РОЗДІЛ 1. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА І КОРОЛІВСТВО РУСІ: ТЕРИТОРІЯ І КОРДОНИ *

Історія Галицько-Волинської держави досліджується більше двох століть^[136] [137] [138], в Україні над цією темою переважно працюють історики Війна Волинського князівства з Добжинським орденом // Середньовічна Україна.

Україно-угорські етюди. Вип. 1. Львів, 2010. С. 120-141; Його ж. Пониззя і Болохівщина у політичному розвитку Південно-Східної Європи (ХІІ-ХІІІ ст.) // Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції 2010 року. Кам'янець-Подільський, 2010. С. 39-45; Его же. Константинополь и Галич в конце ХІІ - начале ХІІІ в.: проблема оценки политических взаимо­отношений // Кондаковские чтения. Вып. 3. Белгород, 2010. С. 280-290; Його ж. Війна за “га­лицьку спадщину” (1187-1189) // Княжа доба: історія і культура. Вип. 3. Львів, 2010. С. 116­132; Его же. Юго-западная Русь в политике Венгрии в первой половине XIII века // Rossica antiqua. Вып. 2. Санкт-Петербург, 2010. С. 113-139; Його ж. Галич і Галицька земля у політиці князя Придніпровської та Північної Русі (остання чверть ХІІ ст.) // Наукові праці Кам'янець- Подільського національного університету ім. І.Огієнка: Історичні науки. Т. 21. Кам'янець- Подільський, 2011. С. 156-164; Його ж. Галич і Галицька земля у політиці князів Придніпровської та Північної Русі (кінець ХІІ - кінець 30-х рр. ХІІІ ст.) // Княжа доба: історія і культура. Вип. 5. Львів, 2011. С. 117-130; Його ж.

Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича HAH України¹³⁷ (до

ropa srodkowa i wschodnia w polityce Piastow. Torun, 1997. S. 221-233; Idem. Malzenstwa Daniela Romanowicza (aspekt Genealogiczny i polityczny) // Veneralibes nobiles et honesti. Studia z dziejow spoleczenstwa Polski Sredniowiecznej / Prace ofiarowane prof. J. Bieniakowi. Torun, 1997. S. 43-50; Idem. Czy istnialo dwoch synow Daniela Romanowicza o imieniu Mscislaw ? Przyczynek do Gene- alogii Romanowiczow, ksi;jz;jt halicko-wolynskich // Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldyczne- go.

¹³⁷ Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984; Вид. 2. Львів, 1999; Ратич О. О., Нудьга Г. Л. Західноукраїнські землі в епоху Київської Русі та в період феодальної роздро­бленості // Торжество історичної справедливості. Львів, 1968. С. 44-64; Ісаєвич Я. Д. Загар­бання земель Галицько-Волинського князівства іноземними державами // Торжество історич­ної справедливості. Львів, 1968. С. 74-81; Його ж. Територія і населення Червенських градів (Х-ХІІІ ст..) // Український історико-географічний збірник. Вип. 1. Київ, 1971. С. 71-83; Його ж. До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. Вип. 6. Київ, 1971. С. 83-100; Его же. „Грады Червенские” и Перемышльская земля в полити­ческих взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец ІХ - начало ХІ в.) // Исследование по истории славянских и балканских народов. Эпоха средневековья. Киевская Русь и ее славянские соседи. Москва, 1972. С. 107-124; Его же. Культура Галицко- Волынской Руси // Вопросы истории. 1973. № 1. С. 92-107; Его же. Из истории культурных связей Галицко-Волынскей Руси с западными славянами в XII-XIV вв. // Польша и Русь. Мо­сква, 1974. С. 261-275; Его же. „Королевство Галиции и Володимирии” и „Королевство Руси” // Древнейшие государства на территории СССР. Мат. и исслед. 1985 г. Москва, 1987. С. 62-63; Его же. Галицко-Волынское княжество в конце XIII - начале XIV в. // Там же. 1987 г. Москва, 1989. С. 71-77; Його ж. Галицько-Волинська держава // Історія України: нове бачення. T 1. Київ, 1995. С. 95-112; Його ж. Галицько-Волинська держава. Львів, 1999; Петегирич В. М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси в Х-ХІІІ вв. // Славян­ские древности. Этногенез. Материальная культура Древней Руси. Киев, 1980. С. 151-163; Його ж. Початки Белза і Буська та формування їх соціально-топографічної структури в Х-ХІУ ст. // Галичина i Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. Львів, 2001. С. 199-210; Його ж. Про час виникнення Белза // Белз і Белзьке земля. Науковий збірник. Вип. 1. 2004. С. 18-23; Купчинський О. А. Дослідження i публікації грамот Галицько- Волинського князівства у XVIII - першій половині XIX ст. // Київська Русь: культура, традиції. Київ, 1982. С. 129-149; Його ж. Тз спостережень над розвитком документа та діяльністю 1993 р. Інститут суспільних наук), в т. ч. і автор цієї праці¹³⁸. Але князівської канцелярії Галицько-Волинських земель XIII - першої половини XIV століть // За­писки НТШ. Т. 231. Львів, 1996. С. 44-108; Його ж. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV століть. Львів, 2004; Рожко М. Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: Джерела. Культура. Традиції. Київ, 1982. С. 12-20; Його ж. Карпатські шляхи та їх оборона // Український Історичний Журнал. 1990. № 10. С. 86-97; Його ж. Тустань. Давньоруська наскельна фортеця. Львів, 1996; Його ж. Міста. Дерев'яне будівництво. Наскельні та оборонні споруди Карпат IX-XIV ст. // Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. Т.1. Археологія та антропологія. Львів, 1999. С. 361-460; Його ж. Оборонне будівництво Данила Галицького // Галицька брама. № 9-10 (81-82). С. 24-29; Лу- комський Ю. Архітектурна спадщина Давнього Галича. Галич, 1991; Його ж. Невідомі церкви на Подолі княжого Галича // Записки НТШ. Т. 235. Львів, 1998. С. 570-598; Його ж. Воскресенська церква в Крилосі // Записки НТШ. Т. 241. Львів, 2001. С. 275-298; Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчакських джерелах // Україна у минулому. Вип. 1. Київ-Львів, 1992. С. 7-13; Його ж. Українські землі в часах галицько-волинської державності // Пам'ять століть. 2002. № 5. С. 3-21; Його ж. Проблема державності на Галицько-Волинських землях (кінець X - середина XIV ст.) // Король Данило Романович і його місце в українській історії. Львів, 2003. С. 8-23; Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави. Львів, 1999; Його ж. Холмська ікона Богородиці // Історичні та культурологічні студії. Вип. 1. Львів, 2001; Його ж. Українська культура ХІІІ - першої половини XV ст.: Архітектура і будівництво. Обра­зотворче та декоративно-ужиткове мистецтво // Історія української культури. Т. 2. Київ, 2001. С. 256-301; Його ж. Покров Богородиці. Українська середньовічна іконографія. Львів, 2010; Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ століття. Львів, 2003; Книш Я. Основні періоди історії Белза // Белз і Белзьке земля. На­уковий збірник. Вип. 1. 2004. С. 66-73. Більш детально див.: Ярослав Ісаєвич. Бібліографічний покажчик. Львів, 1998; Ярослав Ісаєвич. Бібліографія: 1999-2005. Львів, 2006; Ярослав Дашке­вич. Бібліографічний покажчик. Львів, 2006; Володимир Александрович. Бібліографічний по­кажчик. Львів, 2006; Войтович Л. Король Данило Романович та історія Галицько-Волинської держави в дослідженнях Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. Львів, 2008. С. 98-119.

¹³⁸ Войтович Л. В. Зоря князя Романа // Літопис Червоної Калини. 1991. № 2. С. 32-35; Його ж. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХП-XVI ст. Львів, 1996. С. 52-61, 89-158; Його ж. Битва під Перемишлем у 1099 р. // Український альманах. 1999 рік. Варшава, 1999. С. 105-110; Його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина і Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. Львів, 2001. С. 13-30; Його ж. Юрій Львович та його політика // Там само. С. 70-78; Його ж. Данило Галиць­кий. Загадки і проблеми // Галицька брама. 2001. № 9-10. Король Данило та його син Лев. С. 12-16; Його ж. Друга галицька династія. Загадки і проблеми досліджень // Пам'ять століть (Київ). 2002. № 5. С. 35-48; Його ж. Ще одна загадка генеалогії Романовичів: Чи існувала коро­лева Марія Львівна? // А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. Київ, 2002. С. 161-164; Його ж. Перемиське князівство. Джерела державності // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. Вип. 3. Інституції. Львів, 2003. С. 39-50; Його ж. Король Данило Романович. Загадки і проблеми // Король Данило Романович і його місце в українській історії. Львів, 2003. С. 24-29; Його ж. Королівство Русі: реальність і міфи // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 7. Дрогобич, 2003. С. 63-71; Його ж. Де була столиця Лева Даниловича? (Джерелознавчий аспект проблеми) // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Т. 1. Київ-Львів, 2004. С. 712-720; Його ж. Белзькі князі // Белз і Белзьке земля. На­уковий збірник. Вип. 1. Белз, 2004. С. 74-77; Його ж. Штрихи до портрету князя Лева Данило­вича // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до ХУНТ ст.). Вип. 5. Київ, 2005. С. 143-156; Його ж. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 327-331, 332-351, 470-512; Його ж. Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ ст. // Про­блеми слов'янознавства. Вип. 56. Львів, 2006. С. 263-273; Його ж. Реформи армії князями Да­нилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. // Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 571. Держава та армія. Львів, 2006. С. 89-93; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського геральдич­ного товариства. Вип. 5. Львів, 2006. С. 7-15; Його ж. Мати короля Данила (зауваження на по­лях монографії Д.Домбровського // Княжа доба. Історія і культура. Вип. 1. Львів, 2007. С. 45­58; Його ж. Король Данило Романович: Загадки та дискусії // Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук професора Валерія Степанкова. Київ, 2007. С. 383-403; Його ж. Князь Лев Данилович - полководець і політик // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Україна: культур­на спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 15. Львів, 2006-2007. С. 115-124; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 11­12. Дрогобич, 2008. С. 51-62; Його ж. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство // Україна - Монголія: 800 років у контексті історії. Київ, 2008. С. 71-78; Його ж. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за Ангелів // Княжа доба: історія і культура. Вип. 2. Львів, 2008. С. 30-39; Його ж. Король Данило Романович: політик і полководець // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. Львів, 2008. С. 22-97; Його ж. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Галич, 2008. С. 3-18; Його ж. Остання еміграція короля Данила Романовича // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 13. Луцьк, 2009. С. 89-96; Його ж. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держа­ви // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 22. Луцьк, 2009. С. 120-127; Його ж. Польща. Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів // Проблеми слов’янознавства. Вип. 59. Львів, 2010. С. 52-66; Його ж. Галицкая земля и Византия в XI - XIV вв. // Кондаковские чтения. Т. 3. Белгород, 2010. С. 255-280; Його ж. Тевтонський Орден у політиці Галицько-Волинського князівства // Україн­ський Історичний Журнал. 2010. № 6. С. 4-17; Його ж. Війна з монголами на Волині у 1258-1260 роках // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. № 22. Луцьк, 2010. С. 9-13; Його ж. Галицько-болгарські відносини у першій третині ХІІІ століття // Княжа доба: Історія і культура. Вип. 3. Львів, 2010. С. 201-212; Його ж. Останні роки короля Данила Романовича // Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук. Вип.10. Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея. Львів, 2011. С. 100­106; Його ж. Галицько-волинські етюди. Біла Церква, 2011; Його ж. Польський король Казимир ІІІ і боротьба за спадщину Романовичів // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 46. Львів, 2011. С. 2-26; Idem. Rus halicka a Bizancjum w XI-XIV w.: wybrane problemy // Zeszyte Naukowe Uniwersytetu Jagiellonskiego. Prace Historyczne. T. 138. Krakow, 2011. S. 41-64; Idem. Walka o spadek po Romanowiczach a krol polski Kazimierz III Wielki // Kazimierz Wielki i jego panstwo. W siedemsetn⅞ rocznice urodzin ostatniego Piasta na trone polskim. Bydgoszcz, 2011. S. 47-66; Idem. Galician Ruthenia and Byzantium in 11-13th century: selected issues // Rus Sredniowieczna a s⅞siedzi (IX - polowa XIII wieku) / Colloquia Rusica. T. 1. Krakow, 2011. S. 137­140; Его же. Лев Данилович и загадки “австрийского узла” (1272-1278) // Rossica Antiqua. 2011. № 2(4). С. 120-139; Его же. О времени включения Закарпатья в состав Галицко-Волынского государства // Русин. Международный исторический журнал. Кишинев, 2011. № 4 (26). С. 5-25, 160-167; Його ж. Чи був галицьким князем Шварн Данилович? // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Вип. 2. Кам’янець-Подільський, 2011. С. 51-58; Його ж. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрету // Княжа доба: Іс­торія і культура. Вип. 5. Львів, 2011. С. 209-221; Його ж. Князь Лев Данилович / Славетні по­статі середньовіччя. Вип. 1. Львів, 2012; Його ж. Лев Данилович: Спроба відтворення справж­нього портрету “безчесного князя” // Srednjowiecze Polskie i Powszechne. T 4 (8). Katowice, 2012. S. 58-94; Його ж. Галицько-волинські зв’язки з німецькими землями: попередні зауваження // Княжа доба: історія і культура. Вип. 6. Львів, 2012. С. 71-88; Його ж. Проблеми галицько-бол­гарських стосунків у першій третині ХІІІ ст. // Дриновський збірник. Вип. 5. Софія, 2012. С. 258-265; Його ж. Заключительный этап борьбы за “королевство Руси” // Вестник Удмуртского университета. Серия 5. История и филология. 2012. Вып. 3. С. 10-15; Його ж. Угорська політи­ка князя Лева Даниловича // Українсько-угорські етюди. Вип. 2. Львів, 2012. С. 46-75; Його ж. Мстислав Данилович: загадковий волинський князь // Студії і матеріали з історії Волині. 2012. проблеми кордонів Галицько-Волинської держави все ще залишаються дискусійними.

Кордони Галицько-Волинської держави, як будь-якої іншої серед­ньовічної держави, в різні періоди її існування не були незмінними, хоча загалом на багатьох ділянках залишалися стабільними ще з ча­сів племінних князівств і збереглися в пізнішому часі, трансформував­шись у межі староств^[139].

Галицько-Волинська держава складалася з двох земель Галицької і Волинської, об’єднаних у 1199 р. династичною унією. Кожна з цих зе­мель включала в себе князівства-волості, які в різні періоди мали окре­мих князів, а в часи їх відсутності управлялися князівськими намісни­ками. Ці князівства-волості склалися у попередню епоху і також мали відносно стабільні кордони, точно визначити яких не завжди можна.

Волинські кордони. На півночі Волинської землі у Поніманні зна­ходилася Городенська волость, яка сформувалася у 1112—1113 рр. в ході переможних війн з ятвягами волинського князя Ярослава Свя- тополковича^[140]. І першим городенським князем став його васал Всево- лодко Давидович (1112—1141), син колишнього сюзерена Волині Да­вида Ігоревича, якому шлюб з дочкою Володимира Мономаха допоміг утримати та закріпити за своїми нащадками це князівство. Городенські князі завжди виступали на стороні своїх сюзеренів — князів Волині. Навіть весною 1151 р., коли політична кон’юктура була особливо не­сприятливою для волинських князів, городенська рать Бориса Всево­лодовича брала участь у боротьбі проти війська Юрія Довгорукого та його союзника галицького князя Володимирка Володаревича. Так само підтримували городенські князі своїх сюзеренів Мстислава Ізяславича та Ярослава Ізяславича. За весь період домонгольської історії Русі ні турівські, ні полоцькі князі не робили спроб підпорядкувати собі горо- денську волость.

Городенське князівство займало бассейн верхньої течії Німану (без його витоків) з містами Городно (Гродно) (вперше згадане під 1112 р.^[141], при впадінні р. Городничанки у Німан, нині м. Гродно у Бєлорусі), Новгородок (Новогрудок) (1235^[142], нині м. Новогрудок у Бєлорусі), Волковиськ (1252^[143], на р.Росі, лівій притоці Німану, нині місто у Бєлорусі), Турійськ на Німані (Турьск) (1253^[144], нині с.Турейськ Щу- чинського р-ну Гродненської обл.), Слонім (1253^[145], на р.Шар’я, лівій притоці Німану). Більшість цих міст значно старші за час першої згад­ки, як свідчать археологічні дослідження, зокрема Новогрудок розви­вався з кінця X ст. і у XII ст. вже був класичним містом з укріпленим „окольним градом”^[146].

На початку XIII ст. Городенське князівство роздробилося. Один з нащадків Всеволодка Давидовича — Гліб у 1255—1260 рр. тримав Вол- ковиське князівство. З його дочкою Оленою одружився князь Роман Данилович, який бл.1253—1259 рр. був князем новогрудським. їх син Василько Романович у 1281—1282 рр. тримав Слонімське князівство^[147]. Частина Городенського князівства з Гродном та Новогрудком на по­чатку XIII ст. потрапила під литовське панування і, на думку ряду дослідників (з цього приводу триває запекла полеміка між литовськи­ми та білоруськими археологами), Новогрудок навіть став столицею короля Міндовга, але вже невдовзі був переданий Романові Данило­вичу, пізніше знову прилучений до Литви, а у ході війни 1274-1276 рр. зруйнований князем Львом Даниловичем^[148]. Новогрудську во­лость дослідники часто виділяють окремо і називають Чорною Руссю (Північною Руссю), але ця назва пізнього походження — з XV ст.^[149] чи, навіть XVIII ст.^[150], але аж ніяк не раніша 1351 р.^[151]

Через Гродненську волость проходили торгівельні шляхи до Литви, Ятвягії та Прусії.

На північному заході вздовж кордону простягалася Дорогичинсь- ка волость. Невеликий відтинок кордону з ятвягами пролягав вздовж правого допливу р. Нарви р. Бєбжі. На північ від цієї лінії знаходи­лись корінні ятвязькі землі з рядом городищ, виявлених археолога­ми^[152]. При впадінні Бєбжі у Нарву знаходився замок Візна, який у 1145 р. краківський князь Владислав Вигнанець передав волинським князям за допомогу проти молодших Болеславичів^[153]. На підставі листа бальгійського комтура Тевтонского Ордену від 14 листопада 1325 р.^[154] можна стверджувати, що Візна і далі залишалася волинським прикор­донним замком і крайнім північно-західним форпостом.

Від Візни на південь кордон проходив по р. Нарві до м. Сурожа, лежачого на правому березі. Археологічні матеріали дозволяють дату­вати виникнення Сурожа не пізніше рубежу XII-XIII ст.^[155]. Між р. Нар­ва і р. Нурець кордон прикривав Бельськ, який лежав на р. Орлі, притоці Нарви. Місто вперше згадане під 1254 р.^[156] У 1288 р. володи- мирський князь Володимир Василькович прикрасив церкву у Бельсь- ку і подарував їй книги^[157]. На р. Орлі, напевно, знаходився і Орельск (згаданий вперше під 1204 р.^[158]). Далі кордон йшов по р. Нурець, де було м. Бранськ (кінець XII ст.^[159]), до її впадіння у Західний Буг. Від мазовецьких земель в районі р. Нарви і р. Нурець волинські землі бу­ли відділені смугою непрохідних болот і густих лісів. Візна, Сурож, Бельськ, Орельск і Бранськ були містами Дорогичинського князівства.

Сам Дорогичин (вперше згаданий під 1142 р.^[160], археологічні матеріали з кінця VII ст.) на Західному Бузі, виходячи із знахідок більше 10 тис. свинцевих булл XI-XIII ст. довший час був, напевно, однією з головних митниць на західному кордоні Русі. Через місто про­ходили шляхи до Мазовії, Польщі, Тевтонського Ордену та великий балтійсько-чорноморський (бурштиновий) міжнародний торговельний шлях. Тут княжили князі з молодшої гілки Волинських Мономаховичів Василько Ярополчич (бл.1180 — після 1182) та його син, незнаний з імені, (до 1192 р.). Тут у 1253 р. був коронований Данило Романович. Це князівство передав волинський князь Любарт-Дмитро Гедиминович старшому брату Кейстуту за його допомогу в боротьбі за Галицьку спад­щину^[161].

Від Дорогичина до Берестя кордон проходив, напевно, по Західному Бугу. Тут знаходилося м. Мельник, початки якого археологи відносять до XI ст., у 1209—1215 рр. ця територія була захоплена польським князем Лєшком Білим, але вже у 1217—1219 рр. Романовичі зуміли її повернути. Мельник знаходився на межі Дорогичинського і Бере­стейського князівств і, скоріше всього, входив до складу першого. Під 1260 р. тут згадана церква св. Богородиці^[162].

Південніше Дорогичинского княжества знаходилася Берестейська волость, яка включала басейни р. Лісної, Муховця і верхів’я Ясель- ди. За ці важливі у стратегічному відношенні землі йшла боротьба в періоди ослаблення Волині в останній чверті XII ст. та 1209-1217 рр., коли на них претендували пінські, мінські і мазовецькі князі. Най­більшим центром тут було Берестя (1019 р.^[163], при впадінні р. Муховця в Західний Буг, сьогодні м. Брест у Бєлорусі). Каменець на р. Лісній, правій притоці Західного Бугу (1276 р.^[164]) став прикордонним містом на північному кордоні після захоплення Литвою Волковиська і Слоніма. Здитов на р. Ясельді, лівій притоці Прип’яті (1252 р.^[165], тепер с. Зди- тово Березовського р-ну Брестської обл. у Бєлорусі), був крайнім пів­нічно-східним пунктом на кордоні з Турово-Пінською землею.

По Бугу кордон, ймовірно, йшов до боліт в районі р. Володави, в гир­лі якої знаходилося однойменне місто, вперше згадане під 1240 р.^[166] Це був крайній північно-західний пункт Холмської волості. У верхів’ях р. Володави, поблизу нинішнього с. Андрієва, знаходилося місто Анд- реїв, згадане вперше під 1204 р.^[167] Виникнення цього міста можна зв’язати з волинським князем Андрієм Володимировичем, який три­мав волинські землі у 1119—1135 рр. Далі південніше знаходився укріплений пункт Верещин (1204 р.^[168]), який локалізують в районі сучасного Уршулина під Холмом (Польща). Разом з іншими містами Забужжя Верещин після загибелі Романа Мстиславича був захоплений поляками і у 1213 р. повернений Данилові Романовичу^[169].

Далі кордон проходив західніше Угровська і Холма по р. Вепр. Угровськ вперше згаданий під 1204 р. (нині с. Угруска). О.Головко вважає, що місто було засноване князем Романом Мстиславичем на­прикінці XII ст.^[170] Археологічні матеріали цю версію в основному під­тверджують^[171]. Данило Романович спочатку хотів зробити тут центр

План Холма ХІІІ ст. за В.Петриком.

Частини города: І - город; ІІ - підгороддя; ІІІ - посад.

Церкви: 1 - Іоанна Златоустого; 2 - Успення Богородиці; 3 - Трійці (?); 4 - Кузьми і Дем'яна (?); 5 - палати короля Данила («вежа»). Зовнішні шляхи: а - у Стовп'є, Люблін; б - у Білавин, Берестя; в - у Любомль; г - у Володимир; д - у Червен, Белз, Перемишль, Львів. Забужья і свою резиденцію^[172]. Між 1213—1223 рр. тут була навіть окрема єпископська кафедра^[173]. Напевно тоді був закладений і мона­стир св. Даниїла, згаданий під 1268 р.^[174]

Холм було засновано трохи пізніше, але до 1223 р., коли туди була перенесена єпископська кафедра^[175]. Холм після монгольської навали був столицею Данила Романовича, а піздніше удільною столицею йо­го нащадків до анексії князівства Польщею у 1387 р. Розкопки, які тривають з перервами з 1910 р., дозволили віднайти залишки потуж­них укріплень і кам’яного княжого палацу^[176]. У місті були величні

Холм. Загальний вигляд розкопок на дитинці.

Експедиція А.Буко. 2011. Світлина Василя Петрика

храми св. Іоанна Златоуста, св. Богородиці, Святої Трійці та Козьми і Дем’яна,^[177] унікальні пам’ятники^[178] та знаменита ікона Холмської Бо­гоматері^[179].

Холм. Рештки брами королівського палацу на Княжій горі. Експедиція А.Буко. 2011. Світлина Василя Петрика

Комов (1204 p., тепер Кумов на південь від Холму), Ухань (1204 р.) і Стовп (1204 р., тепер Стовп’я) прикривали підступи до Холму^[180]. Край­ньою південно-західною фортецею Холмської волості було м. Щекарів, вперше згадане під 1219 р.^[181] Тепер це м. Красностав на р. Вепр. Крім цих міст, західний кордон прикривало Бусово (Бусівно, 1248 р.^[182]), яке знаходилося на шляху з Щекарева на Володаву, Охожу і Дроговськ.

На південь від Холмської волості знаходилася Червенська волость, яка періодично входила до складу Белзького князівства або виступала як окремий уділ цього князівства^[183]. Західний кордон цієї волості і всієї Волинської землі проходив по р. Вепр від Щекарева до Щебреши- на і далі в районі р. Танви та р. Раті доходив до кордонів Галицької землі. Щебрешин, згаданий під 1352 р. як місто королівства Русі^[184],

Чудотворна ікона Холмської Богоматері (Константинополь, ХІІ ст.)

Золота емалева пластинка з Холмської чудотворної ікони Богородиці. ХІІ ст.

знаходився на лівому березі Вепру (тепер Щебжешин у Польщі). Ос­новна маса червеньських міст зна­ходилася в басейні р. Гучви. Червен (981 р.^[185], с. Чермно Грубешівського повіту Люблінського воєводства в Польщі, найновіші розкопки, які тривають зараз, дозволяють твердо відносити заснування міста XI ст.) був прикритий містами Грубешів (тут у 1255 р. в церкві св. Мико- лая молився Данило Романович^[186]), Грабовець (1268 р.^[187]), Тернава (де відбувся князівський снем після повернення Данила Романовича з останньої еміграції в кінці 1262 р.^[188]), Чернечеськ (можливо тотож­ний з Чернятином поблизу Тернави^[189]) і Сутейськ (1097 р.^[190], поблизу Червена, с. Сонцяска). Західний кордон на цій дільниці сформувався, схоже, ще при формурованні племінних князівств (союзів племен)^[191], а пізніше залишився західним кордоном Белзького князівства

Стовп. Залишки вежі донжона. ХІІІ ст.

Белзького воєводства^[192].

Крайньою південно-західною фортецею Белзького князівства був Любачів (пізніше центр повіту цього князівства), вперше згада­ний під 1211 р.^[193] Південний кордон Волинської землі був межею між Волинською і Галицькою землями. Природною межею між обома землями, тобто між ареалами хорватських і волинських племен, був вододіл басейнів Західного Бугу і Прип’яті з басейнами Сяну і Дністра. Кордон розпочинався від Любачева і верхньої течії річок Любачівка та Рать. До Белзького князівства входили міста Пліснеськ (перша згад­ка під 1188 р.^[194], за археологічними матеріалами — з VI-VII ст., те­пер околиці с. Підгірці Бродівського р-на Львівської обл.^[195]), Волинь (1018 p.^19β, на березі Західного Бугу, тепер Гродек Надбужний в Польщі), Белз (1030 р.¹⁹⁷, при злитті рік Солокії та Річиці¹⁹⁸), Бужеск (1097 р.¹⁹⁹, тепер м. Буськ Львівської обл.²⁰⁰), Яришев (1148 р.²⁰¹, на р. Яричевка, притоці Полтви між с. Новосілки Ліські і Задвор’я), Городло (Городок) (1236 р.²⁰²), Щекотов (1152 р.²⁰³, городище Щекотин на пра­вому березі р. Свині, правої притоки р. Рати, лівої притоки Західного

археологічних досліджень на території літописного Пліснеська (Бродовський р-н) та в око­лиці Унівського монастиря (Перемишлянський р-н Львівської обл.) // Архів IV НАН України. Львів, 1999. С. 1-7; Його ж. Проблема хронології та періодизації слов’янських старожитнос- тей Українського Прикарпаття другої половини І тис. н. е. // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. Чернівці, 2000. С. 36-46; Його ж. Звіт про рятівні археологічні дослідження на території літописного Пліснеська (с. Підгірці Бродовського району Львівської обл.) // Архів IV НАН України. Львів, 2000. С. 1-10; Його ж. Дослідження літописного Пліснеська у 2000 р. // Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 5. 2002. С. 197-220; Його ж. Рай- ковецька культура в Українському Прикарпатті: Хронологія і періодизація // Вісник Інститу­ту археології. Вип. 3. Львів, 2008. С. 68-135; Його ж. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час // Там само. Вип. 4. Львів, 2009. С. 3-21; Його ж. Дослідження Пліснеського археологічного комплексу у 2007 р. // Там само. С. 130-176; Його ж. Попередні результати дослідження культового місця слов’янського часу на території Пліс- неського археологічного комплексу в 2009 р. // Там само. Вип. 5. Львів, 2010. С. 135-169; Його ж. Слов’янські поселення VIII-Х ст. в Українському Прикарпатті. Львів, 2012; Филипчук М. А., Соловій Г.В. До питання про ритуальні інгумаційні поховання жертовного поясу святилища Пліснеського городища (за матеріалами досліджень 2009 р.) // Вісник Інституту археології. Вип. 6. Львів, 2011. С. 62-91; Филипчук М.А., Филипчук А.М. Попередні результати досліджен­ня лінії захисту східної частини ур. Оленин Парк на території Пліснеського археологічного комплексу в 2010 р. // Вісник інституту археології. Вип. 6. Львів, 2011. С. 172-200; Филип­чук М.А., Филипчук А.М., Завітій Б.І. Результати суцільних розвідкових робіт Пліснеської ар­хеологічної експедиції // Вісник інституту археології. Вип. 7. Львів, 2012. С. 107-127; Филип­чук М.А., Филипчук А.М. Попередні результати дослідження п’ятої лінії захисту (вал № 4) Пліснеського археологічного комплексу у 2011 р. // Там само. С. 128-156; Филипчук М.А., Фи­липчук А.М., Соловій Г.В., Завітій Б.І. Короткі підсумки робіт Пліснеської археологічної екс­педиції у 2012 р. // Там само. С. 185-186.

¹⁹⁶ Ипатьевская летопись. Стб. 130.

¹⁹⁷ Там же. Стб. 137.

¹⁹⁸ Петегирич В. Початки Белза і Буська та формування їх соціально-топографічної структури в Х-ХІѴ ст. // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Да­нила Галицького. Львів, 2001. С. 199-209; Його ж. Про час виникнення Белза // Белз і Белзька земля. Вип. 1. Белз, 2004. С. 18-23; Його ж. Язичництво і початки християнства у Белзькій і Червенській землях // Белз і Белзька земля. Вип. 2. Белз, 2006. С. 13-17; Його ж. Белзька земля у дослідженнях Ярослава Пастернака // Там само. С. 67-70; Сологуб Л. До історії княжого Белза з довоєнних джерел // Там само. С. 62-55.

¹⁹⁹ Лаврентьевская летопись. Стб. 267.

²⁰⁰ Довгань П. Колекція реставрованих горщиків з городища літописного Бужська // Вісник Ін­ституту археології. Вип. 2. Львів, 2007. С. 137-142; Його ж. Буський археологічний комплекс: стан та перспективи дослідження // Там само. Вип. 3. Львів, 2008. С. 136-195; Його ж. Осо­бливості північно-східної площадки городища літописного Бужська // Там само. Вип. 4. Львів,

2009.С. 22-45; Довгань П., Рак Т. Меч з городища літописного Бужська // Там само. Вип. 5. Львів, 2010. С. 170-175; Довгань П. Дослідження центральної площадки Буського городища у 2009 р. // Там само. Вип. 6. Львів, 2011. С. 217-232; Довгань П., Стеблій Н. Дослідження бкзької археологічної експедиції у 2012 р. // Там само. Вип. 7. Львів, 2012. С. 187-188.

²⁰¹ Ипатьевская летопись. Стб. 376.

²⁰² Там же. Стб. 775.

²⁰³ Там же. Стб. 793.

Бугу, біля с. Глинське Жовківського р-ну Львівської обл.^[196]; був цен­тром Підгорайської волості, яка охоплювала Грядове Побужжя^[197]). Археологами досліджені городища, які ланцюжком тягнуться вздовж вододілу басейнів Західного Бугу, Сяну і Дністра. Це, перш за все, Гринчуки, Завадів, Зарудці, Куликів, Потелич Жовківського району і Соколівка та Олесько Буського району. Це сліди волинсько-галицкого кордону. Ця територія була доволі густо заселеною. Тільки в околицях смт Добротвір Кам’янко-Бузького р-ну Львівської обл. виявлено 60 по­селень X-XIII ст.^[198]

Суміжні землі у верхів’ях Ікви, Вілії та Горині з містами Ізяслав Волинський (вперше згаданий під 1241 р.^[199], хоча місто скоріше всього засноване князем Ізяславом Ярославичем до 1054 р., коли він тримав Турівську і Волинську землі, у верхній течії Горині, теперь м. Ізяс­лав^[200]), Шумськ (1149 р.^[201], на правому березі р. Куми між с. Бриків і Онишківці Шумського р-ну^[202]), Тихомль (1152 р.^[203], у верхній течії Горині, тепер с. Тихомль Білогорського р-ну Хмельницької обл.^[204]) і Гнойниця (1152 р.^[205], тепер с. Городище Шепетівського р-ну Хмель­ницької обл.^[206]) з середини XII ст. сформувалися в окрему Шумську волость. У Шумську сиділи молодші волинські князі Ярополк Ізясла- вич (1157 — 1166/68), Ізяслав Ярославич (1180-1196), Святослав Інгва- ревич (? — 1223) і Ярослав Інгваревич (1223-1225). З півдня Шумськ прикривали потужні замки, сліди котрих збереглися у Брикові, Вась- ковцях і Онишківцях. Замок в Брикові стояв на високій горі і був оточений трьома рядами валів і ровів^[207]. Пізніше Данило Романович спорудив добре укріплені Данилів (1259^[208], на горі св. Трійці поблизу хутора Данилівка Шумського р-ну^[209]) та Стіжок (1259^[210], тепер село Шумського р-ну^[211]).

Простір між Пліснеськом і Шумськом прикривав Крем’янець, впер­ше згаданий під 1226 р.^[212] Його потужні укріплення не змогли здобути угорський король Андрій ІІІ у 1226 р. та хан Бату у 1240 р.^[213] Дити­нець розміщався на високій Замковій горі, валів не було, а кам’яні стіни розміщались по периметру гори. Зі сходу до дитинця примикає кам’яниста гряда, вздовж якої у вапняковій скалі видовбаний широ­кий рів^[214].

Кременець і Броди (1098^[215], над р. Суховилкою, притокою р. Стир^[216]), південніше яких проходив галицько-волинський кордон, були південними містами Луцького князівства, до складу якого вхо­дили також Луцьк (1085 р.^[217], на р. Стир^[218]), Перемиль (1097 р.^[219], на р. Стир, тепер с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл.^[220]),

Щеполь (1097 р.^[221], тепер с. Шепель Луцького р-ну), Дубен (1100 р.^[222], на лівому березі р. Ікви, притоки Стиру, тепер м. Дубно^[223]), Чорторийськ (1100 р.^[224], на березі р. Стир, повз нього йшов кордон з Турово- Пінською землею^[225]), Чернчеськ (Чернич-городок) (1142 р.^[226], тепер с. Городок Маневицького р-ну^[227]), Муравиця (1149 р.^[228], на правом берегу р. Ікви, тепер західна околиця м. Млинів^[229]), Городок Волинський (1184^[230], тепер с. Городище Луцького р-_Ну^[231]), Торчев (1231^[232], тепер

Фрагмент фрески з соборної церкви Івана Бого­слова у Луцьку (друга половина XIV ст.)

Володимир ХІІ-ХІІІ ст. Макет. 1988 р. Володимир-Волинський історичний музей

с. Торчин Луцького р-ну^[233]).

Луцьке князівство Петро Толочко відносить до Київської землі^[234], з чим погодитися неможливо. Всі перші луцькі князі були васалами володимирських князів, а Ярослав Ізяславич і його сини — сюзеренами всієї Волині. У ХІІІ ст. на півдні Луцького князівства утворилася окре­ма Перемильська волость, але скоро знову ввійшла до складу Луцького князівства.

Сердце Волині — Володимирське князівство з заходу, півдня та схо­ду межувало з сусідніми волинськими князівствами і тільки на півночі його кордони змикалися з кордонами Турово-Пінської землі. До складу Володимирського князівства входили такі міста: Володимир (988 р.^[235], тепер м. Володимир-Волинський^[236]), Турійськ (1097 р.^[237], на березі р. Тур’ї, притоки Прип’яті^[238]), Всеволож Волинський (1097 р.^[239]; дискусія щодо локалізації міста: біля сучасного с. Волошки Ковельського р-ну Волинської обл., с. Литовеж Іваничівського р-ну Волинської обл. чи бі­ля с. Старгород Сокальського р-ну Львівської обл.^[240], схоже, отримала наступне вирішення: Всеволож, згаданий під 1097 р., знаходився біля с. Старгород, але після його здобуття Ростиславичами, був перенесений за 2 км нижче по Західному Бугу в урочище Замок поблизу с. Лито- веж, це місто стало центром Всеволожської волості, згаданої у 1287 р.^[241]), Устилуг (1150 р.^[242], на правому березі Західного Бугу^[243]), Городен Волинський (1183 р.^[244], тепер с. Городок Камень-Каширського р-ну Во­линської обл.^[245]), Кам’янець (1196 р.^[246], тепер м. Камінь-Каширський на р. Цирі, притоці Прип’яті^[247]), Мельниця (1247 р.^[248], тепер с. Мельни- ця Ковельського р-ну^[249]), Рай (Райгород) (1255 р.^[250], тепер с. Яревище Старовижнівського р-ну Волинської обл.^[251]), і Любомль (1287 р.^[252], в 1 км на північний схід від сучасного міста^[253]).

Погоринські землі П. Толочко також однозначно відносить до корінних київських земель. Погодитися і з цим важко. У 1149 р. київський князь Ізяслав Мстиславич, який був в той час і сюзереном Волині, створив у Погоринні окремий Пересопницький уділ для сво­го дядька Вячеслава Володимировича. Цей уділ включав і Дорогобуж, який з часів Давида Ігоревича належав до волинських земель. Втратив­ши Київ, 2 серпня 1149 р. Ізяслав Мстиславич відступив на Волинь, де вдалою обороною Шумська і Луцька добився компромісного миру. За цим миром 1150 р. Юрій Довгорукий признав кордон Волинської землі до р. Горині^[254]. Тому, коли Юрій пізніше порушив цю домовленість

і посадив у Пересопниці сина Гліба, Ізяслав Мстиславич, захопивши несподівано Гліба у Пересопниці, заявив йому “поиди же, брате, к от­цу своему, а то волость моего и моя по Горьіню”^[255]. На цій підставі М. Грушевський прийшов до вірного висновку, що Погориння було волинською волостю. Заперечуючи йому, П. Толочко висунув гіпотезу, що Ізяслав Мстиславич ніби-то продовжував вважати себе не стільки волинським як київським князем^[256]. Але київський князь ніколи не назвав би пересопницького князя братом і взагалі не вів би розмов про якісь кордони на Горині.

У 1156 р. Дорогобузьку волость дістав Володимир Андрійович. Ви­користовуючи свої родинні зв’язки з Ольговичами і перебуваючи у тіс­них контактах з галицькими князями, цей князь до своєї смерті у 1170 р. проводив зовсім самостійну політику, ворожу щодо решти во­линських князів, однак не через те, що вважав себе вірним київським васалом, а через те, що претендував на всю Волинську землю, якою ко­лись володів його батько Андрій Володимирович. Подібну політику про­бував проводити його наступник князь Володимир Мстиславич, який ще й намагався поборотися за київський престол. Після 1174 р. Ярос­лав Мстиславич повернув Дорогобузьку волость до складу Волинської землі.

Від Тихомля волинський кордон прикривав Погоринський вузол оборони — міста Пересопницького князівства: Пересопниця (1149 р.^{[257] [258], на р. Стублі, притоці Горині, тепер с. Рівненського р-ну2вв), Чемерин (1149 р.[259], на р. Олиці, пізніше м. Олика[260]), Заречеськ (1150 р.[261], бі­ля с. Листвин Дубнівського р-ну[262]), та Дорогобузького князівства: До­рогобуж (1084 р.[263], тепер с. Дорогобуж Гощанського р-ну Рівненської обл.[264]), Острог (1100 р.[265], на лівому березі р. Вілії[266]), Корческ (Ко­рець) (1150 р.[267], на березі р. Корчик, притоці Случі[268], у 1155 р. був уступлений Юрію Довгорукому, а після 1174 р. разом з іншими міс­тами Дорогобузького князівства повернений до складу Волині), Милеск (Мильск) (1150 р.[269], на р. Горинь, тепер с. Бугрин Гощанского р-ну Рівненської обл.[270]), Купіль (1150 р.[271], десь на р. Случ), Гольско (Гульск) (1150 р.[272], тепер с. Гульськ Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл.), Сапогинь (Сапожин) (1151 р.[273], на р. Случ, тепер с. Сапожин Корецького р-ну Рівненської обл.[274]), Вигошев (1152 р.[275], на правому березі Горині, тепер м. Гоща[276]), Возвягель (1257 р.[277], тепер м. Ново- град-Волинський).}

Східний кордон Волині з Київською землею проходив вздовж пра­вобережжя Горині. З кінця XII ст. Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за волинськими князями. Разом з Корцем сюди вхо­дили Сапогинь, Куниль і Гольско. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173—1174 рр. прикордонною рікою став Случ.

На півночі в межах Володимирської, Луцької і Пересопницької во­лостей природною північною межею були масиви боліт на правобережжі Прип’яті, які колись розділяли землі волинських племен і дреговичів. Дреговичі носили великі металеві буси, покриті зерню, які на територіях інших племен практично не зустрічаються^[278]. За Чорторийськ в першій третині XIII ст. (1227 р.) волинські князі сперечалися з пінськими кня­зями (залишки прикордонних замків в цьому районі знаходяться бі­ля с. Городок і в районі с. Старосілля Маневицького р-ну; в Степані, вперше згаданій під 1292 р.^[279], сидів князь з турівської гілки, васал дубровицьких князів). Кордон тут проходив десь біля впадіння Стуб- ли в Горинь. З середини XIII ст. турово-пінські князі стали васалами сюзеренів Галицько-Волинської держави.

Болохівська земля. На межі вододілу басейнів Прип’яті, Дніпра, Південного Бугу і Дністра, між Київською, Галицькою і Волинською землями знаходилася так звана Болоховська земля, яка на півдні меж­увала з половецьким степом. Ця територія була густо заселеною. На­селення, судячи з археологічних матеріалів, було нащадками древ­лян, полян і, напевно, уличів. У XI-XII ст. болохівськими містами володів Київ. У XII ст. тут, часами, в різних центрах, виникали окремі князівства-уділи, залежні безпосередньо від київського князя. На по­чатку XIII ст. галицько-волинський князь Роман Мстиславич передав ці території сюзерену Волині — луцькому князю ^гварю Ярославичу, нащадки якого у складних умовах першої половини XIII ст. зберегли їх за собою. Один з цих князів — Борис згадується у Меджибожі під 1234 р.^[280]. Це був брат або син Ярослава ^гваревича^[281].

Проблемі Болоховської землі і болоховських князів присвячена со­лідна література^[282]. Болоховська земля була заповнена густою сіткою міст, археологічне дослідження яких лише починається: Котельнич (1143 р.^[283], на р. Гуйві, притоці Тетерева, тепер с. Котельниця Полон- ського р-ну Хмельницької обл.), Меджибож (1146 р.^[284], при впадінні р. Бужка в Південний Буг), Болохов (1150 р.^[285], в центрі між верхів’ями Південного Бугу, Горині, Случі і Тетерева, тепер м. Любар), Муна- рев (1150 р.^[286], вблизи Болохова), Божеський (1152 р.^[287], в верхів’ях Південного Бугу), Шеломница (1159 р.^[288], поблизу Котельнича), По­лоний (1169 р.^[289], при впадінні р. Хомори, лівої притоки Случі, тепер м. Полонне Хмельницької обл.; ця фортеця у травні 1169 р. витримала 17-денну облогу половецького війська і оборонилася від половців у 1171—1172 рр.), Микулин Волинський (1169 р.^[290], тепер с. Микулин Го- щанського р-ну Рівненської обл.), Межимостя (1170 р.^[291], не локалізова­не), Колодяжин (1240 р.^[292], на р. Случ, для його здобуття монголи зму­шені були зосередити важку метальну артилерію: 12 пороків), Кудин (1241 р.^[293], на р. Іква), Губин (1241 р.^[294], у верхній течії Случі^[295]), Кобуд (1241 р.^[296]), Городок Болоховський (1241 р^{[297] [298]), Дядьков (1241 p.30β), Деревич (1241 р.[299], у верхній течії Случі, тепер с. Великі Деревичі). Більшість болоховських міст було знищено в ході каральних експедицій галицьких князів Шварна і Лева Даниловичів у 1254—1257 рр., коли король Данило Романович пробував скинути ординське іго і відновити єдину Русь. Болоховські князі, чиї володіння безпосередньо межували з ординським степом, і які як нащадки Інгваровичів, витіснених Рома­новичами з Луцька та інших центрів Східної Волині, мали всі підстави не любити останніх, через що і стали васалами ординського еміра Ку- ремси, не бажали підпорядковуватися королю Данилу[300].}

Заснування Львова. Львів заснований на межі Перемишльського та Белзького князівства. Місто лежить на р. Полтві, притоці Західного Бугу, басейн якого належить до Волинського регіону. Отже, це край території Белзького князівства на його межі з Перемишльським. Після перемоги під Ярославом у 1245 р. перемишльський князь Лев Данило­вич отримав ще й Белзьке князівство. Що трапилося із белзьким кня­зем Всеволодом Олександровичем, який брав участь у цій битві, невідо­мо. Можливо, він загинув вже після битви під Ярославом або розділив долю батька і помер в ув’язненні чи вигнанні. Його сестру Анастасію бл. 1244—1245 рр. видали заміж за сандомирського князя Болеслава І^[301]. Шлюб влаштував Данило Романович. Інша сестра белзького князя вийшла за польського магната Петра з Кракова^[302], напевно, уже під час еміграції (якщо це не був її другий шлюб). Гремислава, дочка Всеволо­да Олександровича була видана за опольського князя Болеслава^[303]. Цей шлюб був наслідком політичної угоди Лева Даниловича з опольськими князями та чехами. Вже сам його факт дозволяє трактувати Лева Да­ниловича як законного спадкоємця Всеволода Олександровича і опіку­на його дітей. Тобто можна припускати, що белзький князь помер або загинув у 1245 р. або ж близько до цієї дати.

Незважаючи на відродження інтересу до ранньої історії Львова^[304], чимало питань цього періоду залишаються відкритими. Через недостат­ність джерел в історіографії виникло чимало нічим не підкріплених гіпотез, які з часом почали сприймати як незаперечні істи­ни. Одним із таких стереотипів є думка про те, що Львів засну­вав король Данило і назвав на честь свого найстаршого на той час сина Лева.

Залишки фундаментів будівлі XIII-XIV ст. Львів. Площа Галицька.

Матеріали В.Петегирича

Майже до середини XIX ст. ніхто у Львові не сумнівався, що засновник міста — князь Лев Данилович. У міській Ратуші висів його портрет. Коли він з часом сильно потемнів, Лука Долинський (1750—1824) напри­кінці XVIII ст. створив новий, використовуючи старий як зра­зок. На цьому портреті князь зображений у лицарських до- спіхах та королівській короні. Це відповідає титулуванню Ле­ва Даниловича у латиномовних хроніках. На Галицькій брамі Львова був латинський напис: “Князь Лев поклав мені підвалини. Нащадки дали ім’я Леонтополіс”.

Жодне з джерел не дає підстав вважати засновником Львова Данила Романовича. Найбільш поінформоване джерело Галицько-Волинський літопис^[305], детально подаючи життєпис короля Данила, декілька разів підкреслюючи заснуванням ним міста Холму і церков у ньому, жод­ного разу не пов’язує його імені зі Львовом, який на час формування остаточної редакції вказаного літопису уже був столицею королівства Русі. Усі інші джерела, де згадується заснування міста, пов’язують його виключно з Левом Даниловичем. Це — група так званих білорусь­ко-литовських літописів XIV-XV ст., зокрема, Літопис Археологіч­ного товариства, літописи Рачинського, Ольшевський, Євреїновський та Румянцівський^[306]. Сюди входять і німецький вчений-гуманіст Се- бастіан Мюнстер (1489-1552)^[307], польські хроністи Мартин Кромер (1512-1589)^[308], Олександр Гвагнін (Гваньїні) (1534-1614)^[309], Бартош Папроцький (1543—1614)^[310], Мацей Стрийковський (бл.1547—1582)^[311], німецький мандрівник Мартин Груневег (1562 — після 1606)^[312], львів­ський райця Йоганн Альнпек (+ 1636)^[313], польський дослідник-гераль- дик Симеон Окольський (1580—1653)^[314], львівський райця і хроніст Бартоломей Зіморович (1597—1680)^[315], Скарга львівської католицької общини королівському придворному суду з кінця 1590-х рр^[316].

Вперше версію про заснування міста королем Данилом висунув ро­сійський історик Микола Карамзін (1766—1826), зауваживши у приміт­ці, що Лев Данилович переніс столицю до Львова, заснованого ще при його батькові^[317]. Жодних доказів цієї версії історик не подав. Скоріше всього він виходив із характерного для його часів розуміння успад­кування влади, вважаючи, що Лев Данилович став правлячим кня­зем лише після смерті батька. Так само, без будь-якого обґрунтування цю версію повторив галицький учений Іван Вагилевич (1811—1866)^[318]. Український історик Денис Зубрицький (1777—1862) у своїй “Хроніці міста Львова” заперечив заснування міста Левом Даниловичем чи його батьком Данилом і пов’язав це з давніми часами, а назву Львів — із ко­ролем звірів левом, посилаючись на герб із відповідним зображенням від 1379 р.^[319] Жодних інших доказів своєї версії він не привів.

Фахові дослідники, зокрема Олександр Чоловський-Сас (1845— 1944)^[320], продовжували вважати засновником міста князя Лева Дани­ловича.

Однак Михайло Грушевський, авторитет якого був беззаперечним, не заглиблюючись у деталі, висловив таке припущення: “Правдоподібно, Данило збудував тут город, назвавши його Львовом на честь сина Лева, з нагоди його... постригів [воїнського посвячення — Л.В.], що могли відбутися в 30-х роках ХІІІ в.”^[321] Не наважившись суперечити, Іван Крип’якевич від себе додав, що Лев Данилович був молодим і не мав

свого окремого князівст­ва^[322]. На вразливість цієї здогадки вказав львів­ський дослідник Ярослав Книш, який докладно ро­зібрав початки Львова^[323]. Становище Лева Данило­вича як удільного князя однозначно підтверджує згадувана булла папи Іно- кентія IV від 27 серпня 1247 р.^[324]

Львів. Вимощена деревом вулиця ХІІІ ст. Матеріали В.Петегирича

Після М.Грушевсько- го на аргументовані до­кази заснування Львова князем Левом, які висунув Теофіл Коструба (1907—1943)^[325], просто не звернули уваги. Коли вже по усіх довідни­ках і популярних книжках гуляло твердження про заснування Львова королем Данилом, Ярослав Ісаєвич (1936—2010) спробував злагодити розбіжності між загальноприйнятим твердженням та історичними дже­релами. Він зазначив, що “Данило здійснював загальне керівництво будівництвом Львова, а Лев безпосередньо очолив будівництво”^[326]. У якійсь мірі з цим погодився Ярослав Книш^[327]. Я звернув увагу, що після отримання Белзького князівства, закладаючи місто посередині своїх володінь, Леву Даниловичу як удільному князю не було жодної потреби узгоджувати з батьком ні дозволу на будівництво, ні плану будівництва. І це повністю відповідає джерелам^[328].

Львів вперше згаданий під 1256 р. при описі пожежі у місті Холмі: “се же полум’я було таке, що зо всієї землі заграву бачили, навіть і зо Львова дивлячись, було видно по белзьких полях від горіння сильного полум’я”^[329]. З істориків першим цю звістку використав Д.Зубрицький, який услід за Михайлом Арцибашевим навів як дату заснування Льво­ва 1237 р.^[330]. До нього більшість істориків вказували заснування Льво­ва за Бартоломеем Зіморовичем — 1270 р.^[331]. Але, ще Целарій у своїй праці, виданій в Астердамі у 1659 р., зазначав, що тоді князь Лев лише відновив місто, зруйноване ординцями^[332]. Так воно зрештою і було: у 1259 р. на вимогу еміра Бурундая, який очолював війська хана Берке, Лев Данилович мусив розібрати укріплення Львова, а до 1270 р., коли став сюзереном королівства Русі і переніс столицю до Львова, ці укрі­плення були відновлені^[333].

Російський військовий письменник та історик Федір Глінка (1786— 1880) у 1805 р. побував у Львові і познайомився з університетською бібліотекою, зокрема, з її стародруками і рукописами. Опісля він за­нотував у своєму щоденнику, що Львів заснований у 1245 р. князем Левом, який був одружений з дочкою угорського короля Бели^[334].

У Тверському літописному збірнику Львів згадується у 1241 р. Це ледь не стало черговою сенсацією. Але Ярослав Книш довів, що така згадка є лише наслідком інтерполяції у літописний текст уривка із „Списку міст далеких і близьких”^[335].

Недавно Іван Паславський знайшов свідчення французького ен­циклопедиста Мішеля Лє Кієна (1661—1733) про заснування Львова у 1240 р. “руським князем Левом”^[336]. Щоправда, остаточно не вияснене первинне джерело цієї інформації.

Переконаний, що нема жодних підстав сумніватися у тому, що Львів був заснований князем Левом Даниловичем на межі належних йому Перемишльського та Белзького князівств. А відбулося це, най­імовірніше, після 1245 р., відколи після битви під Ярославом Белзьке князівство перейшло до Лева Даниловича, і до 1256 р., коли маємо першу згадку про Львів як існуюче місто. Серединне положення Львова між Перемишльським та Белзьким князівствами на перетині шляхів з Перемишля та Белза до Галича найкраще відповідало місту, названому на честь князя, який володів обома цими князівствами.

Володіння у Київській землі. В середині ХІІ ст., претендуючи на київський престол, волинські князі стали добиватися волостей в Київскій землі. Особливо важливе значення мало Поросся, заселене чорними клобуками, чия кінниця в міжусобних війнах відігравала по­мітну роль. У 1159 р. Мстислав Ізяславич отримав Бєлгородське і Тор- чеське князівства. У Торчєську сидів його посадник Вишко^[337]. З того часу волинські князі намагалися утримати за собою пороські волості. В кінці ХІІ ст. це робив Роман Мстиславич, а у 1230-х годах — його син Данило, який пізніше віддав Торчеськ своєму тестю Мстиславу Удатно­му, а по смерті останнього — його синам. Волинський васал пороський князь Юрій згаданий під 1289 р.^[338]. Ці території, напевно, залишалися у складі Галицько-Волинської держави до походу Тохти проти Ногая у 1300 р.

Київська земля повністю перейшла до Данила Романовича у 1240 р., але невдовзі відбувся Батиїв погром. Спроби Данила Романовича (аж до поїздки в Орду) повернути собі Київ були невдалими. Такими ж не­вдалими, очевидно, були ці спроби в ході війни 1254—1258 рр.

Напевно, це зумів реалізувати тільки Лев Данилович з допомогою Ногая у 1270-90-х роках. Сталося це, ймовірно, між 1292—1298 рр. Пороський князь Юрій у 1289 г. Згадується як васал волинського кня­зя Мстислава Даниловича^[339]. Точна дата смерті Мстислава Даниловича невідома (він помер після 1292 р.^[340]) і до смерті Лева Даниловича, бо його син Юрій без проблем прийняв королівський титул і успадкував об’єднану державу. Rex Rusiae dux Ladimerie в титулі короля Юрія не означає, що Волинь була приєднана пізніше, як допускає Даріуш Домбровський^[341], а відбиває унійний характер Галицько-Волинської держави^[342]. Єдиний син Мстислава — Данило помер до 1288 р.^[343]. Що стосується гіпотези про існування молодшого сина Мстислава Дани­ловича чи його внука Володимира (деякі вважають його сином Юрія Львовича), то вона, очевидно, помилкова^[344]. Природньо, що Київ міг дістати тільки Лев Данилович як вірний соратник Ногая при допомозі цього могутнього улусбека. Період між 1292—1298 рр. як раз був піком могутності Ногая.

Київський уділ знаходився у складі Галицько-Волинської держа­ви можливо з васальними князями в Овручі — нащадками Володими­ра Рюриковича) до 1300 р., коли Київ в ході війни хана Токти проти Ногая отримала путивльська династія в особі князя Володимира-Івана Івановича^[345]. В „Книзі знань”, відомій за трьома манускриптами і да­тований близько 1350 р., де описані подорожі кастильського монаха-

Енколпілон Х-ХІ ст., бронза, перегородчаста емаль. Звенигород на Білці францисканца, за Польщею поставлено „королівство Лева”, до складу якого входив Київ, і подано його прапор — зелене полотнище з черво­ним хрестом^[346].

У пом’яниках згадується ще переяславський князь Іван Дмитрович з сіверської династии, який, напевно, отримав це князівство у 1300 р. під час війни Токти з Ногаєм та його нащадками. Наступний переяславсь­кий князь Олег загинув у битві на р. Ірпень бл. 1323 р. як васал або союзник київського князя. Можливо також, що Переяслав, як і Київ, теж бл. 1292/1298—1300 рр. входив до складу Галицько-Волинської держави. Переяславське князівство було відновлене Токтою, який вою­вав і проти Галицько-Волинської держави як васала Ногая.

Галицькі кордони. Західний кордон Галицької землі з польськими князівствами від Любачева пересікав р. Вепр і проходив у 15-30 км на захід від Вепра, далі у південно-західному напрямку через ріки Сян і Вислок до р. Яселки в Карпатах, де вона змикалася з угорськими кор­донами. Цей кордон був настільки стабільним, що залишався незмін­ним аж до 1772 р., відділяючи землі Руського воєводства від воєводств Краківського і Люблінського^[347].

Кордон з Угорщиною в цьому районі проходив вздовж Карпатської лінії оборони від Дукельського і Лубківського перевалів через Спас, Окоп на вершині Магури, Грозеву, Тустань, Синевидсько і Тухольські ворота^[348]. Кордони в Карпатах остаточно сформувалися на кінець XII ст. Ще в середині XII ст. Виш- ково, Королево, Севлюш (тепер Ви­ноградово) були прикордонними замками Угорського королівства. Замок Хуст був збудований для за­хисту Марамороша у 1191 р., що бу­ло результатом просування угорців далі на правий берег Тиси і пере­несення кордонів до Яблунівського перевалу^[349].

Галицька земля складала­ся двох частин: Перемишльсько- Звенигородської (ці дві волості в середині XII ст. об’єдналися) і Галицько-Теребовлянської (ці во­лості накож об’єдналися в середині XII ст.).

Благовіщення ХІІ ст. Бронза, лиття.

Звенигородське князівство

Перемишльське князівство, кор­дони якого частково відновлюються за межами Перемишльської єпископії, з середини XII в. включало на­ступні міста: Перемишль (981 р.^[350], на правому березі р. Сян^[351]), Звениго­род на Білці (1086 р.^{[352] [353], тепер с. Звенигород Пустомитовського р-ну3в1), Сянок (1150 p.3β2, в гирлі Нотеці при впадінні у Варту303), Ярослав (1152 р.[354] [355] [356] [357] [358]), Удеч (Зудеч) (1164 р.305, тепер м. Жидачів388), Городок (1213 р.[359], тепер м. Городок Львівскої обл.[360]), Вишня (1231 р.[361], тепер м. Судова Вишня Львівскої обл.[362]), Голі Гори (1231 р.[363], с. Го- логори Золочівського р-ну Львівської обл.[364]), Синевидско (1241 р.[365], тепер Верхнє Синєвидне Сколівського р-ну[366]), Спас (середина XIII ст., Старосамбірський р-н[367]), Сіль (1255 р.[368], тепер Стара Сіль Старо- самбірського р-ну), вже згадуваний вище Львів (1256 р.[369], на р. Полт- ві на межі Перемишльського і Белзького князівств, столиця Галиць­ко-Волинської держави з кінця XIII ст.[370]), Старий Самбір (XIII ст.[371]), Тустань (1340 р.[372]), Дроговиж (1356 р.[373], тепер село Миколаївського р-ну Львівської обл.), Тухля (1387 р.[374], тепер с.Тухля Сколівського р-ну Львівської обл.). Напевно в ті ж часи існували також Сколе і Славсько, по меншій мірі як села.}

План Галича 1-ої третини ХІІІ ст. за Юрієм Лукомським.

Умовні позначення: 1 - ріки; 2 - болота; 3 - стрімкі схили; 4 - видимі та гіпоте­тичні лінії укріплень; 5 - сухопутні шляхи; 6 - пристань; 7 - межі розселення; 8

- локалізовані муровані церкви; 9 - локалізовані дерев'яні церкви; 10 - сподівані

церкви; 11 - виявлений дерев'яний палац; 12 - сподіваний палац.

Частини города: І - дитинець; ІІ - окольний город; ІІІ - підгороддя, посад;

IV - передмістя, пригороди.

Церкви: 1 - собор Успення Богородиці (середина ХІІ ст., 1-а третина ХІІІ ст.); 2 - на Підгородді; 3 - Благовіщення на Церквиськах, дерев'яна (2-а половина ХІІ ст.); мурована (кін. ХІІ ст., 1-а третина ХІІІ ст.); 4 - Івана (?) на Царинці, дерев'яна (40-ві рр. ХІІ ст.); мурована, недобудована (2-а чверть ХІІІ ст.) ; дерев'яна каплиця (2-а половина ХІІІ ст.); 5 - Воскресення - (кін. ХІІ - 1-а пол. ХІІІ ст.); 6 - Пророка Іллі (2-а пол. ХІІ ст. поч. ХІІІ ст.); 7 - У Викторові; 8 - На Соколі; 9 - Кирилівська (?) під Дібровою (кін. ХІІ ст. - поч. ХІІІ ст.); 10 - Квадрифолій в урочищі Карпів

Гай (2-а пол. ХІІ ст.); 11 - Спаса на Карпиці (40-і рр. ХІІ ст.); 12 - Пантелеймо­на (кінець ХІІ ст.); 13 - На Шевченковому; 14 - Михайла (?) на Залукві; 15 - На Цвинтариськах (2 половина ХІІ ст.); 16 - Успення Богородиці на Пітричі (кін. ХІІ

- 1-а третина ХІІІ ст.); 17 - на Побережжі; 18 - На Гробиськах; 19 - На Галич-Горі;

20 - Бориса і Гліба (?) на Побережжі (2-а пол. ХІІ - поч. ХІІІ ст.);

Палаци: 21 - На Карпиці; 22 - Під Митрополичими Палатами у Крилосі

(1-а пол. ХІІ ст.);

Шляхи: а - Соляний шлях на Підкарпаття; б - у Перемишль; в - у Теребовль,

Київ; г - у Товмач, Коломию, Пониззя; д - у Тязів, Карпати; е - у Вістову, Карпати.

У Галицько-Теребовельскій частині були міста Теребовля (1097 р.^[375] на р. Гнізні, лівій притоці Серета^[376]), Галич (1138 р.^[377], найбільше місто Південно-Західної Русі^[378]), Звенигород на Дністрі (1142 р.^[379], на право­му березі Дністра між гирлами Серета і Збруча), Микулин Галицький (1142 р.^[380], на лівому березі Серету), Ушиця (1144 р.^[381], при впадінні р. Ушиці в Дністер), Снятии (дослідники пов’язують назву і засну­вання міста з відомим галицьким боярином Коснятином Сірославичем, вперше згаданим під 1158 р.^[382]; Ян з Чарнкова у 1382 р. назвав Снятии одним з найбільших міст королівства Русі), Кучелмин (1159 р.^[383], на лівому березі р. Каютин, притоки Дністра, між с. Непоротовим і с. Ко- мачинці Сокирянського р-ну Чернівецької обл.^[384]), Збараж (1211 р.^[385]), Маклаков Галицький (1211 р.^[386], біля Теребовлі), Товмач (1213 р.^[387], тепер м. Тлумач на р. Тлумачику), Плав (1213 р.^[388], Перебиківське го­родище Хотинского р-ну ?), Онут (1213 р.^[389], с. Заставнянського р-ну Чернівецької обл.), Василев (1229 р.^[390], на правому березі Дністра на­проти гирла Сирету^[391]), Коломия (1240 р.^[392]), Бакота (1240 р.^[393]), Калюс

Загальний вигляд (зверху) археологічного розкриття решток Успенського собору. Територія давнього Галича (тепер село Крилос, Галицького р-ну Івано-Франківської обл.)

Загальний вигляд археологічного розкриття решток церкви Благовіщення на полі Церквиська. Територія давнього Галича (тепер село Крилос, Галицького р-ну Івано-Франківської обл.)

(Каліус) (1242 р.^[394], на Дністрі поблизу Кучелмина), Хотин (XIII ст.^[395]), Городок на Черемоші (?).

Проблема південних галицьких кордонів. Проблема південних кор­донів володінь галицьких, а пізніше галицько-волинських князів дис­кутується давно. Київські дослідники звично дотримуються думки, що цей кордон пролягав в середній течії Дністра в районі міст (градів) Ушиця, Кучелмин, Плав, Онут, Калюс та Хотин. Версія ця прийнята a priori, її прихильники вперто не хочуть помічати інших думок, зо­крема видатного російського візантиніста Геннадія Литавріна, який не погоджуючись з такою думкою, обґрунтував висновок, що область у межиріччі Дністра та Серету і Нижнє Подунав’я були воротами між морем і Карпатами, через котрі у XI-XII ст. кочовики проникали на Балкани, а Візантія, не маючи достатньо сил, щоби зайняти цей район, не заперечувала проти його утримання сильним галицьким князем, ви­діляючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом^[396]. Прихильни­ки версії середньодніпровського кордону старанно обходять аргументи своїх противників. Підтримуючи висновки Літавріна, мені неоднора­зово доводилося звертатися до цієї проблеми^[397], проте обґрунтованого заперечення з боку опонентів не зустрічав.

Лінія оборони на Середньому Дністрі, яку вважають кордоном де­які дослідники, була одночасно і базою освоєння межиріччя Дністра і Пруту та Дністровського Пониззя. Почалося освоєння цих земель за теребовельського князя Василька Романовича, який допоміг візантій­ському війську у битві з печенігами на р. Маріці 29 квітня 1091 р.^[398] Спочатку ці території управлялися зі Звенигороду на Дністрі, де си­дів князь Іван Ростиславич Бирладник, а потім їх центр перемістився у Бирлад. Дністровсько-Бирладська волость тягнулася аж до Дунаю. Сюди входили такі міста як Бирлад (1159 р.^[399], на р. Бирлад лівій при­тоці Сирета^[400]), Яський Торг (тепер м. Ясси в Румунії^[401]), Малий Галич (тепер м. Галац в Румунії^[402]), Текуч^[403], Дичин (місто Дцин, куди віді­йшли бирладники після нападу на Олешшя, згаданий у Іпатіївському летописі під 1159 р.^[404], Дисина у сицилійського географа ал-Ідрісі^[405]), Кілія^[406], Білгород (тепер м. Білгород-Дністровський^[407]), Романів Торг (при впадінні р. Молдови у р. Сирет)^[408], Сучава (при впадінні р. Сучави у р. Сирет)^[409], Немеч, Сирет (у верхній течії р. Сирет, на нинішньому українсько-румунському кордоні).

Свідченням належності до Галицької землі нижньої течії Дністра та Дунаю залишається грамота князя Івана Ростиславича від 20 трав­ня 1134 р. адресована месемврійським купцям. Там згадуються його володіння у Пониззі Дністра та Дунаю, зокрема Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч^[410]. Навколо цієї грамоти довший час триває диску­сія. Автентичність грамоти визнавали Петро Голубовський^[411], Микола Дашкевич^[412], Михайло Грушевський^[413], Володимир Пашуто^[414], Арсе­ній Насонов^[415], Митрофан Левченко^[416], Антоній Фроловский^{[417] [418], Олек­сандр Зимін420, Всеволод Потін[419], Михайло Брайчевський[420], Роман Рабинович[421], Леонтій Войтович[422] та Олександр Майоров[423]. Вважали грамоту підробленою Іван (Іво) Богдан[424], Олександр Соболевський[425], Петре Панаїтеску[426], Микола Мохов[427] [428], Микола Котляр430, Пламен Павлов[429], Влад Спінеї[430], Сергій Каштанов[431], Валерій Перхавко[432]. Як слушно зауважив Р. Рабинович, всі противники автентичності грамо­ти, починаючи з І. Богдана, виходили з постулату, що Звенигородський князь Іван Ростиславич не міг володіти Бирладом і Пониззям Дністра та Пруту[433], що не викликає жодних заперечень. А інших підстав вони не наводили, обмежуючись посиланнями на праці попередників.}

Грамоту вперше ввів у науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан Петричейку Хаждеу (1836—1907). Оригінал і початкова копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст. Противнику автен­тичності грамоти відомому лінгвісту О. Соболевському вдалося довести тільки те, що текст грамоти написаний у XIV-XV ст. за орфографічними і лінгвістичними традиціями молдовських і болгарських документів цього часу^[434]. Не беручи до уваги, що молдовські і болгарські грамо­ти більш раннього часу незнані, цей висновок дозволяє стверджува­ти тільки те, що до Б. П. Хашдеу міг потрапити список з грамоти, виготовлений у XIV-XV ст., або ж фальсификат з цього ж періоду, при фабрикації якого були використані автентичні джерела і відомос­ті. Важко припускати, щоби молдовський книжник у XIV-XV ст. міг подібне сам вигадати. Можна погодитись, що необхідність “перепису­вання” грамоти в “молдовські” часи була викликана бажанням продо­вжити традицію торгових пільг для певних міст^[435].

Найбільш вразливим місцем грамоти противники її автентичнос­ті вважали вираз “от стола Галичского”. Якщо вважати Івана Ро- стиславича звенигородським князем, столица якого знаходилася у Звенигороді на Білці на території Перемишльсько-Звенигородської частини, яка належала Володаревичам, то цей вираз дійсно виглядає неправдоподібно. Але ж існувало кілька Звенигородів саме у Тере- бовельському князівстві, яким володів батько Івана Ростиславича — Ростислав-Григорій Василькович.

Леонід Махновец вважав, що столицею першого уділу Івана Бир- ладника міг бути Звенигород на лівому березі Стрипи, лівої притоки Дністра, городище якого збереглося біля сучасного с. Звенигорода Бучацького р-ну Тернопільської області, або ж Звенигород на лівому березі Дністра — правому березі ріки Дзвенячки, городище якого збереглося поблизу нинішнього с. Дзвенигорода Борщівського р-ну Тернопільської обл.^[436].

В тому ж районі між впадінням Серета і Збруча трохи ближ­че до першого на високому мисі на околиці с. Більче-Золоте того ж Борщівского р-ну знаходиться велике городище XI-XIII ст. біля якого були селище (знищене котлованом) і могильник. З напільної сторони городище півколом захищено трьомя рядами валів і ровів. Тут зна­йдені енколпіон з зображенням чотирьох євангелістів на кутах, брон­зовий браслет, защіпка, срібна пряжка, багато залізних ножів, соки­рок і наконечників стріл, два шматочки скляних браслетів, кераміка. Вартує зауважити, що спеціальні розкопки тут не проводилися, тільки були зроблені розвідувальні шурфи^[437].

Ще один Звенигород за легендами знаходився за Збручем на городищі в урочищі Княже Замчисько поблизу с. Гольнищева Чеме- ровецького р-ну Хмельницької області. Вали городища збереглися на висоту 6 м., частина урочища носить назву Дівеча (Дівоче) і там за легендами був жіночий монастир.

В якому Звенигороді була столиця уділу князя Івана Бирладника? Виходячи з опису бойових дій у 1144 р.^[438], коли київське і галиць­ке війська рухалися до Звенигорода, ідучи різними берегами Серету і стали біля міста, будучи розділеними рікою^[439], (що відразу виключає Звенигород на Білці), це місто знаходилося ближче до впадіння Серету в Дністер. Тому мова могла йти про городище біля с. Більче-Золоте або про городище на високій горі біля с. Дзвенячка. Городище біля с. Дзвенячка, на якому знайдені матеріали IX ст., могло бути більш раннім містом, перенесеним у XI-XII ст. на городище біля с. Більча- Золоте. Розміри цього городища і знахідки на ньому під час звичайних археологічних розвідок, дозволяють розміщати саме тут столицю уділу ^ана Бирладника.

Теребовельський князь Ростислав-Григорій Василькович, який по­мер раніше за свого брата галицького князя ИоряЧвана Васильковича (+ у 1141 р.^[440]), міг виділити своєму синові уділ с центром у Звенигороді на Дністрі, куди ввійшло все Пониззя Дністра та Пруту аж до Дунаю. Після смерті брата Ростислава Пор приєднав його частку, а звениго­родський князь залишився його васалом (звідси і формула “от стола Галичского”). Навіть, якщо б грамота від 20 травня 1134 р. була дато­вана 1144 р., як вважав М. Грушевський (що, звичайно, дискусійно), то це би могло означати тільки, що після захоплення Володимирком Володаревичем спадщини Иоря Васильковича, його племінник зали­шався васалом тепер вже князя всієї Галицької землі.

Отже, в цілому ж можна погодитися з Р.Рабиновичем, що підстав для звинувачення Б.П.Хаждеу у фальсифікаті немає. Як не було під­став у румунського дослідника для подібної фальсифікації.

Територія Нижнього Подунав’я, Подністров’я і Попруття як час­тина Русі внесена у “Список руських городів дальніх і ближніх”^[441]. Первісний варіант цього списку був складений ще на початку XIII ст., а остаточний варіант пам’ятника сформований у 1375—1381 рр.^[442] (але не пізніше 1409 р.)^[443]. Сюди включені такі міста як Дичин, Кілія, Білгород, Яський торг, Романів торг, Немеч, Сучава, Сирет та інші. Фальшувати цей список у кінці XIV чи на початку XV ст. на користь вже неіснуючого Галицького князівства не було жоднісінької потреби нікому.

Ще одним непрямим свідченням належності цих територій до во­лодінь галицького князя є шлюб Ірини, дочки князя Володаря Рос- тиславича, старшого на той час з галицьких князів, з Ісааком, сином візантійського імператора Олексія Комніна 20 липня 1104 р.^[444] Це пер­ший подібний союз Візантії з руським земельним князем, що виглядає доволі незвично на тлі візантійської шлюбної практики, коли відмо­ви отримували значні європейські володарі. Зрозуміло, що ініціатором цього союзу могла виступати тільки Візантія, а це означає, що її на цьому мусило залежати. Тому вище викладена думка Г.Літавріна про захист від кочовиків дунайських володінь імперії галицькими князями отримує вагоме підтвердження. Інший російський історик Олександр Назаренко, аналізуючи візантійські джерела, прийшов до висновку про існування окремої угоди між Візантією та Ростиславичами, яку самі ві­зантійці тлумачили як визнання руськими князями залежності від ім­ператора^[445]. Цілком можливо, що Візантія “подарувала” землі в гирлі Дунаю галицьким князям в обмін на зобов’язання оборони дунайських провінцій.

Непрямими свідченнями можуть служити також візантійсько-га­лицькі стосунки часів Ярослава Осмомисла, які детальніше розкриті у наступному розділі. Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього — союзний Риму народ — socii populi Romani. Цікаво, що більше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, князь якого часом протиставлявся князю Києва і розгля­дався як повністю самостійний^[446].

Візантії явно залежало на добрих стосунках з галицьким князем значно більше, ніж з будь-яким іншим руським князем. Враховуючи, що зовнішня політика імперії Комнинів була спрямована на схід та південь, це можна пояснити лише спільним дунайським кордоном і зацікавленні про прикриття цього кордону від половців, а також про­довженні торгівлі міжнародною артерією — бурштиновим шляхом з Балтійського в Чорне море, значення якого ще більше зросло із утво­ренням Галицько-Волинського князівства. Можливо, що саме з тих часів тісних зв’язків з Візантією залишилося графіті у Константино­полі на мармуровій балюстраді хорів собору св. Софії: „Матфѣй попъ галичьский”^[447].

Останнім часом, після появи праці Едварда Кінана^[448] і публікації давно написаного дослідження О. О. Зиміна^[449], з новою силою розгор­нулася дискусія навколо довіря до „Слова о полку Игореве” як автен­тичного пам’ятника тобто історичного джерела^[450]. Однак на даному ета­пі немає жодних підстав відкидати свідчення „Слова” як наративного джерела кінця XII ст.^[451]

Соколова Л.В. Новые мифы о старом (по поводу интервю на радиостанциях “Эхо Москвы” и “Свобода” в связи с выходом книги А.А.Зимина “Слово о полку Игореве” // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2007. № 1-2. C. 23-38; Danylenko A. The Latest Revision of the Slovo o polku Igoreve, or Was Jaroslaw of Halych Really Shooting From His Altan' in 1185 // The Slavonie and East European Revier. Vol. 84. London, 2004. № 2. P. 921-935; Franklin S. The Igor' Tale: A Bohemian Rhapsody? // Kritika. Vol.6. 2005. № 4. P. 833-845: Гальперин Ч. “Подлинник? Подделка? Опять подделка?”: Эдвард Кинан. Йозеф Добровский и происхождение “Слова о полку Игореве” // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2007. № 1-2. С. 5-22.

⁴⁵⁹ Е. Кінан вважає автором “Слова” чеського славіста Йозефа Добровського (1753-1829), а О. Зимін - Іоіля Биховського (1726 - після 1797), бувшого архімандрита Спасоярославського монастиря, де було знайдено „Слово”. Подібно до своїх попередників (К. Троста, М. Хендлера і А. Айтцетмюллера), обоє в основному спирались на лінгвістичені аргументи, при цьому не володіючи знаннями з специфіки мови XII-XIV ст. Е. Кінан додав сюди ще кілька веселих ар­гументів, зокрема версію, що Ярослав Осмомисл не міг знати значення слова “султан”, і тому стріляв з альтани, а цей термін пізнього походження. Однак, що стосується хворого спадко­вою хворобою Пертеса галицького князя Ярослава Осмомисла, то він взагалі не міг стріляти з лука, так як стрільба з лука потребує, щоб стрілець сперся обома ногами, що при цій хворобі неможливо, через це і галицький князь не брав участі у жодній битві, а його військо очолю­вали бояри, що для тодішньої практики було неприємлимим. І титул “султан” у Галичі знали: руські дружини були учасниками битви при Манцикерті у 1071 р. проти сельджуцького сул­тана Арп-Арслана III; з того часу сельджуцькі султани постійно оточували візантійські воло­діння і були учасниками чорноморської торгівлі як і Галицьке князівство; Андронік Комнін, до появи при дворі Ярослава Осмомисла перебував при дворах сельджуцьких султанів; цей титул використовували навіть половці, в половецькому словнику початку XIV ст. він саме у версії „солтан” (Плетнева С. Половцы. Москва, 1990. С. 120-122).

Після блискучих праць А. Залізняка (Зализняк А. А. Слово о полку Игореве. Взгляд линг­виста. Москва, 2004. Изд.2. Москва, 2007; Его же. Можно ли создать “Слово о полку Игореве” путем имитации // Вопросы Языкознания. 2006. № 5. С. 3-21), період вільних варіацій з лінг­вістичними аргументами закінчився (Живов В. М. Чего не может фальсификатор [Рец. на кн. А.А.Зализняк. “Слово о полку Игореве”: Взгляд лингвиста. М., 2004. 352 с.] // Отечественные записки. 2004. № 4 (19); Голинская Е. “Слово о полку Игореве”: точка в споре? // Наука и жизнь.

2006. № 5; Еськов К. “Слово о полку Игореве”: сеанс черной магии с полным разоблачением // Http: // afranius.ivejornal.com/46212html). Російський лінгвіст, який багато років видає і до­сліджує новгородські берестяні грамоти з живою мовою XII-XIII ст., детально аналізуючи не стільки лексику, як граматичну побудову і граматичну систему “Слова”, прийшов до висновку, що ця пам'ятка не може бути підробкою, бо написаний строго у відповідності до правил мови XII - початку XIII ст. В книзі детально розглянені лінгвістичні аргументи за і проти автентич­ності “Слова о полку Игореве”, окремі “темні місця” пам'ятника, здійснено критичний огляд лінгвістичних праць противників автентичності “Слова”. А. А. Залізняк переконливо проде­монстрував на конкретних прикладах, що будь-якому фальсифікатору довелось би враховува­ти сотні різних моментів орфографіного, морфологічного, діалектного характерів, що просто не під силу одній людині (Зализняк А.А. Слово. Москва, 2004. С. 265-323).

В своїх репліках до цієї дискусії я звернув увагу на кілька моментів про які не могли знати жодні фальсифікатори у XVIII ст. (наявність в с. Xаралуг біля Корця на Волині криці придатної для виготовлення мечів, тоді як на території Русі мечів власного виробництва не знайдено і крім харалужных мечей, згаданих в “Слові”, для виробництва мечів просто не було болотної руди відповідної якості; неоднозначність етимології назви Харалуг, що не дозволяє стверджувати її пізнє походеження; особливості конструкцій латинских шеломів, на що міг звернути увагу лише сучасник воїн-професіонал, а не чернець через п'ять століть (Войто­вич Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичність „Слова о полку коровім” // Україна в Центрально-Східній Європі. Вип. 6. Київ, 2006. С. 595-605; Його ж. Знову про дискусію з

Про галицького князя автор „Слова” написав: „Галичкыи Осмомыслѣ Ярос­лаве, высоко сѣдн.ши. на своемъ златокованнемъ столѣ... Грозы твоя по землямъ текутъ отворяеши Кіеву врата, стрляеши съ отня злата стола салътани за землями- це було можливим тільки за умови участі галицьких військ у візан­тійських походах проти сельджуцьких султанів.

„По Дунаю грады укрепил, купцями населил, торгуючими чрез море во Греки...” — результати діяльності Ярослава у Нижньому Подністров’ї і Подунав’ї.

Можна ще торкнутися підтримки Ярославом Осмомислом повстан­ня Асенів у Болгарії, що детально розкрито у наступному розділі. У “Слові” теж є ремінісценції з цієї війни 1186—1187 рр., зокрема: „под­пер горы Угоръскыи своими железными плъки, заступив королю путъ, затворив Дунаю ворота”.

Про належність цих територій Галицькому князівству свідчать і низка інших аргументів, зокрема топонімічних^{* [452], а також включення вірменських приходів у Сереті, Сочаві (Сучаві) і Молдові у львівську вірменську епископію у кондаку від 13 серпня 1388 р. католікоса Те- одороса II, із згадкою про Львів, як „найблагословеннішу, раниму Бо­гом, столиці, славну матір міст християнсъких королев”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави[453].}

З початку формування ординської держави у Причорномор’ї був створений потужний улус, який включав кілька менших. Цей улус отримав зять Бату — Мауці^[454]. Напевно перші улусбеки вдовольнялися просторними степами, а в містах сиділи лише їх баскаки і намісники. Баскак Коренци, еміра Мауці, боярин Митяй сидів в Бакоті, його ва­салами були і болохівські князі. Ситуація змінилася, коли улус пере­йшов до оглана (царевича) Ногая. Після успішного походу на Констан­тинополь у 1264 р. він отримав ще й Крим. Ставка його знаходилась на Нижньому Дунаї в м. Ісакчі^[455]. Залежність від Ногая визнали болгарські Тирновське царство, Видинське і Браничевське князівства, а з 1292 р. і король Сербії. Десь до початку 1270-х рр. Ногай підпорядкував собі все Правобережжя Дніпра. Князь Лев Данилович став його васалом і з домогою Ногая приборкав як своїх братів, так і сусідів. За Ногая все Пониззя Дністра та Пруту поступово стало ординським. При ньому все Причорномор’я від Дунаю до Дону вкрилося сіткою ординських міст. їх залишки тільки почали досліджувати археологи: Кучугурівське го­родище в 30 км на південь від Запорожжя (можливо, Мамаїв Старий), Тавань (у XV ст. тут великий князь литовський Вітовт Кейстутович збудував митницю), Кінське городище на правому березі р. Конки, го­родище біля р. Самари, Хаджибей (тепер Одеса).

Але особливо значний підйом в цей час пережив згаданий ви­ще Білгород, який знаходився на кінці дністровського шляху. Те, що Білгород поставлений порядом з іншими містами Дністровсько- Бирладської волості в „Списку руських міст дальніх і ближніх”^[456] до­зволяє допускати, що у ХІІ — на початку ХІІІ ст. (а може і трохи довше) місто з округою входило до складу Галицької, а з 1199 р. — Галицько- Волинської держави. Якби у 1185—1187 рр. гирло Дністра належало Візантії, то звідси вона могла б завадити союзникам повсталих болгар під керівництвом Петра і Асеня. Частина раті галицького князя Мстис­лава Мстиславича Удатного у 1223 р. на з’єднання з іншими військами на Дніпрі йшла річковим шляхом, спустившись по Дністру. Якщо б цей шлях контролювався візантійцями, то ця експедиція виглядала б зовсім незрозумілою. Простіше було би рухатися з основним військом. Але галицький князь зібрав рать „вигинців галицьких” воєвод Юрія Домажирича і Держикрая Володиславича саме в цій волості, напевно, знявши частину гарнізонів, які в умовах, коли половці стали союзни­ками, тимчасово можна було послабити.

Стосовно існування самого міста протягом ХІІ—ХІІІ ст. сумнівів не­має. Місто як Акліба („Ак” — „білий”) поміщене на карті ал-Ідрісі^[457] і присутнє у візантійських джерелах (Маврокастро, Монкастро)^[458]. Археологічні матеріали ХІІ ст. незначні і повністю походять з шарів порушених будівництвом кінця ХІІІ ст., коли місто переживало під­йом, інтенсивно забудовувалося і перебудовувалося. Характер цього будівництва і знайдені матеріали не залишають сумнівів стосовно йо­го схожості з іншими ординськими поліетнічними містами^[459]. Прав­да, в місті було значне слов’янське населення і більшість знахідок зброї або її фрагментів руського походження^[460]. Ординські монети, знайдені в місті, масово починаються з часів хана Узбека (1313—1339). На портоланах Маріно Сануда (1321 p.),^4β9 Піцігані (початок 1330-х)^{[461] [462]} і Весконте (1327 р.)^[463] місто Маврокастро (Білгород) зображене із зна­менем, на якому джучидська тамга і півмісяць. Однак ще до 1328 р. новоутворена епископія Аспрокастрон була включена до складу саме Галицької митрополії^[464], що є прямим свідченням давньої приналеж­ності цих земель до Галицько-Волинського князівства. Можна допус­кати, що процес переходу міста під пряме ординське панування почав­ся за Ногая і завершився за Узбека. Він був недовгим, бо з середини XIV ст. місто перейшло до генуезців, від них — до Молдовського кня­зівства, а потім — до турків.

Напевно не тільки Білгород, але й інші міста Дністровсько-Бир- ладської волості, поступово переходили під пряме ординське правлін­ня. Можливо, що певний час зберігалося подвійне підпорядкування, а деякі частини цієї волості залишились у складі Галицько-Волинської держави до початку XIV ст. Так таке, достатньо поінформоване джере­ло, як “Flos Ьівіогіагнш Terrae Orientis”, повідомляє: “Русъ - величезна, країна, межує з Грецією, Болгарією; ця країна... тепер платитъ дани­ну татарам, а князем її Лев.”^[465].

Таким чином можна стверджувати, спираючись на джерела, які збереглися, що Пониззя Дністра та Дунаю таки входило до складу Га­лицького, а пізніше Галицько-Волинського князівства у XII — на почат­ку XIV століть. Заперечити це, просто не звертаючи уваги на ці джере­ла, або тільки заявляючи, що вони не прямі (хоча й це не зовсім так), не буде коректним. Тоді виникає питання, а на підставі яких прямих джерел чи хоча б не прямих можна стверджувати протилежне?

Галицькі володіння у Закарпатті. Перебування окремих князів на Закарпатті певним чином допомогло збереженню часткової авто­номії в цих землях давніх хорватських князівств, і навіть тенденцій до об’єднання з Галицько-Волинським королівством. Чернігівський князь Ростислав Михайлович, який претендував на галицький пре­стол, бл. 1244 р. одружився з Анною, дочкою угорського короля Бели IV. Спочатку він отримав замок Фізер в Земплині з селами Вишнево і Орехово, а потім Земплинську і Березьку жупи, а, можливо, і всю давню Руську марку, де набрав дружину, яка взяла участь у битві під Ярославом (1245 р.). Після угоди з Данилом Романовичем у 1251 р. Бела IV перевів зятя у Мачву, декларуючи таким чином його відмо­ву від боротьби за галицьку корону^[466]. Обставини приєднання частини Закарпаття (жупи Берег і, можливо, Земплин) в часи угорсько-галиць­кої конфронтації за короля Ласла IV Куна детально викладені в одному з наступних розділів^[467].

Ці землі були приєднані бл. 1278—1279 рр. У грамоті 1299 р. над­жупан березький Григорій названий „урядником Льва князя руського” („Nos Gregorius comes de Beregh officialis Leu ducis Ruthenorum et quo- tuor iudices nobelium de eodem damus pro memoria”^[468]). Під 1307 р. цей міністеріал згадується вдруге^[469]. Герб міста Ломпертсас (Берегово), яке було з 1271 р. центром жупи Берег, повністю співпадає із старійшим гербом Львова. Цей герб міг бути наданий князем Левом Даниловичем центру своїх володінь на Закарпатті^{[470] [471]. Цікаво, що в угорському доку­менті з 1277 р. вказувалося, що ліс Кобили південніше м. Бардієва зна­ходився „біля засік нашого королівства 1 королевств Польщі 1 Русі”419. А за автором „Польсько-угорської хроніки” біля Солоного града у Сло­ваччині сходились кордони „між угорцями, русинами і поляками”[472].}

Окремі історики вважають, що крім жупи Берег до складу закар­патських володінь галицьких князів входили і марамороські землі з Хустом^[473]. Однак, щоби довести це — потрібні докази. А таких доказів немає. Недостатньо підстав, щоби підтвердити версію Юрія Химинця про приєднання території комітату Спіш до Галицько-Волинської дер­жави у 1286 р. внаслідок повстання на срібних рудниках, підтриманого місцевими „руськими магнатами”, яке було спровоковане будівництвом німецькими колоністами своїх храмів і монастирів^[474]. Більш аргумен­товано виглядає здогадка Михайла Трояна про приєднання в результаті походу 1283 р. західної частини Закарпаття „від нинішнього Берегова до гори Маковиця”^[475], бо з листа короля Карла Роберта випливає, що замок Mackk у жупі Шарош до початку 1320-х рр. належав руським князям^[476]. Але це могло трапитися і раніше, (судячи з документу 1277 р.) і пізніше (у період боротьби за спадщину Арпадів у 1301—1321 рр.) і тривало недовго.

Закарпатські землі були остаточно втрачені до початку 1320-х рр.^[477].

Галицько-волинські володіння у польських землях. Приєднання Люблінської землі відбулося в кінці XIII століття. 30 вересня 1288 р. помер без спадкоємців краківський князь Лєшко Чорний і почалась боротьба за краковский престол в якій основними претендентами ви­ступили вроцлавський князь Генріх IV Пробус і мазовецький князь Болеслав II. Лев Данилович подтримав останнього і в липні 1289 р. зі своїми військами взяв участь в облозі Вавеля^[478]. В ході війни він вторгнувся також у Вроцлавське князівство, яке належало Генри­ху IV^[479]. Звідти в першій половині серпня 1289 р. князь виїхав в Опа- ву, де зустрівся з чеським королем Вацлавом II і підтвердив чесько-га­лицький союз^[480]. На цій зустрічі присутні польські князі переконали Лева Даниловича підтримати претензії куявського і серадзького князя Владислава Локєтка, з котрим було укладено окрему угоду, скріплену пізніше шлюбом Юрія Львовича з сестрою Владислава Локєтка^[481]. В цей час під стінами Вавеля в кінці серпня 1289 р. Князю Генриху IV вдалося разбити союзні війська^[482]. Очевидно, тоді Лев Данилович зберіг за собою зайняту під час цього походу Люблинську землю. Ця земля була повернена у 1302 р. королем Юрієм Львовичем^[483].

Таким чином під кінець XIII ст. за Лева Даниловича територія Галицько-Волинської держави мала максимальні розміри, включаючи Київську і Переяславську землі, значну частину володінь у Нижньому Подністров’ї і межиріччі Дністра і Пруту, володіння у Закарпатті та Люблінську землю. Васалами галицько-волинських правителів у той час залишались турово-пінські князі.

Домен галицьких князів. Проблеми формування князівських до­менів належать до найбільш дискусійних, причому суперечки тільки починають розгортатися. Доменальні володіння князів охоплювали, в основному, незаселені або слабо заселені землі. Тому, будучи зацікав­леними в освоєнні пустуючих земель та отриманні з них доходів, кня­зі (починаючи від Ярослава Володимировича, який поселив в Пороссі торків, берендеїв, коуїв і печенігів), заселяли такі пустуючі території полоненими. Іноді їм вдавалося переселити туди, навіть жителів із те­риторій противника. Так, князь Ярополк Володимирович під час похо­ду на Друцьк вивів дручан до свого далекого Переяславського князів­ства і осадив ними новозасноване місто Желний^[484]. В умовах раннього (в порівняно з іншими землями) переходу від бенефіцій до феодів^[485], галицькі князі були змушені інтенсивніше шукати шляхи наповнення своєї скарбниці. Серед головних напрямків були заселення і викорис­тання пустуючих земель, а відтак розгортання і розширення тут кня­жого домену.

Колоністів, зокрема і полоняників, поселяли на землю як рядовичів (на підставі ряду-угоди, яка регламентувала розміри плати до князів­ського скарбу). Отримували землі в межах домену і князівські дворяни, які обслуговували різні двірцеві служби. Приналежність до княжого домену земель Верхнього Подністров’я та Прикарпаття підтверджує те, що більшість цієї території пізніше було трансформовано у королівщи- ни (зокрема уся Самбірщина^[486]). Крім цього, саме тут зафіксовано най­більше сіл на волоському та німецькому праві або з різними локальни­ми особливостями. Саме тут знаходилися гнізда дрібної підкарпатської шляхти, нащадків дружинників, розміщених у прикордонні^[487].

Прибутки, які поступали від земель княжого домену, йшли на утримання княжого двору та безпосередньо князівської дружини, яка складала ядро князівського війська, до якого долучалися бояри зі сво­їми почтами (“списами”).

Розглядаючи населені пукти регіону, які виникли, можна вважати, у період формування домену перемишльських князів, необхідно заува­жити: найдавніші акти, які збереглися, датовані переважно початком XV ст., а у літописах і хроніках сільські поселення згадуються дуже рідко. Тому визначальним при дослідженні початків цих поселень є аналіз топоніміки разом із археологічними розвідками.

Серед населених пунктів привертає увагу незвична назва села На- дітичі. Воно розташоване на берегах р. Брідниці, правої притоки Дні­стра, поряд із давніми розробками родовищ болотної руди, яку вико­ристовували у тогочасній металургії. Перша згадка про село датована 1412 р.^[488] За польським хроністом Яном Длугошем, король Владислав ІІ Ягайло дорогою в Угорщину, їхав із Бібрки до Меденич і зупинявся у Надітичах (у хроніці під назвою “Надзеюв”). Пізніше село згадуєть­ся в актах поряд з нині існуючими сусідніми селами^[489]. Це заперечує сумніви щодо того про який населений пункт ідеться. У місцевому фольклорі стійко зберігається легенда про угорське походження корінних жителів с. Надітич, яка легко узгоджується з етимологією назви: від угорського “нодь тічі” — “великий брід”. Ріка Брідниця саме тут впадає у Дністер. До речі, “нодь” в угорській транскрипції пишеть­ся як “nagy”. Поселення угорців, полонених у 1245 р. у битві під Ярос­лавом, під угорською назвою “нодьтічі” виникло на соляному шляху з Перемишля до Жидачева, швидше за все приблизно у 1245—1246 рр. Раніше або пізніше угорці тут, практично, не могли з’явитися. У 1377­1385 рр. за короля Людовика Анжуйського, який претендував на га­лицьку спадщину після вигаснення нащадків короля Данила, і носив титул короля Галіції та Лодомерії, угорські гарнізони перебували у галицьких землях (у Прикарпатті, навіть, до 1392—1395 рр.), а не у відкритих сільських поселеннях^[490].

Село Лучани вперше згадане під 1457 р.^[491]. Полонені лучани (во­линське плем’я), найімовірніше, переселені у Подністров’я значно ра­ніше, очевидно, після війни Ростиславичів з волинським князем Да­видом Ігоревичем у 1098—1099 рр., коли ще племінні назви подекуди зберігалися.

Аналогічно можна стверджувати і про сусіднє село Дуліби. Село вперше згадане під 1430 р.^[492] (дуліби також волинське плем’я), а ви­никло не пізніше як наприкінці ХІ ст., бо у ХІІ ст. волинські племінні назви уже були архаїзмами.

Сучасне село Дроховичі (Дроговичі, Дреговичі) вперше згадане під 1424 р.^[493] Племінна назва дреговичі могла появитися у цьому закутку не пізніше 1117—1119 рр. Саме тоді війська київського князя Воло­димира Мономаха, разом з дружинами галицьких князів Володаря і Василька Ростиславичів, вторглися у Мінське князівство, населення якого ще зберігало стару племінну назву.

Цікавою є назва поселення Сугрів (Сугров за давнішим написан­ням), вперше згаданого під 1458 р.^[494]. Співпадіння з однойменним во­линським містом на Підляшші, навряд, чи випадкове. Полонені воли- няни з Сугрова могли появитися тут після війн із Ярополком Ізяслави- чем у 1096 р. або із Ізяславом Мстиславичем у 1149—1152 рр.

Назва села Києвець, уперше згаданого під 1515 р.^[495], теж не випад­кова. Вона не могла виникнути просто так у XV — на початку XVI ст. Але після розгрому київського війська під Теребовлею у 1153 р. по­лонені кияни могли бути поселені саме у цьому закутку князівського домену. Більш вірогіднішої версії, знайти, практично неможливо.

Багато назв пов’язано із полоненими поляками, які були пере­селені сюди у ході чисельних сутичок із польськими князями про­тягом ХІІ—ХІІІ ст.: Ляшки Горішні (тепер Горішнє), вперше згадані під 1439 р.^[496]; Ляшки Долішні (тепер Долішнє), вперше згадані під 1439 р.^[497]; Ляховичі (тепер Зарічне), вперше згадані під 1511 р.^[498], Ля- ховичі Подорожні (тепер Подорожнє), вперше згадані під 1515 р.; Ма- зурівка (поблизу Любші) — могла виникнути між 1435—1442 рр., коли Жидачівське князівство тримав мазовецький князь Земовит Земовито- вич; Бертишів (початково Бартошово, від імені Бартош), вперше згада­ний під 1424 р.^[499]

До цієї групи можна додати і Берездівці, вперше згадані у 1472 р.^[500]. Але місцева церковна традиція зберегла згадку, за якою у 1410 р. влас­ник села Бенедикт Бенко заклав тут першу римо-католицьку парафію при збудованому ще раніше дерев’яному костелі Різдва Пречистої Діви Марії^[501]. Місцеве населення зберігало свої польські корені. Можливо, через це новий наплив польських колоністів у 1526 р. допоміг транс­формувати село у місто з магдебурзьким правом.

Цікаво, звідки взялася назва села Дунаєць на р. Любашці (при­тока Дністра). Чи не принесли її переселенці, полонені на Дунаї ще Васильком Ростиславичем або Ігорем-Іваном Васильковичем у першій половині ХІІ ст.?

Село Ятвяги нині називається Прибіля (Прибіллє — від “прибиль- ці”, тобто “прибульці” чи “прибулі”). З ятвягами (гілкою прусів) га­лицькі князі воювали у ХІІІ ст. на волинських кордонах, а Лев Дани­лович брав у цих походах активну участь.

З переселенням полонених у княжу добу пов’язані назви інших населених пунктів цього регіону: Бринці Загірні та Бринці Церковні (тобто Бранці — полонені), Бориничі (первинне Браниче — Branycze) уперше згадані у 1424 р.^[502], а Перегінське (від “перегнані, перегнанці”) відоме від початку XV ст.^[503]

На доменальні землі вказують й інші назви. Володимирці (вперше згадані під 1411 р.^[504]) походять від галицького князя Володимира Во- лодаревича (1141—1153). Княже село (тепер Кніселів, вперше згадане під 1393 р.^[505]), Княжолука — 1394 р.^[506], Городище (навколо залишків княжого замку) — 1376 р.^[507]. А також Бортники (вперше згадані під 1428 р.^[508]) — тутешні поселенці заготовляли мед і віск для княжих гос- тей-купців (княжа влада тримала монополію на зовнішню торгівлю, зокрема, медом і продуктами від його переробки, як ось віск чи міцні витримані меди). Нові і Старі Стрілища (раніше Стрільці, вперше зга­дані під 1513 р.) — княжі дворяни або рядовичі, які заготовляли м’ясо для війська. Псари (Псарі, вперше згадані під 1532 р.^[509]) — княжі дво­ряни або рядовичі, які обслуговували княжі полювання.

Ще одна група поселень пов’язані із видобуванням болотної руди, виплавленням заліза і виготовленням штабів для ковалів та зброярів. Серед таких назв: Руда (вперше згадана під 1394 р.^[510]), Рудники (впер­ше згадані під 1435 р.^[511]), Дем’янка Лісна та Дем’янка Наддністрян­ська. Гігантський металургійний комплекс, який був у Рудниках, у якійсь мірі свідчить про те, що подібні комплекси були окремими по­селеннями металургів, які працювали як князівські рядовичі не на за­мовлення ринку, а для князівського скарбу^[512]. Наприкінці X ст. під час походу війська київського князя Володимира Святославича комплекс було зруйновано, але життя тут після цього не завмерло. В урочищі Чорна Гора на північно-західній околиці теперішнього села Рудників на високому мисі, який подекуди піднімається до 30 м над навколиш­німи луками і болотами, виявлені сліди поселення Княжої доби^[513]. Бо­лотну руду добували вздовж Дністра вниз за течією від села Надітичів. Два кілометри на північ від села Раделичів поблизу Рудників в урочи­щі Городище було виявлено сліди укріплень. Це, на думку Володимира Кобільника, — рештки угорського поселення часів короля Данила^[514]. На північній околиці Раделичів в урочищі Пастівники знайдено сліди плавлення заліза та залізообробної майстерні XI-XIII ст.^[515]. Недалеко, за 3 км на південний схід від Раделичів на південному березі оз. Жиба- сова поблизу Дністра виявлено іншу залізообробну майстерню цього ж періоду^[516]. Правобережжя Дністра аж до впадіння р. Стрий заповнене слідами добування болотної руди та виплавлення заліза, зокрема, топо­німами з назвами демня^{[517] [518].}

Далі на захід вверх по Дністру лежали поселення Дроговиж, Устя, Колодруби та Більче. Давнє місто Дроговиж знаходилося на підвище­ному плато над долиною р. Зубри, з якого було видно дороги аж до Кар­пат. Звідси і назва Дроговиж — Дороговиж — “дороги вижу”. Збереглося городище XI-XIV ст., яке у травні 1353 р. знищили війська князя Лю- барта-Дмитра Гедиміновича. Боярин Вовчок із Дроговижа (Wolczkone de Drochovicze) у числі перших перейшов на бік польського короля Казимира III і у 1356 р. виступив свідком на магдебурзькому привілеї Львову⁵²⁰. Пізніше його нащадки, обдаровані і піднесені спадкоємця­ми Казимира III, стали першими католиками-поляками серед руського боярства^[519]. Після знищення місто Дроговиж уже не відродилося. Біля підніжжя плато, на якому стояло давнє місто, на березі Чорного пото­ку, що впадав у Дністер, появилося однойменне село Дроговиж. Воно стало центром королівського староства, успадкувавши значення свого попередника, напевно, місто у княжі часи було центром округи, що належала до князівського домену. На краю плато стрийський старо­ста Закліка Тарло у 1465—1466 рр. збудував замок, рештки якого теж збереглися^[520].

Місто Устя було розташоване у гирлах річок Щирка, Зубри та Нежу- хівки, які впадають тут у Дністер. Вперше воно згадано під 1403 р. Це був центр округи, яку як додаток до Жидачівського князівства отри­мав князь Свидригайло Ольгердович^[521]. Але Устя як місто виникло ще за княжих часів, тож тепер уже було поважним портом. Будівництво річкових суден (стругів, комег, дубасів, шкутів та галер) тут тривало до середини XIX ст. Річковим шляхом Зуброю зі Львова і Щирком із Щирця можна було потрапити до Устя, а звідти далі до Чорного мо­ря та Візантії. Від 1402 р. місто Хаджібей (нині Одеса) на чорномор­ському побережжі почало належати до володінь князя Свидригайла Ольгердовича^[522]. У 1415 р., коли візантійський імператор звернувся до польського короля Владислава Ягайла за допомогою, з Устя Дністром через Хаджібей відправлялося збіжжя до Константинополя^[523]. Трохи пізніше, за Казимира Ягеллончика, цим шляхом постачали збіжжя че­рез Білгород-Дністровський до Кіпрського королівства^[524]. Від 1433 р. Устя вже згадується у складі Дроговизького староства^[525]. У 1498— 1515 рр. місто було декілька разів спаленим дотла^[526]. Після цього воно вже не піднялося і залишилося селом^[527].

Село Колодруби і нині лежить на дністровській переправі на шляху до Раделичів і Рудників. Назва походить від спотворення “Коло броду”. Село вперше згадане у документі від 5 грудня 1440 р.^[528]. Тут в урочищі Селище знайдено сліди давньоруського поселення ХІ—ХІІІ ст.^[529]

Поблизу р. Нежухівки, правої притоки Дністра, знаходилося місто Більче. На мисоподібному виступі на висоті 18 м над низовиною збе­рігся дитинець розмірами 35х38 м, оточений валом висотою до 1,5 м, а біля основи мису — другим валом висотою до 4 м і шириною 5-6 м. Матеріали ХІІ—ХІІІ ст.^[530] Вали збереглися і в урочищі Городище^[531]. На­зва сусіднього села Болоня, яке прилягаєє до Більчого, теж говорить про наявність тут раніше давньоруського міста. Більче вперше згадане під 1466 р.^[532]

У Стрийському районі є два поселення, назви яких, безперечно, пов’язані з розселенням полонених на княжих землях. Село Дуліби засноване не пізніше як наприкінці ХІ ст., коли ще були вживані пле­мінні назви. Угерсько (нині Яблунівка) не пізніше 1245 р., коли після битви під Ярославом у полон потрапило багато угорських воїнів. Пер­ша згадка про Угерсько датована 1427 р.

Стрілків, очевидно, був поселенням княжих стрільців. З полюван­ням у княжих угіддях можна пов’язати назви сіл Лисовичі (вперше згадані під 1371 р.) та Лисятичі (1443 р.). Як відомо, хутра лисиці були монопольними товарами княжого скарбу і йшли на експорт. Село Дов- голука (вперше згадано під 1438 р.) теж могло належати, зважаючи на назву, до княжого домену: тут могли випасатися княжі табуни. Збере­глися потужні оборонні вали княжого замку^[533].

Стрий вперше згаданий під 1396 р.^[534] На території міста виявле­но житла XII-XIII ст., а також литий бронзовий хрестик, пряслице з овруцького шиферу та інші предмети цього періоду^[535]. На віддалі 4 км на північ від села Кавська у центральній частині лісу Бучини над за­плавою р. Ступниці збереглося кругле городище XI-XIII ст. з валом заввишки 2 м завширшки 4 м біля основи^[536]. За 4,5 км на південний захід від Кавська в урочищі Бич на правому березі р. Летнянки інше укріплення круглої форми, обнесене двома валами, які збереглися на висоту 1,65 м та двома ровами. Городище датується XII-XIII ст.^[537].

Ще до княжих часів могли належати такі поселення як Сихів (уперше згадане під 1428 р.), Жулин (1446 р.), Любінці (1465 р., тут збереглися сліди давніх укріплень) та Гірне (1472 р.).

У нинішньому Сколівському районі, крім уже згадуваних Синьо- видська (Верхнє Синьовидне), де збереглися сліди двох укріплених го­родищ та рештки укріплень монастиря св. Богородиці, (у якому зу­пинялися король Данило Романович з сином Левом), Тустані і Тух­лі знаходяться інші давні поселення. Підгородці (вперше згадані під 1397 р.) — це підграддя міста Тустані. Нижнє Синьовидне — тут теж помітні сліди городища. Сколе уперше згадане під 1397 р.^[538], традиція пов’язує його заснування із загибеллю князя Святослава Володими­ровича у 1015 р.^[539]. Славське уперше згадане під 1483 р.^[540], традиція також пов’язує його заснування із 1015 р.). Великі Дідушиці уперше згадані під 1371 р., назва походить від прізвища жидачівських бояр Ді- душицьких^[541], які пізніше стали відомим польським графським родом. Корчин уперше згаданий під 1446 р., у 1870 р. між селом і схилом гори Коник в урочищі Замчище були ще сліди дерев’яної будівлі^[542].

Зрозуміло, що в цілому проблема домену галицьких князів зали­шається відкритою і потребує глибших комплексних досліджень, які тільки починають розгортатися^[543].