“Руська” політика Витаутаса. Наслідки Городельськоао привілею 1413 р.

Зацікавлене обговорення та відмінні оцінки в історичній літературі ви­кликала політика, яка проводилася Витаутасом щодо русинів. Це стосувалося вже часів його другої втечі до рицарів (1390 р.).

Певним етапом у загостренні литовсько-руських взаємин більшість до­слідників вважала Вільнюсько-Радомську унію 1401 р. Як неодноразово зазна­чалося, в ухваленні цього акту взяли участь здебільшого литовські бояри [1139, №3, с.151]. (М.Чубатий твердив, що вже тоді в раді Витаутаса переважали ка­толики, тобто фактично існував той стан речей, який було юридично закріплено в 1413 р. [1740, τ.CXLIV-CXLV, c.99]). За здогадом К.Бестужева-Рюміна, дана унія мала викликати невдоволення ‘"руської партії” [385, т.И, вьш.І, с.40].

Значну увагу привернула еміграція до Москви у липні 1408 р.

Відповідно до цього згадані від’їзди дехто пояснював утисками правосла­вних з боку литовських урядових кіл. Йдеться, зокрема, про А.Прєснякова, О.Андріяшева [1432, с.344-345; 265, с.120]^[441]. Вважав за можливе твердити про “явне тяжіння” русинів BKJl до Москви вже за часів Витаутаса А.Сапунов [1504, с.17]^{[442] [443]. Зовсім фантастичну гіпотезу було висловлено в одній із популя­рних праць: за нею, на чолі “руської партії” стояв князь Федір Данилович Ост­розький44’, що нібито й “спрямував” Швітрігайлу до Москви [391, с.6].}

Природно, найширше обговорення викликав Городельський привілей від 2 жовтня 1413 р. [231, s.7-20]. Точніше, йдеться про його Xl параграф, яким право займати державні уряди визнавалося лише за особами католицького віро­визнання [231, s.14-15; 212, t.II, №1025, s.17]. (При виданні цього привілею, як і в 1401 р., була присутня переважно знать литовського походження [1139, №3, с.151]). Тривалий час це оцінювалося як остаточне упослідження православних ВКЛ; часто співвідношення статусу останніх та католиків оцінювалося в кате­горіях “раби - пани”.

Однак уже М.Костомаров вважав, що згадані обмеження являли швидше проект, який так ніколи й не був повною мірою реалізований [938, с.212]. М.Любавський та ФЛеонтович вказали на те, що Городельський привілей мав стосуватися лише власне ВКЛ, тобто давніших Вільнюського та Тракайського князівств. Отже, цей акт мав характер обласного привілею, і дія його не поши­рювалась на руські землі [1050, с.24, 70; 1148, с.77; 1137, с.64]. Щоправда, з цього було зроблено дещо відмінні висновки. За Любавським, відтепер для пра­вославних перспективи обмежувались лише обласними урядами [1135, c.61]; М.Максимейко ж твердив, що русинів і не цікавили посади на теренах власне ВКЛ [1167, с.62-63]. Політичне, а не юридичне значення для Русі акту 1413 р. підкреслював А.Прєсняков [1429, Т.П, вып.1, c.96, 136]^[444]. На його думку, “ка­толицький дух“ привілею відповідав інтересам Витаутаса, оскільки той бажав привернути симпатії Заходу від Ордену до себе [1429, т.П, вып.1, с.97]. До того ж, за припущенням М.Грушевського, встановлені обмеження від самого почат­ку могли діяти не повністю [578, τ.V, c.53, 451]; Н.Рожков та О.Єфименко піш­ли далі, вважаючи, що останні весь час лишалися “юридичною фікцією”, “мер­твою літерою” [1463, ч.Н, вьіп.2, с.66-67; 1465, т.П, с.124; 722, с.102, 136, 147]^ψb. М.Владимирський-Буданов припустив, що вже з XlV ст. відбувалася “полонізація” більшості руських князів та панів; отже, принаймні частина ру­синів, які входили до великокнязівської ради, могла бути католицького, а не православного віровизнання [494, с.220].

Що стосується церковних справ часів правління Витаутаса у BKJl, варто перш за все зупинитися на згадці від січня 1397 р.

Невдоволений відмовою Константинополя, Витаутас згодом усе ж визнав Фотія. Проте кількома роками пізніше їхні взаємини вкрай загострилися. Сам вел. князь пояснював це тим, що Фотій, подібно до попередників, не жив у Ки­єві і взагалі занедбав єпархії ВКЛ, піклуючись лише про власні прибутки. Оче­видно, конфлікт розгорівся на початку 1414 р. Довідавшись про позицію Витау­таса, Фотій прибув до Литви з наміром примирення; проте вел. князь вигнав і навіть звелів пограбувати митрополита. Восени 1414 р. Витаутас скликав єпис­копів, які за його дорученням обрали кандидатом на митрополію Григорія Цам- ^[445] блака^[446], а Фотієві надіслали листа, відмовляючи йому в покорі через неназва- ний негідний вчинок останнього.

Поїздка кандидата Витаутаса за висвяченням до Константинополя не бу­ла успішною, і на початку 1415 р. було висунено ідею про поставлення Цамб­лака на митрополію собором єпископів, без участі патріарха. Це мотивувалося посиланням на канонічні принципи, прецедентами з церковної практики, а та­кож пануючою у Візантії симонією. Щоправда, одночасно єпископи звернулися до патріарха, пропонуючи все ж вирішити дане питання; терміном відповіді бу­ло визначено серпень, а згодом - листопад. Наступного дня після закінчення останнього терміну, 15 листопада 1415 р.^[447] церковним собором у Новогрудку митрополитом було поставлено Григорія Цамблака [4, т.І, №23-25, с.33-37; 1, №19, с.27-40; 212, t.II, №1178, s.44-45; 110, τ.VI, №38-39, стб.309-356; 100, с.ЗЗ, 55, 73, 106, 140, 161,188, 209, 230; 53, с.406; 73, с.106; 77, с.259; 86, стб.163; 80, с.88; 82, т.ХІ, с.226-230; 71, с.353]. Відповіддю на це з боку Фотія та єпископів великоруських єпархій стало соборне прокляття на адресу конкурента, повто­рене патріархом Євфимієм II. Це, однак, не справило враження, так саме, як і звернення цісаря Мануїла II до Витаутаса із закликом усунути Цамблака.

Дехто з дослідників, застановляючись над витоками конфлікту між Вита­утасом та Фотієм, буквально приймав запевнення першого щодо “срібролюбст- ва” митрополита. Так, відкидав якусь політичну мотивацію дій Витаутаса І.Бо- ричевський [421, с.52-53]. А.Барбашев закидав Фотієві також відсутність “полі­тичного такту”, на відміну від його попередника Кипріана [317, с.181]. За М.Костомаровим, Кейстутович, прагнучи створити незалежну від Польщі дер­жаву, бачив необхідність спертися на православних; для цього йому й знадоби­лася окрема митрополія [919, с.20, 23]. На те, що в основі дій Витаутаса лежали політичні інтереси, вказували й С.Соловйов та К.Бестужев-Рюмін [1568, №11, с.31-34; 383, с.367].

За свідченням частини великоруських літописів, західкоруські єпископи погодилися на обрання Цамблака лише під брутальним тиском з боку Витаута­са [80, с.88; 82, т.ХІ, с.227; 139, с.71 ]. Така точка зору, починаючи від В.Татіще- ва, довгий час панувала і в російській історичній літературі (М.Щербатов, Н.Устрялов, архієпископ Макарій, Г.Карпов, Є.Голуб’инський, В.Ейнгорн та ін.) [1600, т.Ѵ, с.220-223; 1797, т.ІѴ, ч.І, с.391, 393, 396; 1591, ч.ІІІ, с.118-121, 322; 1668, ч.І, с.ЗО6, ч.ІІ, с.310; 294, т.ІІ, кн.ІІІ, с.169; 1161, т.ІѴ, с.89-90; 836, с.186- 187; 1529, с.124; 632, с.239; 531, с.372-374, 377-378, 382; 725, с.6]^{[449] [450] [451]. Спочатку висловивши подібну думку [1568, №11, с.31-34], С.Соловйов згодом зайняв обережнішу позицію в цьому питанні [1559, кн.П, с.560]. Констатацією “впли­ву” вел. князя на єпископів обмежилися А.Яцимирський та М.Соколов [1837,}

с. 176, 180; 1549, с.167-171].

Втім, досить рано цю явно профотіївську і промосковську версію подій було піддано сумніву. Вже Н.Полєвой зауважив, що в дійсності ініціаторами утворення окремої митрополії, окрім Витаутаса, мали бути й єпископи [1417,

т. Ѵ, с.252]. Надалі так вважали переважно українські дослідники: І.Шараневич, О.Левицький, М.Грушевський, П.Клепатський та ін. [1760, с.333-334; 1610, с.З; 339, с.409, 488; 1041, с.26; 1040, с.630; 1209, с.54; 578, т.Ѵ, с.401; 868, с.145- 146]⁴⁵°. Підтримку задуму Кейстутовича з боку “принаймні, частини” місцевого духовенства визнав і А.Прєсняков [1432, с.З73-3 74].

Що до намірів Витаутаса, то вони трактувалися одностайно, відповідно до свідчень джерел: мало йтися про утворення на землях Литовсько-Руської держави окремої митрополії [1668, ч.І, с.306; 1558, с.561; 834, ч.П, с.20; 1726, с.42; 383, c.367]^4z,1. Проте, на думку багатьох, не це було кінцевою метою вел. князя. Вже митрополит Євгеній висловив здогад, що події 1415 р. мали прокла­сти шлях церковній унії [707, с.108]. (На користь цього, зокрема, могла промов­ляти подорож Цамблака на собор у Констанці, куди він прибув 18 лютого 1418 р. Поїздку було здійснено на вимогу Йогайли та Витаутаса, а одним із питань, які розглядалися собором, була якраз унійна справа. Слід згадати також, що Йоанн XXIII у 1416 р. призначив Йогайлу і Витаутаса генеральними вікаріями для Новгорода і Пскова; в 1418 р. це номінування підтвердив Мартін V [177, Ll, №СХІХ-СХХ, р.117-119; 222, t.II, №XXV-XXVI, p.20-22]). Переважна біль­шість дослідників погодилась із цим [130, с.П; 1760, с.308, 333; 1867, th.HI» S.441; 383, с.367; 385, т.П, вып.1, с.44-45, 121; 386, с.453; 387, с.499; 786, т.І, с.347; 400, т.І, с.231; 782, т.П, с.216; 1232, с.339-340; 1994, s.31-32, 48; 467, с.820; 1898, s.53; 725, с.6; 1135, с.61-62; 1886, s.403-404; 345, с.27; 628, вип.П, с.86, 91]^{[452] [453] [454]. Дехто, з огляду на пануюче уявлення щодо “фанатизму” Йогайли, вважав, що унії церков бажав саме він. Це стверджували М.Дашкевич та Є.Голубинський [641, с.117; 531, с.386]ъз; Н.Тихомиров, навпаки, зауважив, що всі подібні заходи Йогайли мали на меті лише справити враження на курію [1631, с.138].}

Гадане прагнення Витаутаса до церковної унії дослідники, починаючи з І.Шараневича, переважно намагалися пояснити крізь призму державних інтере­сів BKJI [1760, с.333]. За здогадом М.Кояловича, вел. князь тим самим хотів відновити “громадянські права” русинів [962, с.132]. В.Васильєвський та М.Да­шкевич вказували на те, що правитель Литовсько-Руської держави задля її змі­цнення прагнув створення єдиної національної церкви, яка була б і не католи­цькою, і не православною [473, с.20; 641, с.117; 1333, с.112-113; 1035, c.21]^ib4. Посилення влади в українських та білоруських землях вважав метою церковної політики Витаутаса даної доби К.Гуслистий [628, вип.П, с.86].

А.Барбашев не бачив вагомих підстав твердити про тяжіння Витаутаса (на відміну від Йогайли) до церковної унії; поставлення Цамблака знаменувало лише бажання створити окрему митрополію [316, с. 132-135; 317, с.186, 266]. Ця точка зору здобула певне поширення [1549, с.189-192; 1468, с.26; 1684, т.І, с.287; 841, с.346; 556, с.112-113, 145]. До неї спочатку приєднався й М.Грушев- ський [609, с.15], проте згодом здійснив ревізію своїх поглядів [578, τ.V, с.446, 511-512].

Святительство Григорія Цамблака, однак, тривало недовго. За свідченням руських літописів, він помер у 1419 р. [53, с.412; 74, с.119; 80, с.90; 82, т.ХІ, с.235; 93, с.180]^[455], а вже наступного року Фотій, примирившись із Витаутасом за посередництвом патріарха й цісаря, відвідав єпархії BKJl [100, с.56, 78]. (Н.Карамзін, а за ним А.Кіркор помилково твердили, що й після смерті Цамб- лака зберігався поділ митрополії на “литовську” та “московську” половини [819, τ.V, с.129, 139; 856, c.47]). Щодо причин такої зміни в церковній політиці Витаутаса, подеколи характеризованої як провал [478, с.297], висловлювалися різні думки. На гадку С.Соловйова, Фотія було визнано, оскільки протиріччя Литви з Москвою вже послабшали; цьому сприяло й ускладнення взаємин із Короною [1573, с.223]. В.Васильєвський тлумачив втрату Витаутасом інтересу до окремої митрополії тим, що вона була йому потрібна лише для укладення церковної унії, а надії на це виявилися марними [473, с.20]. З унійною справою пов’язував визнання Фотія й М.Грушевський: поштовхом до цього мали стати тодішні переговори Візантії з Римом про об’єднання церков [578, τ.V, с.518].

Протягом досліджуваної історіографічної доби значної зміни зазнавали загальні оцінки “національної” політики Витаутаса. Так, Н.Карамзін та митро­полит Євгеній твердили про його католицьку ревність [819, т.Ѵ, с.127; 707, с.107-108]. Така точка зору подеколи зустрічалася й згодом [1726, с.55; 782, т.П, с.213; 1649, с.47], хоча переважна більшість дослідників підкреслювала (залеж­но від власних позицій) толерантність або ж індиферентність, байдужість Вита­утаса в релігійних справах. Дехто вів мову навіть про “гноблення” ним право­славних [982, с.72-74]; виваженіший погляд зводився до того, що вел. князеві можна закинути хіба що нехтування справами православної церкви Західної Русі [868, с. 157-158].

Д.3убрицький вдався до чергового фантастичного припущення, твердячи, що в разі коронації та здобуття незалежності Витаутас, очевидно, перейшов би в православ’я [763, с.267]. Д.Іловайський також пояснював наполегливість вел. князя в коронаційному питанні підтримкою від “православної партії” [782, т.П, с.224]. Покровительство всім віровизнанням без винятку вважав заслугою Кей- стутовича М.Коялович [955, т.І, с.12-13]; талантом правителя пояснювали від-

Молдови. За твердженням Мелхіседека, до цього спричинилися ворожнеча з боку Фотія і по­тяг Витаутаса до церковної унії. Головну ж роль відіграло те, що в умовах боротьби з Поль­щею Кейстутовичу був необхідний союз із Москвою; це й змусило його зрештою пожертву­вати своїм ставлеником [1529. с.123]. Гіпотезу про добровільне залишення Цамблаком мит­рополії прийняла частина дослідників, насамперед А.Яцимирський [1529, с.109, 123-124 і далі; 1837. с.2, 207, 219-221, 469-471; 1838, с.424; 1453, с.420, 428; 1331, с.48; 468. с.8; 1432, с.374].

Втім, не менша кількість істориків (М.Соколов, Н.Тихомиров, Є.Голубинський, М.Грушевський, П.Клепатський) поставилася до цієї гіпотези вельми скептично [433, с.56; 1549, с.196-199; 1631, с.143, 188; 1633, с.17; 1632, с.15; 531, с.383, 386-387, прим.1; 578, т.Ѵ, с.403-404, прим.1; 868, с.147, 154]. Були й ті, хто вагався із судженням стосовно даного пи­тання [782. т.П. с.217; 317, с.186; 1459. с.32, прим.2].

Точка зору Мелхіседека та Яцимирського, за поодинокими виключеннями [1552, с.ЗЗ: 1454, с.219], панувала в літературі радянської доби, так саме, як і в працях істориків-еміг- рантів [478, с.297; 841, с.344; 1236, с.166; 556, с.114; 549, с.307-309; 788, с.156-157]. Зустріча­ється вона й зараз [697, с.114; 1272. с.242], попри те, що її вже переконливо спростовано [1278, с.367; 1311, с.21; 1113, с.58; 1488, с.215].

сутність боротьби “елементів” у тодішній Литовсько-Руській державі Ї.Шаране- вич та В.Антонович [1760, с.433; 21, с.2].

Приблизно з 1860-х рр. у східнослов’янській литуаністиці стає помітним відхід від ідеалізованих оцінок політики Витаутаса стосовно русинів ВКЛ. Так, у пізніших працях змінив свій погляд М.Коялович, констатуючи початок роз­ходження між литовським і руським елементами. До цього він додав закид у “марному схилянні” вел. князя перед Заходом; згодом те саме повторив К.Бес- тужев-Рюмін [954, с.164; 956, с.14-15; 385, т.П, вып.1, с.37-38]. Останній, як і В.Антонович та С.Бершадський, вважав, що Витаутас помилився, обравши в якості опори етнічних литовців, а не русинів [278, с.155; 272, с. 157-158; 385, Т.ІІ, вып.1, с.37; 1333, с.97-98; 380, с.18; 1394, с.135-136, 423-424]. На “трагіч­ному” становищі вел. князя, який перебував поміж східними і західними цивілі- заційними впливами, наголошував І.Філевич [1680, №2, с.257]⁴³⁶.

Досить суперечливі оцінки доби правління Витаутаса зустрічаємо у М.Дашкевича. З одного боку, ним (як і А.Барбашевим) стверджується бажання вел. князя об’єднати підданих, незалежно від віровизнання [641, с.128; 316, с.9; 317, с.124], а часи його правління оголошені “апогеєм загальноруського зна­чення” ВКЛ [641, с.156]. В той же час, на погляд Дашкевича, Витаутаса непоко­їло можливе посилення православних. Історик твердив і про наявність поділу на “партії*” за етноконфесійною ознакою, що ставило під питання єдність дер­жави [641, с.128-129, 135-136].

На брак “симпатій” між Кейстутовичем та русинами, попри відсутність утисків стосовно останніх, вказали П.іванов та О.Єфименко [771, с.261-262; 722, с.89]. Вельми хитким вважав “національне” підгрунтя політики Витаутаса М.Грушевський, з огляду на те, що протеґована вел. князем литовська аристок­ратія, прагнучи більшої самостійності, одночасно намагалася зберегти зв’язок із Польщею [578, т.ІѴ, с.182; 584, с.134-135]⁴°⁷. З цим погоджувались М.Любавсь- кий, А.Прєсняков, В.Пічета [1131, с.4-5; 1429, т.П, вып.1, с.90; 1370, с.421]. При цьому перший констатував зростання ролі русинів як опори самостійності ВКЛ наприкінці правління Витаутаса, завдяки чому вони були “блискуче репрезен­товані” на Луцькому з’їзді 1429 і Вільнюському- 1430 рр. [1131, с.5]⁴³⁸.

Литовський дослідник А.Вольдемарас⁴⁵⁹ звернув увагу на те, що за часів Витаутаса йшлося про конфлікт інтересів литовського етносу (“племені”) та Литовської держави, який завершився легкою і повною перемогою других. Пи­тання ж про те, чи мала політика вел. князя національний характер, він вважав надто складним [506, с.160, 162]. Натомість польський історик В.Новодворсь- ^{[456] [457]}

215 кий був впевнений у тому, що діями Витаутаса рухали не національні, а держа­вні інтереси [1275, с.351].

Вищевикладене переконує, що й тут маємо виразний приклад поступової деміфологізації уявлень про етноконфесійні взаємини всередині BKJl (насампе­ред, як і в попередньому випадку, внаслідок залучення більш репрезентативної джерельної бази, а також послаблення дії ідеологічних настанов). Це в першу чергу стосується впливу Городельського привілею на становище православних. Спостерігаємо й один із загалом нечисленних у східнослов’янській литуаністи- ці прикладів, коли поділ дослідницьких поглядів значною мірою співпадав з національною (українською чи російською) приналежністю їхніх носіїв. Ідеться про визначення ступеню підтримки місцевим суспільством виокремлення Київ­ської митрополії в 1415 р. Загалом не буде перебільшенням стверджувати, що саме досліджуваній історіографічній добі належать основні досягнення в справі адекватного відтворення відповідних аспектів історичного минулого ВКЛ.