Після страшної поразки під Манцикертом (1071) Візантія пережила вторгнення турків-сельджуків, які повільно, але заповнювали Малу Азію та Сирію. невпинно
Династія Комнінів не тільки призупинила цей наступ, але й ціною великих зусиль почала відвоювання частини захоплених територій, одночасно стримуючи наступ сицилійських норманів на півдні.
В цих складних умовах Комніни підштовхнули Захід до організації прийняття хрестових походів, які сподівалися використати для повернення втрачених територій. Взамін вони отримали ряд слабких християнських держав у Сирії та Палестині, які доводилося підтримувати, та проникнення на свій ринок спритних італійських торговельних республік, які суттєво зменшили потік доходів імперії. У цих умовах Комніни намагалися утримувати баланс на півночі і північному заході, дбаючи лише, щоб для оборони дунайського кордону не довелося залучати додаткових сил. При цьому потрібно було стримувати потужне Угорське королівство, яке, утвердивши угорсько-хорватську унію, намагалося витіснити візантійців з сербських та болгарських земель. Комніни були готові, навіть, піти на візантійсько-угорську унію, але їм завадили власні династичні чвари. Ангели загубили все, створене їх попередниками. Вони привели хрестоносців та венеційців у Константинополь і практично самі організували розподіл імперії на ряд володінь. Ціною неймовірних зусиль нікейським василевсам вдалося відновити імперію, але на політику в цьому регіоні впливав вже потужний монгольський фактор. Імперія сама стала однією з багатьох розмінних монет в боротьбі Джучидів з Хулагуїдами, до якої долучилися єгипетські та сирійські султани та еміри. Сельджуки почали об’єднання, обравши малоазійські провінції імперії як базу для
створення власної імперії. Питання існування Візантії, правителі якої металися між Сходом і Заходом, намагаючись використати будь-яку соломинку, стало питанням часу. Придунав’я з Болгарією були втрачені ще Ангелами, але старі зв’язки з руськими князівствами продовжували зберігатися, переходячи поступово зі сфери політичної в сфери релігійну, економічну та культурну[545].
Ці останні напрямки продовжують привертати найбільшу увагу дослідників, тоді як політичні стосунки опинилися на маргінезі. Відомий візантиніст Дмитро Оболенський вважав, що Візантія “не без успіху використовувала Київське, Суздальське і Галицьке князівства як пішаків на дошці європейської дипломатії”[546]. Чи так було насправді? Чи руські князі у відносинах з Візантією все ж дотримувалися, власне, вигідної особисто їм політики? Які мотиви штовхали обидві сторони на зближення?