Загадки вікінгів: Ладога і Пліснеськ. Продовження дискусії на межі ХХ-ХХІ століть[415]

На межі ХХ-ХХІ ст. дискусія навколо проблеми вікінгів в Центрально- Східній Європі вийшла далеко за межі вічного протистояння між нор- маністами чи антинорманістами або вирішення питання походження династії Рюриковичів.

Гуревич А. Я. Большая семья в северо-западной Норвегии в раннее средневековье // Сред­ние века. Вып. 8. Москва, 1956; Його ж. Некоторые вопросы социально-экономического разви­тия Норвегии в І тыс. н. э. в свете данных археологии и топонимики // Советская археология. 1960. №4; Його ж. Походы викингов. Москва, 1966; Його ж. Свободное крестьянство феодальной Норвегии. Москва, 1967; Його ж. История и сага. Москва, 1972; Його ж. Категории средневеко­вой культуры. Москва, 1972. Изд. 2. Москва, 1984. Його ж. К истолкованию “песни о Риге” // Скандинавський сборник. №18. Ленинград, 1973; Його ж. “Эдда” и право (к истолкованию “песни о Хюндле” // Скандинавский сборник. №21 Таллин, 1976; Його ж. Норвежское обще­ство в ранее средневековье. Проблемы социального строя и культуры. Москва, 1977; Його ж. “Эдда” и сага. Москва, 1979.

Мельникова Е. А. Сведения о древней Руси в двух скандинавских рунических надписях // История СССР. 1974. №6. Її ж. Древняя Русь в журнале “Scando-Slavica” // История СССР.

2002 г. Москва, 2002. С. 143-151; Її ж. Устная историческая традиция в раннем историооописа- нии: “Повесть временних лет” и “Сага об Инглингах” // Европа в древности и средневековье.

2003 г. Москва, 2003. С. 156-162; Melnikova Elena. The Cultural Assimilation of the Varangians in Eastern Rurope from the Point of View of Lamguage and Literacy // Runica — Germanica — Medi- aevalia. Bd. 37. Boston-New York, 2003. S. 454-465; Її ж. Вступление норманнов в дипломатичес­кие отношения с империей // Historia animate. Памяти О. И. Варьяш. Москва, 2003. С. 22-38; Melnikova Elena. The Lists of Oid Norse Personal Names in the Russian-Bizantine Treaties of the Tenth Centery // Studia anthroponymica Scandinavica Tidskrift for nordisk personnamnsforskn- ing. Bd. 22. Uppsala, 2004. P. 5-27; Її ж. Сюжет смерти героя “от коня" в древнерусской и древ­нескандинавской традициях // От Древней Руси к новой России. Юбилейный сборник, посвященный член-кор. РАН Я. Н. Щапову. Москва, 2005. С. 95-108; Melnikova Elena. Varan­gians and the Advance of Christianity to Rus' in the Ninth and Temth Centeries // 0stliga kyrkoin- flutande i Norden / H. Janson. Gothenburg, 2005. P. 87-124; Її ж. Олгъ/ Ольгъ / Олег < Helgi > Ве­щий: к истории имени и прозвища первого русского князя // Ad fontem — У источника. Сборник в честь С. М. Каштанова. Москва, 2005. С. 138-146; Її ж. Византия в скандинавских рунических надписях // Византийский временник. Т. 64. Москва, 2005. С. 160-180; Її ж. Истори­ческая память в германской устной традиции и ее фиксация // История и память: историчес­кая культура Европы до начала Нового времени.

Мельникова Е. А., Седова М. В., Штыхов Г. В. Новые находки скандинавских рунических над­писей на территории СССР // Древнейшие государства на территории СССР. Мат. и исслед. 1982 г. Москва, 1983. С. 182-188; Мельникова Е. А., Глазырина Г. В., Джаксон Т. Н. Древнесканди­навские письменные источники по истории европейского региона СССР // Вопросы истории. 1985. №10. С. 36-53; Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. Начальные этапы урбанизации и станов­ление государства (на материале Древней Руси и Скандинавии) // Древнейшие государства на территории СССР. Мат. и исслед. 1985 г. Москва, 1986. С. 99-108; Мельникова Е. А., Носов Е. Н. Амулеты с рунической надписью с Городища под Новгородом // Там само, 1986 г. Москва, 1987.

Свердлов М. Б. Известия шведских рунических надписей о скандинавах на Руси и в Ви­зантии // Археографический ежегодник за 1972 г. Москва, 1974. С. 102-109; Його ж. RORIK (HRORIKR) I G0RDUM // Восточная Европа в древности и средневековье. Чтения памяти В. Т. Пашуто. — Москва, 1995. — С. 37-39.

Джаксон Т. Н. "Восточный путь" исландских королевских саг // История СССР. 1976. №5; Її ж. Скальдические стихи в исландских королевских сагах (к вопросу о степени достовернос­ти королевских саг в качестве источемка по истории народов Европейской части СССР) // Теория и практика источниковедения и археографии отечественной истории. Москва, 1978; Її ж. Бьярмия, Древняя Русь и "Земля незнаемая" (несколько замечаний о методике анали­за сведений исландских саг) // Скандинавский сборник. Т. 24. Таллин, 1979; Її ж. Исландские королевские саги как источник по истории Древней Руси и ее соседей X-XIII вв. // Древней­шие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1988-1989 гг. Москва, 1991. С. 5-189; Її ж. Исландские королевские саги о Восточной Европе (середина XI - серед­ина XIII в.). Тексты, перевод, комментарий. Т. 1. Москва, 1993; Изд. 2. Москва, 2000; Її ж. Древ­нескандинавский "Xольмгард" // Austvegr / Восточный путь. 1997. №3. С. 14; Її ж. Єлизавета Ярославна, жена Гаральда Сигурдарсона // Ладога и религиозное сознание: III Чтения памя­ти А. Мачинской. Санкт-Петербург, 1997. С. 146-150; Її ж. Исландско-норвежская традиция о Гаральде Сувором Правителе в скальдических стихах, королевских сагах и прядях об ис­ландцах // XIII конференция по изучению истории, экономики, литературы и языка сканди­навських стран в Финляндии. Москва-Петрозаводск, 1997. С. 149-151; Її ж. Ладога саг в архе­ологическом освещении // Дивинец Староладожский: Междисциплинарные исследования. Санкт-Петербург, 1997. С. 61-64; Її ж. Елизавета Ярославна, королева норвежская // Восточная Європа в исторической ретроспективе: к 80-летию В. Т. Пашуто. Москва, 1999. С. 63-71; Її ж. Исландские саги о роли Ладоги и Ладожской волости в осуществлении Руссо-скандинавских торгових и политических связей // Раннесредневековые древности Северной Руси и ее сосе­дей. Санкт-Петербург, 1999. С. 20-25; Її ж. Норвежский конунг Олав Трюггвасон — "апостол русских"? (Источниковедческие заметки) // Славяноведение. 2000. №4. С. 46-48; Її ж. Норвеж­ский конунг Олав Трюггвасон и его роль в крещении Руси // Славяне и их соседи: Славянский мир между Римом и Константинополем. Xристиянство в странах Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в епоху раннего средневековья / XIX конеренция памяти В. Д. Коро­люка. Москва, 2000. С. 39-41; Її ж. Magar Xаральд Сигурдарсон и Свен Эстридсен (О брачных связях и политических альянсах в средневековой Скандинавии // Европа в древности и сред­невековье. 2001 г. Москва, 2001. С. 71-80; Її ж. Austur i Goroum: Древнерусские топонимы в успіхи археологів, надійне датування скандинавських знахідок і поховань, сканди-

древнескандинавских источниках. Москва, 2001; Її ж. Четыре норвежских конунга на Руси: из истории русско-норвежских политических отношений последней трети Х - первой половины ХІ в. Москва, 2002; Її ж. Брачные святи в средневековой Скандинавии (датские правители XI - середины XII века по “Саге о Кнютлингах”) // Древнейшие государства Восточной Европы. 2002 г. Москва, 2004. С. 95-101.

Глазырина Г. В., Джансон Т. Н., Из истории Старой Ладоги (по материалам скандинавских саг) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1985 г. Мо­сква, 1986; Глазырина Г. В. О русско-шведском брачном союзе конца Х в. // Восточная Европа в древности и средневековье. Москва, 1988. С. 16-21; Її ж. Свадебный дар Ярослава Мудрого шведской принцессе Ингигерд (к вопросу о достоверности сообщения Сеорри Стурлусона о передаче Альдейгьюборга / Старой Ладоги скандинавам. Древнейшие государства Восточ­ной Европы. Материалы и исследования. 1991 г. Москва, 1994; Її ж. Исландские королевские саги о Восточной Европе. Т. 2. Москва, 1994; Її ж. Исландские викингские саги о Северной Руси. Тексты, перевод, комментарий. Москва, 1996; Її ж. Сведения о “конунгах Руси” в сагах о древних временах // Восточная Европа в древности и средневековье. Москва, 1996. С. 14­17; Її ж. “Конунги Руси” в сагах о древнейших временах // Первые Скандинавские чтения: Этнографические и культурно-исторические аспекты. Санкт-Петербург, 1997. С. 26-31; Її ж. О списке древнерусских княжеств Саги об Одде Стреле // пам'ятники старины: Концепции, открытия, версти. Памяти В. Д. Белецкого (1919-1997). Т. 1. Санкт-Петербург-Псков, 1997. С. 177-180; Її ж. “Сага об Ингваре Путешественнике”: Историческая связь, хронология сюже­та и замысел автора // XIII Скандинавская конференция по изучению истории, экономики, литературы и языка скандинавських стран в Финляндии. Москва-Петрозаводск, 1997. С. 153­155; Її ж. О Руссо-шведском брачном союзе конца Х века // Восточная Европа в древности и средневековье. 1998 г. Москва, 1998. С. 16-21; Її ж. Описание “греческого огня” в саге об Инг­варе // Ладога и эпоха викингов: IV Чтения памяти А. Мачинской. Санкт-Петербург, 1998. С. 40-43; Її ж. “Ингвар будет полагаться на веру тех, кого он ведет к Богу” (“Сага об Ингваре” о походе по большой реке) // Восточная Европа в древности и средневековье. 1999 г. Москва, 1999. С. 151-158; Її ж. О формировании текста “Саги об Ингваре” // Восточная Европа в исто­рической ретроспективе: К 80-летию В. Т. Пашуто. Москва, 1999. С. 47-55; Її ж. Формирование устной традиции: Сюжет о походе Руссов на Берда'а в восточных памятниках и рассказ “Саги об Ингваре” о гибели скандинавов на Востоке // Восточная Европа в древности и средневеко­вье. 2000 г. Москва, 2000. С. 155-165; Її ж. Перечень правителей Швеции в древнеисландской “Саге о Сверире и конунге Хейдреке”: К проблеме конструирования генеалогий // Европа в древности и средневековье. 2001 г. Москва, 2001. С. 66-71; Її ж. Сага об Игваре Путешественни­ке. Текст, перевод, комментарий. Москва, 2002; Її ж. О генеалогии исландца Торвальда, стран­ствовавшего на Русь в Х веке // Древнейшие государства Восточной Европы. 2002 г. Москва, 2004. С. 78-94; Її ж. Несколько замечаний о пряди “Об исландце-сказителе” // Ad fontem У источника. Сборник в честь С. М. Каштанова. Москва, 2005. С. 133-137; Її ж. Редакции расска­за о поездке Торвальда Путешественника на Русь // Общество, государство, верховная власть в России в Средние века и ранее Новое время в контексте Европы и Азии (X-XVIII ст.). Меж­дународная конференция, посвященная 100-летию со дня рождения акад. Л. В. Черепнина. Москва, 2005. С. 104-108; Її ж. В поисках рая: пространство в “”Саге об Эйреке Путешествен­нике” // Восточная Европа в древности и средневековье. Восприятие, моделирование и описа­ние пространства в античной и средневековой литературе. XVIII чтения памяти член-кор. АН СССР В. Т. Пашуто. Москва, 2006. С. 104-108; Її ж. Язычники и христиане в Исландии накану­не официального крещения страны // ХІХ Чтения памяти член-кор. АН СССР В. Т. Пашуто. Москва, 2007. С. 48-50.

навська етимологія імен (Рюрик^[417], Синехус, Трувор, Аскольд, Дір, Рогволод, Ігор, Олег, Ольга та ін.) та деякі інші аргументи, змусили переважну більшість істориків переглянути погляди стосовно ролі і місця скандинавів в ранній історії Русі.

Одним з найважливіших питань залишається питання про час появи сканди­навів в межах східних слов'ян. Останнім часом початок епохи вікінгів (793-1066 рр.) почали відносити до 730-х років. На південно-східне побережжя Балтики скандина­ви звернули увагу ще раніше. Перші скандинавські поселення на південь від Ризької затоки (Гробіни біля сучасного м. Лієпая, Апуоле, Віскаутен на Куршській косі та ін.) функціонували бл. 650-850 гг.^[418].

Ладога (Альдейгюборг скандинавських саг, сьогодні с. Стара Ладога), виникла біля впадіння р. Ладожки в р. Волхов в його нижній течії за 12 км від впадіння у Ладозьке озеро. Ладозьке озеро з'єднане р. Невою з Фінською затокою Балтійського моря. На північ від Ладозького озера лежала легендарна Бярмія. Через Ладозьке озеро і р. Свір можно було добратися до Онезького озера і далі до Белого моря. По р. Волхов можна вийти до витоків Дніпра і Волги, тобто добратися до великих вод­них артерій, які вели на казковий і багатий південь. Сама природа потурбувалася про те, щоби тут сформувався центр межплемінного обміну, який пізніше переріс в місто.

Перші сумбурні археологічні дослідження в Старій Ладозі почалися ще у 1708 р., з кінця ХіХ ст. вони отримали науковий характер, а з 1972 р. тут працює по­стійна Староладозька археологічна експедиція Інституту історії материальної куль­тури РАН, яку сьогодні очолює відомий фахівець професор А. Кірпичніков^[419].

Регіон був заселений фінськими племенами. Вікінги проникли сюди з моря

Корзухина Г. Ф. Русские клады ІХ-ХІІІ вв. Москва-Ленинград, 1954; Ее же. О гнездовской ам­форе и ее надписи // Исследования по археологии СССР. Ленинград, 1961; Ее же. О времени появления укрепленного поселения в Ладоге // Советская археология. 1961. №3. С. 76-84; Ее же. Из истории игр на Руси // Советская археология. 1963. №4. С. 85-101; Ее же. Новые находки скандинавских вещей близ Торопца // Скандинавский сборник. Т. 8. Таллин, 1964. С. 297-312; Ее же. Этнический состав населения древнейшей Ладоги // Тезисы докладов 2-й научной кон­ференции по истории, экономике, языку и литературы Скандинавских стран и Финляндии. Москва, 1965; Ее же. Ладожский топорик // Культура и искусство Древней Руси. Москва, 1966. С. 89-96; Ее же. К уточнению датировки древнейших слоев Ладоги // Тезисы докладов третьей научной конференции по истории, экономике, языку и литературе Скандинавских стран и Финляндии. Тарту, 1966. С. 61-63; Ее же. Курган в урочище Плакун близ Старой Ладоги // Крат­кие сообщения Ин-та археологии. Вып. 125. Москва, 1971; Ее же. О некоторых ошибочных по­ложениях в интерпретации материалов Старой Ладоги // Скандинавский сборник. Вып. 16. Таллин, 1971; Ее же. Некоторые находки бронзолитейного дела в Ладоге // Краткие сообщения Ин-та археологии. Вып. 135. Москва, 1973; Корзухина Г. Ф., Давидан О. И. Раскопки на урочище Плакун в Старой Ладоге // Археологические открытия 1968 г. Москва, 1969. С. 16-17.

Давидан О. И. Резная кость Старой Ладоги // Сообщения Гос. Эрмитажа. Вып. 23. Ленин­град, 1961. С. 16-18; Ее же. Гребни Старой Ладоги // Археологический сборник Государствен­ного Эрмитажа. Вып. 4. Ленинград, 1962. С. 95-108; Ее же. К вопросу о происхождении и дати­ровке ранних гребенок Старой Ладоги // Археологический сборник Гос. Эрмитажа. Вып. 10. Ленинград, 1968. С. 54-63; Ее же. О времени появления токарного станка в Старой Ладоге // Археологический сборник Государственного Эрмитажа. Вып. 12. Ленинград, 1970; Ее же. К во­просу о контактах древней Ладоги со Скандинавией // Скандинавский сборник. Вып. 16. Тал­лин, 1970; Ее же. Стратиграфия нижнего слоя Староладожского городища и вопросы дати­ровки // Археологический сборник Государственного Эрмитажа. Вып. 17. Ленинград, 1976; Ее же. К вопросу организации косторезного ремесла в древней Ладоге // Там же. Вып. 18. Ленин­град, 1977; Ее же. Деревянная посуда Старой Ладоги VIII-IX вв. // Там же. Вып. 21. Ленинград, 1981; Ее же. Ткани Старой Ладоги // Там же. Вып. 22. Ленинград, 1981; Ее же. Этнокультурные контакты Старой Ладоги VIII-IX вв. // Там же. Вып. 27. Ленинград, 1986.

Дубов И. В. О датировке железных шейных гривен с привесками в виде “колокольчиков Тора” // Исторические связи Скандинавии и России в ІХ-ХХ вв. / Отв. ред. Шаскольский И. П. Москва-Ленинград, 1970. С. 262-269.

Klejn L. S. Soviet archaeology and the role of the Vikings in the early history of the Slavs. Com­ment on Daniil Avdusin, Smolensk and the Varangians according to the archaeological data // Norwegian Archaeological Review. Vol. 6. 1973. N 1; Id., A panorama of theoretical archaeology // Current Anthropology. Vol. 18. Chicago, 1977. N. 1. P. 1-42; Клейн Л. С. Феномен советской ар­хеологии. Санкт-Петербург, 1993; Id., Das Phanomen der Sowjetischen Archaologie: Geschichte, Schulen, Protagonisten. Berlin, 1997; Его же. Норманизм — антинорманизм: конец дискуссии // Stratum plus. Вып. 5. Санкт-Петербург-Кишенев, 1999. С. 91-101; Его же. Спор о варягах. Исто­рия противостояния и аргументы сторон. Санкт-Петербург, 2009; Клейн Л. С., Лебедев Г. С., На­заренко А. В. Норманнские древности Киевской Руси на современном этапе археологического изучения // Исторические связи Скандинавии и России ІХ-ХХ вв. / Под ред. Н. Е. Носова и И. П. Шаскольского. Ленинград, 1970. С. 226-252.

Кирпичников А. Н. Ладога и Переяславль — древнейшие каменные крепости на Руси // Пам'ятники культуры. Новые открытия. 1977 г. Москва, 1977. С. 417-434; Его же. Крепость Ладога в Х-ХІІІ веках //Новгород древний — Новгород социалистический. Археология, ис­тория, искусство. Новгород, 1977; Его же. Ладога и ладожская волость в период раннего сред­невековья // Славяне и Русь. Киев, 1979; Его же. Новооткрытая ладожская каменная крепость ІХ-Х вв. // памятники культуры. Новые открытия. 1979. Ленинград, 1980. С. 441-455; Его же. Каменные крепости Новгородской земли. Ленинград, 1984; Его же. Средневековая Ладога: к итогам археологических исследований // Древнерусский город. Киев, 1984; Его же. Ладога в VII-XII вв.: Этапы городского развития по археологическим и письменным источникам // Тезисы докл. Сов. Делегации на V Международном конгрессе славянской археологии. Москва, 1985; Его же. Посад средневековой Ладоги // Средневековая Ладога. Новые археологические открытия и исследования. Ленинград, 1985; Его же. Ладога и Ладожская земля VIII-XIII вв. // Историко-археологическое изучение Древней Руси. Итоги и основные проблемы. Славяно­русские древности. Вып. 1. Ленинград, 1988. С. 38-79; Его же. Ладога в международной торгов­ле VIII-XI вв. (по находкам куфических монет) // Историко-археологический семинар “Чер­нигов и его округа в IX-XIII вв.”. Чернигов, 1988; Его же. Новые исследования Старой Ладоги (1972-1994) // Материалы конференции, посвященной 100-летию со дня рождения В. И. Рав- доникаса. Тезисы докладов. Санкт-Петербург, 1994; Его же. Город Ладога — ровесник Русского государства // Вестник гуманитарных наук. №1/2. Санкт-Петербург, 1995; Его же. Ладога VIII­XIII вв. и ее международные связи // Славяно-русские древности. Вып. 2. Санкт-Петербург, 1995; Его же. Ладога — город эпохи викингов на европейском пути Запад-Восток // Восточный путь. Вып. 1. Санкт-Петербург, 1995; Его же. Сказание о призвании варягов. Анализ и возмож­ности источника // Первые скандинавские чтения. Этнографические и культурные аспекты. Санкт-Петербург, 1997. С. 7-18; Его же. Костяной предмет со знаками из Старой Ладоги // Ла­дога и религиозное сознание. Санкт-Петербург, 1997; Его же. Начало древней Ладоги и новые историко-археологические изыскания (К 25-летию деятельности Староладожской археоло­гической экспедиции) // Петербург и Россия: Петербургские чтения. Санкт-Петербург, 1997; Его же. Раннесредневековая Ладога по данным новых историко-археологических исследова­ний // Древности Поволховья. Санкт-Петербург, 1997; Его же. Сказание о призвании варягов: легенды и действительность // Викинги и славяне. Санкт-Петербург, 1998. С. 31-55; Его же. Историко-культурное наследие Старой Ладоги // Ладога и эпоха викингов. Санкт-Петербург, 1998; Кирпичников А. Н., Рябинин Е. А. Некоторые итоги изуизучения средневековой Ладоги // Новое в археологии Северо-Запада СССР. Ленинград, 1985; Кирпичников А. Н., Дубов И. В., Ле­бедев Г. С. Русь и варяги (русско-скандинавские отношения домонгольского времени) // Сла­вяне и скандинавы / Отв. ред. Е. А. Мельникова. Москва, 1986. С. 189-297; Кирпичников А. Н., Белецкий С. В. Новые сфрагистические находки из Старой Ладоги // Археологические вести. Санкт-Петербург, 1994. №3; Их же. Печать и пломба из раскопок в Старой Ладоге // Дивинец староладожский. Санкт-Петербург, 1997; Их же. Новые сфрагистические находки из Старой Ладоги // Ладога и Северная Евразия от Байкала до Ла-Манша: связующие пути и органи­зующие центры. Санкт-Петербург, 2002; Кирпичников А. Н., Назаренко В. А. Археологические открытия в Старой Ладоге. Черты сходства средневековых городов региона Балтики // Архе­ологические вести. Санкт-Петербург, 1992. №2.; Их же. Ладога — укрепленное поселение на востоке балтийского региона в эпоху раннего средневековья // Археологические изыскания. Вып. 14. Санкт-Петербург, 1992; Их же. Деревянные сооружения Старой Ладоги по раскоп­кам 1984-1992 гг. // Древности Поволховья. Санкт-Петербург, 1997; Кирпичников А. Н., Сарабья- нов В. Д. Старая Ладога — древняя столица Руси. Санкт-Петербург, 1996; Кирпичников А. Н., Казанский Н. Н. Византийская митрополичья печать, найденная в Старой Ладоге // Ладога и эпоха викингов. Санкт-Петербург, 1998; Их же. Печать византийского митрополита из Ста­рой Ладоги // Церковная археология. Вып. 4. Санкт-Петербург, 1998; Кирпичников А. Н., Со­рокин П. Е. Археологические раскопки в Старой Ладоге в 2000 г. // Миграции и оседлость от Дуная до Ладоги в І тысячелетии христианской эры. Пятые чтения памяти Анны Мачинской. Санкт-Петербург, 2001.

Петренко В. П. Новые находки скандинавского происхождения из Старой Ладоги // Тезисы докладов VII конференции по изучению Скандинавских стран и Финляндии. Ленинград- Москва, 1976; Его же. Раскопки сопки в урочище Победище близ Старой Ладоги // Краткие сообщения Ин-та археологии. Вып. 150. Москва, 1977; Его же. Топография Староладожского через Неву и Ладозьке озеро ще у VII ст. (до його початку відноситься жіноче по- поселения // Древние города. Материалы к Всесоюзной конференции “Культура Средней Азии и Казахстана в эпоху раннего средневековья”. Ленинград, 1977; Его же. Финно-угорские элементы и культуре раннесредневековой Ладоги // Новое в археологии СССР и Финлян­дии. Доклады Третьего советско-финского симпозиума по вопросам археологии 11-15 мая 1981 г. Ленинград, 1984; Его же. Классификация сопок Северного Поволховья // Средневековая Ладога. Новые археологические открытия и исследования. Ленинград, 1985; Его же. Раскоп на Варяжской улице (постройки и планировка) // Там же. С. 81-116; Его же. Погребальный обряд населения Северной Руси VIII-X вв. Сопки Северного Поволховья. Санкт-Петербург, 1994; Его же. К уточнению датировки могильника на Староладожском Земляном городи­ще // Ладога и религиозное сознание. Санкт-Петербург, 1997; Петренко В. П.,Конаков Н. Д., Рогачев М. Б. Некоторые сведения о сопках Северного Поволховья // Проблемы истории и культуры Северо-Запада РСФСР. Ленинград, 1977; Петренко В. П., Шитова Т. Б. Любшанское городище и поселения Северного Поволховья // Средневековая Ладога. Новые археологичес­кие открытия и исследования. Ленинград, 1985.

Носов Е. Н. Некоторые вопросы домостроительства Старой Ладоги // Краткие сообщения ин-та археологии. Вып. 150. Москва, 1977; Его же. Новгород и новгородская округа IX-X вв. в свете новейших археологических данных: к вопросу о возникновении Новгорода // Новго­родский исторический сборник. Вып. 2 (12). Ленинград, 1984. С. 3-28; Его же. Сопковидная насыпь в урочище Плакун в Старой Ладоге // Средневековая Ладога. Новые археологичес­кие открытия и исследования. Ленинград, 1985; Его же. Происхождение легенды о призвании варягов и Балтийско-Волжский путь // Древности славян и финно-угров. Санкт-Петербург, 1992. С. 100-105; Его же. Проблема происхождения первых городов Северной Руси // Древ­ности Северо-Запада России (славяно-финно-угорское взаимодействие, русские города Бал­тики). Санкт-Петербург, 1993. С. 59-78; Носов Е. Н., Горюнова В. М., Плохов А. В. Городище под Новгородом и поселения Северного Приильменья. Санкт-Петербург, 2005.

Рябинин Е. А. Скандинавский производственный комплекс VIII века // Скандинавський сборник. Вип. 25. Таллин, 1980; Его ж. Новые открытия в Старой Ладоге (итоги раскопок на Земляном городище 1973-1975 гг. // Средневековая Ладога. Новые археологические открытия и исследования. Ленинград, 1985; Его же. Уникальный комплекс снаряжения верхового коня из Старой Ладоги (к истории русско-западноевропейских связей в московскую эпоху) // Slav- ica. Gandensia. Bd. 19. 1992; Его же. У истоков ремесленного производства в Ладоге // Новые источники по археологии Северо-Запада. Санкт-Петербург, 1994. С. 5-59; Его же. Заметки о ладожских древностях (о “двух культурах" раннесредневековой Ладоги) // Современность и археология: Международные чтения, посвященные 25-летию Староладожской археологи­ческой экспедиции. Санкт-Петербург, 1995; Его же. Предметы вооружения и их имитации из Старой Ладоги (материалы новых исследований) // Древности Северо-Западной России. Санкт-Петербург, 1995; Его же. “Деревянный мир" раннесредневековой Ладоги (по материа­лам раскопок Земляного городища 1973-1985 гг.) // Раннесредневековые древности Северной Руси и ее соседей. Санкт-Петербург, 1996.

Черных Н. Б. Дендрохронология древнейших горизонтов Ладоги (по материалам раско­пок Земляного городища) // Средневековая Ладога. Новые археологические открытия и ис­следования. Ленинград, 1985. С. 76-80; Ее же. Дендрохронология Ладоги (раскоп в районе Ва­ряжской улицы) // Там же. — С. 117-122; Рябинин Е. А., Черных Н. Б. Стратиграфия, застройка и хронология нижнего слоя Староладожского Земляного городища в свете новых исследова­ний // Советская археология. Москва, 1988. №1.

Стальсберг А. Женские вещи скандинавского происхождения на территории Древней Руси // Труды V Международного конгресса славянской археологии. Киев 1985. Т. 3. Вып. 16. Секция V. Москва, 1987. С. 73-79; Его же. Проблемы культурного взаимодействия Руси и Скан­динавии в VIII-XI вв. (по археологическим собраниям СНГ) // Археологические вести. 1994. ховання у Рієккала у північній частині Ладозького озера і знахідка фібули за 17 км нижче Ладозького озера по течії Волхова)^{[420] [421]}. Земляне городище Ладоги виникло як городище вікінгів не пізніше 753 г. (дата опреділена за дендрохронологією містків, отриманою Н. Черних та Є. Рябініним у 1970-1980 рр.^[422]). Гавань була в гирлі р. Ла- дожки. Сама скандинавська назва Альдейгюборг походить від фінського топонима Алоде-йоки (Alode-joki) — “нижня ріка”, так місцеві фіни назвали ріку Ладожку. Слов'янська назва Ладоги походить вже від скандинавської^[423].

Скандинави у Ладозі будували так звані великі доми, які мали сіни і головну будову з очагом посередині, цей тип будівель зберігся тут до кінця Х ст.^[424]. Поряд з ними були квадратні (4 на 4 м) дерев'яні фінські доми з пічками в куті^[425]. Сліди активної ремісничої діяльності з явно скандинавськими технологіями^[426] також під­тверджують домінанту прибулих скандинавів. Одна з таких відомих знахідок — куз­ня з ковальською майстернею початку 750-х років, де виготовляли ножі, цвяхи, на­конечники стріл і дротиків. В мастерні знайдені різноманітні ковальські та столярні інструменти. За Є. А. Рябініним майстерня належала вихідцям з о. Готланд і була знищена бл. 760 р., скоріше всього, любшанами^[427]. Пізніше на її місці був збудова­ний новий дерев'яний дім (який проіснував до близько 840 р.), в якому знайдені куфічні монети з 783 і 786 рр.^[428].

Вже в VIII ст. Ладога була важливим центром міжнародної торгівлі. В Ладозі та її околицях знайдено шість скарбів куфічних арабських срібних монет, в тому числе найбільш древній скарб у Східній Європі (786 р.)^[429]. У 2002 р. під час розкопок части­ни купецького заїжджого дому в шарах другої половини Х ст., порядом з 2500 зеле­ними бусинками (явно якоюсь торговою партією), знайдена вставка персня-печатки з гірського кришталю з арабським написом “Допомога моя лише у Аллаха, на ньо­го я покладаюсь і до нього звертаюсь”, що дає підстави допускати присутність у місті мусульманських купців^[430]. В кінці VIII - на початку IX ст. Ладога була важли­вим транзитним пунктом на Волзько-Балтійському шляху, через який проходили основні потоки арабського срібла на Готланд і Бірку^[431], звідки вони поширювалися балтійським побережжям (17 знахідок скарбів з монетами до 833 р.)^[432].

Перша слов'янська знахідка (кривицьке срібне височне кільце) відноситься до 750-х років, але воно лежало поряд з головкою Одіна і двома десятками ковельсько- ювелірних і столярних інструментів явно скандинавського походження.

І все ж слов'яни проникли сюди трішечки раніше. Найближче слов'янське по­селення було на горбі протилежного берега Волхова на Любші (за 2 км нижче по течиї Волхова). Любшанське фінське городище (можливо з капищем, яке існувало тут, судячи за знахідками, з III-IV ст.^[433]) було знищено десь в кінці VII ст. або на по­чатку VIII ст. і відродилося вже з дерев'яно-земляно-кам'яними укріпленнями, що унікально для Східної і Північної Європи (подібні укріплення в той час були лише у

слов'янських районах Подунав'я^[434]). Судячи з жіночих підвісок, населення городища було змішаним слов'яно-финським^[435].

Первша зустріч скандинавських і слов'янських колоністів вилилася в зіткнен­ня десь біля 760 р., коли горіла Ладога. Якщо перше Любшанське поселення могло бути знищеним під час зіткнень слов'янських колоністів з фінами, то перше Ладозь­ке поселення було розрушено в результаті протистояння вікінгів з слов'янами. Далі обидві сторони продовжували співіснувати. З 780-х років сліди слов'ян фіксують і у Земляному та Мисовому городищах, однак загалом в Ладозі финські і слов'янські материали до кінця VIII ст. не перевищують 10% (такі знахідки, як поодинче висо- чне кільце чи кресало в масиве чисто скандинавських матеріалів^[436] не дають підстав для інших висновків). Але співвідношення скандинавських, фінських і слов'янських матеріалів в цей період ще потребує більш глибокого вивчення (у світлі праці Є. А. Рябініна по ладозькому дереву^[437]; також у період близько 780-930 рр. тут зу- стрічаєтся ліплена кераміка, аналогічна кераміці з Любшанського городища^[438]).

Тільки з ІХ ст. слов'янська присутність стрімко виросла^[439]. В той же час на Зем­ляному городищі кількість будівель зменшилася, як і кількість скандинавських при­крас^[440]. Але скандинавські елементи домінували и в этом периоде. В урочищі Плакун (на правому березі Волхова напроти Мисового і Земляного городища), за даними, уточненими згідно дендрохронології, виконаної Н. Черних, протягом 850-925 рр. функціонувало окреме скандинавське кладовище, де були і жіночі поховання. По­ховання скандинавських жінок виділяють за парними лускоподібними защепками- фібулами. Судячи за матеріалами поховань, вони належали рядовим поселенцям. Не тільки Ладога, але і її околиці заповнені скандинавськими пам'ятками ІХ-Х ст. (як добре видно на схемі А. Сталсберга^[441]). В Земляному городищі далі активно функціонувало ремісниче виробництво, зокрема виготовлення за арабською тех­нологією низькотемпературного скла-бус^[442], які обмінювали у фінських мисливців на хутра, які потім продавали арабам за дірхеми. Цікава поява в кераміці Ладо­ги фризьких глеків другої половини ІХ ст. і кістяних фризьких гребенів^[443]. Тоді ж

з'являються серед скандинавських поховань камерні. Перевага слов'янського насе­лення у самій Ладозі починається з Х ст.^[444].

Археологи знайшли на межі горизонтів Е2-Е1^[445] тотальну пожежу Ладоги близько 865 р., що, на думку багатьох дослідників, піднімає довіру не тільки до са­мих подій, висвітлених в найдавніших літописах, але і до традиційних дат^[446]. Можна стверджувати, що Ладога з середини VIII ст. до початку Х ст. була значним поліет- нічним центром з доминантою скандинавських елементів.

Всьому цьому сучасні антинорманісти протиставляють хіба старі версії Ю. Ве- неліна (Гуци)^[447], С. Гедеонова^[448], В. Вілінбахова^[449] і А. Кузьміна^[450] в злегка оновленій оправі^[451].

Ряд скандинавських саг з циклу “саг про давні часи” (“Пергамент з плоского острова”, “Сага про Хальвдана, сина Естейна", “Сага про Стурлауга Працьовитого", “Сага про Хрольва Пішохода", “Сага про Тідрека Бернського"), “Пісня про Хюнд- ла" з “Старшої Едди" и “Молодша Едда" Сноррі Стурлусона^[452] розповідають про ранню історію Ладоги, розглядаючи її як центр одного з скандинавських королівств (в цей період таких “королівств” в скандинавських землях і на територіях, які контр­олювали вікінги, було більше сотні) і, напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на Ладогу (на основі інформації Житія св. Анскарія, написаного гамбурзько- бременським єпископом Рімбертом до 865 г., А. Кірпічніков пов'язує цю подію з походом шведського конунга Анунда з Данії на Бірку у 852 р.^[453]):

- “Пергамент з плоского острова" [Flateyjarbok] розповідає, що “Хальвдан Ста­рий взяв собі в жони Альфію, дочку Едмунда, конунга з Хольмгарда [Новгорода — Л. В.]"^[454];

- “Сага про Хальвдана, сина Ейстейна" [Halfdanar saga Eysteinssonar] розпові­дає, що в Альдейгюборзі [Ладозі. — Л. В.] правив старий конунг Хергейр, який мав дружину Исгерд і дочку красуню Інгігерд (“вона була прекрасніша за всіх дівчат"). Ейстейн підійшов до Альдейгюборга з своїм військом (“у Хергейра війська було мало"), завоював це місто, після нього конунгом став Хальвдан, який пізніше заво­ював Бярмаланд [Корелу — Л. В.] і повернувся з перемогою у Альдейгюборг^[455];

- “Сага про Стурлауга Працьовитого" [Sturlaugs saga] розповідає, що в Альдей- гюборге правив старий конунг Інгвар, який мав дочку Інгігерд (“вона була прекрас­нішою за всіх жінок і дуже мудрою"), яка відмовила Фрамару [Франмару], швед­ському вікінгу, которий прибув до Альдейгюборгу [Ладогу. — Л. В.] з 60 дракарами. Тоді Фрамар повернувся до Швеції, отримав допомогу від Стурлауга, який зайняв місто, зробив Фрамара в ньому конунгом і видав за нього Інгігерд. І правив спочатку Фрамар “радячись з кращими людьми в тій країні"^[456];

- “Сага про Хрольва Пішохода" [Gaungu-Hrolfs saga] про те ж: “Хреггвід на­зивався конунг, він правив в Хольмгардаріку [Новгороді на Русі — Л. В.]...дочка, яку звали Інгігерд; вона була прекраснішою і більш мягкою від всіх жінок у всій Гардарікі [Русі — Л. В.]"^[457];

- “Сага про Тідрека Бернського" [Tidreks saga af Bern] — тут в Хольмгарді пра­вив конунг Хертніт^[458];

- “Пісня про Хюндла" з Старшої Едди і, нарешті, Молодша Едда Сноррі Стур­лусона: “Конунга звали Хальвдан Старий, він був славнійшим з всіх конунгів. Він був великий воїн і далеко ходив до сходу, там він вбив на поєдинку того конунга, ко- трого звали Сігтрюг, він вступив у шлюб з тою жінкою, котру звали Альвіг Мудра, дочкою конунга з Хольмгарду [Новгорода — Л. В.], у них було 18 синів.”^[459].

Подібну інформацію до матеріалів саг подає так званий Іоакимовий літопис в переказі В. Татищева. Вірогідність існування літопису, який був складений першим новгородським єпископом Іоакимом і спирався на місцеву традицію, залишається великою попри відомий скепсис до матеріалів самого В. Татищева. Ще Б. Клейбер зауважив, що одне з джерел, яке торкалося кола “саг про давні часи”, могло стати основою Іоакимового літопису. Цю версію розвинув Г. Лебедєв, звернувши увагу, що ріка Кумень, на якій був розбитий князь Буривой (за сагами конунг Хергейр, Хреггвід чи Хертніт), — це ріка Куммене у Фінляндії, а ім'я "Адвінда” є у новгород­ському ономастиконі — одного з посадников звали Отвіне^[460].

Зрозуміло, що цей ряд саг відбиває реалії існування невеликого князівства ("ко­ролівства”) з центром в Ладозі, в якому у другій половині VIII - на початку ІХ ст. домінували вікінги, вождь яких мав титул конунга. Розповіді про ці події перека­зували різні скальди, зробивши головними героями своїх замовників, ці розповіді також відбивають різночасові епізоди боротьби за Ладогу різних груп вікінгів^[461]. Як раз приблизно в той же час Ейрик Емундарсон, конунг Упсали, підпорядкував пів- деннобалтійські землі (бл. 850-860 рр.), а Олаф, конунг Бірки, оволодів укріплени­ми пунктами куршів Себорг [Гробіні — Л. В.] і Ануоле^[462].

Поряд з Ладогою і її околицями формувалась Славія — міжплеменний союз словен, частини кривичів і чуді (угро-фінських племен), пов'язаних з міждународ- ним транзитним шляхом з Каспійського моря через Волгу і її бассейн до Балтій­ського моря, який в районі оз. Ільмень і р. Волхов виходив до землі словен^[463]. Все це сприяло розквіту Ладоги, виростаючої з центру міжплемінного обміну в місто, — поліетнічний торговельний центр, і підвищувало зацікавленість в цьому пункті різ­них груп вікінгів.

Хальвдан Старий відомий не тільки з древніх саг. Це представник династії ют­ландських конунгів, родинно пов'язаних з данськими Скольдунгами і норвезьки­ми Інглінгами. Рання генеалогія цих династій страшенно заплутана. Вважають, що Хальвдан Старий був молодшим братом данського конунга Горма і сином Гаральда Хільдітена (Бойовий зуб, Зуб битви)^[464], що залишається дискусійним. У 782 р., втра­тивши свої володіння, він відправив посольство до короля франків Карла Великого, сподіваючись отримати від нього володіння у Фрісландії^[465].

Хто дійсно був батьком Хальвдана Старого? Саги називають його сином Ей- стейна з норвезької династії Інглінгів, який мав володіння у Північній і Південній Норвегії. Втративши дружину, Ейстейн занявся піратством на Балтиці, грабуючи також землі Бярмії. Його братові Ейрику Мандрівнику саги приписують віднай­дення шляху до Константинополя — землі Одаінсак ("Луки безсмертя”). Ім'я Ей- стейн характерно для VIII ст. За сагою про Хальвдана, сина Ейстейна [Halfdanar saga Eysteinssonar], конунг Ейстейн з сином Хальвданом на 30 дракарах вирушив у Аустрвез [Austrvegr — східний шлях, землі за Балтійським морем^[466]]. Саме під час цього походу був взятий Альдейгюборг [Ладога — Л. В.]. За цією ж сагою Ісгерд, дружина ладозького конунга Хергейра, була дочкою Хледвера, конунга з Гаутланда (Готаланда) у Швеції. Саме шведські вікінги з Готланда, на думку дослідників, були засновниками ранньої Ладоги, яка мала найбільш інтенсивні контакти з шведськи­ми землями^[467].

Десь в останній чверті VIII ст. норвезький конунг і пірат Ейстейн захопив Ла­догу і закріпив своє становище шлюбом з вдовою попереднього конунга Хергейра. Після загибелі Ейстейна ладозьким конунгом став його син Хальвдан Старий, який втягнувся у грабункові походи у Бярмію та інші території на побережжі Балтики. Схоже, що протистояння шведських і норвезьких вікінгів у боротьбі за Ладогу стало постійним. У 782 р. Хальвдан Старий виступив претендентом на володіння у Фріс- ландії, а невдовзі утвердився у західній частині Ютландії і навіть претендував на данський престол по смерті конунга Готфріда у 810-812 рр., що дало підстави зара­хувати його до династії Скольдунгів, з якими, напевно, він знаходився в родинних стосунках. Наявність у Ладозі значних фризьких матеріалів дає можливість допус­кати, що Хальвдан або котрийсь з його синів продовжували періодично утримува­ти Ладогу, яку шведські вожді також намагалися повернути. Такий вдалий напад на Ладогу близько 852 р. або раніше, в якому взяли участь шведські вікінги Фрамар (Франмар), Стурлауг і син Стурлауга Хрольв, відобразили вказані саги. Фрамар став ладозьким конунгом і спочатку правив “радячись з кращими людьми в тій кра­їні”. До того часу у Ладозі і в окрузі вже сформувалося слов'яно-фінське суспіль­ство з вкрапленням старої місцевої варязької русі, лідером якого був Гостомисл. В наслідок повстання слов'ян і фінів у 860 р. (виходячи з Древнійшого зведення) чи 865 р. (судячи по тотальній пожежі) Фрамар втратив Ладогу. І місцеві вожді після цього цілком логічно звернулися до Рюрика, сина Хальвдана, щоби з допомогою данських (ютландських) вікінгів відбивати напади шведських^[468]. Кріме того, прибулі з віддаленої Ютландії вікінги більше потребували підтримки місцевого суспільства і його лідерів.

Петербурзький дослідник А. Чернов справедливо звернув увагу, що русь яку покликали ладожани (а серед них теж була русь), за ПВЛ знаходилася на шляху по Балтиці і Аталантиці в Середземне море між готами і англянами. Тобто це якраз Фризія з її Рюриковим Рустрінгеном. Закликання Рюрика в Ладогу виправдане і тим, що арабське срібло, накоплене в Ладозі в наслідок подвійного товарообміну, через Данію йшло в Європу, а шведи взяли Ладогу і цей потік розвернули на Шве­цію. Кого ж тоді було кликати ладожанам для захисту морських шляхів, як не Рю­рика з його флотом?^[469]

Першим ще у 1816 р. звернув увагу на біографію ютландського вікінга Роріка, який помер близько 879 р. (не пізніше 882 р.) і чия діяльність добре прослідковуєть- ся за письмовими пам'ятками, бельгійський дослідник Г.-Ф. Хольман^[470]. Розвернули цю гіпотезу Ф. Крузе^[471] та М. Беляєв^[472].

Стосовно родоводу Роріка (Рюрика), то джерела (аннали Ейнхарда (741-829)^[473], Фульденські аннали (680-901)^[474] Бертинські аннали (741-882) в частинах складених єпископом з Труа Пруденцієм (835-861) і реймським архієпископом Гінкмаром (861-882)^[475], Ксантенські аннали (640-874)^[476], Норманська хроніка (820-911)^[477], Житіе св. Анскарія, архієпископа бременського і гамбурзького, першого місіонера у Шве­ції, написане його ученем і наступником Рімбертом (831-865)^[478], “Історія гамбурзь­ких єпископів” Адама Бременського (близько 1073-1075)^[479] та ін.), незважаючи на певні протиріччя, достатньо надійно пов'язують його з Хальвданом Старим. Пе­реконливо можна говорити про четирьо синів Хальвдана: Ануло, Гаральда Клака, Регінфріді і Хеммінгу. Ксантенські і Фульденські аннали під 850 р. називають Ро- ріка молодшим братом Гаральда, інші джерела — племінником. Ануло и Регінф- рід загинули на початку 810-х років під час боротьби батька за данський престол. Хемминг загинув у 837 р.^[480]. К. Кош вважав Роріка сином Ануло^[481], О. Мельникова —

сином Хеммінга^[482]. А. Кунік, І. Стреєнструп, Е. Дюммлер, Г. Ловмяньський вважали Роріка сином одного з братів, внуком Хальвдана Старого. Я більше схиляюся до дав­ньої версії Ф. Крузе, В. Фогеля та М. Беляєва, які вважали Роріка молодшим сином Хальвдана Старого^[483]. В такому випадку Рорік (Рюрик) повинен був би народитися не пізніше 812 р. Ф. Крузе вважав, що він народився близько 817 р.^[484], але немає жод­ної впевненості, що Хальвдан Старий на той час ще був живим. Тоді Рорік міг бути лише сином Хеммінга. Врешті датування Ф. Крузе — тільки гіпотеза без достатньо­го обгрунтування.

Гаральд Клак і Хеммінг після смерті батька і загибелі братів Ануло і Регінфріда намагалися утримати володіння у Фрісландії та Ютландії. Після невдалих спроб у 819-823 рр. Гаральд Клак с дружиною, сином Готфрідом, племінником (чи мо­лодшим братом?), і наближеними прибули у 826 р. в столицю імперії франків Ін- гельгейм, де прийняли християнство у присутності імператора Людовика Благо­честивого. Імператор підтвердив Гаральду Клаку володіння графством Рустінген у Фрісландії. Дуже ймовірно, що цим племінником чи молодшим братом, який у 826 р. хрестився разом з Гаральдом Клаком, був Рорік (Рюрик)^[485]. Християнином був також і Хеммінг, який загинув у 837 р.

Гаральд Клак помер на початку 840-х років^[486]. Після цього Рорік втратив воло­діння у Фрісландії, став ворогом імператора Лотаря і став піратом, нападаючи на фризькі береги. Цікаво, що після невдалого нападу у 845 р., він наказав відпустити всіх полонених християн і змусив своїх дружинників поститися протягом 40 днів. Цей факт побіжно підтверджує, що він був християнином або, по меншій мірі, симпатизував християнам^[487].

У 850 р. Рорік силою захопив значний порт у Фрісландії Дорестад, після чого імператор Лотар повернув йому володіння у Фрізії^[488]. З того часу соратником Роріка став син Гаральда Клака — Готфрід. Це також побіжно свідчить на користь версії, що Рорік був братом Гаральда Клака, а якщо племінником — то сином Ануло, стар­шим від Готфріда. Імператор Лотар, скориставшись новою усобицею за данський престол після смерті конунга Хоріка І (у 854 р.), відібрав фрісландські володіння Ро- ріка і Готфріда (у 855 р.). Новий конунг Данії Хорік ІІ (854-867/873) у 857 р. надав Роріку частину своїх земель між Північним морем і р. Ейдер.

Далі інформація про Роріка щезла з джерел і тільки у 863 р. і у 867 р. його фло­тилія здійснила два потужні напади на прирейнські володінння імператора Лота­ра. Причому джерела називають Роріка християнином^[489]. По смерті Лотара Рорік звернувся до Карла Лисого, з яким зустрівся двічі — у 870^[490] і 872 рр., причому на

другій зустрічі він був з молодшим сином Гаральда Клака — Родульфом. У 873 р. Роріку були повернені володіння у Фрісландії, після чого він присягнув Карлу Лисо­му. Однак в тому ж 873 р. Рорік присягнув братові Карла — Людовику Німецькому. І після цього джерела про нього не згадують. У 882 р. володіння Роріка у Фрісландії від імператора Карла ІІІ Товстого отримав Готфрід, старший син Гаральда Клака^[491]. Майже очевидно, що до 882 р. Рорік вже помер. Г. Ловмяньський вважав, що він по­мер у 876 р., але також не аргументував цю гіпотезу^[492].

Версію Г.-Ф. Хольмана, Ф. Крузе та М. Беляева щодо тотожності Роріка Ют­ландського з Рюриком Ладозьким підтримали Г. Вернадський^[493], О. Пріцак^[494], Л. Гу- мильов^[495], Г. Лебедев^[496], Б. Рибаков^[497], С. Азбелев^[498], А. Молчанов^[499], М. Свердлов^[500], А. Кірпічніков^[501], Є. Пчолов^[502], Л. Войтович^[503]. Серед противників цієї версії найбільш авторитетні О. Ридзевська^[504] (яка однак не розгорнула свого заперечення в систему доказів), Г. Ловмяньський^[505] (за його версією існували два різні Рюрики одночасно) та І. Шаскольський^[506] (повторив аргументи відносно відсутності інформації у західних джерелах про володіння Рюрика на Русі і хронологічні невідповідності). Всі троє вчених працювали в умовах відповідного ідеологічного тиску. Основні аргументи противників тотожності обох Рюриків, які зводяться до хронологічних невідповід­ностей (а чи існують вони в дійсності?) і мовчання латинських джерел про Ладогу, на мій погляд, достатньо коректно усунені М. Беляєвим, Г. Лебедєвим та Є. Пчоло- вим у цитованих працях. Рюрик (до 812-879) повністю був здатний близько 867­879 рр. контролювати Ладогу, утримуючи землі між Північним морем і р Ейдер, та повернути собі Дорестад з фризькими територіями. Така діяність повністю в дусі конунга-вікінга. Передача володінь у Фрісландії його племяннику (або двоюрідно­му брату?) Готфріду, як справедливо відзначив Є. Пчолов, могла бути пов'язана з переміщенням спадкоємця Рюрика — Ігоря разом з своїм опікуном-регентом Оле­гом на Придніпров'я до Києва^[507].

Недавні знахідки в Ладозі експедиції А. Кірпічнікова^[508], особливо знахідка 20 червня 2008 р. поблизу будівлі 930 р. ливарної формочки з соколом з припідня- тими крилами (в геральдичній позі) (див. фото), які дають підстави достатньо пере­конливо пов'язати сокола з тризубом, підтверджуючи скандинавське походження династії Рюриковичів (як показав у своїй блискучій розвідці А. Чернов^[509], це зобра­ження має масу аналогій у скандинавських матеріалах, в тому числі ладозьких, гніз- довських і навіть на монеті данського конунга з області Данло — Олафа Гудредсона (Айлав Гутфрітсон) (939-941), знайденій у графстві Кент), несподівано підсилили аргументацію ще однієї версії, за якою Ладога була центром Руського каганату, звідки було відправлено посольство кагана Русі, згадане в Бертинських аналах під 839 р. і великий ледунг (морське ополчення), який загрожував Константинополю у 860 р. Таку позицію підтримали Д. Шепард^[510], Д. Мачинський^[511], О. Галкіна^[512], В. Дуч- ко^[513] та ін.

Ще далі пішов К. Цукерман. За його концепцією, традиційні хронологічні межі початкового періода російської історії роздуті, але в той же час надзвичай­но візькі. До виникнення Русі Київської російська державність пережила два етапи формування. Перший етап — це 30-70-і роки ІХ ст., другий прийшовся на час від приходу в Русь Рюрика у 895 г. (!) до початку Х ст. На першому етапі державнос­ті це об'єднання носило назву “Русский каганат” і знаходилося в басейні Волхова. Столица цього утворення — Ладога. На початку 70-х років ІХ ст. в результаті неві­домої міжплемінної війни каганат виявився розрушеним. На зміну каганату при­йшло нове об'єднання на чолі з Рюриком, центром якого був Новгород (Рюрикове городище). Назва держави в тому випадку не змінилася. На основі цього історик пропонує початковий етап історії Русі корінно переглянути^[514].

Йому дуже переконливо заперечив П. Толочко, відзначив, що більшість аргу­ментів, приведених К. Цукерманом, запозичені у попередників, що називається, за методом віддачі переваги, не приводячи жодних додаткових аргументів. Їх критич­ний аналіз свідчить, що, проти очікування автора концепції, історикам доведеться все ж утриматися від корінного перегляду початкової історії Русі^[515].

Найбільш слабкою є спроба К. Цукермана віднести події, пов'язані з Рюриком до 895 р. К. Цукерман твердить, що слов'янські племена у Подніпров'ї у ІХ ст. були залежними від хозарів і практично не приймали участі у міжнародній торгівлі, поки в кінці ІХ ст. не прийшов Рюрик.

Чи дійсно, як стверджує цей історик, скандинави утворили у Приладожжі Руський каганат, звідки відправляли посольство в Константинополь у 839 р. і загро­жували столиці Візантії у 860 р., а вся слов'янська територія знаходилась під владою хозарів і просто покірно платила якусь данину. І чи єдиним був шлях до Констан­тинополя через Ладогу?

Вище вже згадувалося, що саги приписують брату Ейстейна, батька Хальвда­на, конунгу Ейрику Мандрівникові віднайдення шляху в Константинополь — зем­лю Одаінсак (“Луки безсмертя”). Інші саги розповідають, що конунг Івар Широкі Обійми (друга половина VII ст.) "оволодів... всім Аустррікі [Східним шляхом — Л. В.]”^[516] Тобто спроби проникнення у Візантію через Східну Європу, використо­вуючи бази вікінгів південніше Ризької затоки (які знаходилися там ще з V-VI ст.), були вже в кінці VII ст. З VIII ст. розповіді про подорожі вікінгів по Austrverg (Схід­ному шляху) доволі численні. Відкидувати цю інформацію просто так не можна. "Сага про гутів” описує шлях в Константинополь через Західну Двину^[517].

На Austrverg саги крім Хольмгарда (Новгорода) поміщають озвично ще два міста: Koenugardr (Київ) і Miklagardr (Константинополь). Спостереження за топо­нимами показали, що виникнення топонімів на — gardr слід датувати часом до по­чатку широкого проникнення скандинавів у Середнє Придніпров'я і інтенсивного функціонування Дніпровського шляху, тобто до другої половини IX ст.^[518].

Докази О. Прицака, Н. Голба і М. Гольдельмана^[519] про заснування Києва хозара­ми у 830 г. чи не пізніше першої половини ІХ ст. явно непереконливі^[520]. Скандинав­ська етимологія імен князів Аскольда і Діра (Askuldr, Dyrr) більш ніж переконли-

ва^[521]. Спроби пов'язати їх з легендарною династією Кия^[522] не витримують критики. Повідомлення Найдавнішого літопису про поховання обох князів у різних місцях, а також розповідь арабського енциклопедиста ал-Масуді (кінець IX ст. - 956/957) про слов'янського царя ал-Діра, дозволяють зробити висновок про різночасовість прав­ління Діра і Аскольда^[523]. У такому випадкуе Дір був попередником Аскольда.

Аскольд, схоже, тотожній синові знаменитого вікінга Рагнара Ладброка^[524], який мав ім'я Hvitserkr і за Gesta Danorum Саксона Граматика володів Скіфією^[525], заво­йованою Рагнаром. Після кількох невдалих спроб місцевий гелеспонтський князь проник зі своїми дружинниками в його столицю під виглядом купців і вбив Гвіт- серкра (Гвискарда-Аскольда?)^[526]. Про його загибель розповідають також і ісландські саги^[527]. Скандинавські дослідники знаходять тут паралелі з розповіддю про здобут­тя Києва Олегом^[528]. Виходить, що Рагнар Ладброк з сином зайняли Київ до 860 р., відібравши його у іншої групи варягів-русі, можливо у того ж Діра. Збереження імені Діра у місцевих переказах ймовірно пов'язано з допомогою звільнення від хозарської залежності^[529]. Схоже, що Дір утвердився у Києві десь перед 837 р., коли було відправлено посольство, яке з'явилося в Інгельгеймі у 838 р. Звільнившись від хозарської залежності, він тут же поспішив прийняти титул кагана, декларируючи свою рівність з правителем хозар. Саме хозарська небезпека завадила посольству повернутися назад дніпровським шляхом^[530]. Зовнішньополітична ситуація була

зручною: проти хозарського кагана, який прийняв іудаїзм на початку 830-х рр. ви­бухнуло повстання, активними учасниками якого стали кабари і угри. Саме для контролю над останніми і була збудована фортеця Саркел у 833 р.^[531]. Виходячи із складу посольства можна вважати Діра і його оточення шведами. Очевидно вони прийшли з Ладоги, тоді як Рагнар Ладброк та його вікінги були данцями і про­никли до Києва через Західну Двину, Уллу, Друть і Дніпро, якщо не по Німану, Ясельді і Прип'яті.

Таким чином гіпотетично появу вікінгів у Середньому Подніпров'ї треба від­носити до часу не пізніше початку IX ст.: у 833-837 рр. вони вже допомогли міс­цевим полянам звільнитися від хозарської залежності, про що побіжно свідчить літописна розповідь про полянську данину мечами (в Центрально-Східній Європі не було покладів болотної або озерної руди придатної для виготовлення мечів^[532]). Вікінги принесли з собою не тільки мечі вищої якості, але і інші більш досконалі види озброєння — шоломи обтічної форми; кольчуги, плетені з круглого дроту (в європейских землях носили кольчуги з прикріплених круглих пластин); лоді, які одинаково добре ходили бурхливими морями і спокійними річками і які можна було на катках перетягувати суходолом. Всі ці речі, рівно ж як і технологія їх виго­товлення, дозволили слов'янським дружинам, підсиленим і очоленим досвідчени­ми вікінгами не тільки успішно протистояти хозарам чи іншим кочівникам, але й ставати до польової битви з візантійськими контигентами.

Серед багатьох стереотипів, які побутують у російській, і частково українській історіографії, твердження про відсутність в Подніпров'ї і південно-західному ре­гіоне скарбів куфічних монет першого періоду (які містять монети, випущені до 833 р.), що ніби-то свідчить про неучасть цих регіонів в міжнародній торгівлі цього періоду, а значить, і відсутність в цих регіонах вікінгів. Ця можна відразу запере­чувати, скориставшись зведеннями топографії знахідок скарбів давніх арабських куфічних монет першого періода (до 833 р.), складених В. Яніним^[533] за матеріалами Р. Фасмера^[534] з доповненнями В. Кропоткіна^[535]:

1. Ладога (786); 2. Нові Млини (при впадении р. Сейм в р. Десну) (787/788); 3. Унгени (Молдова) (792/793); 4. Правобережне Цимлянське городище (Хозарія) (799/800); 5. Лелеки (на р. Вятка) (803/804); 6. Светлоград (бувше Петровське, Хоза­рія) (804/805); 7. Крив'янська станиця (нижче впадіння Сіверського Донця в Дон) (805/806); 8. Баскач (на р. Ока вище впадіння р. Москви) (807/808); 9. Вілеги (на р. Волхов) (807/808); 10. Княщино (на р. Волхов при Ладозі) (808/809); 11. Завалиши- но (витоки р. Сейм) (809/810); 12. Тарту (809/810); 13. Хитровка (Хозария) (810/811); 14. Семенів городок (верхів'я Волги) (810/811); 15. Нижні Новосілки (на р. Ворсклі) (811/812); 16. Нижня Сиворотка (на р. Ворсклі) (812/813); 17. Кремлівське (басейн Оки) (812/813); 18. Угодичі (верхів'я Волги вище впадіння Мологи) (812/813); 19. Мо­гилев (814/815); 20. Сарське городище (Дебори, Хозарія, скарб 1930 р.) (814/815); 21. Мінськ (округа) (815/816); 22. Набатово (витоки Західної Двини) (815/816); 23. Ло­патний (верхів'я Оки поблизу витоків) (816/817); 24. Борки (середня течія Оки) (817/818); 25. Новотроїцьке городище (818/819); 26. Скопінск (верхів'я басейну Дону при водорозділі з басейном Оки) (818/819); 27. Яриловичі (басейн р. Сож) (820/821); 28. Елмед (середня Волга при впадінні Оки) (820/821); 29. Сарське городище (Дебо­ри) (820-і роки); 30. Вітебський р-н (822/823); 31. Косоляки (Литвиновичі) (середня течія р. Сож) (823/824); 32. Антонієнберг (Прибалтика) (823/824); 33. Кисла (первая третина ІХ в.); 34. Дем'янськ (витоки Волги) (824/825); 35. Углич (829/830); 36. Загоро- ддя (витоки Мологи) (831/832).

Цей реєстр необхідно доповнити перш за все матеріалами Йосипівського скар­бу, знайденого у 1986 р. в с. Йосипівка Бузького р-ну на Львівщині біля городища Пліснеськ. Скарб містив кілька тисяч дірхемів, значна частина яких потрапила у збірки Москви, Києва і Польщі, а у львівських колекціях залишилося 157 монет, з яких найстаріша монета датована 708/709 р., а наймолодша монета — 811/812 р.^[536].

Можна віднести до цієї групи і знахідки скарбів з дірхемами початку ІХ ст. в До- рогичині, Перемишлі, Тустані, Хусті і Антополе на Волині (прип ятськии шлях)^{[537] [538] [539] [540] [541], тобто на західних кордонах східнослов'янських племен.}

Виходячи з цього каталогу, зрозуміло, що потоки арабського срібла першо­го періоду (з монетами випущеними до 833 р.) Йшли через хозарські центри у Приазов'ї та Нижньому Поволжжі. З шляхів через Східну Європу в той час най­більш значним був Волзькии шлях (з відгалуженнями, зокрема, на Мологу). Але одночасно функціонували і Дніпровсько-Сожський (скарби 19, 27, 31) і Деснянсько- Сеймський шляхи (скарби 2, 11, 15, 16). Крім того, проникнення арабського срібла в Прибалтику не відбувалася виключно через Ладогу. Немає підстав виключати ні Дніпровсько-Двинського (Даугавського) (скарби 22, 30), ні Німанського шляхів (скарби 21, 32, а також Антиполь, Дорогичин). Що стосується скарбів в Унгенах, Йосипівці, Перемишлі, Тустані і Хусті, то арабські монети могли потрапити туди тільки через Київ. Вже тоді частина арабського срібла йшла через Булгар по Оці (скарби 8, 17, 23, 24, 26, 28) до Києва, а звідти — на Захід^[542].

В цілому ж джерелознавча база, збудована на випадкових знахідках скарбів арабських дірхемів (при відсутності систематичних археологічних дослідженнях вздовж ймовірних міжнародних шляхів по території України і Білорусії), виходячи з теорії ймовірності, надто незначна для більш широких узагальнень. Однозначно лише те, що торгівля з використанням арабських монет була спрямована в різні сторони, з яких на ранніх етапах Волга була, очевидно, найважнійшим напрямком. Поряд з цим арабське срібло поступало і у західному напрямку явно через Київ (хоча в самому місті ранніх скарбів поки-що не знайдено, що, враховуючи невеликі дільниці територій, охоплених археологічними дослідженнями, цілком зрозуміло). Вже на межі ІХ-Х ст. межиріччя Прип'яті, Західного Бугу і Вісли заповнили скарби дірхемів, що важко пояснити тільки активністю князя Олега, який тільки-но здобув Київ^[543]. При цьому Олегу не були підпорядковані союзи древлян, не кажучи вже про волинські і хорватські князівства, інформацію про які мали арабські автори кін­ця ІХ - першої половини Х ст.^[544]. В цей період дірхеми поступали і у Західну Євро­пу шляхом з Булгару на Київ-Краків-Прагу і з Гніздова на Гнезно-Бранденбург^[545]. Скарби дірхемів кінця Iλ - початку Х ст. в Молдові (Редукемень у Румунський Мол­дові, Екимауци, Алчедар), схоже, мают вже верхньодністровське походження^[546]. І поступали вони в цей регіон, яким оволоділи пришлі тиверці^[547], дністровським шляхом^[548] не як платіжний засіб, а як сировина для виробництва срібних прикрас разом з болотною рудою з верхньодніпровських покладів^[549]. Зрозуміло, що вивозу срібла в якості сировини з цього регіону^[550] повинен був передувати період його на- коплення хоча б з середини ІХ ст.^[551].

У зв'язку з цим вартує звернути увагу на появу вікінгів у Візантії з початку ІХ ст. Близько 825 р. митрополитом Нікеї став Інгер (Ιγγερморі більш пізні), в той час, коли шведи в складі посольства кагана Русі були прихильно прийняті василевсом Феофілом у 838 р., а в наступному році відправлені додому окружним шляхом через хозарську загрозу.

Безсумнівно, що найбільш відважні “морські конунги”, такі як Івар Широкі Обі­йми (друга половина VII ст.) чи Ейрик Мандрівник (VIII ст.), проводили розвідки річкових шляхів, які вели в Чорне море через Волгу, Дніпро чи навіть Дністер, по­ступово освоюючи їх. І наївно думати, що маючи ще з V-VI ст. постійні бази півден­ніше Ризької затоки, вони не використали Західну Двину чи Німан (тим більше, що скарби першого періоду присутні і на цих шляхах). Вони чули про казкові багатства Півдня і тому намагалися як можна швидше до них дістатися, не затримуючись у глухих лісових районах. Через це і сліди їх присутності такі незначні (і спеціальні археологічні розвідки в цих районах не проводилися). Місцеві правителі, оцінивши їх воєнну силу, із задоволенням брали їх на службу, але надовго вони тут не затри­мувалися, поки шлях з варяг в греки не став регулярно діючим^[553].

Періодичні спалахи антинорманізму постійно повертають і дискусії навко­ло етимології етноніму Русь^[554]. Вперше назву Русь зафіксували Бертинські анна­ли під 839 г. (автор тексту Пруденцій, єпископ з Труа, був присутнім під час по­дії, пов'язаної з фіксацією самої назви^[555]): “Venerunt legati Graecorum a Theophilo imperatore directi, Theodosius videlicet, Calcedonensis metropolitans episcopus, et Theophanius spatharius, ferentes cum donis imperatore dignis epistolam; quos imperator quintodecimo Kalendas luni in Ingulenheim honorifice sescepit... Misit etiam cum eios quosdam, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, petens per memoratam epistolam, quatenus benignitate imperatoris redeundi facultatem atque auxulium per imperium suum totum babere posset, quoniam itinera per quae ad illum Constantinopolim venerant, inter barbaras et nimiae feritatis gentes immanissimas babuerant, quibus eos, ne forte periculum inciderent, redire noluit. Quorum adventuscausam imperator diligentius investigans, comperit eos gentis esse Sueonum, exploratores potius regni illius nostrique quam amicitiae petitores ratus, penes se eo usque retinendos iudicavit, quoad veraciter invenire posset, utrum fideliter eo necne pervenerint; idque Theophilo per memoratos legatos suos atque epistolam inimare non distulit, et quod eos ilius amore libenter suceperit; ac si fideles invenirentur, et facultas absque illorum periculo in patriam remeandi daretur, cum auxilio remittendos; sin alias, una cum missis nostris ad eius preasentiamdirigentos, ut quid de talibus fieri debere, ipse deceruendo efficeret”^[556].

З тексту, автентичність якого не викликає сумнівів, випливає, що посольство від правителя (кагана) народу Рус, відправлене до візантійського василевса Феофіла, не могло повернутися назад через загрозу від ворожих народів, і було відправле­не разом з візантійськими послами в Інгельгейм, щоби повернутися назад через земли імператора. Как виявилося, посли були шведами, через що їх запідозрили у шпигунстві (перед цим відбулося кілька нападів вікінгів на приморські володін­ня імператора) і затримали до з'ясування обставин^[557]. Глибокий анализ літерату­ри, присвяченої цьому посольству, зробив А. Сахаров^[558]. Тут важливо відзначити, що посольство від народу, який називав себя Рус, складалося повністю з етнічних шведів. А. Шлецер навіть запропонував титул каган читати як скандинавське ім'я Хакон^[559]. В стороні стоїть оригінальна версія німецького дослідника Г. Лера, який на підставі титулу каган вважав посольство хозарським^[560], зовсім не задаючись питан­ням для чого було хозарському правителю, який мав давні дипломатичні контакти з Візантією, посилати посольство у складі етнічних шведів, які називали себе ру­сами, а потім цьому посольству повертатися через землі франкського імператора, тоді як Хозарія котролювала кримські території, що безпосередньо межували з ві­зантійськими володіннями.

Наступні за часом відомості про Русь належать арабським авторам, які всюди відділяють Русь від слов'ян, навіть протиставляючи їх один одному^[561].

Первшу версію етимології назви Русь дало Початкове зведення: "... идаша за море къ Вардгомъ к Русі сице бо са звахуть и вардзи суть ико се друзии зъвутсА Своє... Оурмане.ЛнъглАне... Гъте тако и си рѣша Русь... поиша по собѣ Русь и придоша старѣишии Рюрикъ. ш тѣхъ [ВарАгъ] прозвасА Рускаи зємла”^[562].

Виходячи з цих відомостей, також з інформації Початкового зведення про склад руських посольств ("отъ рода русьска посъли”) на переговорах 907, 911 і 945 рр., куди входили переважно скандинави, руські (скандинавські) назви дніпров­ських порогів в трактаті византійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією”^[563], тотожності Rusios і Normandos в тексті кремонсько- го єпископа Ліудпранда (Х в.) та інших аргументів, ряд відомих вчених прийшли до висновку, що русами називали шведських вікінгів^[564].

За їх висновками Русь походить від фінського Ruotsi — Швеція; Ruotsalainen — швед (естонське Roots, Rootslane, водське Rotsi, лівське Ruot'sli). У фінські мови це запозичення прийшло, можливо, з давньоісландського Ropsmenn чи Ropskarlar — гребці, мореплавці. В свою чергу, Ruotsi, схоже, походить від Roslagen — шведської області, яка знаходиться напроти фінських берегів (аналогічно давньоруському сумъ від suomi)^[565]. Цікаво, що Roslagen присутній у рунічному напису на мармуро­вому леві з Пірея, вивезеному у 1687 р. генералісимусом Ф. Морозіні у Венецію, де він знаходиться і зараз. Напис цей, вірогідно, був зроблений норвезьким принцом Гаральдом Сігурдссоном при здобутті Пірея у 1040 р., прискіпливі дослідники від­носять напис більш обережно до ХІ ст.^[566]. Спочатку Roslagen носив назву Rother чи Rothin^[567], що було пов'язано з війською організацією ледунга (морського ополчен­ня) і значило воїнов, пливучих на веслах (milites remigium agents)^[568]. Візантійське ρως було рефлексом на самоназву загонів вікінгів — ro¾s (menn), яка відбилася у фінських мовах як ruotsi і дала у давньоруській мові слово русь. Спочатку воно мало етносоціальне "професійне" значення (“воїни і гребці з Скандинавії, загін сканди­навів на гребних суднах") і вже на східнослов'янському грунті розвинулося в політо- нім (Русь, Руська земля) і етнонім^[569].

Підштовхнув ці пошуки видатний російський лінгвіст О. Шахматов, який пи­сав, "що цим іменем [Русь — Л. В.] називали себе і самі осівші в Росії скандинави... Вважаю необхідним етимологію імені Русь шукати в скандинавській мові, допуска­ючи, що в руську мову воно могло потрапити за посередництвом фінів”^[570].

Б. Брим висунув інший варіант скандинавської етимології назви Русь: Ruotsi походить від давньошведського drot трансформованого фінами в rot, а drotsmenn — дружинник — в rotsmenn, пізніше ставше ruotsi^[571].

За А. Погодіним термін rother книжного походження, а назва Русь походить безпосередньо від старошведського Roths, яке з'явилося ще у IV-V ст.^[572].

Е. Кунік^[573], В. Васильєвський^[574], А. Будилович^[575] пов'язували етимологію на­зви Русь з давньоісландським Hreidgotar (Hreidhgotar), в якому бачили назву готів: Hrothgutons — славні готи чи hrodr — слава. При цьому готами вважали гіпотетич­ний причорноморський народ Rhos і не менш гіпотетичну готську землю на полян- ській території — Ros-Gotlandia. Лінгвістичні побудови прихильників цієї версії не витримали критики^[576].

Мала місце також і кельтська версія, яка виводила Русь, спираючись на геогра­фію Початкового зведення і розглядаючи Галичанѣ як гали, з французької області Рутенія (Ruthenia) с містами Русільйон (Russillon), Русціно (Russcino), Русітон (?), де жили рутени (Rutheni, Rut(h)i). При цьому аргументами служать назви, вжива­ні латино мовними авторами ХІ-ХІІ ст.: Ruthenorum Regis, Ruthenorum rex, Duces Ruthenorum, Rutheni і т. д. Як аргументацію приводять і візантійських істориків: Симеон Логофет (941) писав, що Русь-дроміти походять з народу франків, а Іоанн Скилиця і Кедрін (ХІІ ст.) “варягів-русь” називали кельтами. Вказувалось також на те, что кельтські племена галатів пересувалися через окремі нинішні українські те­риторії і, схоже, нападали на Ольвію на межі ІІІ-ІІ ст. до н. е. Але кельтська версія не витримує критики, її аргументація надто уязвима^[577].

Балтійсько-слов'янський варіант походження етноніму Русь від о. Рюген (лат. Rugia, нім. Rugen, пол. Rana, звідки виводять Rujana), населення якого називалося руги, руяни, рани (які були, скоріше всього асимільованими слов'янами герман­ськими ругіями, від яких і походить етимологія назви острова), мала свого при-

Євангеліст Лука. Добрилове Євангеліє. 1164 р. Російська державна бібліотека.

хильника ще в особі козацького літописця С. Величка^[578]. Прихильники цього варі­анту крім співзвучності окремих топонімів, походження яких сумнівне, підкріпити свої висновки вагомими аргументами не в стані^[579].

З чим тільки не пов'язують походження назви Русі: з литовсько-пруським похо­дженням Рюрика (за пізньою литовською династичною легендою Рюрик був сином Пруса, брата імператора Августа; відшуковувались назви Rusinge, Rusoto, Rusnaite (можливо і пов'язані з вікінгами-руссю) і сама назва Pruzi, Pruteni поєднувалась з Руссю, що виявилося повністю невідповідним^[580]); від р. Рось (чому ж тоді не рося- ни, за аналогією з бужани, вісляни і т. д.?); від р. Руса, яка впадає в о. Ільмень (тоді, це скоріше підтримка норманського варіанту, яка пов'язує назву ріки з варягами- руссю, що і мало місце в дійсності), від р. Волги (Ra, Rosa давньоіндійських і авестій­ських текстів) чи навіть від греко-руських угод 907 та 911 рр. (самі візантійці ніби-то настільки злякалися Олега, що зв'язали його з біблійним князем Рош з землі Гога і Магота, а через тексти угод ця назва перейшла на слов'ян) і хозар (східні тюркомов­ні народи сприймали Русь як "урус", але з якого часу?). Навряд чи подібні варіанти заслуговують наукової полеміки.

Популярними залишаються звернення до давньоіндійських та давньоіранських мотивів (ruk-, roko-, ruksa— світлий, блискучий). Як аргумент приводяться назви Неаполя Скіфського в Чуді св. Стефана Сурожского і Житії Димитрія Прилуць­кого — русьскый новый градъ, Євангеліє і Псалтир роуськими письмены з Житія св. Кирила і Мефодія^[581].

В цьому контексті можна ще згадати давню роксолансько-росомонський ва­ріант, обґрунтований ще М. Ломоносовим, І. Забеліним та Д. Іловайським на основі простої співзвучності імен. Цей варіант отримав підтримку відомого архе­олога В. Сєдова, який вважав, що одним з мовних елементів в процесі слов'яно- сарматського сімбіозу, результатом якого стали анти, було запозичення етноніму Рось — Русь (так ніби то називалося одне з антських племен, вказать ареал котрого теперь неможливо)^[582]. Додатковим аргументом служать топоніми Руська Долина, Руська Кучава, Руська Мокра, Руське, Руське Поле, Руський Мочар, Руські Геївці і Руські Комарівці у Закарпатті, де не було вікінгів, але в певний час пересувалися роксолани. Але всі ці назви досить пізні і відбивають процеси взаємин угорських і саксонських колоністів з різними групами слов'янського населення. Варіант В. Сє- дова такий же наївний і уязвимий як і чисто слов'янський варіант С. Роспонда^[583].

Як писав відомий російський мовознавець А. І. Попов (1899-1973), “виставля­ти положення про те, що етнічний термін Русь є ніби-то з самого початку чисто слов'янським, може лише той, хто не цінить престиж вітчизняної науки, так як об­ґрунтувати це положення неможливо — немає жодного джерела, яке би містило необхідне підтвердження такої гіпотези”^[584].

Таким чином, єдиним обґрунтованим варіантом, підтриманим більшістю ав­торитетних дослідників, залишається скандинавська або фінська етимологія назви Русь (Ruotsi, Roots)^[585].

До цього слід додати численні дослідження як комплексні, так і в різних дисци­плінах, які не залишають сумнівів у проникненні вікінгів у масив східнослов'янських племен у VIII-X ст.^[586]. Більшість цих праць не відомі і не враховуються как україн­ськими так і російськими дослідниками, а між тим їх відзначає уважне відношення Hellvi auf Gotland // Acta archaeologica. T. 32. 1961; Id., Det forntida Sverige. Stockholm, 1964; Id., Vorgeschichte Schwedens. Berlin, 1977.

Stender-Petersen A. Der Varagersage ale Quelle der allrussischen chronik. Kobenhavn, 1934; Id.,Varangica. Aarhus, 1953; Id., Das Problem der altesten bysantisch-russisch-nordischen Bezie- hungen // Relazioni del X Congreso internazionale di scienze storiche (Roma 4-11 settembre 1955). Vol. 3. Storia del mediocre. Firenze, 1955; Стендер-Петерсен А. Ответ на замечания В. В. Похлеб- кина и В. Б. Вилинбахова // Kuml. 1960. S. 144-152.

BrondstedJ. Danish Inhumation Graves of the Viking Age // Acta archaeologica. T. 7. 1936; Id., The Vikings. London, 1960; Id., Nordische Vorzeit. Bd. 3. Neumunster, 1963.

Arbman H. Schweden und das Karolingische Reich. Stockholm, 1937; Id., Birka. Sveriges aldsta handelsstad. Uppsala, 1939; Id., Birka. I. Die Graber. Text, Tafeln. Uppsala, 1943; Id., Svear i oster- viking. Stockholm, 1955; Id., Skandinavisches Handwerk in Russland der Wikingerzeit // Medde- landen fran Lunds Universitets historiska museum (1959). Lund, 1960. S. 110-135; Id., The Vikings. London, 1962; Id., Batgravarna i Vendel // Vendeltid. Stockholm, 1981; Арбман Х. Викинги. Санкт- Петербург, 2006.

Arwidsson G. Armour of the Vendel period // Acta archaeologica. T. 10. 1939; Id.,Vendelstile. Email und Glas im 7-8. Jahrh. Uppsala, 1942; Id., Die Graberfunde von Valsgarde. I. // Valsgarde,

6. Uppsala, 1942; Id., Die Graberfunde von Valsgarde. II. // Valsgarde, 8. Uppsala, 1954; Id., Die Graberfunde von Valsgarde. III. // Valsgarde, 7. Uppsala, 1977; Id., Batgravarna I Valsgarde // Vendeltid. Stockholm, 1981.

Acrhenius B. Batgraven fran Augerum // Tor. V. 6. 1960; Id., Ett traddragningsinstrument fran Birka // Fornvannen. V. 63. 1968; Id., Knivar fran Helgo och Birka // Fornvannen. V. 65. 1970; Id., Birka. 2. Archaologisches // Reallexikon der Germanischen Altertumskunde / Ed. H. Beck. Bd. 3. Lief. 1/2. Berlin, 1977.

Holmqvist W. Exavations at Helgo. T. 1-4. Stockholm, 1961-1972; Id., Helgo, eine Vorform der Stadt? // Vor- und Fruhformen. T. 2. Gottingen, 1974.

Jansson S. The runes of Sweden. Stockholm, 1962; Id., Runinskrifter i Sverige. Uppsala, 1963.

Randsborg K. The Viking Age in Denmark. London, 1980; Id., Les activites internationals des vikings: raids ou commerce? // Annales. V. 5. 1981; Id., The Viking Age State Formation in Denmark // Offa. V. 38. 1981.

Herrmann J. Wikinger und Slawen. Berlin, 1983; Херрман Й. Славяне и норманны в ранней истории балтийского региона // Славяне и скандинавы. Москва, 1986. С. 8-128.

Див. також: Salin B. Die altgermanische Thierornamentik. Stockholm, 1904; Brogger A. W. Bor- refundet og Vestfoldkongernes graver. Kristiania, 1916; Brogger A. W., FalkH., Grieg S., Shetelig H. Osebergfundet. T. 15. Oslo, 1917-1927; Braun F. Das historische Russland im nordischen Schrifttum des X-XIV Jahrhunderts // Festschrift Eugen Mock zum 70. Geburtstsg. Halle, 1924. S. 168-191; Ner- man B. Die Verbindungen zwischen Scandinavien und dem Ostbaltikum in der jungeren Eisenzeit. Stockholm, 1929; Id., Nar Sverige kristnades. Stockholm, 1945; Kendrick T. D. A History of the Vi­kings. Oxford, 1930; Cross S. The Russian Primary Chronicle. Harvard, 1930; Id., The Scandinavian infiltration into nearly Russia // Speculum. N 21(4). 1946. P. 505-514; Viking Antiquities in Great Britian and Ireland / Red. H. Shetelig. T. 1-6. Oslo, 1940-1954 [T. 1: H. Shetelig. An Introduction to the Viking History of Western Europe]; Boe J. Fra ledens fortig // Viking. T. 6. 1942; Chadwick N. K. The beginning of Russian history. An enquiry into sources. Cambridge, 1946; Aberg N. Uppsala hogars datering. Fornvannen. V. 42. 1947; Karlgren A. Dneprfossernes nordisk-slaviske navne // Festskrift utgivet Kobenhavns universytet I Anledning af universtets aarsfest November 1947. Kobenhavn, 1947. S. 1-139; Anthoni E. Egils sagas betanelse on Toroli Kveldulfsson fa rder over fjallen // Histo- risk tidskrift for Finland. 1948. N 1; Falk K. O. Dnjeprforsarnas namn i kejsar Konstantin VII Por- phyrogennetos De Administrando Imperio. Lund, 1951; Id., Einige Bemerkungen zu den Namen до саг, хронік, найрізноманітніших археологічних і лінгвістичних матеріалів. Кром того вони дають можливість порівняльного аналізу розвитку суспільства вікінгів і

“Rus” // Zeitler R. W. Les Pays du Nord et Byzance. Uppsala, 1981. S. 147-159; Aner E. Das Kam- mergraberfeld von Haithabu. Offa. 10/11. 1952; Leciejewicz L. Cmentarzysko w Birce. Proba inter- pretacii spolecznej // Archeologia. 1954. T. 6. Warszawa-Wroclaw, 1956; Id., Normanowie. Wroclaw, 1979; Dunlop D. M. The History of the Jewish Khazars. Princeton, 1954; Klindt-Jensen O. Bornholm i Folkvandringstiden. Kobenhavn, 1957; Martens I. Vikingetogene i arkeologisk belysning // Viking. V. 24. 1960. P. 93-119; Stromberg M. Untersuchungen zur jungeren Eisenzeit in Schonen. Lund, 1961; Gimbutas M. The Balts. London, 1962; Blindheim Ch. Smedegraven fra Bygland i Morgedal // Viking. T. 26. 1963; Id., Kaupang in Skiringssal. A. Norwegian port of trade from the Viking Age // Vor- und Fruhformen. 1974; Wilson D., Klindt-Jensen O. Viking art. London, 1966; Sawyer P. H. The age of the Vikings. London, 1967 [Сойер П. Эпоха викингов. Санкт-Петербург, 2006]; Faber G. Riraten oder Staatengrunder. Normannen vom Nordmeer bis zum Bospore. Guterloch, 1968; Capelle T. Der Metallschmuck von Haithabu. Neumunster, 1968; Berichte uber die Ausgrabungen in Haithabu / Ed. K. Schietzel. Bd. 1-2. Neumunster, 1969-1977; Foote P. G., Wilson D. M. The Viking Achieve­ment. New York, 1970; Schmidt K. R. The Varangian problem: A brief history of the controversy // Varangian problems. Scando-slavica supplement I. Copenhagen, 1970. P. 7-20; Sorensen H. Chr. The so-called Varangian-Russian problem // Scando-Slavica. T. 14. 1970. P. 141-148; Thorson P. A new in­terpretation of Viking // Proceedings of the Sixth Viking congress. Uppsala, 1971; Blindheim Ch., Toll- ness R. Kaupang, Vikingenes handelsplass. Oslo, 1972; Kobler G. Civitas und vicus, burg, stat, dorf und wik // Vor- und Fruhformen. T. 1. Gottingen, 1972; Ambrosiani B., Arrhenius B., Danielsson K., Kyhlberg O. Birka. Svarta jordens havnomrade. Stockholm, 1973; Ambrosiani B. Neue Ausgrabungen in Birka // Vor- und Fruhformen der europaischen Stadt im Mittelalter. Bd. 2. Gottingen, 1974; Ellis Davidson H. R. The Viking Road to Byzantium. London, 1976; Callmer J. Trade beads and bead trade in Scandinavia ca. 800-1000 A. D. // Acta archaeologica. T. 11. 1977; Durand F. Les Vikings (Que sa- is-je?). Paris, 1977; Maure M. Les epees de l'epoque Viking — essai de classification typologique // Universitates Oldsaksamling Arbok 1975-1976. Oslo, 1977; Dejevski N. I. The Varangians in Soviet archaeology today // Medieval Scandinavia. V. 10. Odense, 1977. P. 7-34; Rus H. Die Varagerfrage. Neue Tendenzen in der sovjetischen archaologischen Forschung // Goehrke G., Oberlander E. und Wojtecki D. Ostliches Europa / Spiegel der Geschichte. Wiesbaden, 1977. S. 3-16; Soderlind S. Ruser- nas rike. Till fragan om det ostslaviska rikets uppkomat. Stockholm, 1978; Friesen O. von. Wikinger- schiffe. Uben ihren Bau, ihre Vorganger und ihre eigene Entwicklung. Rostok, 1979; Stalsberger A. Skandinaviske vikingetidesfunn fra det gammelrusiske riket // Fornvannen. V. 74. 1979; Almgren B. Hjalmar, kronor och stridsrockar — fran kejsargardets Rom till Upplands hovdingar // Vendeltid. Stockholm, 1981; Stalsberg A. Scandinavian relation with north-western Russia during the Viking Age: the archaeological evidence // Jornal of Baltic Studies. Vol. 13. 1982. N 3. P. 269-270; Id., The interpretation of women's objects of Scandinavian origin from the Viking period found in Rus­sia // Varia [Arkeologisk Museum Stavanger]. Vol. 17. 1987. P. 89-100; Nonnan Th. S. Why the Vi­kings first came to Russia // Jahrbucher fur Geschichte Osteruropas. V. 34. 1986. P. 321-348; Id., The Vikings and Russia: some new directions and approaches to an old problem // Samson R. Social approaches to Viking studies. Glasgow, 1991. P. 201-206; Jansson I. Communications between Scan­dinavia and Eastern Europe in the Viking Age: the archaeological evidence // Untersuchungen zu Handel und Verkehr der vor- und fruhgeschichtlichen Zeit in Mittel- und Nordeeuropa. Gottingen, 1987. P. 781-785; Id., Warfare, trade or colonization? Some general remarks on the eastern expan­sion of the Scandinavians in the Viking Oeriod // The rural Viking. Oreboro, 1997. P. 9-64; Stang H. The naming of Russia // Meddelser Universitet i Oslo. Slavisk-baltisk avdelning. Vol. 77. 1996; Wil­son D. M. Vikings and Gods in European art. Hojbjerg, 1997.

їх діяльності в різних регіонах. Сумніви Г. Ловмяньського цікаві, але вони носять явний слід запрограмованого антинорманізму^[587].

Серед найбільш цікавих знахідок у Ладозі з горизонта Е2 (840-і - середина 860­х рр.) ливарна форма двурогої підвіски у виді пельти (щита амазонки), орнаменто­ваної узорами з трикутників^[588]. За уточненим датуванням знахідка відноситься до періоду 840-855 рр.^[589]. Хоча цей мотив і у цілому форма характерні для скандинав­ських прикрас епохи вікінгів^[590], саме трикутні узорчаті елементи не відносяться до балтійських^[591]. У Скандинавії не знайдено жодної подібної прикраси. В той же час подібні прикраси знайдені в Чернігові, на Княжій Горі під Києвом і в Галичі^[592]. Ці прикраси походять з Моравії, зустрічаються також в Словаччині і Болгарії^[593].

Ці зв'язки скандинавів з Великою Моравією засвідчені не тільки археологічни­ми знахідками, але й писемними документами. Між Віднем і Лінцом у 863 р. була Ruzaramarcha^[594]. Відомий статут з Раффелштеттіна, складений між 904/906 гг. за на­казом східнофранкського короля Людовика Дитяти (904-911) для встановлення мит на сході Баварії “як вони по справедливості знімалися в часи Людовика і Карлома- на, а також інших королів”^[595], поряд з богемами (чехами) згадує загадкових ругів: "Слов'яни ж, які приходять для торгівлі від ругів чи богемів, якщо розташовуються торгувати в будь-якому місці на березі Дунаю чи будь-якому місці у роталаріїв чи реодаріїв, с кожного в'юку воску [платять] дві міри вартістю в один скот кожна; з вантажу одного носія — одну міру тої ж вартості; якщо ж побажають продава­ти рабів чи коней, за кожну рабиню [платять] по одному тремісу, стільки ж — за жеребця, за раба — одну сайгу, стільки ж — за кобилу. Баварам же і слов'янам з цієї країни, які купляють і продають тут, платити нічого не треба”^[596]. В полеміці з Е. Цьолнером^[597] та іншими опонентами О. Назаренко переконливо відкинув ва­ріант тотожності згаданих ругів з германським племенем ругіїв, розбитих Одоа- кром у 487 р. і підтвердив їх тотожність з русами^[598]. Сомніви шведського археолога В. Дучка, чи вартувало так далеко (тобто з Ладоги) возити невільників і віск^[599], легко спростовуються якщо врахувати, що в Києві в середині ІХ ст. сидів Аскольд з своїми вікінгами^[600], для яких це було дуже вигідно.

Не викликає також сумнівів висновок О. Назаренка, згідно якого ім'я Русь по­трапило у баварські та інші південногерманські говори не пізніше IX ст.^[601]. І потра­пило воно через Перемишль відомим шляхом на Краків — Прагу — Регенсбург^[602]. Кріме того такий надійне і позбавлене тенденційності джерело як Географ Бавар­ський зафіксувало у ІХ ст. (не пізніше початку 870-х років) присутність у Середньому Подніпров'ї^[603] русів-варягів (Ruzzi), можливо, навіть, підкреслюючи їх знаходження в середовищі верхівки союзу полян ("Forsderen Liudi” — “Erste Leute”, "Vorderste Leute" или "Fuhrendes Volk” — "перші, керівні люди”)^[604].

А з Києва в Моравію чи Баварію можна було потрапити тільки через Пліс- неськ. Цей величезний, подібний до Бірки, центр міжплемінного обміну волин­ських і хорватських племінних князівств лежить на вододілі між басейнами Дні­стра, Західного Бугу і Прип'яті біля с. Підгірці Бродівського р-ну Львівської обл. Городище VII-XIII ст. займає більше 160 га (причому місто давньоруського періоду займало всього до 3 га), довжина валів складає більше 7 км, зовнішні схили окремих валів укріплені кам'яними плитами на висоту до 5 метрів. До городища прими­кають курганні могильники. Дослідження цього комплексу повільними темпами продиться ще з 1816 р.^[605], але широкомасштабні розкопки так і не почалися, отри­мані матеріали розкидані по музейних і архівних збірках, а публікації фрагментар­ні і практично невідомі більшості дослідників¹⁹¹. Найбільш послідовно із застосу­ванням останніх європейських методик на городищі працює львівський археолог М. Филипчук¹⁹², але і його результати опубліковані переважно у доволі рідкісних

¹⁹¹ Kompaniewicz B. Wiadomosci o Podhorcach i klasztorze bazylianskim // Lwowianin. T. 3. 1838. S. 1-7; Zbior wiadomosci do antropologii krajowej. T. 6. Krakow,1882. S. 58-61; T. 7. Krakow,1883. S. 47-50; T. 8. Krakow,1884. S. 94-99; Sprawozdania Grona Konserwatorow Galicji Wschodniej. N 30. Lwow,1905; Leniczyk G. Trzy miecze Wikihskie w zbiorach Muzeum archeologii przedhistorycznej Polskiej Akademji Umiej⅞tnosci w Krakowie. Ks⅛ga pamiatkowa ku uczczeniu siedemdziesiatej rocznicy urodzin prof. dr. Wlodzimierza Demetrykiewicza / Red. J. Kostrzewski. Poznah, 1930. S. 369-371; Пастернак Я. Коротка археологія західноукраїнських земель. Львів, 1932; Його ж. Літописний город Пліснеськ і проблема варягів в Галичині // Науковий збірник Українського вільного університету. Вип. 5. Мюнхен, 1948. С. 140-151; Старчук І. Д. Розкопки на городищі Пліснисько // Археологічні пам'ятки УРСР. Т. 1. Київ, 1949. С. 76-85; Його ж. Розкопки на городищі Пліснисько в 1947-1949 рр. // Там само. Т. 3. Київ, 1952. С. 379-394; Його ж. Розкопки на городищі Пліснисько в 1949 р. // Там само. Т. 5. Київ, 1955. С. 32-35; Кучера М. П. Раскопки городища Плеснеск // Краткие сообщения ин-та археологии АН УССР. Вып. 4. Киев, 1955. С. 16-17; Його ж. Основні етапи розвитку стародавнього Пліснеска // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 2. Київ, 1959; Його ж. Гончарная кераміка дофеодального времени из раскопок древнего Плиснеска // Советская археология. 1962. №1. С. 292-294; Його ж. Гончарне клейма из раскопок древнего Плеснеска // Краткие сообщ. Ин-та археологии АН УССР. Вып. 10. Киев, 1960. С. 118-124; Багрий Р. С. Иследования древнего Плеснеска // Археологические открытия. 1970 г. Москва, 1971. С. 111-114; Багрій Р. С., Овчинніков О. Г. Нові матеріали до вивчення літописного Пліснеська // Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1991. С. 11-13; Ратич О. О. Стародавній Пліснеськ. Львів, 1972; Пелещишин Н. А., Чайка Р. М. Раскопки літописного Плеснеска // Археологические открытия. 1980 г. Москва, 1981. С. 299-300; Пелещишин М. А. Археологічні дослідження Львівського університету у 80-х — першій половині 90-х років // Вісник Львівського університету: серія історична. Вип. 32. 1997. С. 18-19; LiwochR. Zabytki z wykopalisk T. Ziemi⅞ckiego w latopisowym Plesnisku // Ольжичі читання. Пліснеськ, 2005. С. 5-15; Діденко Є. Ремесла давнього Пліснеська // Там само. С. 23­26.

¹⁹² Филипчук М. А. Слов'янський період в історії Пліснеська // Галицько-Волинська держава: пе­редумови виникнення, історія, культура, традиції. С. 22-23; Його ж. Звіт про археологічні до­слідження госпдоговірної археологічної експедиції Ін-ту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України у 1993 р. на території Пліснеського городища // Архів Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Львів, 1994; Його ж. Генезис прикарпатських городищ VIII­IX ст. з позицій полісної структури суспільства // Еволюція розвитку слов'янських градів VIII­XIV ст. у передгір'ях Карпат і Татр. Львів, 1994. С. 9-11; Його ж. Нова знахідка — Плісненський саркофаг // Літопис Червоної Калини. 1994. №10-12. С. 50-55; Його ж. Дослідження Пліснеського городища у 1990 р. // Волино-Подільські археол. студії. Т. 1. Львів, 1998. С. 256­278; Його ж. Пліснеський археологічний комплекс: Стан і перспективи дослідження // Там само. С. 279-286; Його ж. Звіт про результати розвідково-рятівних археологічних досліджень на території літописного Пліснеська (Бродовський р-н) та в околиці Унівського монастиря (Перемишлянський р-н Львівської обл.) // Архів IV НАН України. Львів, 1999. С. 1-7; Його ж. Проблема хронології та періодизації слов'янських старожитностей Українського Прикарпаття другої половини І тис. н. е. // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. Чернівці, 2000. С. 36­46; Його ж. Звіт про рятівні археологічні дослідження на території літописного Пліснеська (с. Підгірці Бродовського району Львівської обл.) // Архів IV НАН України. Львів, 2000. С. 1-10; Його ж. Дослідження літописного Пліснеська у 2000 р. // Археологічні дослідження Львівського університету. Вип. 5. 2002. С. 197-220; Його ж. Райковецька культура в українському виданнях, за межами України взагалі незнаних. Велике число унікальних знахідок, в т. ч. золоті і срібні речі, матеріали, які свідчать про зв'язки з Великою Моравією і поморськими слов'янами, раннє християнство вже у ІХ ст., оборонне будівництво і розвиток ремесел, давно потребують окремих альбомних публікацій. Іншої поді­бної пам'ятки цього періоду на території, яку займали східні слов'яни, немає.

Недавно померлий київський археолог В. Зоценко (1953-2009) детально вивчав знахідки, які відносилися до епохи вікінгів, готуючи працю “Скандинавські арте­факти Південно-Західної Русі”^{[606] [607]. Більшість зібраних матеріалів дають підстави стверджувати про прихід вікінгів після київського завоювання у 982 р., але праця В. Зоценка показує, що потрібні більш ґрунтовні повторні дослідження кожної зна­хідки з Пліснеська і його околиць і обставин їх віднайдення, які також не завжди знані. Пліснеськ, яке до 982 р. не перебувало у київській орбиті, збудоване за зовсім іншою схемою ніж східнослов'янські міста у Подніпров'ї та Приладожжі, представ­ляє зовсім інший тип городищ, які розвивалися до останньої чверті Х ст. у цьому регіоні, пов'язаному з моравськими впливами194.}

Але поза сумнівами, що зв'язки вікінгів-русі з Великою Моравією у IX ст. про­ходили через Пліснеськ, куди вікінги добирались по Дніпру і його правих прито-

tersen (НМІУ, В-1340. рис. 7). Зразок кований з навуглицьованого заліза з наступною цементацією. Перо мало широкий діл по центру леза, який повторював його кон­фігурацію. Тулія вістря мала окантування на шестикутник зі згладженими гранями. Крильця широкі зі скошеним нижнім та прямим верхнім краями; бокова грань також пряма. Загальна висота речі — 500 мм; тулія заввишки 147 мм; перо завширшки 60 мм (максимально на висоті 120 мм від верхнього краю тулії), 28 мм (мінімально у тулії); діл завширшки (максимально) 18 мм; діаметр тулії 45?40 мм (основа), 28 мм (у пера); криль­ця 30?18?35 мм.

Давно відомі зразки скандинавської зброї з некрополя Пліснеська. Серед інвента­рю парного поховання "великого кургану" розкопок 1882 р. був меч типу "V", - J. Pe­tersen. Меч лежав уздовж правого боку чоловічого кістяка у піхвах з відлитим у бронзі наконечником. Верхівка й перехрестя руків'я плісненського зразка інкрустовані мідним, срібним та золотим дротами. Перехрестя прикрашене плетивом у ідеограмі простого "вибленового" вузла. Бутероль, якою завершувалися піхви меча з "великого кургану" 1882 р. розкопок у Пліснеську, була віднесена П. Паульсеном до наконечників "зі східною пальметою варязької групи" (тип ІІІ:1, - Р. Paulsen).

Серед багатого інвентарю кургану розкопок 1882 р. на некрополі Пліснеська знаковими у плані хронології були невеличка бойова сокира типу I за А. М. Кірпічні- ковим (лежала над мечем вище правого колінного суглоба чоловічого кістяка), срібний перстень з напівсферичним зерневим щитком типу Копиївського й Русинського скар­бів (на середньому пальці правиці жіночого кістяка); з десяток сердолікових та одна гірського кришталю намистин (на шийних хребцях жіночого кістяка). Орієнтація обох кістяків — західна у випростаному стані на спині. Характерною рисою поховання було поєднання елементів християнської та поганської обрядовості. Поміж щелепами чоловіка і жінки були золоті диски-платівки; праворуч від чоловічого кістяка, на рівні колінних суглобів знайдено рештки двох різновеликих цеберок; ліворуч від жіночого кістяка, а також на рівні колінних суглобів, була дубова чаша з вкладеним кабанячим іклом зі слідами дерев'яної оправи, менші ікла розташовані й навколо чаші. Водночас, обидва кістяки позначені срібними хрестиками так званого скандинавського типу. На чоловічому кістяку він був праворуч шийних хребців, на жіночому — ліворуч від че­репа в ділянці вушного отвору. Перераховані ознаки впевнено датують цей комплекс кінцем Х - початком ХІ ст..."

¹⁹⁴ Филипчук М. А. Слов'янський період в історії Пліснеська. С. 22-23; Його ж. Генезис прикарпат­ських городищ VIII-IX ст. з позицій полісної структури суспільства. С. 9-11. ках¹⁹⁵. Скандинавські знахідки присутні у Гніздові під Смоленськом¹⁹⁶, різних міс-

¹⁹⁵ В працях львівського історика І. Мицька, який обґрунтовує дискусійну гіпотезу про похо­дження княгині Ольги з Пліснеська (за його версією Ольга була дочкою Олега, який загинув у Бердаа у 941 р., цей Олег був тотожний Ільї Муравленіну і одружився з дочкою Будимира, бувшого правителем Прикарпаття) зібраний величезний матеріал з європейського фолькло­ру про присутність вікінгів у Великій Моравії і на Дніпрі. Див.: Мицько І. Пліснеськ — бать­ківщина княгині Ольги // Конференція “Ольжині читання”. Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. Львів, 2006. С. 61-81; Його ж. Родовід княгины Ольги за європейським епосом // Другі “Оль- жині читання”. Пліснеськ-Львів 14-15 червня 2007 р. Львів, 2007. С. 18-34; Його ж. Свята Ольга в епосі України // Треті “Ольжині читання”. Пліснеськ 31 травня 2008 р. Львів, 2009. С. 27-39; Його ж. Пліснеський сюжет “Слова о полку Ігореве” // Четверті “Ольжині читання”. Пліснеськ 16 травня 2009 р. Львів, 2010. С. 26-34; Его же. Угорські сюжети в біографії княгині Ольги // Україно-угорські етюди. Вип. 1. Львів, 2010 [в друці].

¹⁹⁶ Кусцинский М. Ф. Отчет М. Ф. Кусцинского о раскопках в Смоленской губернии в 1874 г. // Древности. Тр. Моск. археол. об-ва. Т. 9. 1875. Вып. 1; Сизов В. И. Курганы Смоленской губер­нии. — Вып. 1. Гнездовский могильник близ Смоленска. Санкт-Петербург, 1902; Спицын А. А. Гнездовские курганы в раскопках С. И. Сергеева // Изв. Археол. комиссии. Вып. 15. 1905; Авду- синД. А. Раскопки в Гнездове // Кратки сообщения Ин-та истории материальной культуры. Вып. 38. 1951; Його ж. Гнездовская экспедиция // Там само. Вып. 44. 1952; Його ж. Отчет о раскопках Гнездовских курганов // Материалы по изучению Смоленской обл. — Смоленск, 1952, 1957, 1970. Вып. 1, 2, 7; Його ж. О датировке Гнездовского кургана с мечом из раскопок М. Ф. Кусцинского // Культура и искусство Древней Руси. Ленинград, 1967; Його ж. Гнездово и Днепровский путь // Новое в археологии. Сб. стат., посвященный 70-летию А. В. Арцихов- ского. Москва, 1972; Авдусин Д. А., Тихомиров М. Н. Древнейшая русская надпись // Вестн. АН СССР. 1950. №4; Авдусин Д. А., Пушкина Т. А. Три погребальные камеры из Гнездова // Исто­рия и культура древнерусского города. Москва, 1989; Фехнер М. В. О “скрамасаксе” из Гнез­дова // Новое в советской археологии. Москва, 1965; Ляпушкин И. И. Гнездово и Смоленск // Проблемы истории средневековой России. Ленинград, 1971; Булкин В. А., Лебедев Г. С. Гнез- дово и Бирка (к проблеме становления города) // Культура средневековой Руси. Ленинград, 1974; Булкин В. А. Большие курганы Гнездовского могильника // Скандинав. сб. Вып. 20. 1975; Петрухин В. Я. Ритуальные сосуды из курганов Гнездова и Чернигова // Вестн. Моск. ун-та. Сер. история. 1975. №2; Пушкина Т. А. Скандинавские вещи из Гнездовского поселения // Со­ветская Археология. 1981. №3; Її ж. Три амулета из Гнездова // Проблемы археологии Евра­зии. Москва, 1991; Жарков Ю. Э. Женские скандинавские погребения в Гнездове // Смоленск и Гнездово. Москва, 1991; Каменецкая Е. В. Заольшанская курганная группа Гнездова // Там само; Лихтер Ю. А., Щапова Ю. Л. Гнездовские бусы. По материалам раскопок курганов и по­селения // Там само; Новикова Г. Л. Скандинавские амулеты из Гнездова // Там само; Ениосо- ва Н. В., Митоян Р. А. Тигли Гнездовского поселения // Археолог. сб. [Тр. ГИМ]. Вып. 111. 1999; Пушкина Т. А. Трилистные скандинавские фибулы на территории Восточной Европы // Там само; Фехнер М. В. Ткани из Гнездова // Там само; Авдусина С. А., Ениосова Н. В. Подковообраз­ная фибула из Гнездова // Гнездово: 125 лет исследования памятника [Тр. ГИМ.]. Вып. 124. 2001; Андрощук Ф. А. Гнездово, Днепровский путь и финал Бирки // Там само; Вешнякова К. В., Булкин В. А. Ремесленный комплекс Гнездовского поселения (по материалам раскопок И. И. Ляпушкина) // Там само; Егиосова Н. В. Скандинавские рельефные фибулы из Гнездо­ва // Там само; Жарков Ю. Э. Гнездово, Тимерево, Шестовица — историографический миф об однотипности этих памятников // Там само; Жилина Н. В. О технологии филиграни украше­ний гнездовских кладов // Там само; Зоценко В. Н. Гнездово в системе связей Среднего Подне- провья Х-ХІ вв. // Там само; Каинов С. Ю. Еще раз о датировке гнездовского кургана с мечем из раскопок М. Ф. Кусцинского // Там само; Каменецкая Е. В. О возможности определения продукции одного гончара в древнем Гнездове // Там само; Кирпичников А. Н., Каинов С. Ю. Меч с рельефными украшениями рукояти из раскопок гнездовского могильника // Там само; цях Києва^{[608] [609]}, в давній столиці древлян Іскоростені і його околицях^[610], на Волині (пам'ятки Х ст.)^[611]. На Волині, крім власне скандинавських знахідок типу бронзових підвісок або зброї, на присутність вікінгів, які освоїли прип'ятський шлях, вказує і масове будівництво значної сітки укріплень на Горині, Стирі і Случі^[612]. Не варто забувати в про легендарного прип'ятського князя Тура, засновника міста Турова, який належав до якогось роду вікінгів.

Через відсутність коштів в археологічному відношенні ця територія досліджена надзвичайно фрагментарно. Але, на сучасному етапі все ж можна стверджувати, що, утвердившись в Києві, русь-вікінги склали верхівку Київського каганату, який через Пліснеськ ще в середині ІХ в. налагодив контакти з Великою Моравією, а по Прип'яті — з волинськими племінними союзами (князівствами). Інформація Ба­варського Географа, підкріплена археологічними знахідками і матеріалами нуміз­матів, дає підстави розглядати Дніпровський і Дністровський регіони як терито­рію, де в кінці VIII - на початку ІХ ст. переважали слов'янські князівства (племінні союзи), в своїй більшості зовсім незалежні від хозарів (всі князівства на Правобе­режжі Дніпра і у Подністров'ї), які підтримували контакти з Великою Моравією^[613]. Найбільшим центром на Правобережжі і взагалі у східнослов'янському ареалі у VIII-IX ст. був Пліснеськ, загадки якого ще переважно лежать в землі.

Безсумнівно, що розв'язання загадок Ладоги та Пліснеська дозволить розкрити і загадки ранньої історії східних слов'ян VII-X ст.