Князь Лев Юрійович: спроба портрета[1672]

За межами Галицько-Волинського літопису особливо важко даються спро­би реставрації політичних подій. Це в першу чергу стосується першої чверті ХІУ ст.: фрагменти джерел, що збереглися, дозволяють говорити про відновлення і піднесення держави Романовичів, її бурхливий розвиток, а вод­ночас вони повні таємниць і загадок, огорнених павутинням темряви і забуття.

Питання старшинства синів короля Юрія Львовича виникло порівняно недавно в ході полеміки навколо постаті першої дружини угорського короля Карла Роберта Марії Львівни^[1675]. В пошуку нових аргументів на користь своєї тези (Марія Львівна як дочка Лева Даниловича була би старшою за віком за Карла Роберта, а як дочка Лева Юрійовича не могла би бути угорською королевою у 1306 р.), Д. Кріштов пробував вдатися до непевної версифікації, припускаючи, що Лев Юрійович міг народитися від першої незнаної дружини і міг уже мати у 1306 р. дочку. Усвідомлюючи непе­реконливість і бездоказовість подібних міркувань, він залишив це питання відкри­тим, зазначивши, що стосовно батька Марії треба бути обережним^[1676]. З огляду на політичну вигоду даного шлюбу для претендента на угорський престол, право на який “по кужелю” (тобто по жіночій лінії) мав також король Юрій Львович, Карл Роберт міг спокійно одружитися із старшою від себе галицькою княжною (Карл Роберт народився 1288 р., Марія могла бути народженою близько 1270-1275 рр.). Подібні альянси для тих часів траплялися нерідко, адже шлюби скріплювали по­літичні угоди^[1677].

Король Юрій Львович народився 24 квітня 1252 р. (чи 1257?)^[1678]. Д. Домбровський датує народження князя більш широким діапазоном 1247/1254, але найбільш прав­доподібним вважає варіант 23 квітня 1254 р.^[1679]. З джерел відомо, що Юрій Львович був одружений двічі: у 1282 р. з незнаною з імені дочкою тверського князя Ярослава Ярославича, яка померла близько 1286 р., та у 1287 р. з Євфимією, дочкою куяв- ського князя Казимира Конрадовича, яка померла 18 березня 1308 р.^[1680]. Зрозуміло, що теоретично могла бути і ще одна дружина, яка померла до 1282 р., але чомусь не потрапила до такого інформованого джерела як Галицько-Волинський літопис або іншого джерела.

Від шлюбу з тверською княжною у 1283 р. народився Михайло Юрійович (на­званий на честь тверського діда), який помер дитиною у 1286 р.^{[1681] [1682]. З двох братів Андрія та Лева Юрійовича старшим, безперечно, був Андрій. Про це однозначно свідчить єдина спільна грамота від 9 серпня 1316 р. надана магістрові Тевтонсько­го Ордену Карлові з Тріру („Andreas et Leo, Dei gratia duces totius Terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae...")". Старший з братів у грамоті названий першим, що від­повідає спадковому праву та чинному порядку. Грамота посвідчена печатками (напевно були використані давні печатки Лева Даниловича та Юрія Львовича)[1683]. У інших грамотах від 27 серпня 1320 р., наданих купцям Торуня та Кракова князем Андрієм Юрійовичем, останній титулує себе "князем Володимирщини і волода­рем Русі" („Andreas Dei gratia dux Ladimiriae et dominus Russiae")[1684].}

Останнє начебто дає підстави вважати Андрія князем володимирським, тобто волинським, а його брата — галицьким. Але тільки одне пізнє джерело називає князя Лева Юрійовича князем галицьким (у луцькому рукописі 1462 р. "В літо 6029 (1321) при благовірному князі галицькому Ілву і Андрію...”^[1685]), при цьому ця згадка дозволяє неоднозначне трактування, тоді як всі інші джерела (так звані білорусько- литовські літописи) титулують князя “луцьким”^[1686] або, наваіть, "володимирським”^[1687].

Титул "володаря Русі” був продовженням титулу, прийнятого Данилом Рома­новичем з королівською короною. Цим титулом декларувалися претензії на від­родження київської держави — Русі^[1690]. На практиці це означало постійну конфрон­тацію із Золотою Ордою, що підточувало сили Галицько-Волинської держави. Але цей титул після об'єднання всіх земель знову носив король Юрій. Цей титул перей­шов до його старшого сина Андрія. Лев ніде не згадується як носій подібного титу­лу. Отже, поза сумнівами, він був молодшим за Андрія Юрійовича. У фальсифікаті грамоти Лева Даниловича (1301 р.) Андрій Юрійович титулований князем ярослав­ським. Останнє цілком допустиме, оскільки фальсифікати (які служили підставою для володіння певними маєтками) намагалися робити максимально близькими до справжніх грамот. Тому вигадувати неіснуючих князів не було потреби. Напевно мова йшла про Ярослав у Перемишльській землі. Практика успадкування показує, що удільні князі, ставши сюзеренами земель, як правило зберігали свої попередні володіння як доменальні. Грамоти Андрія Юрійовича торунським та краківським купцям підтверджують і те, що він був також і князем володимирським. Впродовж всієї історії існування Галицько-Волинської держави зберігався її характер двох держав, об'єднаних династичною унією, але з різним менталітетом боярства і зна­ті. Обставини другої половини ХІІІ — першої половини XIV ст. не давали простору для повного злиття. Але галицький престол традиційно вважався старшим (хоча Романовичі так і не знайшли до кінця порозуміння з галицьким боярством, через що Данило тримав столицю у Холмі (у волинській родинній частині держави), Лев та Юрій — у Львові (на межі Галицької і Волинської земель), а Андрій та Болеслав- Юрій, напевно, у Володимирі.

Ким же був Лев Юрійович? Князем луцьким. Титулування його володимир- ським князем помилково випливає з ототожнення володаря Волині з князем перш за все володимирським. Але за Лева Даниловича кордони Галицько-Волинської держави досягли максимального розмаху, на сході до них ввійшло все Право­бережжя і, схоже, Київ та частина Чернігівщини^[1691]. Лівобережжя, а також Київ у 1300/1301 рр. після походів Тохти відійшли до Путивльських Ольговичів, але решта земель на Правобережжі залишилося під владою луцького князя. На цих землях виник пізніше уділ Любарта-Дмитра Гедиміновича з центром у Любарі. Отже во­лодіння луцького князя були великими. Також васалами луцького князя були дріб­ні турово-пінські князі. Через що важливі нитки ординської та литовської політики перепліталися у Луцьку.

Після того як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава, на­певно, слід сприймати і відомості про участь князя Лева Юрійовича у війні київ­ського князя проти Гедиміна. Це дозволяє відносити саму війну і битву на р. Ір­пені до зими 1323 р. Тої ж зими під Берестям стояло литовське військо^[1692]. Напевно мир, укладений після цієї війни був скріплений шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем. Юний Любарт після раптової смерті свого тестя не зумів опанувати ситуацію (хоча така спроба зафіксована в одному докумен- тій, автентичність якого залишається дискусійною), через що внаслідок компромі­су між галицько-волинським боярством, Польщею, Литвою та Ордою галицько- волинський престол зайняв Болеслав-Юрій Тройденович^[1693]. Дочку Лева Юрійовича звали Євфимією (Бушою?)-Агрипиною. Хресне ім'я княгині Агрипина надійно за­свідчене Пом'яником князя Федора Любартовича^[1694]. Версія Я. Тенговського стосовно дочки князя Данила Острозького цікава, але базується на постулаті, що Любарт не міг мати дружину з більшими правами “по кужелю” ніж Болеслав Тройденович^[1695], що не може бути прийнятим^[1696].

Отже достатньо обґрунтованим виглядає наступний погляд: Андрій та Лев Юрі­йовичі були синами короля Юрія Львовича від другого шлюбу. Андрій народився бл. 1289 р., Лев — слідом за ним. Андрій ще за життя діда отримав уділ у галицькій частині з центром у Ярославі, а по смерті батька став сюзереном держави з титулом володаря Русі і князя володимирського. Лев отримав Східну Волинь з Луцьком і північно-східними землями, князі яких були васалами галицько-волинських кня­зів. Проводячи політику збереження своїх володінь, він вступив у союз з ки ївським князем Станіславом-Терентієм Івановичем, а після поразки під Ірпенем зумів за­кінчити війну компромісним миром з Гедиміном.

Напевно постійна конфронтація з Ордою і привела до майже одночасної загибелі Андрія та Лева Юрійовичів, яка трапилася в кінці весни 1323 р. — до 21.05.1323 р. (дата листа Владислава Локєтка до папи !оанна ХХП з повідомленням про смерть Андрія та Лева) за незнаних обставин^[1697]. Розгадати загадку цієї майже одночасної смерті двох молодих князів, навряд, чи пощастить. Скоріше всього після походу Гедиміна на Київ в боротьбу втрутилася Орда і обидва князі в боротьбі з ор­динцями, але брак джерел не дозволяє повністю відкинути або підтримати жодну з версій. Найменш вірогідною за цих обставин виглядає версія випадкової смерті обох князів.

Ще одна загадка пов'язана з Левом Юрійовичем. У 1308 р. дійшло до союзу ко­роля Юрія Львовича i баварського герцога Отто III. Цей союз міг наступити по смер­ті або загибелі угорської королеви Марії Львівни і бути скріплений шлюбом Льва Юрійовича з незнаною з імєні сестрою Агнеси, дружини Отто III. Я. Яблоновський, посилаючись на Кромера, назвав дружину Любарта Гедиміновича (дочку Льва Юрійовича) Бушою, що може бути скороченням від Богуслави. Від Яблоновського це ім'я запозичили Т. Нарбут та М. Карамзін, бо у Кромера імені княгині не при­ведено, а Зіморович назвав її Євфимією. Це останнє ім'я засвідчене i пом'яниками. Отже дружиною Льва Юрійовича, напевно, була полька (тому i його дочка мала польське ім'я) — сестра Агнеси.

Подібні зв'язки цілком в руслі політики галицько-волинських князів. Перебу­ваючи в конфронтації з ханами Золотої Орди і використовуючи запеклу боротьбу останніх з Хулагуїдами за Азербайджан, Романовичі, природно шукали зближення з західними правителями. В міру об'єднання і зміцнення польських земель потріб­но було мати союзників і з числа опонентів краківських князів.

Запис у Києво-Печерському пом'янику (поз. 262) дозволяє припускати, що хресним іменем князя Лева було Дмитро.

Отже із павутини сумнівів та уламків джерел проступають обриси портрету правнука короля Данила Романовича, внука князя Лева Даниловича і молодшого сина короля Юрія Львовича, який виглядає гідним спадкоємцем своїх попередни­ків, потужним правителем Східної Волині, який боровся за збереження дідівської спадщини і, напевно, впав у боротьбі з ординцями.