Останні етапи боротьби за спадщину Романовичів.
Як слушно відзначив польський дослідник К.Мислінський, з часу утвердження Данила Романовича і до вигаснення Романовичів між польськими та галицько-волинськими князями зберігалися переважно союзницькі відносини, скріплені матримоніальними зв’язками, інтенсивність яких зросла з кінця XIII ст.[2105] Можна стверджувати, що з другої половини XIII ст.
польські, угорські та галицько-волинські володарі спільними зусиллями долали політичні проблеми, які виникали у них з іншими сусідами. В результаті добросусідських стосунків Арпади, П’ясти та Романовичі тісно переплелися матримоніальними зв’язками. Тому після вигаснення останніх, інтереси Анжуйської династії, яка виступала як спадкоємець Арпадів, вступали у певні протиріччя з П’ястами в справі претензій на спадщину Романовичів. Але Вишеградські домовленості до часу стримували ці протиріччя.Виглядає на те, що не тільки невдачі Владислава Земовитовича, а й побоювання, що останній, сівши у Львові, продовжить самостійну політику свого попередника, підштовхнули короля Казимира III до спроби самому виступити претендентом на спадщину Романовичів. У 1340 р. він не відважився воювати з русько-ординськими військами. Після смерті Болеслава-Юрія волинська еліта визнала князем Любарта-Дмитра Гедиміновича. Його визнання галицьким боярством засвідчено також відомим написом на дзвоні собору св. Юрія у Львові з 1341 р.[2106]. Те, що Любарт Гедимінович так легко оволодів Волинською та Галицькою землею у 1340 р., свідчить на користь версії, що він вважався спадкоємцем ще за життя Болеслава-Юрія[2107]. Хан Узбек надав Любартові-Дмитру необхідну допомогу. Отже, і Орда розглядала Любарта-Дмитра як першого легітимного спадкоємця, що могло бути зафіксованим в угоді 1331 р. між Болеславом-Юрієм та Гедиміном. Боярин Дмитро Детько і князь Данило Острозький[2108] у 1340 р., разом з ординськими військами, відтіснили поляків з галицьких земель[2109].
За цих умов польський король зробив ставку на галицьку еліту, яка змусила його суперника князя Любарта-Дмитра піти на значні поступки галицькому боярству, надавши його лідеру Дмитрові Детьку високий сан управителя (provisor чи proconsul) або старости (capita- neus) Руської землі[2110]. Вже у березні (не пізніше 27 червня) 1341 р. “управитель або староста землі Русі” Дмитро Детько повідомив громаду Торуня що “ми усунули суперечку, посіяну з намови диявола, між польським королем Казимиром і нами, й натхнені животворним духом, подолавши спокусника людського роду, уклали союз згоди”[2111] [2112]. Очевидно, що Казимир III змушений був погодитися на status qo.
Але польський король не відмовився від своїх планів. У середовищі галицьких бояр Казимир III мав прихильників, яких використав у своїх спробах оволодіти Галицькою землею у 1340—1350 рр. (боярин Вовчок з Дроговижа, брати Ходко, Петро і Осташок Корчаки та ін.211в). Вже близько 1343 р. з допомогою місцевих бояр король оволодів Ся- ноцькою землею. З 1346 р. Казимир III почав титулувати себе паном і дідичем Русі. В грамоті з 1361 р., якою було підтверджено маєтки галицького боярина Ходка з Бібла, надані його предкам князем Левом Даниловичем, цей титул поданий так: “милістю Божою король Краківської землі, Судомирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Руської землі, господар і вічний дідич землям тим володар, король велебний”[2113]. На перших порах Казимир III намагався декларувати унійне об’єднання королівства Русі з Польщею[2114]. Треба відзначити, що для XIV ст. це була звична практика європейської династичної політики.
Дмитро-Любарт шукав допомоги у литовських родичів та Орді, а Казимир III — в Угорщині. У 1344—1345 рр. навіть дійшло до облоги Вільна польсько-угорськими військами. У відповідь ординці вторгалися в угорські землі. Процес оволодіння землями королівства Русі затягнувся, а війна проти Любарта-Дмитра Гедиміновича не принесла швидкого успіху.
Тому у 1350 р. польський король визнав право Угорщини на спадщину Романовичів. Родинні зв’язки Арпадів, спадкоємцями яких виступала Анжуйська династія, з другою галицькою династією були ближчими від родинних зв’язків Казимира III з цією династією. Подібно на те, що перша дружина угорського короля Карла Роберта таки походила з династії Романовичів[2115] і його син Лайош виступав як спадкоємець Романовичів “по кужелю”. Водночас він був і спадкоємцем Казимира III, сестра якого, Єлизавета, була його матір’ю. За польсько-угорською угодою 1350 р., Польща визнала за Людовиком “спадкове право” на королівство Русі, яке він передавав у довічне володіння Казимирові III.Під час війни з Польщею та Мазовією у 1349—1351 рр., втративши значні території, Любарт-Дмитро повернув собі Володимир, Белз, Берестейську землю та Холмщину. У березні 1352 р. русько-татарські війська навіть вторгнулися на польську територію (“Anno Бошіпі 1352 de mense Магсіі Thartari et Ruthern pagan cum mulris ІедіопіЪиэ arma- torum contra regem Cracovie rntrant Polornam et unam crvitatem v⅛erunt et terram et homrnes devastant. Tandem armatorum mulri sunt occlsl, et reve^ sunt ad terram suam”[2116]). Тим часом у 1352 р. у війну вступили угорські війська. Король Людовик був навіть поранений при облозі Белза і, зазнавши великих втрат, мусив відступити. На допомогу Лю- бартові прийшли литовські дружини Кейстута та Євнута Гедиміновичів й інших князів, яким Любарт почав роздавати на Волині уділи. За угодою 1352 р., за ним залишилася вся Волинь[2117]. У 1353 р. Любарт-Дмитро Гедимінович здійснив кілька походів на захід. Зокрема, у травні він був піді Львовом, але не зміг втримати столицю краю і лише зруйнував міські укріплення, напевно, щоб полегшити оволодіння містом у майбутньому[2118].
Перманентна війна не припинялася. Любарт-Дмитро послідовно боровся за відновлення Галицько-Волинської держави. На початку жовтня 1366 р. він уклав мирну угоду з Казимиром III, яка уточняла волинсько-галицький кордон.
Одним із свідків з боку Любарта виступав князь Данило Острозький[2119].Після смерті Казимира III, розпочавши анексію Руського королівства, Людовик Анжуйський використав одного зі своїх найближчих соратників опольського князя Володислава, який був внуком дочки белзького князя Гремислави Всеволодівни. Саме йому у 1372 р. було передано в лен відділене від Польщі “королівство Руське з містами і населенням”. Володислав без зволікання прийняв титул „господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця” та почав карбувати власні гроші[2120]. Любарт не міг визнати цього титулу, що і призвело до відновлення війни. Умови для початку війни були не вигідними для Любарта, але волинський князь мусив реагувати на такі дії. У 1370—1371, 1372, 1376—1377 рр. Любарту-Дмитру Гедиміновичу вдалося зайняти частину Галицької землі, але втриматися тут він не зміг[2121].
Любарт-Дмитро Гедимінович помер 4 серпня 1383 р. (дату смерті дає змогу уточнити запис Івана, священика церкви св. Катерини, на переписаним ним Псалтирі в річницю смерті великого князя Лю- барта-Дмитра Гедиміновича, яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медичі[2122]). До самої смерті він не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340—1383), а й в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340—1349, 1353—1354, 1376—1377). Він прийняв титул великого князя, який у XIV ст. означав суверенного володаря[2123]. Вартує детальніше висвітлити питання відновлення у 1347 р. Галицької митрополії, рішення про яке прийняли імператор Іоан VI Кантакузен та патріарх Іоан XIV Калекас: митрополитом став ставленик Любарта- Дмитра — Феодор[2124].
Як суверенний володар, Любарт-Дмитро Гедимінович карбував власні гроші[2125]. У 2006 р. на межі Волинської, Львівської і Рівненської областей разом з монетами великого князя литовського Вітовта Кейстутовича (1392—1430) випадково знайдено шість срібних монет із зображенням хреста та лева[2126].
Монети дещо різнилися по-іншому скерованими головами лева і його реалістичними іконографічними особливостями. У 2006—2008 рр. ще до 20 подібних монет було знайдено у Луцьку та Володимирі Волинському[2127]. Атрибутацію монет побіжно підтверджують знахідки основної кількості монет на Волині, використання князем Любартом-Дмитром печатки із зображенням крокуючого лева[2128], зображення рівностороннього хреста на гербах Волині, яке відоме з початку XIV ст.[2129], а також присутність такої монети у складі Сосновського скарбу[2130] (Федір Любартович, син Любарта-Дмитра, був князем Сіверським у 1393—1405 рр.[2131]). Наявність різних штемпелів (не менше п’яти) свідчить про тривалий час карбування цієї монети[2132].Таким чином, поступово звільняючись від історичних стереотипів, сформованих давньою історіографією, можна стверджувати, що приєднання галицької частини Королівства Русі до Польщі відбулося не у 1340 р. після смерті князя Болеслава-Юрія Тройденовича і навіть не в 1349 р. Через провальну зовнішню політику, коли підтриманий польською стороною Болеслав-Юрій Тройденович не тільки став самостійним володарем, а й поступово дійшов до політики конфронтації з Польщею, Казимир III спочатку підтримав претензії на руський престол племінника Владислава Земовитовича, а потім і сам втрутився в боротьбу за спадщину Романовичів, намагаючись спочатку домовитися з місцевим боярством. Будучи розумним і далекоглядним політиком, польський король використав увесь арсенал доступних засобів привернення на свій бік місцевої еліти: декларування унії і збереження прав Королівства Русі, карбування окремої монети, надання чи підтвердження магдебурзьких привілеїв та земельних володінь галицькому боярству, підтримку відновлення православної Галицької митрополії. Його суперник Любарт-Дмитро Гедимінович виявився гідним і не менш розумним, він навіть пішов на такий сміливий крок, як передача лідерові галицького боярства Дмитрові Детькові реальної влади над галицькою частиною Королівства Русі в ранзі старости руського. В цих умовах Казимир III визнав право угорських королів на спадщину Романовичів, чим домігся залучення ресурсів потужного Угорського королівства до боротьби за цю спадщину. Дмитро-Любарт у цій боротьбі зумів зберегти більшу частину Волині і навіть робив спроби ще з допомогою литовців потіснити суперників у галицькій частині, але більшого досягнути він не зміг. Боротьба закінчилася вже після смерті Казимира III у 1387 р. приєднанням всієї галицької частини Королівства Русі (крім Поділля) та Холмщини до Польщі. У 1392 р. Литва визнала цю анексію за угодою в Острові. Спочатку цими землями управляли польські урядовці в ранзі генеральних старост, продовжувалося карбування руських грошей, тобто, продовжувалася розумна казимирівська політика. У 1434 р. з цих земель утворили Руське воєводство, завершивши таким чином їх анексію.