Візантійсько-галицький союз.

У 1139 р. перемишльсько-звениго- родський князь Володимирко Во- лодаревич і галицький князь Ігор Василькович підтримали нового ве­ликого князя Всеволода Ольговича і нанесли удар по волинських зем­лях.

У 1141 р. помер галицький князь Нор Василькович^[583], з яким Воло­димирко Володаревич перебував в дружніх стосунках. Скориставшись цією смертю, він об’єднав всю Галицьку землю. Столицю — переніс у Галич^[584]. Чинити так Володимирка змушували вагомі причини: він не

Втеча київського війська від галичан в битві під Теребовлею 17-18.02.1153. Мініатюра Радзивилівського літопису

мав прав на Галицько-Теребовельське князівство поки був живим Іван Ростиславич і тому його присутність тут була просто необхідною.

Об’єднану Володимирком Володаревичем Галицьку землю ще біль­ше, як союзника потребувала Візантія. Це розуміли не тільки обидві сторони. Не випадково у 1142 р. той же германський король та імпера­тор Конрад ІІІ, маючи торгівельні претензії до Русі (імперія торгувала з Руссю через знаменитий шлях з Регенсбурга на Прагу—Краків—Пере- мишль—Галич—Київ), звернувся за посередництвом до Візантії^[585].

Союз із Візантією також вплинув на те, що у боротьбі за київський престол між Мономаховичами Володимирко Володаревич підтримав не волинського князя Ізяслава Мстиславича, а його дядька суздальського князя Юрія Довгорукого. Галицький князь довго вагався, залишаю­чись нейтральним у 1147—1148 рр. Він добре усвідомлював, що під­тримка Юрія означатиме розрив союзу з Угорщиною. Але переважили стосунки з Візантією, які були для галицького князя важливішими, про що є свідчення візантійського хроніста Іоана Кіннама^[586]. Коли у 1150 р. угорський король Гейза ІІ вторгнувся у Галицьку землю і за­хопив Сянок, візантійський василевс Мануїл Комнін у 1151 р. вирішив “відомстити йому, що він напав проти його волі на Володимира (та­ке ім’я архонта Галіції), котрий був федератом-союзником”^[587]. Для

Ярослав Осмомисл.

Реконструкція за черепом Сергія Горбенка

Мануїла І, який виступив на під­тримку Володимирка Володаре- вича^[588], союз з галицьким князем був особливим^[589]. Дискусія навко­ло грецького терміну υπoσπονδον триває. Візантія таким терміном позначала союзників-федератів, тобто залежних від неї^[590]. Зважа­ючи на умовність термінології ві­зантійської дипломатії, на практи­ці, це означало тих союзників, які були тісно пов’язані з Візантією різноманітними інтересами.

Таким чином, завдяки со­юзу з Візантією Володимирко у якійсь мірі зумів уникнути роз­грому у 1152—1153 рр., і навіть відмовився виконувати умови ми­ру та повертати захоплені волин­ські міста Бужеск, Шумськ, Ти- хомль, Вигошів та Гнойницю. Не віддав цих міст і його син та на­ступник Ярослав Володимирович. Його військо 17—18 лютого 1153 р.

перемогло київську рать під Теребовлею. А у 1154 р. після смерті

Ізяслава Мстиславича до Києва швидко повернувся Юрій Довгорукий. Він доводився Ярославу тестем. Це і зняло напругу у київсько-галиць­ких відносинах.

У 1157 р. Юрія Довгорукого у Києві змінив чернігівський князь Ізяслав Давидович. Ярослав Володимирович спочатку поставився до нього лояльно. Але коли він зблизився з волинським князем Мстис­лавом Ізяславичем, у Києві це сприйняли як загрозу. Ізяслав Дави­дович вирішив приборкати Ярослава Володимировича з допомогою князя-ізгоя Івана Ростиславича. Той був останнім з Васильковичів і мав більші права на Галич, ніж син Володимирка Володаревича.

У 1146 р. після невдалої спроби утвердитись в Галичі, Іван Ростис- лавич знайшов притулок у великого князя Всеволода Ольговича. Після смерті Всеволода Ольговича Іван Ростиславич схоронився у сіверського князя Святослава Ольговича. Коли Давидовичі підтримали великого князя Ізяслава Мстиславича i почали наступати на Сіверську землю, Святослав Ольгович доручив Івану Ростиславичу обороняти кордони від наступу смоленського князя Ростислава Мстиславича. Але смолен­ське військо обложило Турів і тоді Святослав Ольгович наказав йому наступати на Смоленськ. За 200 гривен срібла і 12 гривен золота Іван Ростиславич зрадив свого сюзерена і перейшов на сторону смоленсько­го князя. Але і смоленський князь Ростислав Мстиславич не захотів тримати на службі васала, який уже раз зрадив свого сюзерена. Тоді Іван Ростиславич був прийнятий на службу Юрієм Довгоруким і без особливого успіху воював на новгородських рубежах. Союз Юрія Довго­рукого з Володимирком Володаревичем закінчився трагічно для нещас­ного ізгоя. Його в оковах повезли з Суздаля в Київ, щоб там передати галицькому князю. Київський митрополит Костянтин категорично ви­ступив проти цієї акції. Івана Ростиславича знову повезли у Суздаль. Та по дорозі на конвой несподівано напали дружинники Ізяслава Да­видовича. Готуючись до боротьби за Київ, він за будь-яку ціну хотів розірвати союз Юрія Довгорукого з галицьким князем.

Ярослав Володимирович сподівався, що, ставши великим князем, Ізяслав Давидович відмовиться від підтримки колишнього звенигород­ського князя. Але київський князь з допомогою Івана Ростиславича навпаки намагався приборкати потужного галицького князя і змусити його утриматися від зближення з Мономаховичами.

У відповідь Ярослав Осмомисл організував коаліцію князів про­ти Ізяслава Давидовича. Наприкінці 1157 р. посли Ярослава Осмомис- ла разом із послами волинського князя Мстислава Ізяславича, луць­кого князя Ярослава Ізяславича, дорогобузького князя Володимира Андрійовича, чернігівського князя Святослава Ольговича, сіверського князя Святослава Всеволодовича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, угорського короля та польських князів зажадали видачі ізгоя. Це було також свідченням політичної ваги галицького князя.

Ізяслав Давидович рішуче відмовив. Але не ризикнув тримати далі у себе Івана Ростиславича. З допомогою київського князя через половецькі землі ізгой добрався в Пониззя Дністра у свої колишні володіння. Звичайно, населення Бирладі з радістю зустріло свого був­шого сюзерена, який колись княжив у Звенигороді на Дністрі. Галицькі посадники свою службу у цих краях, безперечно, використовували і для власного збагачення. Вдалині від Галича зловживання були більшими. А з князем завжди асоціювалися спогади про справедливість „старих” часів. Тому у 1158 р. Іван Ростиславич утвердився в Бирладі без осо­бливих проблем. У літературі існує чимало різноманітних версій про те, що у Пониззі Дністра жили переважно одні бродники — окреме плем’я, близьке до чорних клобуків⁶⁹⁶, люди незрозумілого етнічного походження, з яких потім пішли запорозькі козаки^{[591] [592], або ж втікачі від кріпосного гніту — „сброд”[593]. За археологічними матеріалами основне населення Пониззя Дністра складали нащадки тиверців і гето-даків [во­лохи]. „Вигінці” та інші вихідці з галицьких земель жили переважно у містах. Бродники, швидше, були корпорацією, яка обслуговувала бро­ди, перевози і переволоки, стоянки біля порогів на низу Дністра, Пруту, Бугу і Дніпра. За свою роботу вони брали плату з купецьких караванів. А крім того, напевно, займалися і мисливством, і рибальством. Узимку бродники сходилися у міста, де проживали свій заробіток. Звичайно, що вони мали б мати якусь свою військову організацію для оборони від кочовиків.}

Не було і не могло бути „великого селянського повстання” у придністровських містах. Коли у 1158 р. до них підійшло 6-тисячне військо Івана Бирладника, Кучелмин здався йому як своєму колишньо­му князеві. Бо „рады были ему”. Але Ушиця вистояла, попри те, що майже 300 смердів, мобілізованих для підсилення гарнізону, перебігли через заборола до свого колишнього князя.

Далі просування бирладського князя зупинилося. Гарнізони кня­зя Ярослава Володимировича стояли твердо. Натомість половці, яким Іван Бирладник не дозволив грабувати здобуті міста, покинули його військо. У Галичі просування колишнього звенигородського князя теж не викликало паніки. Ярослав Володимирович свої основні сили разом з волинськими полками послав на Київ. Після відходу половців Іван Бирладник вимушено покинув свою волость. Щоб якось допомогти Ізяславу Давидовичу, який втратив через нього Київ, Іван Бирладник захопив Олешшя. З Києва, де вже сидів Ростислав Мстиславич, проти нього вислали флотилію на чолі з Георгієм Нестеровичем та Якуном. Ці воєводи переслідували Івана Бирладника аж до Дечина на Дунаї. Тут у 1160 р. князь Іван Бирладник був змушений здатись візантійським властям. Його отруєння у Солуні [Фессалоніках] у 1161 р. навряд чи відбулося без втручання галицького князя^[595]. Скоріше всього візантійці виконали замовлення свого союзника.

У 1162 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вислав до Візантії своїх молодших братів Василька, Мстислава та Всеволода^[596].

Печатка візантійського василевса Ісаака ІІ Ангела.

підстав стверджувати, що ці наділи Юрійовичів були зро­блені за рахунок їх шурина Ярослава Осмомисла, тобто василевс Ману- їл І Комнін не порушував союзу з галицьким князем.

Випробування союзу. У 1164 р. війна Угорщини з Візантією закінчилась мирною угодою. За її умовами спадкоємець угорського престолу Бела прибув у Константинополь як почесний заложник. Ви­сокий красень, прекрасно освічений, який навіть знав грецьку мову, став помітною фігурою при дворі. Василевс Мануїл Комнін відразу ж заручив із ним свою єдину дочку Марію. Так сформувалася ідея візантійсько-угорської унії. Об’єднання двох сусідніх потужних держав загрожувало Галицькому князівству, якого чекала роль сателіта^[600]. То­му Ярослав Володимирович, не вагаючись, підтримав претендента на візантійську корону двоюрідного брата василевса Андроніка Комніна. Принц Андронік до того ж був двоюрідним братом галицького князя^[601].

У 1164 р. Андронік втік з візантійської столиці „...і лише він досяг

кордону Галицької землі, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у пастку деяких мисливців народу волохів”, які ма­ло не передали його візантійським властям. Однак принц досяг Галича, де був прийня­тий Ярославом Володимировичем. Пізніше в пам’ять про перебування у Галицькій землі, Андронік прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополі біля храму Со­рока мучеників. Ось як описує ці розписи один з кращих візантійських письменників Микита Хоніат: „Живопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, кри­ки птахів, гавкіт собак, погоню за оленями і травлю зайців, пробитого списом кабана і пораненого зубра (цей звір більший казково­го ведмедя і плямистого леопарда і водить­ся переважно у тавроскіфів), сільське життя з його палатками, нашвидко приготований обід із спійманої здобичі, самого Андроніка, власними руками розрубуючого на частини м’ясо оленя або кабана і ретельно піджарюючого його на вогні, і другі предмети в цьому ж роді, які свідчили про життя людини, у котрої вся надія на лук, меч і прудкого коня”^[602].

У 1165 р. василевс Мануїл надіслав у Галич посольство із двох митрополитів, які запропонували Андроніку в управління Кілікію. У відповідь галицький князь Ярослав Осмомисл відправив з візантійсь­кими послами галицького єпископа Кузьму. Це посольство добилось гарантій безпеки для Андроніка й підтвердило союз з Візантією^[603].

Але відносини між обома сторонами нормалізувалися не відразу. За Іоаном Кіннамом близько 1167/1168 р. округ, який раніше тримав князь Василько Юрійович, василевс надав якомусь архегосу таврос- кифів Володиславу, який прибув до Візантії з дружиною, жінкою і дітьми^[604]. Зрозуміло, що цю особу не можна ототожнювати з князем Всеволодом Юрійовичем^[605], висланим до Візантії володимиро-суздаль- ським князем Андрієм Боголюбським. Всеволод Юрійович народився 19 жовтня 1154 р.^[606] і тоді ще не мав ні жінки ні дітей. Найпевніше, що цей Володислав був одним з впливових галицьких боярів. Він мусив

Монети Андроніка І Комніна

мати якийсь конфлікт з своїм князем. Тому візантійський уряд вико­ристав його, щоб натиснути на Ярослава Осмомисла.

Напевно, — це подіяло. Бо позиція галицького князя змінилася. Пішла на подальші поступки і Візантія. Внаслідок цього у 1169 р. було розширено володіння руського монастиря^[607]. Русь була внесена і у візантійсько-генуезьку угоду 1169 р.^[608]. Водночас Євстафій Солунсь- кий згадує часті посольства галицького князя до василевса Мануїла^[609]. А ще, безперечно, галицького походження^[610] була “скіфська кіннота”, яка 17 вересня 1176 р. брала участь у невдалій битві проти сельджуць­кого султана Килидж-Арслана II при Миріокефалоні^[611].

Візантія розглядала галицького князя як hypospondos. За візан­тійською вселенською термінологією це прирівнювалося до давньо­го — союзний Риму народ — socn рориіі Romarn. Найбільше свідчень візантійських авторів стосуються Галицького князівства, володар якого подекуди протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний^[612].

У цей час галицький князь Ярослав Осмомисл був найсильнішим з усіх володарів у Київській Русі. Його князівство не було роздробле­не на уділи. Варфоломій Англійський (XIII ст.) взагалі ототожнював Галицьку землю зі всією Руссю. „Галіція дуже обширна область, — писав він, — котра охоплює більшу частину Європи, дуже багата, деякі називають її Руссю”^[613]. Вже згадуваний найбільший географ XII ст. Абу Абдаллах Мухаммед ібн Мухаммед ал-Ідрізі (1100—1165) у своїй географічній енциклопедії „Розваги втомленого у подорожах по облас­тях”, написаній при дворі сицилійського короля Рожера II (1130—1154), у країні ар-Русийя в числі восьми відомих йому міст називав Раміслі [Перемишль] та Галісийа [Галич]^[614]. Остання згадка могла, судячи з опису, відноситися до Галича на Дунаї (Галаца).

Випробовування візантійсько-галицького союзу на цьому не закін­чилося. У 1182 р. двоюрідний брат Ярослава Осмомисла Андронік Комнін вдало використав невдоволення візантійців пролатинською політикою регентів юного василевса Олексія II Комніна. Від його імені правили Марія, вдова василевса Мануїла I, дочка графа Тулузи і кня­зя Антіохії Раймонда Сент-Жілля, та її фаворит протосеваст Олексій Комнін. Принц Андронік сам регентом, а у 1183 р. захопив престол. Свого суперника протосеваста Олексія він негайно вислав у Скіфію (тобто у дунайські володіння галицького князя). Але виглядає, що не без допомоги противників Ярослава серед глицьких урядовців, прото­севаст Олексій Комнін втік „і як який-небудь крилатий змій перенісся у Сицилію”. Зіткнувшись з опозицією знаті, василевс Андронік Комнін продовжив боротьбу, не зупиняючись перед репресіями. Але невдачі, які він терпів у вимушеній війні з сицилійськими норманами, викори­стали його вороги. У 1185 р. підбурений знаттю константинопольський натовп розтерзав Андроніка Комніна^[615]. До влади прийшли Ангели — найбільш нещаслива з візантійських династій.