Волинські князівства у кінці XI - XII ст.[614]

Усунувши або знищивши представників інших династій, які володіли племінними князівствами, Рюриковичі залишилися єдиною правлячою династією на Русі. Але управляти величезними територіями шляхом їх щорічного об'їзду, під час якого поєднувався збір данини-податку і вирішення су­дових справ, було неможливо.

Взаємини всередині роду Рюриковичів базувалися на традиційному родовому праві старшого, тобто того, хто був ближчим до родоначальника за родовим ра­хунком. Ці проблеми достатньо повно вивчені^[616]. Старший в роді успадковував київ­ський престол і сюзеренітет над Київською Руссю. На практиці це означало, що син не міг успадкувати батьківський престол, якщо живими залишались його дядьки, молодші брати померлого володаря. Але його діти зберігали перевагу перед свої­ми двоюрідними братами. Вже сини Володимира Святославича порушили це пра­вило, виключивши з числа претендентів на київський престол нащадків старшого брата Ізяслава. Цей прецедент і народив практику ізгойства, за якою внук втрачав права на князівський престол, якщо його батько помер раніше за діда. Напевно ця практика успадкування була закріплена у т. з. "заповіті Ярослава Мудрого”.

Ставши намісниками великих територій, родичі великого князя хотіли відчу­вати себе володарями, подібно до князів місцевих династій, яких вони фактично замінили, і добивалися по меншій мірі автономії у внутрішніх питаннях та права успадкування цих територій для своїх спадкоємців, тим більше, що значна частина останніх з відомих причин не могла сподіватись на успадкування київського престо­лу.

Ярослав Мудрий слідом за Святополком Володимировичем показав непослух верховній київській владі. Смерть Володимира Святославича врятувала його від карального походу київської раті. Сини Ярослава Володимировича — Святослав та Всеволод вже змусили старшого брата Ізяслава розділити з ними владу. Щоб полегшити своїм дітям отримання більших територій, цей триумвірат застосував практику ізгойства до нащадків старшого брата Володимира і молодших братів Вя­чеслава та Ігоря.

Разом з князями втрачали свої бенефіції бояри та дружинники, які не завжди могли перейти на службу до нового сюзерена. Так дружина Святослава Володими­ровича після загибелі свого сюзерена відмовилася перейти на службу до його брата Святополка. А новгородський воєвода Вишата Остромирич пішов здобувати Тму­таракань з сином свого колишнього князя Ростиславом Володимировичем. Інститут ізгойства серед Рюриковичів привів до виникнення "незаконних” уділів, створених князями-ізгоями при підтримці місцевого сепаратизму та допомозі дружинників своїх померлих батьків і їх ресурсів. Зрештою ця боротьба за "батьківські” території вилилася у велику війну між Всеволодовичами та Святославичами у кінці ХІ ст.

Щоб припинити усобиці між Рюриковичами, пов'язані з боротьбою за спадко­ве право управління певними територіями, великокнязівська влада змушена була піти на компроміс.

Володимир Святославич, роздаючи землі синам, старався знищити кордони старих племінних князівств. Виходячи з причин війни Ростиславичів з Ярополком Ізяславичем та пізніших претензій на галицькі землі Давида Ігоревича, можна при­пускати, що Володимир об'єднав завойовані хорватські та волинські князівства в одну землю. Замість старих, переважно зруйнованих племінних столиць (як, при­міром, Стольсько чи Волинь) він заложив новий адміністративний центр, названий на його честь Володимиром. Звідси перші князі-намісники Всеволод Володимиро­вич (бл. 992 — до 1015), Ігор Ярославич (1054-1056), Олег Святославич (1074-1078) та Ярополк Ізяславич (1078-1086) управляли територіями колишніх волинських та хорватських князівств.

У 1082 р. князі-ізгої Давид Ігоревич (старший син волинського князя Ігоря Ярославича) та Володар Ростиславич (середній син Ростислава Володимировича, внук старшого сина Ярослава Мудрого, який помер при житті батька), які до того служили волинському князю і втратили надію отримати якусь територію, зі своїми дружинниками захопили Тмутаракань і ув'язнили посадника київського князя Ра­тибора^[619]. Тоді великий князь Всеволод Ярославич звернувся до візантійського імпе­ратора, у війську якого перебував інший ізгой Олег Святославич (який свого часу був князем-намісником у Володимирі). У Візантії цей князь зумів увійти в коло столич­них аристократів, одружившись з Феофано Музалон^[620].

Енергійний Давид Ігоревич відразу ж зібрав рештки своєї дружини і став грабу­вати купців на дніпровському шляху. Врешті йому вдалося захопити Олешшя (київ­ську базу у гирлі Дніпра) і перерізати всю русько-візантійську торгівлю. Тим часом Рюрик Ростиславич, який перебував з братами на службі у Ярополка Ізяславича (Длугош згадує про прикордонний конфлікт з Польщею у 1081 р., в якому руську дружину очолював Василько Ростиславич) захопив Перемишль. До нього відразу приєдналися брати Володар та Василько. Ізгої отримали підтримку місцевої хор­ватської еліти, яка ще не забула про існування хорватських князівств, та сусідньої Угорщини, де правив король Ласло І (1077-1095), якому Ростиславичі доводилися племінниками.

Заскочений зненацька такою активністю князів-ізгоїв, Всеволод Ярославич по­годився з появою Перемишльського, Звенигородського і Теребовельського князівств і запропонував Давидові Ігоревичу погоринську волость з центром у Дорогобужі. Крім всього іншого у Києві були зацікавлені у послабленні Ярополка Ізяславича, який мав успадкувати київський престол по смерті Всеволода, знаючи про його ко­ронацію в Римі королівською короною^[622]. Одночасно Всеволод Ярославич розглядав уступку ізгоям як тимчасовий компроміс. Не випадково у Києві прийняли проти­вника Ласло І колишнього короля Шоломана, сина Анастасії Ярославни, і не ви-

Волинська земля у першій половині XIII ст.

падково саме у 1085 р. Шоломан при допомозі половців через руські землі здійснив напад на Угорщину.

Погоринські зємлі П. Толочко відносить до корінних київських земель^[623].

І. Крип'якевич відносив до Дорогобузької землі відносив волинську терито­рію між Луцьким та Київським князівствами з містами Дорогобуж, Пересопниця, Шумськ, Тихомль, Корчеськ, Ізяславль, Чемерин, Зареческ, Сапогинь, Мильськ, Торчевськ i Кам'янець^[628]. Напевне ці території i склали князівство, яке отримав Да­вид Ігоревич.

У тому ж 1086 р. Давид Ігоревич у порозумінні з Ростиславичами прогнали Ярополка Ізяславича з його столиці. Втручання київського князя змусило їх від­ступити. Ярополк Ізяславич, володіння якого скоротилися майже на дві третини, вважав, що цього замало. Щоб позбутися сусідства ізгоїв, він вступив у союз з поль­ським королем Владиславом Германом. У Києві це розцінили за зраду. Всеволод Ярославич вислав на Волинь київську рать, очолену Володимиром Мономахом. Не приймаючи бою, волинський князь втік у Польщу. Волинською землею оволодів Давид Ігоревич.

У Києві, однак були готові до компромісу. I тому, коли Ярополк через Володи­мира Мономаха звернувся до великого князя, йому було повернено волинські землі. Але Ярополк не відмовився від наміру прогнати ізгоїв з своїх колишніх володінь. Волинські війська обложили Звенигород. Версія ніби князь їздив туди на перегово­ри менш вірогідна. Ярополка везли лежачим на возі — схоже що він був поранений при невдалій облозі Звенигорода. Князі звикли їздити верхи, крім того Ярополкові було тільки 36 років. Обоз князя повертався до Володимира Волинського. Один з дружинників, які їхали біля воза, на якому лежав Ярополк, раптово вихопив шаблю і ввігнав її в незахищені груди князя. “Ох, цей ворог мене докінчив!” — скрикнув Ярополк, витягуючи з тіла залізко. Вбивця, якого звали Нерадцем, скористався з замішання i втік. Рана виявилася смертельною. Ярополк Ізяславич помер 22 лис­топада 1086 р. Літописець зафіксував, що вбивця втік до перемишльського князя. Пізніше, Давид Ігоревич звинувачував Ростиславичів у підступному вбивстві волин­ського князя^[629]. Звинувачували в цьому i самого Давида Ігоревича.

Смерть Ярополка Ізяславича була вигідна як Ростиславичам так i Давидові Ігоревичу, а також київському князю та його синам. Тіло волинського князя було при­везено у Київ і 5 грудня 1086 р. поховано у патрональній церкві св. Петра у монастирі св. Дмитрія Солунського, закладеному його батьком. На похоронах були присутні Всеволод Ярославич з синами та митрополит Іоанн ІІ Продром (1080—1089)^[630].

Всю Волинь отримав Давид Ігоревич. За В. Татищевим Ярополк Ізяславич у 1079 р. виділив Луцьке князівство синові Ярославу^[631]. Луцьке князівство охоплюва­ло землі племінного князівства лучан в басейні р. Стиру з містами Луцьк, Жиди- чин, Шепол, Полонне, Муравиця, Перемиль, Дубен, Кременець i Чорторийськ^[632]. Якісь володіння отримав на Волині i В'ячеслав Ярополкович^[633] та їх двоюрідний брат Ростислав Мстиславич. Ці князі, напевно, мусили визнати себе васалами Да­вида Ігоревича. Ростислав Мстиславич помер 1 жовтня 1093 р.^[634]. До 1097 р. Давид Ігоревич зумів витіснити з Волині і Ярополковичів.

Проти Рюрика Ростиславича був організований каральний похід чи, скоріше, демонстрація сили, яка закінчилася компромісним миром у 1087 р.^[635]. Союзник Ростиславичів угорський король Ласло I, при дворі якого перебував спадкоємець Болеслава II, сприяв одруженню останнього з сестрою покійного Ярополка Євдо- кією^[636]. Відразу після шлюбу молодий був коронований як король Польщі Мєш- ко III. У 1089 р. Мєшко i Євдокія були отруєні агентами короля Владислава Герма­на. Останній ще у 1087 р. вступив в союз з Давидом Коревичем. В компілятивній хроніці, складеній перемишльським міщанином у XVI ст., під 1089 р. розповідається про вторгнення Василька Ростиславича з половецькою допомогою у польські землі та захоплення великого полону^[637]. Можливо це відгомін перемишльсько-польської війни 1087-1089 рр., у якій волинський князь був на стороні поляків. Тепер Давид Ігоревич разом з Святополком Ізяславичем активно інтригували проти Ростисла- вичів.

Ставши волинським князем, Давид Коревич, схоже, прагнув реалізувати плани покійного Ярополка і повернути володіння Ростиславичів. Після загибелі Шоло- мана польський король Владислав Герман одружився з його вдовою. Через неї він зумів зав'язати контакти з Угорщиною. Напевно через Давида до союзу прилучив­ся Святополк Няславич, який тепер виступав легітимним спадкоємцем київського престолу. У 1091 р. новий союз було скріплено шлюбом Ярослава Святополковича з дочкою короля Ласло I^[638]. Для Ростиславичів угорський король із союзника пере­творився у противника. У 1092 р. через землі Ростиславичів половці напали на Угор­щину^[639]. У цьому ж році військо Ласло I також вторгнулося у землі Ростиславичів. Протягом 1091-1092 рр. тривала також війна Ростиславичів з поляками. Галицькі князі закликали на допомогу печенігів та торків і вторгнулися у польські землі. Очо­лював цей похід Василько Ростиславич. Причому наслідки його були важкі для по­ляків, бо сам князь пізніше заявляв, що як би він потрапив у руки противника, то пощади б не чекав^[640].

Смерть Всеволода Ярославича і перехід київського престолу до Святополка Ьяславича дещо стишили протиріччя на заході Русі. Київський князь, укріпляючи своє становище, пробував протиставити Всеволодовичам Святославичів. Врешті це привело до великої міжусобної війни 1095-1096 рр., яка завершилася компроміс­ним Любецьким снемом. На цьому снемі за Давидом Коревичем та його нащадка­ми була закріплена Волинська земля. Більше того, Святополк Няславич залишив без волості свого племінника колишнього луцького князя Ярослава Ярополковича. Але водночас за Ростиславичами були закріплені їх князівства.

“Повість про осліплення теребовельського князя Василька” — один з найкра­щих у літературному відношенні фрагментів ПВЛ, був створений очевидцем подій волинянином Василем, який тоді знаходився на службі у Давида Коревича^[641].

Зустрівшись з київським князем, з яким його пов'язував давній союз, Давид Ігоревич звинуватив теребовельського князя Василька Ростиславича (який пред­ставляв Ростиславичів на снємі) у співучасті в в6ивстві Ярополка Ізяславича та змові з Володимиром Мономахом проти київського i волинського князів. Святополк спо­чатку не повірив, але підозра почала наростати, коли Василько відмовився від за­прошення київського князя залишитися на його іменини. Давид негайно зустрівся з Святополком i розповів про плани теребовельського князя оволодіти Туровською землею. На Любецькому снємі ця земля була залишена за Ізяславичами. Свято­полк Ізяславич вагався. Він ще раз запросив до себе Василька Ростиславича. Приго­тування до злочину велися, бо один із слуг теребовельського князя попередив свого пана, але той знехтував небезпекою. Київський князь зустрів Василька Ростисла­вича і запросив до столу, де вже сидів Давид Ігоревич. За столом він ще раз запро­понував гостеві залишитися. Василько відмовив, повідомивши, що його обоз вже виступив на Теребовлю. Тоді, зіславшись на необхідність дати якісь розпорядження, київський князь встав за столу і покинув трапезну. Слідом за ним, також на щось зіславшись, вийшов Давид. Це був умовний знак. Дружинники накинулися на тере- бовельського князя і ув'язнили його.

Після довгого вагання, не отримавши підтримки у своїх радників, Святополк видав теребовельського князя Давидові Ігоревичу. Зв'язаного Василька Ростис- лавича вночі привезли до Білгорода. Тут у домі якогось містича теребовельсько- му князеві викололи очі. Конюх київського князя Сновид Ізечевич і конюх Давида Дмитро не змогли вдвох справитися із зв'язаним князем. З допомогою інших дру­жинників вони звалили його на підлогу. На груди князеві поклали дошку на яку сіли обидва конюхи. Потім поклали ще одну дошку на яку сіли інші дружинники. Вівчар Давида торчин Беренді хотів відразу ж вдарити ножем в око лежачого князя, але Василько сіпнув головою і удар прийшовся у лице. Лише після цього торчину вдалося виколоти очі теребовельському князеві.

Втомленого боротьбою, в закривавленій сорочці, сліпого Василька привезли у Вздвижень. Тут поподя, у домі якої зупинилася охорона з князем, випрала йому сорочку. Сліпий Василько Ростиславич був доставлений у Володимир, де Давид Приставив до нього 30 охоронців. В їх числі перебував і автор "Повісті". Очолювали охорону дружинники Улан та Клочко.

Тим часом чутки про страшний злочин обурили князів, в першу чергу проти­вників великого князя київського. Володимир Мономах зумів знайти спільну мову з чернігівськими князями. їх підтримав і митрополит Миколай. Святополк Ізяславич мусив дати обіцянку виступити проти порушника рішень Любецького снему.

В тих умовах Давид спішив домовитися з своїм полоненим. Посередником ви­ступив автор "Повісті". Сліпому Василькові було запропоновано Всеволож, Щеполь або Перемиль. Князь відмовився, однак погодився послати від свого імені до Воло­димира Мономаха володимирського боярина Кульмея. Однак Давид і не подумав довірити подібні переговори бояринові, якого назвав теребовельський князь^[642].

Замісь переговорів з Володимиром Мономахом, Давид Ігоревич вступив у пе­реговори з половецьким ханом Боняком. Той, в свою чергу призвав хана Алтунопу. Весною 1098 р. половці вторгнулися у зємлі Теребовельського князівства. Волинські війська, в свою чергу зайняли ряд прикордонних територій^[643]. Але під Бужеском їх чекала несподіванка. Об'єднані перемишльсько-теребовельські полки привів Во­лодар Ростиславич. Не встоявши у польовій битві, Давид зачинився у місті. Тільки ціною видачі сліпого Василька волинська рать здобула право виходу.

Рать Ростиславичів обложила Всеволож. Місто було запалене, а коли жителі почали втікати — теребовельські дружинники перебили їх всіх. Володар Ростис­лавич приступив до волинської столиці. Посли перемишльського князя вимагали видачі бояр Туряка, Лазаря і Василя, які ніби-то намовили Давида осліпити тере- бовельського князя. Віче Володимира Волинського змусило свого князя виконати ці умови. Ще до того Давид відіслав всіх трьох у Луцьк, звідки Туряк втік у Київ, а Лазар з Василем сховалися у Турійську. Давид Ігоревич мусив двох останніх видати. Теребовельські дружинники повісили їх на виду у міста і розстріляли з луків. Після цього Ростиславичі зняли облогу Володимира.

Нарешті виступив і Святополк Ізяславич. З київським військом йшли переяславські та чернігівські полки. Польський король Владислав Герман взяв на себе вигідну роль арбітра. Він пообіцяв обом свою допомогу, а з Давида взяв ще й 50 гривень золота. Київська рать здобула Дорогобуж і обложила Володимир. Сім неділь обороняв Давид Ігоревич столицю. Тоді київський князь запропонував йому вільний вихід і маленьке Червенське князівство. Виходу не було і Давид Ігоревич прийняв ці умови^[644].

Волинське князівство отримав син київського князя Мстислав, а Луцьке кня­зівство було передане старшому синові чернігівського князя Святославу Давидови­чу. Такою ціною київський князь купив наступний компроміс. Він кинув всі сили проти Ростиславичів, з якими тільки-но заключив мир і заради яких ніби-то було організовано цей каральний похід. Ця авантюра закінчилася розгомом київсько­го війська у битві на Рожному полі весною 1099 р. Цю місцевість М. Арцибашев локалізував поблизу Володимира^[645], а І. Крип'якевич — на захід від пізнішого міста Золочева^[646], що виглядає більш логічно, так як наступали саме київсько-волинські війська, а не Ростиславичі.

Покидаючи Волинь, Святополк Ізяславич послав сина Ярослава в Угорщину до короля Калмана, чия двоюрідна сестра була його дружиною. Калман Книжник ви­користав запрошення союзника і сприятливу ситуацію у сусідній землі і вторгнув­ся туди з великим військом. Присутність у цьому війську двох єпископів Купана й Лаврентія дозволяє припустити, що король намагався надати походу видимість хрестового. Європа кінця ХІ ст. була охоплена гарячкою хрестових походів. Основна маса хрестоносців у 1096 р. пройшла через угорські землі. Кульгавий, невпевнений у собі і недовірливий до близьких (пізніше він відішле вагітну дружину Євфимію по підозрі у невірності до її батька Володимира Мономаха, осліпить брата Алмоша та його сина Белу), король Калман одночасно був далекоглядним політиком і законо­давцем, що дозволило йому провести унію з Хорватією та Далмацією^[647]. Як знавець церковної літератури король був прихильним до ідей хрестоносців. Стосовно Пере­мишльського князівства у нього були свої плани^[648]. Згідно з Густинським літописом i західноукраїнським Хронографом кінця XVI ст., автор якого міг користуватися перемишльськими літописами, сліди яких знаходив у Длугоша Є. Перфецький^[649], княгиня Ленка, мати Ростиславичів i тітка Калмана, перебувала у Перемишлі, але племінник відкинув можливість переговорів через тітку^[650].

Військо Калмана стояло на р. Вягрі (тепер В'яр), правій притоці Сяну. Літо­писи називають фантастичну чисельність угорців — 100 тисяч. Длугош, а за ним М. Стрийковський та М. Бєльський подають більш реальну цифру — 8 тисяч^[651]. Бит­ва відбулася у перших числах червня 1099 р.^[652].

Ростиславичі не мали союзників. Сили їх були ослаблені недавніми втратами у битві на Рожнім полі. У Червені перебував Давид Ігоревич, який не так давно був найлютішим ворогом. Але тепер обидві сторони прекрасно розуміли, що після вигнання Ростиславичів настане черга Давида. Крім того, здається, він був роди­чем Володаря і Василька. За здогадкою Л. Махновця Давид був одружений з се­строю Ростиславичів^[653]. Давидові, зрозуміло, не довіряли. Тому він залишив сім'ю у Перемишлі. Скоріше як заложників ніж родичів. Власної дружини у нього залиши­лася тільки сотня. Тому він звернувся до старого союзника хана Боняка, який привів також тільки 300 вершників, розділивши їх на 3 полки.

З цими силами Давид Ігоревич та Боняк рішилися напасти на угорське військо. Боняк послав Алтунопу з 50 вершниками, які імітували атаку за звичною для кочо­виків тактикою: пустили хмару стріл i кинулися втікати. Угорці піддалися на таку хитрість, взялися переслідувати Алтунопу, були відрізані від основних сил Боняком та Давидом Ігоревичем i перебиті. Поразка частини війська викликала в угорському таборі паніку. За В. Татищевим рівночасно Володар зробив вилазку з обложеного Перемишля^[654]. Багато угорців втопилося у В'ягрі та Сяні. Половці переслідували їх протягом двох днів. У битві загинули єпископ Купан та багато угорських нобілів.

Давид Ігоревич відразу зайняв Червен i Сутейськ, зібрав ополчення i виступив до Володимира. 12 червня 1099 р. він вже стояв під стінами волинської столиці. Ярослав Святополкович після поразки угорського війська втік до Польщі, а Мстис­лав Святополкович зачинився у Володимирі. До Давида підійшла підмога з Берес­тя, Пінська та Вигошева. Частими приступами він намагався зламати волю воло- димирців до опору. Під час одного з приступів стріла пройшла через 6ійницю у заборолi i ударила князя Мстислава під пазуху від чого він тієї ж ночі помер. Вірні бояри три дні тримали смерть князя в таємниці. Давид також нічого не знав про це і розпочав переговори з луцьким князем. Святослав Давидович спочатку прики­нувся, що готовий до прийняття умов Давида, але, коли до Луцька стала підходити київська рать з тисяцьким Путятою Вишатичем, видав Давидових послів і приєд­нався до киян. Давид !горевич не сподівався на такий перебіг подій. Він чекав на повернення своїх послів і ледь не став легкою здобиччю киян.

Втративши майже все під Володимиром, Давид !горевич знову звернувся до половців. Після відходу київського війська він разом з Боняком обложив Луцьк. Святослав Давидович, який невдовзі обере чернечий клобук замісь княжого хутра, капітулював. Чернігівська дружина отримала право вільного виходу. Слідом за Луцьком посадник Василь здав Володимир. На весну 1100 р. Давид !горевич повер­нув собі всю Волинь^[655].

Волинські події змусили Святополка зібрати новий снем у Витичеві. 10 серпня 1100 р. Витичівський снем підтвердив рішення Любецького снему. Давид !горевич мусив з'явитися у Витичів і прийняти рішення інших князів. За порушення умов Любецького снему його позбавляли Волині, яка була передана Ярославові Свято- полковичу. Давидові спочатку було запропоновано Бужеск і Острог, до чого київ­ський князь додав Чарторийськ, а Володимир Мономах і чернігівські князі — по 200 гривень компенсації. Проти цього актно виступили Ростиславичі, яким вдалося схилити на свою сторону Володимира Мономаха. Врешті Давидові було залишено уділ у складі Дорогобужа, Дубна і Чарторийська^[656].

Після цього активна політична діяльність Давида !горевича припинилася. У низинах Горині, бл. 15 км від його впадіння у Прип'ять, було заложено град на­званий Давид-городком. У його круглому дитинці стояла церква, у якій, напевно, було поховано цього князя, який помер у 1112 р. При розкопках 1937-1938 рр. було знайдено княжу домовину з інсигніями влади — дерев'яними оздобленими булава­ми. Можливо це були останки Давида !горевича^[657].

Рішення Витичівського снему позбавило будь-яких надій старшого з племін­ників Святополка — Ярослава Ярополчича. Він нічого не отримав при розподілі Давидових володінь і тепер вирішив за його прикладом силою захопити собі уділ. У 1101 р. в Бересті він знайшов підтримку місцевої верхівки. Король Владислав Гер­ман також пообіцяв свою допомогу. Спроба ця закінчилася невдало. Претендента в оковах відправили до Києва. Пообіцявши бути послушним, Ярослав вийшов з темниці і відразу ж у Берестя. Але ситуація за цей час змінилася. Польський король тепер сам шукав підтримки на Русі. Ярослава Ярополковича спіймали дружинни­ки волинського князя на польському кордоні за Берестям. Він помер у київській темниці 11 серпня 1102 р., напевно, не без сторонньої допомоги. За В. Татищевим Ярослав втік з Києва 1 жовтня 1102 р., а помер 20 грудня 1102 р.^[658].

Ставши волинським князем, Ярослав Святополкович зберіг традиційну вже політику конфронтації з Ростиславичами. В контєксті політики Святополка Ізяславича це було закономірно. На противагу Володимиру Мономаху i Святос­лавичам київський князь намагався закріпити за своїми нащадками західні зємлі. У Турові та Володимирі Волинському сиділи Ізяславичі. Бажання приєднати до цих земель Теребовельське і Перемишльське князівства не покидало Святополка до його смерті. У 1104 р. новою угодою з Угорщиною, скріпленою шлюбом Предслави Святополківни з герцогом Алмошем^[659], великий князь ускладнив становище Рос- тиславичів. Тепер їх володіння з усіх сторін були оточені противниками. В цих умо­вах останні звернулися до Візантії, яка вбачала у київсько-угорському союзі загрозу своїм інтересам^[660]. Зацікавлена в Ростиславичах, які могли прикрити дунайський кордон імперії, Візантія погодилася на такий союз. 20 липня 1104 р. візантійсько- галицький союз було скріплено шлюбом дочки Володаря Ростиславича Ірини з Ісааком Комніном, сином василевса Олексія І^[661]. Це був перший випадок прямих контактів імперії з удільним князем.

У Києві дорожили союзом з Угорщиною та Польщею. У 1106 р. герцог Алмош, який повстав проти короля Калмана, не отримав допомоги. Волинська рать ви­ступила в Польщу на допомогу Болеславу Кривоустому. Його противник Збігнєв тільки ціною капітуляції зберіг Мазовію. Всі спроби Збігнєва і Алмоша змінити позицію Києва та Володимира Волинського залишилися безрезультатними. Упро­довж польської усобиці 1107-1110 рр., у якій Збігнєва підтримали германський ім­ператор Генріх V та чеський князь Святоплук (1107-1109), Волинь разом з Угорщи­ною підтримували Болеслава Кривоустого. Можливо через це волинські полки не брали участі у походах проти половців, організованих Святополком і Володими­ром Мономахом. Тільки у 1111 р., коли польська усобиця закінчилася ув'язненням і осліпленням Збігнєва, Ярослав Святополчич привів свою дружину для участі в поході проти половців. Разом з ним прийшла і дружина Давида Ігоревича. Цей по­хід виявився одним з найуспішніших походів проти половців^[662].

Смерть Давида Ігоревича у 1112 р. зробила Ярослава Святополковича єдиним господарем Волині. Син Давида — Всеволодко, як васал волинського князя, отри­мав князівство з центром у Городні на Німані. Це князівство мало стати базою у наступному завоюванні ятвязьких земель. У 1112 р. Ярослав Святополкович у союзі з поляками наніс ятвягам поразку^[663]. Успішний похід було повторено у 1113 р.^[664]. Смерть Святополка Ізяславича і переміни у Києві відбилися на ситуації на Волині. Але Городенське князівство залишилося за Всеволодом Давидовичем і в наступний період процвітало завдяки торгівлі з литовцями та ятвягами. Городенські князі за­лишалися волинськими васалами.

Святополк Ізяславич помер 16 квітня 1113 р. у Києві. Київський престол мав перейти до чернігівського князя Давида Святославича, наступним за ним по стар­шинству був сіверський князь Олег Святославич. Однак переяславський князь Во­лодимир Мономах, скориставшись невдоволенням киян правлінням Святополка, провів давно забуте запрошення князя вічем i зайняв Київ. Пізнішє це порушення права привело до тривалого протистояння Мономаховичів з Ольговичами. Зміни в Києві на перший погляд навіть були вигідні для волинського князя. Ще 29 черв­ня 1112 р. він одружився втретє з дочкою Мстислава Володимировича^[665]. Останній відразу ж заняв місце поряд з батьком. Однак Володимир Мономах традиційно підтримав своїх давніх союзників Ростиславичів. У 1116 р. він видав дочку Агафію за городенського князя Всеволодка Давидовича^[666]. Вже у 1116 р. городенська дружи­на взяла участь у каральному поході проти мінського князя Гліба Всеславича та у поході проти половців. Схоже, що городенський князь став прямим київським ва­салом. Можливо, що саме це стало однією з головних причин загострення стосунків Ярослава Святополковича з Києвом. Офіційною причиною стало ніби-то погане ставлення волинського князя до своєї дружини^[667]. За Длугошем Володимир Моно­мах довідався про змову Ярослава і вирішив нанести удар першим^[668].

У 60-денній облозі Володимира взяла участь чернігівська дружина Давида Свя­тославича, теребовельська дружина Василька Ростиславича і перемишльська дру­жина, очолена сином Володаря — Ростиславом^[669]. Ярослав Святополкович мусив капітулювати і був залишений на Волині.

Однак ще в цьому році волинський князь покинув Володимир і втік в Угорщи- ну^[670]. Причини цієї втечі подані Длугошем, можливо за втраченим перемиським літописом або польськими джерелами: "... князь Києва Володимир [через] часті доноси людей зависливих впав у жорстокий гнів проти свого племінника князя во- лодимирського Ярослава, що ніби мав намір його вбити і вигнати з столиці у Києві. Викликав його потім до себе в Київ листами і через послів. Він відповідає, що при­буде тільки у тому випадку, якщо Володимир поклянеться, що не здійснить проти нього ніяких ворожих кроків. Але хоч Володимир дав таку клятву для забезпечення Ярослава, він, однак, відмовлявся від приїзду в Київ, попереджений радниками і лицарями Володимира Київського (невідомо чи щиро чи підступно) про загрозу йому ув'язнення в тюрмі. Після цього, переконаний брехнею і хитрістю своїх ли­царів, довірив їм замок Володимир, а сам з дружиною, дітьми і всім майном втік у Польщу”^[671]. Ярослав скоро з'явився у Польщі, тому Длугош пропустив або і не знав про його побут в Угорщині.

Володимир Мономах передав Волинське князівство синові Романові. Вибір цей не був випадковим. 11 вересня 1114 р. Роман Володимирович одружився з дочкою Володаря Ростиславича, що тепер мало забезпечити йому підтримку Ростислави- чів. Вперше галицько-волинські стосунки набували дружнього характеру.

Роман Володимирович раптово помер 14 січня 1119 р.^[672]. Володимир Мономах послав на Волинь свого наймолодшого сина 17-річного Андрія. Це не відбилося на волинсько-галицьких відносинах. Коли у 1120 р. поляки підтримали Ярослава Святополковича, волинські та галицькі дружини вторгнулися у Польщу. У 1121 р. польське військо і прихильники колишнього волинського князя безрезультатно штурмували Червен, який обороняв посадник Фома Ратиборович^[673].

У 1122 р. полякам вдалося захопити у полон перемишльського князя Волода­ря Ростиславича. “Володаря яша ляхове лестью, Василкова брата”^[674]. Головну роль тут зіграв близький до Болеслава Кривоустого магнат Петро Властович, одружений з руською княжною. Прикинувшись ворогом Болеслава та ізгоєм, він прийнятий Володарем, заслужив його довір'я, підготував пастку і на полюванні під Високим поблизу Стрижева схопив князя та переправив його до Кракова^[675]. Хоча незабаром Петро Властович став одним з найбільших магнатів у Польщі, фундував аббатства св. Діви Марії і св. Вінсента у Вроцлаві, був чи не найвпливовішим політиком, у епоху панування лицарського кодексу, його вчинок захоплення не викликав. Коли у 1145 р. його звинуватили у зраді і піддали жахливим тортурам, літописець від­значив цю подію як покарання злочинця за заслугами^[676]. Як викуп за брата поляки вимагали у Василька Ростиславича фантастичну суму (у джерелах фігурує від 80 до 20 тис. гривень). Спочатку Василько відправив у Краків 12 тис. гривень та залишив у заставу Ростислава Володаревича [Длугош помилково назвав його Ярославом, Ярослав Осмомисл на той час ще не народився^[677]]. У рахунок решти викупу віддали 50 срібних чаш грецької роботи. 22 липня 1122 р. Володар Ростиславич повернувся до Перемишля^[678].

Зменшення викупу було зумовлене зобов'язанням Ростиславичів підтримати претензії Ярослава Святополковича на Волинь. Саме тому у заставі залишався Рос­тислав Володаревич. I. Крип'якевич невірно, на наш погляд, пов'язав участь Рос- тиславичів у цьому поході із спробою посадити свого ставленика через боязнь по­силення Мономаховичів^[679]. У цьому поході взяли участь також польські та угорські полки, які очолив сам король Стефан II. Впевнений у скорій перемозі, Ярослав Святополкович першим з невеличким загоном під'їхав під стіни своєї колишньої столиці і почав погрожувати захисникам. Андрій Володимирович випустив з міста кількох найманців-поляків, які підстерегли претендента, коли той вертав назустріч союзному війську. Загін найманців наскочив раптово. В сутичці Ярослав Святопол- кович був поранений списом і вночі помер. Трапилося це у травні 1123 р.^[680]. Смерть Ярослава Святополковича зробила весь дальший похід непотрібним. Угорський ко­роль хотів його продовжувати, але поляки та Ростиславичі цієї ідеї не підтримали. Галицькі князі виступили посередниками на переговорах з Андрієм Володимиро­вичем. Учасники походу обмежилися посольствами до Володимира Мономаха з поясненням мотивації своїх вчинків^[681]. Відновлення війни Ростиславичів з поляками у 1223-1224 рр. також свідчить, що їх участь у поході на Волинь була пов'язана з по­лоном Володаря.

По смерті Володимира Мономаха київським престолом оволодів його стар­ший син Мстислав. Волинь залишалася вірним васалом Києва. У 1127 р. у поході проти полоцьких князів взяли участь полки володимирського князя Андрія Воло­димировича та городенського князя Всеволодка Давидовича. Під командуванням турівського князя Вячеслава Володимировича вони наступали на Ізяславль. Місто обороняв син полоцького князя Брячислав Давидович, який доводився зятем київ­ському князю. Довідавшись про підхід до Логойська київської раті і курської дру­жини Ізяслава Мстиславича і боячись потрапити у пастку, він залишив у місті зало­гу та свою сім'ю, а сам спробував пробитися до Полоцька. Поблизу Борисова князь наскочив на чернігівські полки та торків. Не зумівши нікуди пробитися, він врешті здався свояку Ізяславу Мстиславичу. Через два дні полоненого князя привезли під стіни Ізяславля. Переговори з обложеними від імені своїх князів вели турівський тисяцький Вратислав та волинський тисяцький Іванко. Вони пообіцяли не чіпати міста. Але Ізяславль був пограбований як вороже місто, а щоби врятувати свою племінницю турівський та волинський князі мусили воювати проти своїх ратників. Брало волинське військо участь і у поході на Полоцьку землю у 1129 р.

У 113 р. на Волинь приїхав Борис Калманович, племінник Андрія Володимиро­вича. Після завершення візантійсько-угорської війни, у якій Візантія підтримувала претензії Бориса на угорський престол, розпочалася підготовка до нової війни про­ти горщини, у якій союзником мала виступити Польща. У цей час знову почали розходитися інтереси волинських та галицьких князів.

Кордони Волинської землі вже до 1132 р. були сформованими і істотних змін до монгольської навали не зазнали. Від замку Візна на р. Нарев, який у 1145 р. був переданий сюзерену Волині Андрію Володимировичу сюзереном Польщі Вла­диславом ІІ, кордон Волині йшов по нижній і середній течіях р. Нарев, повз міс­то Сурож, далі по р. Орля, лівій притоці Нарева, на якій лежало місто Бельськ, і р. Нурець, повз місто Брянськ, до її впадіння у Західний Буг. Від Дорогичина до Берестя кордон йшов по Західному Бугу. Територію між ними прикривало місто Мельник. По Бугу, межа, ймовірно, йшла до боліт в районі Володави, в гирлі якої була розташована однойменна фортеця, а у верхів'ях — фортеця Андріїв. Далі, на південь, знаходилося місто Верещин, від якого кордон проходив західніше Угров- ська і Холма (після його заснування у ХІІІ ст.) по р. Вепр. Підступи до Холма при­кривали фортеці Комов, Ухань та Столп'є. Від Щекарева Холмська волость пере­ходила в Червенську, кордон якої продовжувався по р. Вепру до Щебрешина і далі в районі рік Танви і Раті доходив до кордонів Галицької землі. Основна маса міст Червенської волості була зосереджена в басейні Гучви: Грубешів, Грабовець, Тер- нава, Чернечеськ, Сутейськ. Крайньою південно-західною фортецею був Любачів. Природньою межею Галицької і Волинської земель був вододіл між бассейнами Дністра і Прип'яті. Південні кордони Белзької волості розпочиналися від верхніх течій Любачівки і Раті. Тут регіональними центрами були Белз і Бужеск, а прикор­донними замками городища Глинське, Гринчуки, Завадів, Зарудці, Куликів, Поте- лич і Одесько, а також Пліснеськ. Суміжні землі у верхів'ях рік Ікви, Вілії та Горині сформувалися у окрему Шумську волость. Простір між Пліснеськом і Шумськом прикривав Кременець. У Погоринні лежали дві важливі волості — Дорогобузька і Пересопницька. У верхів'ях Горині значним містом був Тихомль. Від Тихомля межа заслонялась Погоринським вузлом оборони з Ізяславом Волинським, Гнойницею, Кам'янцем, Даниловим, Стіжком (які ж були засновані пізніше у ХІІІ ст.). На меж­ах вододілу басейнів Прип'яті, Дніпра, Південного Бугу та Дністра, між Київською, Галицькою і Волинською землями, лежала Болохівська волость, яка межувала з половецьким степом. Болохівська земля з містами Болохів, Котельнич, Божеский, Меджибіж, Мунарев, Шеломниця, Полоний, Межимостя, Колодяжин, Городок Болохівський, Кудин, Кобуд, Дядьків, Деревич та Возвягель належала безпосе­редньо до Києва і була приєднана до Волині тільки на початку ХШ ст. за Романа Мстиславича. Східні межі з Київською землею пролягали вздовж правобережжя Горині, причому Корчеський вузол оборони з містами Корчеськ, Сапогинь, Семич, Куниль і Гольско, був закріплений за Волинню у другій половині ХІІ ст. В межах Пересопницької, Луцької та Володимирської волостей природнім північним кор­доном були болотяні смуги на правобережжі Прип'яті, що колись розмежовували волинські та дреговицькі землі. Тут Дубровиця і Степань належали до Туровської землі, а Чорторийськ — до Волині. Далі кордон проходив десь в районі боліт у середній течії рік Стохід і Тур'я. Крайньою північною точкою у цьому районі був Кам'янець. У верхній течії Прип'яті прикордонною фортецею було Ратне. Берес­тейська волость межувала з Туровською землею у верхів'ях Лісної та Ясельди. Тут були міста Здитов і Кам'янець на Лісній. Понімання з містами Городно, Новогру- док, Турійськ на Німані, Волковиськ і Слонім входило до складу Волині аж до вхо­дження цих земель до складу Литовської держави у другій половині ХШ ст.^[682].

15 квітня 1132 р. помер великий князь київський Мстислав Володимирович. Його місце заступив наступний по старшинству брат Ярополк Володимирович, який до того часу займав престол у Переяславі. Згідно з традицією успадкування Ярополк Володимирович перевів з "молодшого" Турова у "старший" Переяслав Вячеслава Володимировича. Переяславська земля була надана батькові Володимира Монома­ха — Всеволоду Ярославичу згідно заповіту Ярослава Мудрого. Тому переяславський престол у сім'ї Мономаховичів вважався найстаршим. Але переяславський князь був не тільки другим по старшинству серед Мономаховичів і першим претендентом на Київ, але й очолював оборону всього півдня від кочового степу. Це давало можливість потім в'їхати в Київ прославленим полководцем як це і зробив Ярополк Володими­рович. Однак така перспектива не влаштовувала спокійного і нерішучого Вячеслава Володимировича. Він самовільно покинув Переяслав і повернувся в Туров. Ярополк Володимирович був зв'язаний польсько-угорською війною в якій він через свого мо­лодшого брата волинського князя Андрія підтримував угорського претендента Бо­риса Калмановича. Тому, щоб швидко заповнити Переяславську лінію оборони, він викликав з Новгорода старшого з синів Мстислава Володимировича — Всеволода і посадив його в Переяславі. Фактично це було чергове порушення права успадку­вання. Але на цей раз воно торкалося самих Мономаховичів. Найбільш активний з них — суздальський князь Юрій Довгорукий виступив проти старшого брата і за­явив свої претензії на Переяслав. Щоб відстояти Переяслав i заспокоїти Юрія, Яро- полк Володимирович викликав з Полоцька Пяслава Мстиславича, замшивши його братом Святополком. Тим самим він хотів продемонструвати, що переяславський князь не буде претендентом на київський престол.

Всі ці переміщення значно ослабили позиції Мономаховичів i відбилися на подольшій долі Волині. Всеволод Мстиславич повернувся в Новгород, де незабаром зіткнувся з виступом місцевого боярства, яке закінчилось фактичною організацією боярсько-бюргерської республіки з обмеженою владою запрошеного князя. Од­нією з причин виступу новгородців було залучення новгородських ресурсів до міжусобної боротьби за межами інтересів Новгородської землі. Віче Полоцька теж прогнало Святополка Мстиславича i запросило єдиного з представників старої по­лоцької династії, який залишався в Полоцькій землі після вигнання Мстиславом Володимировичем полоцьких князів, — Василька Святославича. Фактично була від­новлена незалежність Полоцької землі від Києва. Щоб врятувати становище, Яро- полк Володимирович знову силою повернув в Переяслав Вячеслава Володимиро­вича, перевів у Мінськ Ізяслава Мстиславича, передавши йому i турівські володіння Вячеслава. Святополк Мстиславич отримав Псков. Враховуючи, що Смоленську землю тримав Ростислав Мстиславич, володіння полоцької династії оточувалось силами Мономаховичів, i вигнання залишок цієї династії мало стати питанням часу. Але плани великого князя порушив його брат Вячеслав, який знову самовіль­но покинув Переяслав. Окрім цього виділення Псковського уділу прискорило ви­бух у Новгороді.

Ярополк Володимирович спробував утримати ситуацію під своїм контролем з допомогою чергового компромісу — він виділив Ізяславу Мстиславичу Пінський уділ в Туровській землі, а Юрію Довгорукому запропонував Переяслав з умовою передачі Мстиславичам Суздальської землі. Після довгих переговорів Юрій Воло­димирович погодився віддати лише ростовську частину землі. Тоді Мстиславичі перестали слухати великого князя i в союзі з Всеволодом Ольговичем повели бо­ротьбу за Переяслав. В розпалі цієї боротьби i стався вибух у Новгороді.

Наступним компромісом Києва було надання Переяслава наймолодшому Мономаховичу — Андрію Володимировичу, повернення Юрію Довгорукому Рос­това і його приборкання з допомогою Ольговичів, а також надання Волині Ізяславу Мстиславичу. Так найстарша гілка Мономаховичів впершее з'явилася на Волині.

В цих умовах протікала польсько-угорська війна. Волинська дружина підтри­мувала претензії Бориса Калмановича на угорський престол. Угорського короля Белу III Сліпця (1131-1141) підтримували чеський король Собеслав І, австрійський маркграф Леопольд III Бабенберг та перемишльський князь Володимирко Воло- даревич. На другому етапі війни угорський король отримав допомогу від герман­ського імператора Лотаря, тоді як волинські сили i київський князь, який стояв за ними, були відтягнені для вирішення внутрішніх проблем. Щоб допомогти Лота- рю швидше завершити похід у Палію, Собеслав I привів йому на допомогу поло­вецький загін. Нам здається помилковою думка В. Пашуто ніби половців найняли волинські Мономаховичі, зв'язані з переяславськими половцями i чорними клобу­ками^[683]. Волинські князі залишалися союзниками Болеслава Кривоустого. Цей союз був повторно скріплений бл. 1036 р. шлюбом доньки Болеслава — Рікси з Володи­миром Всеволодовичем, старшим з онуків Мстислава Володимировича. На Волині перебував, вигнаний Собеславом I після загибелi свого батька Оттона II, оломоуць- кий князь Оттон III. Він разом з Борисом Калмановичем воював проти Собеслава I та Бели III. Пізнішє, повернувши со6і у 1141 р. оломоуцький престіл, він підтвердив союз з Мономаховичами, видавши сестру Євфимію за Святополка Мстиславича у 1143 р. Половців могли привести тільки звенигородський або галицький князі, союзні Собеславу I та угорцям, які також мали контакти з правобережними полов­цями. У 1135 р. Лотар змусив польського князя відмовитися від підтримки Бориса Калмановича. У 1136 р. Болеслав Кривоустий здійснив похід на Русь, очевидно у володіння Володимирка Володаревича. Був повторений цей похід і у 1137 р., але по­лякам довелося втікати, кинувши полон і здобич, мало не з-під Галича^[684]. У 1137 р. війна закінчилася угорсько-польським миром, до якого приєдналися також київ­ський і волинський князі, погодившись з невдачею Бориса Калмановича.

Волинська земля виявилася повністю втягненою в орбіту київської політи­ки, яка все більше трансформувалася у боротьбу Ольговичів з Мономаховичами. У кінці 1138 р. волинська дружина брала у поході на Чернігів після спроби Все­волода Ольговича захопити Переяславську землю^[685]. Переяславська війна віднови­лася коли київський престол захопив Всеволод Ольгович, прогнавши нерішучого Вячеслава Володимировича. Обложеному у Переяславі Андрієві Володимировичу запропонували здати місто і як компенсацію отримати Курське князівство. Щоби інші Мономаховичі не виступили йому на допомогу, київський князь послав проти Турова дружину Няслава Давидовича. Смоленського князя мали утримати полоцькі князі, а проти Волині виступили галицькі полки Володимирка Володаревича та Нана Васильковича. Юрій Довгорукий, зайнятий боротьбою проти Новгорода, ні­чим не допоміг братові і зовсім не тривожив залишених для оборони Чернігівщини Володимира Давидовича та Норя Ольговича. Галицькі князі дійшли до Гориня, але на активні дії не відважилися і обмежилися переговорами з Няславом Мстислави- чем. Поляки, які підтримували Ольговича, також не наважилися вторгнутися на Волинь, яка недавно була їх союзником. Війна вирішилася під стінами Переяслава, де Андрій Володимирович самотужки зумів розгромити військо київського князя^[686]. Всеволод Ольгович пішов на компромісний мир, за яким Мономашичі визнали його київським князем.

Не зумівши вибити Мономашичів з Переяслава, Всеволод Ольгович задумав позбавити їх Волині. Першим таким кроком була передача Чарторийська і Клець- ка Святославові Ольговичу^[687]. На межах Туровської і Волинської земель, зосередже­них в руках Мономаховичів, з'явилися володіння Ольговичів.

У 1141 р. помер Всеволодко Давидович. Городенське князівство успадкував його брат Борис. Городенські князі залишалися васалами володимирських князів. Щоб відділити їх землі від Володимира Волинського київський князь незабаром виділив в окремий уділ Дорогичинське князівство.

29 січня 1142 р. помер у Переяславі Андрій Володимирович. Всеволод Ольго­вич силою змусив Вячеслава Володимировича переїхати у Переяслав, пославши до Турова свого старшого сина Святослава. Ця акція обурила не тільки Мономахови- чів, але i молодших братів київського князя. Війська коря та Святослава Ольговичів вступили у Переяславську землю. На допомогу їм виступили обидва Давидовичі. Чєрнігівські князі розраховували захопити Переяславську землю. На допомогу Вя­чеславу виступили послана київським князем дружина Лазаря з Сакова та волинські полки. Смоленський князь готувався вступити у Чернігівську землю. Всеволод ви­кликав з Печерського монастиря старшого з Давидовичів Миколу Святошу (ко­лишнього луцького князя Святослава) i запропонував Ігореві Берестя, Дорогичин та Чарторийськ^[688]. Врешті Ізяслава Мстиславича змусили погодитись на виділення на Волині Дорогичинського уділу для кора Ольговича, який залишився васалом великого князя. Напевно у Києві пояснювали, що компроміс був у інтересах Мо- номашичів. Коли ж Вячеслав Володимирович у черговий раз відмовився від пере­яславського престолу київський князь передав його Ізяславу Мстиславичу. Але у Переяславській землі була виділена волость у Городці-Остерському, яку залиши­ли за Ігорем Ольговичем. Рівночасно володіння цього князя збільшилися внаслі­док надання йому Берестя i Чорторийська на Волині. А решту волинських земель з Володимиром отримав син великого князя — Святослав. Такою політикою Все­волод Ольгович не просто дробив володіння Мономаховичів, а готував перехід до Ольговичів Волинської і Переяславської земель. При цьому Волинь повністю мала перейти до старшого сина київського князя. Враховуючи, що Ігор Ольгович, як на­ступний після Всеволода за старшинством серед Ольговичів, мав успадкувати Київ, а синів у нього не було, то i його володіння на Волині перейшли би до Святосла­ва Всеволодовича, що давало йому прекрасні можливості для боротьби за Київ по смерті Ігоря.

З того часу Всеволод Ольгович головним чином піклувався про закріплення становища свого сина на Волині. Через це він активно втручався у польські справи. Проти спадкоємця Болеслава Кривоустого — Владислава склалася коаліція у складі його молодших братів та їх матері Саломеї, яка орієнтувалася на численну німецьку рідню. Обидві сторони шукали підтримки київського князя. Всеволод обрав союз з Владиславом Болеславичем. У 1142 р. цей союз було скріплено шлюбом Звенис- лави Всеволодівни з Болеславом Високим, сином Владислава. Союз цей був спря­мований і проти Мономаховичів. Плоцький князь Болеслав Кучерявий був одру­жений з Верхуславою, дочкою Всеволода Мстиславича. Тому i Ізяслав Мстиславич ухилився від участі у поході у Польщу на допомогу Владиславові. Військо, у складі якого були дружини Ізяслава Давидовича та Володимирка Володаревича, очолю­вав волинський князь Святослав Всеволодович^[689]. Наступного року у Володимирі на весіллі Святослава Всеволодовича з полоцькою княжною польські посли були по­чесними гістьми^[690]

У 1144 р. Всеволод Ольгович розпочав війну проти галицького князя. Приво­дом послужило непорозуміння між волинським князем та Володимирком Волода- ревичем. Для вторгнення у Галицьку землю на Волині було зібрано дружини Ігоря та Святослава Ольговичів, чернігівські полки Володимира Давидовича, туровські війська Вячеслава Володимировича, смоленську рать Ростислава Мстиславича, пе- реяславський полк Ізяслава Мстиславича, київські, волинські та городенські війська. Зі сторони Польщі наступали війська Владислава. Володимирко зумів вистояти. Че­рез обіцянку підтримки у майбутньому йому вдалося перетягнути на свою стоно- ну коря Ольговича. Крім того нова усобиця у Польщі, яка вибухнула після смерті Саломеї, вимагала волинської допомоги. Волинська дружина врятувала Владислава після поразки під Піліцою влітку 1145 р. За цю допомогу сюзерен Польщі передав Святославу Всеволодовичу замок Візну на мазовецькому прикордонні.

Літом 1145 р. у Києві гостював Болеслав Високий. Польська сторона просила у свого союзника більшої допомоги. Мнима чи реальна змова палатина Петра Влас- товича (бунтівнику відібрали його добра, випалили очі та вирвали язик), об'єднання сил молодших Болеславичів зробили становище Владислава хитким. Активна по­зиція галицького князя заваджала обом союзникам. Зимою 1145-1146 рр., напев­но не без допомоги їх агентів, була організована змова проти Володимирка. Коли галицький князь виїхав на лови у Тисьменицю, бояри запросили із Звенигорода- на-Дністрі його племінника Івана Ростиславича^[691]. Випадок допоміг Володимиркові повернути собі Галич. Після трьох неділь облоги Іван Ростиславич зробив вилазку і віддалився від стін. Володимирко негайно його оточив і змусив пробиватися у степ. Не чекаючи підходу київських військ, Володимирко сам напав на землі Всеволода Ольговича. Розгорнулася нова війна. Незважаючи на власне складне становище кра­ківський князь Владислав також вислав підмогу. Київські, волинські і чернігівські війська не змогли здобути Звенигород-на-Білці. На допомогу галицькому князеві спішили угорські полки. А дні Всеволода Ольговича були вже полічені. Він покинув табір під Звенигородом і поспішив до Києва.

Надіям Всеволода Ольговича закріпити Волинь за Ольговичами не судилося збутися. Ігор Ольгович не зумів у 1146 р. утриматися в Києві. Цим була вирішена доля волинських володінь Ольговичів. Ізяслав Мстиславич легко вигнав турівського князя Юрія Ярославича, якого послав було на Волинь Вячеслав Володимирович, уявивши себе великим князем. Волинським князем став Володимир Андрійович (1146-1148). Цим самим відновлювалась панування у Волинській землі молодшої гілки Мономаховичів. Але князь Володимир був одружений з дочкою нового лі­дера Ольговичів — Святослава^[692], а Ольговичі взяли сторону Юрія Довгорукого у наступній боротьбі за Київ.

Володимир Андрійович, спочатку таємно, а потім явно перейшов на їх бік. Тому Ізяслав Мстиславич змушений був замінити його своїм рідним братом Свя- тополком Мстиславичем. Втративши Київ 2 серпня 1149 р. він і сам відступив до Володимира. Кияни писали йому, щоби не приставав на пропозиції Юрія Довго­рукого. Союз з Угорщиною, скріплений шлюбом Гейзи II з Євфросинею Мстис- лавною^[693], зближення з Польщею та Чехією, саксонськими князівсбкими домами^[694], давали Ізяславу Мстиславичу непогані надії на продовження боротьби. Він передав Луцьке князівство Святополкові, послав Володимира Андрійовича у Берестя та До- рогичин, подалі від Ольговичів, і спробував прозондувати позицію Володимирка. Галицький князь зажадав за допомогу прикордонні волинські фортеці.

На допомогу волинському князеві виступили Болеслав Кучерявий, який після вигнання Владислава зайняв краківський престол, та сандомирський князь Генріх. Польські війська стали табором під Чемерином. Незважаючи на те, що Гейза II був зв'язаний війною з австрійським маркграфом Генріхом Язомирготтом, 10-тисячне угорське військо також прибуло на Волинь. Крім того король зобов'язався стриму­вати галицького князя. Прибули раті і німецьких князів^[695]. Волинський князь пере­силався з Пересопницею, яку взамін Турова сам надав Вячеславу Володимировичу у 1147 р. Останній вів переговори і з Юрієм, все ще відчуваючи себе найстаршим серед Мономаховичів. Просив уділу для племінника і обіцяв об'єднати своє військо з суздальцями.

У кінці 1149 р., коли лід скував ріки, а сніги вкрили поля, Юрій Довгорукий ви­ступив з Києва з синами Ростиславом та Андрієм Боголюбським. Ізяслав Мстисла- вич із союзниками виступив йому назустріч. Об'єднані сили простояли три дні під Луцьком, проводячи час у лицарських турнірах, де краківський князь посвячував молодих волинських дружинників у лицарське достоїнство. Ростислав та Андрій Юрійовичі тим часом підійшли до Пересопниці. Вячеслав Володимирович не став випробовувати долю і приєднався до них. Володимирко Володаревич з галицьки­ми полками підійшов до Шумська і зупинився, очікуючи на подальший розвиток подій. Обі сторони почали переговори.

Напевно мав рацію Длугош, вважаючи, що бездіяльність та повільність Ізяслава привела до того, що союзники покинули його, не діждавшись походу на Київ^[696]. Зі­браних військ було достатньо, щоби розгромити суздальські дружини. Правда, не- лигітимність прав на київський престол Ізяслава Мстиславича була настільки оче­видною, що на переговорах посли Болеслава Кучерявого та угорців цього питання не ставили. Мова йшла про мир на умовах збереження за Ізяславом Волині та Нов­города: “а быста вы седела в Киеве,... а Изяславу осе его Володимир готов, а се его Луческѣ а што его городов, ать седить в том, ать онамо к Нову городу Великому, ать возворотить Гюоги даны их вси"^[697]. Юрій Довгорукий зажадав перш за все відходу іноземних військ. З Ізяславом Мстиславичем залишився тільки загін німецьких ли­царів.

На переговорах найбільша суперечка точилася навколо новгородських данин. Вячеслав Володимирович радив Юрію Довгорукому повернути захоплені данини у Подвинні і тим самим залишити Новгород у руках Ярослава Ізяславича. Найбільш активно проти цього виступав Юрій Ярославич, нащадок Святополка Ізяславича, який, скориставшись з усобиці, захопив Туров і тепер з допомогою Юрія Довго­рукого намагався зберегти за собою "отчину". Нарешті Юрій Довгорукий перевав переговори і рушив до Луцька.

Попереду йшли суздальські дружини Ростислава Юрійовича та Андрія Бо- голюбського з половцями. Ніч застала їх біля Муравиці. Вночі знялася тривога і половці з воєводою Жирославом почали втікати. З великими зусиллями Юрійовичі зуміли зібрати військо і стали біля Дубна^[698].

Луцьк обороняв Володимир Мстиславич. Цей князь не завжди заслужено отри­мує негативні оцінки у дослідників, які знаходяться під впливом неприхильного до нього літописання. Але у подіях 1146 р. він проявив себе мужньою людиною, а зимою 1150 р. при оборот Луцька ще й непоганим полководцем. Коли до міс­та підійшла дружина Андрія Боголюбського, Володимир негайно вислав піхоту i не дав суздальцям розвернутися у 6ойові порядки. Ростислав, Борис та Мстислав Юрійовичі, які підходили з своїми дружинами, ще не були готові до бою, і луцький гарнізон був близьким до того, щоби повністю знищити дружину Андрія Боголюб- ського. Сам Андрій Юрійович потрапив у пастку на плотині, “Коня єго двома копії прокололи і одним в переднюю луку ударили, а з городу камениї великоє на него метали. Єдин же німець намірився єго рогатиною вдарити, але Андрій ускорив ме­чем оную пресічи”^[699].

Ціною великих втрат дружина Андрія Боголюбського зуміла вистояти, що до­зволило решті війська розвернутися. Але Луцьк вперто оборонявся. На його стінах була метальна артилерія, у гарнізоні — німецькі ландскнехти. Облога почалася 8 чи 17 лютого 1150 р. і тривала безперервно три тижні. Юрій Довгорукий не давав гарнізонові без бою брати воду з річки, у такий спосіб намагаючися зламати його волю до опору.

!зяслав Мстиславич виступив на допомогу Луцьку. Дорогу йому заступив га­лицький князь, який продовжував безрезультатно облягати Шумськ. Володимирко запропонував посередництво на переговорах з Юрієм Довгоруким. Проти миру активно інтригували Ростислав Юрійович та туровський князь Юрій Ярославич. Андрій Боголюбський схилив батька на користь компромісу. Юрій відмовлявся від перехоплених новгородських данин і тим самим погодився на те, щоб новго­родським князем залишився !зяслав Ярославич. Східна межа волинських володінь !зяслава Мстиславича встановлювалася по Гориню. Волинські князі визнавали Юрія київським князем і своїм сюзереном^[700].

Важливий Пересопницький уділ Юрій Довгорукий вирішив використати як плацдарм для поступового відвоювання Волині. Він садив туди по черзі своїх си­нів Гліба (1149-1150), Мстислава (1150) та Андрія Боголюбського (1150-1151). При­чому останній з Пересопниці контролював і Туровську землю, сили якої теж були спрямовані проти Мстиславичів. Весною 1150 р. тут зустрілися Юрій Довгорукий і Мстислав !зяславич. !зяслав зажадав повернення всієї військової здобичі, взятої після переяславської битви. Київські бояри, які відступили з !зяславом на Волинь, були у цьому зацікавлені. Але здобич уже мала нових господарів і суздальські дру­жинники не думали її віддавати. Юрій не зміг виконати своєї обіцянки. Волин­ський князь відповів гнівним посланням. Вячеслав Володимирович вступився за племінника. Щоб брат не плутався у нього під руками, Юрій Довгорукий відіслав його у Звенигород Київський.

Обидві сторони стали готуватися до продовження війни. Володимир Мстисла- вич спішно виїхав до двору Гейзи !!. Союз з угорцями було знову скріплено шлю­бом наймолодшого з Мстиславичів із дочкою бана Хорватії Белуша (1141-1157)^[701]. Белуш був не просто обним з найбільших баронів Угорського королівства. Його брат Урош I Молодший був великим жупаном Зети. Їх сестра Ілона була матір'ю короля Гейзи II, а сам Урош II був опікуном короля у його молоді роки. Брати збе­рігали великий вплив при угорському дворі. Війна з Візантією, яка на цей раз під­тримала чергові претензії Бориса Калмановича на угорський трон, завадила Гейзі II особисто виступити на допомогу волинському князю, але угорська допомога була прислана.

Війна розпочалася далеко від Волині. Союзні Юрію Довгорукому половці здо­були Торчеськ. Чорні клобуки були союзниками волинського князя. Одночасно новгородці невдало пробували здобути Ростов. Поява волинсько-угорського війська під стінами Пересопниці застала Гліба Юрійовича зненацька. Він спочатку пробу­вав зачинитися у місті, а потім, відчуваючи ворожість місцевого населення, здався. У Пороссі на волинського князя чекали чорні клобуки. З Торчеська Гліба відпустили у Київ: “поѣди же, брате къ отцу своему, а то волость моего и моя по Горину”^[702], за­явив Няслав, займаючи Дорогобузько-Пересопницьке князівство.

Юрій Довгорукий спішно покинув столицю і зайняв Городець Остерський, де суздальці створили потужну військову базу. У Київ він послав Вячеслава Володими­ровича, але той не був прийнятий киянами і заховався у Вишгороді. Пяслав Мстис- лавич спішив. Він послав з Канева сина Мстислава з чорними клобуками прогнати з Переяслава Ростислава Юрійовича, а сам з угорцями оволодів Білгородом, що відкрило йому шлях на Київ і столичні брами, де вже встигли стати невдоволеними від напливу суздальської знаті^[703]. Війська нового свата і союзника Юрія Довгорукого галицького князя Володимирка Володаревича вже марширували на Київ через Бо- лохів і Мунарев.

Ростислав Юрійович зумів відкинути авангард — дружину турпеїв та завадити переправі волинян. На допомогу з Городця Остерського до нього спішив Андрій Боголюбський. У цей момент Мстислав отримав повідомлення від батька про марш галицького війська. Домовившись з дядьком Вячеславом, до якого він їздив у Виш- город, Няслав Мстиславич об'єднав всі свої сили, дочекався підходу Мстислава з чорними клобуками і рушив проти Володимирка.

Галицькі полки пройшли Стугненський рубіж і стали на р. Ольшанці^[704]. Їх чисельність потрясла союзників волинського князя. Першими повернули коней половці. За ними почали відступати кияни. Далі і чорні клобуки, які стояли на пра­вому крилі також покинули військо. З волинянами залишилися тільки угорці. В та­ких умовах Няслав не рішився на битву і відійшов до Києва.

До столиці вже підходив Юрій Довгорукий з чернігівцями. Вячеслав Володи­мирович поспішно втік у Вишгород. Тверезо оцінюючи становище, волинський князь став відходити на Волинь через древлянську землю. У столицю з двох сторін вступали галицькі та чернігівські полки. В погоню за волинянами послали Святос­лава Всеволодовича та Бориса Юрійовича, які дійшли аж до Чорного лісу. Воли­няни палили мости і залишали лучників, які не давали без бою переправлятися. У Дорогобужі було залишено Мстислава Ьяславича.

28 серпня 1150 р. Юрій Довгорукий бенкетував у Києві з своїми союзниками з нагоди перемоги. Володимирко Володаревич і Мстислав Юрійович негайно висту- пили на Волинь. Мстислав Ізяславич не зумів утримати Дорогобуж i відступив до Луцька. Галицьке військо простояло чотири дні під Луцьком i відступило. 5 верес­ня Переяслав атакували союзні волинському князю половці. Осінь відкрила нову хвилю переговорів. Але обидві сторони залишалися непримиренними. Коли посол волинського князя боярин Андрій покидав Київ, Юрій Довгорукий пригрозив дати його князеві таку волость, яку той дав Кореві Ольговичу.

Але продовжувалися тільки бої на галицько-волинських кордонах. Гейза II сам атакував Володимирка, як тільки-но дозволили обставини на візантійсько- угорській війні. Володимирко мусив покинути свій обоз під Белзом і тільки з кінною дружиною виступити на допомогу Перемишлю. Угорці здобули Сянок. Володи­мирко був хитрим політиком. Через своїх емісарів він пообіцяв естергомському архієпископові навіть перейти у католицький обряд i приєднати до його діоцезу перемиську і галицьку кафедри. Духовенство змусило Гейзу II піти на переговори.

Зиму 1150-1151 рр. обидві сторони провели у гарячкових приготуваннях. Воло­димирко шукав союзників у Польщі. Длугош у своїй праці, яка у частині, що стосу­ється XII ст. грішить поважними хронологічними помилками, подав, що у 1151 р. Володимирко видав дочку Анастасію за краківського князя Болеслава Кучерявого. Наречену з багатим приданим провів до Кракова сам батько, весільний бенкет три­вав кілька днів і був ознаменований лицарськими турнірами^[705]. Анастасія народила двох синів: Болеслава (1156) та Лєшка (1158) і, коли вона померла, польський князь відмовився одружитися вдруге і зостав вдівцем. За прикладом брата i Мєшко Ста­рий одружився з другою дочкою галицького князя Євдокією, яка прожила не довго і не мала синів^[706]. Ці відомості не узгоджуються з іншими джерелами. Деякі дослід­ники, слідом за Є. Перфецьким^[707], бачать у цьому фрагменті сліди втраченого пере­мишльського зведення. З сучасних дослідників найбільш послідовно захищає віро­гідність приведених свідчень Ю. Лимонов^[708]. З інших джерел відомо, що Болеслав Кучерявий був одружений двічі. Першою його дружиною була Верхуслава, дочка Всеволода Мстиславича. Від цього шлюбу народився Болеслав (1156-1172). Другу дружину звали Марія або Анна. Вона була матір'ю Лєшка. Якщо Анна (Марія ?) тотожна Анастасії Длугоша (що цілком допустимо з огляду на два імені кожної Рюриківни), то цей шлюб мав місце десь після 1156-1157 рр. Що стосується познан­ського князя Мєшка, то між 1151-1154 рр. він одружився з дочкою Няслава Мстис­лавича Євдокією, з якою мав трьох синів^[709]. Таку інтерпретацію польських джерел, слідом за О. Бальзером та М. Баумгартеном, прийняв В. Пашуто^[710], з чим можна погодитися. Таким чином можна стверджувати, що боротьбу за позицію Польщі зимою 1150-1151 рр. волинський князь виграв. Підтверджує такі висновки i шлюб Мстислава Няславича з дочкою Болеслава Кривоустого Агнешкою (1137 - після 1188), який також відбувся у цей період^[711]. Якщо Володимиркові i вдалося видати якусь дочку за польського князя, то ним міг бути тільки Генріх. Після нього не за­лишилося нащадків, а про його дружину також немає відомостей^[712].

Зимою 1151 р. до Володимирка перейшов берестейський князь Володимир Андрійович. Знахідка граффітї на стіні Софіївського собору С. Висоцьким, прак­тично не залишає сумнівів, що причини поведінки цього князя криються у його родинних зв'язках — він був зятем найактивнішого з Ольговичів — Святослава^[713].

Весною 1151 р. до !зяслава Мстиславича прибув з Угорщини брат Володи­мир. З ним прийшло 10-тисячне військо, яке очолив королевич Стефан. З Горо- дна підійшла дружина Бориса Всеволодовича. Волинський князь негайно обложив Пересопницю, спаливши її околиці і зайнявши Мильськ. Тут до нього підійшли із своїми дружинами київські бояри, невдоволені правлінням Юрія Довгорукого. Володимирко Володаревич відразу зібрав свої полки і з'єднався з Володимиром Андрійовичем, якого посадив у захопленому Бужеську.

На раді, зібраній волинським князем, було вирішено продовжити боротьбу. Для оборони Володимира було залишено Володимира Мстиславича (останній не­забаром догнав волинське військо і приєднався до нього), для оборони Луцька — Святополка Мстиславича. Решта війська виступила під Дорогобуж, залишивши в тилу Пересопницю. Дорогобуж здався. Слідом за ним здався і Корець. До Андрія Боголюбського тим часом підійшли дружини Володимира Андрійовича та порос- ького князя Василька Ярополчича. Вони з'єдналися біля Мильська, переправилися через Горинь і рушили слідом за Ізяславом Мстиславичем. За ними йшли галицькі полки Володимирка Володаревича.

Повторилася історія попереднього року. Галицьке військо йшло за волинським, яке наступало на Київ.

Становище волинського князя виглядало безнадійним, але він продовжував марш на Київ. Волиняни перейшли Случ і Чортів ліс та досягли Ушеська. Перей­шовши Ушу, Ізяслав Мстиславич був готовий дати бій галицьким полкам. Однак київські бояри переконали його в необхідності скоріше досягнути столиці. Коли Володимирко з Андрієм Боголюбським підійшли до Случі, їх зустріли заслони з волинських лучників. Бій тривав три години і грозив перерости у генеральну битву, але Ізяслав Мстиславич вирішив продовжити марш, вступаючи у битву з галича­нами тільки при крайній необхідності. Сили ж Володимирка були розтягнені на марші і він також не хотів ризикувати. У випадку невдачі під Білгородом волин­ський князь мав намір пробиватися до чорних клобуків. Волиняни продовжували йти на Київ. Військо Володимирка Володаревича по п'ятах йшло за ними і волин­ська сторожа вночі бачила вогні галицького війська.

Білгород обороняв Борис Юрійович. Між ним і волинським князем лежало Пересопницько-Дорогобузьке князівство, яке тримав Андрій Боголюбський. Не отримуючи від брата ніяких звісток, Борис покійно пиячив з дружиною. Першою до Білгорода підійшла дружина Володимира Мстиславича. При звуках труб проти­вника, будучи достатньо п'яним, Борис Юрійович втік з міста, не приймаючи бою, хоча мостник встиг розметати міст, а така потужна фортеця як Білгород могла ще довго оборонятися.

Євангеліст Марко. Добрилове Євангеліє. 1164 р. Російська державна бібліотек.

Ізяслав Мстиславич залишив брата обороняти Білгород, а сам продовжив марш на Київ. Прибігши до столиці, Борис Юрійович наробив паніки. Йому допо­могали кияни, поширюючи плітки про розгром галицького війська. Юрій Довго­рукий зібрав своїх прихильників і, переправившись на лівий берег, сховався у силь­но укріпленому Городці Остерському. Ізяслав вступив у столицю і відзначив своє повернення гучним бенкетом для волинян і угорців^[714].

Довідавшись про те, що Ьяслав Мстиславич здобув Київ, Володимирко Воло- даревич спересердя вичитав Андрієві Боголюбському: “Не розумію, як це княжить сват мій: рать іде до нього з Волині, як про це не дізнатися. I ви, сини його, сиділи один у Пересопниці, а другий в Білгороді, — як же не устерегли ? Якщо так княжи­те з батьком своїм, то управляйтеся самі як хочете, а я не можу один іти на Ьяслава: він хотів вчора зі мною битися, ідучи на вашого батька, а на мене обертаючись, те­пер же у нього вся Руська земля, я не можу один на нього їхати!”

Галицька рать рушила назад. Обложивши Мическ, Володимирко Володаревич зажадав викупу. Жителі міста знімали свої гривни та прикраси з жінок.

Долю Мическа розділили i інші волинські міста. Андрій Боголюбський з Воло­димиром Андрійовичем через Давидову Боженку прорвалися до Городця Остер- ського^[715].

Щоб позбавити Юрія Довгорукого будь-яких легітимних підстав на київський престол, Ізяслав Мстиславич помирився з дядьком Вячеславом, якого офіційно проголосили київським князем. Волинські війська залишилися до кінця усобиці, яка завершилася розгромом Юрія Довгорукого на р. Руті 12 травня 1151 р. 17 липня 1151 р. він погодився на умови, продиктовані переможцями. У цій війні особливо відзначилася дружина городенського князя.

Володимир Андрійович також капітулював перед Ізяславом, був прощений i отримав Дорогобузьке князівство. Коли Мстислав Ізяславич повертався із союзним військом, дорогобузький князь вийшов йому назустріч. Розповівши про розгром Юрія Довгорукого (все відбувалося до битви на р. Руті), він влаштував бенкет, а сам попередив Володимирка. Галицький князь раптово напав на угорців, перебивши i взявши у полон значну частину війська, яке поспішно втекло у Луцьк^[716].

На початку 1152 р. Ізяслав Мстиславич обложив Городець Остерський. Місто було здане, а гарнізон виведений. Щоб позбавити Юрія Довгорукого опорної бази, укріплення були повністю зруйновані^[717]. Дорогобузьке князівство отримав Воло­димир Мстиславич, а Володимира Андрійовича було переведено у Пересопницю. Ізяслав знову зібрав волинські полки, туровську дружину та чорних клобуків. Під Ярославом це військо з'єдналося з угорцями, яких очолював сам король Гейза ІІ. Володимирко не зміг зашкодити переправі через р. Сян i зачинився у Перемишлі. Прикинувшись пораненим, через підкуплених угорських магнатів галицький князь почав переговори з угорським королем. Останній дав себе вмовити i повірив у чер­говий раз клятві Володимирка на хресті св. Стефана, найбільшій святині угорсько­го королівства. За умовами цього миру окрім контрибуції, відмови від підтрим­ки Юрія Довгорукого і визнання своїми сюзеренами Вячеслава Володимировича i Ізяслава Мстиславича, галицький князь мав повернути зайняті ним порубіжні міс­та Бужеск, Шумськ, Тихомль, Вигошів та Гнойницю^[718].

Галицький князь Володимирко Володаревич був чистим прагматиком в полі­тиці. Клятви особливого значення для нього не мали. “Бог ангела перевіряти не пошлее”. Волинських посадників не пустили у захоплені міста. Розлючений Ізяслав Мстиславич не міг відразу покарати давнього противника. Вилазка Юрія Довго­рукого на Чернігівщину, підтримана Святославом Ольговичем, вимагала його присутності на Лівобережжі. Тільки придушивши цей виступ i прогнавши суздаль- ців, він послав до галицького князя боярина Петра Бориславича. Боярин пригрозив галицькому князеві наступом київського і угорського війська у випадку невиконан­ня ним умов Перемиського миру. Володимирко зухвало відповів, що він спочатку повинен відімстити Ізяславові за те, що той навів на його землю іноземців. Коли ж київський боярин нагадав про клятку на хресті св. Стефана, галицький князь, по- сміхаючися, пояснив, що такий маленький хрестик його не зможе зупинити. Коли київський боярин покидав Галич, Володимирко, дивуючися з його наївності пішов у двірцеву церкву. Але доля виявилася до нього жорстокою. Вийшовши з церк­ви, він раптово був скошений паралічем. Сподіваючися якось повернути до життя помертвілі органи, лікарі приготували йому купіль з окропу. Нічого не допомогло. Ввечері князеві стало гірше, а вночі він помер. Наступного дня, Ярослав Осмомисл прийняв київського посла, якого затримали під Галичем, і запевнив у готовності ви­конувати умови миру^[719].

Але це була тільки тактична хитрість галицьких бояр^[720]. Тому у 1153 р. Ізяслав Мстиславич знову виступив на Галич. У поході взяли участь волинська дружина Святополка Мстиславича, дорогобузька дружина Володимира Мстиславича, пере- сопницька дружина Володимира Андрійовича, підкріплені смоленськими та черні­гівськими дружинами. Галицька рать зустріла їх біля Теребовлі. Ярослав Осмомисл, який через вроджену травму ноги або спадкову хворобу не брав участі у бойових діях, залишився у Теребовлі. Можливо, що галицькі бояри не дали своєму князеві, який був єдиним спадкоємцем Володимирка, взяти участь у битві, побоюючися переходу Галицької землі до іншої династії у випадку його загибелі.

Битва тривала цілий день. Лівий фланг галицького війська, проти якого діяв сам Ізяслав Мстиславич, був повністю розбитий і немало галичан здалося у полон. Але і лівий фланг волинян потерпів поразку і був розсіяний. Тоді київський князь вдався до хитрощів. Він велів підняти над своїм станом захоплені галицькі стяги і частина галичан, які поверталися після переслідування волинян, потрапили в його руки. Становище переможців, однак, залишалося непевним. Волинські полки роз­сіялися, а кияни та чернігівці понесли значні втрати. Число полонених було зна­чним, а з Теребовлі міг підійти Ярослав Осмомисл. І тоді київський князь наказав перебити полонених, залишивши у живих тільки найзнатніших бояр, і відступив на Волинь^[721].

Розбивши галицького князя, Ізяслав Мстиславич мусив допомогти Гейзі ІІ у його війні проти Візантії. Угорський король воював у союзі з чехами, боснійцями та київським князем, який прислав "скіфів". Під останніми, напевно, слід бачити волинян. Від стріли "скіфа" загинув 41-річний Борис Калманович, який протягом 25 років намагався здобути угорський престол. Війна закінчилася у 1156 р., уже по смерті Ізяслава Мстиславича.

На Волині сталися зміни. Ще у 1152 р. Ізяслав Мстиславич передав Володимир братові Святополку, який залишив за собою і Луцьке князівство. У 1154 р. Свято­полк Мстиславич помер і старшим з волинських князів став Володимир Мстис­лавич, а Луцьке князівство отримав Ярослав Ізяславич, змушений залишити Нов­город. Саме Володимир Мстиславич і посилав "скіфів" на допомогу угорському королю. По смерті Ізяслава Мстиславича та Вячеслава Володимировича Юрій Дов­горукий 20 березня 1155 р. знову став київським князем. Цьому передувала втрата Переяслава Мономаховичами через нерозумну політику Ростислава Мстиславича, який по смерті Ізяслава заступив його місце біля Вячеслава. Мстислав Ізяславич виїхав на Волинь. Туди ж виїхав і київський митрополит Климент Смолятич. Воло­димир Мстиславич надав племінникові Пересопницьке князівство, перемістивши Володимира Андрійовича у Берестя.

Літом 1155 р. Юрій Довгорукий послав проти Мстислава Ізяславича туров- ського князя Юрія Ярославича. Одночасно посли київського князя заохотили зятя великого князя Ярослава Осмомисла вторгнутися на Волинь з півдня. Мстислав не втримався у Пересопниці і відступив до Луцька, звідки виїхав по допомогу у Польщу. Сюзерен Волині Володимир Мстиславич злякався такого розвику подій і також приєднався до галицької раті, яка прямувала до Луцька. Фактично це означа­ло капітуляцію. Але Юрій Довгорукий не зумів виступити з Києва, занепокоєний поведінкою чернігівського князя. Туровський князь, якого змусили поступитися з Турова на користь Бориса Юрійовича, перестав проявляти активність. Ярослав Осмомисл вступив у переговори за участю волинського князя. Компромісний луць­кий мир 1155 р. позбавив Мстислава Ізяславича тільки Корця з округою.

У 1156 р. пересопницький князь вирішив поквитатися перш за все з дядьком Володимиром, який зрадив племінників. Він раптово здобув Володимир і захопив сім'ю свого сюзерена, а його самого прогнав в Угорщину. Тоді Юрій Довгорукий наказав зятеві здобути Володимир і передати його Володимирові Андрійовичу. Галицьке військо обложило волинську столицю. А Володимир Андрійович взяв­ся завойовувати Забужжя. він обложив Червен. У відповідь на пропозицію здати місто, червяни відкрили стрільбу зі стін. Однією стрілою було поранено в горло берестейського князя. Облога ж Володимира, яка тривала 10 днів, закінчилася по­разкою галицького війська під час вилазки Мстислава^[722]. Юрій Довгорукий, який підійшов на допомогу зятеві, не ризикнув відновити облогу, а відступив до Києва. По дорозі він поставив дорогобузьким князем Володимира Андрійовича. Спроби Мстислава Ізяславича вибити останнього з Погориння закінчилися безрезультатно. Дорогобузьке князівство фактично відійшло до Києва.

Зрозуміло, що волинський князь без вагань приєднався до коаліції князів, яку збирав проти Юрія Довгорукого чернігівський князь Ізяслав Давидович. Юрій Дов­горукий помер 15 травня 1157 р., через п'ять днів після того як на бенкеті у осьме- ника Петрила йому підсипали трутизну. Кияни зустріли цю новину розправою з суздальськими дружинниками, які отримали тут бенефіції^[723]. Київський престол зайняв Ізяслав Давидович.

Становище на Волині стабілізувалося. Сюзереном Волині залишався Мстис­лав Ізяславич. Його брат Ярослав утримував Луцьке князівство. У 1157 р. було ви­ділено Шумське князівство, яке отримав наймолодший з братів Ярополк Ізяславич (1157-1168). Васалами волинського князя також залишалися городенські князі. До- рогобузький князь Володимир Андрійович також, напевно, мусив у новій ситуації визнати себе васалом сюзерена Волині. Відносини з київським князем складалися якнайкращі. Волинська дружина навіть взяла участь в усобиці за Чернігів. Викону­ючи попередні домовленості з волинськими та смоленськими Мономаховичами, Ізяслав погодився передати Туров Володимирові Мстиславичу.

Туровською землею знову опанував Юрій Ярославич, прогнавши сина Юрія Довгорукого Бориса. Згідно рішень Любецького снему ця земля мала належати на­щадкам Ізяслава Ярославича, старшим з яких і був цей князь. Його підтримува­ли бояри і дружинники Ізяславичів, які тримали бенефіції у туровських волостях, а також населення міст. Проти Турова виступили київські та чернігівські полки, очолені самим Ізяславом Давидовичем, смоленські та полоцькі війська, очолені Рюриком Ростиславичем, дружина Володимира Мстиславича, луцька дружина з князем Ярославом Ізяславичем, дорогобузька дружина з Ярополком Андрієвичем, молодшим братом дорогобузького князя, та галицька рать. Десять неділь обороняв Туров Юрій Ярославич, відбиваючи приступи та роблячи вилазки і постійно про­сячи київського князя: “Брат! Прийми мене до себе в любов!”. Почалася осінь, піш­ла пошесть на коней і величезне військо мусило відступати від Турова^[724].

Мстислав Ізяславич не приймав участі у поході на Туров. Його увагу займали польські проблеми. Одинакова позиція у польському питанні привела до поступо­вого зближення позицій галицького і волинського князів. Претендент на галицький престол Іван Ростиславич по смерті Всеволода Ольговича знайшов притулок у його брата Святослава. У скрутний момент у 1147 р. за 12 гривень золота і 200 гривень срібла він зрадив свого сюзерена. Але смоленський князь відмовився від його по­слуг і той перейшов до Юрія Довгорукого, без успіху воюючи на новгородських рубежах. Як тільки сватом Юрія став Володар, нещасного ізгоя посадили у тюрму. Ярослав Осмолисл зажадав його видачі. Івана Ростиславича в оковах привезли до Києва. Проти видачі виступив митрополит і в'язня повезли назад. Щоб розрушити союз київського і галицького князів, Ізяслав Давидович відбив в'язня. Тепер Ярос­лав Осмомисл знову зажадав видачі цього князя. Його підтримали посли всіх во­линських князів, а також їх союзники поляки та угорці. Ізяслав відмовився, а князь Іван Ростиславич підняв населення бирладської волості, яка колись входила до його князівства і рушив на північ.

У відповідь Ярослав Осмомисл об'єднався з волинськими князями і став готува­тися до походу на Київ. Чернігівські князі зайняли двозначну позицію, але впертий Ізяслав Давидович рушив з племінником вщизьким князем Святославом Володи­мировичем та половцями протии галицько-волинського війська. 12 днів він про­стояв під Білгородом, очікуючи сприятливих звісток від Івана Берладника. Але той не зумів пройти середньодністровську лінію оборони. Між тим Мстислав Ізяславич порозумівся з чорними клобуками, які покинули київського князя i запалили його стан^[725]. !зяслав Давидович мусив втікати, а до Києва підійшли волинські війська. Київським князем став старший з Мономаховичів — Ростислав Мстиславич, який мусив передати волинському князєві Білгород, Торчеськ i Трипілля^[726]. З того часу волинські князі намагалися контролювати 6олохівські та пороські волості.

У 1161 р. дружини луцького та дорогобузького князів допомагали Ростиславові Мстиславичу приборкати виступ !зяслава Давидовича та його союзника вщизь- кого князя. Врешті, коли колишній київський князь обложив свого противника у Білгороді, на допомогу виступив сам сюзерен Волині. !зяслав Давидович був по­ранений під час відступу, потрапив в полон і помер^[727]. Знову долю київського пре­столу вирішив волинський князь.

Напевно через це Ростислав Мстиславич тихцем пробував ослабити волинсько­го князя. У 1160 р. Білгород було передано Мстиславові Ростиславичу, а у 1162 р. Трипіль з чотирма іншими містами віддано в уділ Володимирові Мстиславичу^[728]. В довершення всього Давид Ростиславич захопив Торчеськ і ув'язнив волинсько­го посадника Вишка^[729]. П. Толочко помилково вважав, що Торчеське князівство у 1161 р. тримав Рюрик Ростиславич, на тій підставі, що саме цей князь привів з Во­лодимиром Андрійовичем під Білгород торків і берендеїв^[730]. Однак торки і берен­деї могли приєднатися до дорогобузького князя як васала Мстислава !зяславича, а Давидові не потрібно було захоплювати Торчеськ, як би ним володів його рід­ний брат. Якраз через цей вчинок Давида волинський князь не витримав і виступив проти Ростислава Мстиславича. Під Пересопницею волинський князь зіткнувся із супротивом Володимира Андрійовича. Змусити силою дорогобузького князя взя­ти участь у поході на Київ не вдалося. Однак київський князь вирішив за краще помиритися з волинським князем. У 1163 р. він повернув Мстиславові Білгород і Торчеськ, а за Трипіль дав Канів. Мстислав передав Торчеське князівство своєму племінникові Василькові Ярополчичу.

Саме стійка позиція у Пороссі і підтримка тамтешніх дрібних князів, які при­єдналися до волинських князів, забезпечили Мстиславові !зяславичу здобуття київ­ського престолу після смерті Ростислава Мстиславича у 1167 р. Цікаво, що ставши київським князем, Мстислав !зяславич зберіг за собою Волинь. У 1168 р. луцький та дорогобузький князі брали участь у поході на половців. 7 березня 1168 р. у Бу- жеську помер шумський князь Ярополк !зяславич^[731]. Його уділ перейшов до сина Василька.

Невдоволені правлінням Мстислава були перш за все Ростиславичі, які хотіли збільшити свої володіння у Київській землі і посадити на київський стіл брата Ро­мана, та дорогобузький князь Володимир Андрійович, який хотів бути сюзереном Волині. Вони і стали організаторами коаліції проти Мстислава !зяславича. Ці князі самі звернулися до Андрія Боголюбського, який давно плекав надію на відрив від Києва. До коаліції ввійшли 10 князів: дорогобузький князь Володимир Андрійович, овруцький князь Рюрик Ростиславич, вишгородський князь Давид Ростиславич, трипільський князь Мстислав Ростиславич, смоленський князь Роман Ростиславич, переяславський Гліб Юрійович, його брат пороський князь Всеволод Юрійович та плємінник остерський князь Мстислав Ростиславич, сіверський князь Олег Святос­лавич та його брат Ігор Святославич. На допомогу їм прийшла суздальська рать очолена Мстиславом Андрійовичем. Військо коаліції зібралося під Вишгородом і стало наступати на Київ. Цікаво, що пороський князь Михайло Юрійович не по­вірив в успіх коаліції і був посланий з чорними клобуками на допомогу Романові Мстиславичу у Новгород, але був перехоплений і через зраду торків мусив здати­ся.

Мстислав Ізяславич вирішив обороняти Київ до підходу волинських полків. Військо коаліції стало на Дороговичі поблизу церкви св. Кирила і три дні безуспіш­но штурмувало столицю. Тим часом київські бояри Петро Бориславич, Нестор Жи- рославич і Яків Дегеневич вступили в таємні переговори з Давидом Ростиславичем. Пройшло три неділі. Волинське військо вже вступило у Київську землю. Князі- фрондери готові були розбігатися, але, отримавши звістку від бояр-зрадників, Гліб Юрійович, який був поставлений Андрієм Боголюбським на чолі цієї раті, рішився на останній приступ. Він кинув військо на Гору, щоби зв'язати Мстиславові сили, а сам з дружиною та чорними клобуками ровом пройшов навколо, був впущений через відкриті ворота і вдарив оборонцям з тилу^[732].

Дружинники силоміць змусили Мстислава Ізяславича покинути Київ. Бага­то його соратників загинуло або потрапило в полон. Серед них воєвода Дмитро, двірський Олександр, суддя Родіон, бояри Собислав Жирославич, Іванко Творими- рич та інші. Чорні клобуки переслідували князя до Василева. За Василевом стояли волинські війська з Ярославом Ізяславичем. З'єднавшись з ними Мстислав відсту­пив на Волинь.

8 березня 1169 р. військо коаліції здобуло Київ. Переможці грабували і палили столицю Русі. Брали в полон містичів, насилували жінок, не щадили навіть храмів. Берендеї запалили Печерський монастир^[733]. Такого погрому столиця ще не бачила. Як справедливо зауважив М. Грушевський “ціла хмара українських князів посунула нищити Київ на славу його північного суперника”^[734].

Глибокою осінню 1169 р. Мстислав Ізяславич, зібравши володимирські, луцькі, шумські і буські дружини, з братом Ярославом Ізяславичем та городенським кня­зем Глібом Всеволодовичем, рушив проти дорогобузького князя. На допомогу йому підійшли і галичани. Все Дорогобузьке князівство було зайняте і сплюндроване. Сам Дорогобуж вистояв^[735].

28 січня 1170 р. дорогобузький князь Володимир Андрійович помер. Містичі впустили у фортецю Володимира Мстиславича, який негайно прогнав вдову- княгиню та прихильників її мужа. Вдова з тілом дорогобузького князя рушила до Києва, причому дружинники покійного князя не ризикнули ввійти до столиці. І тільки печерський ігумен Полікарп та клірики вишгородського собору св. Бориса і Гліба відвезли тіло Володимира Андрійовича у Андріїівський монастир, де його поховали 21 лютого 1170 р.^[736].

Володимир Мстиславич присягнув волинському князєві, визнавши себе ва­салом племінника i цим зберіг Дорогобуж. Мстислав !зяславич здобув Торчеськ i вступив у Київ, покинений Глібом Юрійовичем. З волинськими, городенськими i турівськими дружинами він обложив Вишгород, у якому зачинилися Ростиславичі. З галицькими полками Мстислав спокійно чекав на підхід Гліба i половців, не сум- ніваючися у своїй перемозі. Але Давид Ростиславич зумів підкупити галицького во­єводу Костянтина Сірославича^[737]. Той заявив, що отримав наказ свого князя стояти під Вишгородом не більше п'яти днів. Розлючений Мстислав !зяславич зіслався на домовленість з Ярославом Осмомислом продовжувати війну, поки не буде досяг­нено вигідного для обох миру. Тоді галицький боярин показав фальшиву грамо­ту ніби-то прислану його князем. Галицькі полки відступили від Києва. Мстислав !зяславич хотів дати битву під Золотими воротами, але кияни вмовили його від­ступити. Ростиславичі з'єдналися з Глібом і обложили у Михайлові князя Василька Ярополчича. Місто було здобуте, а укріплення його зруйновані. Василько Яропол- чич потрапив у полон і йому дозволили виїхати до Чернігова^[738].

Мстислав !зяславич помер у кінці літа 1170 р. “Сей князь росту був не вельми великого, але широкий плечами і міцний, як його лук ледве хто натягти міг, лицем красивий, волосся кучеряве і коротке носив, мужній був у битві, любив справед­ливість, хоробрості його заради всі князі його боялись і шанували, хоча часто і з жінками і дружиною веселився, але жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до управління і розпорядку був готовий, для чого мало спав, а багато книг читав, і в радах про управління з вельможами вправлявся, і дітей своїх сумлінно того наставляв, кажучи їм, що честь і вигода князя полягає у правосудді, правлінні і хоробрості”^[739].

Перед смертю у 1170 р. Мстислав !зяславич переконав брата Ярослава !зяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, роз­ділити Волинь між двома гілками Волинських Мономаховичів на Східну та Західну. Молодшій гілці залишилася Східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому снемі^[740]. Щоб надалі забез­печити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення Західної Волині. Тому воло- димирський князь Роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уді­лів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстисла­вич (1170-1183), а потім Белзьке князівство — Всеволод Мстиславич (бл. 1180-1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогичинське князівство отримав Ва­силько Ярополчич, переведений, вірогідно, з Шумська. Рівночасно вся Східна Во- линь, включаючи Дорогобузьке князівство ліквідоване у 1174 р., об'єднується під Луцьком. Все це дозволило Ярославовi !зяславичу до самої смерті залишатися сю­зереном Волині і двічі на короткий час здобувати Київ (грудень 1173 — кінєць лю­того 1174; початок березня 1174 — кінець червня 1174).

Але по смерті Ярослава !зяславича його сини розділили Східну Волинь між собою. Старший !нгвар отримав Луцьк, Всеволод — Дорогобуж, Мстислав — Пере- сопницю, а !зяслав — правдоподібно Шумськ. Між старшими братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. в Луцьку вже був Всеволод Ярославич, а у 1186 р. Луцьк знову в числі володінь !нгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця^[741]. Отже, після усобиці 1183-86 рр. Інгвар Яросла­вич ліквідував Дорогобузьке князівство, а по смерті Ізяслава в 1195 р. — i Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На Східній Волині залишився лише один уділ — Пересопницький. Однак за цей час настільки сильнішим став Роман Мстиславич, що луцький князь мусив рахуватися з його політикою. І все ж немає ніяких підстав, щоби вважати Інгваря Ярославича васалом Романа Мстис- лавича, як це прийнято. Їх взаємини були скоріше розумним компромісом. Після того як в 1199 р. Роман став князем сусідньої Галицької землі, за ним на Волині за­лишилися Володимирське, Берестейське та Дорогичинське князівства (останні два князівства він утримав за собою по смерті їх князів, які не залишили нащадків). У Західній Волині теж залишився один уділ — Белзьке князівство, яким володів його брат Всеволод. Але i після 1199 р. сюзереном Волині залишався луцький князь Інгвар Ярославич. Його васалом був не тільки молодший брат Мстислав Яросла­вич, який тримав Пересопницьке князівство. Зацікавлений в допомозі i дружніх відносинах з князями Східної Волині, Роман не порушував існуючого стану речей i номінально залишався васалом Інгваря як володимирський князь. Через це у 1201­1204 рр. саме його садив Роман Мстиславич на київський престол. Зверхність Ро­мана могла бути de fakto, що розуміли сучасники, а de jure він підпорядковувався прийнятим правилам. Щоби в черговий раз не порушувати традиції успадкування, як це робили деякі його попередники, Роман Мстиславич i пропонував “добрий порядок”, за яким як “курфюрст галицький" мав би всі підстави на імператорську корону. Не добившись запровадження пропонованих змін, Роман як володимир­ський князь номінально залишився васалом луцького князя Інгваря Ярославича. Подібно до того як король Англії, будучи і герцогом Аквітанії, вважався вассалом короля Франції i приносив відповідну присягу. Саме тому спадкоємці Романа — Данило та Василько без заперечень визнавали зверхність Інгваря Ярославича, а по­тім його брата Мстислава Німого^[742].

Волинська земля як державно-політичне об'єднання остаточно сформувала­ся ще у першій третині ХІІ ст. Старша гілка Мономаховичів, яка запанувала тут з середини Хіі ст., спираючись на ресурси Волинської землі, повела досить успішну боротьбу за Київ. З другої половини ХІІ ст. конфронтація між волинськими та га­лицькими князями змінилася на дружні відносини, які періодами переростали у військово-політичний союз.