Загадковий “Високородовитий шляхетний князь Червоної Русі”[1930]
Джерела з історії Русі нечисленні і, на перший погляд, практично повністю вичерпані. Але дослідження останніх років (О. Назаренко[1931], О. Мель- нікова[1932], І.
Мицько[1933], О. Майоров[1934], та ін.) показали, що не тільки існують джерела з історії Русі, які раніше використовувалися дослідниками, але і багато давно відомих джерел містять інформацію, на яку раніше з різних причин не звертали уваги. При бідності джерельної бази будь-яке джерело, зовсім незначне на перший погляд, потребує пильної уваги.У 1414-1418 рр. у швабському місті Констанці на березі Боденського озера працював XVI Вселенський собор, скликаний за ініціативи короля Угорщини і імператора Священної Римської імперії Сигізмунда Люксембурга для подолання “Великої схизми” — періоду 1378-1414 рр, коли на чолі католицької церкви стояло два-три папи, які ворогували між собою. До слова сказати, цей собор дійсно був вселенським. В його роботі прийняли участь не лише три папи, Але й три патріархи православної церкви, 29 кардиналів, 33 архієпископи, 150 єпископів, більше 100 абатів і більше 300 докторів теології і права з різних європейських університетів. Крім імператора на соборі Були присутні герцоги Австрії, Баварії, Саксонії, Мекленбургу та Лотарингії, а також посольства інших світських правителів: королів Франції, Англії, Шотландії, Польщі, Швеції, Данії, Норвегії, Неаполя, Сицилії[1935] і “посольство королівства Червоної Русі" („das kungrich von rot Rusen")[1936].
Головним джерелом з історії Констанцького собору є хроника складена бл. 1420 г. секретарем міської ради м. Констанц і єпископським нотариусом Уль- ріхом фон Ріхенталем (бл. 1366 - бл. 1437), який був головним канцеляристом XVI Вселенського собору. Поза сумнівами, що він не лише був очевидцем цих подій, але й володів практично всією повнотою інформації про ці події.
Але латинський текст хроники не зберігся, а списки її ранніх перекладів середньо-німецькою мовою помітно відрізняються між собою[1937]. Рукописи хроніки Ріхенталя багато ілюстровані, зокрема там приведено більше тисячі гербів участників собору[1938]. Тому вони давно привертають увагу в першу чергу дослідників геральдики[1939].Вперше хроніка Ріхенталя була видана ще у 1483 р. аугсбурзьким друкарем Антоном Зоргом[1940] за списком Гебхарда Дахера (1467 р.)[1941]. У цьому виданні міститься повідомлення, що в Констанц прибуло “від светлійшого високородовитого князя [і] короля Галіції полноважне велике посольство” („...von dem durchleuchtigen hochgebornen fursten kunig von Galitzia en machtige grosse bottschaft")[1942]. Там же приведено і герб "короля Галіції” у вигляді увінчаного короною щита з поздовжніми блакитними смугами на білому фоні. Це ж зображення є на мініатюрі рукопису хроніки Ріхенталя, яка належить Росгартенському музею в Констанці[1943]. Віддалено цей герб нагадує популярний серед шляхти королівства Русі герб Корчак, який початково був гербом Дмитра з Горая і Щебрешина, нащадка галицких бояр, які ще в середині XIV ст. перейшли на службу до польського короля Казимира ІІІ. Від угорського короля Людовика Анжуйського Дмитро отримав дозвіл доповнити свій герб у вигляді корчака (чаші) з собачкою трьома срібними смугами з угорського державного гербу. В результаті корчак з собачкою опинився в нашоломнику, а в полі щита зосталися три смуги[1944]. Звичано, ні сам Дмитро, який у 1368-1370, 1377-1390 рр. займав уряд королівського підскарбія, ні його нащадки, не могли носити чи претендувати на високий титул "светлійшого високородовитого князя [і] короля Галіції”. В часи Констанцького собору титул "короля Галіції і Лодомерії (Володимириї)” носив сам Сигізмунд Люксембург, король Угорщини і імператор Священної Римської імперії[1945]. Фактично з 1387 р.
галицька частина королівства Русі знаходилась у складі Польщі, а польсько-угорські угоди 1412 і 1413 рр. цю спірну проблему відкладали на майбутнє[1946]. Король Польщі Владислав ІІ Ягайло також носив титул короля Русі, а герб королівства, відомий з часів Лева Даниловича[1947] (крокуючий лев, який піднімається на скалу) поміщений на його надгробку в краківській катедрі на Вавелі[1948]. Герб, приведений у першому виданні Хроніки фон Ріхенталя ніколи не використовувався як герб королівства Русі.В більш ранніх рукописах Хроніки Констанцького собору згадка про “короля Галіції” і зображення його гербу відсутні. В рукопису Хроніки, відомому як Олен- дорфський кодекс з бібліотеки графа Густава фон Кенігсег, складеної, як вважають, у 1438-1450 рр. згадується “високородовитий шляхетний князь Червоної Русі” (це взагалі перша згадка Червоної Русі у європейських джерелах[1949]) і поданий його герб у вигляді розділеного навпіл чорно-білого щита з трьома хрестами у верхній половині і двуглавим орлом — у нижній[1950]. Аналогічне зображення є і у Констанцькому рукописі хроніки, який відбиває другу редакцію пам'ятки[1951]. Текст Олендорфсько- го рукопису хроніки Ріхенталя з фотографічним відтворенням всіх її мініатюр ви- даний[1952]. Опублікований тут герб Червоної Русі (розділений надвпіл щит з трьома червоними хрестами у верхньому срібному полі і з золотим двоглавим орлом в нижньому черному полі) Ф. Пекосінський відніс до територіальних гербів руських земель у складі Великого князівства Литовського[1953]. Українські дослідники вважають, що двоглавий візантійський орел (який згадується в Іпатіївському літописі[1954]) був гербом короля Данила Романовича[1955] чи, навіть, Романа Мстиславича[1956]. Глибокий і переконливий аналіз часу і обставин появи візантійського орла на гербі Галицько- Волинської Русі зробив петербурзький історик О. Майоров[1957].
Напевно більш ранні списки німецького перекладу Хроніки більше відповідають дійсності. Заміна “високородовитого шляхетного князя Червоної Русі” на “світ- лійшого високородовитого князя [і] короля Галіції” із заміною його герба на герб з елементами гербу королівства Угорщини у більш пізніх списках, напевно, було зроблено під впливом імператора Фрідріха III Габсбурга (1452-1493). Констанц знаходився у спадкових землях Габсбургів, а Фрідріх III намагався зібрати все втрачене Люксембургами і трансформувати розрізнену імперію у світову державу. “Європа Ягеллонів" була його політичним суперником.
Крім представників “королівства Червоної Русі” („das kungrich von rot Rusen")[1958], у хрониці також згаданий без вказівки імені “герцог Червоної Русі" („der hertzog von roten Rusen")[1959]. Висвітлено в Хроніці і прибуття в Констанц 19 лютого 1418 р. великої делегації на чолі з київським митрополитом Григорієм Цамблаком (1415— 1420), уповноваженого для участі у католицькому соборі великим князем литовським Вітовтом Кейстутовичем і константинопольським патріархом. В склад цієї делегації, яка нараховувала тридцать человік, входили “герцог Федір Смоленський в Червоній Русі" („der hertzog Fedur von Schmolentzgi in roten Rusen")[1960], а також згаданий неназваний по імені князь Червоної Русі.
Немає сумнівів стосовно цього повідомлення. Київський митрополит Григорій Цамблак 19 лютого 1418 р. здійснив православную літургію у присутності всіх православних участників собору (що також зображено в одній з мініатюр)[1961]. Болгарин за походженням, племінник київського митрополита Кипріяна, один з кращих православних теологів того часу, Григорій Цамблак бул готовий диспутувати щодо спірних питань між церквами, але рішуче відмовився просто перейти в католицтво зі своєю єпархією[1962]. Смоленський князь Федір Юрійович[1963], присутній на соборі, був сином останнього великого смоленського князя Юрія Святославича.
Після недовгої політичної еміграції, де він деякий час княжив у Дорогобужі (1401? - 1404) і Порхові (1410-1412), Федір Юрійович повернувся у Литву з надією отримати від Вітовта Кей- стутовича Смоленськ або хоча б уділ у Смоленській землі. Напевно його поведінка на соборі в Констанці не сподобалася Вітовтові і він так і не отримав жодного уділу. Його нащадки втратили княжий титул і перетворились у дворян Полєвих[1964].Хто ж цей загадковий “високородовитий шляхетний князь Червоної Русі" не названий по імені? Сумніватися у правдивості інформації Ульріха фон Ріхенталя не доводиться. Для будь-якої фантазії не було жодних підстав. Нагадаємо, що в цей час королями Русі вважали себе імператор і король Угорщини Сигізмунд Люксембург і король Польщи Владислав ІІ Ягайло. “Високородовитий шляхетний князь Червоної Русі" прибув у складі делегації Великого князівства Литовського, правитель якого великий князь Вітовт Кейстутович в цей час не тільки проводив самостійну політику, Але й готував трансформацію великого князівства у королевство Литви і Русі. Зацікавлений у розриві польсько-литовської унії, Сигізмунд Люксембург був готовим підтримати стремління великого князя литовського. В таких умовах зрозуміло, що саме Вітовт Кейстутович міг підтримати претензії законного спадкоємця
престолу королівства Русі, розглядаючи останнього як свого васала. Тем більше, що остаточно юридично доля королівства не була визначена, а його волинська частина вже знаходилася у складі Великого князівства Литовського.
Як законний спадкоємець Романовичів до своєї смерті (4.08.1383 р.) за відновлення Галицько-Волинської держави боровся князь Любарт-Дмитро Гедимінович, якому у 1340-1349, 1353, 1370-1371, 1372, 1376-1377 рр. вдавалося повністью або частково оволодіти Галицькою частиною держави[1965]. Старший син Любарта- Дмитра — Федір змушений був стати васалом Вітовта Кейстутовича і у 1390 р. був переміщений з Волині у Новгород-Сіверський. У 1405-1431 рр. він тримав невелике Жидачівське князівство, створене у Прикарпатті на тих землях Галицької частини королівства Русі, які угорські гарнізони утримували до 1392 р.[1966] Він був васалом Владислава ІІ Ягайла і не міг з'явитися в Констанці у складі литовсько-руської делегації з подібним титулом.
Крім того, судячи з монет, Любарт-Дмитро використовував у своєму гербі хрест і лева[1967].Довший час суперником Любарта-Дмитра був опольский князь Владислав, якому у 1372 р. угорський король Людовик Анжуйський передав у лен “королівство Русь з містами і населенням”. Владислав Опольский правив у галицькій частині королівства до 1378 р., прийнявши титул “господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця", а також карбував власні монети[1968]. У 1383-1387 рр. він намагався відстояти Галицьку землю від наступу польсько-литовських сил і навіть звернувся до чеського короля Вацлава IV і оголосив Галицьку землю васалом цього короля.
Владислав Опольский мав підстави для титулу “господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця". В некролозі абатства св. Вінцентія згадується Гремис- лава, дружина опольського князя Болеслава І (+ 14.05.1313) (“Grimizlaua ducissa
Opuliensis")[1969]. Правда, в документі від 17.11.1301 г. вона названа Агнесою[1970]. Але подібна практика подвійних імен (княжого і хресного) звична для Рюриковичів[1971]. Тому заперечення К. Ясіньського не виглядає переконливим[1972]. Князь Болеслав І доводився дідом Владиславу Опольському. Едина княжна на ім'я Гремислава, яка жила в той час, була дочкою белзького князя Всеволода Олександровича, померлого, очевидно, в еміграції у своїх родичів у Польщі[1973]. Таким чином Владислав Опольский по кужелю (тобто по жіночій лінії) також був спадкоємцем Волинських Монома- ховичів.
Владислав Опольський помер у 1401 р. Синів у нього не було, зяті до часу Кон- станцького собору теже померли. Опольськое князівство тримали племінники Болеслав IV і Ян Кропило[1974]. Ян Кропило був ще й куявським єпископом. Обидва князі, будучи васалами чеського короля, намагалися підтримувати нормальні стосунки з польским королем. У 1417 р. брати зіткнулися з претензіями глоговських князів. Глоговський князь Генріх VIII Горобець (Wrobel) як муж Катерини Опольської, яку батько Владислав Опольский залишив спадкоємницею князівства, звернувся до суду сюзерена, який відбувся у Празі 2 липня 1417 р. Суд признав спірні земли за глоговськими князями, а Болеслава IV і Яна Кропила присудив до вигнання. 1 квітня 1418 р. король Вацлав IV підтвердив це рішення. Реалізувати його завадила смерть чеського короля (16 квітня 1419 р.)[1975].
Зрозуміло, що в умовах очікування вторгнення в свої землі чеських і глогов- ських військ, ніхто з опольських князів не міг з'явитися в Констанці у складі литовської делегації з претензіями на королівство Русі, яке утримував єдиний можливий союзник польський король Владислав Ягайло. До того ж Владислав Опольський в своих монетах, які карбувалися у період його боротьби за збереження за собою Галицької Русі, використав два герби — верхньосілезького одноглавого орла і галицького лева[1976].
Але в цей період був ще живий представник бічної лінії династії Романовичів — князь Федір Данилович Острозький. У 1386 р. під тиском Ягайла Федір Лю- бартович звільнив Федора Острозького від васальної присяги. Далі цей князь став намісником Луцького князівства і залишався у цій гідності протягом 1387-1392 рр. А потім його шляхи з королем Владиславом Ягайлом розійшлися[1977]. Він не брав участі у битві під Грюнвальдом, а у 1430-х рр. приймав активну участь разом з іншим колишнім прихильником Ягайла князем Зигмунтом Корибутовичем на боці чеських гуситів у війні проти імператора Сигізмунда Люксембурга[1978]. Повернувшись, він включився у боротьбу проти Польщі нового великого князя литовського Свидригайла Ольгердовича (якому його син Дашко Федорович допоміг у 1418 р. втекти з ув'язнення у Кременецькому замку) і закінчив ченцем Феодосієм у Києво- Печерському монастирі[1979].
Лише цей князь міг з'явитися у складі литовської делегації на соборі в Констанці з пишним титулом “високородовитого шляхетного князя Червоної Русі” і з гербом, у якому були об'єднані елементи давніх гербів його предків короля Данила Романовича (двоглавий орел) і наступних Даниловичів (хрест[1980]).
Амбіцій і відваги нащадку Романа Даниловича було не позичати. Його батько Данило Василькович, вірний соратник Любарта-Дмитра Гедиміновича, тримав Холмське князівство. Синові ж дісталось лише маленьке Острозьке князівство на Волині до якого він приєднав крихітне придане дружини Агафії-Агрипини Чури- лівни Бродовської. Для останнього з Даниловичів цього було явно мало. Він вірою і правдою служив Владиславу Ягайлу, сподіваючись взамін отримати від нього хоча б Луцьке князівство на правах лену, але останній, проводячи политику ліквидації уділів, цього не хотів зробити. А великому князеві литовському Вітовту Кейстутови- чу доволі вигідно було підтримувати амбіції свого васала.
Так і з'явилися в Констанці у складі литовської делегації два спадкоємці престолів Галицько-Волинського і Смоленського князівств, два Федори — Федір Данилович і Федір Юрійович. Реалізувати свої плани і надії обом не вдалося.