Союз двох королів.
У 1253 р. дійшло до завершення литовської усобиці. Король Міндовг погодився на союз, який було скріплено шлюбом дочки Міндовга з Шварном Даниловичем[2124]. Цій угоді сприяв, безперечно, папа Інокентій IV, зацікавлений в організації антимонгольського бар’єру.
Можливо тому, князь Роман Данилович, який повернувся з Австрії, відмовившись від подальшої боротьби за австрійський престол, отримав в лен від Міндовга Новогрудське князівство. Невдовзі близько 1255 р., закріпляючи своє нове становище, він одружився з Оленою, дочкою волковиського князя Гліба[2125].Зимою 1253—1254 рр. Лев Данилович з галицькими військами очолював похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта в союзі з литовськими князями. Зимою 1255—1256 рр. він спішно виступив з Болохів- ської землі під Новогрудок на допомогу братові Роману Даниловичу. В цій новій війні з ятвягами літописець відзначив його виняткову мужність[2126].
Союз з Литвою був дуже важливим для Данила Романовича, який, відбивши перший наступ ординського еміра Куремси (Коренци) планував повернути собі Київ. Литовські союзники готувалися підійти на допомогу: “прислаша Миндовгъ к Данилоу: пришлю к тобѣ Романа и Новогородцѣ а бы пошелъ ко Възъваглю и'тоуда и къ Кыевоу”[2127].
Прийняття королівської корони і титулу короля Русі (а не Галичини та Володимириї, як у попередніх королів з династії Арпадів), означали розрив стосунків з Золотою Ордою та неминучу війну, яка розгорнулася уже у 1254 р. Поки в самій Орді йшла боротьба за владу, король Данило при активній участі сина Лева успішно відбив всі спроби ординців і готувався до походу на Київ. Перемога Берке корінним чином змінила ситуацію. Берке прислав потужне військо, очолене одним з кращих ординських полководців Бурундаєм. Останній у 1258 р. заскочив князів зненацька і навмисно змусив взяти участь у поході на Литву.
Участь волинських військ Василька Романовича у війні з Литвою вирішила долю князя Романа Даниловича, який тримав Новогрудське князівство. “... и. Вышелгъ сна его Романа”[2128].Обставини полону та загибелі князя Романа Даниловича невідомі, але можна не сумніватися, що Міндовг сприйняв участь в поході волинського війська як віроломний розрив союзу. З одного з найбільш дієвих союзників Литва перетворилася на ворога.
Берке, зацікавлений у швидкому відновленні ординського панування (загострювалися його стосунки з володарем Ірану Хулагу), в наступному році послав знову Бурундая. Останній змістив короля Данила, змусив князів зруйнувати укріплення міст, інспірував повстання прусів, чим зв’язав сили Тевтонського Ордену, і здобувши Сандомир, стримав польських князів від виступу на допомогу королю Данилу[2129].
Щоб стримати інших союзників угорців, Берке ще в кінці 1259 р. прислав угорському королю Белі IV вимогу негайного укладення миру з монголами, скріпленого династичним шлюбом, і виступу разом з монголами проти латинських сусідів (тобто союзників Данила Романовича), погрожуючи вторгненням в Угорщину[2130]. Крім того Берке подбав про те, щоб налякати всіх можливих християнських союзників короля Данила, пославши після здобуття Сандомира посольство до французького короля Людовика IX з вимогою негайного підданства монголам[2131]. Європа ще кілька років перебувала під страхом монгольського вторгнення[2132].
Данило Романович змушений був виїхати в еміграцію в Угорщину і повернувся лише у кінці 1262 р., коли Берке з Хулагу зчепилися на Кавказі в боротьбі за Азербайджан[2133]. Вже після повернення короля в Тернаві відбувся княжий снем за участю Данила і Василька Романовичів, Болеслава Сором’язливого, Лева і Шварна Даниловичів та Володимира Васильковича, на якому “положиша рддъ межи собою w землю Роускоую и Лддьскоу оутвердивъшесА кртмъ чтныімъ”[2134].
На цьому княжому з’їзді дійшло до конфронтації між Романовичами. Сповнений надій, король Данило Романович сподівався завершити свою програму відновлення Русі, незалежної від монголів. Його підтримали Шварн та Мстислав Даниловичі, які були з батьком в еміграції. Лев Данилович і Василько Романович, краще знайомі з реаліями були проти такої політики.У результаті Василько Романович був змушений віддати Луцьке князівство Мстиславу Даниловичу, а Галич, на який Лев Данилович отримав від ярлик Берке, мав бути відданий Шварнові. Завжди слухняний старшому братові Василько його волю виконав. Лев, схоже, тягнув час, користуючись хворобою батька[2135]. Таким чином, після повернення Данила Романовича внутрішнє становище королівства Русі стало вибухонебезпечним.
Король Данило Романович згасав у Холмі, а його наступники готувалися до міжусобної боротьби. Лев Данилович поспішно зміцнював свій союз з тестем угорським королем Белою IV, свояками краківським князем Болеславом Сором’язливим та калішським князем Болеславом Побожним і монгольським улусбеком Ногаєм, який тримав потужний Чорноморський улус. В останній рік життя короля Данила Василько Романович та Шварн Данилович виступили на допомогу Войшелкові Міндовговичу в боротьбі за литовський престол після загибелі короля Міндовга. Войшелк, який дав обітницю після завершення усобиці повернутися в монастир, таки її виконав, відступивши литовський престол свояку Шварну[2136].