Загадки ранньої історії Львова[1580]

Незважаючи на відродження інтересу до ранньої історії Львова^[1581], багато проблем з його історії залишаються відкритими. Через брак джерел в іс­торіографії з'явилося чимало нічим не підкріплених гіпотез, які з часом стали сприйматися як незаперечні істини.

Львів вперше згаданий під 1256 р. при описі пожежі у м. Холмі: “сицю же пла­мени бывшоу икоже со всее земли зарѣ видити, икоже и со Львова зрдще видити по поле Белзьскымъ ш горении силнаго пламени людемъ же видлщим”^[1591].

Російський військовий письменник і історик Ф. Глінка (1786-1880), який був у Львові у 1805 р. і мав змогу оглядати університетську бібліотеку, у якій цікавився стародруками та рукописами, занотував у своєму щоденнику, що Львів заснований у 1245 р. князем Левом, який був одружений з дочкою угорського короля Бели^[1597]. На цю звістку історики не звернули належної уваги, тоді як вона досить близька до правди.

Сьогодні історикам важко приймати міркування археологів, які датують різні знахідки на території Львова Х-ХІІ ст. і більш ранніми часами. У більшості випадків ці датування не досить переконливі. Крім того, як і у багатьох міст, у Львова мо­гли бути попередники — селища, замки, а може і незнане з джерел містечко. По­селення на місці пізнішого Львова, досліджені археологами і датовані ними V-X ст., були сільськими без жодних ознак торгово-ремісничих чи інших міських атрибу­тів. З ХІ ст. сліди поселень фіксуються на значно ширшій території, а у ХІІ-ХІІІ ст. на Замковій горі вже існували якісь укріплення^[1598]. Недавно Р. Могитич виступив з гіпотезою про заснування міста Романом Мстиславичем, як своєї майбутньої сто­лиці^[1599], на що Я.

Відомо, що обома князівствами в цей період володів князь Лев Данилович. Але з якого саме часу? Джерела не дають можливості для прямої відповіді на це питан­ня. На цьому і базуються сумніви Я. Ісаєвича.

Лев Данилович був першим Рюриковичем, який отримав це грецьке ім'я і не існує жодних підстав, щоби пов'язувати назву міста з ким-небудь іншим. По смерті Іраклія Даниловича (до 1240 р.)^[1602] Лев Данилович був найстаршим серед синів Да­нила Романовича. У 1240 р. батько, який покладав надії на союз з угорським коро­лем королем Белою IV, їздив з сином в Угорщину, сподіваючися скріпити цей союз шдюбом. Напевно вже тоді він надав старшому синові Перемишльське князівство. Судячи з опису битви під Ярославом, у 1245 р. Лев Данилович вже був удільним князем і очолював полк свого князівства. Саме цей полк Лівої руки і вирішив долю битви^[1603]. Можна не сумніватися, що у 1245 р. Лев Данилович вже був перемишльським князем. Белзьке князівство у 1245 р. тримав, схоже, князь Всеволод Олександрович, син белзького князя Олександра Всеволодовича, племінник Данила Романовича^[1604]. Його батько був схоплений і позбавлений уділу за постійні виступи проти Данила Романовича. Він помер після 1234 р.^[1605]. У 1240-1241 рр.

Всеволод Олександрович втратив Белзьке князівство у 1245 р. або невдовзі після цього. І перейшло воно до Лева Даниловича, який володів Перемишльським та Белзьким князівствами на момент смерті батька, тобто отримав їх за Його життя. Тримаючи ці два князівства, він мав певну мотивацію поставити місто свого імені на перехрещенні доріг на межі між ними. За феодальним правом для цього не потрібно було навіть питати дозволу у батька. Львів було засновано на землях уділу Лева Даниловича і названо його іменем. У 1256 р. місто вже існувало. Таким чином виглядає правдоподібно, що воно було засноване Левом Даниловичом між 1245 та 1256 рр. Саме в цей період Данило Романович і його соратники укріплювали свою територію, готуючись до боротьби з монголами за відновлення Русі.

Якраз після битви під Ярославом, де Лев Данилович вперше відзначився як воїн, та отримання Белзького князівства на часі була б побудова нового міста названого в його честь. Для цього можна було залучити і полонених угорців. Недалеко від Львова у Миколаївському районі є село Надітичі. Перша згадка про нього датується 1412 р. За Яном Длугошем по дорозі в Угорщину король Владислав ІІ Ягайло, проїжджаючи з Бібрки до Меденич, зупинявся у Надітичах (у його хроніці названих "Надзеюв"). Як Надійчичі, Надзійчиці, Надійчиці, Надітичі село згадується у 1498, 1512, 1515, 1554, 1578 рр. та пізніше поряд з нині існуючими сусідніми селами, що виключає сумніви про який населений пункт йде мова. У місцевому фольклорі стійко зберігається легенда про угорське походження корінних жителів с. Надітич, яка легко узгоджується з етимологією назви: від угорського “нодь тічі" — “великий брід". Ріка Брідниця саме тут впадає у Дністер. Доречі, “нодь" в угорській транскрипції пишеться як “nagy". Регіон, в якому знаходяться Надітичі, довший час був пусткою, яка належала до князівського домену. Князі намагалися осадити ці землі, надаючи їх переважно полоненим. Так виникли недалекі поселення Горішнє і Долішнє (колись Ляшки Горішні і Ляшки Долішні), Бринці (від “бранці" — полонені), Прибіллє (від “прибильці", тобто “прибульці" чи “прибулі", раніше воно називалося Ятвяги — з ними галицькі князі воювали у ХІІІ ст. на волинських кордонах), Дуліби біля Стрия і Ходорова (волинські полонені, дуліби жили у Східній Волині) і, можливо, Києвець (полонені кияни під час війн Володимирка Володаревича або Ярослава Осмомисла з київськими князями). Могли тут поселені і угорські полонені, яких особливо багато було після знаменитої битви під Ярославом у 1245 р. Саме тоді, вірогідно, могло виникнути поселення Надітичі на соляному шляху з Перемишля до Жидачева. Більш рання або пізніша поява тут угорців практично виключена. У 1377-1385 рр., в часи короля Людовика Анжуйського, який претендував на галицьку спадщину після вигаснення нащадків короля Данила, і прийняв титул короля Галіції та Лодомерії, угорські гарнізони перебували в галицьких землях (в Підкарпатті навіть до 1392-1395 рр.), але не у відкритих сільських поселеннях^[1611].

Ще один непрямий аргумент на користь цієї версії: чому редактори Галицько- Волинського літопису, які фактично створили панегірик Данилові Романовичу та його братові Васильку, ні словом не обмовилися до його причетності до заснування такого значного центру як Львів? Чи може Львів у ХІІІ ст. не був таким значним центром?

У 1253 р. Данило Романович коронувався як король Русі, прийнявши корону з рук папського легата, що не тільки означало відмову від васальної присяги. Але й початок війни з Ордою. Момент було обрано вдало. Бату хворів і незабаром помер, а за його трон почалася жорстока боротьба в ході якої загинули його два сини Сартак і Улакчі. Данило Романович тим часом розбив еміра Куремсу та його васалів — болоховських князів і готувався в союзі з Литвою до походу на Київ^[1612]. Боротьба в Орді завершилось на користь Берке. Це був один з найсильніших правителів Золотої Орди. Берке вислав проти галицько-волинських князів одного з кращих ординських полководців Бурундая “со множествомъ полковъ Татарьскыхъ в силѣ тАжьцѣ"^[1613]. Король Данило Романович під час походів Бурундая перебував в еміграції в Угорщині (з 1258 до 1262 рр. згадки про нього зникають з сторінок Галицько-Волинського літопису). Зрозуміло, що монголи його змістили, а Василько Романович та Лев Данилович мусили скоритися під загрозою знищення їх земель. Сам Берке не був зацікавлений в війні з галицько-волинськими князями. Він готувався до боротьби з Хулагуїдами за Азербайджан^[1614]. Тому Бурундай лише змусив князів зруйнувати укріплення найсильніших міст і взяти участь у поході проти своїх союзників литовців. Які ж то були міста: Володимир, Луцьк, Кременець, Данилів, Стожок і Львів^[1615]. Те, що Львів потрапив в одну шеренгу з такими містами навряд чи випадково. Стожок та Кременець витримали облогу військ Батия у 1241 р., Кременець встояв перед Куремсою у 1257 р. Данилів, Стожок і Кременець мали таке розташування, що воно виключало використання машин з настильною траєкторією з допомогою яких ординці руйнували надбудови на валах. Володимир і Луцьк були княжими столицями і найбільшими містами Волині. Отож, або Львів мав дуже потужні укріплення або місто було княжою столицею.

Данило Романович не любив Галича за постійні конфлікти з його боярством, яке сильно відрізнялося від волинського боярства (галицькі бояри, які у попередні періоди не перміщалися за своїми князями з уділу в уділ, перетворили свої бенефіції на спадкові феоди, злилися з міською верхівкою, прилучившись до міжнародної торгівлі, і добивалися обмеження князівської влади, тоді як волинські бояри своїми бенефіціями були прив'язані до князів і були провідниками їх політики). Через те він і перемістив столицю до Холму у волинській частині землі, зберігаючи традиційний титул князя галицького, замінений пізніше на королівський. У Лева були ті ж підстави не любити Перемишль, бояри якого не відрізнялися від галицьких. Не даремно ж двірський Андрій мусив здобувати Перемишль штурмом і “удоси" місцевого владику^[1616]. Тому і слушним, на мій погляд, є висновок Я. Книша, що Львів задумувався і засновувався не тільки як столиця Левового уділу, але й для того, щоби якнайбільше ослабити старі княжі центри Перемишль, Галич і Белз та максимально перебрати їхні адміністративно-політичні та інші функції^[1617].

По своєму мали рацію Б. Зіморович та Целарій. Перший зафіксував відбудову Левом Даниловичем у 1270 р. львівських укріплень, які були зруйновані на вимогу еміра Бурундая у 1259 р., а другий звернув увагу, що місто існувало і до цього. На той час Лев Данилович встановив тісні контакти з улусбеком Ногаєм, який проводив самостійну політику, незалежну від Золотої Орди, підпорядкувавши собі окрім Нижнього Подунав'я і Подністров'я ще Добруджу, болгарські та частину сербських земель^[1618]. Обидва використовували контакти у своїх цілях, зокрема Лев Данилович з допомогою ординських військ здійснив поход у Литву, Польщу та Угорщину^[1619]. За таких умов Лев Данилович отримав змогу відбудувати укріплення Львова та інших міст, які були розібрані після карального походу Бурундая.

В останній чверті ХІІІ ст. Львів взагалі опинився в самому центрі володінь Лева Даниловича на перехресті галицьких і волинських шляхів, що теж мало істотне зна­чення. Перенесення сюди столиці виглядало цілком логічно. Львів швидко відбуду­вав свої укріплення у 1270 р., як випливає з опису Б. Зіморовича^[1620]. Археологи вияви­ли сліди цього будівництва навіть в районі міського арсеналу — зразки дерев'яних конструкцій, датованих 1270-1290 рр.^[1621]. За хронікою львівських домініканців в ра­йоні цього нового будівництва на місці пізнішого домініканського монастиря був терем князя Лева^[1622].

Місто було досить серйозно укріплене раз золотоординський хан Телебуга піс­ля двохнедільної облоги у 1287 р. не рішився його штурмувати^[1623]. Сьогодні археоло­ги схильні територію Львова ХІІІ ст. поширювати від Високого замку до р. Полтви на півдні, заході і сході, а не лише в районі Підзамча і вул. Б. Хмельницького, як вважалося раніше^[1624]. Сумніваючись у датуванні окремих пам'яток, історики не мо­жуть нехтувати цими дослідженнями. Отже, є всі підстави припускати, що Львів часів князя Лева Даниловича був великим містом, а не провінційним містечком на кордоні Перемишльського князівства.

Найдавніший герб Львова — крокуючий лев — повністю співпадає з гербом міста Ломпертсас (Берегсас), яким це місто користувалося принаймні з першої половини XIV ст., коли він був законодавчо закріплений дружиною короля Карла Роберта, яка володіла містом.^[1625]. Ломпертсас був центром жупи Берег, яка не піз­ніше 1281 р. опинилася у складі володінь Лева Даниловича^[1626]. Геральдичний знак князя Лева міг стати гербом його столиці і центру закарпатських володінь. Прав- да, питання про іконографію геральдичного зображення лева як гербу Галицько- Волинського королівства залишається дискусійним^[1627].

Легендарна частина литовських літописів зберегла розповідь про сина великого князя литовського Тройдена (1270-1282) Римонта, який ніби-то вчився руської мови і прийняв християнство при дворі князя Лева у Львові^[1628]. Аналіз паперу, на якому написано найдавніший з цих літописів (т. з. літопис Археологічного товариства) та почерку дозволяють датувати пам'ятку кінцем XVI ст. В розповіді багато легендар­ного, є неточності: Тройден не був одруженим з мазовецькою княжною, навпаки, його дочка Гаудемунда-Софія була одружена з мазовецьким князем Болеславом ІІ Земовитовичем. Тройден був суперником Лева у боротьбі за литовський престол, але в різні періоди їх стосунки могли бути різними. Літописець, напевно, взяв ма­теріали із житія або традиції Римонта-Василя-Лавриша. Таке свідчення також не можна відкидати.

Подібними є свідчення анонімного каталонського географа середини XIV ст., який писав, що з Польщею межує “королівство Лева, столиця його — місто Лева”^[1629]. Навіть скептики відносять ці відомості до початку XIV ст. Таке досить правдиве джерело як “Flos historiarum Terre Orientis" відзначило: “Русь — величезна країна, межує з Грецією, Болгарією; ця країна [...] тепер платить данину татарам, а князем її Лев"^[1630].

Кондак від 15 червня (січня?) 1364 р., наданий вірменським католікосом Месропом І у Сісі львівській вірменській громаді на призначення єпископа Грігора, оригінал якого зберігається в Архіві ордену мхітаристів у Венеції, називає Львів “найблагословеннішою і величною уславленою матір'ю міст, яку охороняє Бог", що є безсумнівним свідченням про столичний характер Львова.^[1631]. Доречі той же документ визначає межі єпархії, які співпадають з межами Галицько-Волинської держави, включаючи молдовські дністровсько-прутські території, що свідчить про давнішу традицію і дозволяє віднести початки львівської вірменської єпископії віднести до часів існування королівства^[1632]. Ця традиція відбита і у інших кондаках, наданих вірменськими католікосами у Сісі львівській вірменській громаді. У кондаку від 15 січня 1374 р. католікоса Костандіна V Сісеці Львів названо “матір'ю міст, яку охороняє Бог"; у кондаку від 2 квітня 1383 р. католікоса Теодороса ІІ Львів — “благословенна, що охороняється Богом, славна і відома королівська і християнська матір міст"; у кондаку від 13 серпня 1388 р. того ж Теодороса ІІ — "найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християнських королів”^[1633].

Про Львів як столицю Лева Даниловича дозволяє говорити і таке цікаве та багате джерело як Житіє святої Кінги. Родинні стосунки Лева Даниловича з Арпа- довичами зблизили його і з іншими родичами дружини. Рідна сестра Констанції — Кунегунда (Кінга) була, як і вся родина Бели IV, фанатично віддана релігії. Польські хроністи Я. Длугош, М. Кромер, М. Бельський, В. Хмельовский писали про "шлюб чистоти” Кунегунди (1234-1292) з краківським князем Болеславом Стидливим. По смерті мужа у 1279 р. Кінга пішла у монастир кларисок у Сончі, якому офірувала подаровані її землі. У монастирі вона стала аскеткою. Було написане її житіє, а у 1684 р. сама княгиня Кінга була беатифікована католицькою церквою. Житіє Кінги зберегло деякі відомості про Констанцію та Львів. Між обома дворами були дружні відносини. По смерті бездітного Болеслава Лев навіть претендував на польський престол. А у 1302 р. у тому самому монастирі кларисок в Сончі померла його дочка Святослава^[1634]. Стала вона черницею, напевно, не без допомоги тітки Кінги. Доречі свого часу сама Кінга запалилася ідеями вічної дівочої чистоти також від своєї тітки галицької королеви Саломеї, дружини короля Калмана, яка померла у заснованому для неї братом Болеславом Стидливим монастирі кларисок у Завихвості.

Житіє Кінги подає відомості, що і сама дружина Лева Констанція творила чуда у Львові, проявляла християнське милосердя до знедолених і немічних^[1635]. У 1401 році на прохання абатиси сондецького монастиря Зеленьської вперше було підняте питання про канонізацію Кінги і тоді ж подано пергаменів рукопис її Жи- тія^[1636]. Житіє досліджували комісари канонізаційного процесу М. І. Франкович та Ф. Петриковський^[1637], Г. Зейссберг^[1638], видавець Житія відомий польський археограф В. Кемптшиньский^[1639], Р. Пілат^[1640], П. Давід^[1641], О. Свянтек^[1642] та М. Г. Вітковська^[1643]. Як свід­чить аналіз рукописів Житія та їх джерел, можна стверджувати, що Житіє Кінги, вірніше його перша (старша) частина (друга частина "чудеса” написана не раніше 1329 р.) було складене відразу після подій, про які у ньому розповідається, близь­ко 1320 р. як і вважав В. Кемптшньский^[1644]. Вирішальним аргументом для датування оригіналу Житія, який використали автор рукопису 1401 р. і хроніст Ян Длугош, була незнана угорська хроніка, використана при складанні Житія. На думку П. Да- віда автор першої частини Житія використа хроніку капелана короля Лароша І Марка Кальті, який закінчив зведення хронік з історії Угорщини 15.05.1358 р.^[1645]. Він виходив із засади, що не існує іншої угорської хроніки, окрім хроніки Марка Каль­ті, звідки можна було би почерпнути матеріали для "Житія". На його думку не могла ж зберегтися у Польщі угорська хроніка невідома у самій Угорщині. Почина­ючи з 1370 р., виготовлялися багатоілюміновані копії хроніки Марка Кальті. Нині їх відомо аж п'ять. Одна з них, яка містить 135 мініатюр, була у 1374 р. подарована французькому королеві Карлу V. Дуже ймовірно, що така копія була і у Польщі, на той час об'єднаній персональною унією з Угорщиною. Але дослідник не взяв до уваги аналізу В. Кемтшиньского, який, звіривши текст Марка Кальті з відповід­ними місцями Житія, прийшов до висновку, що автор Житія користувався незна­ним угорським кодексом другої половини ХІІІ ст. Ця хроніка могла потрапити в Сонч разом з іншими книгами Кінги, залишилася незнаною пізнішим угорським хроністам і загинула з рештою сондецьких рукописів, серед яких був і псалтир, з якого молилася княгиня Кінга^[1646]. Провівши аналіз угорських хронік, я прийшов до висновку, що таким кодексом була Хроніка магістра Акоша, який мав університет­ську освіту, а у 1242-45 рр. був капеланом короля Бели IV, у 1248-61 рр. — кацлером королеви — матері Кінги, одночасно займаючи уряд кустоса у Секешфегерварі (1248-1251) та пробста у Буді (1254-1273). До зведеної хроніки Марка Кальті з праці магістра Акоша включено список угорських королів за 1162-1205 рр., доповнений у 1270-1272 рр. короткими розповідями про події 1205-1272 рр. Магістр Акош також вносив свої поправки і у "Діяння угорців", доповнивши їх списком знатних родин угорського походження^[1647]. За його версією засновник династії Арпад був тільки одним з угорських вождів^[1648]. На думку багатьох угорських дослідників (Д. Дьєрфі, Л. Хайнеман, Р. Ф. Кайндль, І. Маджар, Б. Хоман, Я. Хорват, Е. Маюс) магістр Акош був одним з найвидатніших угорських хроністів, Д. Дьєрфі навіть вважав його автором знаменитих "Діянь гуннів", хоча більшість вважають автором цієї пам'ятки клірика короля Ласло IV, який писав у 1282-1285 рр.^[1649] Магістр Акош був близько зв'язаний з родиною короля Бели IV, знав Кінгу особисто. Під час своєї подорожі на батьківщину княгиня могла отримати в дар від цього автора і привезти з собою його хроніку. Марк Кальті, який критично підходив до праць попередників, пере­робив та скоротив початковий текст магістра Акоша. Акош був ідеологом баронів, для нього король був тільки першим серед рівних. В тексті могли бути деякі оцінки не дуже приємні для Арпадовичів, може тому від нього залишився тільки перелік імен та подій. Правда, у Житії смерть короля Андрія ІІІ помилково датована 26 ве­ресня 1235 р. замість 21 вересня 123 р. Магістр Акош не міг зробити такої помилки, але її легко міг зробити автор Житія, який користувався його хронікою^[1650].

Цей та інші аргументи (наприклад аналіз відомостей про інформаторів автора Житія, згаданих у тексті), які дозволяють дотувати першу частину Житія близько 1320 р., дають підстави стверджувати, що принаймі в останній чверті ХІІІ ст. Львів вже був столицею князя Лева Даниловича.

Цього не могли не знати редактори Галицько-Волинського літопису. Вони, як і їх князі, не мали підстав любити Лева Даниловича, який намагався об'єднати всі батьківські землі під своєю владою і розглядав братів як васалів. Тим більше вони обов'язково згадали б про короля Данила, як би останній мав відношення до за­снування Львова.

Загалом аналіз писемних пам'яток і археологічних матеріалів дозволяє ствер­джувати, що місто Львів напевно було засноване перемишльсько-белзьким князем Левом Даниловичем між 1245-1256 рр. і до кінця ХІІІ століття було вже значним містом і столицею королівства Руського. Зрозуміло, що це не закриває дискусії на­вколо ранньої історії Львова, яка повна загадок.