"Дулібська" проблема

На підставі порівняння письмових джерел, даних топонімії і наслідків вивчення археологічних пам'яток VI-VII ст., було зроблено висновок, що територія Верхнього Подністров'ятаПосяннявходиладоплемінногооб'єднаннядулібів^[2].Окремідослідни- ки були схильні пов'язувати з дулібами всю територію пам'яток культуриЛуки Райко- вецької, принаймі у межах ареалу празько-корчакської кераміки^[3].

ни або мігрували на інші терени. Для підтвердження цієї тези приводяться звістки про чеських, паннонських i карінтійських дулібів (860, 891, 977, 982, 984 рр.)^[5].

Повідомлення ПВЛ про участь дулібів у поході Олега на Константинополь у 907 р. (чи у 911 р., як доводив Олексій Шахматов) ще за пропозицією Сергія Середоніна вважається випадковим. Літописець ніби-то, бажаючи показати загаль- норуський характер походу Олега, перелічив усі відомі йому східнослов'янські пле­мена. Я вже звертав увагу на дискусійність подібних висновків^[6]. Не всі дуліби муси­ли брати участь у аварській міграції у Паннонію і на Балкани, як не всі хорвати і не всі серби, що теж були зрушені аварами. Якась частина дулібів могла залишитися у місцях своїх первісних осад, зберегти племінну назву і взяти участь у поході Олега. Це не змінює суті навіть якщо прийняти версію Михайла Брайчевського стосовно історичності самого походу 911 р., яка залишається дискусійною.

Цитована вище фраза з ПВЛ могла означати, що колись дуліби володіли і зем­лями волинян, але ніяк не відноситися до тих дулібів, які жили на Волині у Х ст. і могли тільки згадувати у своєму епосі про колишнє значення племені. Якщо би у VII-X ст. у Волинській землі тричі відбулася зміна населення, то така зміна немину­че знайшла би відбиток у археологічному матеріалі. Але таких відбитків знайти не вдалося. Скоріше ця територія була заповнена по меншій мірі чотирьома-п'ятьма спорідненими племенами, які періодично складали політичні зв'язки, що носили назву від імені племені-гегемона. Напевно не випадково у Баварського Географа волиняни (welunzam) та бужани (buzam) виступають сучасниками. У X-XII ст. на цих теренах з території племінних князівств волинян („велинян" чи "welunzanf' Ба­варського Географа, "валінана" Масуді), дулібів, бужан (,,buzanf' Баварського Гео­графа), черв'ян (,,czerianl" Баварського Географа) і лучан сформувалася Волинська земля, населення якої склало волинську групу руського (українського) народу. По суті з цим погоджується і Володимир Баран який, однак, припускає, що волиня- ни — це пізніша назва дулібів^[7]. До волинських племен також треба відносити та- нян (,,Ihafnezf' Баварського Географа), яких ще Павло Шафарик^[8] та Любор Нідерле^[9] локалізували в басейні р. Танви, правої притоки Сяну, з чим погоджувалися Нан Крип'якевич^[10] та Леонтій Войтович^[11]. Мші локалізації (у Помор'ї, на Драві та Верх-

ньому Дунаї) не пов'язані з контекстом Баварського Географа (пам'ятки, де згаду­ється це плем'я) та археологічним матерiалом, а тільки базуються на співзвучності назв^[12]. Версія Євгена Кухарського, який поміщав танян на південь від лендзян i на північ від Карпат^[13], фактично не заперечує версії Шафарика-Нідерле.

Найдавніше літописне зведення передає, без сумніву (а такої думки були О. Шахматов, Борис Рибаков та ін.), епічне сказання про аварсько-дулебські відно­сини: “В сизе времена быша и Мбре, иже воєваша на црд Ираклии и мало єго не иша. Си же Мбры воеваша на Словѣны, и примучища Дулѣбы, сущаи Словѣны, и насильє твордху женамъ Дулѣбьскымъ: аще поѣхати бдше Мбрину, не даддше въпрдчи конд ни волу, но велдше въпрдчи 3 ли, 4 ли женъ в телѣгу и повести Мбрина, и тако мучаху Дулѣбы. Бдху бо Мбри тѣлом велицѣ а оумомъ горди, и потреби и Богъ и помроша вси, и не шста ни единъ Мбринъ, и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Мбри, ихъ же нѣ ни племене ни наслѣдка"^[14]. I, зрозуміло, що носі­єм цього епосу могли залишалися волинські нащадки дулібів, через передачу яких він і потрапив до літопису. Спроби довести, що впорядник Найдавнішого зведення "виліпив" дулебо-аварську історію з літературного джерела, виглядають вченою спекуляцією. Звичайно посилаються на лист константинопольського патріарха Миколая Містика до болгарського кагана Симеона (923/924 р.), в якому написано, що авари загинули, не залишивши ні племені, ні потомства^[15]. Але така думка у Х ст. могла прийти в голову практично всім, хто чув про аварів. У листі патріарха немає жодного натяку на теліги, запряжені жінками. Крім того про знущання аварів над слов'янами у Карпатській котловині є свідчення у хроніці Фредегара^[16], яка, звісно, не могла бути доступною київському книжнику. Менандр повідомляє, що авари аби нанести слов'янам біду, розоряли їх поля (Менандр, фр. 50).

Арабський історик Абу-л-Хасан Алі ал-Масуді (+ 956) у своїй книзі, закінченій бл. 947 р., подав цікаву інформацію про волинські племена: "З тих племен одне мало раніше у древності владу, його царя називали Маджак, а само плем'я нази­валося Валинана. Цьому племені скорялися всі інші слов'янські племена, бо влада була в нього і інші царі йому скорялися.

рушений, вони розділилися на окремі коліна і кожне плем'я обрало собі князя”^[17]. Важко судити чи отримав цю інформацію безпосередньо сам ал-Масуді, перебува­ючи у контрольованих хазарами північнокаспійських містах, чи вичитав у старшій літературу але вона походить від булгарських або хозарських купців i відбиває ста­новище на землях за Дніпром, перш за все на Волині на початку Х ст. або, навіть, в кінці ТХ ст.^[18]. Важко повірити, щоби тут йшлося про германські племена^[19] чи про прибалтійське місто Велинь, як прагнули довести польські дослідники. Останнього на той час просто не існувало.

У Х ст., в умовах конфронтації християнського і мусульманського світів, єврейські купці провадили торгівлю від Кордови до Багдаду через Париж, Реймс, Трір, Регенсбург, Прагу, Краків, Перемишль, Київ, Булгар і Хорезм. Один з таких купців єврей з Тортоси Ібрагім ібн Якуб ал Ізраїлі ал ат-Туртузі (* до 912/913 + піс­ля 966), який служив при дворі кордовських халіфів Абд ар-Рахмана III (912-961) і ал-Гаміда II (961-976), у 965-966 рр. здійснив подорож у слов'янські краї. Його ре­ляція не збереглася, але її фрагменти передали пізніші мусульманські автори ал- Бекрі ^I ст.), ал-Казвіні та ібн Саїд (ХШ ст.) і ал-Німаріг (XIV ст.)^[20]. ^формація про волинські землі у реляції ібн Якуба практично співпадає з розповіддю ал-Масуді. Тільки ім'я короля передано як Maha, а плем'я названо Wlrnb'b.

Польські дослідники старшого покоління вхопилися за цей аргумент, щоби до­вести зв'язок з поморськими велетами. Тадеуш Ковальський навмисне, уступаючи поморській версії, дав переклад "велітаба” замісь "велінаба”^[21].

Багато сил, щоби довести, що етнонім "волиняни" з'явився тільки тоді, коли пропали етноніми "бужани" і "дуліби", приклав також Генрік Ловмяньский. Зре­штою, розуміючи вразливість власної аргументації і неспроможність велетської версії, він висунув нову здогадку, що ал-Масуді та ібн Якуб писали про ругійський Велин, ніби-то пов'язаний з Волзьким шляхом^[24]. Західнопоморське чи ругійське місто Велин теж з'явилося не раніше кінця Х ст. і немає жодних писемних чи інших даних про існування в цьому регіоні племені волинян, окрім співзвучності назви.

Інші польські дослідники, які звернули увагу на слабкість прибалтійської вер­сії, відносять відомості ал-Масуді до Великої Моравії^[25]. Останнє теж не спирається на якусь поважну аргументацію.

Що стосується київського літописання, на мовчання якого стосовно Волині, звертають увагу прихильники поморських та моравських версій, то у нього до ХІ ст. не було потреби писати про волинян, як не було потреби писати про хорватів чи сербів. Самі волиняни (як племінне князівство, а не жителі певної географічної області) сходять з політичної сцени з початку ХІ ст. (як і бужани чи лучани). У Х ст. їх зафіксував Баварський Географ у контексті, який неможливо прив'язати до Бал­тики (правда, польські вчені для цього висунули тезу, що порядок назв у Бавар­ського Географа нічого не означає). Столиця волинян місто Велинь (Волин) вперше згадане під 1018 р. вже як рядове місто, а після 1078 р. взагалі зникає з сторінок літописів.

Перший перекладач ал-Масуді Авраам Гаркаві вважав, що арабський історик передав відомості з VI ст. про гегемонію племені волинян серед дулібського зв'язку, яка закінчилася бл. 560 р. у період аваро-дулебської війни, під час якої загинув ко­роль волинян Мезамір (Маджак)^[27]. Цю думку підтримали М. Брайчевський^[28] та Б. Рибаков^[29], а також (не приймаючи тотожності Мезаміра з Маджаком) Василь Ключевський^[30] та Йосиф Маркварт^[31]. Міркуючи приблизно так само, Л. Нідерле дійшов до висновку, що ал-Масуді передав відбиток подій з 593 р., а король Ма- джак був вождем антського союзу, в якому гегемоном було плем'я волинян, тотож­ним Мусокію, про якого писав візантійський історик Феофілакт Сімокатта^[32]. Про­тилежну думку захищав О. Шахматов. Дуже обгрунтовано він доводив, що епос, переданий у ПВЛ, зафіксував занепад аварів і вже через це його слід відносити до VlIl-IX ст. Тільки під натиском франків на переломі VlII-IX ст. авари здійснили на­пад на дулібів і перемогли їх. Як один з аргументів він приводив топоніми (Обра —

лівий приток Варти, Обринка, Обрин — під Новогрудком)^[33]. Розвиваючи його ідею, Володимир Мавродін висунув гіпотезу, спираючись на згадку в ПВЛ імператора ^аклія, про існування рівночасно з державою Само потужної держави дулібів, яку розгромили авари^[34].

О6идві ці версії вражливї. Фредегар, який розповів про державу Само навіть натяком не обмовився про якусь іншу слов'янську державу. Крім того з епічного сказання, відбитого у ПВЛ, можна судити, що авари панували на Волині довший час. На рубежі VIII-IX ст. це було би нереально. Від Волині їх відділяли Карпати і землі у Верхньому та Середньому Подністров'ї і Посянні заселені хорватами. А між тим авари не тільки розбили дулібів, але й змусили значну їх частину мігрувати на захід. Так з'явилися чеські, паннонські, карінтійські дуліби. В Чехії є р. Дудлеба, річ­ка Дулебка тече в Карінтії, назву Дулеба носить притока Ольси, на якій знаходиться с. Дулеби^[35]. Поселення Дулебська біля Врбовця у Хорватії теж відбиває сліди цієї міграції.

Деякі дослідники стримано віднеслися до повідомлень ал-Масуді та літопи­су, не заперечуючи їх. Так поступив Михайло Грушевський^[36]. Георгій Вернадський при цьому звернув увагу на бідність археологічного матеріалу на Волині^[37]. Скоріше можна говорити про недостатність самих археологічних досліджень, в тому числі і розвідок. До початку 80-х рр. у Волинській та Рівненській областях було виявлено 2 городища і 34 селища, які можна датувати цим періодом^[38], зараз становище тро­хи краще, але через відсутність коштів польові дослідження археологів практично призупинені.

Підводячи підсумки аналізу писемних пам'яток та версій дослідників, можна припускати, що у 561-567 рр. авари завоювали Волинь і змусили основну частину дулібів, які були гегемоном волинського союзу племен, мігрувати на захід. Решта дулібів, які залишилися на попередніх теренах, аж до повстання Само знаходилися під аварським гнітом. Як і вважали О. Шахматов, М. Приселков та інші дослідники, цей період знайшов відбиток у пісні-билині про запрягання дулебських жінок в аварські теліги.

З досить певною точністю аваро-дулебську війну можна датувати 561-562 рр. У 561 р. по смерті франкського короля Хлотаря його землі розділили між собою четверо синів. За Хагібертом залишився Париж з південно-франкськими землями, за Понтаром — південно-західні землі з Орлеаном, Хілперіком — Нейстрія з Суас- соном, а східно-франкські землі з Реймсом отримав Сігіберт. У 562 р. король Сігі- берт зіткнувся з аварами, які вийшли на його східні кордони. Сучасник і сподвиж­ник короля турський єпископ Григорій Флоренцій (* бл. 540 + 594) розповів про це

в “Історії франків”^[39]. Інший історик Павло Диякон (* бл. 720 + бл. 799) в “Історії лан- гобардів" відносить битву між аварами i Сігібертом над верхньою Лабою до 562 р.^[40]. Отже союз дулібів міг бути розгромленим між 561 та 562 рр.: у 560 р. авари вбили посла антів Мезаміра; в наступному році розбили кутрігурів і вийшли на Нижній Дунай; василевс Юстиніан запопонував їм як федератам імперії для поселення Пан- нонію, де жили герули і гепіди; у Паннонію авари перегнали з собою значні масиви хорватів, принаймі східна частина яких перебувала під гегемонією дулібів.

Десь з другої третини VII ст. з аварською залежністю було покінчено і союз від­родився під гегемонією волинян. Повідомлення ал-Масуді та ібн Якуба відбиває якраз цей період. Тому діяльність Маджака правомірніше відносити десь до VIII­IX ст. Його не варто ототожнювати з Мезаміром чи Мусокієм, хоча б тому, що оби­два були антами, тоді як волинські племена — склавінські^[41]. Можливо, що центром нового союзу під гегемонією волинян було городище Зимне Волинської обл., яке відноситься до кінця VI-VII ст. Сліди знищення цього городища і аварські стріли^[42] можуть свідчити про повторну аварсько-волинську війну. Після цього центр воли­нян, напевно, перемістився у Волин. Повторне вторгнення аварів, схоже, не привело до відновлення їх панування. У IX-X ст. новим гегемоном стали черв'яни (звідси і розповіді про гради Червенські), а потім бужани. Найдовше гегемоном були воли- няни, які і дали географічну назву регіону.

Отже письмові пам'ятники не дозволяють пов'язувати дулібів з племенами, які заселяли Придністров'я та Посяння. Якщо гегемонія дулібів і простягалася на частину цього регіону, то це було ще у VI ст. Після аварського завоювання цей союз розпався і частина територій підпала під аварську зверхність. Окремі топоніми (село Дуліби на р. Стрию, село Дуліби на р. Лузі, притоці Дністра та ін.) можуть бути як свідченням давньої гегемонії дулібів у цьому регіоні, так і поселеннями по­лонених волинян під час галицько-волинських війн першої половини XII ст.

2.