Польща, Мазовія, Литва й Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів[1793]

В історіографії долати усталені стереотипи надзвичайно важко. Так вхо­дження “руської землі” до складу Польщі більшість російських й укра­їнських дослідників однозначно датує 1340 чи 1349 р.^[1794], а польська історіо­графія трактує дану подію як успадкування Казимиром ІІІ цієї землі за рішенням Вишеградського з'їзду 1338 р.^[1795], тоді як про анексію галицької частини “королівства Русі” можна говорити лише з 1387 р.^[1796], якщо не з 1392 р., тобто після підписання угоди в Острові, де ця анексія була визнана Литвою.

Таким чином, продовження дискусії з проблем боротьби за спадщину Романо­вичів, в якій взяли активну участь Польща, Мазовія та Угорщина, а почасти Литва і Золота Орда, залишається актуальним.

Як слушно відзначив польський дослідник К. Мислінський, з часу утверджен­ня Данила Романовича і до вигаснення Романовичів між польськими та галицько- волинськими князями зберігалися переважно союзницькі відносини, скріплені матримоніальними зв'язками, інтенсивність яких зросла з кінця ХІІІ ст.^[1797]. Навіть претензії Льва Даниловича на краківський престол по смерті Болеслава Стидливого у 1279 р. були не проявом експансії, а звичною європейською практикою успадку­вання (дружина бездітного Болеслава св. Кінга була рідною сестрою Констанції — дружини Лева Даниловича)^[1798]. Можна стверджувати, що з другої половини ХІІІ ст.

Польща, Мазовія, Литва й Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичі польські, угорські та галицько-волинські володарі спільними зусиллями долали політичні проблеми, які виникали у них з іншими сусідами. В результаті добросу­сідських стосунків Арпади, П'ясти та Романовичі переплелися матримоніальними зв'язками.

Становище Галицько-Волинської Русі було специфічним з огляду на її ставлен­ня до Золотої Орди. Прийнявши у 1253 р. королівську корону від римського папи і титул “світлійшого короля Русі"^[1799], Данило Романович кинув виклик Золотій Орді — він не тільки розривав із залежністю від неї, а й претендував на визволення з-під її зверхності всієї Русі^[1800].

стверджувати, що Юрій Львович був ординським васалом. Зрозуміло, що там ніхто не спотерпів би титулу короля Русі.

Ситуація докорінно змінилася, коли після смерті Юрія Львовича до влади при­йшли сини - Андрій та Лев. Як випливає з джерел, старший із братів, Андрій, був “Dei gra(tia) dux Ladomirien(sis) et domi(nus) Terr[a]e Russi[a]e", тобто “Божою лас­кою князь володимирський і володар землі Русі"^[1804], а молодший Лев - тільки князем луцьким^[1805]. Саме тому Юрій Болеслав Тройденович у своїй грамоті від 11 лютого 1334 р. серед своїх попередників називає тільки Андрія^[1806]. Обидва брати мали пев­ні проблеми з ординцями і періодично платили їм данину-вихід, як випливає з відомого листа Владислава Локетка до римського папи Іоанна ХХІІІ від 21 травня 1323 р.^[1807]. Те, що польський король обох князів вважав “непереможним щитом" про­ти ординців, дає підстави припускати, що боротьба з ординцями в часи Юрійови­чів точилася з перемінним успіхом.

Я не бачу жодних підстав погодитися з тими істориками, які вважають, що у Київській Русі не було усталеної традиції успадкування князівських престолів^[1814], тоді як пам'ятки, що збереглися (ранні угоди з Візантією, різні редакції “Руської правди”, деякі статутні грамоти), свідчать не тільки про наявність, а й про строгу регламентацію спадкового права, наприклад, у купців, смердів чи дружинників. Більше того, спадкове право існувало практично в усіх правлячих династіях, з яки­ми Рюриковичі були споріднень Насамперед Русь кардинально не відрізнялася від сусідніх держав, як і династія Рюриковичів від сусідніх пануючих династій. Взаєми­ни всередині династії Рюриковичів базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до засновника роду за родовим рахунком. Ця проблема доволі повно висвітлена як у старшій, так і в новішій літературі^[1815]. Мо­дерна концепція колективного сюзеренітету Рюриковичів у Київській Русі, висуне- на О. Назаренком^[1816], не підтверджується жодними джерелами і не має аналогій в інших тогочасних державах, застережень стосовно неї значно більше, ніж аргумен­тів на її підтримку^[1817].

Спостереження за практикою успадкування княжих престолів, відбитою у джерелах, порівняно з практикою успадкування у скандинавських, звідки походили Рюриковичі, та сусідніх державах, дали змогу встановити наступні закономірності:

1. Головним критерієм успадкування престолу було родове право, згідно з яким старший у роді Рюриковичів успадковував київський престол і сюзеренітет (фактичний чи номінальний) над Київською Руссю. На практиці це означало, що син не міг успадкувати батьківського престолу, якщо живими залишалися його дядьки - молодші брати померлого володаря. Саме тому старенький Судислав Во­лодимирович залишався небезпечним для його племінників Ярославичів, і вони змусили його прийняти чернецтво. При цьому діти старшого брата зберігали пере­вагу над своїми двоюрідними братами. Таке саме правило діяло і в інших землях та удільних князівствах. Володимир Мономах першим порушив це головне правило: скориставшись вже архаїчним апаратом віча, після смерті Святополка Ізяславича провів своє “закликання” на князівських престол, через що до самої монгольської навали протистояння Мономаховичів з Ольговичами переважали у міжкнязівських стосунках. Про значення права найстаршого за родовим рахунком прямого спадко­ємця “по мечу” свідчить доля Ростислава Івановича, сина Івана Берладника, якому угорці поспішили прикласти до ран отруту.

2. Сини Володимира Святославича порушили це правило, виключивши з чис­ла претендентів на київський престол нащадків старшого брата Ізяслава. Цей пре­цедент і породив пізнішу практику ізгойства серед князів, за якою внук втрачав пра- во на князівський престол, якщо його батько помер раніше за діда. Можливо, що це перше обмеження кількості спадкоємців походить ще зі звичаєвого права доби племінних князівств і об'єднань, коли спадкоємець князя-вождя мусив опиратися на його авторитет і славу.

3. У 1097 р. з'їзд князів - Любецький снем закріпив за кожною гілкою батьків­ські володіння. З того часу снем поступово перетворився в державний інститут (на зразок рейхстагу сусідньої Священної Римської імперії германської нації). Це нере­гулярне зібрання Рюриковичів під головуванням київського князя (а пізніше в окре­мих землях старших князів цих земель) займалося врегулюванням міжкнязівських відносин. Рішення снему, як і міжнародні угоди, скріплювалося клятвами його учасників і на перших порах мали силу загальнодержавних законів. Так, проти порушника рішень снему 1097 р. волинського князя Давида Ігоревича виступила коаліція, яку змушений був навіть усупереч власним бажанням, зібрати київський князь Святополк Ізяславич. Порушника було покарано, а ухвали Любецького сне­му підтверджено на снемі 1100 р. у Витичеві. Витичевський снем навіть відновив у Смоленську права нащадка Ігоря Ярославича, таким чином визнавши рішення Ярославичів незаконним і декларуючи право кожної гілки володіти батьківським спадком^[1819].

4. Всередині земель князі продовжували переміщатися з “молодшого” столу на “старший”, як це було на Русі до Любецького снему, коли Ярослав Мудрий по­чинав княжити в Ростові, пізніше перейшов в Новгород на місце померлого стар­шого брата Вишеслава, а вже з відти потрапив до Києва. При кожній зміні князя в Чернігові проходив перерозподіл престолів у всій Чернігівській землі. Так, князь Ігор Святославич княжив у Путивлі (1161-1164), у Курську (1164-1178), у Новгороді- Сіверському (1178-1198) і, зрештою, у Чернігові (1190-1202).

5. Очевидно, із візантійської практики на Русь перейшло право успадкування за заповітом. Воля померлого князя була незаперечною. Володимир Василькович за­повів Володимирське i Берестейське князівства молодшому з двоюрідних братів — Мстиславові i навіть такий рішучий князь, як Лев Данилович, не наважився пору­шити цього заповіту. Подібно московські князі отримали Переяслав-Заліський. Як і у Візантії, успадкування за заповітом відкривало дорогу до влади бастардам, тобто синам від коханки або наложниці. Прикладом може служити Олег Ярославич, син Ярослава Осмомисла від Насті з Чагрович.

6. Претенденти з числа дальших родичів (двоюрідних, троюрідних) розгляда­лися тільки за відсутності спадкоємців по материнській лінії, або “по кужелю”.

7. Успадкування "по кужелю” могло бути запозичене із скандинавської прак­тики. Причому успадковувати можна було навіть за мачухою, яка, за церковними канонами, вважалася матір'ю. Так отримали Галицьку землю Ігоревичі. Але Роман повів боротьбу зі старшим Володимиром, вважаючи себе прямим спадкоємцем Ярослава Осмомисла, бо старші Володимир та Святослав були синами від першої дружини і пасинками Ярославни. В успадкуванні "по кужелю” першість мали дочки останніх володарів в порядку старшинства (тобто їхні мужі), а далі діти найближчих родичок останнього володаря (дочок, сестер у порядку старшинства і т. д.). Через це і претензії Мстислава Мстиславича Удатного на Галицьку спадщину всі визна­ли без вагань, а інші претенденти Данило Романович чи угорський принц Андрій, поспішили закріпити свої претензії одруженням з його дочками. Підстави іншого принца Калмана, який був лише правнуком Єфросинії Мстиславни, порівняно з Андрієм були мізерними, тому угорський король підтримав останнього, незважаю­чи на те, що Калман був коронований папою. Пізніше і Гедиміновичі закріплялися на руських престолах через одруження з дочками останніх володарів.

8. Важливе значення мали легітимність шлюбу і розлучення. Так, Ростислав Рюрикович міг претендувати на Галицьку спадщину лише як старший брат дру­жини Романа Предслави, в якої не було синів, за умови, що розлучення Романа Мстиславича його тесть Рюрик Ростиславич вважав нелегітимним (другий шлюб Романа відбувся до насильного постриження його першої дружини), а отже і дітей від цього шлюбу — бастардами, яких батько не встиг адоптувати. Подібні підстави могли використати і Михайло Всеволодович, одружений з дочкою Романа та Пред- слави, та його син Ростислав.

9. Зміни у практиці успадкування під ординським впливом лише з кінця XIV ст. почала запроваджувати московська династія^[1821].

Як справедливо зазначив Я. Беняк, на час смерті Андрія Юрійовича останніми прямими спадкоємцями Романовичів залишалися його сестра Марія, дружина чер- ського князя Тройдена, та тітка Анастасія, вдова добжинського князя Земивита^[1822]. Гі­потеза провідного польського дослідника генеалогії Романовичів Д. Домбровського стосовно існування двох Мстиславів Даниловичів, один з яких був батьком Анаста- сії^[1823], не спирається на джерела, а побудована виключно на умовиводах і домислах автора. З огляду на це вона залишається гіпотезою. Тут вагомими, з огляду права, були претензії сина Марії — Болеслава Тройденовича і добжинського князя Вла­дислава Земовитовича — сина молодшого брата Владислава Локєтка i Анастасії, дочки Лева Даниловича.

Поряд з княгинями найбільше прав на галицько-волинську спадщину мав Любарт-Дмитро Гедимінович як зять Лева Юрійовича^[1824].* Ця непересічна особис­тість з різних причин не отримала належної оцінки у працях як українських, так і зарубіжних істориків^[1825]. Недавно львівським дослідником І. Мицьком було введено в

Польща, Мазовія, Литва й Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичі науковий обіг пом'яник Преображенського кафедрального монастиря (с. Спас Ста- росамбірського р-ну Львівської обл.)^[1826]. За цим пом'яником, дружиною Гедиміна- Прокопія і матір'ю Любарта-Дмитра була Леоніда, яку дослідник вважає дочкою Лева Юрійовича, так названою в батькову честь^[1827]. А за таких умов підстави Любарта Гедиміновича на спадщину Романовичів були найвагомішими.

Останній прямий нащадок Романовичів, острозький князь Данило Василько- вич походив з гілки, яка втратила право на успадкування найстаршого престолу після смерті Романа Даниловича, якого не стало ще за життя батька, на що слушно звернув увагу М. Баумгартен^[1828]. Він міг претендувати тільки як близький родич, тоб­то після претендентів “по кужелю”, яких було багато.

Польському королеві Владиславові Локєтку Юрійовичі доводилися племінниками. Вони були правнуками й угорського короля Бели IV. Тобто, і поль­ський і угорський королі були претендентами також як близькі родичі.

Свої претензії на галицьку спадщину заявили навіть глоговські князі Генріх II та Ян^[1829]. Позаяк їх претензії визнав папа, то вони мусили братися до уваги. Глоговські князі були пов'язані ще з першою галицькою династією як правнучаті племінники Ярослава Осмомисла. Їхній дід Конрад I був одружений з Саломеєю, дочкою Вла­дислава Одонича, матір'ю якої була Вишеслава, дочка Володимирка Володареви- ча. Але це була надто далека спорідненість, щоб дати підстави для претензій на галицьку спадщину. Сестра глоговських князів Агнеса була видана за баварського герцога Отто III, який був претендентом на угорську корону і свого часу союзником короля Юрія Львовича. Цей союз міг бути скріплений шлюбом. Я. Яблоновський, посилаючись на Кромера, назвав дружину Любарта Бучою (Бушою)^[1830]. У Кромера імені княгині не приведено. Б. Зіморович назвав її Євфимією (чи не сплутавши з Офкою-Євфимією, дружиною Болеслава-Юрія?). Від Я. Яблоновського це ім'я за­позичили Т. Нарбут та М. Карамзін. Якщо це не помилка, то Буша скорочення від Богуслави. Отже, її мати могла бути полькою, незнаною з інших джерел сестрою глоговських князів. В такому випадку Агрипина — хресне ім'я Богуслави^[1831]. Лише таке родинне пов'язання висувало глоговських князів в число серйозних спадкоєм­ців Романовичів "по кужелю”.

Евангеліст Лука. Перша третина XIII ст. Державна Третяковска галерея, Москва, Росія. Евангеліє апракос (Галицько-Волинське Евангеліє).

Любарт-Дмитро був наймолодшим серед головних претендентів (йому було 11-12 років)^[1832]. Литва спізнилася підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя^[1833]. Складні переговори між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів), з одного боку, та Литвою — з другого, за участі хана Узбека^[1834] і зго­дою місцевого боярства^[1835] привели до влади внука короля Юрія - Болеслава Юрія Тройденовича. Остаточно польсько-литовське порозуміння було скріплено шлю­бом дочки Гедиміна Альдони-Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка — Казимиром (16.10.1325). Але хрестилася дочка Гедиміна ще 30.04.1325 р., отже, до­мовленості досягли раніше^[1836]. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., ймовірно восени^[1837], текст грамоти вказує на початок правління^[1838]. Появі Болеслава-Юрія передувало, очевидно, ряд угод, в одній з яких було переда­но Любарту Гедиміновичу східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (Любар)^[1839].

Існує версія, що результатом порозуміння Польщі та Литви у 1325 р. було приєднання до Литви Берестейської землі та Підляшшя. Така угода ніби викли­кала невдоволення Мазовії, що зблизило останню з Тевтонським Орденом і ста­ло причиною військових дій у Куявії в 1326 р.^[1840]. Але пізніші події дають підстави стверджувати, що до поділу волинських земель тоді ще не дійшло. З листа комту­ра Тевтонського Ордену від 14.10.1325 р. довідуємося, що замок Візна на далекому мазовецько-волинському кордоні продовжував утримуватися волинським гарнізо­ном, а його воїни перебували у складі союзного литовського війська під Гродном^[1841]. Навіть за угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині^[1842].

Одним і з наслідків компромісу щодо спадщини Романовичів і подальшої бо­ротьби ординців за повернення свого впливу у Галицько-Волинській державі, було звернення князя Болеслава-Юрія до титулу “з Божої ласки природжений князь всі­єї Малої Русі”, що підкреслювало відмову галицько-волинських володарів від пре­тензій на решту Русі, яка надалі залишалася залежною від Орди, хоча перед тим князь використовував титули “Nos Georgis Dei gratia dux Russiae", "Ceorgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere", "Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae". "Мала Русь" тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка не була підвладна монголам.

Можливо, це стало також однією з причин виступу польської еліти проти пла­нів Казиміра III прямої унії Польщі з королівством Русі. У Кракові могли побоюва­тися війни з Золотою Ордою, яка в середині XIV ст. переживала період останнього піднесення. Унія з королівством Русі була б одночасно декларацією претензій на всю Русь, тоді як приєднання частини земель Русі, які вже тривалий час не нале­жали до Русі, залежної від ординців, рівно ж як і відмова Болеслава Юрія від таких претензій, носили зовсім інший характер. Подібні мотиви могли вплинути і на рі­шення Людовика Анжуйського, який задовольнився більш надійним і "земним" титулом "короля Галіції і Лодомерії". Тим чином він декларував відмову від тих земель Русі, які перебували під ординським пануванням. Титул "князів Русі" взяли собі пізніше мазовецькі князі, які володіли Белзьким та Жидачівськими князівства­ми, але це було вже тоді, коли Орда агонізувала і не могла їм загрожувати. Та й сам титул на той час уже нічого не означав.

Немає жодних доказів того, що ставши галицько-волинським князем, Болеслав-Юрій перетворився в польського сателіта і рухався у фарватері політи­ки Владислава Локєтка та його сина Казимира ІІІ. Так само немає жодних доказів учасгі Болеслава-Юрія або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. i 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії^[1843]. Передовсім сам польський ко­роль Казимир III ніде не посилався на цю угоду, яка нібито зробила його легітим­ним спадкоємцем галицько-волинського престолу. На відміну від нього галицько- волинський князь Болеслав Юрій Тройденович всіяко демонстрував самостійну політику в інтересах свого краю. Зміцнивши своє становище союзом з Литвою у 1331 р., він у 1334 р. підтвердив союз з Орденом, антипольська спрямованість якого очевидна. Зміни в титулатурі (князь "підкорегував" титул, ввівши Малу Русь вза­мін Русі) означали внормування стосунків з Золотою Ордою. У 1337 р. він разом з ординцями напав на Люблінську землю i тримав Лю6лін в о6лозі 12 днів. I тільки після загибелі ординського воєначальника облога була знята^[1844].

Очевидно, що саме галицько-литовське та галицько-ординське зближення вплинуло на зміну польсько-галицьких стосунків. В результаті 29 червня 1338 р. до Вишеграду прибув "Лотко, князь руський” [за Дубницькою хронікою "Lothka dux Rutenorum"^[1845], спроби перетворити "Лотко” в "Болько”, ототожнивши його з Болеславом-Юрієм^[1846], не витримують критики^[1847]], тобто князь Владислав Земовито- вич, син добжинського князя Земовита І та Анастасії Львівни, якого польська сторо­на готова була підтримати як противагу Болеславу Юрію Тройденовичу^[1848] (здогадка О. Мазура щодо існування князя Володимира Андрійовича^[1849] цілком у дусі здогадок польських істориків стосовно тотожності "Лотка” в "Болька”).

Імовірно, що і сама смерть Болеслава-Юрія у 1340 р. пов'язана з Вишеград- ською угодою 1338 р. та невдалими спробами Владислава Земовитовича претенду­вати на трон володаря Русі. Версія отруєння князя Болеслава Юрія боярами за його прихильність до католицького обряду та іноземців непереконлива. Німецький патриціат у містах був з часів Данила Романовича. У сім'ї Лева Даниловича та Юрія Львовича не було жодного протистояння з католиками. Його дочка стала черницею в монастирі кларисок. Польський король, якому смерть Болеслава-Юрія була най­більш вигідною, виявився добре підготованим до загибелі Юрія: на першу звістку він зумів зібрати військо (на подібні заходити потрібно було затратити місяці) та оволодіти Львовом.

Виглядає на те, що не тільки невдачі Владислава Земовитовича, а й побоюван­ня, що останній, сівши у Львові, продовжить політику попередника, підштовхну­ли короля Казимира ІІІ до спроби самому виступити претендентом на спадщину Романовичів. У 1340 р. він не відважився воювати з русько-ординськими війська­ми. Після смерті Болеслава Юрія волинська еліта визнала князем Любарта Дми­тра Гедиміновича. Його визнання галицьким боярством засвідчено також відомим написом на дзвоні собору св. Юрія з 1341 р.^[1850]. Хан Узбек надав Любартові Дмитру необхідну допомогу. Отже, і Орда розглядала Любарта-Дмитра як першого легі­тимного спадкоємця, що могло бути зафіксованим в угоді 1331 р. між Болеславом- Юрієм та Гедиміном. Боярин Дмитро Детько з князем Данилом Острозьким у 1340 р. разом з ординськими військами відтіснили поляків з галицьких земель^[1851].* Те, що Любарт Гедимінович так легко оволодів Волинською та Галицькоюу зем­лею у 1340 р., свідчить на користь версії, що він вважався спадкоємцем ще за життя Болеслава-Юрія^[1852].

За цих умов польський король зробив ставку на галицьку еліту, яка змусила його суперника князя Любарта-Дмитра піти на значні поступки галицькому бо­ярству, надавши його лідеру Дмитрові Детьку високий сан управителя (provisor чи proconsul) або старости (capitaneus) Руської землі^[1853]. Вже у березні (не пізніше 27 червня) 1341 р. “управитель або староста землі Русі” Дмитро Детько повідомив громаду Томуня що “ми усунули суперечку, посіяну з намови диявола, між поль­ським королем Казимиром і нами й натхнені животворним духом, подолавши спо­кусника людського роду, уклали союз згоди*”^[1854]. У середовищі галицьких бояр Ка­зимир ІІІ мав прихильників, яких використав у своїх спробах оволодіти Галицькою землею у 1340-1350 рр. (боярин Вовчок з Дроговижа, брати Ходко, Петро і Осташок Корчаки та ін.^[1855]). Вже близько 1343 р. з допомогою місцевих бояр король оволодів Сяноцькою землею. З 1346 р. Казимир ІІІ почав титулувати себе паном і дідичем Русі. В грамоті з 1361 р., якою було підтверджено маєтки галицького боярина Ходка з Бібла, надані його предкам князем Левом Даниловичем, цей титул поданий так: “милістю Божою король Краківської землі, Судомирської землі, Серадської землі, Польської землі, Куявської землі, Добрянської землі, Руської землі, господар і ві­чний дідич землям тим володар, король велебний"^[1856]. На перших порах Казимир ІІІ намагався декларувати унійне об'єднання королівства Русі з Польщею^[1857]. Треба від­значити, що для ХІѴ ст. це була звична практика європейської династичної полі­тики.

Лише коли процес оволодіння землями королівства Русі затягнувся, а війна проти Любарта-Дмитра Гедиміновича не принесла швидкого успіху, у 1350 р. поль­ський король визнав право Угорщини на спадщину Романовичів. Родинні зв'язки Арпадів, спадкоємцями яких виступала Анжуйська династія, з другою галицькою династією були ближчими від родинних зв'язків Казимира III з цією династією. Подібно на те, що перша дружина угорського короля Карла Роберта таки походила з династії Романовичів^[1858] і його син Людовик виступав як спадкоємець Романовичів “по кужелю”. Водночас він був i спадкоємцем Казимира III, сестра якого, Єлиза­вета, була його матір'ю. За польсько-угорською угодою 1350 р., Польща визнала за Людовиком "спадкове право” на королівство Русі, яке він передавав у довічне володіння Казимирові ІІІ.

В ході війни з Польщею та Мазовією у 1349-1351 рр., втративши значні терито­рії, Любарт Дмитро повернув собі назад Володимир, Белз, Берестейську землю та Холмщину. 1352 р. у війну вступили угорські війська. Король Людовик був навіть поранений при облозі Белза і, зазнавши великих втрат, змушений був відступити. На допомогу Любартові прийшли литовські дружини Кейстута та Євнута Гедимі- новичів й інших князів, яким Любарт почав роздавати на Волині уділи. За угодою 1352 р., за ним залишилася вся Волинь^[1859]. У 1353 р. Любарт Дмитро Гедимінович здійснив кілька походів на захід. Зокрема, у травні він був під Львовом, але не зміг втримати столицю краю і лише зруйнував міські укріплення, напевно, щоб полег­шити оволодіння містом у майбутньому^[1860].

Перманентна війна не припинялася. Любарт-Дмитро послідовно боровся за відновлення Галицько-Волинської держави. На початку жовтня 1366 р. він уклав мирну угоду з Казимиром ІІІ, яка уточняла волинсько-галицький кордон. Одним із свідків з боку Любарта виступав князь Данило Острозький^[1861].

Після смерті Казимира ІІІ, розпочавши анексію Руського королівства, Людовик Анжуйський використав одного зі своїх найближчих соратників опольського кня­зя Володислава, який був внуком дочки белзького князя Гремислави Всеволодівни. Саме йому у 1372 р. було передано в лен відділене від Польщі "королівство Руське з містами і населенням”. Володислав без зволікань прийняв титул "господаря Руської землі, вічного дідича i самодержця” та почав карбувавати власні гроші^[1862]. Любарт не міг визнати цього титулу, що і призвело до відновлення війни. Умови для почат­ку війни були не вигідними для Любарта, який не міг розраховувати на допомогу, але волинський князь мусив реагувати на такі дії. У 1370-1371, 1372, 1376-1377 рр. Любарту-Дмитру Гедиміновичу вдавалося зайняти частину Галицької землі, але втриматися тут він не зміг^[1863].

Любарт Дмитро Гедимінович помер 4 серпня 1383 р. (дату смерті дає змогу уточнити запис Івана, священика церкви св. Катерини, на переписаній ним Псал­тирі в річницю смерті великого-князя Любарта Дмитра Гедиміновича, яка збері­гається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медичі^[1864]). Він не тільки зберіг під сво­їм правлінням Волинську землю (1340-1383), а й в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340-1349, 1353-1354, 1376-1377). Він прийняв титул великого князя, який у XIV ст. означав су­веренного володаря^[1865]. Вартує детальніше висвітлити питання відновлення у 1347 р. Галицької митрополії, рішення про яке прийняли імператор Іоанн VI Кантакузен та патріарх Іоанн XIV Каліка: митрополитом став ставленик Любарта Дмитра — Феодор^[1866].

Як суверенний володар Любарт Дмитро Гедимінович карбував власні гроші^[1867]. У 2006 р. на межі Волинської, Львівської і Рівненської областей було разом з моне­тами великого князя литовського Вітовта Кейстутовича (1392-1430) випадково зна­йдено шість срібних монет із зображенням хреста та лева^[1868]. Монети дещо різнили­ся по-іншому скерованими головами лева і його реалістичними іконографічними особливостями. У 2006-2008 рр. ще 20 подібних монет було знайдено у Луцьку та Володимирі Волинському^[1869]. Атрибутацію монет побіжно підтверджують знахідки основної кількості монет на Волині, використання князем Любартом-Дмитром пе­чатки із зображенням крокуючого лева^[1870], зображення рівностороннього хреста на гербах Волині, яке відоме з початку XIV ст.^[1871], а також присутність такої монети у складі Сосновського скарбу^[1872] (Федір Любартович, син Любарта-Дмитра, був князем Сіверським у 1393-1405 рр.^[1873]). Наявність різних штемпелів (не менше п'яти) свід­чить про тривалий час карбування цієї монети^[1874].

Таким чином, поступово звільняючись від історичних стереотипів, сформова­них давньою історіографією, можна стверджувати, що приєднання галицької час­тини Королівства Русі до Польщі відбулося не у 1340 р. після смерті князя Болес­лава Юрія Тройденовича і навіть не в 1349 р. Через провальну зовнішню політику, коли підтриманий польською стороною Болеслав Юрій Тройденович не тільки став самостійним володарем, а й поступово дійшов до політики конфронтації з Поль­щею, Казимир ІІІ спочатку підтримав претензії на руський престол племінника Владислава Земовитовича, а потім і сам втрутився в боротьбу за спадщину Романо­вичів, намагаючись спочатку домовитися з місцевим боярством. Будучи розумним і далекоглядним політиком, польський король використав увесь арсенал доступ­них засобів привернення на свій бік місцевої еліти: декларування унії і збережен­ня прав королівства Русі, карбування окремої монети, надання чи підтвердження магдебурзьких привілеїв та земельних володінь галицькому боярству, підтримку відновлення православної Галицької митрополії. Його суперник Любарт Дмитро Гедимінович виявився гідним і не менш розумним, він навіть пішов на такий смі­ливий крок, як передача лідерові галицького боярства Дмитрові Детькові реальної влади над галицькою частиною королівства Русі в ранзі старости руського. В цих умовах Казимир ІІІ визнав право угорських королів на спадщину Романовичів, чим домігся залучення ресурсів потужного Угорського королівства до боротьби за цю спадщину. Дмитро-Любарт у цій боротьбі зумів зберегти більшу частину Волині і, навіть, робив спроби спробував ще з допомогою литовців потіснити суперників у галицькій частині, але більшого досягнути він не зміг. Боротьба закінчилася вже після смерті Казимира ІІІ у 1387 р. приєднанням всієї галицької частини Коро­лівства Русі (крім Поділля) та Холмщини до Польщі. У 1392 р. Литва визнала цю анексію за угодою в Острові. Спочатку цими землями управляли польські урядовці в ранзі генеральних старост, продовжувалося карбування руських грошей, тобто, продовжувалася розумна казимирівська політика. У 1434 р. з цих земель утворили Руське воєводство, завершивши таким чином їх анексію.