Спроба локалізації хорватських князівств
Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер, позбувшись аварського впливу, певний час процвітала, свідченням чого є сама назва.
З рухом на південь лехітських племен, одне з яких — вісляни, вклинилося у хорватський масив в районі Кракова, розділивши його на дві частини, Велика Хорватія розпалася на дві частини. Східна частина ще якийсь час зберігала назву Великої Хорватії, розпадаючись на племінні князівства, а західна отримала назву Білої Хорватії, тобто західної.У ІХ ст. частина хорватських князівств, по меншій мірі до р. Стрий, були включені в орбіту Великоморавської держави князя Святоплука. Напевно їх долю розділили і закарпатські хорвати. Всі ці регіони поступово стали приймати християнську релігію. У кінці Х ст. угри розгромили Велику Моравію. Хорватські князівства залишалися об'єктами експансії сусідів — Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі, які почали консолідувати свої держави.
Прихильники віслянського походження хорватів використовують і мовний аргумент. Позаяк хорватська мова значно ближча до української ніж до польської, то звично спираються на тезу, що сучасна мова південних слов'ян є наслідком їх співжиття з сусідами і ніяк не пов'язана із їх походженням, яку підтримали своїми ав-
торитетами Райко Нахтігаль[187], Бого Графенауер[188] та Божена Застерова[189]. Ця теза практично не аргументована. Якби хорватські та сербські племена сформувалися на Віслі і звідти прийшли на Балкани, їх мова могла змінитися на мову ближчу до мови східних слов'ян тільки внаслідок зустрічі з другим потоком слов'янської колонізації східного походження. Іллірійське, грекомовне і латиномовне населення, яке вони тут зустріли, не могло вплинути на зміну їх мови в такому напрямку. Антська міграція на Дунаї, за матеріалами археологів, ніколи не сягала областей, зайнятих сербами, не кажучи про хорватів.
І, нарешті, “руські хорвати”, які ніби-то у VI-VII ст. прийшли з Повіслення у Верхнє Подністров'я, де завоювали місцеве населення склавінської групи і змішалися з ним[190], надто швидко втратили свої західнослов'янські мовні риси. Жодних слідів “віслянського” завоювання не відшукали археологи, тоді як сліди “київського” завоювання в кінці Х ст. досить значні. За “віслянською” версією неможливо пояснити звідки взялися хорвати у Закарпатті, а відтак — у Паннонії. Невже полізли в гори завойовувати місцеве населення, якого там не було, маючи можливість рухатися вниз по Дністру? Назви хорватського походження також повністю відсутні у польських документах ХІІ-ХІІІ ст.[191], тоді як їх достатньо багато у німецьких документах з цієї доби із регіонів Білої Хорватії, де хорватські анклави ще зберігали свою автономію.Хорватські князівства, які знаходилися у Посянні та в басейні Верхнього і Середнього Дністра та Верхнього Пруту, у кінці Х ст. були завойовані великим князем київським Володимиром Святославичем і приєднані до Київської Русі. Дві “чехині” в числі дружин Володимира, напевно, були дочками останніх хорватських князів із деяких з цих князівств[192]. В ХІ ст. на більшості земель карпатських хорватів склалася Галицька земля, єдність якої була зумовлена спільним етнічним походженням хорватів-русинів.
Схоже, що найсильнішим з князівств, які утворилися на землях карпатських хорватів, було князівство требовлян. Початково вони, напевно, займали території пізнішого Звенигородського та Теребовельського князівств. Їх кордони можна приблизно окреслити межами поширення наддністрянської (опільської) говірки, тобто всередині лінії Хирів — Мостиська —Яворів — Рава — Червоноград — Зборів — Ми- кулинці — Кам'янець-Подільський — Заліщики — Товмач — Перегінсько — Долина — Болехів — Хирів[193], з врахуванням її зменшення на півночі і північному сході за рахунок волинських територій. Частина требовлян під тиском аварів мігрувала
за Карпати (сліди міграції збереглися у топонімах Теребля, Требішов), а з-відти на Балкани — у Хорватію і Боснію (де збереглося 53 топоніми з племінною назвою).
В часи Святоплука Моравського західна частина князівства ввійшла в орбіту Вели- коморавської держави і утворила окреме князівство, столиця якого Стольсько на р. Колодниці почала будуватися після падіння Великоморавської держави у кінці ІХ - на початку Х ст. На східних землях требовлян, куди під натиском печенігів відійшли тиверці, сформувалося потужне князівство з центром у Теребовлі або, навіть, два князівства з центрами у Теребовлі та Галичі[194].У кінці ХІ ст. на колишніх землях карпатських хорватів, які ввійшли до складу Київської Русі, виникли Перемишльське, Звенигородське і Теребовельське князівства, а з останнього згодом виділилося Галицьке. Перемишльське князівство утворилося на колишній території князівства засян (присян), Звенигородське — Столь- ського князівства (західнотребовлянського), яке можливо, у Х ст. вже включало землі поборан (бобрян), Теребовельське і Галицьке — відповідних східнотребовлян- ських князівств.
У Закарпатті в ІХ-Х ст. хорватський ареал розвивався вздовж долин Лаборця (Свіржави), Ужа і Боржави. Між районом Банської Бистриці і районом Кошіце- Пряшів по водорозділі рік на археологічній карті помітний розрив між городищами, тоді як басейн р. Лаборець, притоки Ондрави, до теперішнього угорсько- українського кордону був повністю заселеним[195]. Напевно тут проходили межі між карпатськими хорватами та спорідненими з ними словаками. Південні межі карпатських хорватів на лівобережжі Тиси слабо вловимі, особлив у Трансільванії, де румунські археологи не зацікавлені у пошуках і дослідженні слов'яньких пам'яток. Закарпатський історик Стефан Пап (1917-1990) вважав, що карпатські хорвати займали окрім нинішнього Закарпаття території Пряшівщини і Татранщини аж до Середньо-Словацьких гір включно, Ніршаг (середнє і нижнє Потисся до її гирла) та Залісся в Трансільванії. Можливо, що ці землі не входили у державу Святоплука, а перебували під впливом Болгарії. У 892 р., воюючи проти Святоплука, імператор Арнульф послав до болгарського царя Лаодоміра [Володимира, який правив у 888893 рр.], “щоб він не дозволив морав'янам купувати сіль у своїй державі”[196].
Схоже, що це повідомлення, яке перегукується із словацькими казками про соляного принца, стосувалося соляних копалень у Солотвині (вперше згадане під 1360 р.[197], але в давніх шахтах знайдені римські монети II-IV ст.).Поважним свідченням болгарського впливу в цьому регіоні є також найдавніший кириличний напис з ротонди ІХ ст. в Михайловцях у Земплині (Словаччина): "сьде лежить князь Пресіань * в літо 996/7 + в літо 1060/61”[198]. Пресіан — найстарший з синів царя Івана-Владислава (1015-1018), осліплений і висланий за межі краю, бл. 1030 р. перебував у Константинополі. Очевидно, болгарські патріоти вивезли його в
землі, які колись були під зверхністю болгарської держави, а тепер знаходилися за межами візантійського впливу.
На думку С. Папа слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій почали свій поступ з цих земель і мова їх перекладу Біблії — тодішня хорватська мова. Тут відомі ротонди ІХ ст. у Михайловцях, Горянах біля Ужгорода, Красній над Горнадом біля Кошиць. Гайдудорозький угорський греко-католицький єпископ І. Тимко доводив, що християнство на цих теренах існувало ще у VII-VIII ст. Легенда про св. Івана з документу 1032 р. прозповідає про пустельника, який жив в районі Нова Весь у Спіші в долині, яка називається “долиною св. Івана”. За С. Папом у Спішському Підгрудді було руське єпископство, ліквідоване у 1320-х рр. після придушення повстання Петра Петуні. Тут у ротонді був похований єпископ Горазд, наступник Мефодія. Про це, на його думку, свідчили уривки з Біблії, писані кирилицею, митра єпископа східного обряду, які зберігалися у скарбниці Спішської капітули. Такі ж самі кириличні фрагменти ХІ-ХІІ ст. на пергамені з рядками пісень в честь св. Дмитра Солун- ського були знайдені І. Панькевичем у церкві с. Острожниця на Пряшівщині.
У кінці ІХ ст. Карпати перейшли угри. Вони застали кілька окремих князівств, найпотужнішим з яких було Земплинсько-Ужанське. Боржавське і Верхньотисян- ське князівства уступали йому в території і потужності городищ.
Городища в Данилові і Олександрівці Хустського р-ну, де були і соляні промисли, поселення на верхній Тисі, солотвинські рудники та марамороські землі, дають всі підстави вважати і верхньотисянського князя сильним володарем. Городища у Варі, Білках та Малій Копані трохи уступають за розмірами і потужністю укріплень городищам у Ужгороді, Земплині і Забовчі, але все ж дають уяву про силу боржавського князя. Напевно і мукачівське городище було значним, але його знищило будівництво пізнішого замку. Кожне князівство проводило власну політику, що і відбито у пізніших легендах. Існувало ще Нижньотисянське князівство, правитель якого Глад допомагав поширенню християнства у Болгарії. Завоювання цього князівства завершилося аж у часи короля Стефана на початку ХІ ст.Угорський вождь Алмош обійшов Верхньотисянське і Боржавське князівства та спрямував свій удар проти земплинсько-ужанського князя Лаборця. Прорвавшись з оточення після падіння Ужгорода, Лаборець втікав у Земплин. Його наздогнали в околицях с. Ластомир над р. Свіржавою. Князь потрапив у полон і був повішений. Руїни церкви на цьому місці, напевно спорудженої над його могилою, підтверджують цю легенду. Свіржава з тих пір зоветься Лаборцем. Боротьба була впертою і при штурмі Земплина загинув Алмош.
Немає ніяких підстав вважати, що закарпатські князівства були приєднані Володимиром Святославичем до Київської Русі[199]. Скоріше вони певний час ще зберігали незалежність, поступово втягуючись в орбіту Угорського королівства. Стефан І завершив завоювання Земплинського князівства і приєднав обидва поти- сянські князівства. Від Боржавського князівства він відгородився засіками. Перший кордон відновлюється по топоніміці цих засік: від токайських гір до р. Тиси, звідти до болота Лап, рік Самош і Красна. Процес приєднання цих земель був завершений бл. 1030 р., коли спадкоємець угорського престолу герцог Імре, син Стефана І,
отримав ці землі (Marchia Rutenorum) і титулувався dux Ruisorum. Правда, навко цих термінів і джерел, де вони згадуються, ще точиться полеміка.
Цікаво, що древлянський князь Святослав Володимирович, який втікаючи в Карпати, загинув у 1015 р. поблизу пізнішого м. Сколе, де був похований, про що свідчать як топоніми та місцеві легенди, так і розкопки його могили А. Ратичем, мав матір "чехиню", а сина його звали Яном. Можливо він був пов'язаний з останнім боржавським князем.
У першій третині ХІ ст., коли було завершено приєднання закарпатських земель до Угорщини, вони були заселені русинами, прямими нащадками карпатських хорватів. Разом з такими ж русинами — прямими нащадками карпатських хорватів, які заселяли Галицьку землю Київської Русі, вони складали єдиний етнічний масив. Етнічна єдність цього масиву була настільки сильною, що, незважаючи на перебування у складі Угорської держави більше дев'яти століть, зазнаючи неминучої у таких випадках асиміляції, закарпатські русини залишилися часткою українського народу, зберегли мову, яка при всіх своєрідностях місцевих діалектів[200], залишилася українською, і велику оригінальну культуру, яка в своїй основі зберегла прабатьківську хорватську архаїку (зокрема це стосується запрягу коней і волів та пов'язаної з ними номенклатури[201]).
6.