“Руська" політика Казімераса. “Змова князів" 1481 р.
Події, шо розгорнулися всередині BKJI після вбивства Жиґімантаса, дещо відмінно висвітлено в джерелах. У новгородському літописанні зображено ідилічну картину: “... вся же земля Литовъская и грады Руския избраша собе князя великого Казимира королевича, Ягайлова сына, и посадиша в Випне на великом княжении, тихо и безмятежно” [53, с.420; 86, стб.182; 82, т.ХП, с.ЗО].
Краще поінформований Ян Длуґош (а за ним - Бернард Ваповський) твердить, що тоді місцевий панівний клас поділився на “партії*” прибічників Владислава III, Михайлушки та Швітрігайли [172, t.V, s.575-576; 224, t.∏, s.334-339]. Литовсько-руські літописи також засвідчують, що по смерті молодшого Кейстутовича “бысть метежъ великъ в Литовъскои земли” [100, с.60, 77, 109, 143, 164-165, 190, 211, 232; 99, с. 156-160]. Зрештою, провідні литовські пани (Ґоштаутаси, Кясгайли, Радвіли) та князь Юрій Семенович Гольшанський підтримали кандидатуру Казімераса, і 29 червня 1440 р. його було проголошено вел. князем.В літературі пропонувалося неоднакове тлумачення соціально-політичного підґрунтя цього “партійного” поділу. За помилковим твердженням І.Шаране-
47 Те, що вбивство Жигімантаса було вчинене в інтересах Швітрігайли. визнавалося й пізніше [1043. с.69; 794. с.67]. Спочатку погодившись із таким поглядом [1488. с.118]. О.Русина зараз піддає його сумніву [1472, с.48].
вича, Казімераса було обрано “народним сонмом” [1760, с.405]. В.Антонович вважав, що на момент смерті Жигімантаса обидві партії (литовська “демократична” та руська “князівська”) були виснажені довгою боротьбою; як наслідок, на противагу обом ним постає “третя сила” - “зем’янська” партія. їй дослідник приписував тяжіння до Польщі і висунення кандидатури Казімераса. Сюди Антонович зараховував не тільки Ґоштаутасів та Радвіл, але навіть князів Голь- шанських [21, с.З; 272, с.183]518.
(Щоправда, зазначав він, пізніше перетворення “зем’ян” на магнатів солідаризувало їх з князями в прагненні до обмеження великокнязівської влади і самостійності BKJI [272, с.194]).М.Довнар-Запольський вважав молодшого Яґайловича кандидатурою литовсько-руських аристократичних кіл, тоді як дрібні бояри-шляхта мусили підтримувати сина свого покійного покровителя - Михайлушку [667, c.63, 68]519. (Пізніше білоруський історик оголосив Казімераса ставлеником партії, яка прагнула повної самостійності BKJI [672, c.96]). За оцінкою О.Єфименко, новий вел. князь не репрезентував жодної партії [722, с.92]. А.Пресняков вбачав у обранні Казімераса результат компромісу між “крайніми автономістами” та прибічниками унії з Короною [1429, т.П, вып.1, с.139]. Основні вимоги, якими керувалися “потентати” при його виборі, за оцінкою В.Пічети, зводилися до двох: захищати державну самостійність і не бути ворогом магнатства [1370, с.371; 1365, с.26]520.
На думку М.Любавського, підтриманого А.Прєсняковим, при обранні господаря в 1440 ρ., на відміну від 1430, були репрезентовані лише землі власне ВКЛ. Що ж до “анексів”, то вони не брали в цьому участі [1135, с. 104-105, 167; 1139, №3, с.151; 1429, Т.П, вып.1, с.141]. Саме ця обставина, вважав Любавсь- кий, викликала сепаратистські рухи в деяких землях Литовсько-Руської держави. (Йдеться про повстання у Смоленську та в Жемайтії; тоді ж Волинь була зайнята Швітрігайлою, а Підляшшя окуповане Мазовією). Любавський трактував це як продовження змагань русинів проти литовської гегемонії. Взагалі ж, як видається, ним дещо гіперболізований ступінь тогочасного сепаратизму; це ж спостерігаємо у М.Максимейка, Ф.Леонтовича, В.Пічети [1144, с.27; 1135, с. 104-108; 1167, с.43; 1059, 1908, №3, с.74; 1060, с.139; 1369, с.615], а пізніше - в радянській історичній літературі [690, с.99].
Особливу дослідницьку увагу, природно, привернули події 1440 р. у Смоленську. Місцевий намісник Андрій Сакович одразу ж по смерті Жигімантаса привів населення до присяги на вірність новому господареві, хто б не був ним обраний.
Проте незабаром, 30 березня, “черныя люди, кузнеци, кожемяки, пе-48 Тут бачимо яскравий приклад притаманного Антоновичу ‘‘великого, навіть надмірного нахилу до синтезу і схематизації”, констатованого М.Грушевським [565, с.4].
Про те, що за Михайлушку виступали пани, зобов'язані своїм становищем його батькові. а також Жемайтія. писав Длугош.
К.Гуслистий так визначав розподіл по партіях, перелічених Длугошем: руські князі та боярство підтримували Швітрігайлу, литовська шляхта - Михайлушку. литовські ж пани - частково Казімераса. частково його старшого брата [628, вип.ІІ. с.99]. На гадку М.Сидора. молодшого Яґайловича привели до влади “пани-католики” [1523. с. 146]. решевники, мясьники, котельники” підняли повстання. Наміснику та боярам вдалося придушити його, проте тієї ж ночі вони залишили місто. Повсталі запросили до себе князя Андрія Дмитровича дорогобузького, а згодом - онука Альґірдаса Юрія Лугвеновича мстиславського [100, с.60, 77-78, 109, 143, 165, 190-191, 211, 232-233; 99, с.158][513]. Відновити литовську владу над Смоленською землею вдалося лише під час другого походу, очоленого особисто Казіме- расом [99, с.158].
В літературі було» запропоновано і “соціальну’', і “національну’’ версії тлумачення цих подій. На самому початку XIX ст. Д.Мурзакевич поєднав їх, твердячи про рух проти “литовського шляхетства” [1243, с.138-139]. Інший історик Смоленська, П.Нікітін, зауважив, що причиною повстання було невдоволення намісником, проте про кінцеву мету джерела не повідомляють; як і його попередник, він згадує лише про “литовських бояр”, забуваючи про власне смоленських [1266, с.99-100].
На соціальному протистоянні між народом та боярами, відповідно до джерел, робив наголос Й.Турчинович [1650, с.112]. Д.іловайський, навпаки, трактував це як рух смольнян за “самобутність” [782, т.П, c.278]. На думку С.Смольки, “революція” в місті являла боротьбу “литовської” і “московсько?’ партій, причому перша була репрезентована боярством [2141, s.53].
“Окремий прояв загальної реакції білоруських земель проти панування Литви”, обумовлений “релігійно-національною” і соціальною урядовою політикою, бачив у смоленському повстанні МЛюбавський [1145, с.134].М.Довнар-Запольський припустив, що події в Смоленську являли рух переважаючого тут дрібного боярства; так саме він розцінював тогочасні заворушення в Жемайтії та на Підляшші [667, c.69]. Не вірив у соціальний характер повстання Ф.Леонтович. Підкреслення того факту, що Юрія Луґвеновича підтримувала частина “черні”, очевидно, свідчить про надання дослідником першорядного значення особистісним факторам [1048, с.238, 243]. Наполягаючи на невдоволенні смольнян як Саковичем, так і центральною владою ВКЛ, С.Піса- рєв приписував “черні” намір встановити владу “руського православного уряду” [1351, с.72; 1352, с.32]. Г.Бугославський вважав, що “народна партія”, до якої входило все населення міста, крім бояр, була невдоволена й існуючим “польським” (sic!) ладом, і литовською зверхністю. Її метою було унезалежнення Смоленська і відновлення ролі віча [436, с.181-184; 437, с.43-44]. Проте більшість авторів (зокрема, МЛсинський, П.Голубовський, Д.Багалій, О.Грушевсь- кий) все ж обстоювали соціальну природу руху 1440 р. [1836, с.59-60; 535, с.ЗЗ 1-332; 1282, с.235-236; 303, с.395; 616, с.6].
За радянської доби з критикою “національно-православної теорії” Мурза- кевича виступив В.Богданов. На його переконання, має йтися не про етнічну чи конфесійну, а класову боротьбу [401]. (Трохи раніше той самий погляд висловив В.Щербаков [1789, c.90]). Цікаво, що це сталося в середині 30-х рр., тобто тоді, коли власне марксистська методологія, затаврована як “вульгарний соціологізм”, уже виразно поступалася місцем успадкованим від традиційної російської історіографії (і дещо модернізованим) концепціям[514] [515]. Значну увагу в літературі було приділено литовсько-руським взаєминам початку правління Казімераса. Оскільки фактичного матеріалу для суджень з цього приводу обмаль, маємо справу переважно з довільними гіпотезами. В якості доказу поліпшення литовсько-руських взаємин багато хто називав надання Казімерасом (а фактично - регентською радою на чолі з Йонасом Ґоштаутасом) Волині Швітріґайлі та Київщини - Олелькові Володимировичу. Великою поступкою русинам з боку литовського уряду вважав утворення (чи відновлення) цих князівств В.Антонович. Символічним, за його оцінкою, було надання Києва “дуайєнові” гаданої “руської партії” Олельку; потім цю роль нібито успадкував Семен Олелькович. За припущенням Антоновича, від цієї ж “партії” переважно виходили пропозиції обрати Семена вел. князем (1456 і 1461 рр.) [278, с.156; 272, с.194; 274, с.237-239][516]. Він вважав також, що загально- земським привілеєм 1447 р. скасовувалися обмеження стосовно русинів, запроваджені в Городлі [282, с.270]. П.Куліш так саме гадав, що за правління Ягай- ловича дискримінаційні положення привілею 1413 р. стали “мертвою літерою” [996, т.1, с.8]. Теза про існування “русько-православної партії” Олелька й Семена52> отримала широке визнання. Так вважали, наприклад, Д.іловайський, Ф.Леонто- вич, І.Каманін, М.Грушевський, О.Єфименко, Б.Бучинський [335, ч.ІѴ, с.63-64; 782, т.ІІ, с.286-287; 1057, с.148, прим.4; 814, с.78; 578, т.ІѴ, с.234-235, 247, 266; 722, с.94; 450, τ.LXXXV, с.32]. Дехто з авторів взагалі.мінімізував значення власне литовців у цю добу. Так, М.Костомаров твердив, що після Альгірдаса і Йогайли вони повернулися “в тісне коло свого нерухомого побуту”, втративши історичну роль [929, с.8, 77]. Про зменшення активної участі литовців в історії BKJl від середини XV ст., їхній відхід на другий план писали В.Антонович, М.Дашкевич, С.Бершадський [272, с.186; 641, с.148-149; 380, с.17-18]. За твердженням (дуже далеким від дійсності) М.Владимирського-Буданова, “незабаром після Городенської (Гродненської. - В.В.) унії ми вже не бачимо жодного сліду литовської національності в державних діячах”; відтепер триває протистояння Русі не з Литвою, а з Польщею [494, с.220]. Зростання політичної ролі русинів у державі внаслідок попередньої боротьби з литовцями, а також перехід уряду до “примирливої*” політи- 245 ки щодо своїх православних підданих констатував В.Пічета [1370, с.425; 1364, с.19]. На думку А.Вольдемараса, після 1440 р. спостерігається посилений розпад литовської “національної партії”, засвідчений розмаїттям поглядів щодо кандидатури наступника Жигімантаса [172, t.V,^ s.575-576]. Однією з причин цього він вбачав утрату такої опори литовського етнічного елементу, яким були Кейстутовичі. Відтоді прагнення литовської аристократії мати окремого господаря являло захист не “національних”, а державних інтересів; отже, “національна” партія перетворюється на “державницьку” [506, с.171, 173-174]. М.Любавський, навпаки, звернув увагу на те, що рада Казімераса складалася переважно з литовських панів. Втім, він зазначив, що причину цього слід шукати не в етноконфесійній приналежності; просто литовська магнатерія була багатшою, а отже, впливовішою [1135, с.361-362]. Очевидно, поділяв цю думку й А.Прєсняков [1429, т.П, вып.1, с.209][528]. Погоджуючись із зауваженням Лю- бавського щодо персонального складу Панів-ради тих часів, М.Грушевський визначив литовсько-руські взаємини початку господарювання Казімераса як “ілюзію національної гармонії” [578, т.ІѴ, с.265-268; 584, с.136]. Сильним ударом для “руської князівської парті?’ В.Антонович, а за ним М.Дашкевич та П.Клепатський вважали ліквідацію Київського князівства у 1471 р. Втім, це ще не знаменувало остаточної поразки, оскільки, на їхній погляд, “змову князів” 1481 р. і повстання під проводом М.Глинського слід розглядати як прояви того ж “руського національного руху” [274, с.240; 641, с. 153; 868, с.60]. Б.Бучинський буквально приймав звістку Длугоша про загострення литовсько-руських взаємин внаслідок подій 1471 р. навколо Києва [172, t.VI, S-514-515; 450, т.ХС, с.6-7, 13][529]. Окремо варто зупинитися на обставинах тодішнього релігійного життя. Істотну зміну поглядів дослідників спостерігаємо навколо такого дражливого питання, як вплив на литовсько-руські взаємини укладеної 6 липня 1439 р. Флорентійської церковної унії. Насамперед, існує дві традиції щодо сприйняття русинами BKJT цієї події і, зокрема, ставлення до її ініціатора - митрополита Ісидора. Останній, повертаючись із собору, на початку лютого 1441 р. прибув до Києва [371, с.304-305]. За твердженням пізнього Густинського літопису, кияни не прийняли митрополита-уніата і вигнали його з міста [71, с.355]. Однак відоме й інше, значно більш вірогідне джерело, що стосується цих подій. Ідеться про грамоту київського князя Олелька Володимировича від 5 лютого 1441 р., дану ним “господину отцу своєму" Ісидору як підтвердження стосовно митрополичої вотчини [1, №259, с.488]. Історик церковної унії Н.Бантиш-Каменський поставився з довірою до повідомлення Густинського літопису [312, с.13]; згодом те саме зробив архієпископ Філарет [1673, пер.Ш, с.11]. Натомість Н.Карамзін, митрополит Євге- ній, М.Костомаров вірили в те, що Ісидора було прийнято в Києві [819, τ.V, с.346, прим.306; 707, с.112; 919, с.32]. З огляду на протиріччя між джерельними звістками, утримався від судження щодо реакції киян на приїзд Ісидора !.Остроумов [1285, c.205-206]; його позицію поділяли М.Коялович та архієпископ Макарій [955, т.І, с.15; 1161,τ.V, с.365]. Відсутність єдиного погляду в літературі на вищезгадані події спостерігаємо й надалі, !!окликаючись на грамоту Олелька Ісидорові, можливість вигнання митрополита з Києва заперечував К.Стадницький [2144, s. 139-140]. Протилежної думки, природно, був В.Антонович, оскільки інакше руйнувалася б його концепція існування “русько-православної партії” з центром у Києві. Тож він обстоював визначну роль, що начебто належала київському князеві взагалі у невдачі Флорентійської унії у BKJI [272, с.206; 274, с.237, 260]. Про невизнання Ісидора в Києві пізніше твердили М.Петров, Ф.Папе [1333, с.131; 2036, s.24-25]. Однак у цілому з кінця XIX ст. більшістю дослідників (І.Малишевським, М.Ва- силенком, А.Шпаковим, М.Грушевським, Б.Бучинським, П.Клепатським) було визнано, що кияни прийняли його [1440, c.XLIX; 467, с.826; 1784, с.105-106; 578, τ.V, с.525, прим.1; 446, кн.ІѴ, с.102-103; 868, с.154-155]. Є.Голубинський висловив здогад (очевидно, слушний), що при цьому йшлося про Ісидора як митрополита, але не кардинала та легата [531, с.450-451]. Б.Бучинський зауважив, що останнього підтримали Олелько Володимирович, Юрій Лугвенович, а також Волинь і Києво-Печерська лавра [450, τ.LXXXV, с.33-34, 41, τ.LXXXVI, с.14][530]. Що стосується ставлення до власне Флорентійської унії, то І.Шараневич вказав на її визнання більшістю православних єпископів BKJI [1760, с.402]. Про відсутність спротиву та “байдуже” ставлення до унії твердив А.Попов [1424, с.328]. Так вважав і М.Любавський [J137, с.73]. За оцінками М.Грушевського та П.Клепатського, в руських землях ВКЛ не відчувалося ані співчуття, ані опози- ції рішенням собору [578, τ.V, с.405, 524-525,527; 868, с.148][531]. З часом і традиційне для проправославної історіографії уявлення, нібито церковна унія 1439 р. однозначно підтримувалася литовським та польським урядами [518, с.445; 1451, с.13], було спростоване. Зокрема, дослідники звернули увагу на те, що унія постала на Ферраро-Флорентійському соборі, тобто була справою “партії” Євгенія IV. Проте уряд ВКЛ та вільнюський єпископ Мацей (1421-1455) були прибічниками протилежного табору - Базельського собору і Фелікса V, а тому поставилися до унії неприхильно. Такі настрої в середовищі католицької ієрархії ВКЛ і Корони пояснювалися й тим, що для неї церковне з’єднання було невигідне. Литовські та польські достойники визнали Євгенія IV і Флорентійський собор у 1441/2 рр., але не квапилися з унійною справою. Остаточна перемога цього папи в 1447 р. (і визнання його Казімерасом) сталася запізно для того, щоб чимось зарадити унії. До того ж від самого початку увагу від неї відвертали вбивство Жиґімантаса в Литві і заклопотаність коронами Чехії та Угорщини - в Польщі. На вищевикладені обставини вказав уже !.Остроумов [1285, с.205], а пізніше - ще низка дослідників, зокрема й польських (А.Левицький, Є.Голубинський, В.Чермак, Ф.Папе, Б.Бучинський, Б.Флоря) [1997, s.234-238; 531, с.448-450; 1886, s.381; 2036, s.25; 450, τ.LXXXV, с.32-33, 40; 446, kh.IV, с.103-104, 116-117; 1689, с.40]. Наступне питання пов’язане зі ставленням литовського уряду до московського ставленика на митрополичому столі (з грудня 1448 р.) Йони. 31 січня 1451 р. у Вільнюсі його було визнано Казімерасом із Панами-радою [1, №42, с.85-86, №260, с.489; НО, т.ѴІ, №67-68, стб.563-567; 111, т.І, №29, с.139-140]. Не виключено, що це сталося не без впливу Швітрігайли та Олелька. С.Солов- йов пояснював визнання Йони тодішньою ворожнечею Литви та Польщі і, отже, потребою ВКЛ у мирі з Москвою [1559, кн.ІІ, с.566]. (Роль Йони у литовсько-московському погодженні, дійсно, засвідчена джерелами [111, т.І, №61, с.206-207]). Проте за кілька років по тому ситуація змінилася. Ісидор, що зберігав за собою митрополичий титул і після виїзду за межі Русі, зрікся його в серпні 1457 р. 21 липня наступного року папа Калліст III призначив на це місце учня Ісидо- ра грека Григорія [78, с.167-169,319-320]; про це ж ішлося в буллі його наступника Пія II (Енеа Сільвіо Пікколоміні) від 11 вересня 1458 р. Нового митрополита було висвячено уніатським патріархом Григорієм III Маммасом. Його визнали 8 православних єпископів ВКЛ, тобто всі, окрім Євфимія чернігівського і брянського[532], що втік до Москви у 1464 р. [ЗО, №13, с.12; 110, т.ѴІ, №88, стб.657-670; 111, вып.І, №52, с.189-190; 93, с. 186]. (Щоправда, зустрічалися й хибні твердження, начебто майже всі єпископи не визнали Григорія [1333, с. 132]). Є.Голубинський та Б.Бучинський вважали, що на той час самі ієрархи вже хотіли мати окремого від Москви митрополита [531, с.505; 450, τ.LXXXVI, с.20]. Що до М.Любавського, то він гадав, що події 1458 р. спричинили литовсько-руське протистояння [1135, с. 124-125]. Незабаром Григорій зав’язав контакти з Константинополем задля свого визнання з боку православної ієрархії. 18 лютого 1467 р. вселенський патріарх Діонісій І визнав його митрополитом “всієї Русі” (“толко бы тот один был митрополит истинный правый на всей Руской земли”\ відлучивши при цьому Філіппа І московського як “розкольника” [HO, τ.IV, с.235, 270, т.ѴІ, №100, стб.711-712; 15, прил.№52, с. 145-147]. (Варто зауважити, що Діонісій був учнем Марка ефесського, одного з найзатятіших ворогів церковної унії). Гостру полеміку викликало послання наступника Григорія (який помер взимку 1472/3 рр.), кандидата на митрополію Мисаїла до папи Сікста IV від 14 березня 1476 р. [9, ч.І, τ.VΠ, с. 199-231]. У ньому в багатослівних, але далеких від конкретики виразах ішлося про церковну єдність, поруч із скаргами на утиски з боку католиків. Проте на довіру до цього документу вплинуло те, що його знайшов і подав для затвердження вільнюському магістрату не хто інший, як Іпатій Потій. Православні одразу ж оголосили послання фальсифікатом; така точка зору панувала протягом двох з половиною століть, перейшовши до модерної історіографії (Г.Кониський, митрополит Євгеній, М.Костомаров, Д.Зубри- цький) [707, с.115-116; 919, с.37; 761, с.6, прим.7]. Протилежної точки зору були репрезентанти польської та литовської історіографій - Є.-С.Бандтке, Т.Нар- бут [310, т.П, с.109; 2024, LVIII, s.205-206][533]. З ними погодився Й.Турчинович [1650, c.201], а незабаром - і М.Коялович [955, т.І, с.19» 21]. Поступово саме цей погляд стає панівним у східнослов’янських історіографіях; автентичність послання Мисаїла була визнана архієпископом Макарієм, А.Петрушевичем, І.Малишевським, І.Чистовичем, М.Любавським, М.Грушевським, А.Прєсняко- вим та ін. [1099, с.77; 1161, т.ІХ, с.43-46, 101, 129; 1347; 1344, c.CXLIΠ-CLl; 1440, c.XLIX; 1739, с.137; 1830, с.37-39; 1140, с.188; 1131, с.9; 578, τ.V, с.409, 532-535, т.ѴІ, с.353, 561; 1463, ч.П, вып.2, с.118; 1465, т.П, с.137; 1429, т.П, вып.1, с.157; 468, с.24]. Подеколи зустрічався й старий погляд на послання як на фальсифікат [473, с.58; 110, τ.IV, прим.9, с.9; 9, ч.І, τ.VΠ, с.ХІІІ]; за здогадом Б.Бучинського, зразком для нього мав бути лист митрополита Йосифа Болгари- новича до Александра VI від 20 серпня 1500 р. [446, кн.Ѵ, с.61, кн.ѴІ, с.9; 445, с.36,39][534]. Повертаючись до “національних” взаємин у ВКЛ, варто перш за все пригадати знамениту дискусію 1479 р. між Казімерасом і Панами-радою, про яку повідомляє Длуґош. Господар звернувся до литовсько-руських магнатів з порадою утриматися від ведення війни з Москвою без допомоги Польщі. Зокрема, Казімерас зробив наголос на ненадійності русинів ВКЛ, які нібито готові допомогти ворогові [172, t.VI, s.658]. Мало хто з дослідників, як російських, так і польських, не згадував про це на підтвердження антагонізму між литовцями і русинами. Однак А.Прохаска та Б.Бучинський виступили проти перебільшення значення цієї інформації [2110, s.305; 448, с.155]; як і М.Грушевський, останній вважав, що у звістці Длугоша слід вбачати прояв “польського патріотизму” [578, т.ІѴ, с.273, прим.1; 450, т.ХС, с.8][535]. Надзвичайно велику увагу дослідників привернула т. зв. “змова князів” 1481 р?36, в якій взяли участь Михайло Олелькович, Іван Юрійович Гольшансь- кий та Федір Іванович Більський. Про її викриття перед Великоднем (тобто 22 квітня 1481 р.) повідомляв воєвода хелмський у листі до Ґданська від 20 травня [193, LXIV, №296гр.321-322]. ЗО серпня 1481 р. Олельковича та Гольшанського було страчено у Вільнюсі; Більському ж вдалося втекти до Москви. Стислі повідомлення про ці події містяться в джерелах литовсько-руського, польського, великоруського та німецького походження [193, LXIV, №296, р.321-322; 186, р. 304-305; 168, s.687, 743; 146, LVII, №XXXVI, р.268-269; 31, ч.ХѴ, №VI.l, c.26, №Ѵ1.2, с.30, №VI.4, c.41; 78, c.35, 233; 94, c.329; 97, с.152; 80, с.213-214; 82, т.ХІІ, с.213-214; 89, пол.1, с.348; 100, с.122; 135, с.138]. Проте, спираючись на них, судити про наміри змовників досить важко**7. Сучасник подій Альбрехт Крантц у XIII книзі своєї “Вандалі?’ твердив, що литовські пани (“proceres”) хотіли вбити Казімераса і взяти в свої руки вел. князівство. Існувала і попередня домовленість щодо цих дій з Москвою [186, р.304]. Про подібні наміри інформують і інші джерела [193, LXIV, №296, р.321-322; 168, s.687, 743]. Ця традиція зберігалася й півстоліттям пізніше; так, зокрема, вважав А.Ґоштаутас [146, LVII, №XXXVI, р.268-269]. Про іншу мету змовників повідомляють великоруські літописи: князі нібито збиралися “по Березыню реку отсести на великого князя (московського. - В.В.) Литовской земли” [78, c.233; 89, пол.1, с. 348]538. Відповідно в літературі висловлювалися різні здогади стосовно причин і сутності подій 1481 р. На переконання В.Антоновича, вони являли собою черговий акт боротьби руських князів за “народну справу” [272, с.200; 274, с.240]. Інакше розставили акценти Ю.Вольф, Ф.Папе, В.Пічета. Ф.Конечний, О.Ан- [536] [537] дріяшев. На їхню думку, в даному випадку мав місце спротив титулованої аристократії “новому великокнязівському засиллю”, тобто процесу централізації ВКЛ [2161, s.5; 2036, s.66-70, 74; 1364, с.19; 1390, с.140; 1968, s.140-142; 263, с. 64]. До даної точки зору (хоча й не одразу) приєднався А.Прєсняков [1429, т. ІІ, вып.1, с. 156-157; 1432, с.446][538]. Якщо В.Пічета та П.Клепатський твердили про наявність широкого руху та “революційного піднесення” [1370, с.378; 868. с.60], то М.Грушевський заперечував якусь причетність народних мас до цих подій [567, стб.150][539]. Неодноразово “змову князів” намагалися витлумачити крізь призму релігійних взаємин. Відомо, що того ж таки року Казімерас заборонив будувати нові та відновлювати старі православні храми [4, т.І, №116, с. 141]. Крім того, 20 роками пізніше його син і наступник Александрас пояснював дії змовників саме релігійними мотивами [4, т.І, №188, с.222]. З довірою до цього повідомлення поставився І.Малишевський [1200, с.69]. МЛюбавський так саме гадав, що згадана заборона спричинила вибух невдоволення проти вел. князя [1140, с.187- 188; 1148, с.189; 1137, с.74; 1145, с.135]. (Щоправда, ще одним фактором дослідник вважав “національно-політичну ворожнечу” між литовцями й русинами [1135, с.125]). Визнаючи наявність “литовсько-руського антагонізму”, М.Грушевський заперечив релігійний характер останнього; таке тлумачення подій, зазначив він, з’являється пізніше [578, т.ІѴ, с.272-273, 279, прим.І][540]. Не визнавали релігійного підґрунтя змови А.Прєсняков, С.Томашівський, а також польські історики (Ф.Папе, Ф.Конечний) [2036, s⅛-74; 1429, Т.П, вып.1, с.156-157; 1639, с.133; 1968, S.142][541]. Б.Бучинський навіть припустив, що урядова заборона вірним східного обряду будувати нові церкви була не причиною “змови князів”, а покаранням за це [450, т.ХС, с.22-23]. На “династично-родинному” характері змови наполягав Грушевський. Він звернув увагу на близьку спорідненість її учасників (Більському Олелько- вич і Гольшанський доводилися кузенами); крім того, першим двом Казімерас був двоюрідним дядьком. На думку Грушевського, невдоволення перебігом подій у Литві спонукало їх до спроби державного перевороту: малося на меті зробити Михайла Олельковича вел. князем [542], а в нагороду за допомогу від московського уряду поступитися останньому східними окраїнами держави [578, т.ІѴ, с.269-272; 584, с.137; 567, стб.150]. З українським істориком погодився й Пресняков. Він наголосив на вузькому колі учасників змови, яка носила “швидше характер гурткової і династичної інтриги, ніж суспільного руху” [1429, т.П, вып.1, с.155-158]344. Свою роль, на думку П.Клепатського, відіграло й обурення литовсько-руської магнатерїї “безхарактерною політикою” Казімераса стосовно Польщі [868, c.60]; Ф.Конечний замість Корони вказував на Москву [1965, s.3- 7]. Нарешті, Д.Дорошенко розцінив змову 1481 р. в якості “української ірреден- ти” [687, с.108]. По-різному визначалася й мета, яку ставили перед собою учасники змови. Як було зазначено, джерела дають підстави для двох основних варіантів: захоплення влади у ВКЛ або відокремлення частини його території з наступним переходом під московську зверхність. Ідучи за великоруськими літописами, HJCa- рамзін оголосив змовників “друзями” Москви, що прагнули віддати під владу Івана Ш свої (нібито розташовані в Сіверщині) області [819, τ.VI, с. 104]. Такої ж думки були Д.Бантиш-Каменський, П.Кеппен, Н.Полєвой та ін. [311, с.54; 850, стб.47; 1417, т.Ѵ, с.534; 1266, с. 104; 990, с.56; 1830, c.43]; за оцінкою Н.Ус- трялова, литовсько-руські князі “один перед одним шукали честі бути його (Івана III. - В.В.) підданими” [1668, ч.П, с.21-22]. До них приєднався й !.Данилович [212, tJI, s.220]; натомість Т.Нарбут твердив, що метою було здобуття великокнязівського столу для Олельковича або Більського [2024, tVIΠ, dod,X, s.43]. Визнаючи, що змовники прагнули замінити Казімераса на Михайла Олельковича, В.Антонович заперечував їхню промосковську налаштованість та наявність планів вбивства вел. князя [272, с.201; 274, с.240; 335, ч.ІѴ, с.73-74]. Погоджуючись зі своїм вчителем, М.Грушевський вважав малоймовірним зазіхання на життя Казімераса. Найближчою метою князів мало бути повернення Олельковичу Київщини543, а кінцевою - опанування верховної влади; за допомогу в цьому Москва мала отримати східні окраїни ВКЛ (до Березини) [578, т.ІѴ, с.269-272]. До такої думки приєдналися В.Пічета, П.Клепатський, Д.Доро- шенко [1370, с.378-379; 868, с.61; 687, с.108]. Д.Іловайський та О.Єфименко вагалися з визначенням того, чи малося на увазі здобуття Михайлом Олельковичем вільнюського столу, чи приєднання пі- вденноруських земель до Москви [782, т.П, с.288-289; 722, с.96]. Дещо механічну спробу узгодити джерельні звістки було здійснено МЛюбавським: за його [543] [544] припущенням, планувалося вбивство Казімераса і захоплення влади в державі, а у випадку невдачі - відокремлення територій по Березину [1135, с.125; 1137, с.74; 1145, с.135][545]. На погляд А.Прєснякова, уявлення про намір змовників передати свої області під зверхність Івана III були породжені аналогічними обіцянками Федора Більського, зробленими ним post factum у Москві [1429, т.11, вып.1, с.155][546]. Розмаїття в здогадах дослідників щодо кінцевої мети “змови князі в"' зберігалося й надалі. Наголос на прагненні її учасників піддатися зі своїми землями Москві робили М.Костомаров, І.Чистович, М.Дьяконов, Ф.Леонтович, М.Максимейко, М.Довнар-Запольський [901, с.277; 1739, с.56, 130; 702, с. 187; 1057, с.31, прим.1, с.109, прим.З; 1167, с.44; 672, с.99][547]. Інші (Г.Карпов, М.Дашкевич, В.Пічета) обмежувалися зауваженням про наявність якоїсь ролі московського уряду в подіях 1481 р. [834, ч.І, с.20, 95, ч.П, с.2; 641, с.157; 1371, стб.226][548]. На погляд І.Малишевського, малося на меті відновлення Київського князівства [1200, с.69]. Нарешті, В.Пічета (а за ним - С.Томашівський та І.Кри- п’якевич) вважав, що планувалося захоплення верховної влади у ВКЛ і збереження за допомогою цього “удільної” системи [1370, с.378; 1365, с.31; 1359, с.92; 1639, с. 128-129; 973, с.117][549]. Стосовно загального становища православних за правління Казімераса наявні діаметрально протилежні оцінки. Частина дослідників, посилаючись на згадану заборону будівництва та відновлення православних церков у 1481 р., твердила про утиски “схизматиків”. Так вважали митрополит Євгеній, Н.Устря- лов, М.Коялович, !.Беляев, К.Бестужев-Рюмін та ін. [707, с.115; 1668, ч.І, с.343; 346, с.212; 955, т.І, с.32; 362, с.271-275: 385, Т.П, вып.1, с.52, 123; 1451, с.13; 1830, с.35]. Н.Полєвой висловив з цього приводу взаемовиключні думки [1417, T.V, с.414, 601, 631-633]. Визнавши факт утисків, В.Васильевський застерігав від їхньої гіперболізації [473, с.22-23]; на відсутність у ті часи “формального і загального переслідування” православних вказав і М.Дашкевич [641, с.150]. Заперечував упослідження вірних східного обряду за Казімераса (так саме, як і за Александраса та Жиґімантаса II) В.Антонович, а за ним - М.Владимирський- Буданов [274, с.261; 493, вып.ѴІ, 1907, с.56]. Н.Рожков вважав за можливе констатувати подальше послаблення етноконфесійної ворожнечі [1463, ч.П, вып.2, с.118; 1465, т.П, с.137]; неактуальність релігійного та “національного” питань за правління Ягайловича обстоював А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вьш.1, с.156-157]. Дехто спробував надати відповідного забарвлення й обранню на великокнязівський стіл Александраса (ЗО липня 1492 р.). Так, В.Антонович вважав дану подію справою переважно руських князів, очолюваних Михайлом Львови- с J 21]. На думку Базилевича, звістку про ці “усобиці” слід пов’язати зі змовою 1481 р. Більше того, остання була лише складовою тодішнього “сильного руху православного населення”, не маючи династичного характеру [304, с.151-154]. Радянський історик звернув увагу на те. що при відступі Ахмад грабував території підвладних Литві “верхівських” князівств. В літописах це пояснюється помстою хана Казімерасу за ненадання допомоги [88, с.268; 96, с.284, 356; 139. с.93; 101, с.49, 95]. Базилевич же припустив, що маємо справу з реакцією Ахмада на виступи русинів проти нього та литовського господаря [304, с.149-155]; він не виключав, що цей рух тривав і у 1482 р. [304, с.198]. Теорія Базилевича отримала широке визнання (природно, переважно в радянській літературі); в якості доказу наводилася й вищезгадана звістка Длугоша про литовсько-руську ворожнечу в 1479 р. [480, с.86-87; 883, с.17; 1228, с.43-44; 236, с.60; 753, с.69; 690, с.102-103; 792, с.239; 821, с.105-106; 824, с.163-164; 399, с.59; 257, с.144-145]. Особливо активно заперечував династичний характер змови !.Греков. Він обстоював існування в 1480-1481 рр. “широкої опозиції*” на чолі з Михайлом Олельковичем, яка нібито збиралася підпорядкувати Москві руські землі ВКЛ і діяла узгоджено з нею [556, с.180, 187-194, 223; 1517, с.220]. Греков твердив навіть, що набіг кримського хана Менглі-Ґерая на Київ у 1482 р. являв покарання Івана Ходкевича та інших київських бояр за зраду Михайла Олельковича [556. с.193; 1283, с.88]. Погляд на учасників змови 1481 р. як “промосковських сепаратистів” зустрічаємо і в сучасній білоруській історіографії [1253, с.127]; заперечують це М.Кром та Г.Саганович [977. с.76-77; 1500, с.106]. Дехто вважає метою змовників відокремлення українських та білоруських земель від ВКЛ [740, с.143]. Найбільш поширеним лишається твердження про намір посадити на вільнюський стіл Михайла Олельковича [1218, с.81-82; 501, с.139, 157; 1811, с.156; 798. с.64; 1689, с.52]. А.Хорошкевич, розвиваючи погляди Ф.Конечного, вважала, що передбачався розрив політичного зв'язку між ВКЛ та Короною [17Н, с.136]. За оригінальною (хоча й вельми сумнівною) версією Г.Виноградова, князі бажали “в атмосфері нових реалій реанімувати Давньоруську державу на чолі з... династією Ґедиміновичів” [484а, с.18- 19]. чем Глинським. Цей “майстерний політичний крок” був покликаний запобігти новому з’єднанню Литви з Короною [272, с.207; 274, с.242]. Даний погляд був запозичений О.Єфименко [722, c.97]; велику роль у вокняжінні Александраса визнавав за Глинським - тогочасним “головою руських магнатів” - і В.Пічета [1369, с.617]. На думку М.Довнара-Запольського, вибір 1492 р., проведений “партією удільних князів”, став компромісом між крайніми угрупованнями “литовської” та “руської” партій [679, с.4]. Про тодішні намагання литовців привернути симпатії православних писав М.Любавський [1131, с. 1 Op51. Пильну увагу в літературі було приділено становищу “схизматиків” за правління Александраса. З одного боку, відомо, що на прохання православної ієрархії 20 березня 1499 р. вел. князем було підтверджено “свиток Ярославль” - переробку церковного статуту Ярослава Володимировича [13, №3, с.3-7; 4, т.І, №166, с. 189-191; ПО, τ.XXVII, №205, стб.747-750]. Однак значно більший вплив на дослідницькі оцінки справили події, безпосередньо пов’язані з тодішніми литовсько-московськими взаєминами. ЗО травня 1499 р. Ф.Шестаков повідомляв до Вязьми про начебто упослідження православних у Литовсько-Руській державі [4, т.І, №155, с.177; 115, τ.XXXV, №57, с.273-274]. Вже з серпня московська сторона починає робити натиск на цій обставині в переговорах із ВКЛ. Релігійними утисками (“великаа нужа о Греческом законе") мотивували свої дії й князі, що незабаром перейшли під московську зверхність: Семен Іванович Більський (наприкінці 1499 р.), онук Дмитра Шем’яки Василь Іванович та син колишнього можайського князя Івана Андрійовича Семен (квітень 1500 р. ) [115, T.XXXV, №63, с.294-295; 4, т.І, №180, с.208, т.П, №22, с.25; 78, с.45; 97, с. ЗЗЗ; 80, с.238-239; 82, т.ХІІ, с.251-252; 89, пол.1, с.370; 90, пол.2, с.574; 91, ч.І, с.514]. Пізніше, у XVII ст., А.Віюк-Коялович пояснював переходи сіверських князів ревними спробами господаря реалізувати Флорентійську унію [227, pars II, р.255-257]. Існують, щоправда, й джерела, які дають подіям цілком інше висвітлення: так, литовська вел. княгиня Олена Іванівна, дочка Івана III, засвідчувала в 1503 р. у листі до батька відсутність утисків у ВКЛ стосовно своїх одновірців [6, №138, c.!04]3Λ Нарешті, за версією краківського каноніка Яна Сак- рана, йшлося не про релігійні насильства, а лише про “лагідне переконування” Александрасом князів; проте впертість останніх підштовхнула їх до переходу під владу Москви. Варто зазначити, що сумніви щодо заявлених Більським, Шем’ячичем та Можайським мотивів уже віддавна висловлювалися проправославними авторами. Визнаючи потяг князів до одновірної держави, А.Манкієв тим не менше відкидав їхні посилання на релігійну “нужу” [1204, с. 176]. Проте абсолютну пе- [550] [551] ревагу здобуло все ж уявлення, згідно з яким переходи в московське підданство було реакцією на утиски православних чи навіть намагання схилити їх до унії2*53 або покатоличити. Про це писали В.Татіщев та М.Щербатов, згодом - Н.Бан- тиш-Каменський[552] [553], Н.Карамзін, митрополит Євгеній, М.Погодін, Н.Устрялов, H. Арцибашев,-М.Маркевич [1600, τ.VJ, с.92-93; Γ797∙, τ.IV, ч.Н, с.313-315; 314, с. 35, 37; 819, τ.VI, с.175, 178-179; 707, с.119; 1409, с.28-29; 1405, с.152-153; 1406, с.151; 1413, с. 188; 1668, ч.ІІ, с.23; 294, т.П, кн.ІѴ, с.73-74; 1210, т.І, с.27]. Протилежні оцінки в першій половині XIX ст. траплялися нечасто. Наприклад, I. Кайданов вважав, що згадані утиски було суттєво перебільшено, щоб виправдати цим дії сіверських князів [813, с. 105-106]. Полемізуючи з Карамзіним, Н.Полєвой писав про “нахабні наклепи зрадників” на литовський уряд [1417, т. Ѵ, с.629-630, прим.504]. Так і не визначившись остаточно щодо реального становища православних ВКЛ, Н.Єлагін пояснював князівські переходи очевидною слабкістю Литви, а також підмовляннями з боку Москви [713, с.45, 48-49, 53, 57-58, 69-70]. М.Костомаров був переконаний, що справжньою причиною була не вигадана “нужа”, а тодішня ліквідація “удільного” ладу у ВКЛ [919, с.27,38]. Зі спростуванням тези про упослідження православних у тогочасному ВКЛ, як і слід було сподіватися, виступили репрезентанти польської та литовської історіографій (Т.Нарбут, Ю.Шуйський) [2024, t-VIII, s.360-365; 2154, s. 125][554]. Проте тривалий час вплив цих заяв на східнослов’янську литуаністику лишався мінімальним. Аж до межі XIX-XX ст. продовжувала панувати віра в те, що князі Сіверщини відмовили в послуху центральній владі, насамперед відстоюючи свої релігійні переконання. Такі погляди зустрічаємо в дослідженнях С.Соловйова, І.Боричевського, Д.Зубрицького, архієпископа Макарія, М.Кояловича, М.Смирнова, П.Знаменського, !.Беляева, К.Бестужева-Рюміна, М.Владимирського-Буданова[555], І.Чистовича, О-Лазаревського, P Зотова, М.Дьяконова, А.Екземплярського, М.Петрова, !.Тихомирова, І.Мапишевського; те саме стосується численних популярних праць [1568, №12, с.153; 1563, с. 106; 1573, с.236; 1567, с.328; 1557, с.219-220, 329, прим.928; 1566, с.120; 1554, с.475; 419, с.84, 88; 346, с.212; 1425, с.141; 761, с.5-6, прим.7; 990, с.62; 1099, с.73; 1161, т.ІХ, с.97-98, 100, прим.86; 955, т.І, с.23; 960, с.94-95; 1538, с.63; 1234, с.21; 758, сЛ98-199; 362, с.273-275; 383, с.369; 385, Т.П, вып.І, с.123-124, 144, 169; 488, с.213; 1739, с.58-59, 138-139; 759, с.220; 844, с.44-45; 1698, с.98; 1009, с.1; 702, с.190; 726, т.І, с.271-272, т.П, с.251; 1333, сЛ36-137, 142; 1451, сЛ 3-14; 1649, c.58; 1615, c.430; 1200, c.74; 1721, c.85, 179, 190 і далі]. На думку М.Коя- ловича, відтоді спостерігається “апогей могутності литовського національного елементу”, оскільки “кращі”, “передові” руські люди залишили державу, перейшовши на службу до Івана III [956, с. 15-16]. Цей історик, а за ним М.Дашке- вич навіть уподібнювали релігійну політику Александраса тій, що здійснювалася його дідом Йогайлою [955, т.І, с.32, 41; 641, с.150]. Одним із небагатьох авторів, хто рішуче відкинув наведену сіверськими князями аргументацію, був Й.Турчинович [1650, с.118-119]. Архієпископ Філа- рет то погоджувався з традиційним для російської історіографії поглядом [1672, кн.5, с.75, кн.7, с.Ю], то, подібно до !.Кайданова, твердив, що гіперболізація утисків православних стала приводом для зради [1673, пер.ІІІ, с.82-84; 352, с.174]. Невизначеною була позиція в даному питанні С.Бершадського та Ф.Ле- онтовича [374, с.27,38; 1057, с.160, 162]. З кінця XIX ст. дедалі поширенішим, однак, стає переконання в тому, що справжні причини дій Більського, Шем’ячича та Можайського слід шукати поза сферою конфесійних взаємин. За здогадом АЛрушевича, справа полягала в побоюванні князів за свої володіння [1830, с.77-78, 140; 1829, с.20]. Такої ж думки був С.Томашівський [1639, с.138]. Натомість Й.Малиновський, визнаючи це, одночасно не заперечував і дії релігійного фактору [1194, ч.Н, вып.2, с.53-55]. Не вірили князівським заявам П.Мілюков, М.Грушевський та А.Прєсняков [1223, ч.Ш, вып.1, с.32; 578, τ.IV, c.278, τ.V, c.539, т.ѴІ, с.301; 1429, Т.П, вып.1, c,167]; на переконання другого, в них за підказкою з Москви “національна причина підмінена релігійною” [584, с.139]. Б.Бучинський так саме вважав, що заяви сіверських князів були підготовлені самим московським урядом [446, кн.Ѵ, с.87]. Продовжував обстоювати наявність утисків православних у тогочасному ВКЛ М.Любавський [1140, с.191-192; 1128, с.164; 1148, с.190-191; 1127, с.219] (щоправда, згодом він втратив впевненість у цьому [1143, c.248]). Так вважали і Є.Голубинський, С.Платонов, В.Біднов, М.Присьолков [855, с.ЗЗ, 51; 531, с.704; 1394, с.164-165, 425; 345, с.53-54, 59, 61; 1438, с.158]; В.Ключевський навіть твердив про “релігійний рух” князів [875, т.П, с. 104-105, 404, т.Ш, с.93; 874, с.86]. (На думку Д.Дорошенка, попри слабкість утисків, вони все ж спричиняли “непевність” русинів щодо литовського уряду [687, с.109])557. [556] [557] Віра в потяг православного населення до Москви породжувала уявлення про легкість підпорядкування їй сіверських земель. Це стверджував, наприклад, М.Погодін [1398, с.Н]. На промосковських симпатіях місцевого люду робив наголос М.Владимирський-Буданов; він твердив навіть, що це впливало на політику московського уряду, змушуючи його до рішучіших дій. При цьому, на думку дослідника, лише спочатку йшлося про позицію руських князів і панів. Незабаром головну роль починають відігравати настрої нижчих верств; отже, саме від народу виходило бажання “возз’єднання” з Москвою [488, с.214, 225- 226; 492, с.88]. Про прилучення Сіверщини до Москви “без усякої війни, внаслідок самого лише тяжіння споріднених народностей одна до одно?’ писав ОЛазаревський [1009, с.1]. Проти подібних тверджень виступив Ф.Леонтович, слушно зауваживши, що в досліджувану добу ще не існувало національної ідеї як такої [1054]. Однак погляди Владимирського-Буданова багато хто поділяв і пізніше. Так вважали, наприклад, МЛюбавський, О.Андріяшев (“не треба дивуватись, що відступ Сіверщини від Литви стався для країни так саме легко й безболісно, як колись півтораста років тому відбулося її приєднання”) та IJlanno [1150, с.23; 265, с. 120; 1021, c.24]. Те ж (щодо позиції “чорних людей” у Смоленську в 1514 р.) стверджував М.Довнар-Запольський [672, с.101]. Однак дані, що суперечать подібним твердженням, можна знайти навіть у джерелах московського походження. Так, повідомляється, що Брянськ, Любеч, Путивль були здобуті в 1500 р. силою [93, с.214]. Є й інші докази того, що настрої руського населення ВКЛ не були однозначно промосковськими: так, у 1535 р. після втечі з Гомеля московських військ на чолі з воєводою саме місцева “чернь” здала місто С.Ф.Більському [89, пол.2, с.431; 748, с.13]. Тому, наприклад, Д.Бантиш-Каменський відмовився від ідеалізованої картини приєднання Сіверщини Москвою [311, с.58]. Ще далі пішов М.Костомаров, твердячи, що московське “збирання земель” переважно грунтувалося на силі, а не народних симпатіях [918, с.25-26]. Велику роль цехів (а отже, ремісничого населення) в обороні своїх міст підкреслював П.Клименко [870, с.32-33][558]. Підсумовуючи, слід (уже вкотре) констатувати, що в процесі відтворення більш адекватної картини минулого Литовсько-Руської держави не витримала випробування часом більшість проправославних стереотипів. Це, зокрема, стосується тверджень щодо нібито активного й широкого спротиву русинів ВКЛ Флорентійській унії та її енергійної підтримки в литовських та польських урядових колах, неавтентичності послання Мисаїла до Сікста IV, релігійних утисків як причини князівських переходів на бік Москви на зламі 1499-1500 рр. З іншого боку, за наявної джерельної бази (що суттєво не змінилася й донині) щодо багатьох проблеїМ існував вельми широкий спектр поглядів, де неможливо вирізнити якийсь напрям еволюції. Як приклад слід назвати насамперед розмаїття точок зору стосовно рушійних сил та мети “змови князів” 1481 р.; як у цьому, так і в низці інших випадків перспектива розв’язання проблеми з достатнім ступенем вірогідності взагалі видається вельми сумнівною. Повстання Михайла Гпапського Окремого розгляду потребує трактування в літературі проблем, пов’язаних із повстанням під проводом князя МТлинського (1507-1508 рр.). Михайло Львович, нащадок ординського емігранта, в молоді роки довгий час перебував у земель не супроводжувалося спустошеннями [304, с.459]. Видається, однак, що в даному випадку радянський історик видавав бажане за дійсне. Насправді, як слушно зазначив М.Кром, немає підстав твердити про апріорні симпатії русинів ВКЛ до Москви. Ретельно дослідивши дану проблему, він дійшов висновку, що сильний спротив ворогові чинили великі міста з традиціями самоврядування і значними оборонними ресурсами (Смоленськ, Полоцьк. Вітебськ. Мінськ) [976; 975, с.8, 16-17; 977. с. ПОПІ. 183-199, 227-228]. Лояльність до Литви була притаманна значній більшості брянського та смоленського боярства, особливо його вищого й середнього прошарків (це засвідчила масова еміграція з окупованих московськими військами теренів); те саме стосується верхівки православного духовенства. Та й решта населення цих земель, за висновком Крома, не виявляла особливих симпатій до завойовників. У цих умовах головним засобом утримання здобутих територій стали масові “выводы” місцевого населення та його заміна переселенцями з центральних областей Московської держави [978. с.264-265; 977. с. 18, 204-219, 221-227, 233- 253]. Навпаки, більшість боярства дрібних міст і Сіверщини визнала московську владу [975, с.17-18]. Отже, за оцінкою Крома, ВКЛ втратило лише “слабку ланку” державного організму, яку досі становили “верхівські” князівства та Сіверщина [975. с.20; 977. с.230]. Ці висновки здобули широке визнання в новітній литуаністиці [254, с.82; 1487. с. 195-197: 1488. с. 164-165: 806. с.4.6-7. 11.21.35-36. 38-39]. Промовистим є й погляд на московську політику, принаймні, частини русинів ВКЛ. Автор “Похвали гетьману Острозькому” (1515 р.) вважав, що Василь Ш розв'язав війну проти Литовсько-Руської держави, "имея ненасытную утробу :іихоименіія"\ після ж завданої йому в 1514 р. поразки під Оршею він втік "оу Московскую стороиоу. оу свои восточный і в літописі Рачиньського [100, с.167]. Було здобуто Мозир; як повідомляє М.Стрийковський, повстанці також взяли Турів[559], Оршу, Кричів, Гомель, а також облягали Житомир та Овруч [100, с.167, 234; 216, t.II, s.346-347; 156, t.II, s.943-944]. (Втім, на думку М.Грушевського та М.Крома, більшість звісток Стрийковського про ці події не заслуговують на довіру [578, т.ІѴ, с.485-486; 979, с. 150; 977, c.l24-125]). На прохання Глинського допомогу, хоча й незначну, йому надав московський вел. князь Василь IIL Проте поява в квітні-травні 1508 р. Жиґімантаса з литовськими та польськими військами спричинила злам у перебігу подій. Кінець кігіцем Михайло Львович був змушений тікати до Москви (липень 1508 p.). В жовтні між Литовсько-Руською та Московською державами було укладено “вічну” мирну угоду, якою, зокрема, передбачалося право учасників руху на вільний виїзд з ВКЛ. Інформація про повстання М.Глинського міститься в творах його сучасників - Й.-Л.Деція та Б.Ваповського, а також актових матеріалах. Про ці події повідомляють і С.Ґурський, З.Герберштайн, М.Кромер, М.Стрийковський, М.Бєльський, литовсько-руські літописи, Густинська компіляція; короткі звістки містяться у великоруських літописах. Проте багато аспектів даного руху досі лишаються дискусійними. Насамперед, різнилися оцінки доби, коли М.Глинський був майже всевладним фаворитом Александраса. М.Коялович та М.Петров твердили про панування “руської партії” на чолі з Глинським [954, с.178, 182; 1333, с.147]; І.Шелепін пояснював це впливом вел. княгині Олени Іванівни [1773, с.11]. (Л.Крушинський вважав навіть, що іншим провідником “руської партії"” був гетьман найвищий К.І.Острозький [982, c.85]; насправді, однак, останній брав активну участь у приборканні повстання). В.Ластовський погоджувався з цим, лише з тією відміною, що мало йтися про “білоруську партію” [1035, с.32]. Обрання ж вел. князем Жигімантаса II знаменувало перемогу “литовсько-католицької партії"”; у визнанні цього білоруський вчений ішов за В.Антоновичем [274, с.243; 1035, с.ЗЗ]. Дещо інакше дивився на справу Д.Іловайський. Він вважав, що саме повстання мусило сприяти намірам князя - стати на чолі “православної партії"” [782, т.Ш, с.7]. Вельми різноманітні здогади було висловлено щодо мотивів дій Глинського та його прибічників. С.Бершадський, наприклад, вважав, що для суджень про причини повстання відомо замало [374, с.27]. Сам князь у червні 1507 р. писав з Турова, нібито до цього його спонукало упослідження “грецької віри”; більше того, він розповсюджував чутки, нібито на сеймі у Вільнюсі “всих нас Русь мають хрестити в Лядскую веру, а хто бы не хотел пойти в Лядскую веру. тых мають стинати" [5, т.І, №46, с.35-36; 4, т.ІІ, №22, с.25]. Як бачимо, Глинський явно хотів використати релігійні гасла (як для широких мас русинів ВКЛ, так і для московського уряду). Вже зазначалося, що на час повстання сам він сповідував католицтво. Лише з середини XVI ст. в історичних творах з’являються твердження, нібито Глинський був православним. Першим, у кого зустрічаємо цю версію, був С.Ґурський [146, t.l, №ѴШ, р.15-16][560]; згодом це ж повторили М.Кромер, М.Стрийковський, М.Бєльський, А.Ґваньїні [187, s.1362; 216, LlI5 s.322; 156, t.∏, s.921; 175, s.128]. Такий погляд подеколи зустрічався і в істориків XIX [4, т.1, прим.123, с.24; 2154, s.167; 950, c.LXIV; 916, с.344; 433, с.67; 847, с.178-179, прим.2] і навіть середини XX ст. [841, c.567]; за здогадом Ю.Вольфа, Глинсь- кий міг приховувати від прибічників свою приналежність до католицтва [2161, s.81]. Віру в релігійні мотиви повстання поділяли лише поодинокі дослідники: !.Григорович, М.Петров, у радянську добу - А.Кузнєцов [4, т.П, прим.13, с.2; 1333, с.148; 986, с.29]. Чисто політичну мету вбачали в апеляції до утисків православ’я архієпископ Макарій, МЛюбавський, Й.Малиновський, С.Томашівсь- кий [1161, т.ІХ, с.162-164; 1128, с.164-165; 1194, ч.П, вып.2, с.54; 1639, с.133]; судячи з усього, скептично сприймав заяви Глинського й М.Грушевський [578, τ.lV, с.285-286][561]. Значно численнішими були спроби виставити досліджуваний рух у якості “національного”: як “руську справу”, останню реакцію “руської парті?’. Так оцінювали повстання під проводом Глинського польські історики (ЙЛелевель, а згодом - М.Бобжиньський) [1988, s.161; 400, т.П, с.36]. Цей погляд широко прийнявся і в східнослов’янській литуаністиці; його обстоювали М.Коялович, К.Бестужев-Рюмін, І.Каманін, МЛюбавський, В.Біднов, ВНічета[562], В.Липин- ський, І.Лаппо [956, с.15; 385, т.П, вып.1, с.177; 814, с.78; 1128, с.164-165; 1139, №3, с.132; 345, с.75; 1370, с.381-382; 1365, с.33-34; 1091, с.207; 1026, ч.2, с.551]. Дехто намагався одночасно визначитися і з соціальним підґрунтям руху. За твердженням Кояловича, в ньому діяло “багато князів” [954, с.184]. Докладніше зупинився на цьому питанні В.Антонович, дійшовши, однак, дещо суперечливих висновків. На його думку, маємо справу з явищем, аналогічним боротьбі 1430-х рр. чи змові 1481 р. Ішлося про обстоювання “русько-князівською партією” власних “удільно-федеративних ідеалів”. Оголошуючи це захистом “народної справи”, дослідник змушений був визнати, що князівські прагнення на той час уже являли собою анахронізм, а тому й були байдуже сприйняті іншими станами. На думку Антоновича, повстання було активно підтримане лише в Київщині, а також деякими другорядними князями. Головною причиною поразки повстання, за його версією, було те, що серед дрібного зем’янства північно-західних (білоруських) земель Литовської Русі прагнення збільшити свої права породжувало симпатії до польського суспільного ладу. Як наслідок, ця частина суспільства поставилася до дій прибічників М.Глинського нейтрально або вороже [272, с.214-215,217; 274, с.240-244][563]. Погодившись із тим, що йдеться про боротьбу “руської парті?’ [1830, с.89-90, 92, 102], АЛрушевич піддав критиці тезу Антоновича про переважно “князівський” характер повстання. В дійсності це була “реакція маси руського народу проти латино-польського напряму”; певну роль при цьому відігравало й особисте честолюбство Глинських [1830, с.101]. Було висловлено й наступний оригінальний здогад: втрата рухом “народного ґрунту” начебто була пов’язана з контактами його провідників із Москвою, бо приєднання до останньої всіх руських земель BKJI було тоді неможливе [1830, с. 103]. В рецензії на дану працю М.Любавський зауважив, що в дійсності маси взагалі поводилися під час повстання вельми пасивно [1140, с.193-197]; у відповідь Ярушевич звинуватив опонента в сповідуванні “польського погляду” на події [1829, с.21-23]. На переконання М.Довнара-Запольського, Глинський був “безсумнівним головою” “партії удільних князів”. Прагнення останньої виявилися вже в укладенні шлюбу Александраса з Оленою Іванівною. Проте невдачі ВКЛ у боротьбі проти Москви та Криму призвели до підриву позицій цієї партії в державі. Повстання, за оцінкою Довнара-Запольського, було викликане не лише честолюбством князя; воно являло “другий акт історичної драми, початок якої зіграно так невдало колись Свидриґайлою”. Поразку руху дослідник, подібно до свого вчителя Антоновича, пояснював вузькістю й консервативністю згаданої “парті?’, опорою якій слугувало лише дрібне боярство східної частини ВКЛ. Протистояли ж їм переважно магнати і середня шляхта центральних та західних земель. Ця “партія”, за оцінкою білоруського історика, була чисельніша й “свіжіша за своїми політичними тенденціями”; хоча її програму й не можна вважати “полонізаторською”, у випадку труднощів вона зверталася за допомогою до Корони [679, с.4-5]. (Цікаво, однак, що разом із тим Довнаром-Запольським визнавався й “релігійно-національний” характер руху [681, c.35]). Значною мірою пішов за Антоновичем і інший його учень - М.Грушевсь- кий. Він прийняв тезу про повстання Глинського як “останню конвульсію руської парті?’, тобто української та білоруської аристократії. Визнаючи прояв у цих подіях “національного інстинкту”, Грушевський водночас визначив рух як “фамілійну справу”, з огляду на те, що участі в ньому не брали ані вища руська аристократія, ані народні маси. Саме відсутність опори всередині ВКЛ, на думку дослідника, змусила Михайла Львовича звертатися за іноземною допомогою [578, τ.IV. c.279, 281-282, 288, 291, τ.VI, c.392; 567, стб.148-150; 584, с. 140; 583, с.34-36]. Пізніше до поглядів Грушевського приєдналися Д.Дорошенко та І.Крип’якевич [687, с.109; 973, c.l 18]. Як виразно антицентралістичний оцінив рух на чолі з М.Глинським С.То- машівський [1639, с.129, 133]. Протягом 1920-40-х рр. твердження про “удільно-князівські прагнення” повстанців, їхній “феодальний партикуляризм”, визначення руху в якості “феодальної війни” чи “феодальної змови” були широко розповсюджені в працях радянських дослідників, насамперед українських [263, с.64; 1533, с.13; 1789, с.91; 628, вип.П, с.115-116; 1809, с.151-152; 1158, с.262]. Саме тому, на думку К.Гуслистого, повстання не підтримала білоруська та українська шляхта; не були зацікавлені в реставрації “удільного” ладу і волинські князі [628, вип.П, с.115-116][564]. Інакше оцінив повстання Глинського Н.Устрялов. За його твердженням, князь, подібно до учасників змови 1481 р., “шукав честі служити” Москві [1668, ч.П, c.36]; щоправда, ця точка зору не отримала поширення[565]. Всі розглянуті вище концепції, попри відмінності, мають суттєву спільну рису. їхні автори шукали в повстанні,М.Глинського вияв настроїв певних соціальних груп, або навіть усього руського та православного населення ВКЛ; відповідно до цього визначалися й мотиви, що спонукали до цього руху. Проте скепсис щодо таких “глобальних” причин повстання з’явився вже давно. Так, М.Щербатов зазначав, що йдеться про приватну справу, обумовлену тим, ще зловживання з боку Глинського викликали ненависть до нього більшості аристократії [1797, τ.IV, ч.П, с.385]. “Авантюристом” вважав Михайла Львовича Д.Мурзакевич [1243, с. 145-146]. Негативну характеристику йому як “зраднику”, “свавільнику” дали Н.Карамзін, Н.Полєвой та М.Погодін [819, τ.VII, с.9, 13, 42; 1417, т.ѴІ, с.46-50; 1405, с. 171] (цікаво, що Полевой кваліфікував як зраду й перехід смоленського боярства в 1514 р. під владу Василя III). На погляд Карамзіна, справа Глинського не мала популярності в Литовській Русі. Ще з більшою ворожістю, наголошуючи на безпринципності Глинського, поєднаній з талановитістю, оцінював його Г.Карпов. Історик заперечував роль князя як народного провідника або захисника православ’я, хоча й трактував повстання як дії “руської парті?’ [834, ч.І, с.29, ч.П, с. 142-145]. У другій половині XIX - на початку XX ст. поширюється погляд на Михайла Глинського як авантюриста, захисника приватної справи, а не героя національної боротьби. Його висловлювали І.Чистович, І.Малишевський, В.Пі чета, Й.Малиновський, С.Томашівський [990, с.65-66; 1739, с.60; 1200, с.81; 847, с.178, 181-182, 197; 1388, с.264; 1194, ч.П, вьш.2, с.55; 1639, с.129]; останній, щоправда, визнавав, що серед прибічників князя могли бути особи, обурені становищем православних русинів[566]. Вважаючи Глинського провідником “руської парті?’, М.Любавський тим не менше гадав, що князем рухали особисті мотиви [1140, с. 193-197; 1128, с.164-165][567]. А.Прєсняков звернув увагу на те, що всесильний фаворит часто підбурював Александраса проти Панів-ради, провокуючи зіткнення між особистою владою господаря та правами ради, визначеними привілеєм 1492 р. (Згадаймо, що “Хроніка Биховця” та М.Стрийков- ський повідомляють про промову єпископа вільнюського Альбертаса Табора на захист магнатів, звернену проти Александраса [99, с.171; 216, til, s.325]). Отже, так саме, як і в 1481 р., ішлося про “партійну боротьбу” [1429, Т.П, вып.1, с.174- 176][568]. (На думку Є.Кашпровського, ворожнеча Глинського з Жигімантасом розпочалася задовго до обійняття ним вільнюського столу. Як зазначалося, план надання останньому Києва (1495-1496 рр.) був заблокований Панами-радою; за здогадом Кашпровського, це сталося саме з ініціативи Михайла Львовича [847, с. 178-180]. Цей здогад, однак, невдовзі спростував Л.Фінкель, переконливо довівши, що Глинський відіграв велику особисту роль у виборі Жиґімантаса вел. князем [1902]). Вельми важким для вирішення виявилося й питання про мету, яку ставив перед собою М.Глинський, піднімаючи повстання. Щоправда, сам Жигімантас П в листі до Менґлі-Ґерая від 11 червня 1508 р. повідомляв про наміри князя по смерті Александраса захопити вільнюський стіл: “отчину нашу великое князст- во Литовское, по смерти брата нашого, без бытности нашое, первий нижьли до наїиого господаръства приихали, хотил подступивши под нами подсистіГ [4, т.П, №33, с.39]. Судячи з усього, з недовірою поставився до цієї звістки Н.Карамзін [819, τ.VΠ, с.Ю]; за ним те ж зробив М.Коялович [950, c.LXX]. На переконання ж С.Соловйова, литовські пани дійсно боялися, що колишній фаворит заволодіє BKJl і перенесе столицю держави на Русь [1559, кн.ПІ, c.214]; цю небезпеку мав відчувати й Жиґімантас, відбираючи на початку 1507 р. уряд воєводи київського у Івана Глинського [1559, кн.ПІ, с.217]. Очевидно, довіряв твердженням литовсько-руського господаря К.Бестужев-Рюмін [385, т.П, вып.1, с.178]; М.Любавський вірив, нібито під час елекції кандидатуру Глинського підтримувала значна “партія” [1135, с. 148]. Однак поступово подібні твердження стають швидше виключенням, оскільки згадані поголоски спростовуються самою поведінкою Глинського; це зазначали, наприклад, М.Грушевський, П.Клепатський [578, т.ІѴ, с.283-284; 868, с.65]. Отже, йшлося про те, чого хотів домогтися князь, побачивши відверту ворожість Жиґімантаса II до себе. Відповідь на поставлене питання явно не була цілком зрозуміла навіть сучасникам подій. Принаймні, чутки про наміри Глинського зводяться до трьох основних поглядів на провідника руху: як сепаратиста, що прагнув відновлення самостійності Київського князівства, а можливо, й всієї Литовської Русі; узурпатора, що мав бажання стати вел. князем; нарешті, промосковського політика, що збирався підпорядкувати руські землі BKJI Василеві ПІ. Про прагнення Глинського захопити великокнязівський стіл писав, окрім Ваповського, С.Оріховський [59, с.212]. М.Кромер, очевидно, мав сумнів у таких намірах князя, як, до речі, і щодо його провини в смерті Александраса [187, s.1362, 1377]. За свідченням М.Стрийковського, Глинський хотів опанувати ВКЛ [216, t.Il, s.343, 346], що можна тлумачити як намір захопити верховну владу. Одночасно той же автор повідомляє про прагнення відродити “монархію київську” і перенести столицю ВКЛ на Русь [216, t.II, s.346-347]. Так саме й у М.Бєльського поруч сконстатовані і бажання Глинського стати вел. князем, і намір передати верховенство від Литви до Русі [156, t.II, s.943]. Уявлення про “узурпаторську” мету Глинського прийняв М.Щербатов, вважаючи, що після цього мав відбутися розрив із Польщею [1797, т.ІѴ, ч.П, c.386]; на самостійність ВКЛ як мету повстання вказував І.Чистович [1739, с.60-61]. М.Коялович гадав, ніби Глинський дійсно міг стати вел. князем [956, с.15]; А.Трачевський, а також польський історик К.Пуласький визнавали, що керівник руху мав таке бажання [2122, s.74-75; 1644, с.260]. Проте в цілому подібні погляди не отримали значного поширення069. [569] Значно більшу довіру викликало повідомлення М.Стрийковського про ідею ‘‘монархії київсько?’. Таку мету (з різними формулюваннями - “Київсько- руська держава”, “придніпровське князівство”, “окрема Києво-Руська монархія”, “самостійна Західноруська держава”) визнавали за Глинським Н.Полєвой, Й.Турчинович, М.Максимович [1417, τ.Vl, с.46; 1650, с.124; 1185, с.173][570] [571]. (He- визначену позицію в даному питанні зайняв Н.Карамзін [819, τ.VΠ, c.ll]). Д.3убрицький пояснював цими намірами слабкість допомоги повстанню з боку Москви, оскільки вони були невигідні останній [763, с.165, прим.56; 760, с.ЮЗ; 761, с.17-18, прим.31]. Відокремлення руських земель BKJI вважав метою Глин- ського В.Антонович [272, с.217; 274, c.243]. В той же час український історик зазначив, що взагалі спроби державотворення в Південній Русі (зокрема, Оле- льковичів), з огляду на слабкість потягу до самостійності, були невдалими [287, с. 192; 283, с.245]. Поставилися до версії Стрийковського з довірою також М.Дашкевич, М.Петров, М.Максимейко, О.Єфименко, В.Пічета, LJIanno [641, с. 153-154, 160; 731, с.18; 1333, с.147-148; 1167, с.16; 722, с.97-98; 1370, с.381; 1019, с.123]. Як невірогідну М.Грушевський розцінив теорію про бажання Глинського приєднати частину Литовської Русі до Московської держави. Насправді, вважав він, князь прагнув влади, якщо не над усім ВКЛ, то, принаймні, над його руськими землями; можливо, при цьому він міг визнати московську зверхність [578, τ.IV, с.287; 567, стб.150; 584, с.140]. Так саме вважав П.Клепатський [868, с.65]. А.Прєсняков гадав, що прагнення оволодіти всім ВКЛ було приписане Михайлові Львовичу безпідставно, насправді ж він хотів перетворити частину Литовської Русі на незалежну державу. Обіцянку допомогти князю дала Москва, проте не збиралася її виконувати; це викликало “затушовування” відповідних згадок у московських джерелах [1429, т.ІІ, вып.1, с.175]. За оцінкою С.Томашівсь- кого, у повстанні 1507-1508 рр. вперше, “хоч дуже неясно, пробивалася нова українська державна думка” про відокремлення від Литви [1639, с. 129]; В.Пічета (в 1920-х рр.) трактував ці події як боротьбу за “нову Білоруську державу” [1359, c.95]57,∙ Здійснений вище аналіз дає підстави твердити, що протягом досліджуваної історіографічної доби вдалося, за допомогою залучення репрезентативного масиву джерел, відтворити основний перебіг подій повстання під проводом М.Глинського. Природно, значно складніше було визначити характер та мету даного руху. Як зазначалося, тут спостерігалося протистояння (хоча й не матеріалізоване в конкретних дискусіях) двох основних концепцій. Згідно з першою, Глинський очолював рух за права певної (етнічної, конфесійної чи соціальної) групи литовсько-руського суспільства; звісно, найчастіше вказувалося на “руську партію”. Прибічники другої трактували князя як захисника приватної справи, авантюриста; хоча подібні погляди висловлювалися протягом усього аналізованого періоду, однак лише наприкінці його вони здобули помітне поширення. Слід зауважити також, що, очевидно, мав місце певний вплив на східнослов’янську литуаністику з боку польської історіографії, де співіснували обидві названі концепції.