 32, №23, c.62-63; 20, №63, c.l21-122].

Дану грамоту було видано 3 серпня, проте помилково датовано “6905” р. Видавець фундаментального зібрання актів Корони і ВКЛ М.Догель у середині XVIII ст. відніс угоду до 1393 р. [1930, s.45]. (Безумовно, в даному випадку да­лася взнаки необізнаність у російській історії: адже тоді в Твері правив прадід Бориса Олександровича - Михайло Олександрович). Його помилку повторив А.-Б.Глебович - один із перших біографів Витаутаса [1930, s.45]. На початку 1820-х рр. Ф.Булгарін вказав на хибність цього датування, вважаючи, що угода постсіла в 1427 р., коли зверхність Витаутаса була визнана цілою низкою русь­ких князів - рязанським, пронським, а також “верхівськими” [130, с.2, 11-12]. Щоправда, П.Муханов в обох виданнях своєї збірки документів (1836 і 1866 ^{[754] [755]}

pp.) продовжував приймати точку зору Догеля [118. c.L 2; 119, с.І, 2]; однак, по­чинаючи з 1840-х рр., панівним у східнослов’янській литуаністиці стає дату­вання договору Витаутаса з Борисом Олександровичем 1427 р. Такої думки бу­ли, зокрема, !.Григорович, С.Соловйов, М.Костомаров, В.Борзаковсысий, LCpe- зневський, А.Барбашев, В.Ключевський, А.Прєсняков [4, т.І, №33, с.46; 1559, кн.ІІ, с.410; 901, с.244; 410, с.36; 1576, с.Іі, VI, 215; 316, с.901 650, с.58; 875, т.ІІ, с.4О: 1432, с.220]. С.Бершадський вагався між 1427 та 1430 рр. [377, с.І 7-18]; за 1422 р. висловився (без зазначення мотивів) Н.Павлов-Сильванський [1294, с.І 16; 110, т.ХХІІ, стб.13]^{[756] [757] [758].}

Що до мети укладення угоди, то, на думку В.Борзаковського, Борис Оле- ксандрович прагнув збільшення своєї самостійності від Москви [410, с.І92]. А.Екземплярський також приписував тверському вел. князеві побоювання щодо неї [726, т.ІІ, c.508]^7y7. Характер договору оцінювався по-різному: С.Соловйов вважав, що йдеться про литовсько-тверський союз [1559, кн.ІІ, с.410-411]; А.Прєсняков, навпаки, тлумачив встановлені в 1427 р. взаємини у термінах “ва­сал - підручний” [1432, с.221 ]^7э8.

Останньою помітною подією у взаєминах BKJl із Тверрю за правління Витаутаса стала її допомога Литві у війні проти Новгорода в 1428 р. [84, стб.489]. Незабаром же Борисові Олександровичу довелося брати активну участь у громадянській війні всередині Литовсько-Руської держави. На це зна­чною мірою вплинуло те, що від 1431 р. дружиною Швітрігайли стала предста­вниця тверського княжого дому Анна Іванівна [84, стб.489]. Її батько Іван Іва­нович був онуком Михайла Олександровича; отже, Борисові Олександровичу Анна доводилася двоюрідною сестрою. Допомагаючи Ольгердовичу в боротьбі проти Жигімантаса 1, Твер тим самим самоусувалася від участі в паралельному протистоянні в Москві (між Василем II і Юрієм Дмитровичем); на це звернув увагу В.Борзаковський [410, с.І93]. Зокрема, в 1432 р. брат Бориса Ярослав Олександрович городецький узяв участь у невдалій для Швітрігайли битві під Ошмянами [84, стб.489; 100, с.34, 57, 76, 106, 141, 163, 189, 210, 231; 99, с.І54]. Влітку 1433 р. Швітрігайла знову отримав тверську допомогу^[759].

Після 1435 р. постала угода (чи її проект) Бориса Олександровича з Васи­лем Васильовичем московським^[760]. У ній передбачалося, що Борис має розірва­ти угоду з BKJl (“А к Жимонту нам целование сложити, без перевода”):, отже, перед цим Тверрю було укладено якийсь договір із переможцем Швітрігайли. Москва і Твер віднині мали бути “заодин” проти всіх ворогів, не виключаючи й Литви; укладення ж угоди з Жиґімантасом чи іншим литовсько-руським госпо­дарем могло статися лише за погодженням між Василем II і Борисом Олександ­ровичем [6, т.І, №33, с.25; 32, №37, с.106]. За здогадом А.Екземплярського, від­мову тверського правителя від попередньої угоди з Кейстутовичем слід пояс­нювати “нетривким” становищем останнього [726, т.П, с.509]^[761].

Щодо найближчої доби (до середини 1440-х рр.) відомості про литовсько- тверські взаємини практично відсутні^[762]. У 1446 р. Борис Олександрович надав дієву допомогу Василеві II в боротьбі з Дмитром Шем’якою та Іваном можай- ським; крім того, відбулися заручини дочки Бориса з сином Василя Іваном (майбутнім Іваном III). Після цього московський уряд передав Твері право на Ржеву, яка тоді належала Шем’яці; остання навесні 1447 р., по тритижневій об­лозі, здалася тверським військам. Однак того ж року, під час відвідин Борисом Олександровичем із дружиною Ржеви, воєвода Івана Більського захопив це міс­то (не виключено, що за підтримки населення) і ледве не полонив тверського правителя, який був змушений рятуватися втечею. До походу на Твер готувався Казімерас; проте згодом він примирився з Борисом Олександровичем і повер­нув йому Ржеву [1106, с.52; 84, стб.493-494]. На думку В.Борзаковського, А.Ек­земплярського та НЛіхачова, це сталося в 1449 р., коли було укладено литовсь­ко-тверську угоду [410, с.197; 726, т.П, с.510; 1106, с.ХХІХ, прим.1, с.ХХХѴ], М.Любавського - в 1448 [1135, с.117, прим.215]^[763].

Згадана угода між BKJl і Тверрю багато в чому нагадувала договір 1427 р. Так саме передбачався союз проти всіх потенційних ворогів, без винятку; по­вторювалися попередні умови щодо “від’їздів” та порубіжних волостей. Також було закріплено тверську приналежність Ржеви [118, №8, с.9-11; 4, т.І, №51, с.66-67; 32, №54, с. 163-164]. Паралель між угодами з Тверрю Витаутаса і Казі- мераса проводив А.Екземплярський [726, т.ІІ, c.510]; наслідком “міцних зв’яз­ків”, встановлених у 1427 р., вважав союз 1449 р. А.Прєсняков [1432, с.394]⁷⁶⁴. Є.Замисловський припустив, що ця угода потенційно могла стати небезпечною для Твері [739, с.41]. Як уже зазначалося, в укладеній майже тоді ж (31 серпня 1449 р.) литовсько-московській угоді було зафіксоване перебування Твері в сфері впливу ВКЛ. Уже С.Соловйов зазначив, що це виглядає повним підпо­рядкуванням Твері Литві [1557, с.322, прим.814], проте в дійсності маємо спра­ву з істотним перебільшенням влади останньої [1559, кн.ІІ, с.651, прим.105]'^6:>.

Кілька років по тому, однак, була укладена союзна угода Бориса Олекса­ндровича з Василем II, яка передбачала, поміж іншим, і спільні дії проти ВКЛ [126, ч.І, №76-77, с.172, 174-175; 32, №59, с.187, 190]. У “Зібранні державних грамот і договорів” її було датовано часом близько 1451 р. [126, ч.І, с.171]; В.Борзаковський, а згодом А.Прєсняков висловлювалися за 1453-1454 рр. [410, с.198; 1432, с.222]⁷⁶⁶. За оцінкою Борзаковського, цей союз засвідчує “хитання” тверської політики між двома могутніми сусідами: закріпивши за собою воло­діння Ржевою, Борис Олександрович пішов на зближення з Москвою [410, с. 198-199]. Цей висновок (у рецензії на монографію Борзаковського) був запе­речений Є.Замисловським. На його думку, непослідовності в політиці Бориса Олександровича не було; він лишався “вірним” Василеві II [739, с.41]. А.Прєс­няков зауважив, що причиною переходу Твері від тісної співпраці з Литвою до

Сам Ліхачов вважав, що йдеться про одну виправу [1106, c.LI]; погоджуючись із цим. К. Ба­зилевич датував її, як і Борзаковський. 1449 р. [304, с.43]. Очевидно, ближчий до істини Е.Клюг: на його думку, походів було два. у 1448 і 1449 рр., причому Ржеву було повернуто після першого з них [871. с.306-308, 342, прим. 179].

⁷⁰⁴ Угоди 1427 і 1449 рр. уподібнював також Базилевич [304, с.43]. Натомість Клюг підкреслює відсутність у договорі Бориса Олександровича з Казімерасом тих шанобливих висловів, з якими він звертався до Витаутаса. Отже, на цей раз ідеться про рівноправні взає­мини між Литвою і Тверрю [871, с.308-309].

Як було зазначено, дана угода датується зазвичай 1449 р. [304. с.45; 1730, с.402]. А.Зі- мін вміщував її в межах вересневого 6957 року, тобто між 1 вересня 1448 та 31 серпня 1449 р. [751. с.312]. Клюг вважає, що договір було укладено після одного з походів Казімераса на Твер-осіннього 1448 чи весняного 1449 р. [871. с.343, прим.197].

^76? За тлумаченням Клюга. однією з причин литовсько-московського договору 1449 р. стали нещодавні невдалі дії Казімераса проти Тверського князівства. За угодою, вважає він. криється обопільне бажання литовського і московського правителів не допустити підйому Твері [871. с.309-310].

'^w, Радянські дослідники пропонували ще більш пізнє датування: серединою 1450-х рр. (К.Базилевич), близько 1456 (Л.Черепній) або 1454-1461 рр. (А.Зімін) [304. с.46: 32. с. 186: 1730. с.817: 751. с.314]. Е.Клюг вважає, що це сталося в 1454-1456 рр. [871. с.312].

351 союзу з Василем московським стала не стільки тодішня сила Москви, скільки проблеми у взаєминах BKJl із Короною [1432, с.413]^[767].

Наступна угода Твері з Москвою була укладена на початку правління Михайла Борисовича та Івана Васильовича (вони успадкували батьківські столи відповідно в 146*1 та 1462 рр.). Цей договір традиційно датується 1462 р. [126, ч.І, c.[6], 209]^[768]. Формально він повторював угоди, укладені Борисом Олексан­дровичем з Василем 11, передбачаючи рівність контрагентів; так саме містилося зобов’язання щодо солідарних дій проти спільних ворогів, зокрема й Литви [126, ч.І, №88-89, с.210, 213; 32, №63, с.202,205]. Проте декларована рівність на практиці нівелювалася явною перевагою московської потуги над тверською. Не випадково Михайлові Борисовичу довелося реально виконувати умову щодо військової допомоги: тверські контингенти були змушені брати участь у двох виправах Івана III проти Новгорода (1471 і 1478 рр.), а також у протистоянні з Ахмадом у 1480 р.

Таке підпорядкування московській політиці, природно, викликало триво­гу тверської верхівки. Її наслідком стало укладення угоди з Казімерасом у 1483 чи 1484 р.^[769] Нею фактично відновлювалася литовсько-тверська угода 1449 р. (за винятком статей, що стосувалися Ржеви); зокрема, зобов’язання до союзу “проти всіх” явно було скероване проти Москви. Окрім того, передбачалося од­руження Михайла Борисовича з однією з онучок Казімераса [118, №10, с. 12-13; 4, т.І, №79, с.99-100; 32, с.483-484; 78, с.235-236; 89, пол.1, с.350-351; 106, вьіп.П, с.66]^[770]. (Очевидно, не позбавлене значення й те, що майже одночасно, 10 квітня 1483 р., уряд ВКЛ поновив угоди з “верхівськими” князями - Іваном Михайловичем новосильським і одоєвським та Дмитром і Семеном Федорови­чами воротинськими [4, т.І, №80, с. 100-101]; увагу на це звернув А.Прєсняков [1432, с.444-445]).

Природно, згадане зближення не могло лишити байдужим московський уряд. Взимку 1484/5 рр. відбувся похід військ Івана III проти Твері, внаслідок чого Михайло Борисович був змушений відновити союз із Москвою. Проте йо­го умови являли виразний контраст із московсько-тверськими угодами остан­нього століття. Так, тверський вел. князь іменувався “молодшим братом” мос­ковського; останнім (вперше у взаєминах із немосковськими князями) було

вжито титулу “великого князя всієї Русі”. Михайло Борисович зобов’язувався розірвати угоду з Казімерасом і в майбутньому не укладати угод і навіть не провадити зносин із BKJI без відома московського уряду. Передбачався також військовий союз проти Литви [і26, чЛ, №119-120, с.294-295; 32, №79, с.296]. Протягом досліджуваної історіографічної доби даний договір було прийнято датувати 1484 р. [126, ч.І, с.293; 578, τ.IV, с.275]^[632]'.

Незабаром (очевидно, в другій половині 1485 р.) Михайло Борисович по­новив контакти з Казімерасом. Іван IlI не забарився з реакцією: 21 серпня мос­ковські війська, посилені новгородськими загонами, вирушили в новий похід на Твер. Нерівність сил була очевидною; можливо, й частина тверського боярства не була схильна до рішучого спротиву. Це змусило Михайла Борисовича тікати до Литви (12 вересня), після чого Твер капітулювала [84, стб.500; 92, с.162; 94, с.ЗЗО; 78, с.237; 80, с.216; 82, т.ХІІ, с.217; 89, пол.1, с.352; 90, пол.2, с.565-566; 106, вып.П, с.67-68; 100, с.122; 99, с. 163]. Втім, литовсько-руський господар не збирався заради порятунку самостійності Твері відмовлятися від своєї “ліквіда­ційно?’ політики в східних справах, хоча й надав Михайлові Борисовичу при­хисток та засоби для утримання. 25 вересня 1486 р. Казімерас запевнив Івана III, що не допомагатиме колишньому тверському вел. князеві [4, т.І, №89, с.109; ПО, τ.XXVII, №136, стб.460-461]. (Це спонукало В.Борзаковського помилково датувати 1486 р. московський похід на Твер і втечу Михайла Борисовича [410, c.203]).

Неважко помітити, що, в порівнянні з литовсько-московськими стосун­ками, проблема взаємин ВКЛ із Тверрю перебувала на марґінесі дослідницької уваги. Слабше джерельне “забезпечення” даного сюжету є тут суттєвим, але навряд чи визначальним фактором. (При цьому відносно вагоміше значення мала інформація, яку містять актові матеріали; слід згадати, що таке важливе джерело, як Рогозький літописець, було залучене до дослідницького обігу лише наприкінці даної доби). Слід враховувати ступінь впливу на конкретно-істори­чні студії загальних історіософських настанов, притаманних більшості дослід­ників. Ідеться про телеологічно-провіденціалістський погляд на місце Москви в російському історичному процесі; у відповідності до цього незалежне існуван­ня решти великоруських державних утворень тлумачилося в якості тимчасових і випадкових “відгалужень”. Це неминуче призводило до ототожнення історії та інтересів Великого князівства Московського із загальноруськими чи, принайм­ні, всієї Великоросії. Суперники ж Москви, насамперед Твер, сприймалися як перепони на шляху “збирання земель”, а то й взагалі як провідники ворожого, тобто західного, литовського впливу. (Цей стереотип зустрів рішуче заперечен­ня лише останнім часом, насамперед з боку німецького дослідника історії Твері Е.Клюґа). Частина істориків схилялася навіть до розгляду цього князівства в якості швидше об’єкту, ніж суб’єкта міжнародних відносин.

3. Рязань та Нижній Новгород

Історія литовсько-рязанських взаємин є значно менш багатою, порівняно з литовсько-московськими чи навіть литовсько-тверськими. На це вплинуло кі­лька факторів. По-перше, безпосередні контакти ВКЛ із Рязанню було започат­ковано відносно пізно, в часи правління вел. князя Олега Івановича (1350-1402), коли тривала експансія Альгирдаса в Сіверщині та “верхівських” землях. По- друге, більша частина кордону з Рязанню припадала на територію не власне Литовсько-Руської держави, а згаданих “верхівських” князівств, залежних від неї. Нарешті, геополітичні фактори змушували політику самого Великого кня­зівства Рязанського бути спрямованою насамперед на схід і опікуватися татар­ськими й московськими справами. Загалом Рязань значно більшою мірою, ніж Твер, була схильна до тісної співпраці з Москвою, зокрема й проти ВКЛ. На думку Д.Іловайського, це слід пояснювати насамперед порубіжними конфлік­тами Рязані з Литвою, спричиненими невизначеністю кордонів у сіверських зе- млях [782, т.п, с.259]^[633].

Ілюстрацією до вищевикладеного стала промосковська позиція, зайнята під час “другої Литовщини” (1370 р.) Олегом Івановичем рязанським і Володи­миром Дмитровичем пронським. На думку М.Любавського, це було визначене спільною небезпекою від Литви, яка загрожувала інтересам Москви і Рязані у “верхівських” князівствах [1145, с.73]. Проте вже у 1371 р. Олег вів невдалу війну з Дмитром московським, що завершилася в грудні розгромом рязанців на Скорніщеві. Внаслідок його рязанський вел. князь навіть тимчасово (до наступ­ного року) втратив свій стіл, який захопив Володимир пронський. А.Прєсняков запропонував наступне пояснення розриву Олега Івановича з Москвою в 1371 ρ. В перемирній грамоті послів Альгірдаса з московським урядом рязанських князів записано “в імені” Дмитра Івановича; на думку російського історика, це могло викликати невдоволення з боку Олега [1432, с.235-237]. Пресняков вихо­див при цьому з припущення, що литовсько-московське перемир’я було укла­дене в 1371 р.; проте, як було зазначено, більш вірогідне його датування 1372 р.^[634]

Широкого розголосу набув наступний епізод литовсько-рязанських взає­мин, що мав місце в 1380 р. Він стосується планів Йогайли та Олега Івановича, як союзників Мамая, щодо володінь Дмитра московського. За угодою, що ніби­то постала внаслідок зносин між Вільнюсом та Переяславлем-Рязанським, пе­редбачався наступний поділ спадщини Калити: “а мы сядем на Москве и на Bo- лодимери,... княжение Московьское разделим себе царевым велением на двое, ово к Вилне, ово к Рязани, и дасть нам царь ярлыкы и родом нашим по нас” [82, т.ХІ, с.48]^{[635] [636]. Це літописне повідомлення, разом із фактом неучасті рязанських контингентів у Куликовській битві 1380 р., поклало початок звинуваченням Олега в “зраді Русі”773. Що ж до планів Йогайли та Олега Івановича стосовно земель Великого княжіння Владимирського, то їх тривалий час майже не підда­вали сумніву. Вірив у це В.Татіщев (хоча й зауважував, що ставлення Олега до литовсько-московського протистояння було “двоїстим”) [1600, τ.V, с. 140, 144]; за ним пішли М.Щербатов, Н.Карамзін, С.Соловйов та ін. [1797, τ.IV, ч.І, с. 125; 1591, ч.П, с.437; 819, τ.V, с.38; 1559, кн.П, с.275; 484, с.97-98, 105].}

В присвяченій історії Рязанського князівства монографії Д.Іловайський також поставився з довірою до існування подібної домовленості [783, с. 112; 782, Т.П, с. 116]. Проте саме цей дослідник вперше чітко висловив сумнів у “зрадництві” Олега, припустивши, що той міг якоюсь хитрістю завадити з’єд­нанню сил Йогайли та Мамая [783, с.116; 782, т.П, с.136, 140]. Тим самим Іло- вайський розвинув здогад Н.Арцибашева, згідно з яким рязанський вел. князь “лукавив” у своїх зносинах із Ордою та BKJI [294, т.П, кн.ІП, с.1 ЗО]^[637].

Після перемоги Дмитра Івановича над Мамаєм московський правитель готував похід проти Рязані, проте відмовився від своїх планів, дізнавшись від тамтешніх бояр про втечу Олега Івановича з власних володінь [74, с.82; 94, с.205; 80, с.41; 82, т.ХІ, с.66; 92, с.126]. Никонівський літопис (єдиний серед інших) повідомляє, що рязанський вел. князь попрямував на литовський кор­дон. На цій підставі М.Щербатов вважав, що Олег утік саме до Литви [1797, τ.IV, ч.І, с.171]. Згідно до своєї концепції, Д.Іловайський оголосив дану літопи­сну звістку “неймовірною” [783, с.118]. Натомість точку зору Щербатова під­тримав А.Прєсняков, зауваживши, що в 1380 р. була можлива втеча Олега лише до ВКЛ^[638]. За його припущенням, тоді ж, у 1380 чи 1381 р., постала угода Йо- гайли з рязанським вел. князем [1432, с.240-241].

Доказ існування останньої міститься в недатованому договорі Олега Іва­новича з Дмитром московським. Там знаходимо наступні вимоги: “Л к Литве князю великому Олгу целованье сложити. А будет князь великий Дмитрии Ива­нович и брат, князь Володимер, с Литвою в любви, ино и князь великий Олег с Литвою в любви. А будет князь великий Дмитрии и князь Володимер с Литвою не в любви, и князю великому Олгу быти со князем с великим з Дмитрием и со князем с Володимером на них с одного" [126, ч.І, №32, с.54; 32, №10, с.29-30]. Отже, за цими умовами рязанський правитель мусив підпорядкувати свої взає­мини з ВКЛ політиці Москви. (Щоправда, Пресняков припустив, що це був ли­ше незатверджений проект угоди [1432, с.241, прим.З]). Показово також, що вже тоді, на піку могутності Рязані, місцевий вел. князь зветься “молодшим братом” московського.

Обставиною, яка допомагає датувати дану грамот}', є фігурування в ній митрополита Кипріана. Таким чином, угода мала постати під час його перебу­вання в Москві, між травнем 1381 і осінню 1382 рр. На це, однак, не звернув уваги перший видавець грамоти Н.Новіков, вказавши на відтинок часу між 1378^[639] і 1389 рр. [31, ч.І, с.90-94, №11]. Між 1381 та 1382 рр. вагалися Н.Карам- зін та І.Срезневський [819, τ.V, с.249, прим.86; 1575, стб.245-246; 1577, №11, с.225]. Більшість дослідників, однак, схилилася до датування договору 1381 р.

Так вважали видавці “Зібрання державних грамот і договорів”, Д.Іловайський, А.Екземплярський, А.Прєсняков [126, ч.І, с.[4], 53; 783, с.119; 726, т.ІІ, с.587; 1432, с.239,241,243]^[640].

Намагаючись пояснити непослідовну, здавалося б, політику Олега Івано­вича стосовно двох його могутніх сусідів, Д.Іловайський припустив, що рязан­ський вел. князь хотів утворити третій, “альтернативний” щодо Вільнюса й Мо­скви загальноруський центр у Переяславлі-Рязанському [783, с.132, 218; 782, т.ІІ, с.257]. З тим, що Олег не хотів посилення ані ВКЛ, ані Московської держа­ви, погоджувався й К.Бестужев-Рюмін [385, т.І, с.428].

До кінця XIV ст. інформація про якісь литовсько-рязанські зіткнення від­сутня. Край цьому спокою, за оцінкою Іловайського, поклала активна експансія Витаутаса на східному напрямі. Вона ж спонукала Олега Івановича відмовитися від дотеперішньої політики хитання між Литвою та Москвою [783, с. 123-124, 182]^[641]. У 1393 р. рязанські війська вдалися до ворожої щодо Витаутаса акції - походу на Любутськ [74, с.99]^[642]. Ще більше загострилися литовсько-рязанські взаємини після здобуття Витаутасом Смоленська (1395 р.). Вже за кілька міся­ців, взимку 1395/6 рр. Олег Іванович і Юрій Святославич здійснили виправу на землі ВКЛ^[643]. Ворожі дії між Литвою та Рязанню тривали й найближчими ро- ками, аж до тимчасового повернення Смоленська під владу Юрія в 1401 р. Про­те наступного року Рязань зазнала важкого удару. Син вел. князя Родослав Оль- гович очолив виправу на Брянськ, проте, зустрівшись під Любутськом з литов­сько-руськими військами, був розбитий і потрапив у полон (з якого згодом був викуплений) [105, с.455; 88, с.150; 84, стб.462; 100, с.52-53; 53, с.397; 73, с.102; 74, с. 106; 75, вып.2, с.394; 77, с.252; 94, с.231]. До цієї поразки невдовзі (5 лип­ня 1402 р.) додалася й смерть Олега Івановича, без сумніву, найвидатнішого правителя Великого князівства Рязанського.

Спадкоємець Олега, Федір Ольгович уже 25 листопада того ж року уклав союзну угоду з Василем Дмитровичем. Вона передбачала, що мир між Рязанню й ВКЛ може укладатися лише “по думі” з московським урядом [126, ч.І, №36, с.67; 32, №19, с.54]. Оцінюючи даний договір, В.Іконніков зазначив, що з 1402

р. в історії Рязані відбувається “поступовий перехід до остаточного з’єднання..., з деяким відхиленням на користь Литви, з Москвою” [779, т.ІІ, кн.1,

с. 1036].

Наступні звістки, що торкаються литовсько-рязанських взаємин, дату­ються вже кінцем правління Витаутаса. 1 січня 1425 р. він писав гросмейстерові Ордену про “послух” Рязані щодо ВКЛ [193, LVl, №MCLXXXI, р.688]. 14 серп­ня 1427 р. литовсько-руський господар повідомляв того ж адресата зі Смолен­ська про свою поїздку в східні землі Русі і про те, що рязанський, пронський і “верхівські” князі визнали себе його підданими [193, tVl, №MCCXCVII1,

р. 779].

До цього ж часу мають належати недатовані угоди, укладені Витаутасом з Іваном Федоровичем рязанським та Іваном Володимировичем пронським. їхній зміст яскраво ілюструють вжиті цими князями формулювання: “господину, ос- подарю моемоу”, “добил есми челом, далъся есми ему на слоужбоу”. З ВКЛ укладається союз проти всіх ворогів, не виключаючи й онука Витаутаса - Васи­ля II московського. Застережено також, що без дозволу литовського вел. князя обидва Івани не можуть нікому надавати допомоги чи укладати угоди [6, №25- 26, с.17-18; 32, №25-26, с.67-69].

Видається очевидним зв’язок договорів рязанських князів із згаданим по­відомленням Витаутаса Паулеві фон Руссдорфу. Публікуючи ці угоди в “Актах Археографічної експедиції”, видавці віднесли їх до 1425-1430 рр. [6, прим. 14,

с. З]. Проте перевагу зберігало все ж датування актів 1427 р.; його прийняли, зо­крема, С.Соловйов^[644], ДЯловайський, М.Костомаров, А.Барбашев [1559, кн.П, с.409; 783, с.139; 901, с.244; 317, о. 198]. В польській історіографії (!.Данилови­чем, АЛевицьким) вказувалася інша дата - 1430 р. [212, t.II, s.105; 193, t.Xl, р. 190-191]; її прийняли А.Екземплярський та Н.Дебольський [726, т.ІІ, с.596- 597; 650, c.48, 52, 55]. Ще один варіант (1428 р.) запропонував наприкінці 1920- X рр. Ф.Петрунь [1342, с. 165-166; 1343, с.173].

Аналізовані угоди зазвичай прийнято порівнювати з литовсько-тверським договором, який було укладено тоді ж, у 1427 р. “Принизливими” вважав умо­ви, прийняті рязанськими князями, Ф.Булгарін, а за ним - Дебольський [130, с.12; 650, с.47-48]. За оцінкою С.Соловйова, тодішні взаємини Твері з ВКЛ були значно ближчі до рівноправності, ніж встановлені з Витаутасом рязанським і пронським князями [1559, кн.П, с.409-410]. В.Борзаковський гадав, що метою Івана Федоровича та Івана Володимировича (як і Бориса Олександровича твер­ського) було унезалежнення від Москви [410, с.192]. З точки зору Дебольсько- го, ці угоди клали край самостійності рязанського та пронського князів, знаме­нуючи їхній перехід до “удільного” або “служебного” статусу [650, с.55-56]. На думку Ф.Петруня, йшлося про протекторат ВКЛ над цими князівствами [1342, c.168]⁷*^s5.

Д.іловайський гадав, що істотні зміни в литовсько-рязанських відносинах мала спричинити смерть Витаутаса: з 1430 р. залежність Рязані від Литви пови­нна була поступитися,місцем підпорядкуванню Москві [783, с. 139-140; 782, т.П, с.258]. З цим погодився й К.Бестужев-Рюмін [385, т.І, с.429]^{[645] [646] [647]. Між ЗІ березня і 5 червня 1434 р [648] Іван Федорович рязанський уклав угоду з Юрієм Дмитрови­чем, який був тоді московським вел. князем. За її умовами, союз Рязані зі Швіт- рігайлою міг постати лише “по думі” з Юрієм [31, ч.І, с. 185, №27; 126, ч.І, №48, с.96; 32, №33, с.84][649]. Тут згадано також, що на той час Тула вже належала Ря­зані [31. ч.І, с. 186, №27; 126, ч.І, №48, с.97; 32, №33, с.84]. Оскільки за угодою з Витаутасом це місто перебувало під владою Литви [6, №25, с. 18], Ф.Петрунь зробив висновок про перехід між 1428 і 1434 рр. Тули, Мценська й Любутська від Литви до Рязані [1342, с.166; 1343, с.173, 186].}

20 липня 1447 р. Іван Федорович уклав договір з Василем II. Ним встано­влювався московсько-рязанський союз, зокрема й проти Литви; окремо йшлося про зобов’язання захисту від останньої, яке дав московський вел. князь. Як і за умовами угоди з Юрієм Дмитровичем, передбачалося, що контрольза зносина­ми Рязані з BKJl належатиме московському уряду [126, ч.І, №65, с. 143; 32, №47, с. 142-143]. А.Пресняков вважав, однак, що Москва була тоді лише посередни­ком між двома державами [1432, с.252].

Угода від ЗТ серпня 1449 р., якою розмежовувалися литовська й москов­ська сфери впливу у Великоросі!, торкалася й рязанських справ. Це князівство, на перший погляд, отримало значну свободу дій: воно могло обирати, на чий бік - BKJl чи Москви - йому стати. Проте в дійсності, зауважив Д.іловайський, московський уряд був упевнений у вірності Рязані; тяжіння останньої до Литви не спостерігалося від часів Витаутаса до правління Василя ПІ [783, с.141, 182]^78y. На литовсько-рязанському прикордонні не обходилося без конфліктів: наприклад, 9 червня 1456 р. литовський посол скаржився на весняний напад ря­занських військ на Мценськ [4, т.І, №58, c.71]. В тому ж році помер вел. князь Іван Федорович, доручивши Василеві II свого восьмирічного сина Василя і кня­зівство. (В 1464 р. Василь Іванович повернувся до Рязані).

По смерті Василя Івановича, 9 червня 1483 р., його спадкоємець Іван Ва­сильович уклав зі своїм тезкою чергову рязансько-московську угоду. Її умови щодо взаємин із Литвою практично повторювали ті, що містилися в договорі 1447 р. [126, ч.І, №115-116, с.280, 283-284; 32, №76, с.283-284, 287]. За оцінкою М.Любавського, тоді було встановлено “повний васалітет” Рязані щодо її півні­чного сусіда [1145, с.128; 1143, с.251]. У 1493 р. рязанські війська брали участь у московській виправі проти ВКЛ [88, с.277; 74, с.161; 82, т.ХІІ, с.234]. Коли ж обговорювалися умови угоди, яка мала покласти край війні між ВКЛ і Москов­ською державою 1492-1494 рр., литовська сторона спочатку наполягала на від­творенні умов договору Казімераса з Василем II 1449 р. стосовно Рязані. Зреш­тою, однак, довелося погодитися на фіксацію повної залежності цього князівст­ва від Москви. На визнанні литовським урядом цього факту акцентував увагу Д.Іловайський [783, с.183].

Останній рязанський вел. князь, Іван Іванович, уже практично не корис­тувався самостійністю. Його ж спроби повернути свому титулу реальне значен­ня призвели до ув’язнення Івана Івановича в Москві (1517 р.). Влітку 1521 р., скориставшись ірандіозним набігом кримських і казанських татар на московсь­кі володіння, колишній правитель Рязані втік з Москви і намагався дістатися Переяславля-Рязанського. Переконавшись у марності своїх зусиль, він, як свого часу Михайло Борисович тверський, знайшов прихисток у ВКЛ. Ці події знаме­нували вже й формальне падіння незалежності Рязані.

Надзвичайно бідним є матеріал, що стосується взаємин із Литвою найсхі- днішого у великоруських землях державного утворення - Великого князівства Нижнєгородсько-Суздальського. Безумовно, далася взнаки територіальна ізо­льованість цих держав; на віддаленості Нижнього Новгорода від ВКЛ наголо­шував, наприклад, К.Бестужев-Рюмін [385, т.І, с.426]. До того ж історія само- ^[650] стінного існування Нижнєгородського князівства була недовгою - від 1341 р., коли Костянтин Васильович суздальський приєднав до своїх володінь Нижній Новгород і став вел. князем, до московської інкорпорації Нижнього і Городця в 1392 р. (щоправда, нащадки місцевого правлячого дому ще тривалий час не по­лишали спроб повернути свої дідичні землі). Тим не менше окремі історичні епізоди, що відбилися в джерелах, варті уваги^{[651] [652].}

Головна подія у литовсько-нижнєгородських взаєминах відбулася в жов­тні 1354 р. Тоді Борис Костянтинович городецький, третій син Костянтина Ва­сильовича, одружився з дочкою Альгірдаса Агриппіною [85, стб.61; 94, с. 180; 74, с.62; 77, с.228; 80, с.9; 81, т.Х, с.227], (Варте уваги й те, що тієї ж осені сест­ра Бориса вийшла заміж за Михайла Олександровича тверського). Втім, протя­гом досліджуваної історіографічної доби дослідники обмежувалися лише конс­татацією даного факту. Увага (наприклад, П.Соколовим) зверталася хіба що на відому вимогу Альгірдаса до патріарха Філофея 1371 р. поставити окремого ми­трополита, зокрема, й на Нижній Новгород [558, с. 148-152; 145, t.I, MCCCXX,

р. 580-581; 110,τ.VI, прил.№24, стб.135-140; 1550, c.425-426]^wι. В 1365 р.» після смерті вел. князя Андрія Костянтиновича, старшого сина Костянтина Васильо­вича, і в обхід прав другого сина, Дмитра, Борис домігся в Орді ярлика на Ниж­ній Новгород і заволодів цим містом. Проте тиск з боку московського уряду, зокрема митрополита Алексія, змусив Бориса Костянтиновича віддати Нижній братові; таким чином, нижнєгородській політиці не вдалося надати пролитов- ської орієнтації.

Згадка про те, що в посольстві Скіргайли до Польщі й Угорщини в справі одруження Йогайли (початок 1385 р.) брав участь якийсь князь Борис, дала під­ставу К.Стадницькому, а за ним - М.Смирнову припустити, що йдеться про ро­дича литовського вел. князя - Бориса Костянтиновича [2144, s.262, prz.19; 1540,

с. 110. 240. прим. 173]. Цей здогад був заперечений М.Кояловичем у його рецен­зії на працю Смирнова [963, с.151]. Втім, у східнослов’янській литуаністиці да­на дискусія не отримала продовження^{[653] [654]. Що ж до подальшої історії Нижнєго- родського князівства, аж до падіння його незалежності в 1392 p.79∖ то згадки про якісь контакти з ВКЛ у цю добу відсутні[655] [656].}

В порівнянні з історіографією взаємин ВКЛ та Твері, історія вивчення ли­товсько-рязанських контактів (не кажучи вже про литовсько-нижнєгородські) справляє перш за-все враження уривчастості, фрагментарності. їхні дослідники зосереджували увагу переважно на відтворенні фактичного боку подій, практи­чно не вдаючись до далекосяжних узагальнень. Тож годі шукати в даному ви­падку виявів якихось чітких тенденцій чи еволюції в поглядах. Впадає у вічі, що в реконструкції стосунків з Литвою Великого князівства Рязанського ще бі­льшу роль, ніж у випадку з Тверрю, відігравав (хоча й не надто багатий) акто­вий матеріал; це було обумовлено насамперед сумною долею рязанського літо­писання.

4. Новгород Великий

На відміну від Рязані й навіть Москви та Твері, безпосередні контакти з Новгородом простежуються в литовській історії вельми рано, ще до сформу­вання ВКЛ. Проте спочатку йшлося переважно про грабіжницькі набіги литов­ців на новгородські землі, в яких важко, або й взагалі неможливо бачити якісь власне політичні мотиви. Тож твердження білоруських істориків, наприклад, В.Ігнатовського, щодо успадкування Литовсько-Руською державою від Поло­цького князівства боротьби за вплив у Новгороді та Пскові [797, с.51] вигляда­ють істотним перебільшенням⁷⁹³.

Якщо ж вести мову про політичні зв’язки в повному значенні цього слова, то про перший такий приклад, очевидно, повідомляє Генріх Латвійський. У 1213 р. названий вел. князем Даугірдас (^ςiDaugerulhe”) уклав союзний договір із "королем новгородським”, тобто Мстиславом Мстиславичем Удатним [16, с.161,350-351]. У 1222 р. литовці надали Новгороду військову допомогу проти Ордену [53, с.61, 263]. Проте протягом першої половини XIII ст. історія подіб­них контактів є небагатою.

Важливе значення могла відіграти укладена в 1262 р. угода Міндаугаса з Новгородом про спільну боротьбу проти Ордену. Про це повідомляють новго­родські літописи, а також Лівонська Старша римована хроніка. За домовленіс­тю, сам литовський вел. князь рушив на Венден (Цесіс), проте не дочекався тут допомоги від союзників і обмежився спустошенням околиць міста. Натомість Дмитро Олександрович та Ярослав Ярославич тверський (відповідно син і брат владимирського вел. князя Олександра Ярославича), а також Таутвілас із заго­ном полочан, обложили Юр’єв (Тарту). Втім, захопити замок їм не вдалося; та­ким чином, виправа не принесла значних результатів [53, с.83, 311-312, 454; 74, с.39; 75, вып.1, с.233-234; 1215. с.241-244; 85, стб.32; 94, с.144; 81, т.Х, с.143]. За припущенням Н.Карамзіна, Таутвілас взяв участь у поході руських князів на Юр’єв незалежно від дій Міндаугаса [819, т.ІV₅ с.54]^[657].

Протягом наступних шістдесяти років інформація з досліджуваного кола проблем є вкрай фрагментарною. (При цьому слід пам’ятати, що до другої чве­рті XlV ст. чи не головним аргументом у боротьбі за Велике княжіння Влади­мирське між нащадками Ярослава Всеволодовича був контроль над Новгоро­дом, точніше, його грошима, якими оплачувалися ханські ярлики [1541, c.22]). Регулярна ж політична взаємодія BKJT із Новгородом бере відлік від доби прав­ління Іедімінаса. Так, 28 січня 1323 р. був укладений “вічний” союз Новгорода з Лівонським орденом, спрямований проти Литви, а також непокірного новго­родського пригорода - Пскова [113, №LV, с.ЗЗ; 191, bd.II, JWCLXXXV, sp.137- 139; 22, №37, с.65-67]. Вірогідним є припущення В.Борзаковського, згідно з яким одним із мотивів новгородської верхівки міг стати острах перед Тверрю [410, с.66, прим.538]. Тодішні новгородсько-тверські взаємини відзначала пер­манентна напруженість. Небезпека посилювалася шлюбом, укладеним за два роки перед цим між Дмитром Михайловичем і Марією Гедимінівною.

Природно, найближчим часом стосунки ВКЛ із Новгородом були воро­жими (наприклад, наступного року стався литовський набіг на його володіння) [53, с.97, 339, 457; 86, стб.64]. Однак уже в 1326 р. була укладена мирна угода [53, с.98, 341, 458; 74, с.50; 75, вып.1, с.260; 86, стб.64; 79, с.199]^[658]. Значного успіху (хоча й не зовсім дипломатичними засобами) було досягнуто урядом ВКЛ у 1331 р. Влітку цього року новообраний новгородський архієпископ Ва­силь Каліка в супроводі бояр їхав через литовські володіння, прямуючи на ви­свячення до митрополита Феогноста, який перебував на Волині. Проте по доро­зі посольство було затримане за наказом Гедімінаса і “в таковой тяготе” ви­мушено пообіцяло надати синові вел. князя Нарімантасу “в отчину и в дедину и его детемъ” частину новгородських пригородів: Ладогу, Орєхов, Корельські землю й городок та половину Копор’я [74, с.52; 75, вып.1, с.263-264; 76, с.248- 249; 77, с.219; 86, стб.67; 135, с.54-55; 92, с.103; 94, с. 170; 79, с.202-203; 81, т.Х, с.204-206]^[659]. (С.Глінка хибно тлумачив дане зобов’язання як намір віддати на­звані пригороди Литовсько-Руській державі [523, ч.ІІІ, c.55]).

Цей договір став у пригоді Новгороду вже в 1332 р., коли між ним та Іва­ном І Калитою розгорівся конфлікт з приводу ^ч‘закамського срібла” [53, с.99, 344; 86, стб.68; 79, c.203]. В цих умовах новгородські достойники шукали зближення навіть із Псковом і тамтешнім князем Олександром Михайловичем. У жовтні ж 1333 р. до Новгорода прибув Нарімантас, який прийняв хрещення (з іменем Гліба) і отримав обіцяні йому пригороди [53, с.345-346; 74, с.53; 86, стб.69]. Таким чином, відбулося явне зближення між Новгородом і ВКЛ, на яке перший покладав великі надії в протистоянні з Москвою^[660]. Проте в 1335 р. сталося примирення Новгорода з московським вел. князем (і одночасно - роз­рив із Псковом і Олександром Михайловичем). Того ж року відбувся напад ли­товців на Новоторжську волость, у відповідь на що Калита спалив порубіжні литовські укріплення Осечен і Рясну [53, с.346-347; 77, с.220; 86, стб.69; 135, с.57; 79, с.204; 81, т.Х, с.207]. При цьому Нарімантас зберігав своє дотеперішнє становище; це дало М.Щербатову підстави здогадуватися про непричетність Гедімінаса до виникнення конфлікту 1335 р. За його припущенням, у даному випадку мали місце свавільні дії “деяких литовських народів’', не узгоджені з вел. князем [1797, т.Ш, c.349]. Не виключав подібної можливості й М.Костома­ров [930, с.74]. Як би там не було, сподівання новгородців на захист від ворогів, який мало забезпечити перебування в їхніх володіннях Гедиміновича, явно не справдилися. Більше того, в 1338 р., коли відбувся напад шведів, Нарімантас відкликав свого сина Олександра з Орєхова і виїхав до ВКЛ, лишивши наміс­ників [53, с.349; 86, стб.70].

Перший, невдалий досвід запрошення литовсько-руських князів на “кор­мління” до Новгорода не завадив, однак, подальшим спробам у цьому напрямі. Подібна наполегливість провідників новгородської політики, природно, приве­ртала увагу в історичній літературі. Н.Карамзін спробував довести принципову різницю між князями, які репрезентували в Новгороді владимирських вел. кня­зів, і тими, кого запрошували сюди з ВКЛ. За його оцінкою, від часів Калити тут сиділи московські намісники; що ж до Нарімантаса та його наступників, то це були лише воєводи, тобто військові провідники [819, τ.V, с.73].

С.Соловйов, відповідно до власної історіософії, обстоював погляд на Пів­денну Русь як на представника “старовини”. Оскільки Новгород звик шукати тут допомоги проти зазіхань “низовських” (північно-східних) князів, він звер­тався сюди й надалі, коли ці землі вже увійшли до складу ВКЛ; проте такі спроби від самого початку були марними [1565, с.70-71]. Зокрема, Соловйов наголошував на принциповій новизні історичної ситуації: на відміну від давні­ших південних князів, і ВКЛ, і Москва бажали реально підкорити собі Новго­род, і свобода дій останнього, власне, зводилася до вибору між двома потенцій­ними зверхниками [1565, с.72, 77].

Більшістю дослідників визнавався факт відносно раннього утворення в новгородському cycπυibc^r∏Bi двох “партій”, званих зазвичай “литовською” і “мо­сковською” (іноді - “західноруською” і “східноруською”). Вони, на думку М.Костомарова та В.Антоновича, брали початок від часів Гедімінаса та Наріма­нтаса [930, с.73-74; 280, с.128]. Так вважав і А.Прєсняков, зазначаючи, що голо­вною метою “литовської”” партії було звільнення від ординського “виходу” [1432, с.142]. Д.іловайський зазначав, що одним із мотивів, які змушували Нов­город до зближення з Литвою, окрім московської небезпеки, було прагнення завадити унезалежненню Пскова [782, т.ІІ, с.306]. А.Нікітський, а згодом М.Бе- режков наголосили на ще одній важливій обставині: за їхньою оцінкою, “захід­норуською” партією в Новгороді рухали переважно політичні мотиви, тоді як “східноруською” - насамперед економічні [1267, с.91,296-297; 367, с.227].

І.Бєляєв, В.Антонович, Д.Іловайський акцентували увагу на “нетривкій і уривчастій” політиці уряду ВКЛ у новгородських справах; наслідком цього бу­ла перманентна перевага тут московських прибічників [360, с.451-452; 280,

365 c.68; 272, с. 114; 782, т.И, c.72]⁸⁰°. За зауваженням Антоновича, це спостерігаєть­ся вже від перебування в Новгороді Нарімантаса, причому' з тенденцією до по­дальшого зменшення литовської допомоги [268, с.415].

Після нетривалого новгородсько-московського конфлікту на самому по­чатку правління-Семена Івановича було укладено.мир “по старым грамотам, на всей воле НовгорочкоіГ (1340 р.) [53, с.353; 86, стб.71]. За оцінкою Антоно­вича, дана угода знаменувала тодішнє здобуття Москвою вирішальної переваги в Новгороді й повну втрату тут литовського впливу [280, с. 128]. Це підтвер­джується подальшими ворожими діями з боку ВКЛ; щоправда, до них вдався вже новий вел. князь - Альгірдас. У 1346 р. він напав на новгородські землі, ви­ставивши в якості приводу образу, заподіяну йому місцевим посадником Оста- фієм Дворянинцем: “лаячмя..., назвал мя псом⁹⁹ [53, с.358-359; 86, стб.78]. (За здогадом М.Костомарова, причиною κoHq⅝iκry могло стати співчуття новго­родського уряду до колишнього правителя ВКЛ - Явнутіса [930, c.76]). Хоча наступного року мир із Литвою було відновлено, такі дії Альгірдаса, природно, сприяли подальшому зближенню Новгорода з Семеном московським.

Протягом найближчої чверті століття у литовсько-новгородських стосун­ках спостерігається помітне затишшя. Головною причиною мала бути заклопо­таність уряду ВКЛ іншими напрямами зовнішньої політики: боротьбою з Орде­ном, на перебіг якої мала накласти певний відбиток грандіозна битва на р. Стреві (2 лютого 1348 р.); змаганнями за галицько-волинську спадщину, насам­перед невдачами 1349 р.; експансією в південно-східному напрямі; нарешті, не­простими взаєминами з Ордою і Москвою, починаючи з інциденту, пов’язаного з посольством Карійотаса до Джанібека. Цей спокій не було суттєво порушено й боротьбою Альгірдаса з Дмитром московським 1368-1372 рр. За припущен­ням П.Соколова, під час “другої Литовщини” (1370 р.) новгородський уряд не бажав брати участі в діях, спрямованих проти ВКЛ [1550, с.459]. Щоправда, в 1371 р. між союзником Альгірдаса, Михайлом Олександровичем тверським^{[800] [801] і Новгородом було укладено угоду, за якою князь зобов’язався в разі погреби допомагати останньому проти Литви [126, ч.І, №8, с.10; 22, №15, с.ЗО]. Втім, ця}

умова була природним елементом новгородських угод з владимирськими вел. князями (Михайло тверський отримав тоді в Орді відповідного ярлика, хоча зрештою так і не зміг реалізувати свої наміри). Незабаром постав новий дого­вір, в якому Новгород уже виступав пліч-о-пліч з Москвою проти BKJl і Твері [6, т.І, №8, с.4; 22, №16, с.31 ]. Вплив на це повинен був мати погром тверськи­ми військами Торжка (31 травня 1372 р.), мешканці якого незадовго перед цим вигнали намісників Михайла і повернулися під новгородську зверхність*⁵⁰².

Лише більше ніж ^t∣epe3 40 років після від’їзду Нарімантаса новгородсь­кий уряд наважився повторити “експеримент” із запрошенням Ґедиміновичів до свого міста. Взимку 1379/80 рр. до Новгорода прибув Юрій Нарімантович, що мав репрезентувати тут інтереси свого кузена Йогайли [53, с.375; 86, стб.105]. Ймовірно, з цим слід пов’язувати той факт, що новгородські війська не взяли участі в Куликовській битві 1380 р. на боці Дмитра Івановича московського^{[802] [803]. Восени 1381 р. полочани, чиє місто облягали литовсько-руські війська на чолі зі Скіргайлою та лівонські рицарі, звернулися за допомогою до новгородців. Ті, однак, обмежилися посольством до Йогайли на чолі з Юрієм Онцифоровичем, яке мало просити вел. князя за Полоцьк [53, с.377-378; 74, с.83; 135, с.114; 86, стб.119].}

Перебування Юрія Нарімантовича в Новгороді не було тривалим. Уже в 1383 р. сюди приїхав його брат Патрикій; він отримав пригороди, надані колись Нарімантасові (за винятком Ладоги) [53, с.379; 86, стб.130]. На думку А.Прєс- някова, запрошення новгородцями Патрикія не знаменувало, однак, розриву з Москвою [1432, с.328].

З перебуванням у Новгороді названого нащадка Ґедімінаса пов’язані на­ступні події. В 1384 р. населення наданих йому пригородів через своїх предста­вників заявило скарги на князя. Наслідком став поділ настроїв серед новгород­ців: правобережний Славенський кінець підтримав Нарімантовича, тоді як три лівобережні виступили проти нього. Мало не дійшло до збройної боротьби; зрештою, однак, було досягнуто примирення, а Патрикій замість забраних у нього пригородів одержав Стару Pyccy й Ладогу [53, с.379; 74, с.90-91; 86, стб.130-131].

Згаданий інцидент викликав значну увагу з боку дослідників, перш за все в плані спроб визначити соціальний склад прихильників і противників Патрикія Нарімантовича, а отже, й пролитовської орієнтації Новгорода. В.Пассек, що­правда, був схильний, слідом за Новгородським IV літописом, пояснювати симпатії мешканців Славенського кінця до Патрикія підкупом з боку останньо­го [74, с.9О; 1312, с.158-159]. На думку цього дослідника, боротьба демократич­ного сторонництва з аристократичним (базою якого Пассек вважав Софійський кінець) в історії Новгорода зрештою завершилася перемогою першого. Проти­лежного висновку дійшов Н.Рожков: він гадав, що вже від початку 1360-х рр. низи новгородського населення підтримували Москву, проте XV ст. було по­значене повною перемогою аристократії. Торкаючись подій 1384 р., Рожков твердив, що Славенський кінець, який тримав бік Патрикія, був осередком ари­стократії, тоді як противники литовсько-руського князя репрезентували демок­ратичний елемент [1464, с.154, 156-157, 159; 1463, ч.П, вып.1, с.66, 78-79, 92; 1465, т.ІІ, с.ЗЗЗ, т.ІІІ, с.315, 317]. Такий погляд прийняв і А.Прєсняков [1428, с.161; 1432, c.145]^8,w.

У 1386 р. Патрикій Нарімантович залишив місто; того ж року відбувся похід сюди Дмитра московського. Ці події знаменували нове посилення тут йо­го впливу. Н.Карамзін навіть висловив здогад, згідно з яким новгородці віді­брали у Патрикія пригороди на вимогу Дмитра Івановича [819, τ.V, c.56]^8fb. Вже у 1388 р., однак, у Новгороді з’явився черговий Ґедимінович - Ленгвяніс (у хрещенні - Семен) Ольгердович, рідний брат Йогайли [53, с.383, 460; 86, стб.134]. Час від часу висловлювалося припущення, згідно з яким Ленгвяніс приїхав тоді до Новгорода, бувши “вигнанцем”, а отже, не репрезентував тут державних інтересів ВКЛ. Так вважали Й.Штріттер, П.Сумароков, Н.Полєвой, !.Беляев [1591, ч.ПІ, с.5; 1594, с.226; 1417, τ.V, с.174; 360, с.451]. Втім, з огляду на брак доказів цього, дану гіпотезу слід визнати безпідставною [373, с.212]. До того ж вона спростовується присяжною грамотою Ленгвяніса Йогайлі, виданою 25 квітня 1389 р. у Сандомирі; в ній цей князь запевняє брата у вірності не ли­ше від власного імені, а й від новгородців [4, т.Г, №10, с.26; 60, №47; 20, №48, с.ЮІ]^{[804] [805] [806].}

Невдовзі (в 1390 р.) новгородський уряд поновив угоду з Москвою, де нещодавно прийшов до влади Василь І. Однак, попри нормалізацію їхніх взає­мин, Ленгвяніс продовжував лишатися тут ще до 1392 р. [53, с.385, 461; 86, стб.136]. Після нього бачимо в Новгороді одночасно двох князів: Костянтина Івановича білозерського і якогось князя Романа з ВКЛ [74, с. 100, 140; 80, с.63- 641 82, т.ХІ, с.154, 156]. Висловлювалося припущення, що він був сином Юрія Нарімантовича [86, c.27]; не виключав такої можливості, хоча й вважав її сум­нівною, А.Прєсняков [1432, с.336]. Наприкінці 1393 р. ⁱⁱAiup по старіше” було укладено з новим фактичним правителем Литовсько-Руської держави - Витау­тасом; цьому передувало коротке "розмир’я” Новгорода з Василем Дмитрови- чем і митрополитом Кипріаком [53, с.386; 74, с.99-100; 86, сто. 136-137; 80, с.61- 62; 82, т.ХІ, с. 154-155]. Взагалі тодішнє литовсько-московське зближення сут­тєво звужувало для республіки поле політичних маневрів, ставлячи її у вельми важке становище^[807]. Так, у 1397 р. Витаутас і Василь 1 висунули до Новгорода вимогу розірвати мир із Орденом [86, стб.139; 78, с. 129; 80, с.70; 82, т.ХІ, с. 168; 92, с.135-136]. На думку А.Прєснякова, це мало лише становити привід до вій­ни та наступного поділу новгородських володінь; за його припущенням, домов­леності про це тесть із зятем досягли на минулорічній зустрічі в Коломиї [1432, с.339; 373, с.203-204]. (Заслуговує на увагу відповідь Новгорода московському вел. князеві, в якій яскраво відбилися тамтешні уявлення про стосунки між ни­ми: “... нам, господине князь великыи Bacwieu Дмитреевичъ, с тобою свои мир. а с великым князем Витовтом ин, а с Немци иный”).

Навесні 1399 р. Кейстутович оголосив новгородцям про розірвання миру між ними. Причиною виставлялося невиконання останніми своєї попередньої обіцянки - визнати над собою зверхність Витаутаса як вел. князя [53, с.393; 86, стб. 143-144]. Це підтверджується Устюзьким літописом, який пояснює новго­родсько-московський конфлікт 1397 р. тим, що новгородці “дашася” Витаута- сові [139, с.66]. Як до історичного факту поставився до даної звістки Н.Карам­зін [819, т.Ѵ, с.92]. На думку І.Бєляєва, така обіцянка дійсно мала місце в 1397 р., оскільки тоді (і в наступному році) тривала війна з Москвою за Двінську зе­млю та інші новгородські волості [360, с.450]. Можливість цього визнав і А.Прєсняков [1432, с.339]^[808].

Восени 1400 р. мир ВКЛ із Новгородом на попередніх умовах було відно­влено [53, с.396; 86, стб. 146]. Проте довго тривати йому не судилося, на що вплинули, в першу чергу, смоленські справи. В 1402 р. новгородці уклали союз із Юрієм Святославичем смоленським, який минулого року відібрав свої дідич- ні володіння у Витаутаса. Двома роками пізніше, знову (і вже остаточно) втра­тивши Смоленськ, Юрій подався до Новгорода, де отримав небувало щедре “кормління” - 13 міст, зокрема й усі ті, що традиційно надавалися Ґедимінови-

369 чам. Однак спричинене цим загострення литовсько-новгородських взаємин зму­сило колишнього смоленського вел. князя виїхати в 1406 р. до Москви.

Вже наступного, 1407 р. приязні взаємини Витаутаса з республікою було відновлено. Ознакою цього стало те, що новгородці “испросиша" собі в князі у литовсько-руського- господаря Ленгвяніса, який отримав ті пригороди, що мав раніше, й залишався тут до 1411 р. [53, с.400; 73, с. 103; 74, с. і 09, 198-199; 77, с.20, 256; 86, стб. 156; 100, с.32, 54]. Цей факт, однак, не порушив миру між Новгородом і Москвою, оскільки намісник останньої продовжував перебувати в місті. Т.Нарбут, а за ним І.Шараневич твердили, ніби з 1409 р. у Новгороді та Пскові знаходилися литовські намісники, а отже, зверхність над цими держав­ними утвореннями належала BKJI [2024, t.VI, s. 180-181; 1760, с.298]^[809]. Свідоц­твом союзних взаємин Новгорода з Литовсько-Руською державою стала участь новгородського загону в Ґрюнвальдській битві 1410 р. [183, s.405]. (Дехто без­підставно піддавав цей факт сумніву, твердячи, що йшлося про Новгород-Сі- верський, а не Новгород Великий [1152, с.12, прим. І]). Природним продовжен­ням цих дій стала угода 1411 р., укладена Йогайлою та Витаутасом з Новгоро­дом і Псковом; за її умовами, останні зобов’язувалися, в разі порушення рица­рями Торунського миру, виступити проти Лівонії [193, t.VI, MCCCCLXXX1V.

р. 226; 22, №52, с.90].

Нове охолодження в литовсько-новгородських відносинах сталося на ме­жі 1411-1412 рр. Наприкінці 1411 р. Ленгвяніс виїхав до ВКЛ, вивівши своїх намісників з наданих йому пригородів [193, t.VI, арр.№ХХІХ, р. 1058; 53, с.403; 74, с.113-114; 86, стб. J 60; 80, с.86; 82, τ.XI_s c.219-22O]^[810]. На початку наступного року (2 січня) Йогайла, Витаутас і Ленгвяніс ^въскынуша грамоты възметпыя к Новугороду". Перші двоє звинуватили новгородців у недотриманні попередньої обіцянки і дружбі з рицарями, а також у прийнятті до себе ворога ВКЛ - Федо­ра, сина Юрія Святославича. (Останній, щоправда, незабаром виїхав до орден­ських володінь, щоб не наражати Новгород на нові конфлікти з Литвою). Ленг­вяніс заявив про солідарність зі своїми зверхниками, “занєже есліь с ними один 6panf' [53; с.403-404; 86, стб. 160-161]. І.Бєляєв припустив, що подібний розви­ток подій міг мати причиною панування в місті "'московської партії'’ [360,

с. 455].

Відновити приязнь із Витаутасом навесні 1414 р. вдалося посольству на чолі з посадником Юрієм Онцифоровичем; при цьому Новгород, як і бажав, ухилився від розриву миру з Орденом [53, с.404-405; 74, с.114; 86, стб. 162]. Ви­гідність цієї угоди для ВКЛ була гіперболізована М. Стрий ко всь ким та М.Бєль- ським: твердилося про начебто підпорядкування тоді Новгорода і Пскова, яке виявилося в прийнятті намісників і сплаті величезної данини [216, t.H, S.151,

283; 156, t.IL s.878]^[811]. Це є явним перебільшенням; зокрема, від виїзду з Новгорода Ленгвяніса аж до 1432 р.» тобто протягом 20 років, тут не було кня­зів з BKJl. Тож не дивно, то повідомлення Стрийковського вважали неймовір­ним уже Н.Карамзін та А.Коцебу [819, τ.V, с.302, прим.217; 946. c.66]^[812].

Як би там не було, мир, встановлений у 1414 р. між Литвою й Новгоро­дом, виявився найтривалішим за весь час правління Витаутаса. Його було розі­рвано останнім лише в 1428 р. 16 липня литовсько-руський господар розпочав похід проти свого північного сусіда, дійшовши до Порхова. Сюди прибуло нов­городське посольство, очолюване архієпископом Євфимієм І, і домоглося при­мирення, погодившись сплатити значну контрибуцію [53, с.415; 54, с.51: 86, стб.178; 106, вып.І, с.38, вып.П, с.42, 124-125; 100. с.230; 139, с.73-74]. Невідо­мо, що стало причиною конфлікту; привід, виставлений Кейстутовичем (“//б?- звали лія есте измениколіь⁹⁹), надто нагадує той, до якого вдався в 1346 р. його дядько^[813]. Розглядаючи “російську” історію крізь призму московської, М.Щер­батов припустив, що гнів Витаутаса на Новгород, а двома роками раніше - на Псков, був викликаний невизнанням з їхнього боку малолітнього Василя II, йо­го онука, вел. князем [1797, τ.IV, ч.І, с.439, 444]. А.Прєсняков погодився з тим, що в підгрунті дій BKJl стосовно обох північних республік лежав один і той са­мий мотив; за його оцінкою, Витаутас користувався підпорядкованістю йому тодішньої московської політики [1432, с.387-388].

Загальну оцінку взаємин Новгорода з Литвою та Москвою за часів Витау­таса дав С.Соловйов. На його думку, саме це місто могло тоді вирішити пода­льшу долю руських земель, схиливши шальки терезів на бік одного з їхніх “збирачів” [1565, с.77].

Смерть Витаутаса і прихід до влади в Литві Швітрігайли стали початком відкритої боротьби між ВКЛ та Короною. Природно, це визначило пасивність литовської політики стосовно Новгорода найближчими роками; зокрема, це ви­явилося у відсутності збройних зіткнень між ними. З іншого боку, Д.Іловайсь- кий вважав, що за час внутрішньої боротьби у Великому князівстві Московсь­кому в місті відбулося посилення “литовської” партії [782, т.П, с.ЗЗЗ]. На ко­ристь цього здогаду промовляють історичні факти. Вже на початку великокня- зювання Швітрігайли новгородське посольство прибуло до Вільнюса й уклало “вічний” мир із ВКЛ 25 січня 1431 р, [126, ч.І, №19, с.24-25; 22, №63, с.105- 106]; В.Пічета визначив ці дії як визнання литовського “суверенітету” над Нов­городом [1359, с.100]. 7 червня 1432 р. Швітрігайла повідомляв з Гродна грос­мейстера Пауля фон Руссдорфа про те, що новгородці просили надіслати до них сина їхнього колишнього князя, Юрія Лугвеновича. Вони також заявили про намір узгоджувати з литовсько-руським господарем свою політику щодо Шве­ції й Норвегії [191. bd.VIII, №596, s.353]. Юрій Лугвенович дійсно прибув до міста восени 1432 р. [53, с.416; 86, стб.178]; навряд чи може бути сумнів у тому, що він виконував тут повноваження намісника Швітрігайли^{[814] [815] [816].}

В квітні 1434 р. у Смоленську митрополит Герасим поставив новгородсь­ким архієпископом Євфимія II (Вяжицького). Вважаючи Герасима не загально- руським, а лише київським митрополитом, М.Костомаров твердив, що дана по­дія символізувала вихід Новгорода з-під московської церковної зверхності [930, с.377-378, 396]; з цим не погодився А.Нікітський [1270, с.118-119]. В тому ж 1434 р. деякі новгородські пригороди (Великі Луки та Пуста Ржева) хотіли пе­рейти під литовську владу; проте дана спроба зустріла рішучу протидію, а ВКЛ не надало їм допомоги⁸¹³.

Заслуговує на увагу інформація, що міститься в житії Михайла Клопсько- го і стосується часів святительства Євфимія II (1429-1458): “вельможи же гра- да, вей старейшины, от научениа дьяволя, хотяху латыни прило.ж-итися и сих кралю повиноватися” [68, с. 152]. За припущенням С.Соловйова, ці прояви ба­жання новгородської знаті перейти під зверхність ВКЛ можуть датуватися 1430-ми рр. [1559, кн.ПІ, с.10, 341, прим.1]^8,ь.

Судячи з усього, остаточна поразка Швітрігайли в громадянській війні іс­тотно не зіпсувала взаємин між ВКЛ і Новгородом. Взимку 1436/7 рр. посольс­тво, очолюване посадником Григорієм Кириловичем, уклало мир “по старине” з Жигімантасом І [53, с.419; 75, вьш.2, с.435; 86, стб.180]; на думку О.Барвінсько- го, поштовхом до цього стала його перемога під Вількомиром у 1435 р. [335, ч.ІѴ, с.53]. В березні 1438 р. до Новгорода повернувся Юрій Лугвенович і пере­бував тут до смерті Жигімантаса; проте якогось конфлікту з ВКЛ це не викли­кало (принаймні, він не відбився в джерелах).

Дружні стосунки Литовсько-Руської держави з Новгородом підтвердив і новий господар - Казімерас. Було укладено “вічний” мир на тих самих умовах, що й за часів Швітрігайли [118, №3, с.3-4; 4, т.І, №39, с.52-53; 110, т.ХХН, №111, стб.15-18; 22, №70, с.115-116]. Ця грамота збереглася в оригіналі, однак не міс­тить дати. Оскільки Казімерас не титулується тут королем (яким він став 25 че­рвня 1447 р.), зрозумілі й верхня, й нижня хронологічні межі постання угоди. Зазвичай її датували 1440 р.; так вважав, наприклад, П.Муханов [118, с.З, прим. І]^[817]. !.Беляев оцінив умови, зафіксовані в договорі, як “принизливі” для Новгорода, і спробував зв’язати цей факт із походом московських, тверських і псковських військ проти цього міста в 1441 р. [86, стб.182]. На його думку, ця війна стала покаранням “за поступливість” новгородських достойників перед Литвою [360, с.474-475]^[818].

Тим часом (у 1440 р.) Юрій Лугвенович повернувся до ВКЛ, де Казімерас "подавал ему вотчину его всю: Мьстиславль. и Кричав и иных градов и волос­тей немало; он же възгордевъея засяде Смолнескъ, и Полтескь и Видбеск”. Од­нак тієї ж осені Юрій втік до Москви, а згодом повернувся до Новгорода. 14 ве­ресня 1443 р. Казімерас прислав сюди, на прохання новгородців, свого двою­рідного брата князя Івана Володимировича; йому було надано пригороди, яки­ми раніше володіли Ленгвяніс та його син. Останній же ^ttnoexa к НемцолГ, але, не прийнятий ними, знову подався до Москви [53, с.420-421, 423; 86, стб.184- 185].

Становище Новгорода в той час було важким. Тривали напади з боку Тве- рі; до того ж розпочалася війна з Лівонією, яка продовжувалася до 1448 р. В цих умовах, восени 1444 р., місцевий уряд отримав від Казімераса^[819] далекося­жну пропозицію. Ягайловия запропонував новгородським провідникам військову допомогу в обмін на визнання його верховної влади і прийняття на­місників. Відповіддю йому, однак, стала відмова [53, с.424; 74, с.123; 86, стб.185]. Охолодження в стосунках знайшло свій прояв і в зміні князів у Новго­роді наступного року: з Москви повернувся Юрій Лугвенович (щоправда, ^ttHoe- городчи дата ему кормъленъе, по волости хчеб, а пригородов не ∂auιd"∖ а Іва­нові Володимировичу довелося повернутися до ВКЛ. Казімерас, зайнятий вій­ною зі своїми суперниками Михайлушкою Жигімантовичем і Болеславом мазо- вецьким, претендентами відповідно на ВКЛ і Корону, не вдався до якихось рі­шучих дій проти Новгорода. (Щоправда, ще в листі до гросмейстера Ордену від 28 грудня 1444 р. він висловлював впевненість у тому., то лівонсько- новгородська війна була розпочата рицарями з метою не дати республіці пере­йти під литовську зверхність [191, bd.X, №109, s.73-74]°^,). За оцінкою !.Беляева, Новгород в той час тяжів до нейтралітету, а вплив з боку Москви був тут практично відсутній; це продовжувалося доти, доки тривала боротьба за владу всередині московського правлячого дому [360, с.477].

У червні 1447 р. (за часом це співпало з коронацією Казімераса в Польщі) на запрошення новгородців сюди приїхав із Пскова, де він князював досі, Олек­сандр Васильович Чорторийський, один із учасників вбивства Жигімантаса [106, вып.І, с.48, вьіп.ІІ, с.48, 137; 86, стб.190-191]. Важко впевнено судити, чи може перебування в Новгороді Чорторийського засвідчувати зближення цієї ре­спубліки з BKJl^{[820] [821]. Варте уваги, однак, що він, на відміну від багатьох попере­дників, неодноразово успішно очолював військові дії новгородців проти сусі­дів, а отже, виконував основну функцію, що покладалася на князя в цьому місті.}

Угода, укладена між Казімерасом та Василем Il двома роками пізніше, за­фіксувала перебування Новгорода в московській сфері впливу. Втім, С.Солов- йов вважав, що ступінь його залежності від Москви тут явно перебільшено, по­рівняно з їхніми реальними стосунками [1557, с.322, прим.814; 1559, кн.ІІ, с.651, прим.105] (це, на думку дослідника, стосувалося й тодішніх литовсько- тверських взаємин). Це дійсно так, враховуючи, що 2 квітня 1449 р. до Новго­рода прибув головний ворог Василя Васильовича, його двоюрідний брат Дмит­ро Юрійович Шем’яка; на цей час тут уже знаходилися його дружина Софія та син Іван. Дочка ж Шем’яки Марія трьома роками пізніше вийшла заміж за Оле­ксандра Чорторийського.

Взимку 1455/6 рр. московський вел. князь (“Василей Васильевичъ Низовъ- скый'\ за промовистим виразом новгородського літописця) розпочав війну про­ти Новгорода. Для останнього вона виявилася невдалою, і наприкінці лютого 1456 р. було укладено Яжелбицький мир, за яким новгородці визнавали зверх­ність Василя Il [6, №57, с.42-43; 22, №22-23, с.39-43]; до того ж їм довелося сплатити значну контрибуцію. Чорторийського було вигнано з міста, і він пове­рнувся до Пскова.

Смерть Євфимія II (10 березня 1458 р.) не спричинила кардинальних змін у новгородській зовнішній політиці^[822]. Того ж року її провідники звернулися до Казімераса з проханням прислати їм князя. 1 листопада до Новгорода прибули князь Юрій Семенович^[823] і посол пан Андрій Сакович; перший з них отримав

пригороди, які зазвичай давалися тут Ґедиміновичам. Щоправда, перебування Юрія в Новгороді виявилося недовгим: уже в серпні 1459 р. він повернувся на батьківщину, причому його проводи, за джерельними свідченнями, були теп­лими й урочистими [86, стб.198, 200]. Після цього тут уже не було литовсько- руських князів на “кормліннях”.

Щоправда, зазначену обставину не можна трактувати як відмову уряду BKJl від спроб посилити тут свій вплив^[824]. До того ж загроза від Москви відчу­валася й самими новгородцями. Цим було викликане вирядження ними влітку 1463 р. двох посольств до Литви. Перше з них рушило до Казімераса, а друге - до тамтешніх московських емігрантів, Івана Андрійовича можайського та Івана Дмитровича Шем’ячича [86, стб.214]^[825]. Проте невдовзі взаємини Новгорода з Іваном IlI було нормалізовано^[826]. Змогу ж більш активно й рішуче діяти стосов­но Новгорода Москві дала за кілька років низка обставин, зокрема, перемога у війні проти Казані 1467-1469 рр.

Переходячи до історіографії подій 1470-1471 рр., фатальних для новго­родської незалежності, перш за все варто наголосити на тому, що багатьма до­слідниками хибно твердилося про участь у них не ВКЛ, а Польщі. Значною мі­рою на це вплинуло вживання Казімерасом королівського титулу як більш ви­сокого з тих, якими він володів^[827]. “Монархоцентричні” погляди на політичну історію, притаманні російській традиції, зумовили акцентування уваги на тому, що Ягайлович’ був саме польським королем, а не литовським вел. князем. Це спостерігаємо як у істориків XVIII - першої третини XIX ст. (А.Манкієва, М.Щербатова, П.Сумарокова, Н.Полєвого) [1204, с.169; 1797, τ.IV, ч.П, с.38 і далі; 1594, с.263, 265, 267; 1417, τ.V, с.457 і далі], так подеколи й пізніше, до кі­нця досліджуваної історіографічної доби [1271, вып.І, passim, вып.ІІ, с. 12, 36; 1270, c.l 23; 518, c.442; 1064, c.45; 1434, с.62-63]. Хоча вже С.Соловйов зазна­чив, що новгородським провідникам ішлося про взаємини саме з ВКЛ, а не Ко­роною [1565, с.162, прим.24; 1559, кн.ІІІ, с.15], цієї помилки дослідники припу-

375 скалися й надалі; це стосується, наприклад, монографії !.Беляева з*історії Нов- города [360, с.507-508, 514]^x2s.

8 листопада 1470 р. (за 3 дні по смерті архієпископа Нони) до Новгорода приїхав Михайло Олелькович і перебував тут до 15 березня наступного року [54, с.53; 106, BbTrrJI, с.172, 175]. За свідченням джерел, в основу яких покладе­но літописний звід 1472 р., а також Псковського І літопису, Михайло прибув сюди за розпорядженням литовсько-руського господаря С'из королевы руки") [74, с.235; 78, с.5; 106, вып.П, с.172]. Такої ж думки був і Я.Длуґош (звучи його ^praefectus regius⁹⁹)₉ і автор “Хроніки Биховця” [99, с.162]. Те, що цей князь був “намісником” Казімераса в Новгороді, не викликало сумнівів у істориків до другої половини XIX ст. Так вважали, зокрема, П.Сумароков, Н.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський^{[828] [829] [830], митрополит Євгеній, Н.Полєвой, С.Соловйов8'0, М.Костомаров, А.Нікітський, Г.Карпов [1594, с.263; 523, ч.ІѴ, с.10; 819, τ.Vl, с.17;.311, с.53; 706, с.286; 1417, τ.V, с.462, 534; 1565, с.125, прим.327; 1559, кн.Ш, с.13; 930, с.98; 1271, с. 18; 834, ч.І, с.55].}

Від 1860-х рр. традиційна точка зору почала час від часу піддаватися сумніву. Судячи з контексту, вважав, що Олелькович прибув до Новгорода сам, незалежно від політики Казімераса, Ю.Шуйський [2154, s.H0]. Чіткіше про це заявив !.Беляев. На його думку, правнук Альгірдаса був тут не намісником, а служилим князем на “кормлінні”; на користь цього мало свідчити те, що він приїхав до укладення новгородцями угоди з ВКЛ [360, с.506-507]. Такий погляд прийняв і М.Костомаров [901, с.256-257]. В цілому, однак, у східнослов’янській литуаністиці продовжувало панувати переконання в тому, що Михайло Олель­кович був знаряддям Казімераса. Такої думки були, наприклад, ©.Антонович, В.Ключевський, Є.Голубинський, М.Грушевський (пізніше він висловив ваган­ня щодо цього [579, τ.V, кн.1, c.84]), П.Клепатський [272, с.200; 731, с.17, прим. 1; 352, с. 161; 875, т.ІІ, с.98; 531, с.536, 560; 578, т.ІѴ, с.275; 868, с.59-60].

Наприкінці досліджуваної історіографічної доби на користь протилежної точки зору було висунуто деякі вагомі аргументи. Зокрема, було звернено увагу на родинні зв’язки Олельковича (який був не тільки двоюрідним племінником Казімераса, а ще й правнуком Витаутаса і кузеном Івана ІП), а також на те, що десятьма роками пізніше він брав участь - фатальну для себе - в “змові князів*". Виходячи з цього, Ф.Папе визнав за краще утриматися від судження стосовно того, чи був приїзд Михайла попередньо узгоджений із його зверхником [2036, s.38-39]. А.Прєсняков вказав на складнощі, з якими, на його думку, зустрілася

тоді литовська дипломатія. План Олельковича (одного з чільних представників православних магнатів ВКЛ) полягав у створенні в Новгороді намісництва, яке міг обіймати лише князь-“схизматик”. Це не відповідало інтересам Казімера­са, головним завданням внутрішньої політики якого була якраз боротьба з гру­пою панівного класу, репрезентованою Михайлом. З іншого боку, без участі останньої вел. князь не міг успішно реалізувати будь-які плани щодо Новгорода [1432, c.432]^s52.

Що ж до причин від'їзду Михайла з Новгорода, то в більшості літописів вказується на появу в нього нових планів, породжених смертю в Києві Семена Олельковича [74, с.237; 78, с. 191; 93, с. 189; 99, с.162-163]. “Книга степенна” на­томість констатує розрив між князем та провідницею прихильників новгород­ської незалежності Марфою Борецькою [90, пол.2, с.534]. (Софійський І літопис приписує Марфі й бажання одружитися з литовським паном [78, c.5]). Протя­гом досліджуваної доби зустрічаємо переважно посилання на першу з названих обставин; так вважали, зокрема, М.Костомаров, М.Грушевський [930, с.105; 578, τ.IV, с.270, 275]⁸⁵∖

⁸³¹ Таку вимогу містила литовсько-новгородська угода, про яку йтиметься нижче.

⁸³² Частина польських істориків (О.Галецький, А.Прохаска) продовжувала обстоювати погляд на Олельковича як намісника Казімераса [1913, t.I, s.410; 2089, s.l28]; Я.Натансон- Леський при цьому вважав, що вел. князь вислав Михайла сюди, щоб позбутися його прису­тності у ВКЛ [2028, s.55]. Погоджуючись із ними, ЛКолянковський у той же час твердив, що князь самовільно залишив Новгород на звістку про смерть брата Семена, сподіваючись за­йняти його місце в Києві [1952, s.310]. Ф.Конечний обстоював думку, згідно з якою прибуття Михайла не було виконанням волі Казімераса [1966, s.75].

До початку 50-х рр. у радянській історичній літературі абсолютну перевагу мав по­гляд на Михайла Олельковича як литовського намісника в Новгороді [1159, с. 137-138; 1158, с.160; 1102, с.75; 1731, ч.І, с.364]. Найбільш рішуче заперечив це К.Базилевич. На його гад­ку, немає підстав пов’язувати приїзд князя з укладенням угоди між Казімерасом і Новгоро­дом; до того ж кандидатура Олельковича на намісництво навряд чи була бажаною для госпо­даря [304, с.9І, 94]. Аргументи Базилевича визнали переконливими Г.Вернадський, A.Xopo- шкевич, Р.Скринніков [480, с.56, 309, прим.27; 1716, с.78; 1532, с. 10]; однак більшість дослі­дників (Л.Черепнін, Я.Лур'є, !.Греков та ін.) продовжувала дотримуватися традиційної точки зору [1730, с.855-856; 1І20, с.129, 137; 556, с.158, 179; 554, с.137-138; 1421, с.ЗЗЗ; 766, с.47; 821, с. 140]. Суперечливі погляди були висловлені Ю.Алексєєвим: підтримавши гіпотезу Ба­зилевича, він водночас вважав, що сам приїзд Михайла все ж був погоджений з Казімерасом [258, с.93, прим.47], а двома роками пізніше визнав, що Олелькович був висланий ним [257, с.72-73].

Вважаючи дану проблему вельми складною для розв’язання, зауважу лише, що йому може сприяти ретельніше дослідження і врахування взаємин Михайла Олельковича з госпо­дарем до його приїзду в Новгород, а не подій по смерті Семена, зокрема и ‘'змови князів’*.

^х33 Сумнів у тому, що поштовхом до виїзду Михайла стала смерть брата, висловив К.Базилевич [304, с.95-98]. Г.Вернадський припустив, що угода Новгорода з Казімерасом (яка, на його думку, була укладена в лютому 1471 р.) могла стати причиною невдоволення й від’їзду Олельковича [480, c.58]. На думку І.Грекова, князь зрозумів безперспективність сво­го перебування тут [556, с. 180]; також цей дослідник підтримав здогад Л.Колянковського, згідно з яким даний вчинок став наслідком порозуміння Михайла з Москвою [1952, s.310, 347-348, 350, prz.3; 556. с. 179-180, 189]. Ю. Алексеев надає перевагу версії “Книги степен- ноГ. вважаючи, що Борецькі пішли на розрив із Олельковичем, бажаючи мати справу безпо-

Дуже велику увагу в літературі було приділено соціальному складу при­бічників BKJl та Москви у Новгороді в 1470-1471 рр. Свідчення джерел з цього приводу суперечливі. Наприклад, у Типографському літописі твердилося, що права Івана ПІ тут обстоювали широкі маси населення - “земстии люди” [93, с.189]; з іншого боку, визнано, що “многие” належали й до протилежного сто- ронництва [89, пол.1, с.288; 93, с.189]. Однак уже в зводі 1472 р. ситуацію зо­бражено навпаки, відповідно до офіційної точки зору: “лучший”, статечні нов­городці тут виступають за збереження старовини, тобто визнання зверхності московського вел. князя. Що до прихильників “короля”, то ними названі Боре­цькі, які нібито наймали “худых мужиков вечников”, “злых тех смердов, убиицъ, uιwιuuκoβ и прочих безъименитых мужиков” [88, с.225-227; 94, с.284-286; 80, с.159-160; 82, т.ХП, с.126,129; 91, ч.І, с.475-476; 36, с.63].

Другий варіант зберігав загальне визнання протягом XVIIl - першої по­ловини XIX ст. Про підкуп “черні” і тяжіння до Москви “кращих”, “розсудли­вих” людей писали В.Татіщев, М.Щербатов, П.Сумароков, Н.Карамзін, Н.Арци­башев, В.Пассек [1600, τ.Vl, с.30-31; 1797, т.ІѴ, ч.П, с.38-40; 1594, с.263, 273- 274; 819, т.ѴІ, с.19-20, 23; 294, т.П, кн.ІѴ, с.12; 1313, с.79, прим.2; 1312, с.150, 177]. Утримався від суджень з приводу соціального характеру новгородських “партій” С.Глінка; І.Кайданов зауважив, що бік Литви тримав “народ” [813, с.97]. На думку Н.Полсвого, зближення з ВКЛ відповідало економічним інтере­сам купців; іншою верствою, зацікавленою в цьому, було новгородське духо­венство, тоді як місцева аристократія орієнтувалася на Москву [1417, τ.V, с.459, 462].

Здається, першим, хто виразно виступив проти офіційного погляду, запо­чаткованого московськими книжниками, був С.Соловйов. Не заперечуючи мо­жливості підкупу Борецькими частини нижчих верств [1565, с.85; 1559, кн.ІІІ, с. 14-15], він одночасно твердив, що прихильниками Литви була переважно нов­городська аристократія ~ бояри, тоді як Москви - народні маси [1559, кн.ІІІ, с.10, 14, 20]. Слідом за своїм вчителем пішов і Г.Карпов. Більше того, була спроба підвести під цей погляд теоретичне підґрунтя. Як уже зазначалося, Co- ловйов розцінював литовсько-московську боротьбу за Новгород як протистоян­ня “старої” і “нової” Русі; це саме становило й сутність подій 1470-1471 рр. [1565, с.77, 83, 85, 87, 97]. Карпов же оголосив і ВКЛ, і Корону, й Новгород, з огляду на їхній аристократичний устрій, “представниками середньовіччя”; при цьому він проводив паралель між республіканським ладом Новгорода і такими історичними феноменами, як козацтво і польський сейм. Москва ж, на його по­гляд, уособлювала “нові державні засади”, що полягали у відокремленні держа­вних та особистих інтересів; Карповим вживався навіть термін “мужицька дер- жава” [834, ч.І, с.2,47,49, ч.П, c.20,1 12]^8m.

середньо з Казімерасом [258, с.95-96, прим.54; 257, c.73]; подібної думки дотримується й Р.Скринніков [1532, с.Н].

⁸³⁴ Твердження щодо “безстановості” Московської держави (М.Владимирський-Буда- нов), її базування на “демократичному підгрунті” народних мас (LJlanno) [488, с.225-226; 1019, с.111] вельми характерні для російської історіографії. Такої ж думки були Є.Бєлов та

Щоправда, найближчими десятиліттями старий погляд продовжував ко­ристуватися довірою. Зокрема, дехто (В.Вешняков, А.Нікітський, !.Беляев) бук­вально сприймав зображення сучасником подій, митрополитом Філіппом, при­хильників Литви “молоддю”, а Москви - “поміркованими” громадянами, “пар­тією старого порядку” [484, с.147, 149; 1271, с.8, 22-23; 360, с.498-504, 515]. Непослідовним було визначення складу “патріотичної партії” М.Костомаровим. Він то схилявся до того, то до неї входили переважно бояри й купці [930, с.95], то вважав, що їх у “литовській” партії було небагато, а останню натомість скла­дали Борецькі та більшість простолюду, яка потрапила під їхній вплив [930,

с. 96-97, 101, 104, 119, 121; 901, с.255-256]. Останню тезу частково прийняв Є.Бєлов [352, с.161-162]. Різко заперечив Костомарову А.Гільфердінг, не пого­джуючись як із визначенням пролитовського сторонництва в якості патріотич­ного⁸'³, так і з тим, що його основу складали низи населення [518, с.444].

На думку !.Лашнюкова, прихильників Казімераса, природно, очолювали бояри, але останніх підтримувала (причому не завдяки підкупу) частина прос­того народу, роблячи дану “партію” досить численною [1036, с.7-9]. В.Сергіе- вич вказував на відсутність єдності серед боярства [1520, с.306]. Д.Іловайський спочатку вважав, що московський бік тримала “землевласницька аристократія” [780, с.651]. Згодом він вагався, чи за Івана III виступала заможна частина нов­городців, чи міська біднота, вірячи одночасно в підкуп “черні” Борецькими [782, т.П, с.376,438].

Традиційна точка зору, співзвучна з офіційною позицією московського уряду, подеколи висловлювалася й надалі (наприклад, К.Бестужевим-Рюміним, А.Екземплярським [385, т.П, вып.1, с.146; 726, τ.I, c.200]). Спочатку так вважав і Й.Малиновський [1194, ч.І, с.54-55], проте згодом прийняв концепцію Солов­йова [1197, с. 119]. Заслуговує бути відзначеною суперечливість поглядів з цьо­го приводу Н.Рожкова [1464, с. 154-155; 1466, с.З І; 1463, ч.П, вып.1, с.101; 1465,

т. ПІ, с.317-318, 338].

Від останньої третини XIX ст. твердження, згідно з яким у 1470-1471 рр. в Новгороді прихильниками орієнтації на ВКЛ виступали переважно аристок­рати, тоді як серед мас панували промосковські настрої, здобуває безумовну перевагу. Раніше це стає помітним у працях популярного характеру [1792, с.14; 432, с.237; 433, с.52; 1649, с.56; 524, с.54]. До такої ж думки схиляється й низка поважних дослідників - М.Владимирський-Буданов, Є.Голубинський, В.Клю- чевський, В.Пічета, С.Платонов, В.Іконніков, А.Прєсняков, Є.Шмурло, С.Тома-

низка інших дослідників. С.Платонов вважав московський лад, на противагу польському, од­ночасно абсолютистським і демократичним [1394, с. 190, 426]; характеризував його як "суво­ро-монархічний і демократичний” М.Присьолков [1438, с.99].

Що до закидів на адресу усгрою BKJl у вірності середньовічним засадам, то варто хо­ча б згадати, що ліквідація "‘удільного” ладу тут відбулася раніше, ніж у Москві. Якщо ж слі­дувати критеріям, запропонованим Платоновим, то. наприклад, монархія Ахеменідів видава­тиметься демократичнішою за Афінську республіку.

^х55 Згодом подібну до костомаровської характеристику (“захисники волі Новгорода”) дав місцевим прибічникам Литви В Ikohhikob [778, с.200, прим.5, с.224].

шівський (за формулюванням останнього, прибічниками Казімераса були ^нов­городські патриції") [492, с.89; 531, с.536; 874, с.86; 875, т.П, с. 103; 1370, с.380; 1365, с.ЗЗ; 1359, с.79-80, 93-94; 1394, с.157; 779, т.П, кн.1, с.608; 1432, с.432; 1781, [т.2], с.22; 1639, с.] 38]. Таким чином, у російській історичній літературі нового й новітнього часу магістральний напрям еволюції поглядів з даної про­блеми був протилежним тому, який спостерігався в літописних пам’ятках: від середини XIX ст. на зміну “аристократичному" баченню подій приходить “де- магогічне”^кЛ

Наступний комплекс проблем, що жваво обговорювався в літературі, по­в’язаний із вже неодноразово згаданою угодою, укладеною між BKJl та Новго­родом. Її текст було виявлено в обозі новгородського війська після його роз­грому Іваном III на р. Шелоні (14 липня 1471 р.). Договір передбачав прийняття від Казімераса православного намісника “//я Городище” (згадаймо, що вел. князь домагався цього ще в 1444 р.). Литовсько-руський господар, зі свого бо­ку, зобов’язувався захищати Новгород від Москви, якщо не вдасться досягти примирення між ними. Окремо наголошувалося, що ані в Новгороді, ані будь- де в новгородських землях не муруватимуться католицькі храми; право ж вирі­шувати, де - в Києві чи у Москві - відбуватиметься поставлення архієпископа, залишалося за новгородцями [6, №87, с.62-64; 64, №30, с.77-80; 22, №77, с.129- 132].

Грамота не містить дати. Вказівкою може слугувати фігурування в тексті імені архієпископа Феофіла, якого було обрано 15 листопада 1470 р. Зазвичай,

⁸³⁶ Природно, останнє продовжувало панувати в російській історіографії й за радянсь­кої доби. Це доводить хоча б перелік (далеко не повний) його прибічників: Б.Греков, В.Мав- родін, М.Тихомиров, К.Базилевич, А.Зімін, !.Греков, А.Сахаров, В.Янін, !!.Казакова, Ю.Але­ксеев, В.Каргапов [545, стб.551; 64, с.25; 1159, с.78, 138, 140, 142; 1630, с.108; 304, с.89; 793, с.134; 65, с.260, 262, 265; 1806, с.80; 556, с.177; 1509, с.63; 1510, с.719; 1827, с.346; 808, с. 163; 260, с.118; 824, с. 146]; такої ж точки зору дотримувався й Г.Вернадський [478, с.291; 480, с.50-51, 64]. Цілком у дусі офіційного літописання Алексеев доводив, що не може йтися про підтримку низами суспільства як соціальною групою орієнтації на ВКЛ; її поділяли лише “наймити” Борецьких [258, с.82, 94, прим.49].

Втім, подеколи лунали й тверезіші голоси. Так, Л.Черепнін підкреслював, що, за свід­ченням усіх джерел, ініціатива союзу з “королем” вийшла від боярства, але ухвалене це рі­шення було вічем. Отже, й частина “народу” обстоювала самостійність рідного міста, при­чому не за гроші, а спонукана “утопією вічевої демократії”. Пов’язували Новгород із ВКЛ і економічні (торгівельні) інтереси [1730, с.856-861, 863]. Цей дослідник (підтриманий Г.Бур- деєм) вважав спрощеним погляд своїх колег, які ототожнювали прогресивність, демократич­ність ідей та поглядів із промосковською орієнтацією їхніх носіїв [1730, с.527; 442, с.211- 212]. Поширеність у низах новгородського суспільства сильної прив’язаності до вічевого устрою визнавалася й В.Бернадським. Очевидною вважав він і відмінність зовнішньополіти­чних орієнтацій різних груп аристократії. Що ж до звісток про підкуп “черні”, то своя “кліє- нтела’’, на думку Бернадського, була не тільки у Борецьких, а й у їхніх ворогів. Нарешті, ве­ликим лишалося й “болото” з невизначеними політичними симпатіями [373, с.274, 276, 278, 294-295]. Проти спрощеного підходу до даної проблеми виступав Я.Лур’є [1125, с.209; 1121, с.95]. Останнім часом проти погляду, згідно з яким прибічниками Литви були переважно бо­яри, висловився (хоча й побіжно) Р.Скринніков [1530, с.342].

від першої публікації тексту угоди, її прийнято позначати 1470-1471 рр. [6, прим.38, c.5]; більш докладно датувати договір важко. Що ж до його оцінки, то дослідниками зверталася увага як на суто політичний бік даної проблеми, так і на співвідношення умов даного трактату з попередніми, укладеними Новгоро­дом із московсько-владимирськими вел. князями. Відповідно до свого бачення ^російської'' історії, Н.Карамзін оголошував угоду новгородців з Казімерасом ‘"зрадою”, “порушенням корінних державних законів, що грунтуються на при­родному праві” [819, τ.VI, _jc.20, 27]. Звісно, згодом подібна точка зору мусила поступитися місцем реалістичнішій: наприклад, М.Владимирський-Буданов за­уважив, що маємо справу з такою саме пам’яткою міжнародного і державного права, якими були всі угоди Новгорода з князями [140, вып.І, с.187, прим.1]. А.Прєсняков зауважив з цього приводу: “Спроба перенести князівську владу на литовського великого князя була, поза сумнівом, корінною і сміливою новацією однієї з новгородських партій” [1432, с.435]. “Унією” йменував литовсько- новгородський договір М.Максимейко [1167, с.7]⁸³⁷.

За оцінкою Н.Устрялова, а пізніше - Д.Іловайського, умови угоди новго­родського уряду з Казімерасом були практично ті ж самі, що і з московськими князями (виключаючи, природно, пункти, які стосувалися гарантій православ­ній вірі) [1668, ч.П, с.9; 782, т.П, с.438-439]. Втім, уже С.Соловйов вказав на ни­зку умов, що обмежували прерогативи литовського вел. князя в Новгороді, на­самперед у фіскальній сфері. Певне ідеологічне навантаження мало нести й іме­нування себе новгородцями “мужами вільними”. Отже, підсумував Соловйов, умови угоди з BKJI були явно вигідними для республіки [1559, кн.Ш, с.15; 1567, с.294]⁸³⁸. Подеколи, щоправда, траплялися й твердження про нібито ба­жання Новгорода увійти до складу BKJI [993, с.76].

Далеко не всі дослідники погоджувалися бачити в даному документі до­вершену угоду. Ще !.Беляев у 60-х рр. XIX ст. зауважив, що залишається неві­домим, чи був договір із Новгородом ратифікований Казімерасом [360, с.506]. Однак тоді це лишилося практично непоміченим у літературі, і загальноприй­нятий погляд не похитнувся до початку XX ст. [875, т.П, с.94; 531, с.538; 1167, с.7], коли Ф.Папе відродив здогад Беляева і навів аргументи на його користь. Як уже зазначалося, Папе акцентував увагу на недружніх, з його точки зору, взає­минах із Казімерасом Михайла Олельковича, і мав сумнів, чи з волі вел. князя останній прибув до Новгорода. Що ж до аналізованого акту, то, на переконання польського вченого, він являв не угоду, а лише запропонований новгородською стороною проект. На доказ цього Папе підкреслив наступні обставини: "‘проти­вень” відомої нам грамоти відсутній у Литовській Метриці; в тексті немає дати;

^jπ7 П.Урбан запропонував визначити зв'язок, встановлений тоді між Новгородом і ВКЛ, як персональну унію [1663, с.36]. Видається, однак, що спроби кваліфікувати серед­ньовічні угоди в термінах модерного державного права є малопродуктивними; матеріал на­ступного розділу дасть змогу наочно пересвідчитися в цьому.

^x5s На обмеженні, порівняно з московськими попередниками, прав Казімераса щодо Новгорода акцентували увагу й радянські дослідники Л.Черепній та В.Бернадський [1731, ч. І. с.364, 368; 373, с.272].

нарешті, певні сумніви дослідника викликали деякі особливості стилістики до­кументу. Ви щеви кладеній точці зору Папе зберігав вірність до кінця життя [2036, s.39-40; 2040, s.585; 2039, s.368-369].

Висловлений погляд одразу ж зустрів жорстку критику. Не погодилися з ним (зокрема, в рецензіях на монографію Папе) А.Прохаска й Б.Бучинський [2110, s.304; 448, с. 153; 450, т.ХС, с.6]. Безпідставним вважав цей здогад і М.Грушевський. Більше того, він слушно наголосив на тому, що твердження Папе цілком відповідає його тенденції всіляко виправдовувати пасивну східну політику Казімераса і, зокрема, ненадання ним допомоги Новгороду в 1471 р. [578, т.ІѴ, с.275, прим.1]. Аналогічною була точка зору з даної проблеми А.Прєснякова [1432, с.433]⁸⁵⁹.

Як би там не було, Новгород не отримав від Казімераса в 1471 р. допомо­ги, на яку сподівався. Наслідком поразки на Шелоні стало відновлення визнан­ня московської зверхності, що й зафіксувала Коростинська угода від 11 серпня. Нею, зокрема, заборонялися зносини республіки з ВКЛ, а також прийняття ли­товсько-руських князів; особливо наголошувалося на тому, що поставлення ар­хієпископа має здійснювати московський митрополит [126, ч.І, №20, с.26-30; 6, т.1, №91, с.66-69; 22, №26-27, с.45-51; 74, с.128].

Не спостерігалося істотних розбіжностей у визначенні причин пасивності Казімераса в 1471 р. Як і стосовно його східної політики в цілому, вказувалося на зайнятість литовсько-руського господаря династичними справами на проти-

^s39 Різні думки з цього приводу висловлювалися протягом 1920-30-х рр. у польській історичній літературі. Невизначену позицію зайняв О.Галецький [1913, t.l, s.410, prz,3]. Гіпо­тезу Папе підтримали Я.Натансон-Леський, Ф.Конечний [2028, s.55; 1966, s.86-87, 139], тоді як інші дослідники (Л.Колянковський, К.Ходиницький) продовжували вважати, що в 1470 чи 1471 р. було укладено угоду ВКЛ із Новгородом [1952, s.310-311; 1884, s.401-403].

В радянській історіографії до початку 50-х рр. аналізовану грамоту також трактували (зокрема, В.Мавродін, М.Тихомиров, Л.Черепнін) як довершену угоду [64, с.77; 1159, с.137, 194; 1158, с.160; 1624, с.114; 1731, ч.І, с.363-369, ч.2, с.336, 340]. Підкресливши недружність взаємин Казімераса з Михайлом Олельковичем, К.Базилевич вважав, що після від’їзду остан­нього, в квітні-травні 1471 р., було укладено даний договір. Щоправда, при цьому дослідник визнав, що вел. князь міг не встигнути ратифікувати угоду [305, с.70; 304, с.91-98, 197]. (Тієї ж думки, що й радянські вчені, дотримувався Г.Вернадський [480, c.58]).

На погляд А.Зіміна, йдеться про проект, який постав після виїзду Олельковича з Нов­города [65. с.245-247, 260; 750, с.324-327]. Його підтримали А.Хорошкевнч, Я.Лур'є [1716, с.78; 1121, с.90; 1123, с.152, 154]; такий погляд зустрічається і в сучасній українській та ро­сійській літературі [1532, с.11-12; 1530, с.186; 807, с.1]. Взаємовнключні точки зору з цього приводу було висловлено Ю.Алексєєвим [261, с.256; 260, с.117-118; 258, с.96, прим.55]. Бі­льшість радянських істориків (Л.Черепнін, В.Бернадський, !.Греков, В.Буганов, В.Каргалов) вважала, однак, що йдеться про угоду, а не лише її проект [1730, с.404, 861; 373, с.270-273; 556, с.176, 183; 434, с.259; 1641, с.51; 821, с.140-141; 824, с. 146-147]. Такої ж думки дотриму­ється В.Янін [1825, с.5, 54, 76, 140, 177]. Видається, що вони мають рацію, оскільки аргумен­ти, наведені Папе, не виглядають надто переконливими, а його послідовники не додали до них нічого суттєвого.

лежному напрямі, в Чехії та Угорщині, до серпня 1479 р.^[840] Так вважали, зокре­ма, Н.Полєвой, С.Соловйов, А.Нікітський, Г.Карпов, Б.Бучинський [1417, τ.V, с.457, 464-465; 1559, кн.ІЇІ, с.89-90; 1271, с.32; 834, ч.І, с.61; 450, т.ХС, с.7-8]^[841]’.

Страти та депортації провідників “литовської” партії, однак, не знищили її цілком. Деякі сліди її існування в найближчі роки відбилися в джерелах; про­те ініціатором конфлікту 1.478 р., що остаточно поклав край волі Новгорода, ви­ступив сам Іван III. Приводом було обрано те, що новгородські посли начебто назвали московського вел. князя “государем” (замість традиційного “госпо­дин”). Віче, однак, відмовилося визнати цю “новину”, що й дало Іванові бажа­ний мотив. ЗО вересня він оголосив війну Новгороду, а в листопаді московські війська, посилені тверськими та псковськими контингентами, розпочали облогу міста. Під час переговорів Іваном III було заявлено вимогу, згідно з якою його влада в Новгороді мала стати аналогічною з тією, яку він мав у “Низовській зе­млі”; зокрема, скасовувалися віче та інститут посадників. Зрештою, провідники новгородської політики мусили погодитись на це, і 13 січня 1478 р. було укла­дено відповідну угоду^[842]. Після цього з Новгорода було вислано низку бояр, зо­крема й Марфу Борецьку, а також вилучено тексти всіх попередніх угод з ВКЛ.

Треба зазначити, що в літописних згадках про ці події останні не розгля­даються як наслідок пролитовської орієнтації новгородської політики. Зате ціле оповідання про тодішню спробу повстання проти влади Івана III і контакти змовників з Литвою знаходимо у В.Татіщева [1600, τ.VI, с.67-68]. Переважна більшість дослідників (зокрема, й М.Костомаров) некритично сприйняла цю ін­формацію [930, с.133-134]. Так, І.Бєляєв здогадувався, що в 1478 р. відбулося “природне” посилення прибічників Казімераса, оскільки до них приєдналася те­пер і та поміркована частина суспільства, яка дорожила новгородською волею [360, с.569-571]. На його думку, бік Литви тримав і архієпископ Феофіл, оскіль­ки роком пізніше за звинуваченням у зносинах з нею відбулися нові страти і “виводи” бояр; було арештовано (9 січня 1480 р.) і вислано й самого Феофіла [74, с.133-134, 152]. З іншого боку, вже тоді А.Нікітським було висловлено не­довіру до повідомлення Татіщева щодо зв’язків Новгорода з литовським вел. князем як причини походу 1478 р. [1270, с.126]^[843].

Династично-легітимістська оцінка підпорядкування Іваном IH Новгорода як повернення до освяченої століттями “старовини”, згодом порушеної новго­родцями, була започаткована московськими книжниками. Вона широко при­ймалася і в новій російській історіографії; досить згадати хоча б твердження С.Соловйова, 'згідно з яким “протягом багатьох століть великі князі не користу­валися своїми правами, а новгородці, користуючись сучасним, забули і про ми­нуле, і про майбутнє” [1559, кн.ІП, с.24], Втім, протягом досліджуваної історіо­графічної доби зустрічаємо й приклади менш ідеалізованого бачення тодішніх дій московського уряду. Факт переважно насильницького приєднання Москвою інших руських земель констатував М.Костомаров. Як “завойовницький” визна­чав його характер А.Прєсняков; на його думку, це є справедливим навіть для тих випадків, коли вдавалося уникнути власне військових зіткнень. Доказами цього Пресняков вважав перегляд місцевих правових норм, “виводи” населен­ня, що широко практикувалися в Новгороді, а згодом у Пскові [1431, с.78]^[844].

Полишення Казімерасом свого союзника напризволяще дало певний про­стір для здогадів у жанрі “альтернативної історії”. Костомаров висловив при­пущення, згідно з яким допомога Новгороду з боку BKJI могла б надати цілком іншого напряму східноєвропейській історії [932, с.75-76; 927, с.16, 33]. Йому заперечив Г.Карпов, який трохи пізніше став постійним опонентом українсько­го історика (щоправда, переважно з проблем доби Богдана Хмельницького). Карпов обстоював традиційне для російської історіографії телеологічне бачен­ня процесу підпорядкування Москві решти великоруських державних утворень [834, ч.І, с.58]. Неминучим, з огляду на внутрішню боротьбу, вважав падіння республіки С.Платонов; на його думку, якби її незалежність не була ліквідована Московською державою, то це зробила б південна сусідка Новгорода [1394, с.126]. На тяжіння новгородської “черні” до Москви як на фактор втрати само­стійності вказував і Н.Рожков [1466, с.31].

Дієвість такого чинника, як православна релігія, у визначенні підсумку литовсько-московського суперництва в Новгороді підкреслював М.Щербатов [1797, τ.V, ч.П, с.228]. Натомість Н.Карамзін не приділив уваги ролі право­слав’я в цих подіях, за що й зазнав критики з боку С.Соловйова [1560, с. 127], який поділяв позицію Щербатова [1565, с.81-82, 86; 1559, кн.Ш, с.9-10]. З двома останніми була згодна значна кількість російських дослідників, наприклад, В.Іконніков, МЛрисьолков [778, с.224; 1438, с.158]^[845]. Згідно з формулюванням М.Драгоманова, Іван намагався надати війні проти Новгорода “характер хрес­тового походу” [689, с.9].

Вже було зазначено, що більшістю істориків визнавалася більша значи­мість для Новгорода економічних зв’язків із “Низовською землею”, ніж з Ли­товською Руссю. Наголошувалося й на безпосередній ролі економічних факто­рів у остаточній перемозі Москви в боротьбі за Новгород. Найбільш активно обстоював цю точку зору Н.Рожков [1464, с.158; 1466, с.31; 1463, ч.ІІ, вып.1, с.81; 1465, τ.III, c.318]; його підтримали А.Прєсняков, МЛюбавський, Й.Мали- новський [524, с.54; 1432, с.436; 1143, с.241; 1197, c.l 19]^[846].

Підсумовуючи, зазначу, що за докладністю розробки історія литовсько- новгородських взаємин поступається хіба що стосункам ВКЛ із Москвою. Це пояснюється як інтенсивністю контактів цієї республіки з Литовсько-Руською державою, так і, безумовно, збереженням пам’яток місцевої літописної традиції як надзвичайно важливої складової джерельної бази. Поза сумнівом, особливо­сті державного ладу Новгорода також спричиняли підвищений інтерес до його політичної історії, насамперед до спроб зберігати баланс між литовськими і мо­сковськими впливами. Однак чи не в більшості випадків (особливо в працях ро­сійських істориків) спостерігалося явно тенденційне, упереджене ставлення до цього державного утворення як начебто репрезентанта “віджилого”, “середньо­вічного” ладу, перепони на “прогресивному” шляху нащадків Івана Калити; по­деколи подібним чином характеризувалося й ВКЛ. Найбільшого впливу сто­ронніх (політичних та ідеологічних) чинників зазнало дослідження останніх ча­сів самостійності Новгорода. Як зазначалося, надзвичайний інтерес становить еволюція панівних уявлень щодо соціального складу тодішніх пролитовської та промосковської партій; при цьому перевагу явно здобувала “народолюбна”, а точніше - демагогічна й популістська концепція. (Майже абсолютне панування в літературі вона отримає вже за радянської доби).

5. Псков

Історія політичних взаємин із ВКЛ Пскова значно бідніша на помітні по­дії в порівнянні з його “старшим братом” - Новгородом. Вплив на литовсько- псковські контакти справляли переважно два фактори: стосунки цієї республіки з Лівонією (саме цей напрям був найважливішим у зовнішній політиці Пско­ва^[847]) та її змагання за унезалежнення від Новгорода. Це стає помітним від са­мого початку: наприклад, у 1228 р. псковичі уклали оборонний союз із Орде­ном [106, вып.ІІ, с.79; 73, с.43; 53, с.66, 271; 84, стб.349-350]. Хоча літописи згадують про його спрямованість лише проти Новгорода, де тоді князював Яро­слав Всеволодович, дуже ймовірно, що рицарі, зі свого боку, сподівалися на допомогу від Пскова проти Литви. Згадаймо, що 6 роками раніше литовці обі­цяли збройно допомагати новгородцям проти Ордену. Доказом анти литовської спрямованості-угоди 1228 р. може слугувати й участь псковського загону на боці лів’онців у фатальній для останніх битві проти військ Міндаугаса під Шау- ляєм 22 вересня 1236 р. (Природно, цю допомогу Ордену було надано без нара­ди з Новгородом).

У розділі І вже розглядалися деякі аспекти князювання у Пскові в 1266- 1299 рр. Даумантаса - одного з провідників змови проти Міндаугаса 1263 р., змушеного згодом до політичної еміграції з остраху перед Вайшвілкасом. На переконання А.Прєснякова, саме за тривалого перебування тут цього (згодом канонізованого) князя суттєво зміцнюється самостійність Пскова [1432, с.72].

Наступний період активізації литовсько-псковських стосунків припадає на добу правління Ґедімінаса. Зокрема, в 1322-1323 рр. один із найвпливовіших вельмож ВКЛ, одружений з дочкою вел. князя, староста гродненський Давид очолював псковські війська в боротьбі проти лівонських рицарів і данців [106, вып.І, с.15-16, вып.ІІ, с.22, 89-90; 53, с.97, 339, 457; 86, стб.63-64]. Природно, це зближення з Литвою сприяло подальшому охолодженню взаємин Пскова з Нов­городом: даною обставиною А.Нікітський пояснював укладення в 1323 р. нов­городсько-лівонського союзу, спрямованого проти ВКЛ і Пскова [1269, с.102- 103]. Слідом за Н.Полєвим, він звернув увагу на істотну підтримку, яку Ґедімі- нас надавав незалежницьким прагненням псковичів [1417, τ.IV, с.321, 362; 1269, с.208]. На переконання Д.Багалія, відколи тут з’явилися князі з Литви, розрив із Новгородом став лише питанням часу [303, с.367].

Істотним етапом на шляху Пскова до самостійності стало князювання тут Олександра Михайловича в 1327-1337 рр.^{[848] [849] [106, вып.І, с. 17, вып.П, с.23, 92]; особливий відбиток на цей факт накладали відверто ворожі взаємини цього князя з ханом Узбеком та Іваном Даниловичем московським. З іншого боку, звертають на себе увагу тісні стосунки тверського вигнанця з Ґедімінасом. Осо­бливо кладуть акцент на залежність Олександра від Литви джерела новгородсь­кого походження [53, с.343; 74, с.51-52; 77, с.218-219; 86, стб.67]. Тодішнє зближення Пскова з Тверрю (в особі Олександра Михайловича) А.Прєсняков пояснював їхніми стосунками з Литовсько-Руською державою і ворожістю до Москви і Новгорода. Таким чином, псковичі прийняли князя, що зв’язував їх не з Великим княжінням Владимирським, а з ВКЛ [1432, с.140-141]844. Яскравою ілюстрацією цього стало посольство 1331 р. на Волинь до митрополита Феогно- ста ",om князя Александра изъ ПЛескова, и от Гидемона и от всех князей Лито- вьскых, и приведоша с собою Арсенъя, хотяще его поставити на влады чство в Псковъ, не поставивше Новгород ни во что же, възнесшеся высокоумъемъ сво­имъ”. Проте спроба здобути церковну самостійність виявилася невдалою, що не без втіхи занотував новгородський літописець: “..,но Бог всегда низлагаетъ вы- сокоумъныя мысли, занеже Псковици изменили крестное целованье к Новугоро- ∂v_t и посадили у себе князя Александра на столе из Литовъскъія рукъГ [53, с.343-344; 74, с.52; 77, c.2*l9; 86, стб.67-68; 135, с.55; 92, с. 104; 79, c.203].}

Після здобуття верховної влади у BKJI Альгірдасом політична лінія сто­совно Пскова істотно не змінилася. Зближення між ними відбулося ще на поча­тку 1340-х рр. Безпосереднім поштовхом до цього стала загроза місту' від лівон­ських рицарів. Прохання псковичів до Новгорода про допомогу (1342 р.) було проігнороване “старшим братом” (щоправда, новгородські джерела заперечу­ють дану обставину); в цих умовах вони звернулися по захист до майбутнього литовського вел. князя. Альґірдас разом із Кястутісом та старшим сином Андрі­єм вирушив до Пскова. Проте значних успіхів литовсько-руські війська не до­моглися; до того ж тут загинув двоюрідний брат Альгірдаса і Кястутіса, син по­лоцького князя Вайнюса Любко. Запрошення псковичів хреститися і княжити у них Ґедимінович відкинув, запропонувавши замість себе Андрія. Останнього було охрещено і прийнято на княжіння [106, вып.І, с.18-19, вьш.П, с.24-25, 93, 95-96; 53, с.354; 86, стб.75-76].

Сподівання псковичів, однак, не виправдалися. Незабаром Андрій поїхав до батьківського володіння - Вітебська, а згодом до Полоцька, де звільнився князівський стіл. Його намісником залишився литовський князь Юрій Вітовтс- вич^8э0. Якщо приймати традиційне датування Болотовської угоди, то її можна розглядати як спричинений від’їздом Андрія Ольґердовича компроміс із Новго­родом та Москвою. Загибель же популярного у Пскові Юрія Вітовтовича в 1349

р. під Ізборськом на певний час обірвала зв’язок із ВКЛ. Заява про те, що пско- вичі більше не визнають Андрія своїм князем, навіть викликала коротке “роз- мир’я”, від якого постраждали насамперед псковські й полоцькі купці.

Таким чином, на тривалий час Литовсько-Руська держава втратила вплив у Пскові. А.Прєсняков пояснював це тодішньою заклопотаністю Альгірдаса на­самперед “південними справами”, тобто боротьбою за галицько-волинську спа­дщину [1432, с.288]. За оцінкою А.Нікітського, литовська допомога Пскову вза­галі була незмінно незначною [1269, с.103-104, 291]. Дещо іншої гадки щодо взаємин ВКЛ із Псковом за правління Альгірдаса був В.Антонович. Він вважав, що протягом усього цього часу тут (нехай подеколи приховано) співіснували “литовська” і “новгородська” партії; при цьому останню, на думку українського історика, так саме правомірно визначити як “московську” [280, с.128; 272,

с. 114]. ^[850]

Очєечидно, до певної міри Антонович мав рацію. Адже, коли по смерті Альґірдаса (1377 р.) вільнюський стіл обійняв Йогайла, Андрій Ольґердович був змушений залишити Полоцьк і шукати прихистку в Пскові. За свідченням Віганда з Марбурга, його вокняжінню тут суттєво посприяв Орден [226, s.591]; з довірою до цього повідомлення поставився В.Данидевич [632, с.164]^[851]. Що­правда, у Пскові Андрій надовго не затримався і виїхав через Новгород до Мо­скви⁸’². Судячи з мовчання джерел, найближчими роками литовсько-псковські взаємини не були позначені жодними помітними подіями. У 1394 р., одразу ж після звільнення з ув'язнення, сюди повернувся Андрій Ольґердович. Того ж року він брав учасгь у війні, а згодом - у невдалих переговорах Пскова з Нов­городом. Разом із Андрієм тут перебував його син Іван. Кінець третьому кня­зюванню Андрія в цьому місті поклало погіршення взаємин Витаутаса з Моск­вою та рештою великоруських державних утворень: навесні 1399 р. він повер­нувся до ВКЛ, а в серпні загинув у битві на Ворсклі. Не виключено, що на виїзд Андрія могла вплинути й інша обставина. В Салінській угоді 1398 р., якою Ор­ден обіцяв допомагати Витаутасові в підпорядкуванні Новгорода, вел. князь прийняв на себе аналогічні зобов’язання стосовно рицарів у псковському пи­танні; можливо, про це довідалися в Пскові. Принаймні, С.Соловйов вважав, що саме зазначеною загрозою слід пояснювати появу тут, починаючи з 1399 р., мо­сковських намісників [1571, с.70].

Безумовний перехід Пскова від кінця XIV ст. до сфери впливу Москви є фактом, загальновизнаним у літературі [361, с.99; 1212, с.51]. Д.Іловайський та М.Любавський, подібно до Соловйова, визнавали, що давніша орієнтація псков­ських провідників на Литву змінилася промосковською внаслідок посилення останньої за правління Витаутаса і появи небезпеки з її боку [782, т.П, с.336- 337; 1143, c.249]. На думку ж А.Нікітського, у Пскові, на відміну від Новгорода, просто вже переконалися у неспроможності литовського уряду надавати респу­бліці бажану для неї допомогу.

У 1401 р. між ВКЛ і Псковом було відновлено “вічний” мир [106, вып.П, с.ЗІ]. Проте тривав він недовго, завдяки тому, що угода Витаутаса з Орденом у Рацьонжі від 22 травня 1404 р. розв’язала першому руки. В лютому 1406 р. ли­товсько-руський господар розпочав наступ на Псков [106, вып.І, с.28, вып.П, с.31-32, 111-112; 53, с.398-399; 105, с.460; 74, с. 196-197; 139, с.69], який призвів до конфлікту з Москвою. Влітку 1409 р. було досягнене примирення, укладене псковичами окремо від Новгорода [106, вып.П, с.35, 117-118; 53, с.401; 74, с.200; 86, стб.158; 100, с.32]. Є відомості, що після цього Витаутас збирався призначити до Пскова намісника [193, t.VI, №CCCLXXVIII, р.157-158]^[852].

Погіршення литовсько-псковських стосунків відбулося на початку 20-х рр. XV ст. У 1421 р. Витаутас, готуючись до війни з рицарями, висунув вимогу розриву миру з ними, укладеного Псковом 6 роками раніше; уряд останнього, однак, відповів на ці претензії відмовою [106, вьщ.ІІ, с.38; 431, с.436]. Після за­вершення конфлікту вел. князя з Орденом напруга у взаєминах зростала (протя­гом 1423-1425 рр.). Зрештою, звинувативши Псков у ненаданні йому допомоги проти німців, 29 червня 1426 р. Витаутас оголосив йому війну [106, вып.І, с.35- 37, вып.П, с.40-41, 121-123; 53, с.415; 139, c.73]; Лівонія зайняла при цьому ней­тральне становище. Бойові дії, однак, не були надто успішні для литовсько- руських військ і менше ніж за два місяці (25 серпня) завершилися перемир’ям.

Про взаємини ВКЛ із Псковом протягом громадянської війни 1430-х рр. відомо небагато. На межі 1431-1432 рр. місто визнало зверхність Швітрігайли на тих умовах, які містилися в угоді з його попередником [106, вып.П, с.43; 212, t.II, №1617, s.137; 193, t.XI, №1810, р.210]. Що ж до контактів з республікою Жигімантаса І, то про них нічого не відомо. Втім, Т.Нарбут, а згодом Б.Бучин- ський вважали a priori ймовірними добрі взаємини між ними [2024, LVlI, s.193; 324, с.72].

Прийшовши до влади у ВКЛ після вбивства Жигімантаса, Казімерас того ж року (ЗО грудня) уклав угоду з Псковом [118, №2, с.2-3; 4, т.І, №38, с.51-52; 64, №76, с. 143-145; 22, №335, с.321-322]. Нею, зокрема, передбачалося, що у випадку “розмир’я” між двома державами литовський уряд має надсилати гра­моту з оголошенням війни не до Москви чи Новгорода, а безпосередньо до Пскова; це мало стати підтвердженням незалежного статусу республіки.

З 25 серпня 1443 р. у Пскові княжив Олександр Васильович Чорторийсь- кий. Найімовірніше, приїзд сюди був його особистою справою, не пов’язаною з політикою Казімераса. В літературі віддавна було звернено увагу на промо­висту обставину: Чорторийським було складено присягу не тільки Пскову, а й Василеві II [106, вып.І, с.46, вып.П, с.47, 135]. За оцінкою !.Беляева, це мало сві­дчити про те, що князь Олександр був тут лише намісником, а отже, про само­стійність Пскова вже не могло йтися [361, с.290-291].

У 1447 р. Чорторийський облишив князювання у Пскові, прийнявши за­прошення новгородців [106, вып.І, с.48, вып.П, с.48, 137; 86, стб.190-191]. По­вернувся він 18 липня 1456 р., причому вже як “вільний” князь. Підтверджен­ням цього стало цілування ним хреста лише Пскову [106, вып.І, с.54, вып.П, c.49, I43]^fbo. Однак нормалізація псковсько-московських взаємин змушувала до зміни цього становища. Розв’язка настала 10 лютого 1460 р., після прибуття до Пскова Василя II разом із синами Юрієм та Андрієм. Вимогу московських кня-

^хм На думку Н.Масленнікової, всі литовсько-руські князі, які з’являлися в Пскові про­тягом XV ст.. не були репрезентантами уряду ВКЛ [1212. с.79].

^g" Л.Черепній зауважив, що в той час помітним є прагнення Пскова до унезалежнсння від Москви. Це доводить, зокрема, допомога проти Василя И, надана псковичами того ж року Новгороду. На думку цього дослідника, у Пскові, подібно до Новгорода, прагнення більшої самостійності було притаманне не лише боярам, а й широким верствам населення 11730. с.830-831.836]/ зів скласти їм присягу Олександр відкинув і виїхав до Литви, нібито заявивши псковичам: “не слуга де яз великому князю, и не буди целование ваше на мне и мое на вас; коли деучнуть псковичи соколом вороны имагпь, ино тогда де и ме­не Черторискаго воспомянепіе” [74, с.219; 106, вып.1, с.58, вып.ІІ, с.51, 146]. (Й.ПІтріттер дещо наївно стверджував, нібито причини як згаданої вимоги, так і відмови с незрозумілими. На його думку, мотивом дій Василя II могли бути хі­ба що зв’язки Чорторийського з ворогами московського вел. князя, Іваном Ше- м’ячичем та Іваном мо^айським, які на той час уже перебували у ВКЛ [1591, ч.Ш, с.ЗОО, прим.1]).

В подальшому зносини Пскова з Литвою були лише спорадичними, ціл­ком підпорядковуючись московській політиці. Наприклад, у 1470 р. велися (втім, без результату) переговори про прикордонні справи. Псковські континге­нти брали участь у виправах московських військ проти ВКЛ: скажімо, в 1501 р. на вимогу Москви псковичі воювали з Литвою і, зокрема, взяли місто Торопеиь [106, вып.1, с.84]. Цікаво, що з остаточним падінням незалежності Пскова^[853] по­в’язане легендарне повідомлення, передане М.Стрийковським. За його твер­дженням, на той час у місті нібито перебував литовський намісник; щоправда, подію хибно датовано 1509 р., замість 1510 [216, LlI, s.357]. Втім, навряд чи ця інформація, не підтверджена іншими джерелами, заслуговує на довіру^[854].

Отож в цілому протягом досліджуваної історіографічної доби найбіль­шим досягненням можна вважати відтворення основних фактів у литовсько- псковських взаєминах. Однак інших успіхів, поза фактографічними здобутка­ми, тут практично не було, що нагадує ситуацію з вивченням стосунків ВКЛ із Рязанню. Загалом же слід зазначити збереження позицій телеологічно-прові- денціалістськими поглядами на результати литовсько-московського протисто­яння в руських землях. За цих умов майже не залишалося простору для розгля­ду можливих історичних альтернатив. (Подібні уявлення, прибравши квазінау­кових форм, на кшталт “законів історичного розвитку”, здобули пізніше повне панування).