Тевтонський орден в політиці Галицько-Волинського князівства[1699]
овший час патріотичні стереотипи, які представляли Тевтонський Орден головним знаряддям одвічної політики німецьких загарбників Drang nach Osten, віддаляли можливість неупередженого розгляду взаємин Галицько-Волинського князівства з цією державою.
З середини 60-х рр. ХХ ст. дослідження цих проблем значно просунулося перш за все завдяки працям О. Маса- на[1700] К. Форстройтера[1701], М.- Б. Ждана[1702] та В. Матузової[1703]. Однак багато проблем все-ще залишаються дискусійними.11 лютого 1334 р. в грамоті галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Трой- деновича до великого магістра Тевтонського Ордену Людера фон Брауншвейга, якою підтверджувалася союзна угода, вказувалося “ми та блаженної пам'яті наші найдорожчі попередники, а саме Роман, Данило, Лев, Юрій та Андрій... звикли укладати та скріплювати союз постійного, усякого можливого миру та згоди, що видно з документів цих же наших попередників, так і ваших, складених у справі осягнення і дотримування згаданих угод”[1704]. З тексту цього документа, автентичність якого не викликає сумнівів[1705], випливає, що князівська канцелярія у 1334 р. зберігала відповідні угоди з Орденом, підписані попередніми князями, починаючи з Романа Мстиславича.
Рішення про перетворення німецького госпіталю поблизу Акри у військовий орден було прийнято 5 березня 1196 р.[1706]. На перших порах, не маючи можливості для розгалуження в Палестині (за хрестоносцями зберігалася невелика смужка земель від Яффи до Тіра з центром в Акрі), Орден налагодив контакти з Кілікійською Вірменією, правитель якої Левон ІІ як союзник хрестоносців вів нерівну боротьбу з турками-сельджуками. Отримавши земельні володіння в Кілікії[1707], Орден включився в цю боротьбу. Одним з ключових діячів періоду становлення Ордену був Герман фон Зальца, майбутній великий магістр (1209-1239).
Герман фон Зальца був мініс- теріалом ландграфа Тюрингії Германа.У синодику бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті був поміщений запис: “Роман, король Русі (rex Ruthenorum). Він дав нам 30 марок”[1708]. Запис поміщений під ХІІІ календами липня, що відповідає 19 липня 1205 р. — даті загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича. Таке співпадіння не могло бути випадковим. 30 марок (бл. 7 кг срібла) — сума значна, як і взагалі візит князя Романа до Ерфурта, не могли бути випадковими. Розташований в Тюрінгії, Ерфурт належав майнцькому архієпископу. Майнцький архієпископ Конрад фон Віттель- сбах (1161-1165, 1183-1200) стояв біля витоків Тевтонського Ордену і був ініціатором його союзу з Кілікійською Вірменією[1709]. Його наступник Леопольд фон Шенфельд, який продовжував у всьому політику попередника, був палким прибічником короля Філіпа Гогенштауфена, через що навіть конфліктував з папою, який номінував архієпископом його суперника Зігфрида ІІ фон Епштейна. Ландграф Герман теж був союзником німецького короля Філіпа Гогенштауфена, свояка Романа Мстисла- вича[1710]. На думку О. Масана саме за участі ландграфа Германа і його міністеріала Германа фон Зальца було сформовано союз Романа з Філіпом[1711]. Як звернув увагу О. Майоров, ландграф Тюрингії Герман мав всі підстави шукати союзу з потужним галицько-волинським князем, особливо після вторгнення в Тюрінгію у 1203 р. військ чеського короля Пшемисла І Оттокара та угорського короля Імре, з якими були загони якихось “варварів”, можливо половців[1712]. Напевно у 1203-1204 рр. відбулася зустріч в Ерфурті князя Романа Мстиславича з тюринзьким ландграфом Германом, його міністеріалом Германом фон Зальца та майнцьким архієпископом Леопольдом. За їх посередництвом міг бути укладеним перший договір між Галицько-Волинською державою та Орденом.
Загибель Романа Мстиславича у 1205 р. відкрила довгий період боротьби за його спадщину. Змінилася і загальнополітична ситуація в Центрально-Східній Європі в цілому.
У 1207 р. після вбивства царя Калояна владу в Болгарії захопив узурпатор Борил (1207-1218). Законні спадкоємці сини царя Івана І Асеня — Іван ІІ Асень та Олександр мусили втікати з краю. Як зазначив візантійський хроніст Георгій Акро- політ (1217-1282), царевич Іван Асень “втік у країну русів, прожив тут досить дов- го і, зібравши кілька руських дружин, почав добиватися батьківської спадщини”[1713]. В. Пашуто вважав, що болгарський царевич був у Києві[1714]. Однак болгарські дослідники дотримуються думки щодо перебування царевича у Галицькому князівстві[1715]. У давньоруських джерелах інформація про Івана ІІ Асеня відсутня, але аналіз подій дозволяє стверджувати, що болгарські дослідники мають більшу рацію. Жодне інше князівство на Русі, крім Галицького, в цей період не мало жодного зацікавлення в допомозі болгарському претендентові і не могло її надати (висилка і утримання великого контигенту в такий далекий похід вимагала значних ресурсів, тоді як Галицьке князівство володіло Нижнім Подністров'ям і Подунав'ям[1716]). Для болгарських вигнанців не було жодного сенсу навіть намагатись шукати допомоги при якомусь іншому дворі окрім Галича.
Івану Асеню та Олександру, які не могли втекти в Сербію або до Константинополя, найпростіше було сховатися в Нижньому Подунав'ї в одному з міст, де могли бути галицькі залоги. Втікати до половців, на яких спирався Борил, було небезпечно. Половці могли в будь-яку хвилю видати царевичів узурпатору. Київ був надто далеко і тамтешні правителі вже давно не виявляли інтересу до Нижнього Подунав'я. До того ж шлях до Києва лежав через Галич. У 1209 р. Галицьку землю повторно опанували Ігоревичі, які повели тверду політику, придушуючи боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болгарії прибічники синів Івана І Асена підняли заколот, захопивши фортецю Відин. Очевидно, на той час Іван ІІ Асен вже міг розраховувати на військову допомогу, принайні мав такі надії.
Борил конфліктував майже з усіма сусідами.
Щоб знайти підтримку у папи (з часів Калояна, коронованого папою, болгарська церква перебувала в унії з Римом), Борил пішов на організацію собору 11 лютого 1211 р., на якому було засуджено єресь богомилів (близьких до альбігойців з якими воював папа Інокентій ІІІ)[1717]. Попри думку Г. Цанкової-Петкової щодо розриву унії, здійсненої Борилом[1718], інші дослідники переконливо доводять протилежне, вказуючи на уніатські нововведення у болгарській церкві цього періоду[1719]. Така політика дозволила Борилу вистояти і, навіть, перетворити поразку 1211 р. на вигідний союз з Латинською імперією.Але самотужки здолати відинських бунтівників Борил не зміг. Лише ціною відмови від Бранічева та Белграда на користь угорського короля Андрія ІІ з допомогою угорських військ він здобув непокірний Відин. Угорські війська очолював ішпан Себена, який виступив з Трансільванії “приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів”[1720]. Збереглася грамота угорського короля Бели ІУ від 1.07.1259 р., в якій відзначена хоробрість ішпана в боротьбі за Відин[1721]. Ці події відносяться до 1212-1213 рр.
Схоже, що Ігоревичі таки пообіцяли болгарському царевичу допомогу у боротьбі за престол. їм був потрібний зовнішньополітичний успіх. Але їх наступне падіння і хаос, який настав у Галицькому князівстві в зв'язку з новим спалахом боротьби за Галицьку спадщину[1722], не дозволили здійснити цю допомогу. Важко сказати наскільки залежними були Ігоревичі в своїй політиці від Угорщини[1723], як і боярський князь Володислав Кормильчич[1724]. Принайні активність останнього в Пониззі могла бути самостійною спробою втрутитися у болгарські події.
Евангеліст Матвій. Перша третина XIII ст.
Державна Третяковска галерея, Москва, Росія. Евангеліє апракос (Галицько-Волинське Евангеліє).
Під впливом проугорської партії, яка тоді домінувала серед галицької еліти, почала різко змінюватися і політика угорських королів, які самі захотіли контролювати Дунайське Пониззя.
Для цього вони потребували військову силу. У 1211 р. король Андрій ІІ надав у Трансільванії володіння Тевтонському Ордену, який після втрати Палестини животів у Венеції. Лицарі мали допомогти Угорщині взяти Пониззя під свій контроль. Межі Ордену досягали земель "бродників". Але від цієї ідеї угорський король швидко відмовився. Як він писав, лицарі були подібні до "миші в торбі, змії за пазухою" і загрожували не розширити, а скоротити кордони королівства[1725] [1726]. Причини крилися, скоріше, в іншому. Добившись після Спішської угоди 1214 р. коронації сина Калмана як галицького короля[1727], Андрій ІІ уже не потребував допомоги хрестоносців в освоєнні Пониззя. Утворення окремого Галицького королівства, до складу якого входило Пониззя, і король якого був підпорядкований королю Угорщини, повністю влаштовувало Арпадів[1728].Боротьба поморських, мазовецьких і волинських князів за сусідні землі Прусії та її відламу Ятвягів, багаті перш за все хутровим звіром, йшла з перемінним успіхом. В ході цієї боротьби в Помор'ї на запрошення місцевих князів діяли загони іоаннітів та тамплієрів, пізніше в першій половині 20-х років ХІІІ ст. поморський князь Святополк запросив до міста Тимава представників кастильського духовно- лицарського ордену Калатрава. У 1225 р. мазовецький князь Конрад для участі у боротьбі з пруссами запросив лицарів Тевтонського ордену. Маючи певний негативний досвід у Трансільванії, магістр Герман фон Зальца у березні 1226 р. добився від германського імператора Фрідріха ІІ підтвердження надань мазовецького князя та розширення привілеїв хрестоносців[1729]. Цистеріанський єпископ Християн, який очолював місійну діяльність в цьому регіоні, відразу ж також передав Ордену свої володіння[1730]. У 1228 р. мазовецький князь Конрад передав хрестоносцям замок в Не- шаві і Хелмську землю, що було тут же підтверджено папою Григорієм ІХ[1731]. Герман фон Зальца старих помилок не повторював, заздалегідь забезпечуючи правові підстави для володінь Ордену.
В той же час почалося формування іншого Ордену — Добжинського, завдання якого полягало в боротьбі з ятвягами. Сутичці князя Данила Романовича з до- бжиньскими лицарями під Дорогичином з мотивів перш за все політичних надавалося надзвичайно велике значення в контексті розмов про експансію католицького Риму проти православної Русі. Події під Дорогичином порівнювалися з перемогою Олександра Невського на Чудському озері: вважалося, що князі Данило Галицький і Олександр Невський зупинили агресію Тевтонського Ордену. Відомий поет М. Бажан навіть присвятив цій події цілу поему. Знайшла вона значний відбиток і у історіографії[1732]. О. Головко першим звернув увагу, що Добжинський Орден не був філією Тевтонського Ордену, а був створений лицарями-мечоносцями, що наприкінці 1228 чи на початку 1229 рр. Прибули до Мазовії прибув з Риги. Загін з 14 лицарів у супроводі почтів із слуг та зброєносців очолював магістр Бруно[1733]. Після розгрому мечоносців литовцями рештки меченосців повинні були приєднатися до тевтонців. Але Бруно і його лицарі не виконали цього рішення, чим фактично порушили орденську дисципліну. Мазовецький князь Конрад сподівався з їхньою допомогою завоювати частину ятвязьких і пруських земель, що було спрямоване як проти інтересів Тевтонського Ордену так і проти інтересів волинських князів, які також активно діяли в Ятвягії.
Бруно та його лицарі утворили Орден пруських лицарів Христових (“Magister et fratres militie Christi contra Prutenos in Masovie" або “milites Christi fratres in Dobrin"). У 1228 р. вони отримали замок Добжинь і володіння в Добжинській землі[1734] та визнали себе васалами мазовецького князя Конрада, обіцяючи не переходити під владу інших володарів[1735]. Але Тевтонський Орден був невдоволений таким розвитком подій. Через легата папи римського Григорія ІХ домініканського монаха Вільгельма Моденського Орден добився папської булли 19 квітня 1235 р. про злиття Добжинського Ордену з Тевтонським[1736]. Напевно правий О. Головко, полемізуючи з О. Масаном, що тевтонцям все-таки вдалося реалізувати вимоги папської булли.
Але знову залишився честолюбивий комтур Бруно з частиною лицарів, які не виконали папських вимог вдруге. Політика Конрада стосовно волинських князів була схожою з політикою Романовичів стосовно Угорщини. Балансуючи між союзом та васалітетом, слабша сторона спішила використати будь-які проблеми сильнішої сторони, щоби укріпити свої позиції за рахунок сильнішої сторони. Надаючи добжинським лицарям волинський Дорогичин, Конрад переслідував і іншу мету, вигідну мазовецьким князям: взяти під контроль цей стратегічно важливий регіон.
У березні 1238 р. князь Данило Романович розбив під Дорогичином добжин- ських братів. Комтур Бруно потрапив у полон[1737]. Дорогичинське князівство було повернене до складу Волині. Знову, на мій погляд, більш правий О. Головко, полемізуючи з О. Масаном, який зводить дорогичинський конфлікт до малозначущого епізоду[1738]. Немає підстав вважати Дорогичин слабоукріпленим містом, добжинці напевно його не штурмували. Мазовецькі князі мали там давні зв'язки і давно зазіхали на цей регіон. Напевно місцеве боярство домовилося з Конрадом у 1235 р. під час великої скрути Романовичів. Данило Романович, можливо, цілком свідомо оголошував похід проти ятвягів, щоби несподівано з'явитися під Дорогичином “в силі тяжкій”[1739]. О. Масан правий, безперечно, в іншому: битви під Дорогичином чи штурму міста, напевно, не було. Невелике військо добжинських братів з їх комту- ром (десяток братів з кількома десятками зброєносців і слуг) просто склали зброю. Більшість з них загинула не під Дорогичином, а у битві з монголами під Легніцею 9 квітня 1241 р.[1740].
Невеликий тевтонський загін брав участь у битві під Легніце у складі війська тамплієрів, яке складало один з п'яти з'єднань (гуфів) армії Генріха Побожного. В складі 1,5-2 тис. воїнів цього гуфу були тамплієри, іоанніти та тевтонці (лицарі, сержанти, васали і слуги орденів)[1741]. Серед тевтонців найбільш численний підрозділ був з відділення Ордену в Чехії[1742]. Очолював тевтонців Поппо фон Остерна[1743]. Бувші добжинці були в складі підрозділу з західних комтурств Ордену.
Загроза монгольської навала не тільки стимулювала активні переговори римської курії з руськими князями, але й змусила вдатися до мобілізації всіх наявних сил. За таких умов і пруські язичники відходили на задній план. В листопаді 1247 р. папа Інокентій IV послав свого легата до Прусії з дорученням укласти мир з повсталими пруськими племенами. У 1249 р. після взаємних поступок такий мир було укладено в Крістбурзі[1744]. Ще в січні 1248 р. на переговорах з галицько-волинським князем Данилом Романовичем і переяслав-заліським та новгородським князем Олександром Ярославичем папські представники просили руських князів попередити Тевтонський Орден про монгольський наступ[1745].
Приймаючи королівську корону з рук папського легата Опізо, князь Данило Романович, безперечно, розраховував на Орден як на військового союзника. Саме цим була покликана угода між Данилом Романовичем, мазовецьким князем Конрадом і віце-магістром Тевтонського Ордену Бургардом фон Хорнхаузеном про поділ ятвязьких земель, укладена у 1254 р.[1746]. В розпал боротьби за ятвязькі землі (у 1253 р. відбувся особливо вдалий і великий похід волинського війська на ятвягів, у 12541255 рр. за образним виразом літописця “ятвязькі болота наповнилися військом”[1747]) король Данило вважав за потрібне вирішити всі проблеми з своїми головними союзниками в майбутній боротьбі з Золотою Ордою. Розрізнені, очолені родовими старшинами, ятвязькі общини, навряд чи представляли серйозну небезпеку для Волині. Просто їх землі, заповнені лісами, багатими хутровим звіром, були привабливими для зовнішньої експансії більш сильних сусідів. Галицько-волинські князі, готуючись до боротьби з монголами, потребували постійно ресурсів для утримання та оснащення війська. Хутра, мед та віск — були головними предметами експорту, який приносив ці ресурси.
У 1259 р. королівна Софія Данилівна була видана за графа Генриха V Бланкенбург-Шварцбурга[1748]. З того часу подальші контакти з Орденом відбувалися через цю родину, представники якої перебували в числі орденської еліти[1749].
Данило Романович, приймаючи королівську корону, безперечно, очікував на організацію хрестового походу проти монголів. Папа Інокентій ІѴ у 1254 р. розпорядився почати заклик до хрестового походу проти монголів у Прусії та Лівонії[1750]. Його наступник папа Олександр ZV, зациклений на впроваджені латинського богослужіння, без розуміння політичної ситуації роздмухував політичні непорозуміння між Данилом Романовичем і королем Литви Міндовгом, підтримуючи останнього (для вчорашнього язичника Мігдовга особливості обряду не мали жодного значення)[1751]. Аж у липні 1258 р., коли вторгнення монголів не тільки в галицько- волинські землі, але й у польські та литовські землі, стало реальністю, папа Олександр IV знову звернувся до Ордену[1752]. У грудні 1259 р. папа рекомендував Ордену боротися з монголами разом з усіма прикордонними християнськими держава- ми[1753]. Можна припускати якусь участь незначних орденських контигентів в бойових діях (король Данило в очікуванні підмоги перебував в околицях Холму в Забужжі[1754]), бо папа у січні 1260 р. оголосив під захистом святого престолу і ті орденські землі, які будуть надані Ордену руськими князями. У випадку відвоювання Орденом у монголів нових територій, їх приєднання могло відбутися тільки за згодою на то їх бувших християнських володарів[1755]. У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням магістра Гартмана фон Грумбаха. Чисельність їх була невелика і вони так і не ризикнули виступити на допомогу королю Данилу[1756]. Зусилля папи збільшити це військо були кволими. У вересні 1260 р. папа обмежився попередженням короля Чехії Пшемис- ла Оттокара ІІ та маркграфа Бранденбургу Іогана І, вимагаючи від них не перешкоджати братам жебруючих орденів (схоже, що тамплієри та іоанніти також споряджали певні контигенти до цього війська, а домініканці і францисканці проводили агітацію) вербувати волонтерів у Прусію та Лівонію[1757]. Але зібрані для походу проти монголів війська були кинуті проти прусів, які скористалися проблемами Ордену та його союзників і розгорнули велике повстання під проводом Геркуса Мантаса, якому вдалося у 1260-1264 рр. нанести хрестоносцям ряд поразок[1758].
З різних причин спроба Данила Романовича опертися на допомогу папи та Ордену зазнала невдачі. Лев Данилович в своїй політиці змушений був орієнтуватися більше на союз з потужнім причорноморським улусбеком Ногаєм[1759]. Тому напередодні його чергового походу разом з монголами на Польщу у 1286 р. Орден навіть вивів свої гарнізони з чотирьох замків на південному кордоні[1760].
Але контакти з Орденом залишалися інтенсивними. Наявність тісних контактів Лева Даниловича з Ногаєм сприяли розвиткові чорноморсько-середземноморської торгівлі[1761]. Інтенсивні торговельні контакти між орденськими та волинськими і галицькими містами дозволили відродити древній Бурштиновий шлях по Віслі, Західному Бугу та Дністрі від Балтики через Торунь, Володимир та Львів до Чорного моря. Розвитку зв'язків сприяли і німецькі колоністи, переселення яких стимулювали Данило Романович та Лев Данилович, намагаючись підняти торгово-ремісничі міста після монгольського погрому. Цим шляхом йшов імпорт тканин, ремісничих виробів, сировини (в первую чергу сталевих заготовок — штаб, бо болотні та озерні руди з Центрально-Східної Європи непридатні для виробництва мечів, через що львівськіе мечники, наприклад, змушені були використовувати в якості заготовок навіть стару непридатну зброю[1762]) і самої зброї (судячи з зображення на печатках, археологічних знахідок та інших матеріалів, у XIV ст. в галицько-волинських землях отримало поширення лицарське західноєвропейське захисне озброєння, арбалети і різні типи алебард[1763]). Львівські купці, які торгували через Нижнє Подунав'я з Візантією та балканськими землями, займалися також реекспортом сукна з Фландрії[1764]. Зберігся лист радників і громади міста Володимира до радників та громади міста Штральзунда від 3 травня 1324 р. з приводу перехоплення штральзундцями з судна, що зазнало аварії, сувоїв сукон, які везли з Фландрії Бертрам Русин та його брат Микола, та проханням повернути їх володимирським купцям[1765].
Для міст Тевтонського Ордену також було важливо збувати на південь янтар, привозячи взамін шовк, прянощі та інші багатства Сходу. Завдяки цій торгівлі Львів, на думку німецького історика Ф. Людге, став одним з найважливіших торговельних міст тогочасної Європи[1766]. Маєтки Ордену у Львові оцінювалися у 3200 пруських марок. Великий буртиновий склад у Львові було продано аж у 1400 р., коли ці землі вже перебували у складі Польщі. Тільки за рік за перепродаж бурштину на львівському ринку прибуток сягав бл. 1000 пруських марок[1767]. Крім предметів східного
та візантійського реекспорту з галицько-волинських земель орденські та ганзейські купці вивозили традиційні товари руського експорту: хутра, віск, мед, сіль, хліб та заготовки з дерева[1768]. На кораблі, захопленому шведами у 1352 р., серед товарів, які належали торуньським купцям, було 1000 штук червоного руського хутра (operis ruffi ruthenici). Слуга кенігсберзького шефера у 1400 р. вивіз зі Львова до Торуня 50 бобрів і 2000 подільських хутер (Podolisshes werkis)[1769].
Тісні торговельно-економічні контакти вели до зближення в середовищі бюргерства. В Альтштадті в кінці ХІІІ - початку XIV ст. в складі місцевого патриціату була родина Ruthenus. Jochanes Ruthenus був лавником у 1308/1309 р., Heinmaimus de Lemberc — у 1312 р. Серед міщан Страсбурга під Торунем — Heynko Ruthenus та Iwan. Конрад Прус у 1365 р. отримав третину млина під Львовом з третиною прибутків. В актах львівського міського суду за 1387 р. зберігся позов, який подав Bartholomeus semitor Pauli Reuse de Torun. Брат діда Коперніка Іоган Ватценроде у 1386 р. помер в Луцьку[1770].
Мало місце зближення і серед волинського та галицького боярства. Комтур Людер фон Брауншвейг надав земельні володіня русинам Марку, Максиму, Войтеху та Григорію. Віце-комтуром у нього в 1324-1326 рр. був Іван Белов (Iwanus Below), який загинув як прапороносець Ордену у 1331 р. в битві з поляками[1771].
Після загибелі Ногая в 1300 р., скориставшись боротьбою Тохти з його нащадками, Галицько-Волинська держава звільнилася від ординської опіки, що відбилося в прийнятті Юрієм Львовичем королівського титулу і утворенні окремої Галицької митрополії, яка об'єднала єпархії на територіях, незалежних від Орди[1772]. Тепер, будучи ще більш зацікавленими у поставках зброї та стратегічної сировини (стальних заготовок-штаб), галицько-волинські князі намагалися підтримувати дружні контакти з Орденом і підкреслювали у своїх грамотах, що вони захищають християнські країни і в першу чергу Тевтонський Орден від ординців. Так, в грамоте князів Андрія та Лева Юрійовичів від 9 серпня 1316 р. великому магістру Карлові Трірському про відновлення раніше підписаних угод про дружбу[1773] підкреслювався саме надійний захист орденських земель від татар галицько-волинськими князя-
ми[1774]. Грамота була видана на прохання племінника галицько-волинських князів графа Зігхарда Шварцбурга, який у 1289-1330 рр. був комтуром Ордену. Матір'ю його була Софія, дочка короля Данила Романовича[1775].
Окремою грамотою від 27 серпня 1320 р. князь Андрій Юрійович дозволив то- руньським купцям вільний в'їзд в свої землі, безмитну торгівлю і повернення збитків і кривд з боку своїх міністеріалів у подвійному розмірі, як “за часів нашого блаженної пам'яті батька”[1776]. У грамоті, виданій в той же день для краківських купців, були вже передбачені торговельні мита[1777] (польські купці не торгували такими стратегічно важливими товарами як сировина для виробництва зброї і сама зброя).
Князь Болеслав-Юрій Тройденович у жовтні 1325 р. в своїй грамоті обіцяє великому магістрові Веренгерові вірність традиціям дружби часів Данила Романовича, Льва Даниловича та Юрія Львовича[1778]. 9 березня 1327 р., знову на прохання родича комтура Зігхарда Шварцбурга, галицько-волинський князь пролонгує угоду з Орденом про дружбу, гарантуючи при цьому захист від татар[1779].
Попри спроби старої польської історіографії на сьогодні немає жодних доказів того, що ставши галицько-волинським князем, Болеслав-Юрій перетворився в польського сателіта і рухався у фарватері політики Владислава Локєтка та його сина Казимира ІІІ. Так само немає жодних доказів участі Болеслава-Юрія або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько- угорської унії[1780]. Передовсім сам польський король Казимир III ніде не посилався на цю угоду, яка нібито зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. Навпаки, галицько-волинський князь Болеслав-Юрій Тройденович проводив активну самостійну зовнішню політику в інтересах свого краю. Зміцнивши своє становище союзом з Литвою у 1331 р., він внормував стосунки з Золотою Ордою. Прийняттям титулу "з Божої ласки природжений князь всієї Малої Русі” він підкреслив відмову галицько-волинських володарів від претензій на решту Русі, яка надалі залишалася залежною від Орди (перед тим князь використовував титули "Nos Georgis Dei gratia dux Russiae”, "Ceorgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere”, "Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae”)[1781]. "Мала Русь” тут виступає в значенні тієї частини Русі, яка вже не була підвладна монголам. Далі 11 лютого 1334 р. Болеслав-Юрій підтвердив союз з Тевтонським Орденом, ан- типольська спрямованість якого очевидна[1782].
20 жовтня 1335 р князь Болеслав-Юрий Тройденович поспішив знову підтвердити союз з великим магістром Теодоріком фон Альденбургом на “вічні часи”[1783]. Галицько-волинського князя підштовхували до активних дій саме польсько- угорські переговори у Вишеграді. У 1337 р. він разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, яка була знята тільки через загибель вождя союзних татар[1784]. І тоді польський король зробив спробу підтримати іншого претендента на галицько-волинський трон. 29 червня 1338 р. до Вишеграду прибув “Лотко, князь руський” [за Дубницькою хронікою “Lothka dux Rutenorum''[1785], спроби перетворити “Лотко” в “Болько”, ототожнивши його з Болеславом-Юрієм[1786], не витримують критики[1787]], тобто князь Владислав Земовитович, син добжинського князя Земовита І та Анастасії Львівни, якого польська сторона готова була підтримати як противагу Болеславу Юрію Тройденовичу[1788]. І сама загадка загибелі князя Болеслава-Юрія Тройденовича у 1340 р., яка була найбільш вигідна польському королеві, котрий зреагував блискавичним походом на Львів, також певною мірою пояснює причини, які за нових обставин підштовхували галицько-волинського князя до прямого військового союзу з Орденом.
В умовах боротьби за спадщину Романовичей, яка розгорнулася після 1340 р., союз з Орденом став ще більш важливим як у військовому так і в політичному плані. Тому відразу ж після витіснення польських військ з териториї князівства і підписання перемир'я з королем Казимиром III “староста землі Русі” Дмитро Дедько, лідер галицького боярства і намісник князя Любарта-Дмитра Гедиминовича, в кінці весни 1341 г. видав грамоту для торуньських купців, запрошуючи їх відновити перервану війною торгівлю[1789]. Майже в той же час схожі гарантії безпеки дали своєю грамотою торуньським купцам і князі Любарт-Дмитро та Кейстут Гедиміновичі[1790].
Не тільки зброя, але й інші військово-технічні новинки, які з'являлися в Ордені, впроваджувалися у галицько-волинських землях. В першу чергу це стосується військового зодчества, зокрема замку Любарта в Луцьку, поширення веж-донжонів в інших фортецях[1791].
Після 1387 р., коли Галицька земля була анексована Польщею, а Волинь почала інтегруватися до складу Великого князівства Литовського, становище докоріно змінилося. Після 1400 р. стосунки з Орденом почали згасати. На Волині вони знову відродилися вже у XV ст. в часи князя Свидригайла Ольгердовича[1792].
Таким чином, наявні джерела дозволяють стверджувати, що впродовж ХІІІ - XIV ст. Галицько-Волинське князівство перебувало в тісному політичному, військовому та торговельно-економічному союзі з Тевтонським Орденом, існування якого було покликано тогочасною політичною кон'юктурою і було вигідним обом сторонам.