Литовська Русь за часів боротьби Швітріґайли і Жиґіма- нтаса І

Як відомо, по смерті Витаутаса (27 жовтня 1430 р.) вел. князем став най­молодший з Ольгердовичів - Швітріґайла. За свідченням орденського хроніста Конрада Бітшина, його одностайно обрала литовська і руська знать [157, s.494]^[460].

Першою проблемою, що виникає в зв’язку із цим, є наступна: ким був підготовлений і здійснений переворот 1432 р.? Докладну відповідь знаходимо лише в Яна Длугоша. За його свідченням, Йогайла і польські сенатори доручили організацію змови послу до ВКЛ, каштелянові серадзькому Вавжинцю Зарембі [172, t.V, s.443-444]. Ця кандидатура не була випадковою, з огляду на близь­кість Заремби до сина Жиґімантаса Михайлушки (Михайла, Миколаса). Таким чином, центральне місце польський хроніст відвів своїм співвітчизникам. За Длугошем пішов Бернард Ваповський [224, t.II, s. 162-163], а далі - й польські дослідники модерної доби. (Те, що ініціатива в подіях 1432 р. належала Йогайлі

й полякам, визнавалося і в орденських джерелах, і в “Хроніці Биховця” [99, с. 154]).

Природно, значний вплив польська традиція справила й на східнослов’ян­ські історіографії. Визнання за Польщею^[461] ініціативи чи, принаймні, дуже ве­ликої ролі в усуненні Швітрігайли від влади спостерігаємо у багатьох авторів від початку до останньої чверті XIX ст.: Й.Штріттера, Й.Сенковського, Н.Ус- трялова, І.Боричевського, С.Соловйова, М.Смирнова, М.Кояловича [1591, ч.Ш, сЛ 89-190; 1518, с.61-62; 4668, ч.І, с.307; 451, с.96; 419, с.57; 1568, №12, с.150- 151; 1559, kh.II,c.425; 1573, с.213; 1557, с.192, 194; 1538, с.34, 52, 61; 954, с.167- 168; 990, с.50; 982, с.76; 908, с.538].

Втім, уже на початку XIX ст. монополія подібних уявлень була поруше­на^[463]. Так, А.Коцебу висловив думку, згідно з якою переворот 1432 р. був пере­важно справою рук самих магнатів ВКЛ, хоча, безумовно, і з польською допо­могою [946, с.142]. Ця позиція була прийнята представниками ранньої литовсь­кої (чи протолитовської) історіографії Т.Нарбутом та Ю.Ярошевичем [2024, t,VII, s. 104-107; 1942, cz.I, s.55]; пізніше до неї долучився визначний польський історик М.Бобжиньський [400, т.І, с.235]. Некритично перейнявши у поляків негативне уявлення про Швітрігайлу як правителя і особистість^[464], дехто (Д.Бантиш-Каменський, згодом М.Костомаров у забороненій дисертації про це­рковну унію в Західній Русі) вважав, що в 1432 р. литовці і русини з допомогою Корони скинули ненависного “тирана” [311, с.43; 919, с.24]. Близькі до назва­них погляди висловив і К.Бестужев-Рюмін [385, т.П, вып.1, с.48].

В перші ж десятиліття XX ст. уявлення про провідну роль в усуненні від влади “незручного” вел. князя саме внутрішніх, а не зовнішніх сил починає пе­реважати, насамперед серед українських і білоруських вчених. Таке бачення подій обстоювали М.Грушевський, Б.Барвінський, А.Прєсняков, В.Пічета, М.Довнар-Запольський, І.Крип’якевич, К.Гуслистий, Г.Вернадський [578, τ.IV, с.201; 584, с.127, 135; 324, с.25-27; 1429, т.П, вып.1, с.132; 1369, с.610; 1370, с.365, 367; 1364, с.18; 1365, с.22; 1375, с.622-623; 672, с.64; 973, с.116; 628, вип.П, с.93-94; 478, с.305].

Треба визнати, що ця концепція також знаходить певне підґрунтя в дже­релах. Так, у листі Швітріґайли до лівонських рицарів, писаному в Полоцьку З вересня, тобто по гарячих слідах подій, про роль Польщі не згадується. Голо­вним винуватцем проголошується навіть не Жиґімантас, а князь Семен Івано­вич Гольшанський [191, bd.VΠI, №624, s.365]. Таким чином, доводиться конс­татувати, що бідність і суперечливість джерельних звісток не дає можливості для достатньо впевнених суджень стосовно розглянутого питання. Як вислови­вся свого часу М.Грушевський, “закулісова сторона сеї інтриги від нас в знач­ній мірі закрита” [578, т.ІѴ, с.200-201]⁴⁶⁶.

том" Швітрігайли виступив уже А.Коцебу; докладне спростування згаданої характеристики здійснив П.Клепатський [868, с.47-50].

Зупинимось принагідно й на питанні щодо особистих якостей іншого суперника - Жигімантаса. Більшість джерел, насамперед Длугош. наголошують на '’непомітності" його дотеперішнього життя. (Щоправда, Ваповський твердив, що Йогайла в 1430 р. на догоду ро­динним почуттям оминув Жигімантаса, наділеного ’’найблискучішими якостями’' [224. t.II. S. 107]). Такі оцінки довго не викликали сумніву: про "’нікчемність” молодшого Кейстутовича твердили Д.3убрицький. С.Соловйов та ін. [763. с.293-294; 1557. с.192; 782. т.П. с.269; 1232. с.363]. Хіба що В.Антонович побіжно визначив Жигімантаса як ’’особистість у вищій мірі оригінальну і різку" [272, с.179]; не відмовляв йому у здібностях Я.-К.Кохановський ∣1951. s.I99]. Найрішучіше проти традиційного погляду виступив Б.Барвінський, слушно зауважи­вши. що за правління Витаутаса існував лише один шлях, щоб виділитися, - боротися з ним. як робив це IJJ вітрі гай ла [324, с.11. 14]. На думку Барвінського. Жигімантас був ’’вмілим по­літиком’’ зі ’’школи Вітовта"; причиною його необрання була не ’’непомітність”, а спорідне­ність із покійним вел.

^4ω' Аналогічний погляд поділявся й А.Прохаскою та Л.Колянковським: останній вва­жав. що ініціатива в прагненні змінити владу могла виходити від колишніх соратників Вита­утаса. але реалізувати її виявилося можливим лише за діяльної допомоги Корони [2069. t.II. s.263: 1952, s.185: 1958. s.69]. Останнім часом близьку позицію в цьому питанні займають, зокрема. С.Думін та Б.Флоря [697. с.116-117: 1688. с.І76]. Заради справедливості варто за­значити. що в багатьох випадках досить важко визначитись, яким факторам - внутрішнім чи зовнішнім - надає першочергового значення той чи інший історик.

^4w, Такої ж думки був польський дослідник цієї доби А.Копистяньський [1972. s.79∣. Серед сучасних вітчизняних вчених такий підхід поділяється О.Русиною: вона слушно за-

Інша важлива проблема пов’язана з визначенням причин, які спонукали частину еліти Литовсько-Руської держави зі зброєю в руках виступити проти свого зверхника. Найбільш поширена точка зору має опертя в свідченнях Збіг- нєва Олєсницького [193, І.ХІІ, №204, р.289-291; 579, τ.V, кн.1, с.81-82]^{[465] [466], запо­зичених у свого патрона Длуґошем [172, t.V, s.444]. Згідно з ними, Швітрігайла щедро роздавав русинам уряди в державі, поставивши їх вище за литовців. Мо­жна згадати й про характеристику (“ Seismaticorum archiprinceps”), якою нагоро­див вел. князя один із сучасників [191, bd.VIII, №986, s.599].}

Згадані відомості навіть призвели частину істориків до хибних здогадів, нібито Швітрігайла (хрещений у католицтво в 1386 р. у Кракові разом зі своїм братом Йогайлою) у час, про який ідеться, сповідував православ’я^[467]. Такі твер­дження зустрічаємо у Д.Зубрицького, І.Боричевського, М.Смирнова^[468], М.Коя- ловича, М.Костомарова, архієпископа Макарія [763, с.207, 229, 268, 273, 286; 419, с.7-8; 1099, с.9-10; 1538, с.52; 954, с.156, 165, 167; 962, с.129, 137, 139; 927, с.32; 994, с.78; 1161, τ.V, c.338].

З часом, однак, ці уявлення зазнали критичного перегляду. Було, зокрема, звернено увагу на те, що склад ради за Швітріґайли не змінився кардинально порівняно з часами Витаутаса, і литовці складали значну її частину. Це засвід­чують, наприклад, їхні підписи під актом перемир’я з Польщею, ратифікованим 1 вересня 1431 р. у Чорторийську [447, с.131-135]^[470]. До того ж варто пам’ятати, що реляції про нібито упослідженість “римської віри” за правління Швітріґайли виходили в першу чергу від його суперника - Жигімантаса (протягом усього правління останнього).

Спочатку перегляд усталених стереотипів ішов обережно: так, М.Любав- ський в одній і тій самій праці то визнавав, що реального протегування русинів Швітрігайлою не було, то повертався до старого погляду щодо переваги, яку ні­бито мала тоді “Русь” [1135, с.66, 69-70, 165, 324]. На думку М.Грушевського, про якісь істотні переваги русинів у 1430-1432 рр. не може бути мови (вони отримали “коли не перевагу, то бодай рівновагу”); проте навіть зрівняння їх у правах з литовцями-католиками останні мусили вважати кривдою для себе [578, т.ІѴ, с.201-202, τ.V, с.452; 584, с.135]⁴⁷². З іншого боку, однак, український історик вказував на чисельну перевагу русинів у раді Швітрігайли [578, т.ІѴ, с. 188]- Толерантність Швітрігайли до католиків констатували й П.Клепатський та М.Владимирський-Буданов [868, с.49-50; 494, с.220-221]. На думку Й.Мали- новського, реальним досягненням цього часу для русинів ВКЛ стало фактичне невиконання обмежень, встановлених Городельським актом 1413 р.

Втім, попри очевидну невідповідність історичним реаліям поглядів щодо привілейованого становища руської знаті чи навіть “наступу” православних на католиків на початку 1430-х рр., зустрічаємо їх і пізніше, причому не тільки в нефахових працях [1463, ч.ІІ, вып.2, с.117-118; 1465, т.ІІ, с.136; 1035, с.27], а й у такого поважного дослідника, як В.Пічета [1369, с.610; 1365, с.22; 1359, c.88]^47j.

З розглянутим питанням тісно пов’язана проблема визначення сил, на які спиралися обидва суперники в боротьбі за великокнязівський стіл у Вільнюсі. Для сучасників це здавалося очевидним: вони вважали цю боротьбу етніч­ною⁴⁷⁴, підкреслюючи роль литовського елементу в заколоті Жигімантаса. (Ці­каво, що це знайшло відображення й у Конрада Бітшина [157, s.498]). Тодішнє бачення поділу сил всередині Литовсько-Руської держави найяскравіше висло­влене в литовсько-руських літописах: ⁱⁱJlumea взяли собе князем великим литов­ским великого князя Жыкгимонта Кестутьевича, брата рожоного Bumoemoeo- го, и посадили его на Вилни и на Троцзх..., и князи руские, и бояре, и вся земля посадили Швитрыгаила на Великом князстве Руском” [100, с.34, 57, 76, 141, 163, 189, 210, 231; 99, с. 154]. Це ж саме констатують і Ян Длуґош, і Мацей Стрийковський [172, t.V, s.443-444, 480; 216, t.II, s.186].

Таке уявлення (боротьба Литви проти Русі) було широко запозичене і представниками модерної історіографії. Серед них - С.Соловйов, Н.Молчанов- ський, М.Ясинський, В.Ключевський, а також польські історики К.Стадниць- кий, А.Левицький, В.Камєнецький [423, с.249; 1568, №12, с.149-150; 1573, ^{[471] [472] с.213; 2144, s.336; 1232, c.363; 1836, c.53; 1994, s.148-149, 155, 220. 238, 243; 1997, s.214; 875, τ.IIl. с.90-91; 874, с.118; 1946, s.272-274; 35, c.V]47∖ Побіжну згадку про “русько-польську війну” зустрічаємо у І.Шараневича [1760, с.386]. Вірний тенденції до фактичного ігнорування історичної ролі власне литовців, І.Філевич твердив про боротьбу Русі та Ордену проти Польщі [1682, с.66]. З огляду на вищевикладене, видається природним, що прибічників Швітрігайли визначали зазвичай як “руську” (чи “русько-православну”) партію [954, с. 165- 166; 62, KhXLVIII, с.68; 400, т.ї, с.235; 1503, с.568-569; 1506, с.14; 782, т.П, с.264; 1232, с.218, 369, 371, 373, 376; 722, с.90; 779, т.П, кн.2, с.1071, прим.4; 1679, с.ХХІХ; 345, с.28,30,37, 51; 687, с.107; 478, с.305][473] [474]. Наприклад, М.Даш- кевич вважав, що тоді мав місце перший сильний прояв литовсько-руського ан­тагонізму і, відповідно, “національного руського руху” [641, с.113, 138].}

Що ж до “партії*” Жигімантаса, то тут дефініції більш різноманітні, оскі­льки, як зазначалося, немає єдності думок щодо того, хто (“фронда” всередині BKJl чи поляки) був ініціатором заколоту 1 вересня. Тому поруч із формулю­ваннями “литовсько-католицька” чи “латино-литовська” [954, с.168; 962, с.138; 345, с.28, 30, 37, 51; 478, с.305], зустрічаємо й таке, як “литовсько-польська ка­толицька партія” (В.Антонович) [274, c.236]. На думку М.Смирнова, Жиґіман- тас “не мав нічого спільного ані з Литвою, ані з Руссю”; за його здогадом, на­віть більшість литовців не підтримувала нового вел. князя [1538, с.52, 61]. В де­яких працях популярного характеру відверто твердилося про “польську партію” [1783, c.V]^[475].

Такі підходи призвели частину дослідників до схильності буквально ро­зуміти наведений вище хрестоматійний пасаж литовсько-руських літописів що­до поділу ВКЛ на литовську і руську частини. Це, в свою чергу, дало декому підстави твердити, ніби метою подальшої боротьби Швітрігайли стало унеза- лежнення новопосталого “Великого князівства Руського”. Щоправда, вже Й.Турчинович, попри всі численні хиби і помилки своєї праці, слушно заува­жив, шо як Жигімантас, так і Швітрігайла вели боротьбу за опанування всієї Литовсько-Руської держави, тобто за ті землі, які на даний момент не визнавали владу того чи іншого з них [1650, с.106]. Але майже тоді ж І.Шараневич висло­вив припущення, згідно з яким Швітрігайла, спираючись нібито лише на руську частину своїх підданих, не міг розраховувати на володіння ВКЛ у тих самих межах, що його попередник Витаутас [1760, с.434]. Отже, метою Ольгердовича було відокремлення Русі від Литви. (Щоправда, в іншому місці тієї самої праці Шараневич визначає мету Швітріґайли зовсім інакше: як унезалежнення всього ВКЛ - і Литви, і Русі - від Польщі [1760. с.370, 433]).

Приписування Швітріґайлі “сепаратистських” намірів і пов’язана з цим віра в реальність Існування “Великого князівства Руського” зустрічаються в іс­торичній літературі протягом як досліджуваної доби [531, с.418, прим.2; 667, с.29, прим.4; 1167, с.43; 1429, Т.П, вып.1, с.141; 868, с.49-50], так і решти XX ст. [1723, с.80; 556, с.137; 1711, с.135-136; 501, с.152; 254, с.57, 68, 70; 505, с. 19; 1253, с.124; 1768, с. 123]. Дехто припускав навіть, що мало місце формальне проголошення Швітрігайли “великим князем руським” у Полоцьку [2028, s.43], а це місто визначалося в якості його столиці [1111, с.79; 254, с.61-62, 68].

Втім, видається, ближчі до істини ті, хто вважає, що ставкою в боротьбі 1432-1435 рр. була влада над усім ВКЛ. Такої думки дотримувалися А.Левиць- кий, МЛюбавський^[476], М.Грушевський, Б.Барвінський, О.Галецький [1994, s.l58; 1135, с.325; 578, τ.IV, с.204; 334, с.186; 1913, t.I, s.290, 293]^[477]. Цікаве спо­стереження належить Левицькому, підтриманому Галецьким. Вони звернули увагу на те, що навіть в уявленні литовсько-руських літописців поняття “Вели­кого князівства Руського” не охоплює всіх руських земель ВКЛ, обмежуючись лише білоруськими (Полоцькою, Вітебською і Смоленською); після їхньої втра­ти у 1436 р. титул “великого князя руського” переходить до Жиґімантаса [1994, s.275; 1917, s.l2]. Про це ж, хоча й з дещо інших позицій, ще раніше писав М.Грушевський: “Вся Біла Русь, отже, була страчена. Це було особливо тяжко: і з становища литовської державної традиції, і для Свитригайлових рахунків. На українські землі, хоч як вони були великі, в Литві все дивилися як на провінції анектовані, властивою ж державою були землі литовські й білоруські. Тепер і ті, й ці були для Свитриґайла страчені. Тому-то русько-литовський літописець, записавши піддання Полоцька й Вітебська, додає: “и нача князь великий Жеди- монт княжити на великом княжении на Литовськомь и на Рускомь”, - з Свитри- гайлом літописець від цього часу не рахується” [578, τ.IV, c.220]^4w,.

Повернемось, однак, до питання про “партії”, що підтримували Жиґіман­таса і Швітрігайлу після перевороту 1432 р. Ще А.Коцебу свого часу виступив проти дихотомії “Литва - Русь”, вказавши на значну кількість литовців у ото­ченні Швітріґайли [946, с.161]. Присутність і литовців, і русинів у обох таборах підкреслив І.Шараневич, визначаючи внаслідок цього дану війну і як “народну і релігійну”, і як “домову”, тобто громадянську, і навіть як “русько-польську”. про що вже згадувалося [1760, с.356, 370-374, 386, 432]. До характеристики вій­ни як громадянської^[478] (або “міжусобної*”) схилялися, наприклад, Д.Іловайсь- кий, Н.Молчановський [782, т.П, с.267; 1232, с.359].

Не отримало великого поширення в літературі трактування громадянської війни у BKJI як прояву суперництва двох гілок литовського великокнязівського роду - Ольгердовичів і Кейстутовичів. Так вважали Д.Зубрицький та Д.іловай- ський [763, с.296, прим.174; 782, т.П, c.273]; елемент династичної боротьби вба­чав тут В.Ключевський [875, т.Ш, с.90]^[479].

Чи не першим, хто здійснив спробу одночасно врахувати вплив і етноко- нфесійного, і соціального факторів на розподіл сил всередині BKJI у 1432-1435 рр., був В.Антонович. На його думку, руський етнічний елемент “зосередився” в групі князів, утворивши тим самим “руську удільно-федеративну партію”. “Литовська партія” натомість спиралася на “громадський, або демократичний принцип” [21, с.З; 272, с.174-175, 185-186]. Таким чином, Антонович вважав Швітріґайлу прихильником відновлення у ВКЛ “руського удільного ладу” [272, с.176; 274, с.235]^[480].

М.Дашкевич зауважив, хоча й без конкретизації, що “руська партія” сама по собі не була достатньо єдиною [641, с.138]. Також він обстоював участь у боротьбі “народу”, широких верств руського населення [641, с.146]^[481]. Припу­щення, що Швітріґайла, порівняно з Жигімантасом, міг бути “репрезентантом більш демократичних тенденцій”, побіжно висловив Н.Молчановський [1232, с.З 73]. Однак обґрунтовані тими виглядають позиції тих (переважно українсь­ких) дослідників, хто підкреслює “верхівковий характер” як самого перевороту, так і подальшої боротьби, пасивність народних мас [578, τ.IV, с.206; 447, с.129; 1390, с.140; 1488, с.111; 1478, с.9].

“Останнім захисником удільної системи” вважала Ольґердовича О.Єфи- менко [722, с.90-91, 93]; елементи “князівського сепаратизму” вбачали в моти­вах прибічників Швітріґайли В.Пічета, С.Томашівський, Д.Дорошенко [1370, с.364, 368; 1639, с.128, 133; 687, с.121]. Спроба канонізувати такий погляд була здійснена в 1930-х рр. і в українській радянській історіографії [1533, с.12]^[482].

Поступово, завдяки дедалі ґрунтовнішій розробці історії ВКЛ, вищеви- кладений погляд Коцебу здобував усе більше прихильників. Це помітно, на­приклад, у дискусії між М.Любавським і А.Ярушевичем. Останній, відстоюючи традиційне бачення подій 1430-х рр., наголошував на підтримці табором Швіт- рігайли не “сумнівної особи” свого провідника, а “ідеї православної Литви” [1830, с.29]. Заперечуючи це, Любавський слушно вказував на спрощеність і штучність подібного трактування внутрішньополітичної історії ВКЛ цієї доби: “В дійсності ми бачимо католиків, що йдуть рука в руку з православними, пра­вославних, що допомагають католикам, католиків, які борються один з одним, католиків литовців, що ненавидять поляків, і православних русинів, що гор­нуться до поляків, і т. ін.” [1140, с. 183, 189-190]⁴⁸⁶. (Щоправда, сам Любавський неодноразово відступав від задекларованої позиції, твердячи то про загальний рух русинів проти привілейованого становища литовців у державі [1144, с.27; 1135, с.70-71; 1137, с.68, 71], то про “князівську реакцію” проти гегемонії ли­товського панства [1135, c.90]).

Заперечували “чисто національний” характер боротьби 1430-х рр., попри спричинений нею територіальний поділ ВКЛ, М.Грушевський та Б.Барвінський [578, τ.IV, с.183, 193, 202, 204, 265, τ.V, c.49, τ.VI, с.392; 324, с.27]. На їхню ду­мку, тут діяли й особисті, й соціальні фактори. Вища аристократія ВКЛ, зокре­ма й литовсько-католицька, переважно підтримувала Швітріґайлу [578, τ.IV, с.206; 584, с.106; 324, с. 105-106]; за руськими князями йшло і місцеве боярст­во⁴⁸'. Що ж до середнього і дрібного литовського боярства, то воно опинилося в

прихильників унітарної держави і старої удільної системи” [502. с.448, 490, 492-493]; Швітрі- гайла ж підтримував “український та білоруський сепаратизм” [501, с. 152; 502. с.478]. Відно­влення ’‘старовини” вважає його метою і Д.Володіхін [254. с.67].

Гадаю, однак, що коротке і неспокійне господарювання Швітрігайли. в умовах перма­нентного конфлікту з Короною, не дає достатніх підстав для подібних далекосяжних виснов­ків. Будь-яке судження з цього приводу, безумовно, є лише гіпотетичним: проте цілком імо­вірно, що в інших, сприятливіших умовах молодший Ольгердович виступив би продовжува­чем внутрішньої політики Витаутаса.

^4X6 Дійсно, важливим фактором, часто набагато вагомішим за конфесійний, були ро­динні зв’язки. Так, православний князь литовського походження Іван Ольгімантович Голь- шанський був одним із найвірніших соратників Витаутаса; тож не дивно, що його син Семен став центральною фігурою в змові на користь молодшого Кейстутовича - Жигімантаса. До того ж дочка Івана Ольгімантовича Уляна була дружиною Витаутаса, а сам Семен Іванович доводився стриєм (дядьком з батьківського боку) Софії (Сонці) Гольшанській - четвертій дружині і матері дітей Йогайли. Від самого початку виступили проти Швітрігайли і сини Во­лодимира Ольгердовича - Олелько та Іван (хоча в проправославній, а згодом радянській іс- горіографіях перші двоє з них традиційно характеризувалися як провідники “руської”, а по­деколи й “промосковеької” партії. Хибне твердження, начебто Олелько був прибічником Швітрігайли. можна зустріти в історичній літературі досьогодні [1912. s.69t: 501. с. 157]). Це також цілком зрозуміло, як пригадати, що дружина Олелька (з сергщя 1417 р.) Анастасія була не тільки дочкою московського вел. князя Василя 1. а й онучкою Витаутаса, а отже, онуча- тоїо племінницею Жигімантаса.

^4X7 Д.Володіхін твердить, нібито М.Грушевський надавав “національному” фактору переважного значення [254. c.50J. Це. як бачимо, не відповідає дійсності; помилка Володіхіна пояснюється використанням ним замість IV тому “Історії України-Руси” стислого “Нарису таборі Жигімантаса, Б.Барвінський вважав, що вже невдовзі після перевороту відбувається “гравітування" литовської знаті до Швітрігайли [324, с. 106]. Як приклад він наводить змову, в якій брали участь католики - брати Явно і Рум- больд (відповідно воєвода тракайський і маршалок земський) [2136, s.28, 31], староста жемайтійський Кясгайла та ін.; в Лівонії про це стало відомо вже на початку листопада 1432 р. [191, bd.VIIl, №636, s.373]^48κ.

Оборонцем ‘‘національного" трактування громадянської війни виступив А.Вольдемарас. На його думку, може йтися лише про окремі винятки в обох та­борах, що не змінює загальної картини [506, с. 162-163]. З точки зору Вольдема- раса, Жигімантас був представником литовської “національної партії"; те ж, що частина литовських магнатів підтримувала Швітріґайлу, засвідчує, що дана партія вже вступила на шлях свого розпаду. 1430-і рр. були останнім актом бо­ротьби між литовцями і русинами, оскільки “небезпека асимілювання (литов­ців. - В.BJ шляхом культурного впливу з боку руської народності зникла в той момент, коли вікова боротьба східних і західних впливів у Литві вирішилася у 1386 р. безповоротно на користь західних" [506, с. 163-164, 170-171].

Проте тенденція до врахування комбінації соціальних і етноконфесійних факторів виявилася досить стійкою. Висловлені Грушевським і Барвінським по­гляди з даної проблеми переважно поділяли А.Прєсняков, В.Пічета, Й.Мали- новський [1429, т.ІІ, вып.1, с.132-133; 1370, с.364; 1365, с.24; 1194, ч.П, вып.і, с.96, вып.2, c.53]^{[483] [484] [485]. За С.Томащівським, на боці Швітрігайли перебувала “зру­шена литовська аристократія" [1639, с. 125].}

Ще більш рішучий розрив із традиційними уявленнями спостерігаємо на прикладі М.Довнара-Запольського. Він також вважав спрощенням бачення гро­мадянської війни як “національної*", тим більше - релігійної боротьби. Бік Шві- трігайли тримала аристократія, незалежно від етноконфесійної приналежності; “національний руський колорит” був лише поверховою ознакою цієї партії. До неї ж входило боярство руських областей, обійдене при наданні шляхетських привілеїв. За Жигімантаса виступали привілейовані бояри (переважно дрібні) центральної частини держави, служилий “демократичний елемент” [679, с.5; 667, с.64-71]. Відомо, що погляди Довнара-Запольського зазнали істотного впливу марксизму, зокрема, стосовно ролі соціально-економічних факторів у історії; годі не добачити прояву цього і в даному випадку. І в пізнішій праці (1926 р.) одним із фундаторів білоруської національної історіографії була ви- словлена практично та ж сама точка зору: в таборі Швітрігайли - литовська і руська аристократія, Жигімантаса - дрібне боярство власне Литви (Аукштайтії), Жемайтії та Підляшшя [672, с.64-65]^[486].

В 1910-х рр. нове (і, вважаю, найближче до істини) пояснення цим подіям запропонував ОТалецький. Бачення в них етноконфесійного конфлікту він ого­лосив поверховим, підкреслюючи натомість особистісні мотиви. Також було наголошено на відсутності принципових ідеологічних розходжень, що й полег­шило численні переходи (іноді кількаразові) з одного табору до іншого. Щодо “антиаристократичної” позиції Жигімантаса, Галецький поділяв погляд Анто­новича, згідно з яким вона проявилася тільки після остаточної перемоги Кейс- тутовича; лише титулована знать (князі) завжди у більшості тяжіла до Швітрі­гайли.

Що ж до літописного протиставлення “Литви” і “Русі”, то, на його пере­конання, ці терміни треба тлумачити не як етнічні чи релігійні, а політико- територіальні. “Литва” - це Велике князівство Литовське у вузькому значенні і Жемайтія, яка на той час ще не належала до областей-“анексів”. Останні ж (По­лоцька, Вітебська, Смоленська, Київська, Волинська землі), відносно слабко пов’язані з центром держави, звалися “Руссю”. Отже, боротьба точилася між привілейованим (внаслідок актів 1387 і особливо 1413 рр.) центром і неприві- лейованими “анексами”. Але це була внутрішня боротьба, яка не загрожувала їхнім відокремленням [1917, s.13-14, 19; 1926, s.7-8, 12; 1913, t.I, s.289-294]. (Ще В.Пічета кількома роками раніше за О.Галецького зауважив, що головною опорою Швітрігайли слугували “анекси” [1369, є.610]; втім, можна сумніватися, чи була його праця відома польському історику)^[487].

Як бачимо, попри все розмаїття позицій дослідників, переважна частина останніх поступово починає приділяти першочергову увагу політико-соціаль- ним факторам. Піддається сумніву також правомірність традиційного ототож-

нення етнічної та конфесійної приналежності, а отже, й тверджень про “націо­нально-релігійний” характер боротьби. Щоправда, таке її трактування можна зустріти в працях не тільки середини XIX [1538, с.51], а й початку XX ст. [868, с.49-50]. Проте дедалі більше істориків заперечувало взагалі наявність релігій­ного мотиву в громадянській війні 1430-х рр. [1429, Т.П, вып.1, с.132; 1639, с.ІЗЗ]^[488].

У зв’язку з цим знаходиться питання про сутність політики Жигімантаса І щодо русинів ВКЛ. Уже 27 вересня 1432 р. вел. князь надав привілей на магде­бурзьке право міщанам Вільнюса, зокрема й тим, що були "русское веры” [128, №3-4, с.2-6; 119, №216, с.435-436; 120, №2, с.1]. Проте незмірно більшу заціка­вленість і жвавіші дискусії в історичній літературі викликав інший привілей. Його було видано 15 жовтня того ж року в Гродні, одночасно з відновленням унії BKJI з Короною. Це зробили польські посли на чолі із З.Олєсницьким від імені Йогайли, який тоді перебував у Львові. Привілеєм було підтверджено на­дані досі литовській знаті права; при цьому останні було поширено й на русь­ких князів, бояр та шляхту. Зокрема, тепер литовські роди могли приймати ру­синів до своїх гербів [193, t.XIV, dod.№17, р.523-524]. За два тижні, ЗО жовтня, Йогайла надав привілей Луцькій землі; нею місцевому населенню було дарова­но ті права, якими користувалися відповідні верстви в Польщі. Окремо було обіцяно, що православних не змушуватимуть до переходу на латинство [9, ч.Ѵ, τ.l, №1, с.1-2; 193, t.II, №LXXXII, p.77-78; 447, с.137-138].

Щоправда, видані 1432 р. акти не відразу привернули до себе увагу; хіба що архієпископ Філарет зауважив, що відтоді православні користувалися сво­бодою віровизнання [1673, лер.ІП, с.80]. І.Філевич навіть спробував оголосити привілей від 15 жовтня “зухвалою містифікацією” поляків; втім, Ф.Леонтови- чем було вказано на безпідставність цього твердження [1059, 1908, №3, с.70-71, прим.2]. Проте на межі XIX і XX ст. цей документ опинився в центрі гострої дискусії. Вона насамперед стосувалася питання про правосильність привілею: адже польські посли скріпили його своїми підписами та печатками тимчасово, до підтвердження королем. Але про таку ратифікацію з боку Йогайли немає ві­домостей; тому вже Я.Каро висловив сумнів, чи мала вона місце взагалі [1867, th.IV, s.57-58]. Іншої думки щодо цього був А.Левицький: на його переконання, Йогайла затвердив привілей, і той вступив у силу [1994, s. 155-157, 240, 287-288; 1988а, s.160]. Левицького підтримала низка польських істориків (А.Прохаска, Ф.Пєкосіньський, Я.Якубовський), а також М.Любавський [2064, s.526; 2065, s.92; 2069, t.II, s.263; 2057, s.559; 2056, s.189, 191-192; 1135, с.75-77; 1824, №4,

с. 269-270, 272, 274, 277]^[489]. Піддав сумніву можливість ратифікації привілею

A. Малецький [2018, s.760-761 ]. Натомість ще один польський дослідник - В.Че- рмак - рішуче заперечив це, зауваживши, що маємо справу фактично лише з проектом [1886, s.356-371]. Так саме вважали А.Копистяньський, В.Біднов,

B. Камєнецький, О.Галецький [1972, s.85; 345, с.29; 1946, s.268; 1913, t.I, s.300, 302-304]^[490]. Погодився з Чермаком і М.Грушевський [606, с.18-19], проте зго­дом висловлювався щодо цього з обережністю [578, τ.IV, c.209, τ.V, с.49].

(Відповідно до своєї точки зору щодо чинності привілею 1432 р., гіпербо­лізував його значення А.Левицький [1994, s.155-157,240, 287-288; 1993, s.7-8], а за ним - Й.Малиновський та М.Василенко [1194, ч.П, вьш.2, с.53, 59; 1197, с.54; 467, с.826]. Навпаки, вважали його мінімальним В.Чермак та С.Кутшеба [1886, s.362-363, 368, 400-405; 1983, s.69]. “Компромісну” щодо цих крайнощів пози­цію займали А.Прохаска, М.Грушевський, Б.Барвінський [2099, s.644-646; 578,

т. ІѴ, с.208-209, 479, τ.V, с.49; 324, с.37-38; 334, с.186]).

Через півтора роки, 6 травня 1434 р. у Тракаї рівноправність русинів з лй-^ товцями була підтверджена самим Жигімантасом⁴⁹³ (щодо чинності цього акту сумнівів ні в кого не виникало). Цей привілей містив також обіцянку не карати без суду нікого зі звинувачених у злочині [193, t.XIV, dod.№22, р.529-531; 110/ τ.XV, №34, стб.71-75; 3, вып.1, №4, с.4-5; 18, №3, с.216-217]. Проте, як і у випа­дку з привілеєм від 15 жовтня 1432 р., звертало на себе увагу формулювання надання — ^principibus et boiaris tam Lilhvaniae, quam RuthenisⁱⁱZ отже, йшлося про етнічну^принаЗтежність, а не віровизнання^ [578, т.ІѴ, с.209; 1946, s.273]. Відповідно до цього, частина дослідників вважала, то обидва привілеї стосува­лися лише русинів-католиків. Одним із перших висловив таку думку Ф.Мари- сюк [1207, с.36]. Її підтримали ФЛеонтович, В.Пічета^[491] та P Лащенко [1059, 1908, №3, с.71-73, №6, с.246, 293, №7, с.36; 1369, с.611; 1370, с.367-368, 370, 374-375; 1365, с.24-25; 1359, с.89; 1375, с.22; 1037, с.200].

Більшість істориків твердила, однак, що дія привілеїв 1432 і 1434 рр. по­ширювалася й на православних. Симптоматично, що така візія була особливо популярна серед польських істориків: її дотримувалися АЛевицький, А.Проха- ска, В.Чермак, А.Малецький, С.Кутшеба [1994, s.155-157, 240, 287-288; 2106, s.544; 1542, с.71; 1886, s.376-377; 2018, s.758-760; 544, c.78; 1983, s.69]. Цю точ­ку зору поділяли М.Грушевський, МЛюбавський, В.Біднов, М.Владимирський- Буданов, С.Томашівський, В.Щербаков, пізніше - І.Левкович, Г.Вернадський та А.Хорошкевич [608, с.15; 578, т.ІѴ, с.265; 584, с. 159; 1135, с.75; 345, с.29-30, 32, 38, 40; 494, с.220; 1639, с.132, 136; 1789, с.143; 1043, с.67-68; 478, с.305-306; 1716, с.86]^[492]. За припущенням М.Присьолкова, про православних ішлося в то­му разі, якщо вони володіли землями в “корінній Литві” [1438, с. 109].

Неоднаково визначалися дослідники і щодо просторових меж дії привіле­їв 1432 і 1434 рр.; при цьому частина з них легко змінювала свої погляди. Так, МЛюбавський (підтриманий С.Кутшебою) спочатку вважав, що привілеї сто­сувалися русинів лише власне ВКЛ, хоча мали принципове значення і для всієї Литовсько-Руської держави [1135, с.76, 90, 166; 1148, с.66; 1983, s.69]. З цим обережно погодився М.Довнар-Запольський, висловивши непевність щодо при­вілею 1432 р. [681, с.7-8; 667, с.70, 662]. До них приєднався й ФЛеонтович [1059, 1908, №3, с.71-73. №6, с.246, 293, №7, с.36]. Проте в тому ж році остан­ній побіжно висловив здогад, згідно з яким привілеї поширювалися й на “апек­си” [1053, с.16-17]. В.Пічета, спочатку погодившись із Леонтовичем [1371, стб.227], згодом перейшов на позиції свого вчителя - Любавського [1365, с.24- 25; 1359, с.89]; кінець кінцем, однак, він повернувся до своїх первісних погля­дів [1384, с.392].

Тезу про те, що привілеї діяли на всій території Литовсько-Руської дер­жави, обстоювали також А.Прохаска та Б.Барвінський [2069, L∏, s.263; 334, с.186-187]. Докладно обґрунтував її О.Галецький. Він, як і Леонтович, вважав, що досліджувані акти мали на меті зрівняти права привілейованих верств “ане- ксів” та центральної частини держави; відповідно привілей 1434 р. оцінювався

229 ним у якості першого загальноземського [1919, s.182; 1917, s.22-23; 1926, s.74]. Згодом до близької точки зору схилився й Любавський [1137, c.66]'^,9x.

З текстів документів незрозуміло, чи зрівняння русинів з литовцями сто­сувалося права займати вищі уряди у власне ВКЛ, обмеженого в 1413 р. На ко­ристь того, що в 1430-х рр. дію Городельського привілею було скасовано, ви­словився І.Боричевський [419, с.89-90]. Д.Зубрицький та архієпископ Макарій звернули увагу на виданий 7 червня 1563 р. привілей Жигімантаса-Аугустаса. Вел. князь зазначав у ньому, що й до видання цього акту православні “здавна” користувалися правом займати вищі уряди в державі; з довірою до цього твер­дження поставилися й названі дослідники [761, с.20-21, прим.35; 1161, т.ІХ, с.58, 73, 78, 203, 211-212, 284, 345].

М.Дашкевич, навпаки, вказав на те, що відповідні статті привілею 1413 р. увійшли до загальноземських привілеїв 1529, 1547 і 1551 рр. Отже, вважав він, кінець дискримінації православних було покладено лише в 1563 р. [641, с.] 27]. Однак наприкінці XIX ст. оцінку Боричевського повторили А.Левицький [1994, s.287-288] та М.Любавський. На думку останнього, з 1430-х рр. обмеження по­літичних прав християн східного обряду перестали існувати. Проте залишалося незрозумілим, чому дискримінаційний щодо “схизматиків” XI параграф повто­рювався й подальшими привілеями вел. князів. Російським істориком було за­пропоноване наступне пояснення: з огляду на притаманну середньовічній свідо­мості пошану до “старовини”, при підтвердженнях старих актів їхні тексти, включно з уже нечинними нормами, копіювалися механічно, “за інерцією”. По­кликався Любавський і на згаданий привілей 1563 р. [1128, с.163, 168; 1135, с.76, 166, 352-354; 1139; 1148, с.64, 66].

Однак позиція Левицького та Любавського не зустріла підтримки. В дис­кусію з останнім вступив насамперед М.Довнар-Запольський, твердячи, що привілеї 1432 і 1434 рр. не скасували юридично встановлених у Городлі обме­жень. Таким чином, привілей 1413 р. діяв, без жодних вилучень, аж до видання “зрівнювапьних” актів 1563 і 1568 рр.; адже в противному випадку останні втрачали б сенс [681, с.8, 11-13, 26]. З аналогічними оцінками виступили В.Чер- мак, А.Прохаска, М.Грушевський, Б.Барвінський, В.Пічета [1886, s.376-393, 400, 404-405; 2099, s.644-646; 578, τ.IV, c.209, 265, τ.V, c.50, 453; 324, c.60, 106; 334, с. 186; 1369, c.611].

Така одностайна опозиція змусила Любавського переглянути свої погля­ди [1139, №3, с.130-131]. До цього спонукав і вихід у Кракові Vll тому академі­чного “Архіву правничої комісії”, який містив публікації автентичних текстів загальноземських привілеїв. Визнавши рацію за поглядами своїх критиків, Лю­бавський усе ж зауважив, що дискримінаційний пункт привілею 1413 р. стосу-

⁴⁹⁸ Її поділяють у наш час О.Русина, Г.Саганович [1475, c.95; 1*500, с.98]. Окрім вище- викладених, висловлювалися й інші погляди на дану проблему. Так. В.Камєнецький локалі­зував “Русь”, яка отримала згадані привілеї, між власне Литвою та Полоцькою і Вітебською землями [1946, s.276-277]; К.Гуслистий бачив у ній Чорну Русь [628. вип.П. c.96]. На думку Д.Володіхіна. в привілеї 1434 р. мало йтися лише про ті території, які тоді контролював Жи- гімантас [254, с.63].

вався православних як “схизматиків”. Однак у середині XV cτ.₅ з огляду на пра­гнення до церковної унії, такий погляд вже зникав; отже, відтепер обмеження стосувалися лише тих осіб “грецької віри”, які відкрито виступали з антиуній- них позицій [1131, с.4, 6, 8, 10]. (З таким трактуванням погодився й В.Пічета [1359, с.111 ]).

З тим, що акти 1432 і 1434 рр. не ліквідували обмежень щодо права обі­ймання урядів, і надалі погоджувалася більшість дослідників [494, с.220; 1983, s.69; 1917, s.23-24; 628, вип.П, с.96; 1043, с.67; 254, с.63; 977, с.114]. Виняток становить праця М.Василенка [468, с.4]; можливо, це пояснюється недостат­ньою обізнаністю в літературі питання. Що ж до скасованих у 1430-х рр. обме­жень особистих та майнових прав, то, на думку М.Грушевського та Б.Бучинсь- кого, вони вже реально не діяли на той час; отже, за русинами було визнане лише те, що вони і так мали фактично [606, с.19; 578, τ.IV, с.209; 448, с. 138-139, прим.2].

Абсолютна більшість авторів вважала, що шляхом надання аналізованих привілеїв Жигімантас та поляки бажали відвернути русинів від підтримки Шві- тріґайли; хіба що Д.Дорошенко пояснював це прагненням спертися на білору­сько-українське православне боярство в боротьбі з князівським сепаратизмом [687, с.121]. Втім, отримані результати оцінювалися неоднаково. За Б.Барвінсь- ким, ці дії не мали великого успіху [324, с.60, 106; 334, с. 186-187]; висловлюва­лися й протилежні думки [35, c.V; 973, с.116-117]^[499].

Зупинимось тепер на церковній політиці Швітрігайли та Жигімантаса. Пі­сля смерті Фотія (на початку липня 1431 р.) вел. князь вислав до Константино­поля свого кандидата на митрополію - смоленського єпископа Герасима. При­близно взимку 1432/3 рр. його було висвячено [100, с.34, 57, 76, 78, 106; 106, вып.І, с.40, вып.ІІ, с.43,126], і восени 1433 р. він повернувся до Смоленська.

Першим питанням, що викликало (і продовжує викликати) дискусії, є ви­значення меж компетенції Герасима. За свідченням Новгородського III літопи­су, це був “митрополит Московский и всея Pocuuⁿ \ аналогічні твердження зна­ходимо й у інших пам’ятках новгородського й псковського літописання [106, вып.І, с.41-42, вып.ІІ, с.128; 73, с.238; 53, с.163, 417, 473]. На користь цього мо­же промовляти й те, що в квітні 1434 р. він поставив у Смоленську новгородсь­ким архієпископом Євфимія її [73, с.238; 53, с.417; 54, с. 138; 86, стб.179; 135, с. 137; 100, с.121; 106, вып.І, с.42, вып.ІІ, с.129; 82, т.ХІІ, с.20; 68, с. 152]. З іншо­го боку, новгородське ж джерело (житіє Михайла Клопського) називає Гераси­ма “митрополитом Київським” [68, с.152].

Відповідно поділилися й погляди на це в модерній історіографії. Загаль- норуським митрополитом вважали Герасима митрополит Євгеній, архієпископ Макарій. Г.Карпов, П.Знаменський, Т.Барсов, Д.Іловайський, А.Левицький, А.Соболевський, М.Грушевський, Б.Барвінський, В.їконніков, А.Прєсняков [707, с.111; 1161, т.ІѴ, с.104, τ.VI, с.9, 23; 836, с. 144-145; 758, с.76; 339, с.414- 415: 782, τ.Il, c.234; 1736, т.ПІ, c.93; 1459, c.33; 1994, s.241; 1544, с.222; 578, т.Ѵ, с.404, 518; 324, с. 125; 779, Т.П, кн.1, с.525; 1432, с.394-395]; очевидно, до цього ж схилявся й С.Соловйов [1559, кн.ІІ, с.563]. Лише титул митрополита київсь­кого, а отже, владу над єпархіями ВКЛ визнавали за ним Н.Карамзін, Н.Поле­вой, М.Костомаров, А.Петрушевич, І.Шараневич, А.Нікітський (зазначивши, що сам Герасим вважав себе митрополитом “всієї Русі”), архієпископ Філарет, І.Чистович, !-!.Тихомиров, Є.Голубинський, Б.Бучинський, А.Шпаков, Н.Рож- ков [819, т.Ѵ, с.129, 152; 946, прил., с.31-33, 38; 1417, τ.V, с.412; 930, с.102, 377, 394; 1344, с.46; 1345, с. 16; 1760, с.371; 1270, с.118; 1673, пер.Ш, с.Ю; 1739, с.118; 1334, с.84; 352, с. 137; 1631,c.l44, 153, 188; 1633, с.17-18; 1632, с.!5; 1352, с.ЗЗ; 531, с.416-418, 420, прим.2; 450, T.LXXXV1II, с.18; 1784, с.9-11; 1463, ч.П, вьіп.2, с.103; 1465, т.П, с.134, т.ІІІ, с.127]^[500]. Відповідно дехто (наприклад, Т.Ба- рсов) вважав, що й тоді литовський уряд не прагнув церковного усамостійнен- ня; І.Шараневич та І.Чистович, навпаки, бачили в поставленні Герасима намір Ш вітрі гай ли утворити окрему митрополію.

(Деким із захисників “широкого” статусу Герасима були висловлені здо­гади, виразно продиктовані москвоцентричною візією історії. Так, Г.Карпов за­пропонував гіпотезу, згідно з якою Герасим був ставлеником не самого Швітрі- гайли, а його свояка Юрія Дмитровича, дядька й суперника московського вел. князя Василя II. Доказом мало слугувати те, що останнім уже тоді начебто об­стоювалася інша кандидатура - рязанського єпископа Йони [836, с. 145]. А.Прє- сняков пояснював перебування Герасима в Смоленську, а не Москві, тим, шо митрополит очікував перемоги в тамтешній боротьбі за владу все того ж Юрія Дмитровича [1432, c.395]).

Однією з обставин, що спростовують колись широко розповсюджений погляд на Швітріґайлу як захисника православ’я, є його спільні з Герасимом зу­силля навколо укладення церковної унії. Ситуація ускладнювалася тодішнім протистоянням між папою Євгенієм IV та Базельським собором (відбувався з 14 грудня 1431 по 16 травня 1444 рр.). Оскільки спочатку польський уряд тримав бік папи,- Швітріґайла звернувся до Базеля, обіцяючи привести православних до єдності з римо-католицькою церквою. Але в листопаді 1434 р. урядові кола ВКЛ та Корони визнали Базельський собор. Тоді Ольгердович перейшов до та­бору Євгенія IV^[501], продовжуючи запевняти у своїй із Герасимом схильності до унії церков; це продовжувалося й після фатальної для нього поразки 1435 р. під Вількомиром.

Переважною більшістю дослідників слушно визнається, що ці заходи Швітрігайли мали за мету перш за все привернути до себе симпатії проводу ка-: толицької церкви, а отже, були викликані політичними мотивами. Щоправда, подеколи пропонувалися й інші пояснення: так, А.Коцебу, захоплений “реабілі­тацією” Швітрігайли, шукав джерело його проунійної активності в особистому “благочесті” [946, с.208]. П.Клепатський відмовлявся впевнено судити про при­чини тяжіння Ольгердовича до церковної унії [868, c.49]³⁰². Частина істориків (Я.Каро, Д.Іловайський, А.Левицький, Б.Барвінський, К.Гуслистий) вважала, що заходи навколо унії прискорили поразку Швітрігайли в боротьбі з Жигіман- тасом та поляками [1867, th.IV, s.148; 782, т.ІІ, с.272; 1994, s.245, 248; 324, с.63, 82; 628, вип.ІІ, c.97]; заперечував це А.Прохаска [2094].

Значне зацікавлення викликали й трагічні обставини смерті Герасима. Наприкінці квітня 1435 р. смоленський намісник Юрій Бутрим викрив очолю­вану митрополитом змову; її учасники збиралися здати Смоленськ Жиґіманта- сові [185, s.364-367, №VI; 106, вып.І, с.43, вып.ІІ, c.45, 131; 74, с.209]. Герасима було ув’язнено, а 26 липня спалено у Вітебську [100, с.35, 58, 77-78, 107, 142, 164, 190, 211, 232; 99, с.155; 106, вып.І, с.43, вып.ІІ, с.45, 131; 74, с.209; 77, с.28].

Попри виразні свідчення джерел, довільні здогади щодо “справжніх” при­чин страти митрополита з’являлися віддавна. Траплялися відверті курйози, на кшталт твердження А.Рігельмана, начебто Герасим був спалений поляками (sic!) [1457, с.13]. Є.-С.Бандтке помилково твердив, нібито причиною гніву на митрополита було його поставлення без згоди Швітрігайли [310, с. 108]. До складнішої гіпотези вдався Й.Турчинович. За нею, і вел. князь, і митрополит були щирими “ревнителями православ’я”; стратою ж Герасима (як і імітацією прихильності до церковної унії) Швітріґайла сподівався забезпечити собі допо­могу з боку католиків [1650, с.110].

І.Шараневич припустив, що загибель Герасима пояснюється не зрадою, якої насправді нібито не було, а якимись церковними справами [1760, c.391]; як “невідомі” кваліфікував причини страти митрополита Д.Іловайський [782, т.ІІ, с.272]. На думку С.Смольки, Герасима було спалено, щоб його ревність у справі унії не відвернула русинів від Швітрігайли [2141, s.!9]. А.Левицький виступив із твердженням, що справа смерті митрополита пов’язана воєдино зі зрадою Швітріґайлі князів Олександра Носа і Федора Несвизького. їхньою спільною метою польський історик проголосив’об’єднання церков, а самого Герасима- “першим мучеником церковної унії на Русі” [1994, s.241, 244-247p⁰³. Втім, ще

^>02 Це цілком зрозуміло, оскільки названий дослідник продовжував триматися уявлен­ня про Швітрігайлу як захисника руської віри та національності [868, с.49-50].

Схожі здогади висловлювалися й пізніше. Так, на погляд Л.Колянковського, зрів­няння русинів у правах з литовцями привернуло до Жигімантаса їхні симпатії, що й знайшло вияв у діях Герасима, князів Носа і Несвизького [1952. s.203-205: 1958. s.76. 78]. І.Крип’яке- вич також вважав, що видання привілеїв 1432 і 1434 рр. послабило позиції Швітрігайли в ру­ських землях, бідповіддю став терор, складовою якого слід вважати cτpaτv митрополита [973. с.116-117].

В наш час Д.Володіхін. слідом за Смолькою, гадає, що до смерті митрополита могла призвести не зрада, а непопулярність обстоюваної ним церковної унії серед прибічників Швітрігайли. Це начебто змусило останнього змінити свої погляди і. доводячи це. пожертву­вати Герасимом [254. с.59-61. 118; 505. с.18].

М.Грушевський оцінив подібні припущення як “фантастичні”, з огляду на те, що активним прихильником унії церков був сам Швітріґайла і, отже, вона не могла призвести митрополита до трагічного кінця [578, τ.IV, с.218, прим.1]. Що ж стосується впливу страти Герасима на настрої русинів, то, наприклад, А.Са- пунов вважав, що ці дії не відштовхнули їх від колишнього вел. князя [1503, c.569]; протилежної думки щодо цього був Г.Вернадський [478, с.305-306].

Уявлення про церковну політику Жигімантаса суттєво спотворив одним зі своїх хибних тверджень історик XVII ст. А.Віюк-Коялович. За ним, у 1436 р., тобто на 43 роки раніше за Іспанію, в Польщі та Литві було запроваджено інкві­зицію [227, pars II, р. 169-170]. Цю легенду прийняв і спопуляризував Т.Нарбут [2024, LVII, s.2O5-2O6]^[502]. За ним її, як доказ “фанатизму” вел. князя, повторю­вали І.Боричевський, Й.Турчинович, М.Коялович, І.Чистович та ін. [419, c.81- 82; 1650, с.2О1, 293, прим.242; 955, т.І, с.14, 26; 954, с.169-170; 950, c.XLVI, прим.5, c.LII, прим.1; 1099, с.72; 1643, c.XVII; 1739, с.53].

Щоправда, вже на початку 1870-х рр. В.Васильєвський висловив сумнів у наявності суттєвих утисків християн східного обряду за правління Жигімантаса [473, с.22]. Можливо, це справило вплив на К.Бестужева-Рюміна, у якого зу­стрічаємо, поруч із традиційним на той час, аналогічне твердження [383, с.369; 385, т.П, вып.1, с.47-49]. Однак до початку XX ст. уявлення про тодішнє трагіч­не становище православ’я залишалося панівним. Переважно це стосується по­пулярних праць, але такої ж думки, наприклад, був М.Дашкевич [641, с.104- 105; 1698, с.96; 432, с.272; 433, с.61; 1333, с.120; 1649, с.48; 352, с.130; 1830, с.28; 1829, с.16; 855, с.48-49].

З тим, що православні зазнавали значних утисків від Жигімантаса, не по­годився МЛюбавський [1140, с.186; 1128, с.164; 1135, с.362]. Визнаючи існу­вання інквізиції, він здогадувався, що її діяльність була спрямована лише проти гуситів [1140, с.186]. Спростував легенду про інквізицію у ВКЛ часів Жигіман­таса Б.Барвінський [324, с.112-113; 328]^[503]. Він також наголосив на тому, що немає підстав вважати Кейстутовича ворогом Русі та православ’я; навпаки, про­тягом усього правління він давав свідчення своєї прихильності до них. Доказом цього український історик вважав численні привілеї вел. князя (Вільнюсу 1432 р., загальноземський 1434, а також надані окремим руським землям). До того ж, на його думку, не варто гіперболізувати й католицьку ревність Жигімантаса [324, с.ЗО, 59-60, 112, 116]. Попередником Барвінського тут виступив М.Дов- нар-Запольський, який наголошував на релігійній “індиферентності” обох супе­рників у боротьбі за владу над ВКЛ [667, с.66]. Дещо незрозумілу характерис­тику (“приятель “псьої віри хлопської’ ”) дав Жигімантасові С.Томашівський [1639, с.125].

Варто зазначити, однак, що стереотипні звинувачення вел. князя у “фана­тизмі” репродукувалися й надалі. Цього помилкового твердження не уникли, наприклад, Н.Рожков, М.Владимирський-Буданов, В.Ластовський [1463, ч.ІІ, вып.2, с.118; 1465, т.И, с.136; 493, вып.ѴІ, 1907, с.56; 1035, с.27; 437, с.88-89]^[504].

Дедалі ґрунтовніше дослідження даної доби спричинило й суттєву ево­люцію поглядів щодо ставлення Жиґімантаса до церковної унії. Голослівні ви­значення вел. князя в якості “фанатичного поборника Флорентійської унії” [1739, c.54]³°^[505] поступово відходять у минуле. Навпаки, А.Левицький вказував на скептицизм Жиґімантаса щодо унійної справи; він навіть вважав, що саме розходженнями в даному питанні могла бути спричинена напруженість у взає­минах вел. князя з митрополитом Ісидором [1997, s.218-219, 222]. Така оцінка була сприйнята й українськими істориками - Ф.Марисюком, Б.Бучинським [1206, с.10; 450, τ.LXXXV, с.22]. (М.Грушевський, щоправда, висловив сумнів щодо дійсної причини натягнутих стосунків Жиґімантаса з Ісидором [578, τ.V, с.520, прим.1]). За Б.Барвінським, обережне (хоча й не вороже) ставлення вел. князя до унії церков, з урахуванням позиції русинів ВКЛ та московського уря­ду, було “дуже мудрим”. Жиґімантас мав тоді досить важливіших справ; до то­го ж активність в унійному питанні не була для нього політично доцільною [324,c.82, 112, 116; 506, с.186].

Деякі розбіжності в оцінках стосувалися й фактичного перебігу боротьби 1430-х рр. між “партіями” Жиґімантаса та Швітрігайли. (Принагідно буде окре­слено, хоча б побіжно, її основні події). Як уже згадувалося, змова Явна і Рум­больда проти нового зверхника ВКЛ поліпшила становище Швітріґайли. Проте 8 грудня 1432 р. під Ошмянами війська Ольґердовича, попри отримані від Твері підкріплення, зазнали поразки [191, bd.VIII, №645, s.378, №647, s.379; 100, с.34, 57, 76, 106-107, 141, 163, 189, 210, 231; 99^c.l54; 84, стб.489; 106, вып.І, с.40, вып.П, с.43, 127]. Щоправда, А.Коцебу та Й.Сенковський вважали, що Швітрі- гайла в дійсності не програв цю битву [946, с.163; 1518, c.62]; сумнів у перемозі Жиґімантаса висловив і Д.Зубрицький [763, с.306, 309, прим. 182]. Проте пізні­ше подібних тверджень уже не зустрічаємо. Різні погляди висловлювалися й щодо автентичності булли Євгенія IV від 1 січня 1433 р., якою колишні піддані Швітріґайли звільнювалися від даної йому присяги [153, tl, №ХХХІІ, s.30-31].

Значно погіршило позиції Жиґімантаса повернення князя Олександра Іва­новича Носа, намісника Луцька, під зверхність Швітріґайли на початку квітня 1433 р. [212, t.∏, №1661, s.150]^[506]. Літній же похід останнього в землі власне ВКЛ поставив нового вел. князя в критичне становище; лише з кінця осені той спромігся.на більш активні дії. Що до тодішніх настроїв у Жемайтії, то, на дум­ку Б.Барвінського, тамтешнє населення тримало бік Жиґімантаса [324, c.50]; навпаки, на його спроби прихилити жемайтів до себе вказав М.Любавський

235 [1 135, с.82]. Проте в будь-якому разі спроби польських урядових кіл примирити суперників зустрічали непохитну опозицію з боку Кейстутовича.

1434 р. був позначений для Швітрігайли істотними невдачами. Як уже згадувалося вище, у серпні Олександр Ніс на якийсь час піддав Луцьк владі Жигімантаса [1-91,.bd.VIII, №855, s.501]. 14 вересня князь Федір Несвизький, доти один із найенергійніших захисників справи Швітрігайли на Поділлі, склав присягу Короні, а в 1435 р. підтвердив її. Причиною цього був виставлений конфлікт Федора зі своїм дотеперішнім зверхником [127, №XVI-XVII, с. 18-20; 109, №71-72, сЛ 29-133; 2066, s.243-245]. (А.Прохаска висловив здогад, згідно з яким зміна політичної орієнтації князя була спричинена “унійними настроями” зем’ян Поділля [2066, s.243]). Проте вже навесні 1436 р. Луцьк, Крем’янець і Східне Поділля знову перебували під контролем Ольгердовича [212, t.il, №1733,s.l67].

Злам у боротьбі кузенів спричинила битва під Вількомиром на р. Швенті (Святій) 1 вересня 1435 р. Армія Швітрігайли зазнала тут нищівної поразки від об’єднаних сил Жигімантаса, очолюваних його сином Михайлушкою, і поляків [100, с.35, 58, 77-78, 107, 142, 164, 190, 211, 232; 99, с.155; 106, вып.І, с.43, вып.ІІ, с.45, 131-132]. Її масштаби засвідчує загибель союзника Швітрігайли, лі­вонського магістра Франке фон Керскорфа; до полону нібито потрапили 42 ли­товсько-руські князі. Ольґердович був змушений рятуватися втечею до Поло­цька. Одразу після цього намісник Смоленська Юрій Бутрим (той самий, що викрив зраду Герасима) здав місто [100, с.58, 77, 107, 143, 190; 99, с.155; 212, t.II, №1731, 1733, s.167; 191, bd.VIII, №998, s.609-610]. Тож не дивно, що важ­ливість наслідків Вількомирської битви є загальновизнаною в літературі; зда­ється, єдиним, хто чомусь заперечував це, був М.Смирнов [1538, с.35].

Спроба Жигімантаса негайно розвинути успіх, захопивши Полоцьк і Ві­тебськ, не вдалася. Проте влітку наступного, 1436 р. ці міста, “не чюя соби по­мочи ниотколе”, визнали його владу. Після цього литовсько-руський літопи­сець переносить титул “великого князя руського” зі Швітрігайли на Жигіманта­са: “Нача князь велики Жикгимонть княжити на великому княжении на Ли- пювъскомъ и Рускомъ” [100, c.58, 77, 108,143, 164, 190, 211, 232; 99, с.155]. Про оцінки даного факту в літературі йшлося вище; принагідно варто згадати про погляди щодо того, які саме землі були головною “базою” боротьби молодшого з Ольґердовичів. М.Грушевський вказував на те, що в українських землях, окрім Волині, основна соціальна опора Швітрігайли - князівсько-панська верс­тва - була надто слабкою; це й визначило кінцевий результат боротьби [578, т.ІѴ, с.220]. Так саме й П.Клепатський вважав, що сили колишнього вел. князя зосереджувалися переважно на північних, тобто білоруських територіях [868, с.45]^[509].

У вересні 1437 р. війська Жигімантаса здійснили невдалу спробу заволо­діти Луцьком і Києвом [191, bd.IX, №227, s.135]. В січні ж 1439 р. лучани самі визнали зверхність Кейстутовича [191, bd.IX, №414, s.286]. Що стосується Киє­ва, то будь-яких вказівок на його тодішню долю немає. В літературі, однак, під впливом праць К.Стадницького і особливо АЛевицького закріпилася думка, що це місто перейшло під владу Жигімантаса приблизно одночасно з Луцьком [2144, s.362-363; 1994, s.281, 358, prz.38; 1057, с.185; 1135, с.89; 1167, с.43; 1824, №6, c.286]; П.Клепаїський датував цю подію 1438-1440 рр. [868, с.51].

За відсутності джерельного підґрунтя, вкрай різноманітні здогади було висловлено щодо того, чи мав Швітріґайла якісь володіння в руських землях ВКЛ на час смерті свого суперника, тобто на початку 1440 р. Так, А.Коцебу приписував йому владу над значною частиною Русі [946, с.229], М.Петров - над Волинню [1333, с. 118]. Навпаки, АЛевицький доводив, що Швітріґайла вже втратив усі свої землі; щонайбільше, за ним могла залишатися якась части­на Поділля [1994, s.281-283, 358, prz.38, 359, prz.42]. З тим, що цей князь нічого не мав у литовській частині Русі, погоджувалися М.Грушевський, Б.Барвінсь- кий, Л.Колянковський, К.Гуслистий [578, τ.IV, с.226, 480-481; 324, с.81; 1952, s.214; 628, вип.ІІ, с.97-98]. За МЛюбавським, Швітріґайла міг ще зберігати за собою Крем’янець і Східне Поділля [1135, с.89]; щодо останнього з ним пого­дився В.Пічета [1370, c.37O]^2,1°.

Нарешті, низку відмінних думок було висловлено у спробах пояснити по­разку Швітріґайли. Поширеним було підкреслювання його особистих якостей. Так вважав, наприклад, В.Антонович [274, c.236]; як “незручного політика” ха­рактеризував Ольґердовича Д.Дорошенко [687, с.107]. М.Дашкевич додавав до цього брак єдності всередині гаданої “руської партії*”; проте остаточно резуль­тат змагань було визначено зовнішнім втручанням [641, с.ПЗ, 138]. Навпаки, Д.Іловайський закидав Швітрігайлі надмірні сподівання на зовнішньополітичні союзи, а не внутрішні сили [782, т.ІІ, с.272].

Надзвичайно велику увагу в літературі привернули питання, пов’язані з вбивством Жигімантаса змовниками 20 березня 1440 р., у вербну неділю. Ця подія відбилася у великій кількості джерел: у литовсько-руському та великору­ському (новгородському, псковському та тверському) літописанні, у польських хроністів (Длуґоша, Мєховського, Ваповського, Бєльського, Стрийковського) та ін. [159, р.448; 100, с.60, 77, 109, 121, 143, 164, 190, 211, 232; 99, сЛ 56; 172, t.V, s.574-575; 50, сЛ 04; 224, t.II, s.326; 156, t.I, s.651; 216, t.II, s.202-204; 147, s.237; 53, c.420; 86, стб.181-182; 106, вып.І, с.44, вып.П, c.46, 133; 84, стб.491; 80, с.107; 71, с.354-355]. Хоча ці оповідання дуже різняться за докладністю і мають численні відмінності в деталях³”, в деяких ключових моментах вони більш-

^?,° Нещодавно тезу про “колосальні володіння" Швітрігайли в українських землях ви­сунув Д.Володіхін [254, с.68]. Навпаки, цілком відмовляє в них Ольгердовичу О.Русина [1488. с. 116].

⁴¹ Наприклад, безпосередніми учасниками вбивства називаються то князь Іван Чор- торийський [172. t.V. s.574: 50. с. 104; 224, t.∏, s.326; 216. t.ll, s.203]. то його брат Олександр [99. с. 156: 80. с.107]. то вони обидва [53. с.420; 82. т.ХІІ. c.30∣.

менш узгоджуються. Насамперед це стосується мотивів замаху. Так, про жорс­токість вел. князя стосовно знаті свідчать і Длуґош, і “Хроніка Биховця” (“sil- пуіе okrutenstwa czynilpoddanym swoim, a zwlaszcza nad rozajem Szlacheckim,..., nad wsimi kniazety у paniety у rozaiem Szlacheckim wsich zeml Litowskich, Ruskichy Zomoytskichⁿ) [172, t.V, s.574-575; 99, с. 155]. Це ж підтверджують Новгородсь­кий 1 літопис та літопис Авраамки: “... сей бе князь лют и немилостив и сереб­ролюбив паче человек, и много князей литовьскых погуби, и иныя истопи, а ины погуби мечем, а панев и земъскых людей не мало без милосердия изгуби” [53, с.420; 86. стб.181-182; 82, т.ХІІ, с.30].

Безпосереднім поштовхом до вбивства, за “Хронікою Биховця”, стало бажання Жигімантаса винищити шляхту на скликаному з цією метою сеймі: “... у on ze okajannik kniaz welikij Zygimont ne nasytylsia zlosty swoiey у myslil w sercu swoiem po diawolu nauczeniju, kako by wes rozay szlachecki pohubity у krow ich rozlity, a podnesty rozay chlopski, psiu krow” [99, c.l55]. Коли про це стало відо­мо, постала змова з метою вбити вел. князя; очолили змовників воєвода віль­нюський Йонас Дауґірдас (Ян Довгірд) та тракайський - Петро Лелюш [99, с.156]. Чутки, що в змові брали участь майже всі литовсько-руські пани, пере­дають Длуґош [172, t.V, s.575] та літопис Рачиньського (“з волею всих панов и князей литовских”) [100, с. 164].

Дещо відмінно розставлено акценти щодо етноконфесійної приналежнос­ті вбивць вел. князя. Часто наголошується на руському походженні Чорторий- ських (які насправді були Ґедиміновичами). Так, у сучасних події записках, складених у Плоцьку, зазначено, що Жигімантас “per quendam ducem Czerturey- sky Ruthenum interemptus in castro illoⁿ [159, p.448]. Длугош акцентує увагу на “руському роді” Чорторийського [172, t.V, s.574], Ваповський - на його право­слав’ї [224, t.II, s.326]. (Щоправда, в той же час і Длуґошем, і Бєльським вказа­но, що співучасниками були й інші “литовці й русини” [172, t.V, s.574; 156, t.I, s.651]). Значно пізніше, у 1525 р., Альбертас Ґоштаутас твердив, що аналізовані події (як і “змова князів” 1481 р., і повстання М.Глинського) являли рух русинів [146, t.VII, KaXXXVI, р.268-269]. Відповідно до цього, і в модерній історіогра­фії йшлося про змову то “руських князів” [1559, кн.ІІ, с.426; 400, т.І, с.244; 687, с.107], то “литовських панів” [1463, ч.П, вып.2, с.63; 1465, т.І, с.273, т.П, с.124].

Таким чином, згадані джерельні свідчення, вкупі з безсумнівною участю поляків у приході Жигімантаса до влади, давали значний простір для здогадів щодо причин змови 1440 р. В якості такої віддавна вказувалося на жорстокість вел. князя щодо аристократії. Цікаво, що в російській історіографії це, з цілком зрозумілих мотивів, було підкреслено вже М.Щербатовим [1797, τ.IV, ч.І, с.498]. Такої ж думки були Й.Штріттер та Є.-С.Бандтке [1591, ч.Ш, с.199-200; 310, c.35]; висловлювалася вона й надалі [1266, с.99; 1559, кн.ІІ, с.426; 1573, с.213; 1557, с.194; 857, с.29]. Одночасно Н.Устрялов, а за ним С.Соловйов, Л.Крушинський, І.Каманін вказали, що не меншу роль відіграло невдоволення всіх станів BKJI поступками Жигімантаса Польщі [1668, ч.І, с.308; 1568, №12, с.150-151; 982, с.77; 818, с.166]. К.Стадницький вагався, чи має йтися про обу­рення підданих рішенням господаря відступити Короні Західне Поділля (а по смерті - й Волинь), чи про реакцію русинів проти зростання впливів литовців- католиків [2144, s.295].

Не знаючи привілею 1434 р., І.Шараневич на підставі “Хроніки Биховця” твердив, нібито Жигімантас бажав, “у дусі” Городельського акту, зрівняння прав магнатів і дрібної шляхти за польськими зразками. Вел. князь був охарак­теризований Шараневичем як “народний батько”, щиро доброзичливий до ниж­чих станів. Проте безпосереднім поштовхом до вбивства Жигімантаса дослід­ник визначив усе ж побоювання за самостійність BKJI [1760, с.403, 405]. У при­хильне ставлення цього правителя до простолюду і вороже - до панів вірив і Ф.Чарнецький [1726, с.63]. Польський дослідник Ю.Бартошевич здогадувався навіть про якісь великі плани Жигімантаса щодо обмеження сваволі аристокра­тії, проводячи паралель з аналогічними діями кардинала Рішельє [1854, s.842]. (Втім, Б.Барвінський небезпідставно назвав це припущення “фантазією” [324, c.liθ]).

Отже, “соціальне” пояснення витоків змови проти Жигімантаса дістало значного поширення. Однак, як зазначалося, важливо з’ясувати, відколи полі­тика вел. князя набуває згаданих “популістських” рис. Уже В.Антонович вису­нув припущення, згідно з яким лінія поведінки Жигімантаса, яку він обрав після своєї перемоги, була неочікуваною і для його прибічників: він “намагався роз­винути громадські засади під керівництвом великого князя, на зразок устрою давньої Литви” [272, с.180-181]. Ймовірно, під впливом ідей Антоновича, які висловлювалися ним в університетських викладах з історії ВКЛ, оцінку Кейс- тутовичаяк “демагога” відстоювали й інші київські історики. Так, Н.Молчанов- ський вбачав “крутий поворот” наприкінці життя вел. князя: намагання обме­жити права аристократії, “спертися на масу” [1232, c.374]; аналогічне твер­дження зустрічаємо у Й.Малиновського [1194, ч.П, вып.1, с.99-100].

Як бачимо, довгий час спроб пояснити змову дією “національного” фак­тору не спостерігалося. На ворожості до Жигімантаса обох народів наголошу­вав, наприклад, Д.Зубрицький [763, с.329]. Одним із перших звинуватив у смер­ті вел. князя “руську партію” видатний польський історик Ю.Шуйський [2154, s.69]. Серед східнослов’янських дослідників ця версія мала певний резонанс. Так, реакцією православної Русі на гаданий католицький фанатизм Жигімантаса оголосив аналізовані події М.Дашкевич. Безпосередніми виконавцями замаху, на його думку, були волинські та подільські бояри з “партії Чорторийського” [641, с.138]. Такий погляд протягом 1880-90-х рр. отримав певне поширення, щоправда, виключно в популярних та нефахових працях [844, с.39; 1649, с.48; 467, с.820; 1830, с.ЗО]. Справедливій критиці піддав його Б.Барвінський, нага­давши, що ініціаторами змови “Хроніка Биховця” називає литовців-католиків Даугірдаса й Лелюша [324, с.112-1 ІЗ]^[512].

Визнаючи, як і Устрялов, загальне невдоволення у ВКЛ поступками Жи­гімантаса полякам, Д.Іловайський визначав головною причиною змови 1440 р. реакцію на політику вел. князя з боку аристократії (як литовської, так і руської) [782, Т.П, с.273-275]. Так саме вважав М.Любавський [1140, с.185-186; 1135, с.93-94, 167; 1137, с.68]. М.Грушевський та Б.Барвінський зауважили, що Жигі- мантас шукав підтримки у середнього боярства і навіть нижчих станів внаслі­док очевидного нахилу знаті до Швітрігайли. Це не засвідчує, однак, ані його принципової ворожості до неї, ані “демократичних’⁴ тенденцій. Тираном для аристократії Кейстутович став вимушено (при цьому не дотримувалася дана в привілеї 1434 р. обіцянка не вдаватися до кари без суду). Отже, саме конфлікт з останньою спричинив фатальні для Жиґімантаса наслідки [578, т.ІѴ, с.205-206, 229-230, т.VI, с.359; 584, с.136; 324, с.106-107,110-114]⁵¹’.

Розвинувши цю тезу, А.Прєсняков та М.Владимирський-Буданов, як ви­дається, пішли задалеко, проводячи паралель між діями Жиґімантаса та політи­кою Івана IV (відповідно до традиційного уявлення про її “антибоярську” спря­мованість) [1429, т.П, вип.1, с.134; 494, с.224-225]⁵¹⁴. Однак у тій же праці Пре­сняков, як і Грушевський, визнав, що про дійсну “демократичність” політики вел. князя важко судити. Змову ж мало викликати невдоволення обох таборів у ВКЛ: прихильників самостійності - відмовою від Поділля, “полонофілів” - не­участю в боротьбі Польщі з Лівонією [1429, т.П, вып.1, с. 138-139]. “Комбінова­ну” версію, близьку до устряловської, послідовно обстоював В.Пічета. Ключо­вими факторами він вважав тиранічні нахили Жигімантаса, його опертя на дрі­бну шляхту та поступки полякам [1369, с.613; 1370, с.370; 1371, стб.225; 1365, с.26; 1359, с.89; 1390, с.140]. Погляд, згідно з яким реакція аристократії (неза­лежно від етноконфесійної приналежності) на урядову політику являє єдино можливу причину змови 1440 р., обстоювали Й.Малиновський, А.Вольдемарас, М.Довнар-Запольський⁵¹⁵ та ін. [1194, ч.П, вьш.1, с.100; 506, с.171; 672, с.65; 401, с.53; 628, вип.П, с.99]⁵’⁶.

Численними були здогади щодо можливої ролі (активної чи пасивної) в цих подіях Швітрігайли. За свідченням “Хроніки Биховця”, змова мала на меті повернення Ольґердовичу великокнязівського столу [99, с.156]. Справою його “партії” визнавав вбивство Жигімантаса А.Коцебу [946, с.232]. “Натхненником” змови вважав Швітрігайлу А.Мосбах [2023, s.44]. Надалі подібну думку обсто­ювали ДЛловайський, А.Левицький, Ф.Леонтович, М.Любавський, М.Довнар- Запольський, А.Копистяньський, ВЛастовський, А.Прєсняков, ВЛипинський

^5Ь Б.Барвінським було здійснено й критичний огляд літератури даного питання [324. с.111-113].

^5.4 Близького погляду в наш час дотримується О.Русина [1478, с.12].

^5.5 При цьому він робив наголос і на “особистій безтактності” Кейстутовича [681. с.5]. “Авторитарність” правління останнього подеколи підкреслюється й зараз [802, с.99].

^5.6 Цей погляд переважає й надалі, аж досьогодні [1809, с. 144; 478, с.320; 697, с.117: 740. с.142]. Щоправда, у 1928 р. К.Ходиницький зауважив, що оповідь “Хроніки Биховця” відображає позиції не магнатів, а литовсько-руської шляхти XVI ст.; отже, вона не дає під­став для суджень стосовно соціальної політики Жиґімантаса [1871, s.94, 102-103]. З цим по­годився В.Чамярицький [1723, с.179]. О.Русина висловила сумнів, чи була змова проти Жи­гімантаса справою всієї литовсько-руської аристократії. їй належить також оригінальний здо­гад. що версія “Хроніки Биховця” мала на меті реабілітацію князів Чорторийських [1472, с.48-49].

[782, τ.Il, c.273, 275; 1994, s.283; 1057, с.260, прим.4; 1135, с.95; 667, с.68, прим.4; 1972, s.103; 1035, с.27; 1429, Т.П, вып.1, с. 134; 1091, с.207]. Не виклю­чав такої можливості МТрушевський [578, τ.IV, c.230]; на погляд О.Галецько- го, в змові брали участь різні групи магнатів, але частина їх точно діяла в інте­ресах Швітрігайли [1921, s.6]⁵¹⁷.

Безумовно, історія дослідження громадянської війни 1430-х рр. у Литов­сько-Руській державі являє найбільш показовий приклад поступового відходу східнослов’янської литуайістики від традиційно-проправославних стереотипів і, як наслідок, від спрощеного тлумачення згаданих подій як боротьби “русько- православної” та “литовсько-католицької*” (або взагалі “пропольсько’і”) партій, очолюваних відповідно Швітрігайлою та Жигімантасом. Істотних змін зазнали уявлення щодо релігійної політики обох вел. князів. Дедалі більша увага (особ­ливо з кінця XIX ст.) приділялася врахуванню соціальних та особистісних чин­ників, які впливали на формування персонального складу обох ворогуючих та­борів. Підгрунтям же цих досягнень стало докладне відтворення фактичного перебігу згаданих подій, на базі найширшого залучення джерельного матеріалу. (Слід зазначити, втім, що більша заслуга в цьому належить польським дослід­никам, насамперед А.Левицькому).