Останні Романовичі. Загадка Болеслава-Юрія Тройденовича.
Діяльність останніх Романовичів в джерелах майже не відбита. Вони, схоже, зберігали союз з польським королем Владиславом Локєтком. Проте версія, що певний час він був їх опікуном[2013], піддається справедливій критиці[2014].
В угоді короля з скандинавськими та поморськими правителями від 27 червня 1315 р. про союз проти бранденбурзьких маркграфів, Владислав Локєток ручається за “pro nostrisque nepoHbus Кнэвіе ргіпсіріЬиа, quod prehaMtam ordrnaHonem britain loHscum”[2015]. Але це зроблено на підставі не опікунства, а рівноправної угоди.
За здогадкою І.Паршина, Юрійовичі могли втрутитися в протистояння своїх родичів глоговських князів з вроцлавським князем Генріхом VI Добрим (1294—1335) на початку 1320-х рр., про що свідчить лист цього князя до папи Іоанна XXII (1244—1334) від 1322 року з проханням дозволу шлюбу його дочки Єлизавети з олесницьким князем Конрадом, де мотивацією такого союзу виступає необхідність об’єднання сил для відсічі набігам литовців і русинів[2016].
Андрій та Лев Юрійовичі померли до 21 травня 1323 р. Обидва брати мали певні проблеми з ординцями і періодично платили данину- вихід, як випливає з відомого листа польського короля Владислава Ло- китка до римського папи Іоана ХХІІІ від 21 травня 1323 р.[2017] Оскільки польський король вважав обох князів “непереможним щитом” проти ординців, можна припускати, що боротьба з ними за часів Юрійовичів тривала з перемінним успіхом. Не випадково також брати пропонували захист від ординців Тевтонському ордену[2018]. Не випадкове також звернуте до Папи прохання польського короля оголосити хрестовий похід аби запобігти ординській окупації Галицько-Волинської держави[2019]. А це був період панування найсильнішого із золотоординських ханів Узбека (1313—1342)[2020].
На те, що брати отримали ханські ярлики на свої князівства вказує і швейцарський хроніст Йоган Вінтертурський (“quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista tempora reges satis ydoneos Ruthenis prefecerat”)[2021].Загибель обох князів залишається загадкою. Можна погодитися з неодночасністю їхнього відходу й смертю Лева перед Андрієм: інакше він хоча б на короткий час став би сюзереном усієї держави[2022]. Чи були князі отруєні, як натякав швейцарський хроніст, чи зійшли зі світу в якийсь інший спосіб, — стверджувати важко. Припущення про їхню загибель у боротьбі з Ордою виглядає досить вмотивованим[2023]. Тільки зовнішні проблеми могли завадити братам, яких закликали закарпатські нобілі, поборотися за угорську спадщину[2024]. Давню версію щодо смерть князів у війні з Литвою підтримував тільки Броніслав Влодар- ський[2025]. Януш Беняк чи не єдиний з дослідників зупинився на аналізі інформації швейцарського хроніста. Він відкидав можливість загибелі князів в боротьбі з литовцями або ординцями, вважаючи, що вона, як випливало з цитованого листа, тільки відкрила ординцям можливість опанувати князівство. Він також, слідом за Казимиром Ясіньським[2026], звернув увагу, що в середні віки отруєнням пояснювали будь-яку несподівану смерть, причину якої було неможливо пояснити, особливо якщо вона була пов’язана з хворобою органів травлення, навіть коли остання була викликана переїданням чи зловживанням алкоголем. Тому він прийшов до висновку про відхід обох князів послідовно один за одним в мирний час, причому не обов’язково від отрути[2027].
Я не бачу жодної можливості погодитися з істориками, які вважають, що у Київській Русі не було усталеної традиції успадкування князівських престолів[2028], в той час як збережені пам’ятки (ранні угоди з Візантією, різні редакції “Руської правди”, деякі статутні грамоти), свідчать не тільки про наявність, а й сувору регламентацію спадкового права, наприклад, у купців, смердів чи дружинників.
Крім того, спадкове право існувало практично в усіх правлячих династіях, з якими Рюриковичі були споріднені. Перш за все, Русь принципово не відрізнялася від сусідніх держав, подібно як династія Рюриковичів від сусідніх пануючих династій. Взаємини всередині династії базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до засновника роду за родовим рахунком. Ця проблема достатньо широко висвітлена як у старшій, так і в новішій літературі[2029]. Модерна концепція колективного сюзеренітету Рюриковичів у Київській Русі, яку висунув Олександр Назаренко[2030], не підтверджується жодними джерелами і не знаходить аналогій в інших тогочасних державах, застережень стосовно неї значно більше, ніж аргументів на її підтримку[2031]. Сама природа влади виконавчої (середньовічні правителі були правонаступниками військових вождів) не допускає поняття колективного сюзеренітету. Така влада завжди була персональною. Колективна влада допустима тільки в суспільствах демократичних і то винятково як влада законодавча. Звичайно, не були винятками серед європейських династій і Рюриковичі. Спостереження за практикою успадкування княжих престолів, відображеною джерелами, у співставленні з практикою спадкування у скандинавських, звідки походили Рюриковичі, та сусідніх державах, дозволило виявити певні її закономірності[2032].Як справедливо зазначив Я. Беняк, на час смерті Андрія Юрійовича прямими спадкоємцями Романовичів залишалися його сестра Марія, дружина черського князя Тройдена, та тітка Анастасія, вдова добжинського князя Земовита[2033]. Гіпотеза провідного польського дослідника генеалогії Романовичів Даріуша Домбровського стосовно існування двох Мстиславів Даниловичів, один з яких був батьком Анастасы[2034], не спирається на джерела, а заснована винятково на логічних побудовах і домислах. З огляду на це, вона залишається гіпотезою. Отже, поряд з матерями претендентами виступали їх сини: син Марії — Болеслав Тройденович і син Анастасы — добжинський князь Владислав Земовитович, племінник польського короля Владислава Локєтка.
Крім обох княгинь, найбільше прав на галицько-волинську спадщину мав Любарт-Дмитро Гедимінович як зять Лева Юрійовича[2035]. Ця непересічна особистість з різних причин не отримала належної оцінки як у працях українських, так і зарубіжних істориків[2036]. Після того, як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава[2037] (крім білорусько-литовських літописів, сам князь під таким, нехарактерним для Рюриковичів, іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря Печерського” Афанасія Кальнофойського, а його син Іван Станіславович — у Любецькому пом’янику; потрійні збіги просто виключені[2038]), можна не сумніватися і в участі луцького князя Лева Юрійовича в битві на р. Ірпені на стороні київського князя проти Гедиміна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1322/1323 р.[2039] Взимку 1322/1323 р. під Берестям стояло литовське військо[2040]. Це, очевидно, було реакцією Гедиміна на союз луцького князя з київським. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом доньки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем.Микола Андрусяк пропонував вважати дружину Любарта внучкою степанського князя Володимира Івановича або донькою острозького князя Данила Васильовича[2041]. Останнє доводив також Єронім Граля, вважаючи, що саме на честь тестя князя Дмитра Острозького Любарт прибрав хресне ім’я[2042]. З певними застереженнями цю версію прийняв Ян Теньґовський, виходячи з засади, що Любарт не міг мати дружину з більшими правами на спадщину Романовичів, ніж у Болеслава Трой- деновича[2043]. На його думку, перша дружина Любарта була сестрою тодішнього сюзерена Волині князя Данила Острозького[2044].
Але висновки, побудовані на гіпотетичних засадах, самі по собі залишаються гіпотезами[2045].Ігор Мицько впровадив до наукового обігу Пом’яник Преображен- ського кафедрального монастиря (с. Спас Старосамбірського району Львівської облсті)[2046]. За його відомостями дружиною Гедиміна-Про- копія і матір’ю Любарта-Дмитра була Леоніда, яку дослідник вважає донькою Лева Юрійовича, названою на честь батька[2047]. За такого споріднення підстави Любарта Гедиміновича на спадщину Романовичів були б найвагомішими. Правда, ця версія викликає певні застереження. Король Юрій Львович народився 24 квітня 1252 р. (1257?)[2048]. Д. Домб- ровський датує його народження ширшим часом — 1247—1254 рр., але найправдоподібнішим вважає 23 квітня 1254 р.[2049] За джерелами Юрій Львович одружувався двічі: у 1282 р. з незнаною з імені донькою тверського князя Ярослава Ярославовича, яка померла близько 1286 р., та у 1287 р. з Євфимією, донькою куявського князя Казимира Конрадови- ча, яка померла 18 березня 1308 р.[2050] Зрозуміло, що теоретично могла бути ще одна дружина, яка померла до 1282 р., але чомусь не потрапила до такого інформованого джерела як Галицько-Волинський літопис. Але це вже з області спекуляцій. Від шлюбу з тверською княжною у 1283 р. народився Михайло Юрійович (названий на честь тверського діда), який помер дитиною у 1286 р.[2051] Інші діти були від другого шлюбу. Оскільки Лев Юрійович був молодшим, він народився не раніше 1290 р., а його донька, відповідно, 1316—1317 рр. За Я. Тенґовським Любарт-Дмитро народився бл. 1312/1315 р.[2052] Отже, донька Лева Юрійовича не могла бути його матір’ю. Якщо Леоніда, що дуже вірогідно, походила з династії Романовичів, то вона була незнаною з джерел донькою короля Юрія Львовича. Тим більше, що у княжих родинах існувала стала тенденція надавати внукам імена на честь дідів[2053].
За пом’яниками ім’я першої дружини Любарта Гедиміновича — Агрипина[2054] [2055] [2056] [2057] [2058]. Можливо, що це хресне ім’я княгині і сплутав Бартоломей Зіморович, назвавши її Агафією2000. Ян Яблоновський, відкликаючись до Мартина Кромера, іменував дружину Любарта Бучою (Бушою)2001, але в М. Кромера імені княгині не наведено. Від Я. Яблоновського ім’я княгині запозичили Теодор Нарбут2002 та Микола Карамзін2003. Якщо це не помилка, то воно — скорочення від Богуслава. Отже, її мати могла бути полькою, правдоподібно, — незнаною з інших джерел сестрою глоговських князів, що дозволило би пояснити союз Юрія Львовича з баварським герцогом Отто III та пізніші претензії глоговських князів Генріха II та Яна на спадщину Романовичів, які визнав папа[2059] [2060] [2061] [2062] (хоча останнє залишається доволі дискусійним). У такому разі Агрипина — хресне ім’я Богуслави2005. Але тоді Любарт-Дмитро як син Леоніди Юріївни не міг одружитися з донькою Лева Юрійовича, яка би доводилася йому двоюрідною сестрою. Встановити однозначно чи був Любарт-Дмитро онуком короля Юрія Львовича чи зятем князя Лева Юрійовича не вдається, але у нього були істотні династичні підстави для успадкування галицько-волинського престолу, тобто один з цих варіантів мав місце в дійсності. Останній прямий нащадок Романовичів — острозький князь Данило Василькович походив з гілки, що втратила право на успадкування найстаршого престолу зі смертю Романа Даниловича, який помер за життя батька: на це слушно вказав М. Баумгартен2000. Князь міг претендувати тільки як близький родич, тобто після претендентів “по кужелю”, яких було багато. Відповідно з правилом князі Острозькі, чий предок Роман Данилович загинув близько 1200—1201 рр. (за життя свого батька), вилучалися зі спадкоємців короля Данила, а син Романа — Василько мусив вдовольнитися Слонімським князівством у володіннях батька та діда зі сторони матері2007. Печатка з грамот князя Юрія-Болеслава. 1325 - 1335 рр.: верх - аверс, низ - реверс Польському королеві Владиславов! Локитку Юрійовичі доводилися племінниками. Вони були правнуками і угорського короля Бели IV, спадкоємцем якого виступав Карл Роберт Анжуй- ський. Тобто і польський, і угорський королі теж були претендентами на спадщину Романовичів через близьке споріднення. Не до кінця зрозумілі претензії на галицьку спадщину глоговських князів Генріха II та Яна[2063] [2064]. Позаяк їхні права визнав папа, вони мусили бути переконливими. Глоговські князі були пов’язані ще з першою галицькою династією як правнучаті племінники Ярослава Осмо- мисла. їх дід Конрад I одружився з Саломеею, донькою Владислава Одонича, чиєю матір’ю була Вишеслава, донька Володимирка Володаревича. Але це надто далека спорідненість. Сестра глоговських князів Агнеса вийшла заміж за баварського герцога Отто III, який претендував на угорську корону і свого часу виступав спільником короля Юрія Львовича. Цей союз, можливо, було скріплено шлюбом іншої сестри глоговських князів з Левом Юрійовичем. Лише таке родинне пов’язання висувало глоговських князів на серйозних спадкоємців Романовичів “по кужелю”. Любарту-Дмитру на 1323 р. було 11—12 років. Смерть галицько- волинських князів заскочила його оточення зненацька. Не був готовий до такої розв’язки і Гедимін. Про спробу Любарта успадкувати престол Романовичів свідчить відома грамота від 8 грудня 1322 р., де він титулується як “луцький і володимирський князь”. Навколо автентичності документу, збереженого у підтвердженні 1492 р., триває полеміка, він вважається фальсифікатом. Водночас дослідники погоджуються щодо його створення могло бути близьким в часі до вказаної дати і принаймні перша частина грамоти списана з автентичної[2065]. Помилка у датуванні “тим більше можлива... у грамоті, яка дійшла до нас не в оригіналі, а з третіх рук”[2066] : 8 грудня сьомого індикту припадало на 1324 р. і сплутати 6830 р. з 6832 р. могли при переписуванні у 1492 р.[2067] Литва не була готовою підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя[2068]. Оточення князя Любарта, все ж, спробувало утвердити його хоча б на Волині, про що може свідчити згадана грамота. Але остаточного компромісу досягнено тільки у 1325 р., одним з його важливих моментів було оформлення польсько-литовського союзу, скріпленого шлюбом спадкоємця польського престолу Казимира Владиславовича з Альдо- ною-Анною Гедимінівною (16 жовтня 1325 р.). Але охрестилася донька Гедиміна ще 30 квітня 1325 р., отже домовленості досягли раніше[2069]. Складні переговори, які тривали більше року, між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів) з одного боку та Литвою — з іншого, за участі хана Узбека[2070] і згодою місцевого боярства[2071], привели до влади внука короля Юрія — Болеслава Тройденовича. Болеславу-Юрію Тройденовичу присвячена достатньо численна література[2072]. Цей князь народився між 1311— 1314 рр.[2073] і на час зайняття престолу йому теж було не більше років, ніж Любартові. Але він був тільки сином удільного мазовецького князя Тройдена Болеславича, який тримав дрібні Сохачевське та Черське князівства і навіть в ієрархії мазовецьких князів був лише другим. Це, схоже, послужило основою компромісу, який задовольнив всі сторони. В Угорщині ще завершувалося утвердження Анжуйської династії і вона була не готова втрутитися безпосередньо в боротьбу за спадщину Романовичів. Владислав Локиток хотів би бачити на галицько-волинському престолі свого племінника, але і мазовецький княжич його влаштовував. Така компромісна фігура влаштовувала і Литву, не готову підтримати претензії Любарта, та золотоординського хана Узбека, у якого основні сили були зв’язані боротьбою за Азербайджан. Влаштовував молодий князь і галицьку та волинську еліти. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., й, схоже, видана восени[2074], текст грамоти вказує на початок правління[2075]. Появі Болеслава-Юрія передував, очевидно, ряд угод, за однією з яких Любарту Гедиміновичу передано східну частину Волині з Болохо- вим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (нині Любар)[2076], що знайшло відображення у місцевій традиції. Версія ніби результатом порозуміння Литви та Польщі була передача Литві Берестейської землі та Підляшшя, що викликало невдоволення Мазовії, зблизивши останню з Тевтонським орденом, і стало причиною військових дій у Куявії в 1326 р.[2077], не підтверджується пізнішими подіями. З листа комтура Тевтонського ордену від 14 листопада 1325 р. довідуємося, що замок Візна на далекому мазовецько-волинсько- му кордоні продовжував утримувати волинський гарнізон, а його воїни перебували у складі союзного литовського війська під Гродно[2078]. Навіть за угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині[2079]. Недавня знахідка Я. Тенґовського дозволяє стверджувати, що принаймні перші грамоти цього князя видавалися разом з матір’ю Марією Юріївною[2080]. Очевидно, Марія Юріївна певний час залишалася регентшею. Перші її кроки свідчать, що вона намагалася продовжити політику попередніх князів і сподобатися галицькій та волинській еліті. Князь Болеслав став іменуватися Юрієм на честь діда по матері і декларував свою належність до православ’я. Знать отримувала Надгробок польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) (Краків, катедра на Вавелі) грамоти з підтвердженням володінь[2081]. Останнє було необхідним кроком, оскільки Галицька і Волинська землі, об’єднані унією Романовичів, далі мали свої особливості розвитку і галицьке боярство продовжувало рватися до влади, конфліктуючи з князями. Було підтверджено союз з Тевтонським орденом. У жовтні 1325 р. в своїй грамоті Юрій-Болеслав обіцяв великому магістрові Верен- герові вірність традиціям дружби часів Данила Романовича, Лева Даниловича та Юрія Львовича[2082]. 9 березня 1327 р. знову на прохання родича комтура Зігхарда Шварцбурга (внука короля Данила Романовича, наймолодшого сина Софії Данилівни та графа Генріха V Бланкенбург-Шварцбурга), галицько-волинський князь пролонгував угоду з Орденом про дружбу, гарантуючи при цьому захист від татар[2083]. З цього приводу Ілля Паршин звернув увагу на повідомлення “Чеської хроніки” Пршибиха Пулкава з Раденіна (f1380), з якої випливає можлива участь галицько-волинського війська у виправі польського короля Владислава Локєтка у 1326 р. проти бранденбурзького маркграфа Людвіга V, який був союзником Тевтонського Ордену[2084]. Участь в цьому поході і спричиналася до появи нової угоди від 9 березня 1327 р.[2085] Подальша діяльність молодого князя була цілком самостійною. Попри твердження старої польської історіографії, немає жодних доказів, що заступивши на престол, Болеслав-Юрій перетворився на польського сателіта і далі рухався у фарватері політики Владислава Локитка та його сина Казимира III, радше навпаки. Владнавши стосунки з Любартом Гедиміновичем, регентша Марія Юріївна домоглася укладення союзу з Литвою, скріпленого у 1331 р. шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфи- мією Гедимінівною[2086]. Саме в угоді 1331 р. могли бути зафіксованими надання Любартові Гедиміновичу Болохівської землі та його права на престол у випадку відсутності прямих спадкоємців Болеслава-Юрія[2087]. Від цього часу можна датувати самостійне правління князя Болеслава-Юрія II. Перші самостійні кроки князя свідчили про його намагання позбутися будь-якої опіки з боку надмірно активних сусідів. У першу чергу, він зайнявся внормуванням стосунків з Золотою Ордою, яка була найбільш потужним і небезпечним сусідом. Прийняттям титулу “з Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі” Болеслав-Юрій підкреслив відмову галицько-волинських володарів від претензій на решту Русі, яка надалі залишалася залежною від Орди. Перед тим він використовував титули “Nos Georgis Dei gratia dux Russiae”, “Ceorgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere”, “Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae”)[2088]. “Мала Русь” тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка вже не була підвладна монголам. Зайнятий боротьбою за Азербайджан, хан Узбек міг задовольнитися такою уступкою, можливо, прийнятою на його вимогу. Союз цей можна вважати намаганням протистояти польсько-угорському зближенню. У 1332 р. угорський король збирався іти великим походом проти галицько-волинського князя у відповідь на напад останнього разом з ординцями на верхів’я Тиси (комітати Мараморош чи Угоча?)[2089]. 1 1 лютого 1334 р. князь Болеслав-Юрій підтвердив союз з Тевтонським орденом, антипольська спрямовашсть якого очевидна[2090]. 20 жовтня 1335 р. він поспішив знову підтвердити союз з великим магістром Теодоріком фон Альденбургом на “вічні часи”[2091]. Твердження про участь князя Болеслава-Юрія у польсько-угорських вишеградських переговорах 1335 та 1338 рр., де буцімто не тільки були закладені основи наступної угорсько-польської унії, а й домовлено про успадкування галицького престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Болеслава-Юрія2090 повністю безпідставні. Немає жодних доказів участі Болеслава-Юрія або його посла у вишеградських зустрічах 1335 і 1338 рр.[2092] [2093]. Передовсім, сам Казимир III ніде не відкликався до угоди, яка нібито зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. Після першої Вишеградської зустрічі у 1337 р. князь Болеслав-Юрій разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, знятій тільки через загибель вождя союзних татар[2094]. Реакцією на такі дії князя Болеслава-Юрія зі сторони Казимира III стала спроба підтримати іншого претендента на галицько-волинський трон. Ним став племінник короля, син Анастасії Львівни — добжинський князь Владислав Земовитович, який навіть прибув до Вишеграда 29 червня 1338 р. (за Дубницькою хронікою “Lothka dux Rutenorum”[2095]). Спроби перетворити “Лотко” на “Болько”, ототожнивши його з Болеславом-Юрієм[2096], не витримують критики[2097]. Етимологічно таке перетворення неможливе, як неможливо звинуватити хроніста в незнанні матеріалу. За умов спрямованого проти польсько-угорського зближення союзу Болеслава- Юрія з Литвою, Золотою Ордою та Тевтонським Орденом в інтересах Галицько-Волинської держави, польська сторона готова була підтримати претензії Владислава Земовитовича[2098]. Гіпотеза Олега Мазура щодо існування князя Володимира Андрійовича[2099] цілком у дусі гаданої тотожності “Лотка” і “Болька”. Зрозуміло, що новий претендент не міг з’явитися без участі частини галицького боярства. І тут ми наближаємося до найбільшої загадки Болеслава-Юрія Тройденовича — його загибелі у 1340 р. Найвигіднішою вона була Казимирові ІІІ. Він же виявився найкраще до неї підготовленим: на першу звістку про смерть князя король зумів зібрати військо (на подібні заходи звичайно затрачалися місяці!), зайняти Львів і вивезти з княжої скарбниці коронаційні регалії, які пізніше потрапили до коронаційного релікварію польських королів[2100]. Всі повідомлення про смерть Болеслава-Юрія походять від реляції Казимира ІІІ[2101], викладають версію, яку він поширював. Отруєння князя боярами за його прихильність до католицького обряду та іноземців непереконливе. Німецький патриціат у містах був ще від часів князя Данила Романовича. У сім’ях Лева Даниловича та Юрія Львовича не відзначено жодного протистояння з католиками. Донька першого стала черницею в монастирі кларисок. Галицьке боярство давно вже переплелося з угорськими баронами[2102]. Якщо князя отруїли бояри-змовники, то вони, радше, керувалися своїми зв’язками з Польщею або Угорщиною, а не міжконфесійним протистоянням, яке тоді ще не спостерігається. Серед них, напевно, був Вовчок з Дроговижа (Wolczkone de Drochovicze), який пізніше виступив свідком на магдебурзькому привілеї Львову[2103], чий град Дроговиж (нині село Миколаївського району Львівської області) зруйнував князь Любарт-Дмитро Гедимінович і чия родина, обдарована і піднесена спадкоємцями Казимира III, стала першими католиками серед руського боярства[2104]. Можемо констатувати, що Болеслав-Юрій Тройденович, утвердившись на галицько-волинському престолі, намагався провадити політику в інтересах цих земель і загинув саме через таку позицію. Зазнавши невдачі у сподіваннях перетворити його на свого сателіта, Казимир III спершу спробував підтримати іншого претендента — Владислава Земо- витовича, а після невдалої спроби знайшов спільників серед боярства, які усунули “непіддатливого” князя, відкривши новий етап боротьби за спадщину Романовичів.
