Проблема “білих хорватів”

Межа між прикарпатськими і волинськими племенами пролягала по вододілі басейнів Сяну і Дністра з басейнами Західного Бугу і Прип'яті. Відповідно і транспортні системи обох ареалів були пов'язані з цими ріками.

Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і ста­тей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за пєвні періоди можна по­черпнути у Любора Нідерле^[43], Тадеуша Модельського^[44], Федро Шішіча^[45], Любо Гауптмана^[46], Йозефа Відаєвича^[47], Герарда Лябуди^[48], Божени Застерової^[49], Генріка Ловмянського^[50] та Леонтія Войтовича^[51].

Хорватський вчений Стефан Сакач, базуючися на працях відомого швейцар­ського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва "білі хорвати” за іран­ською термінологією, прийнятою у слов'ян, означає “західні хорвати”^[52]. Загалом це визначення заперечень не викликає і приймається більшістю дослідників^[53]. Після глибокого критичного аналізу цієї проблеми, російський вчений Олександр Майо­ров також погодився, що лише ця версія заловільно пояснює назви "Біла Хорватія” та "білі хорвати”^[54].

У джерелах термін "білі хорвати” зустрічається двічі — у трактаті візантійського василевса Костянтина Багрянородного "Про управління імперією” та у ПВЛ. Щодо останньої, то М. Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен^[55].

Зрозуміло, що в будь-якому випадку на певному етапі білі хорвати були части­ною хорватського масиву^[56].

Найважливішим джерелом з ранньої хорватської історії залишається трак­тат візантійського василевса Костянтина VII Багрянородного (913-959 рр.) “Про управління імперією”. Всі сумніви з приводу його інформації, які інколи можна зустріти в літературі^[57], є скоріше за все лише даниною модному в певні часи гі- перкритицизму. Костянтин VII писав не літературний твір, а настанову з питань зовнішньої політики для сина і наступника Романа ІІ, не маючи потреби щось за­мовчувати або перекручувати, а у Х ст. у цивілізованій Європі більше інформації не мав ніхто. Зрозуміло, що автор використовував інформацію з різних джерел, в тому числі і епічних, не завжди маючи змогу їх перевірити, узгодити в часі, не кажучи вже про точну їх локалізацію. Всі проблеми формування трактату та його розді­лів детально проаналізовані в коментарях лондонського видання 1962 р.^[58]. Погля­ди радянської науки на ці проблеми відбиті у двох останніх виданнях трактату під редакцією Геннадія Літавріна^[59]. Хорватський вчений Міленко Лончар узагальнив підсумки досліджень відомостей про хорватів, приведених в трактаті, післявоєнних хорватських, словенських і сербських істориків^[60].

У 31 та 30 розділах приведені відомості про Білу і Велику Хорватію (цит. за російським виданням 1991 р.):

"...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорва­тів, званих "білими”, котрі живуть по ту сторону Туркії поблизу Франгії, і межують зі слов'янами, тобто нехрещеними сербами. Хорвати слов'янською мовою означає "жителі великої країни”. Ці хорвати виявились перебіжчиками до василевса ромеїв Іраклія...

...Хорвати ж жили на той час за Багіварією, де з недавного часу знаходяться білохорвати...

...Другі ж хорвати залишилися біля Франгії і з недавніх пір зовуться білохорва- тами, тобто "білими хорватами”, які мають власного архонта. Вони підкоряються Оттону, великому королю Франгії, інакше Саксії, і лишаються нехристами, вступа­ючи в родинні зв'язки і дружні відносини з турками...

...Велика Хорватія, звана "Білою”, лишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє ще менше кінниці, як і пішого війська, порівня­но з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і тур-

ків, і пачинакітів. Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торговельних кораблів, бо лежить далеко від моря, — шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається "Чорним"...".

У літературі Х-ХІ ст. етнонімом "турки" називали угорців^[61].

На думку більшості коментаторів архаїчна назва "Франгія" у трактаті відно­ситься до східної частини імперії франків — Германського королівства. Вальтер Онзорге^[62] висунув версію подвійного значення цього терміну у василевса Костянти­на: "Сгоззїгапдіа", як частина імперії франків поза Альпами, і "Ггапдіа" у значенні "Regnum ItaHcum". Цю версію активно підтримав Герман Кунстманн^[63]. Обидва не зауважили, що Regnum Ita∏cum з'явився лише після перемоги Оттона І над Берен- гаром у 962 р., тобто після смерті Костянтина Багрянородного.

Етнонім "Багіварія" (від Bagoaria, Ваіоагіа, Bavor латинських джерел) на думку більшості дослідників означав частину держави Оттона І — Баварське герцогство^[64]. Один з перших коментаторів трактату Ансельма Бандурі висунув версію, що Багіва­рія — спотворена назва Карпат^[65]. Пізніше Йосиф Міковші запропонував під Багіва- рією розуміти територію за р. Ваг у Словаччині^[66]. Ці обидві версії не аргументовані і тому не отримали підтримки. Те ж можна сказати і про версію, за якою Багіва­рія — Бабина гора в Оравських Бескидах^[67].

Пачінакіти — спотворена назва печенігів.

Отже, на підставі приведених вище фрагментів трактату василевса Костянтина можна зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територію колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж пів­нічних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри і доходила до витоків Вісли. Звідси випливає, що в середині Х ст. Біла Хорватія про­стягалася від витоків Вісли через басейн Сяну десь до середньої течії Дністра — верхньої течії Пруту, звідки могла бути доступною для нападів печенігів. Причому на захід, за відомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тоді як море, з яким вони були зв'язані, було Чорним морем і примірний шлях до нього тривав 30 днів. День плавання вверх по ріці прийнято рахувати 25-35 км, вниз — 80 км. По Дністрі, з його безліччю вигинів і поворотів, вниз за день пройти більше 50 км не

вдається. Прості підрахунки показують, що за 30 днів до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякі дослідники, в т. ч. Дюла Моравчик, під Чорним морем пропонують бачити Балтійське. Це малоймовірно, але не змінює справи: до Балтійського моря за 30 днів річковим шляхом по Сяну i Віслі теж мож­на добратись лише з району Перемишля. Про північні мєжі Білої Хорватії Костян­тин VII відомостей не мав.

Чи сягала ця Біла Хорватія нинішнього Закарпаття?

Наступний фрагмент з розділу 13 трактату: “...до турок прилягають наступні народи. З західної сторони від них — Франгія, з північної — пачінакіти, з півден­ної — Велика Моравія, тобто країна Сфендоплока [Святоплука Моравського — Л. В.], котра зовсім знищена тими самими турками і захоплена ними. Хорвати же сусідять з турками біля гір...”.

Дюла Моравчик, Габор Фегер, Френсіс Дворнік та ін.^[68] вбачали в цьому фрагменті свідчення, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами біля Карпат, тобто в Закарпатті.

Але потрібно звернути увагу, що фрагменти трактату, які відносяться до хор­ватів біля Карпат, не дозволяють називати їх білими. До такого висновку схиляє і вказівка василевса на те, що землі хорватів доступні нападам печенігів. Поза сум­нівами справедлива думка Павла Діакону та інших дослідників, що печеніги після 896 р. оволоділи простором від Дону до Сирету і їх літні кочовища були і у Пруто- Дністровському межиріччі^[70], звідки вони могли легко тривожити хорватів у Закар­патті та на Середньому Дністрі. Принаймі у 948-952 рр. печеніги кочували між Пів­денним Бугом, Дністром, Прутом і Сиретом. Зауваження Світлани Плетньової щодо археологічних пам'яток печенігів на Доні^[71] не суперечить цим висновкам. Про роз­селення восьми орд печенігів, одна з яких межувала (чи досягала їх територій під час набігів) з уличами, древлянами і, навіть, волинянами (у тексті — лендзянами), розповідає 37 розділ трактату василевса Костянтина. У полеміці з Павлом Діакону

Іван Божилов^[72] та Дюла Дьєрфі^[73] не виглядають переконливими. Слідів болгарсько­го володіння цим регіоном немає. Ще менш вірогідна версія М. Грушевського за якою печеніги могли тривожити хорватів на Одрі через угорські володіння^[74].

ПВЛ тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів:

„... По мнозех же временех сели суть Словени по Дунаеви, где есть ныне Угор­ская земля и Болгарьска. От тех Словен разидошася по земле и прозвашаяся имены своими, где седше на котором месте: яко пришедше седоша на реце именем Мора­ва, и прозвашася Морава: а друзии Чеси нарекошася; а се тиже Словени Хровате Белии, и Сербь, и Хорутане...”^[75]. [Як випливає з тексту, цей фрагмент відноситься до земель, які на момент укладання ПВЛ входили до складу Чеської держави — Л.

„...И живяху в мире Поляне и Древляне, и Северь, и Радимичи, и Хрвате...” [Погоджуючи цей фрагмент з відомостями трактату Костянтина VII, можна вва­жати, що хорвати жили в межах Київської Русі часів Нестора-літописця, тобто на Дністрі — Л. В.].

Наступний фрагмент повідомляє про участь хорватів в походах Олега на Кон­стантинополь у 907 та 911 р. Залишаючи в стороні дискусійність числа походів Олега, а також взагалі самих походів у зв'язку з версією Аскольдового літопису і гіпотезами М. Брайчевського (що відносило би події на 50-60 літ назад), можна припускати, що хорвати могли брати участь у подібних походах лише як союзники або данники київського князя. Тільки спустившись по Дністру і приєднавшись до флотилії Олега чи Аскольда, вони могли принести користь в поході. Як союзники, живучи далеко від Дністра, хорвати не мали би ніякої вигоди від походу у Візантію. Як данники Києва вони, тим більше, не могли знаходитись далі на захід за межами Придністров'я.

Третій фрагмент датується 993 роком: “иде Володимер на Хорвати”. У 981 р. Володимир Святославич воював з ляхами і зайняв Перемишль та Червенські гради. Не можна не погодитись з версією Ярослава Ісаєвича, що ляхами на Русі початково називали крайнє сусіднє плем'я лендзян, поширивши потім цю назву на всіх по- ляків^[76]. З тої ж причини і угорці називають поляків “лєндел”.

Свого часу Г. Ловмяньський досить обгрунтовано розмістив лендзян у Сандо- мирсько-Люблінській землі^[77]. Польський історик вважав, що вони теж входили в хорватський масив, а на певному етапі і до складу Великої Моравії. Але більшість польських істориків, використовуючи інший фрагмент трактату “Про управління імперією”, де повідомлялося, що плем'я Беп/епіопоі платило данину Києву в часи регенства Ольги, старалися посунути межі лендзян мало не під Київ. В кінці кінців не встояв і Г. Ловмяньський. Він відмовився від попередніх поглядів і поширив кор­дони лендзян до Бугу та Стиру на Волині^[78]. І сьогодні межі лендзян на півдні і на

сході пересуваються до верхів'їв Дністра^[79], а для обгрунтування цієї тези залучають­ся переважно ономастичні матерiали, причому навіть таю назви як Белз, Белзець чи Тисмениця відносять до західнослов'янських тобто польських^[80].

Лендзяни могли у середині Х ст. утримувати верхів'я Прип'яті і певний час бра­ти участь у дніпровській торгівлі з Вiзантією. Можливо, що бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства знаходилися в цей період під їх гегемонією. Як учасники дніпровської торгівлі вони могли сплачувати якусь частку Києву. Через це Костянтин VII і зарахував їх в число данників Києва. Могли вони також знаходитися певний час під гегемонією тих самих волинян чи бужан. Олександр Головко з цього приводу пише про певну групу лендзян, яка мешкала у верхів'ях західних витоків Дніпра (на території сучасної Білорусі), але водночас не була якимсь значним етніч­ним формуванням і згодом повністю асимілювалася волинським населенням^[81]. Не виключено, також, що лендзяни тотожні волинським лучанам^[82].

Південні кордони лендзян доходили до Угорщини, але це не значить, що вони доходили до Карпат. Знахідка цілого угорського кладовища Х ст. у Перемишлі свідчить про те, що угорські впливи у цьому регіоні могли сягати аж до меж Сандомирсько-Люблінської землі. Перемишль, напевно, був хорватським містом^[83], назва якого походить від Пшемисла — хорватського або моравського князя. Піс­ля розгрому Великої Моравії хорватські князівства могли стати об'єктом боротьби між Чехією, Угорщиною і Польщею. Польща в цей час переживала період складан­ня. В орбіту держави Мєшка I ввійшли лендзяни, а також, можливо, на короткий час, Червен і Перемишль, котрий перед цим перебував у сфері угорського впливу. У 981 р. Володимир Святославич приєднав ці землі до Києва. Якщо б ці землі були етнічними територіями лендзян, то за них би неминуче пішла довга боротьба. Але цього не трапилось, бо ці землі були хорватськими.

Залишається питання проти яких хорватів ходив київський князь у 993 р. Вер­сія про завоювання Закарпаття і включення його до складу Київської держави, яка спирається тільки на цей фрагмент, не підкріплена іншими аргументами і виглядає непереконливо. Правдоподібніше, що Володимир виступив проти дністровських хорватів, бо під час цього походу на Київ напали печеніги і князь повернув назад. Якби його військо знаходилося за Карпатами, зробити це було би практично не­можливо. Хорвати з Середнього Дністра могли домовитись з печенігами про напад останніх на Київ. Боротьба Києва за Середнє Подністров'я була нелегкою. Розкоп­ками Бориса Тимощука расвідчені розорення ряду городищ цього регіону в кінці Х ст. У Закарпатті нічого подібного не знайдено.

Про “руських хорватів” згадував і польський хроніст Вінцентій Кадлубек (бл. 1160-1223), але ці згадки, напевно, запозичені з руських літописів i не мо­жуть дати нічого нового для локалізації хорватів. Тільки один фрагмент можна інтерпретувати як повідомлення про боротьбу за хорватські зємлі між Угорщиною та Польшею в період після 966 — до 981 рр.: “Гунів чи Угрів, Хорватів і Мадярів, племена сильні, він перебрав під свою владу”^[84]. Цей фрагмент також певною мірою підсилює висновок, що хорвати межували з Угорщиною і з півночі, тобто від Кар­пат.

Дослідники тексту “Орозія” англійського короля Альфреда Великого (879­899/901) встановили, що інформацію про центральні райони Європи взято від ди­пломатів, які перебували при дворі імператора франків Арнульфа (887-899 рр.), котрий у 892 р. пробував завоювати Велику Моравію і через купців, місіонерів та інших розвідників збирав інформацію про слов'янські землі^[85]. Хороти [хорва­ти] поміщені Альфредом на схід від далемінців [далемінців-гломачів] і на південь від Мегда, “а з півночі від землі знаходяться сарменди до самих Рифейських гір” [Орозій, 12-13]. Далемінці-Гломачі разом з сіуслами, колодицами, мільчанами і лу­жицами входили до союзу сорбів [сербів]^[86], відомому Костянтинові Багрянородно­му як Біла Сербія. Нині залишки цього союзу збереглися як лужицькі серби. Землі далемінців локалізуються між р. Каменицею, притокою Мульди, Лабою до Стріли, Ползницею і Крушними горами. Отже, за Альфредом, межі між Білою Сербією і Білою Хорватією на заході проходили над верхньою Лабою. Сюди легко поміща­ються і чеські хорвати з-над верхньої Лаби і сілезькі хорвати з-над верхньої Ніси, відомі з пізніших джерел^[87].

Ще в минулому столітті Ян Босворт апріорно помістив Мегд у Східній Прусії і Польщі^[88]. Пізніше Г. Лябуда досить переконливо ототожнив Мегд з Мазовією^[89]. Територія Мазовії чітко окреслена топонімами типу Мазовшани, Мазовше, Мазев, Мазево, Мазовецьк, Мазури, Мазурка, Мазурков (їх всього 13), які розташовані на історичних межах Мазовша^[90].

Сарменди — це, безперечно, сармати, як і вважала Віра Матузова^[91]. Цим терміном вчена Європа довший час позначала населення своєї східної частини.

Під Рифейськими горами в літературі звичайно розуміють Уральські гори. Тому цей фрагмент можна розглядати як вказівку, що за хорватами аж до Уралу живуть сармати, тобто незнаний народ. Проте це зовсім неоднозначно. “Скіфія ле­жить під самою північчю і біля підніжжя Рифейських гір, звідки дуі Борей”, — пи­сав Псевдо-Гіппократ. “У Скіфію і в північні землі вступив жахливий Борей... і що ж? Хіба Гіпаніс [Південний Буг — Л. В.], що бере початок зі скіфських гір, будучи спочатку прісним, не псується пізніше гіркими солями?” — читаємо у “Метамор­фозах” римського поета Овідія, засланого в I ст. у Томи на по6єрєжжі нинішньої Ру­мунії. Тут явно під Рифейськими [Скіфськими] горами можна бачити Карпати^[92].

Мазовія межувала з лендзянами. Лендзяни залишились невідомими королю Альфреду, але він знав про віслян: "А на сході від Моравії знаходиться країна Ві- слян, а на схід від неї Дакія” (Орозій, 12). "Дакія” це така ж сама вчена фікція як "Сарматія”. У IX ст. обох не існувало. Про віслян відомо також і з Житія св. Ме- фодія: "Поганський князь, сильн вельми, сидить в Віслех, ругашеся християном і пакости діяше”^[93]. На підставі цих фрагментів Г. Ловмяньський відніс до хорватів і віслян і лендзян^[94]. Для такого категоричного висновку немає жодних підстав, а тим більше для припущення, що лендзяни входили в державу віслян. Ці фрагменти до­зволяють тільки вважати, що вісляни були пов'язані з Верхньою Віслою. Десь між 874-885 рр. Святоплук Моравський взяв в полон віслянського князя і примусив його насильно прийняти хрещення^[95].

Отже можна вважати, що, уточнюючи західні і північні межі хорватів, "Орозій” короля Альфреда прив'язує хорватський масив до Карпат. В джерелі згадуються вісляни, але сам Альфред ніде не ототожнює їх з хорватами.

Арабський Анонім часів Святоплука Моравського (870-894) дійшов до нас в передачі Абу Алі Ахмада ібн Умара ібн Рошта (поч. X ст.) та перського історика Абу Саїд ель-Хайн Гардізі (XI ст.). Від Аноніма походить згадка про плем'я Grwab і його князя Suwayyat Balk [ібн Рошт] чи плем'я Garawat і його князя Suwiyyat Маїік [Гардізі]^[96]. В обох випадках легко побачити спотворені назви хорватів і князя Свя­топлука. Можна погодитись з Г. Ловмяньським, що східні купці, торгуючі з дер­жавою моравського князя, називали її після першого "з краю” племені, яке підля­гало цьому володареві. Але намагання польського історика за всяку ціну віднести ці відомості аж до віслян, відкинувши хорватів наддністрянських та карпатських, виглядає надто непереконливо^[97]. За його версією арабські купці, щоб потрапити в резиденцію Святоплука на Мораві мусили йти стороною від Дністра і Карпат че­рез Волинь на Віслу і через це залишали в стороні хорватів надністрянських і чесь­ких, не кажучи вже про хорватів карпатських. Для підтвердженя своєї гіпотези він вказував на скарби дірхемів в Дорогичині та в околицях Любліна. Але саманідське срібло знайдене і у Перемишлі та в Закарпатті (Хуст). У Перемишлі, згідно Єху- ди бен Меїр ха-Кохен, вже на початку XI ст. функціонувала єврейська торговельна факторія^[98]. Навряд чи арабські купці самі доходили до столиці Святоплука. Свою інформацію вони збирали в хозарських містах і у Києві. Єврейські купці з Хозарії не пускали їх далі. Щоб їх обійти довелося вести торгівлю через Булгар. Обійти ж Київ не було ніякої можливості. Легенди про Артанію, де вбивають іноземців,

занесені арабами з Києва, свідчать про те, що і місцеві купці не хотіли конкуренції і не пускали арабів далі. А з Києва на Мораву найкоротший шлях через Перемишль або через Карпати^[99].

Що стосується відомостей ал-Масуді (947) про Мораву, Хорватін та Чахін. то вони також взяті з п'ятих рук^[100]. Але і ці відомості скоріше відносяться до хорватів на Дністрі або в Карпатах ніж до хорватів на Віслі.

Екстрат з різних арабських географів, відомий як Перський Анонім (982), опу­блікований Володимиром Мінорським, в інформації про князя Святоплука зазна­чає, що столиця цього князя була в місті Хурдаб /Хурбад/ над рікою Рута, котра ви­пливає з гори, яка лежить на межі печенігів, угрів і русів, і через край русів біжить до краю слов'ян. В Хурбаді 3 дні в місяці були призначені для торгів і все населеня торгувало^[101]. Інтерпретація цього фрагменту має велику літературу. Були варіанти ототожнення Рути з Окою, Дунаєм та іншими ріками. Але майже очевидно, що Рута може бути Прутом, котрий витікає з околиць Говерли. Нижня течія Пруту у Х ст. була зайнята болгарами, які на той час вже були слов'янами. Район верхньої течії Пруту був приблизною межею Київської Русі (після приєднання дністровських хорватів), Угорщини і печенігів. Густа сітка селищ і городища ІХ-Х ст., досліджені Б. Тимощуком на Буковині і віднесені до білохорватських, не заперечують проти такої локалізації. Версія Маркварта ніби столицею Святоплука був Краків бездо- казова^[102]. Хурдаб на Руті — теж не столиця моравського князя, а один з центрів міжплемінного торговельного обміну на зразок Ладоги чи Бірки, розташований на краю держави Святоплука, десь у верхній течії Пруту. Подібно і Ладога була роз­ташована на краю Славії, а Бірка — на краю Швеції. Не виключено, що це була столиця одного з хорватських князів. На думку Ореста Корчинського місто Хор­ват знаходилося у центрі Великої Хорватії на городищі Стільсько, яке лежить на р. Колодниці, лівій притоці Дністра^[103], але і ця гіпотеза також ніяк не прив'язана до тексту джерела.

Таким чином і східні автори підтверджують можливість поширення меж хор­ватського масиву до Верхнього Пруту і Карпат, а також залежність цього масиву в ІХ ст. від князя Святоплука Моравського.

Легенда про св. Вацлава, чеського князя, вбитого братом Болеславом у 929 р., була сформована в 940-970 рр. Вона лягла в основу Його житія. Формували леген­ду сучасники, знайомі з фактичним перебігом подій. Після загибелі Вацлава його мати Драгомира втекла в Хорватію. Болеслав енергійно намагався дістати матір в свої руки, але не зміг цього добитись^[104]. На цій підставі можна допускати, що межі хорватів знаходились недалеко від землі пшован, що співпадає з західними меж­ами хорватів, окресленими "Орозієм" короля Альфреда. Невдача спроб Болесла­ва свідчить, що хорвати вели незалежну політику і принаймі їх верхівка вже була

християнською. Вони могли переправити княгиню далі на схід, де Болеслав не мав впливу.

Можна зробити певні уточнення співставляючи Празький привілей 1086 р. з Ге­ографом Баварським. Празький привілей 1086 р. був наданий кайзером Генріхом IV своєму канцлерові празькому єпископу Яроміру-Гебгардту (1040—1089/90 рр.), синові чеського князя Бржетислава I. Єпископ добивався виходу Празького діоцезу з-під влади чеських королів і перетвореня його у церковний лен імперії. Документ 1086 р. спирався на більш ранній документ 983 р. з описами меж Празької єписко- пії. Зрозуміло, що празька кафедра не мала потреб фальсифікувати східні кордони свого діоцезу, де лежали території, котрі у XI ст. належали до держави могутньо­го київського князя, а в церковному відношені підлягали константинопольському патріарху. Тому в документі 1086 р. було просто переписано відповідні пасажі до­кументу 973 р., підтвердженого папою Бенедиктом (972—974) та імператором Отто­ном I (Г 973 ), які відбивали стан справ ще за часів Великоморавської держави кінця IX ст. або Чеської держави другої половини X ст.^[105].

„Далі до півночі такі є кордони: Пшовани (Pssouane), Хорвати і другі Хорвати (Chrouati et altera Chrowati): Зласани (Zlasane), Требовани (Trebouane), Поборани (Poborane), Дедолізи (Dedolize) аж до серединного лісу, де біжить границя Міль- чан (Mtidanorum). Звідси до сходу такі має ріки граничні Буг (Bug) іменується і Стір (Ztxr)... разом з гродом Краковія (Cracouua) і краєм, котрий має назву Ваг (Vag) і з усіма територіями, котрі належать до згаданого граду, котрий є Краковія (Cracouua). Звідси, додавши границі угорські, розширено посувається аж до гір, ко­трих назва є Тріті [Татри — Л. В.]...”^[106].

На підставі цього фрагменту Л. Нідерле зробив висновок, що хорвати розмі­щались між польськими та чеськими племенами. Він вважав, що початково Велика Хорватія мала свій політичний центр у Кракові, підтримавши згадану вище версію Й. Маркварта, яку слушно критикував свого часу М. Грушевський. Близько 560 р. авари розгромили і розчленили Велику Хорватію, змусивши значну частину хорва­тів перейти в Паннонію і Далмацію (де вони живуть і нині). Тому відлами хорватів були розсіяні в Заалі, на Одрі, у Східній Галичині і Чеських Карконосах^[107].

Г. Ловмяньський також вирішив, що принаймі одне з племен хорватів, назва­них у Празькому привілеї, можна без вагань локалізувати над Віслою і ототожнити з віслянами^[108], тим самим, без жодних обгрунтувань опускаючи зауваження Владис­лава Кентшиньского^[109] та висновки Й. Відаєвича^[110], який не допускав можливості ототожнення віслян з хорватами.

Обидві гіпотези виглядають сумнівними. У Празькому привілеї 1086 р. Краків та його околиці виділено окремо. Тобто якраз вісляни могли відділяти білих [захід­них — Л. В.] хорватів від других хорватів: зласан, требован, поборан...

Свого часу Степан Томашівський висунув здогадку, що до 981 р. існувало за­лежне від чехів політичне об'єіднання, яке охоплювало землі пізнішої Словаччини, Краківщину, Надсяння та Верхні Побужжя^[111]. З цього мало би випливати, що схід­на частина Великої Хорватії, куди були включені землі пізнішого Белзького князів­ства, входила до 981 р. в орбіту Чеської держави.

Т. з. Географ Баварський („Опис міст і територій з північної сторони Дунаю”), відредагований баварським монахом Рудольфом після 844 р., джерелами якому служила переважно купецька інформація, досі служить джерелом, спираючись на яке, вчені з перемінним успіхом стараються розмістити племена, згадані у пам'ятці, на “своїй” території. Коли це зовсім не вдається, племена відносять до неідентифі- кованих.

В числі таких назв — "2егиіапі”. Існує версія їх ідентифікації навіть як чернігів­ських сіверян. Найбільшого визнання здобула здогадка Тадеуша Левицького, за якою 2егиіапі — серби, тобто нинішні лужицькі серби. Т. Левицький виходив з порядку назв в контексті пам'ятки: Бепбі/і — ТЬаІпе/і — Zerrnam — Prissam — Velunzam. Так як Lendjzj — це лендзяни, локалізовані в Сандомирській землі, а на думку поль­ського історика Prissam і Velunzam — спотворені назви поморських племен пур- жичан і велинян, то Zeгuiaпi-Сорби були поміщені між середньою Віслою та ниж­ньою Нотецією^[112]. Вже Г. Ловмяньский помітив непевність такої локалізації^[113], але розчарувавшись в можливості розмістити названі племена на польських землях, він взагалі запропонував не брати до уваги порядок назв в контексті. Така теза дозволяє розглядати будь-які версії без обмежень, відірвано від місця у тексті, в залежності від фаетазії їх авторів. Тому з'явився ще цілий ряд версій локалізації цього племені від Помор'я мало не до гирла Дунаю, але жодна з них не стала переконливою.

Іван Крип'якевич пропонував "Zermam'' читати як "черв'яни”, тобто плем'я пов'язане з градами червенськими найдавніших літописів. Племінна назва черв'ян збереглася у Іпатіївському зведенні, а також відбита у топонімі Червняни (Черляни, нині у Городоцькому р-ні Львівської обл.)^[114]. Це в'яжеться і з контекстом, де сказа­но, що плем'я складало велику "державу, що з неї, як кажуть, походять всі люди слов'янські”. Легко пояснити і етимологію назви у німецькому спотворенні: Zermam = Czermam = Czerwem = Черв'яни. Крім того цей варіант вписується в порядок назв Географа Баварського: Leпdizi — Thafпezi — Zermam — Prissam — Velunzam.

Leпdizi — це,звичайно, лендзяни; Velunzam — волиняни, Thafnezi — сусідні з ними таняни^[115]. Тоді Prissam це присяни, тобто плем'я, що живе на р. Сян (спо­творена назва від Zlasani з Привілею 1086 р. — засяни (засянці), позаяк форми присянці, прикарпатці i т. д. характерні для більш пізнього часу). За даними Гео­графа у них було 70 громад. В районі Перемишля — Сянока було майже стільки ж городищ. Миколай Карамзін^[116], Йозеф Добровський^[117] i Антон Кралічек^[118] від­стоювали тотожність Prissani = Brzezani. Крисіньский висунув варiант: Prissani = Brissani, згадані Гельмольдом над нижньою Гавелою^[119]. Владислав Войцеховський, Рішард Кернсновський, Генрік Ловмяньський та інші прив'язували це плем'я до поморських Пуржич^[120]. Існують ще локалізації племені в районі Пружан в Білорусі чи Прізрена на Балканах. Всі вони змушують сильно "вивертати" назву джерела, у залежності від бажань дослідника. Вони не враховують ні етимології назви, ні наявності археологічних пам'яток відповідної епохи і не вписуються в контекст назв Географа. Можна сильно сумніватися, що "Опис територій з північної сторони Ду­наю" взагалі включав поморські племена, віддалені від дунайського регіону.

Локалізувавши Засян (Засянців) можна спробувати локалізувати і інші пле­мена, згадані в Привілеї 1086 р.: Trebouane, Poborane, Dedolizi. Найпростіше було би требовлян ототожнити з теребовлянами, які розміщались в районі нинішньої Теребовлі в басейні Середнього Дністра на його лівому березі. Цей район густо заповнений археологічними пам'ятками відповідного періоду. При локалізації племені дослідники виходили з засади, що назва племені походить від "треба" — ритуальна жертва. Тому требов'ян пробували локалізувати в Ческій Требові над Орліце (Стефан Закшевський, Стефан Арнольд), на р. Требніце (Йозеф Відаєвич, Тадеуш Лер-Сплавінський), р. Качаві в околицях Легніце, яка колись називалася Требовою. Всі ці локалізації слабо в'яжуться з документом 1086 р. Можна ще зга­дати і р-н Требішова у Словаччинї чи р. Теребовлі на Закарпатті^[121]. Велика кіль­кість топонімів, пов'язаних з требов'янами на території по обидві сторони Карпат, а також у нинішній Хорватії (53 назви) може бути і свідченням міграції одного з найбільших хорватських племен, можливо пов'язаного з охороною головного свя­тилища хорватського язичеського пантеону.

"Poborane" з Привілею 1086 р. при спробах локалізації перетворилися у "Tobrzanie" в Нижній Сілезії. Інші варіанти пов'язані з верхнім та середнім Бобром в околицях Болеславця і Вленя. Але ці землі входили у володіння брата св. Вац­лава — Болеслава і не були хорватськими. Після локалізації засян і требовлян для бобрян підходить лівобережжя Верхнього Дністра до витоків Бугу. Сюди можна включити і р. Боброк, де пізніше виникла Бібрка, і був уділ князя Дмитра Корято- вича Боброк-Волинського.

Дедолізів — дядошан (чи дзядошан як пропонували називати їх П. Шафарик та А. Кралічек), яких П. Шафарик розміщав у районі пізнішого Галича^[122], напев­но, слід локалізувати у масиві сілезьких племен на лівобережжі Одри^[123], в тексті джерела фрагмент закінчується бобрянами, а дядошани відносяться до наступного фрагменту^[124].

Обгрунтованою виглядає гіпотеза Я. Ісаєвича щодо можливої помилки у тексті Привілею 1086 р. Ріка Стір, скоріше всього, спотворена назва р. Стрий. У 60-80 рр. Х ст. Краківщина входила до Чеської держави, межа впливів якої проходила в районі річок Стрия (східна межа пізнішої Перемиської землі) і Бугу^[125]. З цього масиву необхідно виключити волинські землі, бо у Привілеї 1086 р. не згадуються сусідні з засянами волинські племена черв'ян та танян, не кажучи вже про бужан і волинян. Прийняття цієї гіпотези сильно звужує базу пошуків локалізації хорват­ських племен, згаданих в Привілеї 1086 р., обмежуючи її витоками Західного Бугу та р. Стрий.

В цьому регіоні, на якому пізніше виникли Перемишльське та Звенигородське князівства, у IX-X ст. напевно існували племінні хорватські князівства засян, требов- лян і поборан (бобрян). На цих теренах знайдено ряд гігантських городищ, окремі з яких (Пліснеськ чи Стільсько) могли бути столицями племінних князівств. Племін­на назва требовлян могла походити від загальнохорватського святилища, де справ­лялася "треба". Цілий ряд таких святилищ знайдено на Буковині, у Тернопільській та Івано-Франківській областях^[126]. Одне з них знаходилося біля с. Ілова Микола­ївського р-ну Львівської обл.^[127]. Поруч — гігантський комплекс давнього міста у Стільську, яке загинуло в кінці X ст., коли великий князь Володимир Святославич приєднав хорватські князівства.

Підводячи підсумок досліджень писемних джерел можна дійти до висновку, що у середині X ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західній частині була дер­жава Біла Хорватія, яка, можливо теж мала назву Великої. Рівночасно східні землі Великої Хорватії і далі по традиції продовжували називатися Великою Хорватією. Між Білою Хорватією і східними землями Великої Хорватії вклинилися сілезькі і лехітські племена, головним з яких були вісляни.

Велика Хорватія була племінним об'єднанням хорватських племен, з терито­рії якого в середині VI ст. розпочалося переселення частини хорватських племен у Паннонію i Далмацію. Писємні джерела дозволяють гіпотетично локалiзувати територію Великої Хорватії від середньої течії Пруту i Дністра на сході до верхньої течії Вісли i Лаби на заходу вздовж Карпат Татрів i Судетів. Півдєнні і північні кор­дони на підставі писемних пам'яток не можуть бути точно окресленими. Але до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. "Хорватські" топоні­ми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в р-ні Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на р. Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Сюди можна додати і популярні прізвища Хорват, Горват і т. д. В інших регі­онах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви зустрічають­ся поодинці і носять випадковий характер.

В часи князя Святоплука I Моравського (871-894) окремі племена хорватів, а також і вісляни ввійшли до складу Великої Моравії. Напевно, що на сході межі його впливу сягали витоків Бугу і р. Стрий, де розміщалися племінні хорватські князівства засян, поборан (бобрян) і требовлян. У Карпатах межі впливу Святоплу­ка сягали верхньої течії Пруту. В сферу його впливу входило, напевно, і Затисся в Закарпатті^[128]. Хорватські князівства у Середньому Подністров'ї після розпаду Вели­кої Хорватії, очевидно, залишалися незалежними. Після падіння Великої Моравії поборани (бобряни) і требовляни вийшли з-під моравського впливу, а засяни, схо­же, потрапили під угорський, а пізніше польський впливи. Ці племінні князівства були у Х ст. завойовані київським князем Володимиром Святославичем і включені до складу його держави. Здогадку про існування окремих хорватських князівств на східних землях Великої Хорватії першим висловив Ріхард Репель^[129].

Починаючи з перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного Ан­сельма Бандурі, Іоганна-Хрістофа Гаттерера, Фрідріха Геркена, більшість вчених, в т. ч. Миколай Карамзін, Яків Головацький, Михайло Лебедкін, Сергій Солов- йов, Микола Барсов, Франьо Рачкі, Олексій Шахматов, Сергій Середонін, Любор Нідерле, Ярослав Пастернак, Михайло Смішко, Борис Рибаков, Петро Третьяков, Валентин Седов, Олександр Майоров а також багато інших істориків розміщали початкові осади хорватів і Велику Хорватію в Галичині. М. С. Грушевський, який не поділяв цієї думки, змушений був, як уже зверталася увага, допускати можливість печенізьких нападів через угорські землі і гори на хорватів на Верхній Одрі. Від­чуваючи слабкість такої аргументації вчений залишав це питання відкритим. Його сумніви використав Г. Ловмяньський як додаткову аргументацію, щодо Великої Хорватії на Віслі, звідки хорвати прийшли у Галичину^[130]. Хорватські історики, не вдаючись у подробиці, в цілому прийняли версію про прабатьківщину за Карпата­ми. Модерна теза Г. Кунстманна, який запропонував повернутися до давньої версії міграції хорватів з гирла Дону на Балкани, а звідти їх вихід на північ до Одри, не отримала широкого визнання. Він виходив з того, що Велика і Біла Хорватія одне

і теж поняття. Просто "Bel" повинно читатися як "Wel", а отже "velochrobati" (ве- ликохорвати) було первинною назвою хорватів. Другим аргументом Г. Кунстманна є версія походження племінної назви далемінців від далматів^[131]. Хоча Нада Клаїч, одна з найвидатніших хорватських істориків, під впливом цієї версії змінила свою попередню думку і помістила Білу Хорватію у Карантанію^[132], більшість істориків виступила з критикою поглядів Г. Кунстманна. З них особливо переконливою ви­глядає аргументація Радо Катічіча^[133]. Окремо стоїть гіпотеза Івана Мужича, який головним чином на підставі антропологічних матеріалів розвинув тезу про авто- хтонність хорватів у Далмації^[134].

Велика Біла Хорватія у Х ст. визнала залежність від германського імператора Оттона І. Її локалізація на Верхній Віслі і Верхній Одрі добре обгрунтована Л. Га­уптманом^[135] і підтримана Бого Графенауером^[136], залишається загальноприйнятою. Недавно Стефан Пантелич уточнив її західні та північні кордони на Заале і Білій Ельстер^[137].

Виходячи з сказаного вище закарпатських, придністровських і присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як пропонує Я. Ісаєвич, а не білими хорватами, як пишуть більшість українських та російських авторів. Білі хорвати розміщались у верхів'ях Вісли та Одри, на Заале і Білій Ель- стер, де С. Пантелич розшукав цілі райони, які користувалися автономією ще у XIV-XV ст., та потужні залишки топонімії.

3.