Відновлення союзу. Походження другої дружини Романа Мстис­лавича.

Активна участь половців у болгаро-візантійській війні кінця XII ст.⁸⁴² мусила змістити значні їхні масиви ближче до Дунаю. Останнє не могло не викликати занепокоєння у слов’янського населення Пониз­зя, попри те, що незначна частина половців, схоже, перебувала тут ще з XI-XII ст.⁸⁴³ Крім цього, міська верхівка та галицьке боярство, яке також було пов’язане з торгівлею, терпіли від галицько-візантійського конфлікту.

Внаслідок спільних дій союзники розгромили половців. Перемоги Романа Мстиславича над половцями Катпвський літопис поставив в один ряд зі звитягами Володимира Мономаха: ”... щдолѣвша всимъ по- ганьскымъ изыко оума моудростью ходАща по заповѣдемь Бжимъ оустремил бо са 6аіі на поганыи ико и левъ сердит же бы ико и рысь и гоубАше ико и коркодилъ и прехожаше землю ихъ ико и щрелъ храборъ бо бѣ ико и тоуръ. Ревноваше бо дѣдоу своемоу Мономахоу погоубившемоу поганыи ИзмалтАны рекомыА Половци изгнавшю Wтрока во Wбезы за ЖелѣзнаА врата”⁸⁴⁷.

За повідомленням тогочасного візантійського письменника Мики­ти Хоніата, у 1200 р. столицю імперії врятувала від половців „богом призвана фаланга” галицько-волинського князя Романа Мстислави­ча⁸⁴⁸.

⁶⁴⁰ Николаев В. Протеклото на Асеневци и етническият характер на основаната от тях държава. София, 1940.

⁶⁴¹ Див. рец. на працю В.Ніколаєва: Ангелов Д. // Byzantinoslavica. T. 9. Praha, 1948. S. 358

⁶⁴² Петров П. Въстания против Византия. София, 1960. С. 51-56.

⁶⁴³ Князькин И.О. Половцы в Нижнем Подунавье // Вопросы истории. 2000. № 3. С. 121-128.

⁶⁴⁴ Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. Київ, 2002. С. 82.

⁶⁴⁵ Войтович Л. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за династії Ангелів // Княжа доба. Вип. 2. Львів, 2008. С. 30-39.

⁶⁴⁶ Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич володар, воїн, дипломат. Т. 2. Біла Церква, 2011. С. 325-472; Його ж. Русь, Византия и Западная Европа. Из истории внешнеполи­тических и культурных связей ХІІ-ХІІІ вв. Санкт-Петербург, 2011. С. 287-410.

⁶⁴⁷..одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був як та рись і губив, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Моно­маха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав Отрока в Обези за Залізні во­рота” (Ипатьевская летопись. Стб. 715-716).

⁶⁴⁸ Nicetas Choniates. Historia / Ed. I.Bekker. Bonn, 1835. P. 691-692.

Ікона “Чудо від ікони Знаменія Богоматері” (перемога Романа Мстиславича над суздальським військом у 1169 р., Новгород. Середина XV ст.)

(бл.1230 — після 1283) та поет Єфрем Єнійський (перша третина XIII ст.) також згадали про нього як винятково важливий для Візантії^[633].

Зрозуміло, що походи Романа Мстиславича на початку XIII ст. не тільки відкинули половців від Нижнього Дунаю, але й позбавили їх можливості надання допомоги болгарам.

На той час половецьке військо стало основним чинником у болга- ро-візантійському протистоянні^[635]. До вбивства Петра I Асеня (1196) та ^ана I Асеня (1197) було причетне не лише боярське угрупован­ня^[636], а куманська (половецька) партія при болгарському дворі. До цієї політичної сили їх брат Калоян^[637], який займав престол у 1197— 1207 рр. одружився з дочкою половецького хана, яка після хрещення прийняла ім’я Марія^[638]. Попри те, що контроль над Нижнім Подунав’ям для болгар був надзвичайно важливим, опанувати цей регіон у перші роки відродження Болгарського царства не вдалося^[639]. А Галицьке князівство, знову ставши союзником Візантії, стало ворогом Болгарії.

Відновлення союзу між Візантією та тепер уже потужнішою Га­лицько-Волинською державою було скріплене династичним шлюбом князя Романа Мстиславича й Єфросинії, дочки ^аака II Ангела.

Щодо походження “княгині Романової” досі триває потужна дис­кусія. Польський генеалог Даріуш Домбровський, підводячи її певні підсумки, виділив чотири концепції, яких з цього приводу дотриму­валися різні історики^[640]. За спрощеним варіантом їх можна звести до двох версій. Йдеться про волинське боярське та візантійське походжен­ня княгині, позаяк ще дві інші концепції з певними застереженнями є різновидами вказаних.

Джерела не дають змоги однозначно встановити звідки походила друга дружина князя Романа. До того ж навіть не називають її іме­ні. За повідомленням літопису, на могилі княгині у Володимирі внук Мстислав Данилович спорудив каплицю на честь святих Йоакима та Анни.

Через відсутність джерельних переказів з відповідного періоду частина істориків навіть не наважувалася пробувати встановити ім’я “княгині Романової”. Серед цих науковців Д. Домбровський назвав Сергія Соловйова, Михайла Грушевського, Степана Томашівського, Олександра Преснякова, Вільгельма Ісенбурга, Петра Грицака, Івана Крип’якевича, Гюнтера Штокля, Яна Беняка та Наталю Пушкарьо- ву^[641]. Однак, якщо С. Соловйова, В. Ісенбурга та Г. Штокля ця пробле­ма глибше не зацікавила, то інші дослідники просто вагалися до якої іноземної династії віднести другу дружину князя Романа Мстиславо­вича. М. Грушевський, С. Томашівський та І. Крип’якевич звернули увагу, що вдова Романа доводилася “ятрівкою”, тобто братовою, угор­ському королеві Андрію ІІ. М Грушевський називав її ще й “католиць­кою принцесою”^[642]. П.Грицак зауважив, що княгиня Романова була споріднена з угорською, польською та візантійською династіями, через що вона ніяк не могла походити з волинського боярства^[643]. На цьому ж наголосив і Я. Беняк^[644].

До другої групи Д. Домбровський включив Олександра Яблонов- ського, Василя Татіщева, Ісидора Шараневича, Людвіка Дробу, Вла­дислава Абрахама, Броніслава Влодарського та Юліуса Форсманна^[645]. Вони вважали, що друга дружина Романа мала бути католичкою, адже вона була братовою угорському королеві Андрієві ІІ та краківському князеві Лєшку Білому^[646]. Роман Мстиславич і Лєшко Білий були вну­ками Болеслава Кривоустого. Як двоюрідні брати вони спілкувалися і доволі довго підтримували союзні відносини. Дружина Романа для краківського князя була братовою. І при краківському дворі це добре пам’ятали. Натомість родинна спорідненість з угорським королем — віддаленіша. Роман та Андрій ІІ були правнуками Мстислава Володи­мировича. Зв’язки між ними тривали недовго. У 1204 р. вони уклали угоду про взаємодопомогу і патронат над дітьми обох володарів на ви­падок передчасної смерті^[647].

Отож, вдова Романа могла розраховувати на допомогу та співчуття Андрія ІІ тільки за умови, якби він доводився їй близьким родичем і не по чоловікові. Стосовно краківського князя Лєшка, то тут теж не все однозначно. Адже він був причетний до загибелі князя Романа, який допоміг йому опанувати краківський престол.

Можливе польське чи угорське походження дружини Романа доволі переконливо відкинув Микола Котляр^[650]. Однак “княгиня Романова” могла мати непряму родинну спорідненість з угорськими королями, зокрема через родичів Андрія ІІ з інших династій. У такому випадку вона, зрозуміло, не могла бути донькою волинського боярина.

До третьої групи, за класифікацією Д. Домбровського, увійшли прихильники версії про руське походження другої дружини Романа Мстиславовича. Поміж ними вирізняється припущення Миколи Чу­батого, який вважав її донькою Святослава Мстиславича або Інгваря Ярославовича^[651]. Святослав, навіть якщо він був бастардом, доводив­ся Романові Мстиславовичу рідним братом, що виключає можливість одруження з його дочкою. Святослав помер до 1183 р., не залишивши нащадків “по мечу”, і його Берестейське князівство і так було при­лучене до володінь Романа^[652]. Луцький князь Ігнвар Ярославич був двоюрідним братом Романа. Для одруження з його дочкою теж потріб­не було велике порушення церковних канонів. А при цьому не було жодної політичної необхідності. Бо Інгвар Ярославич залишався стар­шим із волинських князів, тому союз із ним не потрібно було зміцнювати жодними угодами.

Володимир Пашуто⁰⁰⁹ та Наталя Полонська-Василенко⁰⁷⁰ вважали, що друга дружина Романа Мстиславича — з волинських боярів. Цю версію вчені базували на тому, що вдову Романа та її синів цілковито підтримали у середовищі волинського боярства. Як і ряд інших дослід­ників, вони погоджувалися з тим, що княгиню звали Анною. М.Котляр найпослідовніше обґрунтував боярське походження другої дружини князя Романа⁰⁷¹. Не маючи джерельних підтверджень, історик збудував оборону цієї версії на критиці прихильників візантійського походжен­ня княгині, головно, полемізуючи з польським дослідником Єронімом Ґралею. Крім обережних аргументів своїх попередників, М. Котляр ви­сунув ще три.

По перше: на Русі наприкінці ХІІ ст. не було жодної гілки Рюри- ковичів, союз із якою, скріплений династичним шлюбом, міг бути ви­гідним Романові (з цим випадає погодитися);

По друге: шлюб із представницею волинського боярства можна трактувати як забезпечення підтримки напередодні боротьби за га­лицький престол, що дозволило би зміцнити позиції в опанованому Галичі (з цією тезою можна сперечатися⁰⁷²);

По третє: про боярське походження княгині, нібито, свідчить упер­те мовчання галицького літописця (і у цьому є великі сумніви: чи ^{[653] [654] [655] [656] серед авторів та редакторів Галицько-Волинського літопису був хоч один галичанин, адже всі інформатори, названі поіменно, — волинсько­го походження; зрештою автори літопису просто не сприймали мента­літету галичан, виставляли їх зрадниками, вихваляючи все волинське і навпаки; виникає також запитання: чи багато княгинь удостоїлися стількох згадок у літописах, як друга дружина Романа?[657]).}

М. Котляр висунув також гіпотезу, що пестун Романовичів — боя­рин Мирослав міг бути близьким родичем (чи навіть братом) княгині Анни. Однак Д.Домбровський з цього приводу слушно зауважив, що цій версії суперечить цілковита мовчанка літописців, яку за таких об­ставин справді важко пояснити^[658].

Ще раніше Є. Ґраля звернув увагу на те, що боярське походжен­ня дружини Романа завадило б її контактам із сусідніми володарями, до яких, овдовівши, насамперед вдалася княгиня. Польський дослід­ник підкреслив рідкість шлюбів Рюриковичів із представниками бояр­ства^[659]. Підкріпити цю тезу можна статистикою: на 250 відомих шлю­бів Рюриковичів, укладених упродовж IX-XIII ст., тільки 7 припада­ють на боярських доньок. Якщо виключити звідси зв’язок Святослава Ігоревича з Малушею та шлюб Мстислава Володимировича з донькою новгородського боярина Дмитра Завидича (обидва могли дозволити со­бі усе, що завгодно), то всі інші випадки — це шлюби новгородських князів. Ці п’ятеро новгородських князів були молодшими синами і мали слабкі надії на зайняття більших столів у володіннях своєї гілки династії. Отож, ішли на союз із лідерами боярсько-бюргерської олігар­хії, щоби утриматися на новгородському престолі^[660].

Версію про візантійське походження “княгині Романової” висунув австрійський вчений Йоган Майлат^[661]. Розгорнув та обґрунтував — Ми­кола Баумгартен^[662]. Він вважав, що друга дружина Романа була родич­кою василевсів Ісаака II та Олексія III Ангелів. Найпевніше, — була донькою Каака II від першого шлюбу, яку його друга дружина Мар­гарита-Марія (донька угорського короля Бели III) разом з Олексієм III Ангелом, що узурпував трон, видали за галицько-волинського князя. Маргарита-Марія була сестрою угорського короля Андрія II, який вва­жав її пасербицю своєю племінницею. За таких умов логічним вигля­дає звернення вдови після смерті князя Романа, насамперед, до Андрія II. А він прийняв малолітнього Данила Романовича “яко милого сина свойого”, при цьому повністю дотримуючись угоди 1204 р.

Обґрунтування М. Баумгартена визнали Володимир Двожачек⁰⁷⁹, Детлев Швенніке⁰⁸⁰, Леонід Махновець⁰⁸¹, Олександр Свєжавський⁰⁸², Леонтій Войтович⁰⁸³, Едвард Горанін⁰⁸⁴ та Марта Фонт⁰⁸⁵. Не заперечу­вав проти цього Олександр Каждан, який тільки зауважив, що ця вер­сія все ж залишається гіпотезою⁰⁸⁰. Правда Д.Домбровський пояснив, що сумніви російського візантиніста викликані тим, що останній не знав аргументації Є. Ґралі⁰⁸⁷.

Леонід Махновець припустив, що Анна могла бути донькою Ісаа­ка II від його другого шлюбу з Маргаритою-Марією⁰⁸⁸. У такому випад­ку Олексій III мав би ще більше підстав видати її за Романа, а Андрій II та Лєшко Білий — поважно трактувати княгиню і признаватися у родинних зв’язках з нею. Але ця версія не відповідає хронології. Бо Марію-Маргариту видали заміж за Лаака II восени 1185 р., коли її було всього 10 років. За таких обставин друга дружина Романа мала б народитися не раніше, яу у 1187/1188 р., а уже 2001 р. народити сина Данила.

Версія М. Баумгартена про візантійське походження княгині Ро­мановен, на мій погляд, дає змогу пояснити, практично, всі загадкові моменти подій, які відбулися пізніше. Зокрема, стає зрозумілішою причина загибелі Романа. Тобто, чому він пішов у похід на допомогу німецькому королеві Філіпові IV Гогенштауфену, який був одружене- ний із Іриною — старшою донькою Ісаака II Ангела та сестрою Романової дружини. До речі, з цим узгоджуються повідомлення цистеріанського монаха Альбріка, а також гіпотези Степана Томашівського, Мирона Кордуби, Володимира Пашуто, Леоніда Махновця та ін. Німецький король і галицький князь напевно, зустрічалися особисто, бо Роман ^{[663] [664] [665] [666] [667] [668] [669] [670] [671] [672] Мстиславич пожертвував на честь святого Петра монастирю бе­недиктинців у Ерфурті 20 гривень срібла[673], що було значною сумою для того часу. На цій зустрічі у Ерфурті князь Роман міг познайомитися з проектом Вельфів, озвученим папою Інокентієм III у своєму посланні, звідки запозичив ідеї “доброго порядку”, які з його ініціативи пропо­нувалися щодо зміни системи успадкування князівських престолів[674]. Княгиню Романову визнали: еліта, військо, боярство, угорський король Андрій II та краківський князь Лєшко Білий. Її незвичну для жінки високу роль, яку можна поставити на рівні лише зі святою Ольгою, легко пояснити імператорським походженням. Саме високе походжен­ня могло бути причиною спроби княгині правити самій. Це, зрештою, і привело до її усунення на вимогу галицького боярства у 1211 р., а невдовзі, у 1219 р. після одруження сина Данила під тиском во­линського боярства княгиня змушена була прийняти чернецтво. Вер­сія М.Баумгартена також підсилює мотивацію боротьби за австрійську спадщину як спадок сестри княгині Анни, одруженої з австрійським герцогом Леопольдом Бабенберґом[675].}

Єронім Граля, навівши нові аргументи про позицію щодо візан­тійського походження другої дружини Романа, вважав, що нею була Марія зі знатного візантійського роду Каматерос (Єфросинія Каматерос вийшла заміж за імператора Олексія III Ангела)^[676]. Цю аргументацію ще раз розглянув Д. Домбровський. Він погодився з візантійським по­ходженням княгині, але підкреслив, що конкретика цього не зовсім зрозуміла^[677]. Фактично, до такого ж висновку дійшов О. Головко^[678], який спершу теж схилявся до “боярської” версії⁰⁹⁵.

Аналізуючи заперечення М. Котляра на аргументацію Є. Гралі, можна запропонувати окремі, варті уваги, спостереження та уточнен­ня:

1. Візантійській владі залежало на союзі з Романом Мстислави- чем через загрозу половецько-болгарської коаліції. У похвалі князеві Романові, якою розпочинається Галицько-Волинський літопис, творець об’єднаної Галицько-Волинської держави прославляється найперше за подвиги у боротьбі з половцями. Його успіхи ставляться на один ща­бель із досягненнями Володимира Мономаха. Олексій III Ангел вів ві­йну з іконійським султаном. Йому погрожували германський імпера­тор Генріх VI, вимагаючи уступити землі від Діррахія до Фессалонік, венеційський дож і папа Інокентій III, болгари та їхні союзники полов­ці. Візантійський василевс просто не мав до кого більше звернутися, окрім, як до Романа. Бо Олексій III, підступно скинувши і осліпив­ши свого брата Каака II, розірвав союз з Угорщиною. А династичний шлюб Романа з донькою Каака II не тільки давав Візантії надійного союзника проти половців, а й нормалізував її відносини з Угорщиною. До того ж, оскільки йшлося про доньку усунутого від влади брата, сам Олексій III не так уже й багато віддавав, а взамін отримав цінного для себе союзника та вигідний угорський козир. Вигідним цей союз був і для Романа також і з угорського вектора його політики. Шлюб міг бути наслідком угоди, яку уклало посольство у складі Твердяти Ост- ромирича, Недана, Домажира і Негвара. У середині 1200 р. це посоль­ство бачив у Константинополі Добриня Ядрейкович, який пізніше був новгородським архиепископом та першим перемишльським єпископом на ім’я Антоній⁸⁹⁸. Факт політичної угоди Візантії з Романом сумнівів не викликає. Не заперечив цього і М. Котляр. Він допускає, що така угода могла бути укладена навіть у 1197 чи 1198 р.⁸⁹⁷ Версію можливої попередньої домовленості Романа Мстиславича з Візантією не можна відкидати з огляду на намагання Романа оволодіти Галицьким князів­ством. Після того, як Роман розгромив половців та прилучив до своїх володінь Галицьке князівство, наступна угода 1200 р. уже була скрі­плена шлюбом.

2. Після здобуття Галича, на який претендували угорці, Роман мусив і сам шукати тісніших контактів з Візантією. А шлюб із донькою візантійського василевса (нехай і такого, якого усунули від влади) та племінницею василевса-узурпатора, який теж шукав кон­тактів, — найкраще вирішував цю проблему. Варто також звернути увагу на відновлення торгівлі з Візантією, яка припинилася під час болгаро-візантійської війни, коли галицький князь Ярослав Осмомисл ^{[679] [680] [681] підтримав повстання Асенів. У нормалізації відносин з Візантією була зацікавлена також боярсько-бюргерська олігархія[682].}

3. У 1198—1206 рр. константинопольським патріархом був Іоан X Каматерос, сам Олексій ІІІ Ангел був одружений з Єфросинією Ка­матерос. Ці родинні зв’язки галицько-волинського князя, як вважає Є.Граля, мали би вплинути на позицію київського митрополита, зва­жаючи на те, що київський князь Рюрик Ростиславич був одружений з половчанкою та опирався на союз із половцями. Але цей аргумент польського історика доволі хиткий. Справді, розлучення Романа з Предславою Рюриківною досить сумнівне з огляду на канонічні пра­вила. Але патріарх Іоан X як родич василевса Олексія III, виходячи з інтересів імперії, все одно надав би князеві дозвіл на таке уневажнення шлюбу і вплинув би на позицію київського митрополита. Крім того, польський дослідник вважав, що княгиню звали Марією, а Анна — її чернече ім’я. Якщо останнє не викликає заперечень, то перше нічим не підтверджене.

4. Ще одним аргументом на користь Марії Каматерос Є. Граля вважав підтримку матері у справі коронації Данила Романовича з рук папи, бо серед прихильників візантійсько-римської унії були логофет Василь та друнгарій вігли Андронік Каматероси. Коронація Данила як короля Русі — це акт, найперше політичний. Бо після невдалої спроби відродити Київську Русь як васала Золотої Орди, Данило Романович звернувся до Заходу, за допомогою якого сподівався звільнитися від монгольської залежності. За таких обставин княгиня-мати не могла не підтримати сина, незалежно від позиції власної родини.

5. Візантійський письменник Микита Хоніат (1155-1213), який не дуже цікавився руськими справами, напевно, черпав свої відомості про події на Русі від логофета Василя Каматероса. Так могло бути. Але це ще не доводить, що Марія Каматерос була другою дружиною Романа Мстиславича. Микита Хоніат просто не міг зігнорувати князя, чия Богом покликана фаланга врятувала столицю імперії^[683].

6. Микита Хоніат титулує Романа Мстиславича титулом “igemon”, тоді як київського князя Рюрика Ростиславича тільки “diepon”. Але це лише аргумент на користь версії щодо шлюбу Романа з візантійською принцесою. В. Пашуто на підставі цього фрагменту вважав, що у Візантії визнали Романа Мстиславича великим князем^[684] подібно до того, як визнали його великим князем у Новгороді^[685].

Осліплення Ісаака ІІ Ангела

(кодекс ХІІІ ст. Biblioteca Apostolica Vaticana)

7. На нехарактерні для Рю- риковичів грецькі імена дітей та внуків Романа (Данило, Са­ломея, Іраклій, Лев) першим звернув увагу М. Баумгартен. Є. Граля, вслід за ним, наголо­сив, що в родині Каматеросів були імена Василь, Роман, Лев, Іван, Михайло і Федір, які зу­стрічаються й у наступних поколіннях династії Романови­чів. Цей істотний аргумент, най­перше підтверджує візантійське походження княгині Романовой Позаяк інакше неможливо пояс­нити звідкіля раптом з’явилися серед Рюриковичів питомо грецькі імена Данило, Саломея,

Іраклій та Лев (появу інших імен ще можна якось тлумачити). Цей аргумент визнав також М. Котляр^[686].

8. Мовчання літописів можна пояснити тим, що Галицько-Волин­ський літопис за 1199-1200 рр. не зберігся, а візантійські хроністи не відзначали шлюбів осіб, які не входили безпосередньо до династій василевсів (у даному разі - Марії Каматерос). Київське літописання цього періоду, яке укладалося під патронатом Рюрика Ростиславовича, відомостей про Романа Мстиславича, закономірно, не подало. Якщо ж Роман мав власне літописання, то воно втрачене. Вціліла тільки По­хвала князеві, вміщена на початку Галицько-Волинського літопису. Як текст насамперед літературний, вона не зберегла навіть побіжно ви­кладених подробиць діяльності князя. Втрачена частина, яка, можна здогадуватися, передувала Похвалі. Звідти, напевно, В. Татіщев взяв інформацію про зовнішність та манери Романа й програму “доброго порядку”, а польські хроністи — відомості про репресії щодо галиць­ких бояр. Там могли бути повідомлення про походи на Київ, ятвягів і половців, переговори з Візантією і римським папою. З різних причин ця частина не потрапила до Іпатіївського зведення^[687]. Бурхлива епоха Ангелів, які привели Візантію до латинського завоювання, також ви­явилася дуже бідною на відповідні писемні пам’ятки.

Отже, можна констатувати, що Є. Граля тільки підсилив версію про візантійське походження другої дружини Романа, однак його здогад стосовно Марії Каматерос виглядає непереконливо. Водночас не можна погодитися і з М. Котляром у тому, що “гіпотеза про візантійське похо­дження матері Данила Галицького не витримує наукової критики”^[688].

Власне, такої критики не запропоновано.

Польська дослідниця Ельжбета Домбровська серед польських коро­наційних регалій віднайшла речі візантійського походження, які могли туди потрапити зі скарбниці Романовичів після того, як у 1340 р. поль­ський король Казимир III на нетривалий час зайняв Львів. Йдеться про візантійський релікварій часів василевса Мануїла I Комніна, у якому було поміщено частинку животворящого дерева з хреста, на якому був розп’ятий Ісус Христос. Ця велика візантійська святиня могла прибути до Галицько-Волинської держави з Візантії із дружиною Романа^[689]. Це також аргумент, який твердить про її візантійське походження^[690].

Видається дискусію завершив О. Майоров. Він віднайшов нові докази про візантійське походження княгині Романовы, яких не по­мітили його попередники. Це, зокрема, згадка того ж візантійського письменника Микити Хоніата про старшу доньку василевса Ісаака II Ангела, відомості синодику Шпеєрського собору, звістка Галицько- Волинського літопису про обставини вбивства Філіпа Гогенштауфена. За переконливо обґрунтованою версією петербурзького історика дру­гою дружиною Романа Мстиславича була старша донька василевса Ка- ака II Ангела — Єфросинія. У дитинстві її віддали у монастир. Але згодом, коли виникла політична необхідність — видали заміж за га­лицько-волинського князя Романа Мстиславича. Подібна практика не була винятком, особливо, коли послушниця ще не прийняла чернечої обітниці^[691]. Анна — чернече ім’я Єфросинії, яке вона прийняла під час пострижения.

Ще один епізод візантійсько-галицьких відносин став предметом дискусії істориків. За Густинським літописом, остаточна редакція яко­го відноситься до XVII ст.^[692], василевс Олексій III Ангел після підходу у 1204 р. до візантійської столиці племінника Олексієм, сина скинено­го і осліпленого брата Каака II, з військом хрестоносців “самъ со сво­ими бояры и со множеством богатства и сокровищъ побѣже въ Рускую

Аспрон Олексія ІІІ Ангела

землю ко Роману Мстиславичу въ Галичъ”^[693].

Про втечу візантійського василевса Олексія (Аскарія) до Романа Мстиславича писали також польські хроністи Ян Длугош^[694], Мартин Кромер^[695] та Мартин Бельський^[696]. Вони зазначали, що втративши пре­стол, василевс спочатку відплив до Херсонесу, а вже звідти дістався до Галича. Зрозуміло, що М.Кромер та М.Бельський запозичили цю ін­формацію від Я.Длугоша. А той, як встановив Олександр Семкович^[697], скористався працею Птолемея з Лукки^{[698] [699]. Під таким прізвиськом відо­мий італійський історик Бартоломео дель Фіадоні (1236-1327)71s. Олек­сандр Майоров[700] підтвердив та розвіяв усі сумніви стосовно обізнаності і джерел Птолемея з Лукки. Він також відкинув дві версії Єроніма Гралі. Першу — про те, що редактор Густинського літопису запозичив згаданий сюжет у М.Кромера чи М.Бельського. Другу — про те, що опи­сані події стосуються Федора Ласкаріса і Галатії у Малій Азії[701].}

Джерела, з яких взято інформацію до Густинського літопису про втечу візантійського василевса до Галича, залишаються невідомими. Але їх інформація відрізняється від версії польських хроністів. На думку Миколи Котляра “подібна книжкова легенда могла народитися навіть в справжньому джерелі початку XIII ст.”^[702]. Такий аргумент не дуже коректний, бо подібна легенда не могла виникнути безпідставно. Натомість імовірно виглядає здогадка О.Майорова, де він припускає, що у розпорядженні автора Густинського літопису міг бути нині втра­чений руський літопис^[703].

Сумніви дослідників щодо вірогідності перебування василевса Олексія III Ангела при дворі Романа Мстиславича^[704] не виглядають переконливими. Візантійський володар, який втратив престол, без­перечно, мав сенс шукати допомоги проти латинян у найпотужнішого православного правителя, яким тоді був Роман Мстиславич. Ще більш переконливо це виглядає з огляду на союзну угоду 1200 р., реальну допомогу Романа проти половців, а також близькі родинні стосунки^[705]. Джерела нічого не повідомляють про місце знаходження василевса Олексія III у період від серпня 1203 р., коли він покинув Адріанополь, до квітня 1204 р., коли він появився у Мосінополі. Тому аргументацію Миколи Дашкевича^[706], Олександра Андріяшева^[707], Дмитра Лихачова^[708], Теофіля Коструби^[709], Бориса Рибакова^[710], Юліуса Форсмана^[711], Гюнте­ра Прінцінга^[712] та Олександра Майорова можна вважати достатньою, аби ствердити: у 1204 р. Олексій III втік у Галич. Йому досить було переправитися через Дунай, щоб опинитися у безпеці. А будь-які ін­ші напрямки втечі просто були неможливими. Вірогідно, що внаслідк переговорів з Олексієм III Роман Мстиславич негативно відреагував на пропозицію королівської корони від папи ^окентая III^[713].