Віддалена дружба і взаємна симпатія.
Ситуація у Нижньому Подунав’ї та у візантійсько-галицьких відносинах повністю змінилася після загибелі Романа Мстиславича. Почалася боротьба за його спадщину. Половці знову перенесли кочовища ближче до Дунаю і продовжили допомагати болгарам.
Цар Калоян загинув в результаті змови половецької партії, якій, імовірно, допомогла його дружина-половчанка. Болгарський престол захопив племінник Калояна — Борил (1207— 1218), син його сестри і боярина Стрежа[714]. Щоб узаконити захоплення трону, Борил одружився із вдовою Калояна, яка йому доводилася тіткою (це було порушенням церковних правил). Половці складали основу його армії (у невдалій битві поблизу Пловдива 1 серпня 1208 р., де його 33-тисячне військо зазнало розгрому від майже вдесятеро меншого війська латинського імператора Генріха І, та у 1211 р. при спробі блокади гірських проходів)[715]. З перших днів перебування на престолі узурпатор змушений був воювати зі своїми братами. Рідний брат До- бромир Стреж, з допомогою Сербії утворив незалежне Струмо-Вар- дарське князівство (1208—1214), двоюрідний брат деспот Олексій Слав також відірвав шматок Болгарії, спираючись на підтримку Латинської імперії[716]. Законні спадкоємці сини царя Івана І Асеня — Іван ІІ Асень та Олександр змушені були втікати з краю.Візантійський хроніст Георгій Акрополіт (1217—1282) зазначив, що царевич Іван Асень “втік у країну русів, прожив тут досить довго і, зібравши кілька руських дружин, почав добиватися батьківської спадщини”[717]. Володимир Пашуто вважав, що болгарський царевич був у Києві[718]. Однак, болгарські дослідники дотримуються думки щодо перебування царевича у Галицькому князівстві[719]. У давньоруських джерелах інформація про Івана ІІ Асеня відсутня. Але аналіз подій дозволяє стверджувати, що болгарські дослідники ближчі до істини.
Бо на Русі у цей період жодне інше князівство, крім Галицького, не мало зацікавлення і не могло допомогти болгарському претендентові: щоби вислати і утримати значне військо у такому далекому поході, необхідні були значні ресурси. Болгарські вигнанці не мали жодного сенсу, навіть намагатися шукати допомоги при якомусь іншому дворі, окрім Галича.Іван Асень та Олександр не могли втекти у Сербію або до Константинополя. Найпростіше їм було сховатися у Нижньому Подунав’ї в одному з міст, де могли бути галицькі залоги. Втікати до половців, на яких опирався Борил, було небезпечно. Половці у будь-яку хвилю могли видати царевичів узурпатору. Київ був надто далеко, а його правителів уже давно не цікавило Нижнє Подунав’я. Крім цього, шлях до Києва лежав через Галич. У 1209 р. Галицьку землю повторно опанували Ігоревичі, які повели тверду політику, придушуючи боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болгарії прибічники синів Івана І Асеня підняли заколот, захопивши фортецю Відин. Очевидно, що тоді Іван ІІ Асень вже міг розраховувати на військову допомогу, принаймні, сподівався на неї.
Борил конфліктував майже з усіма сусідами. Шукаючи підтримки у папи (від часів Калояна, коронованого папою, болгарська церква перебувала в унії з Римом) він пішов на організацію церковного собору, який відбувся 11 лютого 1211 р. На ньому було засуджено єресь богомилів (близьких за поглядами до альбігойців, з якими воював папа Інокентій ІІІ)[720]. На думку Г.Цанкової-Петкової на цьому соборі Борил здійснив розрив унії[721]. Але інші дослідники переконливо доводять протилежне, вказуючи на уніатські нововведення у болгарській церкві цього періоду[722]. Власне, така політика дозволила Борилу вистояти і навіть перетворити поразку 1211 р. на вигідний союз із Латинською імперією.
Але самотужки здолати відинських бунтівників Борил не зміг. Лише відмовившись на користь угорського короля Андрія ІІ від Браниче- ва та Белграда, завойованих царем Калояном, з допомогою угорських військ він здобув непокірний Відин.
Угорські війська очолив ішпан Себена, який виступив із Трансільванії, “приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів”[723]. Збереглася грамота угорського короля Бели IV від 1 липня 1259 р., у якій відзначено хоробрість ішпана у боротьбі за Відин[724]. Ці події відносяться до 1212—1213 рр.Виглядає, що Ігоревичі таки пообіцяли болгарському царевичу допомогу у боротьбі за престол, бо їм був потрібний зовнішньополітичний успіх. Але їх наступне падіння, хаос який настав у Галицькому князівстві через новий спалах боротьби за Галицьку спадщину[725], не дозволили здійснити цю допомогу. Важко сказати, наскільки Ігоревичі у своїй політиці були залежними від Угорщини[726]. Власне, як і боярський князь Володислав Кормильчич[727]. Але, принаймні, його активність у Пониззі можна вважати самостійною спробою втрутитися у болгарські події.
Під впливом проугорської партії, яка тоді домінувала серед галицької еліти, почала різко змінюватися і політика угорських королів. Вони самі захотіли контролювати Дунайське Пониззя. У 1211 р. король Андрій II надав у Трансільванії володіння Тевтонському Ордену, який після втрати Палестини животів у Венеції. Угорський король розраховував, що лицарі допоможуть Угорщині взяти Пониззя під свій контроль. Межі Ордену сягали земель “бродників”. Але від цієї ідеї Андрій II швидко відмовився. Бо, як сам писав, лицарі були подібні до “миші в торбі, змії за пазухою” і загрожували не розширити, а скоротити кордони королівства[728].
Ситуація ще більше змінилася після Спішської угоди, коли галицький престол зайняв юний король Калман. Очевидно, Андрій II вирішив посадити на болгарський престол свого ставленика Івана II Асеня, надіславши, насамперед, йому допомогу від свого васала — Галицького королівства. Врешті, царевичу ^ану II Асеню надали реальну можливість набрати кілька руських дружин (це свідчить, що військо було різноманітне та збиралося у різних місцях) і перейти болгарський кордон.
Погоджуюся з думкою, що ці дружини збирали у Нижньому Подунав’ї[729] [730].У 1217 р. руські дружини розгромили військо Борила, якого далі підтримували половці, і обложили його у Тирнові. Облога тривала, звичайно, сім місяців, а не сім років, як написав Георгій Акрополіт (на що слушно звернув увагу Василь Златарський740). Після того як Борил здав фортецю, його схопили і осліпили. У 1218 р. ^ан II Асень став царем Болгарії. Впевнившись, що він утвердився на батьківському престолі, у січні 1221 р. угорський король Андрій II видав за нього дочку Марію (1204—1237)[731]. Свого часу він планував її видати за галицького спадкоємця Данила Романовича, а тепер з її допомогою угорсько-болгарський союз став реальністю.
У Галичі тим часом утвердився князь Мстислав Мстиславович Удатний, який контролював Дунайське Пониззя. Звідси частина його війська вирушила на Калку. Угорці зі свого боку розгорнули у цьому регіоні активну діяльність. Вже у 1221 р. угорські домініканці проникли до половців і дійшли, навіть, до половецьких веж на Дніпрі. Щоправда, “нічого значного для Божої справи не досягли”, деякі з них були схоплені, а двоє вбиті[732]. Але зусиль своїх не припиняли. 31 січня 1227 р. на прохання угорського короля папа Григорій IX призначив абата Роберта легатом “in Cumanorum et Brodnicorum provinciis”[733]. У 1228 р. Роберт з єпископами Бартоломієм (Печ) та Рейнольдом (Трансільванія) у присутності королевича Бели урочисто охрестили сина половецького хана Бортуа з його свитою[734]. Наступного року Бортуа зі своїм військом брав участь у поході угорців на Галичину. Виглядає, що угорці переселили його орду (на такому ж праві, як сасів і секеєїв) у Трансільванію. 21 березня 1229 р. провінціал угорських домініканців Теодоріх був призначений половецьким єпископом. Саме ж єпископство було підпорядковано безпосередньо папі. Резиденція єпископства була у Мілкові (біля гирла р. Мілков у Молдові). Королевич Бела прийняв титул “короля куманів”[735].
Незважаючи на те, що половецьке єпископство діяло аж до початку XIV ст., успіхи мало незначні. Працьовиті проповідники створили ряд пам’яток. Найцікавіша з них “Codex Cumanicus” — це рукописна збірка XIII-XIV ст. (словник половецької мови, укладений латинськими проповідниками, та виконані ними переклади латинських молитов та гимнів — “ Alphabetum Persicum Comanicum et Latinum Anonymi scriptum Anno 1303. Die 11 Julii” на 82 аркушах, зберігся у бібліотеці собору св. Марка у Венеції[736]).
Угорцям не вдалося ні взяти під контроль Нижнє Подунав’я, ні підпорядкувати собі болгарського царя. Іван II Асень (1218-1241) виявився чи не найкращим правителем з династії Асенів. Він відродив могутність Болгарії і діяв виключно в її інтересах. У 1235 р. була відновлена Болгарська патріархія з центром у Тирнові. 25 травня 1236 р. за союз з Нікеєю папа відлучив ^ана II Асеня від церкви, а 9 серпня 1238 р. навіть видав буллу про хрестовий похід угорського короля на Болгарію[737].
Галицькі князі продовжували контролювати нижньодунайський регіон. Частина раті галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного у 1223 р. пішла вниз по Дністру на з’єднання з військами інших руських князів. Якщо б цей річковий шлях не контролювався галицьким князем, то ця експедиція виглядала б зовсім невмотивова- ною. Простіше було би рухатися з основним військом. Але Мстислав Удатний зібрав рать „вигонців галицьких” воєвод Юрія Домажирича та Держикрая Володиславича саме у тій волості, очевидно, знявши частину гарнізонів, які тимчасово можна було ослабити, через те, що половці стали союзниками.
Джерела не дозволяють відслідкувати подальші взаємини ^ана Асеня II з Галицьким князівством, де боротьба за престол тривала аж до 1238 р. Але потужний вплив болгарської культури (особливо в області виготовлення книг) не тільки на Галицько-Волинські землі, але й інші терени Русі, імовірно, вказує на те, що з цього періоду конфронтація змінилася на нормальні стосунки. Відповідно Нижнє Подунав’я трасформувалося з контактної візантійсько-галицької зони на контактну болгарсько-галицьку[738]. Далі зв’язки між Галицько-Волинською державою і Болгарією стали ще більш тісними, особливо у царині культурних впливів.
Галицько-волинська держава продовжувала утримувати землі в нижніх течіях Дністра та Дунаю. Давні молдовські грамоти писані староукраїнською мовою, а молдовські літописи — церковнослов’янською (аж до реформи господаря Василя Лупу у 1636 р. ця мова залишалася офіційною). Якщо слов’янську церковну номенклатуру (поп, вечерня, утреня і т.д.) у румунській церкві ще можна пояснювати давньобол- гарськими впливами на цей регіон[739], то використання мови у діловодстві можна пояснити лише давньою і довгою політичною належністю Нижнього Подністров’я і Попруття до Галицького князівства.
Данило Романович намагався підтримувати регулярні стосунки з Нікеєю. Туди він відправив свого близького соратника печатника Кирила, якого патріарх Мануїл II висвятив на київського митрополита наприкінці 1246 р. або ж на початку 1247 р.[740] Унійні переговори Данила Романовича з римським папою Інокентієм IV відбувалися паралельно з перемовинами нікейського імператора і нікейського патріарха з тим же папою. О.Майоров вважає, що Данило Романович узгоджував з Нікеєю свою позицію на переговорах з папою Інокентієм ІІІ. Контакти з Нікеєю, він підтримував через дружину угорського короля Бели IV Марію Ласкаріну, племінницю його матері і дочку василевса Федора Ласкаріса[741]. Звичайно, враховуючи складність комунікацій і час, потрібний на обмін депешами, можна говорити тільки про загальне узгодження позицій на певних етапах.
Між 1241—1251 рр. угорський король Бела IV передав васальне сербське князівство Мачву на болгарському кордоні галицькому претендентові своєму зятю Ростиславу Михайловичу[742]. Князь Ростислав як володар Мачви вперше згаданий в документі від 28 червня 1254 р.[743]). Попри поширений стереотип Ростислав Михайлович був не баном, а князем Мачви[744], який вів доволі самостійну та успішну зовнішню політику, зосередивши у своїх руках крім Мачви також частину Боснії з округами Солі та Усор, Белград, Бранічево та округ Родна у Трансильванії[745]. У 1255 р. Ростислав Михайлович видав дочку за болгарського царя Михайла Асеня (1246—1256)[746]. Він же виступив посередником у переговорах зятя з візантійським василевсом Федором II Ласкарісом і досягнув вигідного для болгарів миру. Але Михайло Асень був вбитий своїм двоюрідним братом Коломаном II (1256—1257). Щоби легітимізувати свою владу, Коломан II змусив вдову вийти за себе заміж. Тоді Ростислав зайняв Тирново, а у Відині прийняв претензійний титул dux Galiciae et imperator Bulgarorum. Але отримати підтримку болгарської еліти йому не вдалося. Він тільки зміг зберегти частину болгарських земель[747].
Його син Михайло Ростиславич, князь Мачви (1264—1269), ще у 1259 р. одружився з Марією, дочкою болгарського царя ^ана II Асеня, вдовою царя Мічі (Дмитра) Асеня (1257—1258). Донині триває дискусія щодо того, чиїм сином був цар ^ан III Асень (1279—1280): Мічі (Дмитра) Асеня чи Михайла Ростиславича[748]. Загибель Бели Ростиславича, князя
Мачви (1269—1272), обірвала активну діяльність правителів Мачви у цьому регіоні.
Водночас у Болгарії розгорнув діяльність ще одного Рюриковича походження якого залишається загадковим. За царя Костянтина Асеня деспоті болгаром Святослав Яків на прохання київського митрополита Кирила II вислав копію Номоканону. У листі він підкреслював своє походження: “Освященыи архиепископе всея Рускьія земле, благодръ- жавнаго родиа моего б их же отрасль и коренъ аз бых, святых праотец моих”[749]. Лист із цим текстом відправлений у 1262 або 1270 р., швидше у 1262 р.[750]. Бо у грамоті угорського короля Стефана V від грудня 1270 р. Святослав Яків записаний як Zuetislaus Bulgarorum imperator. Цей свояк царя Костянтина Асеня і зять візантійського василевса Іоана IV Ласкаріса, безперечно, був Рюриковичем[751]. Але звідки походив і як потрапив до Болгарії? Найпевніше, що був одним з Ольговичів. Тобто близьким родичем Ростислава Михайловича, який після монгольської навали пристав до нього у пошуках якогось уділу чи пристанища і у 1244—1245 рр. воював у війську претендента на галицький престол. Відтак разом із ним потрапив на Балкани. Святослав — популярне ім’я серед Ольговичів. Ризикну припустити, що Яків Святослав — племінник Михайла Всеволодовича, син його брата Андрія, який займав чернігівський престол у 1246—1262 рр. Його шлюб з Ольгою, дочкою Василька Романовича у 1259 р., безперечно, був уже другим шлюбом. Батько Михайла та Андрія — Всеволод Чермний помер у 1212 чи 1215 р. [752] Від першого шлюбу Андрій міг мати сина Святослава, який у 1244—1245 рр. був здатний податися на пошуки щастя з старшим двоюрідним братом. Але це — не більше ніж гіпотеза.
Після монгольського завоювання у середині XIII ст. причорноморські степи стали частиною улусів Чингізидів. Потужний улус тримав зять Батия — Мауці. Відомий дослідник ординської історії Мехамеджан Сафаргалієв вважав, що оглан (царевич) Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Батия улус у складі всього Причорномор’я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая[753]. Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів[754]. П.Рикін доволі переконливо ототожнив Мауці (Moucy) з Муджі Яя, якого Рашид ад-Дін вважав другим сином Чагатая[755].
Після успішного походу на Константинополь у 1264 р. Причорноморський улус отримав оглан Ногай. Його ставка знаходилася на Нижньому Дунаї у місті Ісакчі[756]. Залежність від Ногая визнали болгарські Тирновське царство, Видинське і Бранічевське князівства, а від 1292 р. — король Сербії. Десь до початку 1270-х рр.. Ногай повністю підпорядкував собі все Правобережжя України. Його васалом став галицький князь Лев Данилович. Він з допомогою Ногая приборкував і своїх братів, і сусідів. За Ногая все Пониззя Дністра та Пруту поступово стало ординським. Будучи, фактично, незалежним і найстаршим серед нащадків Джучі, Ногай ставив на престол ханів, як колись Батий — каанів. Однак є багато свідчень про намагання Ногая відділитися від Золотої Орди і створити власну державу[757]. Чи не головним доказом цього залишаються монети, які Ногай та його син Джеке карбували від 1285 до 1301 рр. Якщо історія з анонімними монетами 1290-х рр., які карбувалися у Криму, виглядала ще сумнівною, а здогадку Олексія Маркова[758] намагався спростувати Микола Веселовський,[759] то атрибутація монет, карбованих в Ісакчі на Дунаї між 30 жовтня 1296 та 8 серпнем 1301 р., є безсумнівною[760]. Більше того, з огляду на таку практику, яка стимулювала розвиток цього регіону, Токта та його брат Саси-Бука змушені були карбувати монети в Ісакчі майже до 1312 р. Спроби утвердити свою державу Ногай повністю не реалізував, напевно, через приховане бажання все ж таки стати ханом Золотої Орди. Візантійські василевси в Константинополі фактично були його васалами, як і сюзерен Галицько-Волинської держави.
Стосунки королівства Русі (так у західних джерелах називали Галицько-Волинську державу) з Візантією не припинялися, особливо після повернення василевсів з Нікеї до Константинополя та невдачі галицько-римської унії. Про це яскраво свідчить той факт, що королю Юрію Львовичу у 1303 р. вдалося схилити василевса Андроніка II Палеолога та патріарха Атанасія I до заснування окремої Галицької митрополії[761], що свого часу не вдалося зробити Андрію Боголюбсько- му. Версія Ярослава Дашкевича, за якою Галицька митрополія могла бути заснована ще у XIII ст.[762], не підтвердилася. Однак виключати подібні спроби не варто. До складу цієї митрополії увійшли Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька і Турівська єпархії, а трохи пізніше і Білгородська (Аспрокастрон)[763]. Близький соратник короля Юрія Львовича Петро Ратенський, посланий до Константинополя бл. 1308 р. як кандидат на галицького митрополита після смерті митрополита Нифонта, був поставлений патріархом київським митрополитом[764]. Це теж побіжно свідчить про високий рівень зв’язків королівства Русі з Візантією.
Майже до остаточного падіння Галицько-Волинської держави у 1387 р. зберігалися ці тісні контакти. Про це можна твердити хоча б з огляду на відродження Галицької митрополії бл. 1331 р., коли на прохання Болеслава-Юрія Тройденовича константинопольський патріарх Кайя надав титул митрополита галицькому єпископу Теодорові[765]. Невдовзі це надання було скасоване. Але у 1341/1342 р. за підтримки князя Любарта-Дмитра Гедиміновича Теодору було повернено титул галицького митрополита патріархом ^аном XIV Калекасом та василев- сом ^аном V Палеологом[766]. Коли ж московський князь Семен Гордий добився у 1347 р. скасування цієї митрополії, то князь Любарт-Дмитро Гедимінович прийняв митрополита на Волині[767]. Зрештою з тісними контактами місцевої еліти з Візантією мусив рахуватися і польський король Казимир III, який добився відновлення митрополії, що було зафіксовано грамотою патріарха Філофея від 9 травня 1371 р., але в цій грамоті до складу митрополії було включено тільки Галицьке, Володи- мирське, Перемишльське і Холмське єпископства, тобто територію, яку на той час контролював польський король[768]. Вмираюча Візантійська імперія сама потребувала допомоги від інших християнських держав, але її культурний та релігійний вплив на галицько-волинські землі до кінця XIV ст. залишався помітним.
В цілому ж проблеми галицько-візантійських відносин потребують подальшого глибокого дослідження. Від кінця XI ст. і майже до кінця XIV ст. їх значення було важливим не тільки для галицьких князів.