Галицько-візантійський кордон.
Галицькі землі мали безпосередній вихід до візантійських кордонів. Тому відносини галицьких князів з Візантією мали бути більш інтенсивними. Через Галицьку землю проходив давній знаменитий бурштиновий шлях (Вісла—Сян—Дністер та Німан—Західний Буг—Дністер), який з’єднував Балтійське та Чорне моря[547].
По Дністру пролягалаі найкоротша дорога до Візантії. Суходолом через Нижнє Подунав’я можна було більш безпечно вийти до візантійських міст, коли старий дніпровський шлях контролювали половці, відносини з якими постійно змінювалися. Південний відтинок бурштинового шляху активно функціонував і в докиївському періоді. Дослідники звернули увагу, що верхньодніпровське походження мають скарби арабських дірхемів кінця IX — початку X ст., які знайдені у Молдові (Редукемень у Румунській Молдові, Екимауци, Алчедар)[548]. Поступали вони у цей регіон, яким оволоділи зайшлі тиверці[549], дністровським шляхом[550] не як платіжний засіб, а як сировина для виробництва срібних прикрас разом з болотною рудою з верхньодніпровських покладів[551]. Одне з найбільших родовищ болотної руди знаходиться у верхній течії Дністра і тягнеться уздовж ріки, займаючи територію у кілька сотень квадратних кілометров. У X ст. там розташовувався гігантський металургійний комплекс, який під час походу князя Володимира Святославича у 992 р. було зруйновано. А залишки забрали озера Рудниківського рибокомбінату (с. Рудники, тепер Миколаївського р-ну Львівської обл.). Поклади болотної руди у цьому регіоні розроблялися у VIII-X ст., а технологія плавлення заліза тут випереджала київську[552]. Поряд знаходиться Стольсько — городище X ст. (площа в межах валів і ровів близько 200 га), теж зруйноване у 992 р. Археологічні розкопки, які охопили у різних місцях менше 0,5 % території городища, показали, що до городища тут було гніздо поселень VII-IX ст.[553]
Археологічні дослідження давніх білоруських міст[554] дозволяють зробити висновок, що потоки візантійського імпорту у Гродненське князівство та Полоцьку землю йшли, в основному, через Волинь, тобто давнім бурштиновим шляхом.
Така ситуація підштовхувала галицьких князів до встановлення контролю над цим шляхом аж до самого моря.Межиріччя Дністра та Серета, Нижнє Подунав’я були своєрідними воротами між морем і Карпатами. Через ці території в XI-XII ст.
Анна Комніна (1083-1153) (мозаїка, ХІІ ст.)
кочовики проникали на Балкани. Після жахливої поразки під Манцикертом (1071) Візантійська імперія була змушена концентрувати свої сили на сході і не могла тримати тут достатні контигенти. Дунайські володіння Візантії опинилися під загрозою. Виникла необхідність знайти на місці засоби, які би гарантували безпеку цих володінь без залучення власних військових сил.
Напевно, саме ці фактори стали визначальними, що Галицьке князівство взяло на себе завдання обороняти від кочовиків проходи у причорноморські та болгарські області, які перебували під візантійським контролем. А Візантія не була проти опанування цієї території сильним галицьким князем, виділяючи відносини з ним окремо від відносин з Києвом[555]. Тому наприкінці XI ст. та впродовж першої половини XII ст. Галицьке князівство змогло утвердитися на Нижньому Дунаї[556].
Освоювати Пониззя Дністра почав теребовельський князь Василько Ростиславич[557]. У процесі цього відбувалося й зближення з Візантією. 29 квітня 1091 р. на березі р. Маріци біля фортеці Хіріни візантійський імператор Олексій I Комнін з допомогою половецьких ханів Тугоркана і Боняка розгромив печенізьке військо. Дочка імператора Анна Комніна так писала про цю битву: „В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чисельність якого складала не 10 тисяч чоловік, а виражалась у величезних цифрах.” Серед учасників битви Анна називала 5 тисяч гірських жителів, які прибули на допомогу імператору[558]. Відомий візантист Василь Васильєвський вважав, що це була дружина теребовельського князя Василька Ростис- лавича[559].
Це військо йшло на з’єднання з візантійським василевсом по р. Серету i мусило переходити гори, тому i потрапило в розряд „горян”.Союз Олексія І Комніна з Васильком Ростиславичем підтверджують наступні події. Коли угорський король Ласло І втрутився у боротьбу за хорватську спадщину і спробував силою приєднати більшу частину цієї країни, то зачепив інтереси Візантії. Вона відразу організувала вторгнення половців у Трансильванію взимку 1091/1092 р.[560] Угорський хроніст, автор “Gesta Ladislai regis” (“Діянь короля Ласло”) зазначив, що половців привели руські[561]. Очевидно, що теребовельський князь Василько Ростиславич як союзник Візантії домовився з половцями і пропустив їхнє військо до Трансильванії[562].
Тісний союз Візантії з Галицьким князівством остаточно сформувався на початку ХІІ ст., бо 20 липня 1104 р. дочка перемишльського князя Володаря Ростиславича — Ірина вийшла заміж за візантійського принца з династії Комнінів[563] (щоправда, історики довго дискутували, ідентифікуючи його як сина василевса Олексія Комніна — севастокра- тора Ісаака[564]). Але це був перший випадок династичних зв’язків удільного руського князя з родиною візантійських василевсів. Такий факт з огляду на перебірливу династичну політику правителів Візантії вартує, щоб його виділити. Від цього шлюбу народився майбутній василевс Андронік І Комнін[565]. Є свідчення, що він володів руською мовою[566]. Зрозуміло, що ініціатива в укладенні шлюбу за жодних обставин не могла виходити від Ростиславичів. Адже вони були тільки удільними князями, які боролися за своє утвердження у Галицькій землі. А потужна династія Комнінів могла дозволити подібний шлюб лише у винятковому випадку: якщо була зацікавлена у послугах Ростислави- чів. За тодішніх політичних обставин могла йти мова тільки про охорону північнодунайського кордону імперії.
Взяти на себе такі функції були готові і великі київські князі. Володимир Мономах підтримав претендента на візантійський престол, який видавав себе за сина Романа IV куропалата Лева Діогена (цей принц загинув у 1087 р.
у битві з печенігами[567]), та одружив зі своєю дочкою Мариною. А потім послав йому на допомогу своє військо, очолене сином Вячеславом Володимировичем і воєводою Фомою Ратиборовичем. Вони перейшли Дунай та обложили Доростол. Під стінами цього міста претендент на візантійський престол загинув 15 серпня 1116 р.[568]Київське військо відступило. Але Марина Володимирівна народила від цього авантюриста сина Василя[569]. Щоб Володимир Мономах не спробував у майбутньому цим скористатися, василевс Іоан II Комнін поспішив укласти з ним угоду, яку у 1122 р. закріпили шлюбом сина василевса кесаря Олексія Комніна з внучкою Володимира Мономаха Іриною-Добронегою Мстиславною[570]. На підставі цієї угоди Мстислав Володимирович вислав до Візантії полонених полоцьких князів. За гіпотезою Олександра Каждана висланим князям були надані якісь володіння або ж уряди на Балканах[571], тобто доручивши завдання захисту придунайської території. Але це, швидше, був тільки епізод у загальному плані оборони Подунав’я: імперія вирішила за краще мати справу з удільними князями, які би не пробували втручатися у внутрішні візантійські проблеми, що могли собі дозволити великі київські князі. Полоцькі князі отримали дільниці на правому березі Дунаю, тоді як Ростиславичі за згодою Візантії опанували лівий берег дельти Дунаю.
Прийшовши у Галицьку землю, Ростиславичі утворили три князівства: Перемишльське, Звенигородське (з центром у Звенигород- ці на Білці) та Теребовельське. Після смерті Рюрика Ростиславича у 1092 р. Володар Ростиславич об’єднав Перемишльське і Звенигородське князівства. Володар і Василько Ростиславичі померли майже одночасно у 1124 р. Обоє мали по двоє синів, які успадкували уділи у батьківській частині Галицької землі. Ростислав Володаревич отримав Перемишльське князівство, а Володимирко Володаревич — Звенигородське. Ігор-Іван Василькович отримав Галицьке князівство, а Ростислав-Григорій Василькович — Теребовельське.
Ростислав Володаревич помер у 1128 p.s79 бездітним. Бо Перемишльське князівство без проблем перейшло до Володимирка[572] [573]. Ростислав-Григорій помер між 1127 і 1141 р. (найімовірніше ближче до першої дати[574]). Відтак Ігор Василькович теж об’єднав під своєю владою всю батьківську спадщину. І тут на історичну сцену виходить загадкова постать князя Івана Ростиславича Бирладника, якого значна частина дослідників вперто вважає сином перемишльського князя Ростислава Володаревича. Але у такому випадку виникає ряд запитань. Чому Івана Бирладника як можливого суперника у боротьбі за Галич так боявся Ярослав Осмомисл? Як могли прийняти у Галич на територію Васильковичів молодого князя з гілки Володаревичів? І чому він користувався такою підтримкою населення середнього та нижнього Подністров’я? Якщо Іван Ростиславич був сином перемишльського князя, то за своїм походженням не міг мати жодних прав на Галич[575]. Неупереджений аналіз показує, що князь Іван Ростиславич — син теребовельського князя Ростислава Васильовича. Ще за життя батька (або після його смерті від руки дядька Ігоря Васильовича) він отримав уділ у Пониззі з центром у Звенигороді на Дністрі[576]. Про це свідчить і відома грамота князя Івана Ростиславича від 20 травня 1134 р. адресована месемврійським купцям. Там згадуються його володіння у Пониззі Дністра та Дунаю, зокрема, Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч[577]. Навколо цього документу уже дуже довго триває дискусія серед дослідників[578], яка на даному етапі досліджень не дозволяє вважати грамоту підробленою. Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на Дністрі контролювало території до гирла Дністра та гирла Дунаю. Князь Іван Ростиславич після смерті батька залишався васалом дядька галицького князя Ігоря Васильковича. Численні археологічні знахідки в дельті Дунаю, зокрема у Діногетії поблизу Галаца (малого Галича) містять Мануїл І Комнін, візантійський василевс (1143-1180) (манускрипт ХІІ ст. Biblioteca Apostolica Vaticana) елементи руської матеріальної культури і датуються широким діапазоном X-XII ст.[579]. Можна вважати, що галицько-візантійський кордон у Нижньому Подунав’ї остаточно сформувався ще у першій половині XII ст.
