Спроба локалізації Великої Хорватії
Основною особливістю північнодністровського регіону, яка відрізняє його від сусідніх волинських земель, є наявність підплитових поховань. Місцеве населення хоронило своїх покійників в ямах без курганів.
Більшість ям покриті кам'яними плитами. Враховуючи, що могильники без жодних наземних ознак знаходились в основному на полях, можна допускати, що при оранці за довгі століття немало плит було просто забрано з поверхні. Підплитові поховання нічим не відрізняються від звичайних ямних безкурганних поховань. Всі вони містять трупопокладення з західною орієнтацією. Трупи покладені переважно без домовин в ямах глибиною0,3-1,1 метра. Розміри плит від 1,5 х 0,4 до 2,2 х 1,0 метрів. Трапляються і плити обложені камінням. Більшість поховань безінвентарні. Зрідка у жіночих похованнях знаходять підвісні кільця перснеподібної форми з одним або двома кінцями, загненими у зворотньому напрямку. Виготовлені вони переважно з чотирьохгран- ного дроту. Зустрічаються також прості або звиті дротяні персні. Ареал підпли- тових і грунтових могил в основному характерний для середньої течії Дністра, але окремі поховання знаходять і біля його витоків. Приміром — поховання на г. Кля- штор у Смільниці Старосамбірського р-ну Львівської обл. Кургани для цієї зони зовсім не характерні. Основна маса курганів починається на водорозділі басейнів Дністра та Бугу і Прип'яті. Вони належать волинським племенам. Прослідкувати нижні хронологічні рамки появи підплитових могил поки-що не вдалося. Але це було не раніше Х ст.[138].
Б. Тимощук весь ареал підплитних могил вважав хорватським[139]. У Х ст. тут безсумнівно перебували карпатські хорвати. Але не можна не звернути увагу на окремі кургани VII-VIII ст., розкопані на Буковині і в Придністров'ї з похованням на горизонті в неглибоких ямках або без ямок. Що стосується Закарпаття, то нам відомий тільки один безкурганний тілопальний могильник в Ужгороді, решта могил мають кургани.
Оскільки на Закарпатті збереглося найбільше хорватських топонімів, то саме це є вразливим місцем гіпотези Б. Тимощука. Теж можна сказати і про могильники навколо Перемишля.Висновок Володимира Петегирича щодо неможливості привнесення обряду підплитних поховань з заходу заперечень не викликає[140]. Також слушним є заперечення Володимира Войнаровського тези, що підплитні поховання були наслідком соціальної диференціації суспільства[141]. Ареал підплитних поховань у Х ст. зазнав сильного впливу переселенців з Нижнього Дністра, тобто тиверців. Розвиток місцевого населення цього ареалу також пов'язаний з верхньодністровським варіантом черняхівської культури. Його носії хоронили своїх покійників під кам'яними плитами або з кам'яними обкладками. Відомі поодинокі курганні могили[142]. Витіснені печенігами з південних районів тиверці розселилися серед хорватів в основному на
території пізнішого Теребовельського князівства, утворюючи й спільні могильники, на яких зберегали своєрідність своїх поховань — під плитами[143]. Ареал підплитових поховань має поширення і на теренах Словаччини та Чехії, тобто Великої Моравії. Знайдеш таю похованні i у Хорватії при розкопках у поселеннях Нін і Кашич на г. Маклиново Брдо[144]. Але спроба будь-якого пов'язання цих ареалів вимагає дуже обережного підходу.
Ареали хорватів і тиверців у VIII-IX ст. були заповнені пам'ятками культури типу Луки Райковецької, а до того у другій половині V-VII ст. — пам'ятками празького типу. Межа між ними дуже умовна[145].
Подальші пошуки виходять за хронологічні межі дослідження, однак видаються необхідними. Важливим залишається питання етнічної належності населення верхньодністровського варіанту черняхівської культури. Під натиском носіїв пше- ворської культури з заходу і зарубинецької культури зі сходу, населення липицької культури, яке жило тут у I-II ст. н. е., відійшло за Карпати або було асимільовано пришельцями[146].
Носії липицької культури були фракійцями, можливо костобока- ми[147]. Зарубинецьке населення було слов'янським, принаймі взяло активну участь у слов'янському етногенезі. Частина польських дослідників вважають і пшеворців слов'янами, але ця гіпотеза ще далеко не доведена. Переконливішими виглядають аргументи більшості європейських дослідників, які відносять пшеворців до германського масиву[148]. Все це етнічне розмаїття було нівельоване черняхівською культурою. Більше з патріотичних почуттів ніж наукових аргументів хотілося би бачити черняхівську культуру виключно слов'янською. Але це була провінційна римська культура з більш високою технологією виробництва ніж у наступних слов'янських культур, з зачатками писемності, з розвинутою торгівлею з римським лімесом (про що свідчать численні скарби римських монет). Мало ймовірно, щоб все це знищив короткочасний гуннський смерч. Скоріше всього основи цієї культури належали масиву германських племен, зрушених до міграції на схід племенами вельбарської культури — готам і гепідам. Тому деякі суттєві надбання цієї культури відійшли з відходом цих племен на захід під натиском гуннів. У VI-VII ст. складні асиміляційні процеси в регіоні завершились перемогою слов'ян склавінської групи.Як вважає болгарський історик Еміл Михайлов, “у VI ст. склавінська (сербохорватська) зона охоплювала велику територію на захід від р. Сян і верхів'їв Дністра і на південь від верхньої Вісли. На заході ця зона охоплювала більшу частину сучасної Словаччинї, а її південна межа впиралась в північні схили Карпат...”[149].
У 1893 р. розкопками Йожефа Сомботі розпочалося дослідження могильників культури карпатських курганів[150]. Пам'ятки цієї культури заповнюють північні i східні схили Карпат, а також простір між Карпатами i верхів'ями Дністра, Пруту, Серету, верхів'я Тиси, на північному заході вони доходять до р. Стрий у р-ні Добрян (Вижницький, Глибоцький, Кіцманський, Сторожинецький р-ни Чернівецької обл.; Коломийський, Надвірнянський, Косівський і, частково, Тлумацький та Галицький р-ни Івано-Франківської обл.; Стрийський і Старосамбірський р-ни Львівської обл.
та Хустський і Виноградівський р-ни Закарпаття). Носії цієї культури взагалі не знали плоских цвинтарів. Вони хоронили своїх покійників під невисокими курганами. Кремація тіл відбувалася у трьох основних варіантах: з вміщенням останків в урну, з вміщенням останків в ямку, з насипанням кургану безпосередньо над багаттям. Поселення носіїв культури розміщалося на перших або других над- заплавах невеликих водоймищ поблизу низинних чорноземів та луків, люди жили в наземних будівлях і напівземлянках з вогнищами або печами посередині. Використовувалася ліплена кераміка різноманітних форм. Виготовлення її було недбалим, глина оброблена погано, слабка, поверхня вирівняна, кольори — синій, червоний, жовтий і коричневий. Орнамент — у вигляді рельєфних валиків на шийці або плечиках, наліплених дужок, пиптів, ямок, зигзагоподібної лінії. Особливості цього посуду — вази на високих ніжках, іноді фігурних підставках, що нагадують аналогічні липицькі типи.Ці пам'ятки досліджували Іван Копержицький, Михайло Смішко, Корнель Журавський, Ярослав Пастернак, Тадеуш Сулімірський, Володимир Баран, Борис Тимощук, Ліана Вакуленко, Степан Пеняк, Володимир Котигорошко, Василь Михайлеску-Бирліба, Володимир Цигилик, але вперше в окрему археологічну культуру їх виділив М. Смішко. Він вважав носіїв культури карпатських курганів карпами, які будучи відірваними від основного дакійського масиву були асимільовані слов'янами. Археологічні пам'ятки, на його думку, давали підстави для припущення генетичного зв'язку між пам'ятками культури карпатських курганів (кінець II ст. - перша половина V ст.) та слов'янськими пам'ятками VI-Х ст. На базі пам'яток культури карпатських курганів розвинувся первинний хорватський ареал[151].
Висновки М. Смішка підтримав С. Пеняк, який досліджував пам'ятки культури карпатських курганів у Закарпатті. Він поширив її ареал на все Верхнє Потисся[152].
Ці висновки грунтовно підкріплені дослідженнями Л. Вакуленко. Вона заперечує версію отоожнення носіїв культури карпатських курганів з карпами, наголошує на дакійській основі самої культури, але досить переконливо доводить, що у склад-
них асиміляційних процесах, які протікали тут, перемогли слов'янські елементи.
В результаті сформувався хорватський массив[153].Володимир Баран, Денис Козак та Ростислав Терпиловський вважають, що культура карпатських курганів належала карпам, які були асимільовані слов'янами. Наприкінці IV ст. слов'янська група "черняхівців" з Подністров'я стала проникати у р-ни Верхнього Попруття. З V ст. в цьому ареалі з'являються напівквадратні житла з печами-кам'янками, типовими для слов'ян Середнього Дніпра. З VI ст. цей масив став хорватським[154].
М. Брайчевський розглядав культуру карпатських курганів як локальний варіант черняхівської культури. Етнічно він пов'язував її з хорватами[155].
У румунському Прикарпатті пам'ятки культури карпатських курганів досліджував В. Михайлеску-Бирліба, який вважає носіїв цієї культури наслідком симбіозу липицької культури (даків) та пшеворської культури (германців астінгів)[156]. З ним можна погодитися щодо участі обох цих компонентів у етногенезі носіїв культури карпатських курганів.
В. Котигорошко інтерпретує пам'ятки культури карпатських курганів виключно як північнофракійські[157], з чим погодитись важко. У формуванні культури карпатських курганів окрім дакійських, слов'янських та германських елементів взяли участь і сарматські елементи[158]. Це підтверджують антропологічні матеріали. Поряд з гетськими мезодоліхокранним типом тут зустрічаються черепи сарматського брахікранного типу[159].
Ще П. Шафарик пов'язував етимолої назви хорвати з карпами, які дали ім'я Карпатам[160]. Але у слов'янських мовах "Б" ніколи не переходить у "В" [Хроба- ція — Хорвація]. Карпи були племенем дакійського масиву. Їх активність при-
падає на ІІІ ст. На початку IV ст. більшість карпів було переселено римлянами у Паннонію. Вони покинули Карпати під натиском слов'ян. Становлення і розквіт культури карпатських курганів співпадає з витісненням карпів з Карпат. Та частина карпів, яка залишилася, була асимільована слов'янами за участі германців-астінгів та сарматів.
Крім карпів у цих процесах вірогідну участь взяли костобоки — носії липицької культури, також плем'я дакійського масиву, яке було змушене з Верхнього Подністров'я відійти за Карпати, на що звернула увагу Л. Вакуленко. Цікаво, що етимологія назви костобоки та імен окремих їх "царів" дозволяють припускати зв'язки із слов'янськими елементами.На підставі ряду топонімів явно слов'янського походження Л. Нідерле допускав можливість проникнення слов'ян в області Подунав'я десь в районі середньої дунайської низини ще у І-ІІ ст.[161]. Після ретельної ревізії його аргументів Леонід Гіндін дійшов висновку про присутність слов'ян у 448 р. в Південній Паннонії і Північно-Західній Дакії, тобто районі нижньої та середньої течії Тиси та Темеша[162]. Знайти за Карпатами у V ст. інших слов'ян окрім хорватів навряд чи можливо. А щоби залишити тут географічні назви, вони мусили перебувати у цій місцевості ще раніше. Римський імператор Волузіан (251-253), який воював на Середньому Дунаї, носив титул Venedicus. Спокусливо бачити в цьому факті свідчення ранніх спроб проникнення слов'ян-венедів [хорватів] на Дунай разом з карпами.
Більшість дослідників погоджується з іранською етимологієюназви "хорвати"[163]. Версія М. Смішка цілком узгоджується з такою етимологією. Сарматські пам'ятки на території Городенківського, Кіцманського, Кельменецького і Хотинського р-нів Чернівецької області підтверджують присутність тут сарматів: язигів і роксоланів, які перемістилися пізніше на Тису. При цьому напрямок переміщення сарматів співпадає з напрямком поширення через Карпати пам'яток культури карпатських курганів: в Закарпатті вони знаходяться переважно у верхній течії Тиси, вказуючи на шлях пришельців з Буковини та східної частини Івано-Франківщини по долинах річок Свіча-Теребля, Свіча-Ріка або Ломниця-Тересва чи Прут-Яблунівський перевал-Тиса. У VIII-IX ст. слов'янські пам'ятки вже заповнюють долини рік Бор- жави, Латориці, Ужа та Лаборця (Свіржави). Сарматські пам'ятки далі Буковини
невідомі, тоді як язиги на Тисі засвідчені писемними пам'ятками. З Буковини на Тису вони могли переміститися лише цими шляхами.
Отже, вирисовується наступна картина. З верхів'їв Південного Бугу і Збручу слов'янське населення почало заповнювати Буковину і Покуття. За ними рухалися сармати: язиги і роксолани. Слов'яни тіснили місцеве фрако-дакійське населення, а місцями просочувалися через їх оселі в передгір'я Карпат. З другого боку носіїв липицької культури костобоків тіснили пшеворці астінги. Подальша міграція готів і гепідів у ІІІ ст. привела до розвитку черняхівської культури, що прискорило відхід носіїв культури карпатських курганів далі до Карпат і по долині р. Тиса, що сприяло його розвитку, відмінного від загального масиву черняхівської культури. У III-V ст. складний карпатський симбіоз даків, слов'ян, германців і сарматів закінчився на користь слов'ян-хорватів, які у V-VI ст. почали заповнювати землі Східної Словаччини, басейну Дністра (де вони змішувалися із спорідненим сербським населенням) і Сяну, а далі вздовж Татрів і Судетів дійшли до витоків Одри і Ельби, басейну Заале і Білої Ельстер. Так утворилася Велика Хорватія. До подібного висновку дійшов і О. Майоров[164].
У VI-IX ст. весь цей ареал мав спільний обряд поховання. Тіла спалювали на певній відстані від місця захоронення. Обпалені кості складали в урну і засипали в ямі або ж над урною насипали невеликий курган[165]. Такі пам'ятки зустрічаються у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині (Кошіце), Хорватії (пам'ятки VII ст.)[166], вздовж течії Ельби і низів'ях Мульди, між нижньою Заале та Ельбою (кінець VI - початок VII ст.)[167]. У пам'ятках на території Німеччини урни празького типу часто закопували у земляних плоских могилах вимощених камінням.
4.