Торгово-економічні контакти.

Галицькі і волинські землі не мали безпосередніх кордонів з німецькими землями, через що головними у їхніх взаєминах були торгово-економічні контакти. Ці контакти розпо­чалися ще в докиївський період і засвідчені багатьма джерелами, перш за все т.

Далі торговельні стосунки розвивалися інтенсивніше у зв’язку з сформуванням міжнародної артерії від Булгару на Волзі до Кордови, яка розвинулася у Via regia — королівський шлях — через Київ—Га- лич—Перемишль—Краків—Прагу—Реґенсбурґ—Трір²²⁶⁴. Він функціонував і в післямонгольський період, коли його кінцевим пунктом залишився Київ. Дослідження публікацій масиву німецьких середньовічних актів, безперечно, мусить збагатити нашу інформацію, щодо цього напрямку, вивчення якого тільки починається.

Ця міжнародна артерія у галицько-волинських землях перетинала­ся з іншою — так званим Бурштиновим чи Янтарним шляхом Віслою, Західним Бугом і Дністром від Балтики до Чорного моря через Торунь, Володимир та Львів. До відродження й пожвавлення цієї артерії, без­перечно, сприяла політика Данила Романовича та його сина Лева Да­ниловича, які після монгольського погрому стимулювали переселення до опустілих міст німецьких колоністів, головним чином, ремісників та бюргерів.

Від кінця XII ст. у німецьких містах почало утверджуватися само­врядування у формі маґдебурзького права, основою якого було надання ^{[2250] [2251] [2252] [2253] [2254] містичам адміністративної і судової юрисдикції і звільнення від управ­ління королівської чи князівської адміністрації. При цьому громадяни, які отримали міське право, самі обирали міську раду з певним числом райців на чолі з бургомістром та міську лаву (суд) з певним числом лав- ників на чолі з війтом. Головним надбанням цього права були гарантії особистої свободи, які відкривали великі можливості для розвитку міст без втручання верховної влади, а крім того, давали цій владі можли­вість отримувати додаткові надходження без вкладення власних кош­тів. Для галицько-волинських князів надання магдебурзького права стимулювало переселення німецьких колоністів, яких право майорату та обмеженість числа майстрів в цехах теж підштовхували до участі в колонізації.}

Найстарша згадка про львівського війта збереглася у грамоті поль­ського короля Казимира III від 22 серпня 1352 р., якою Георгу, Ру­перту та Маргариті підтверджена власність на маєтки у місті та йо­го околицях, даровані за вірну службу війтові Бертольдові Штехеру “блаженної пам’яті Левом князем Русі”^[2255]. Виходячи з титулатури, в грамоті йшлося про надання князя Лева Даниловича^[2256]. Лев Данило­вич першим з руських князів оцінив значення магдебурзького права для швидкого розвитку міст через залучення нових колоністів. Серед численних підробок грамот князя Лева є одна цікава грамота, в ав­тентичності якої дослідники не сумніваються^[2257]. Це грамота Іоану на війтівство у Перемишлі, яке разом з кам’яною церквою святого Мико- лая уступалося йому за “дві гривні золота і сорок поставів сукна”. “А містичі ніхто не імеєт судити токмо войт по немічьскому праву... ніхто самого не імеєт звати на суд лише през князя, а оний князь самого іме­єт судити с войтами по войтовському праву”^[2258].

Володимирський містич Маркольт, який у 1267 р. приймав князів Василька Романовича, Лева Даниловича та Войшелка, був, напевно, володимирським війтом^[2259]. Надання магдебурзького права найбіль­шим містам краю, безперечно, не тільки сприяло інтенсивності мігра­ції з німецьких земель, у якій була зацікавлена княжа скарбниця, а й сприяла піднесенню самих міст. Німецькі колоністи (ремісники і купці) приходили до напівзруйнованих і опустілих міст не тільки зі своїм майном та інструментами. З ними приходили нові технології ви­робництва і такі необхідні зв’язки з Центральною Європою й дальши­ми краями. В умовах післямонгольського погрому це був, безперечно, правильний крок.

Бурштиновим шляхом та по Via redia йшов імпорт тканин, реміс­ничих виробів, сировини (насамперед сталевих заготовок — штаб, бо болотні та озерні руди з Центрально-Східної Європи непридатні для виробництва мечів, через що львівські мечники, наприклад, змушені були використовувати для заготовок навіть стару непридатну зброю^[2260]) і самої зброї (судячи за зображеннями на печатках, археологічних зна­хідок та інших матеріалів, у XIV ст. в галицько-волинських землях отримало поширення західноєвропейське захисне озброєння, арбалети і різні типи алебард^[2261]).

Львівські купці, які торгували через Нижнє Подунав’я з Візан­тією та балканськими землями, займалися також реекспортом сукна з Фландрії^[2262]. Зберігся лист радників і громади міста Володимира до радників та громади міста Штральзунда від 3 травня 1324 р. з при­воду перехоплення штральзундцями з судна, що зазнало аварії, сувоїв сукон, які везли з Фландрії Бертрам Русин та його брат Микола, й про­ханням повернути їх володимирським купцям^[2263].

Для німецьких міст і міст Тевтонського Ордену також було важли­во збувати на південь янтар, привозячи взамін шовк, прянощі та інші багатства Сходу. Завдяки цій торгівлі Львів, на думку німецького істо­рика Фрідріха Людґе, став одним з найважливіших торговельних міст тогочасної Європи^[2264].

Маєтки Тевтонського Ордену у Львові оцінювалися у 3200 прусь­ких марок. Великий янтарний склад у Львові продано аж у 1400 р., коли ці землі вже перебували у складі Польщі. Тільки за рік прибуток за перепродаж янтарю на львівському ринку давав близько 1000 прусь­ких марок^[2265]. Крім предметів східного та візантійського реекспорту, з галицько-волинських земель орденські та ганзейські купці вивозили традиційні товари руського експорту: хутра, віск, мед, сіль, хліб та за­готовки з дерева^[2266]. На кораблі, захопленому шведами у 1352 р., серед товарів, які належали торуньським купцям, було 1000 штук червоного

Українська робоча група Українсько-Польської археологічної експедиції з дослідження Холма. 1213. Зліза направо Василь Петрик, Леонтій Войтович, Віра Гупало, польський волонтер, Юрій Лукомський, Василь Слободян

руського хутра (operis ruffi ruthenici). Слуга кенігсберзького шефера у 1400 р. вивіз зі Львова до Торуня 50 бобрів і 2000 подільських хутер (Podolisshes werkis)^22β7.

Тісні торгівельно-економічні контакти вели до зближення у середо­вищі бюргерства. В Альтштадті наприкінці кінці XIII — на початку XIV ст. серед місцевого патриціату була родина Ruthenus. Jochanes Ruthenus був лавником у 1308—1309 р., Heinmaimus de Lemberc — у 1312 р. Серед міщан Страсбурга поблизу Торуня засвідчені Heynko Ruthenus та Iwan. Конрад Прус у 1365 р. отримав третину млина по­близу Львова з третиною прибутків. В актах львівського міського суду за 1387 р. зберігся позов, який подав Bartholomeus semitor Pauli Reuse de Torun. Брат діда Коперніка Йоган Ватценроде у 1386 р. помер в Луцьку^{[2267] [2268].}

Очевидно, торгівельними шляхами поступала в німецькі землі і інформація про події на Русі. Так “Саксонська всесвітня хроніка”, яка охоплює події від створення світу і до середини XIII ст., подала інфор­мацію про битву на Калці, якій передував перехід завойовниками з Азії р. Дон, звернення половців до русичів і розгром русько-половець­кого війська, яке втратило більше 100 тис. осіб^[2269]. Про цю ж битву під 1224 р. подав інформацію у своїй “Всесвітній історії” Зігфрид з Балха- узена в Тюрингії^[2270]. Характер цих повідомлень вказує на те, що дже­релом інформації хроністів були чутки, принесені, напевне, купцями.