Кордони Галицько-Волинської держави: пробеми та дискусії[1981]

Історія Галицько-Волинської держави досліджується більше двох століть^[1982], але проблеми її кордонів все-ще залишаються дискусійними. Кордони Галицько-Волинської держави, як будь-якої іншої середньовічної держави, в різні періоди її існування не були незмінними, хоча загалом на багатьох ділянках

Червенських градів (Х—ХІІІ ст.) // Український історико-географічний збірник.

С. 71-83; Його ж. До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. Вип. 6. Київ, 1971. С. 83-100; Його ж. “Грады Червенские” и Перемышльская земля в политических взаимоотношениях между восточными и западными славянами (ко­нец ІХ - начало ХІ в.) // Исследование по истории славянских и балканских народов. Эпоха средневековья. Киевская Русь и ее славянские соседи. Москва, 1972. С. 107-124; Його ж. Культу­ра Галицко-Волынской Руси // Вопросы истории. 1973. №1. С. 92-107; Його ж. Из истории культурных связей Галицко-Волынскей Руси с западными славянами в XII-XIV вв. // Польша и Русь. Москва, 1974. С. 261-275; Його ж. “Королевство Галиции и Володимирии” и “Королев­ство Руси” // Древнейшие государства на территории СССР. Мат. и исслед. 1985 г. Москва, 1987. С. 62-63; Його ж. Галицко-Волынское княжество в конце XIII - начале XIV в. // Там само. 1987 г. Москва, 1989. С. 71-77; Його ж. Галицько-Волинська держава // Історія України: нове ба­чення. Т. 1. Київ, 1995. С. 95-112; Його ж. Галицько-Волинська держава. Львів, 1999; Кучін- ко М. М. Літописні міста Посяння за літописними даними // Український історичний жур­нал. 1970. №12. С. 72-83; Його ж. Південно-західні межі розселення східних слов'ян у IX-XIII ст. // Український Кторичний Журнал. 1973. №9. С. 98-105; Його ж. Про племінну належність ран­ньосередньовічного населення Побужжя і Посяння // Археологія. 1975. Вип. 16. С. 77-83; Його ж. Средневековые города Побужья в свете летописных и археологических источников // Советское славяноведение.

Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчакських джерелах // Україна у минулому. Вип. 1. Київ-Львів, 1992. С. 7-13; Його ж. Українські землі в часах галицько-волинської державності // Пам'ять століть. 2002. №5. С. 3-21; Його ж. Проблема державності на Галицько-Волинських землях (кінець Х - середина XIV ст.) // Король Данило Романович і його місце в українській історії. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 29-30 листопада 2001 р.). Львів, 2003. С. 8-23; Головко О. Б. Давньорусько-польські відносини на початку ХІІІ ст. (про обставини загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича) // Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки. Вип. 1. Київ, 1991. С. 7-10; Його ж. Роман Мстиславич і його доба: Нариси з історії політичного життя Південної Русі ХІІ - початку ХІІІ ст. Київ, 1991; Його ж. Південна Русь і половецький степ у політичній діяльності галицько-волинського князя Романа Мстиславича // Українська козацька держава: витоки і шляхи історичного розвитку / Матеріали других всеукраїнських історичних читань. Черкаси, 1992. С. 15-17; Його ж.

Галицько-Волинська держава складалася з двох земель Галицької і Волинської, об'єднаних у 1199 р. династичною унією. Кожна з цих земель включала в себе князівства-волості, які в різні періоди мали окремих князів, а в часи їх відсутності управлялися князівськими намісниками. Ці князівства волості склалися у попере-

городская община Перемишля в коллизиях начала ХШ в.) // Историческая психология и мен­тальность, Эпохи. Социумы. Этносы. Люди / Ред. кол. Л. М. Шипицына и др. Санкт-Петербург, 1999; Його ж. Борьба Даниила Романовича за галицкий стол с венграми в конце 20 - начале 30-х годов XIII в.

³ ВойтовичЛ. В. Волинська земля князівських часів (Х-ХІІ ст.) // Проблеми історичної географії України. Збірник наукових праць. Київ,1991. С. 10-22; Його ж. Етнотериторіальна підоснова формування удільних князівств Волинської землі // Волино-Подільські археологічні студії. Т. 1. Пам'яті І. К. Свєшнікова (1915-1995). Львів, 1998. С. 286-295. дню епоху і також мали відносно стабільні кордони, точно визначити яких не за­вжди можна.

На півночі Волинської землі у Поніманні знаходилася Городенська волость, яка сформувалася у 1112-1113 рр. в ході переможних війн з ятвягами волинського князя Ярослава Святополковича.^[1983] І першим городенським князем став його васал Всево- лодко Давидович (1112-1141), син колишнього сюзерена Волині Давида Ігоревича, якому шлюб з дочкою Володимира Мономаха допоміг утримати та закріпити за своїми нащадками це князівство. Городенські князі завжди виступали на стороні своїх сюзеренів — князів Волині. Навіть весною 1151 р., коли політична кон'юктура була особливо несприятливою для волинських князів, городенська рать Бориса Все­володовича брала участь у боротьбі проти війська Юрія Довгорукого та його союз­ника галицького князя Володимирка Володаревича. Так само підтримували горо­денські князі своїх сюзеренів Мстислава Ізяславича та Ярослава Ізяславича. За весь період домонгольської історії Русі ні турівські, ні полоцькі князі не робили спроб підпорядкувати собі городенську волость.

Городенське князівство займало бассейн верхньої течії Німану (без його вито­ків) з містами Городно (Гродно) (вперше згадане під 1112 р., при впадінні р. Горо- дничанки у Німан, нині м. Гродно у Бєлорусі), Новгородок (Новогрудок) (1212, нині м. Новогрудок у Бєлорусі), Волковиськ (1252, на р. Росі, лівій притоці Німану, нині місто у Бєлорусі), Турійськ на Німані (Турьск) (1253, нині с. Турейськ Щучинського р-ну Гродненської обл.), Слонім (1253, на р. Шар'я, лівій притоці Німану). Більшість цих міст значно старші за час першої згадки, як свідчать археологічні дослідження, зокрема Новогрудок розвивався з кінця Х ст. і у ХІІ ст. вже був класичним містом з укріпленим “окольним градом”^[1984].

На початку ХІІІ ст. Городенське князівство роздробилося. Один з нащадків Все- володка Давидовича — Гліб у 1255-1260 рр. тримав Волковиське князівство. З його дочкою Оленою одружився князь Роман Данилович, що бл. 1251-1255 рр. був кня­зем новогрудським. Їх син Василько Романович у 1281-1282 рр. тримав Слонімське князівство^[1985]. Частина Городенського князівства з Гродном та Новогрудком на почат­ку ХІІІ ст. потрапила під литовське панування і, на думку ряду дослідників (з цього приводу триває запекла полеміка між литовськими та білоруськими археологами), Новогрудок навіть став столицею короля Міндовга, але вже невдовзі був переданий Романові Даниловичу, пізніше знову прилучений до Литви, а у ході війни 1274­1276 рр. зруйнований князем Львом Даниловичем^[1986]. Новогрудську волость дослід­ники часто виділяють окремо і називають Чорною Руссю (Північною Руссю), але ця назва пізнього походження — з XV ст.^[1987] чи, навіть, XVIII ст.^[1988], але аж ніяк не раніше 1351 р.^[1989]

На північному заході вздовж кордону простягалася Дорогичинська волость. Невеликий відтинок кордону з ятвягами пролягав вздовж правого допливу р. На­рви р. Бєбжі. На північ від цієї лінії знаходились корінні ятвязькі землі з рядом го­родищ, виявлених археологами^[1990]. При впадінні Бєбжі у Нарву знаходився замок Візна, який у 1145 р. Владислав Вигнанець передав волинським князям за допомогу проти молодших Болеславичів^[1991]. На підставі листа бальгійського комтура Тевтон­ського Ордену від 14 листопада 1325 р.^[1992] можна стверджувати, що Візна і надалі залишалася волинським прикордонним замком і крайнім північно-західним фор­постом. Від Візни на південь кордон йшов, напевно, по р. Нарві до м. Сурожа, яке лежало на правому березі. Археологічний матеріал дозволяє датувати виникнення Сурожа не пізніше рубежа ХІІ—ХІІІ ст.^[1993]. Між р. Нарвою та р. Нурцем кордон при­кривав Більськ, розташований на р. Орля, притоці Нарви. У 1288 р. володимир- ський князь Володимир Василькович прикрасив церкву у Більську та обдарував її книгами. На р. Орля, напевно, був розташований і Орельськ (згаданий вперше під 1204). Далі кордон йшов по р. Нурець, де було розташоване м. Бранськ (кін. ХІІ ст.) до її впадіння в Західний Буг. Від мазовецьких земель у районі р. Нарви та р. Нурець волинські землі відділялися смугою непрохідних боліт і густих лісів. Візна, Сурож, Більськ, Орельськ і Бранськ були містами Дорогичинського князівства. Сам Доро- гичин (вперше згаданий під 1142 р., археологічні матеріали з кінця VII ст.) на Захід­ному Бузі, судячи із знахідок більше 10 тис. свинцевих булл ХІ-ХІІІ ст. довший час був, напевне, однією з головних митниць на західному кордоні Русі. Тут княжили князі з молодшої гілки Волинських Мономаховичів Василько Ярополчич (бл. 1180 - після 1182) та його син (до 1192 р.). Тут у 1253 р. коронувався Данило Романович. Це князівство було надано Любартом Гедиміновичем старшому братові Кейстутові за його допомогу в боротьбі за Галицьку спадщину. Від Дорогичина до Берестя кор­дон проходив, ймовірно, по Західному Бугу. Тут знаходилося м. Мельник, початки якого археологи відносять до ХІ ст., у 1209-1215 рр. ця територія була захоплена Лєшком Білим, але вже у 1217-1219 рр. Романовичі зуміли її повернути. Мельник знаходився на межі Дорогичинського та Берестейського князівств і, скоріше всього, входив до складу першого. Під 1260 р. тут згадується церква св. Богородиці.

Південніше Дорогичинського князівства знаходилася Берестейська волость, яка охоплювала басейни р. Лісної, Муховця та верхів'я Ясельди. За ці важливі у стратегічному відношенні землі йшла боротьба в періоди ослаблення Волині в останній чверті ХІІ ст. та 1209-1217 рр., коли на них претендували пінські, мінські та мазовецькі князі. Найбільшим центром тут було Берестя (1019 р., при впадінні

р. Муховця у Західний Буг). Кам'янець на р. Лісній, правій притоці Західного Бугу (1276) став прикордонним містом на північному кордоні після утвердження Литви у Волковиську та Слонімі. Здитов на р. Ясельді, лівій притоці Прип'яті (1252 р., нині

с. Здитово Березівського р-ну Брестської обл. у Бєлорусі), був крайнім північно- східним пунктом на межі з Турово-Пінською землею.

По Бугу кордон, ймовірно, йшов до боліт у районі р. Володави, в гирлі якої було розташоване однойменне місто, вперше згадане під 1240 р. Ця був крайній північно-західний центр Холмської волості. У верхів'ях р. Володави, біля нинішньо­го с. Андрієва, знаходився Андріїв, згаданий вперше під 1204 р.^[1994]. Виникнення цього міста можна пов'язати з волинським князем Андрієм Володимировичем, який три­мав волинські землі у 1119-1135 рр. Далі на південь знаходився укріплений пункт Верещин (1204), який локалізують у районі сучасного Уршулина під Холмом (Поль­ща). Разом з іншими містами Забужжя Верещин по смерті Романа Мстиславича був захоплений поляками і у 1219 р. повернений Данилом Романовичем.

Далі кордон скоріше всього проходив західніше Угровська та Холму по р. Вепр. Угровськ впершее згаданий під 1204 р. (нині с. Угруска). Данило Романович почат­ково думав зробити тут центр Забужжя. Між 1213-1223 рр. тут навіть була окрема єпископська кафедра. Саме тоді, очевидно, було закладено і монастир св. Данила, згаданий під 1268 р. Холм було засновано трохи пізніше, Але до 1223 р., коли туди було перенесено єпископську кафедру. Холм періодами був столицею Данила Ро­мановича, а пізніше його нащадків аж до анексії князівства Польщею у 1387 р. Роз­копки, які з перервами тривають ще з 1910 р. дозволили виявити рештки потужних укріплень і кам'яного княжого палацу^[1995].

Комов (1204, нині Кумов на південь від Холму), Ухань (1204) та Столп'є (1204, нині Стовп'я) прикривали підступи до Холму^[1996]. Крайньою південно-західною фортецею Холмської волості було м. Щекарів, згадане вперше під 1219 р. Нині це м. Красностав на р. Вепр. Крім цих міст західний кордон прикривали Бусово (Бусів- но, 1248 р.), яке лежало на шляху з Щекарева на Володаву, Охожа та Дроговськ.

На південь від Холмської волості лежала Червенська волость, яка періодично входила до складу Белзького князівства, а іноді виступала як окремий уділ^[1997]. Захід­ний кордон цієї волості і всієї Волинської землі йшла по р. Вепр від Щекарева до Щебрешина і далі в районі р. Танви та р. Раті доходила до кордонів Галицької землі. Щебрешин, згаданий під 1352 р. як руське місто, знаходився на лівому березі Вепру (тепер Щебжешин у Польщі). Основна маса червенських міст зосереджена в басейні р. Гучви. Червен (981, с. Чермно Грубешівського повіту Люблінського воєводства у Польщі) був прикритий містами Грубешів (тут у 1255 р. у церкві св. Миколи мо­лився Данило Романович), Грабовець (1263), Тернава (де відбувалися переговори з польськими князями у 1266 та 1268 рр.), Чернечеськ (ототожнюваний з Чернятином поблизу Тернави^[1998]) та Сутейськ (1097, поблизу Червена, с. Сонцяска). Західні кордо­ни на цій ділянці склалися ймовірно ще при формуванні племінних князівств^[1999], а пізніше залишалися західними кордонами Белзького князівства і Белзького воєвод­ства.

Крайньою південно-західною фортецею Белзького князівства був Любачів (пізніше центр повіту цього князівства). Південний кордон Волинської землі був межею між Волинською та Галицькою землями. Природньою межею між обома землями, тобто між ареалом хорватських та волинських племен, був вододіл басей­нів Західного Бугу і Прип'яті з бассейнами Сяну та Дністра. Вона починалася від Любачева і верхньої течії річок Любачівка та Рать. До Белзького князівства входили міста Пліснеськ (перша згадка 1188 р., за археологічними даними — з VI-VII ст., те­пер околиці с. Підгірці Бродівського р-ну), Волинь (1018, на березі Західного Бугу, тепер Городок Надбужний у Польщі), Белз (1030, при злитті рік Солокії та Річиці), Бужеск (1097, тепер м. Бузьк), Яришів (1148, на р. Яричівка, притоці Полтви між с. Новосілки Ліські та Задвір'я), Городло (Городок) (1236). Археологами досліджені городища, які ланцюгом тягнуться вздовж вододілу басейнів Західного Бугу та Сяну і Дністра. Це перш за все Глинські, Гринчуки, Завадів, Зарудці, Куликів, Потелич Жовківського району та Соколівка і Олесько Бузького району. Це сліди волинсько- галицького кордону.

Суміжні землі у верхів'ях Ікви, Вілії та Горині з містами Ізяслав Волинський (перша пол. ХІ ст., у верхній течії Горині, тепер м. Ізяслав), Шумськ (1149, на право­му березі р. Куми між с. Бриків і Онишківці Шумського р-ну), Тихомль (1152, у верх­ній течії Горині, нині с. Тихомль Білогірського р-ну Хмельницької обл.) та Гнойниця (1152, нині с. Городище Шепетівського р-ну Хмельницької обл.) з середини ХІІ ст. сформувались в окрему Шумську волость. У Шумську сиділи молодші волинські князі Ярополк Ізяславич (1157-1166/68), Ізяслав Ярославич (1180-1196), Святослав Інгваревич (?-1223) та Ярослав Інгваревич (1223-1225). З півдня Шумськ прикривали потужні замки, сліди яких збереглися, у Брикові, Васьківцях та Онишківцях. Замок у Брикові стояв на високій горі і був оточений трьома рядами валів і ровів^[2000].

Простір між Пліснеськом та Шумськом прикривав Крем'янець, вперше згада­ний під 1226 р. Його потужні укріплення не змогли здобути ні угорський король Андрій ІІІ у 1226 р., ні хан Батий у 1241 р. Дитинець розміщався на високій Зам­ковій горі, валів не було, а кам'яні стіни розміщалися по периметру гори. Зі сходу до дитинця прилягає кам'яниста гряда, впоперек якої у вапняковій скалі вируба­но широкий рів. Крем'янець і Броди (1098, над р. Суховилкою, притокою р. Стир), південніше яких проходив галицько-волинський кордон, були південними містами Луцького князівства, до складу якого входили також Луцьк (1085), Перемиль (1097, на р. Стир, нині с. Перемиль Горохівського р-ну Волинської обл.), Щеполь (1097, нині с. Шепель Луцького р-ну), Дубен (1100, на лівому березі р. Ікви, притоки Стирі, тепер м. Дубно), Чорторийськ (1100, на березі р. Стир, біля нього проходив кордон з Турово-Пинською землею), Черньческ (Чернич-городок) (1142, нині с. Городок Маневицького р-ну), Муравиця (1149, на правому березі р. Ікви, нині західна околи­ця м. Млинів), Городок Волинський (1213, нині с. Городище Луцького р-ну), Торчев (1231, нині с. Торчин Луцького р-ну). Луцьке князівство П. Толочко відносить до Ки­ївської землі з чим погодитися неможливо. Всі перші луцькі князі були васалами володимиро-волинських князів, а Ярослав Ізяславич та його сини — сюзеренами всієї Волині. У ХІІІ ст. на півдні Луцького князівства утворилася окрема Перемиль- ська волость, але невдовзі знову ввійшла до складу Луцького князівства.

Серце Волині — Володимирське князівство з заходу, півдня та сходу межувало з сусідніми волинськими князівствами і тільки на півночі його кордони стикалися з кордонами Турово-Пінської землі. До Володимирського князівства входили такі міста: Володимир (988, нині м. Володимир-Волинський), Турійськ (1097, на бере­зі р. Тур'ї, притоки Прип'яті), Всеволож Волинський (1097, нині с. Литовеж Івани- чівського р-ну Волинської обл.), Устилуг (1150, на правому березі Західного Бугу), Городен Волинський (1183, нині с. Городок Камінь-Каширського р-ну Волинської обл.), Каменець (1196, нині м. Камінь-Каширський на р. Циру, притоці Прип'яті), Рай (Райгород) (1248, нині с. Яревище Старовижнівського р-ну Волинської обл.), Мельниця (сер. ХІІІ ст., нині с. Мельниця Ковельського р-ну) та Любомль (1287).

Погоринські землі П. Толочко також однозначно відносить до корінних київ­ських земель. Погодитися і з цим важко. У 1149 р. київський князь Ізяслав Мстисла­вич, який на той час був і сюзереном Волині, утворив у Погоринні Пересопницький уділ для свого дядька Вячеслава Володимировича. Цей уділ включав і Дорогобуж, який з часів Давида Ігоревича належав до волинських земель. Втративши Київ, 2 серпня 1149 р. Ізяслав Мстиславич відступив на Волинь, де успішною обороною Шумська та Луцька добився компромісного миру. За цим миром 1150 р. Юрій Довгорукий визнавав Новгород Великий за сином Ізяслава Мстиславича та кордон Волинської землі до р. Горині^[2001]. Тому, коли Юрій незабаром порушив цю умову і посадив у Пересопниці сина Гліба, Ізяслав Мстислаич захопивши зненацька Гліба у Пересопниці, сказав йому: “піди же, брате, к отцу своєму, а то волость моєго і моя по Гориню”^[2002]. На цій підставі М. Грушевський слушно зробив висновок, що Пого- риння було волинською волостю. Заперечуючи йому, П. Толочко висунув припу­щення, ніби Ізяслав продовжував вважати себе не стільки волинським, як київським князем^[2003]. Але київський князь ніколи не назвав би пересопницького князя братом і взагалі не вів би розмови про якісь межі по Горині.

У 1156 р. Дорогобузьку волость отримав Володимир Андрійович. Використову­ючи свої родинні зв'язки з Ольговичами, перебуваючи у тісних контактах з галиць­кими князями цей князь до своєї смерті у 1170 р. провадив самостійну політику ворожу стосовно інших волинських князів, але скоріше не тому, що вважав себе ві-

рним київським васалом, а через те, що претендував на всю Волинську землю, якою колись володів його батько. Подібну політику пробував провадити його наступник Володимир Мстилавич. Після 1174 р. Ярослав Мстиславич повернув Дорогобузьку волость до Волинської землі.

Від Тихомля кордон прикривав Погоринський вузол оборони — міста Пере- сопницького князівства: Зареческ (1106, біля с. Листвин Дубнівського р-ну), Пере- сопниця (1149, на р. Стублі, притоці Горині, нині с. Рівненського р-ну), Чемерин (1149, на р. Олиці, пізніше м. Олика), Стожок (1251, с. Стіжок Шумського р-ну) і Данилів (1260, біля Стожка) та Дорогобузького князівства: Дорогобуж (1084, нині с. Дорогобуж Гощанського р-ну Рівненської обл.), Острог (1100, на лівому бере­зі р. Вілії), Корчеськ (Корець) (1150, на березі р. Корчик, притоці Случі, у 1155 р. був уступлений Юрію Довгорукому, а після 1174 р. разом з іншими містами До- рогобузького князівства повернений до складу Волині), Милеск (Мильськ) (1150, на р. Горинь, нині с. Бугрин Гощанського р-ну Рівненської обл.), Куниль (1150, десь на р. Случі), Гольско (Гульск) (1150, нині с. Гульськ Новоград-Волинського р-ну Жито­мирської обл.), Сапогинь (Сапожин) (1151, на р. Случ, нині с. Сапожин Корецького р-ну), Семич (Сімоць, Семань) (1152, на р. Случ вище Возвягеля — тепер Новоград- Волинська), Вигошів (1152, на правому березі Горині, нині м. Гоща), Возвягель (1157, нині м. Новоград-Волинський).

Східний кордон Волині з Київською землею пролягав вздовж правобережжя Горині. З кінця ХІІ ст. Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за во­линськими князями. Крім Корця сюди входили Сапогинь, Куниль і Гольско. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173-1174 рр. прикордонною рікою став Случ.

На межах вододілу басейнів Прип'яті, Дніпра, Південного Бугу та Дністра, між Київською, Галицькою та Волинською землями лежала так звана Болохівська зем­ля, яка на півдні межувала з половецьким степом. Це була густо заселена територія. Населення, судячи з археологічного матеріалу, було нащадками древлян, полян і, напевно, уличів. Протягом Х-ХІІ ст.. болохівськими містами володів Київ. У ХІІ ст. тут спорадично, з різними центрами, виникало окреме князівство, залежне безпо­середньо від київського князя. На початку ХІІІ ст. галицько-волинський князь Роман Мстиславич передав ці землі сюзерену Волині — луцькому князеві Інгварю Яросла­вичу, нащадки якого у складних умовах першої половини ХІІІ ст. зберегли за собою цю територію. Один з цих князів — Борис згадується у Меджибожі під 1234 р.^[2004], брат або син Ярослава Інгваревича^[2005]. Проблема Болохівської землі і болохівських князів має поважну літературу.^[2006] Болохівська земля була заповнена густою сіткою міст,

археологічне дослідження яких тільки-но починається: Котельнич (1143, на р. Гуйві, притоці Тетерева, тепер с. Котельниця), Меджибіж (1146, при впадінні р. Бужка у Південний Буг), Болохів (1150, в центрі між верхів'ями Південного Бугу, Горині, Слу­чі і Тетерева), Мунарев (1150, поблизу Болохова), Божескій (1152, у верхів'ї Півден­ного Бугу), Шоломниця (1159, біля Котельника), Полоний (1169, при впадінні р. Хо- мори, лівої притоки Случі, нині м. Полонне Хмельницької обл.; потужна фортеця, яка у травні 1169 р. витримала 17-денну облогу половецького війська і оборонилася від половців у 1171-1172 рр.), Микулин Волинський (1169, с. Микулин Гощанського р-ну Рівненської обл.), Межимостя (1170), Колодяжин (1240, на р. Случі, для його здобуття монголи мусили зосередити потужну метальну артилерію), Кудин (1241, на р. Іква), Губин (1241, у верхній течії Случі), Кобуд (1241), Городок Болохівський (1241), Дядьків (1241), Деревич (1241, у верхній течії Случі, нині с. Великі Деревичі ).

На півночі в межах Володимирської, Луцької і Пересопницької волостей при­роднім північним кордоном були болотяні смуги на правобережжі Прип'яті, що колись відмежовували землі волинських племен від земель дреговичів. Дреговичі носили великі металеві намиста, покриті зернами, які на територіях інших пле­мен практично не зустрічаються^[2007]. За Чорторийськ у першій чверті ХІІІ ст. (1227 р.) тривала суперечка з пинськими князями (залишки прикордонних замків у цьому районі знаходяться біля с. Городок і в районі с. Старосілля Маневицького р-ну; у Степані, вперше згаданій під 1292 р. сидів васал дубровицьких князів). Кордон тут проходив десь в районі впадіння Стубли в Горинь. З середини ХІІІ ст. турово-пинські князі були васалами сюзеренів Галицько-Волинської держави.

В середині ХІІ ст., претендуючи на київський престол, волинські князі стали до­магатися волостей у Київській землі. Особливо важливе значення мало Поросся, заселене чорними клобуками, чия кіннота в міжусобних війнах грала помітну роль. У 1159 р. Мстислав Ізяславич отримав Білгородське та Торчеське князівства. В Тор- чеську сидів його посадник Вишко^[2008]. З того часу волинські князі намагалися утри­мати за собою пороські волості. У кінці ХІІ ст. це робив Роман Мстиславич, а у 1230­х роках — його син Данило, який потім передав Торчеськ своєму тестеві Мстиславу Удатному, а по смерті останнього — його синам. Волинський васал пороський князь Юрій згаданий у 1289 р.^[2009]. Ці території, напевно, належали до Галицько-Волинської держави до походу Тохти проти Ногая у 1300 р.

Київська земля повністю перейшла до Данила Романовича у 1240 р., але невдо­взі стався Батиїв погром. Спроби Данила Романовича (аж до поїздки в Орду) повер­нути собі Київ були невдалими. Напевно, це зумів зробити тільки Лев Данилович при допомозі Ногая у 1270-х роках. І ці землі знаходилися у складі його держави (можливо з васальними князями в Овручі — нащадками Володимира Рюриковича) аж до 1300-1301 рр., коли Київ з допомогою хана Тохти отримала путивльська ди­настія в особі князя Володимира-Івана Івановича^[2010]. У (Книзі знань”, відомій за трьо­ма манускриптами і датованій близько 1350 р., де описані подорожі кастильського монаха-францисканця, за Польщею поставлене “королівство Льва”, до складу яко­го входив Київ, і подано його прапор — зелене полотнище з червоним хрестом^[2011].

У пом'яниках згадується ще переяславський князь Іван Дмитрович з сіверської династії, який також, напевно, отримав це князівство у 1300/1301 рр. під час війни Тохти з Ногаєм та його нащадками. Наступний переяславський князь Олег загинув у битві на р. Ірпені бл. 1324 р. як васал чи союзник київського князя. Схоже, що Переяслав, як і Київ, також бл. 1270-1300 рр. входив до складу Галицько-Волинської держави. Переяславське князівство було відновлене Тохтою, який воював і проти цієї держави як васала Ногая.

Західний кордон Галицької землі з польськими князівствами від Любачева пе­ретинав р. Вепр і пролягав 15-30 км на захід від Вепру, далі в південно-західному напрямку через ріки Сян та Віслок до р. Яселки в Карпатах, де він змикався з угор­ськими кордонами. Цей кордон був настільки усталений, що залишався незмінним аж до 1772 р., відокремлюючи межі Руського воєводства від воєводств Краківського та Люблінського^[2012].

Кордон з Угорщиною у цьому районі проходив вздовж Карпатської лінії обо­рони від Дукельського та Лубківського перевалів через Спас, Окіп на вершині Ма­зури, Грозьову, Тустань, Синєвидсько та Тухольські ворота^[2013]. Кордони в Карпатах остаточно сформувалися на кінець ХІІ ст. Ще в середині ХІІ ст. Вишково, Короле­во, Севлюш (нині Виноградово) були прикордонними замками Угорського коро­лівства. Замок Хуст був споруджений для захисту Марамороша у 1191 р., що було наслідком просування угорців далі на правий берег Тиси і відтіснення галицьких кордонів до Яблунівського перевалу^[2014].

Галицька земля складалася з двох частин: Перемишльсько-Звенигородської (ці дві волості у середині ХІІ ст. злилися) та Галицько-Теребовлянської.

Евангеліст Марк.

Державна Третяковска галерея, Москва, Росія. Евангеліє апракос (Галицько-Волинське Евангеліє). Перша третина XIII ст.

Перемишльське князівство, межі якого частково встановлюються за межами Перемиської єпископії, з середини ХІІ ст. включало наступні міста: Перемишль (981), Звенигород на Білці (1086, нині с. Звенигород Пустомитівського р-ну), Сянок (1150), Удеч (Зудеч) (1164, нині м. Жидачів), Городок (1213, нині м. Городок Львів­ської обл.), Ярослав (1231), Вишня (1231, нині м. Судова Вишня Львівської обл.), Голі Гори (1231, с. Гологори Золочівського р-ну Львівської обл.), Синєвидсько (1241, нині Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну), Спас (середина ХІІІ ст., Старосамбірський р-н), Сіль (1255, Стара Сіль Старосамбірського р-ну), Львів (1256, на р. Полтві на межі Перемишльського та Белзького князівств), Дроговиж (ХІІІ ст., нині с. Мико­лаївського р-ну), Старий Самбір (ХІІІ ст.), Тустань (1340), Тухля (1387, нині с. Тухля Сколівського р-ну). Напевно в той час існували також Сколе та Славсько, принаймі як села.

У Галицько-Теребовельській частині були міста Теребовля (1097), Галич (1138),. Звенигород на Дністрі (1142, на правому березі Дністра між гирлами Серета і Збру­ча), Микулин Галицький (1142, на лівому березі Серету), Ушиця (1144, при впадінні р. Ушиці у Дністер), Снятин (1158), Кучелмин (1159, лівий берег р. Каютин, при­токи Дністра, між с. Непоротовим та с. Комачинці Сокирянського р-ну Чернівець­кої обл.), Збараж (1211), Маклаків Галицький (1211, біля Теребовлі), Товмач (1213, нині м. Тлумач на р. Тлумачику), Плав (1213, Перебиківське городище Хотинського р-ну ?), Онут (1213, нині с. Заставнянського р-ну Чернівецької обл.), Василів (1229, на правому березі Дністра напроти гирла Сирета), Коломия (1240), Бакота (1240), Калюс (Каліус) (1242, на Дністрі біля Кучелмина), Хотин (ХІІІ ст.), Городок на Чере­моші та Черн (1408, нині м. Чернівці).

Лінія оборони на Середньому Дністрі була одночасно і базою при освоєнні меж­иріччя Дністра і Пруту та Дністровського Пониззя. Спочатку ці території управля­лися із Звенигорода на Дністрі, де сидів князь Іван Ростиславич Берладник, а потім їх центр перемістився у Бирлад. Дністровсько-Бирладська волость сягала аж до Ду­наю. Сюди входили такі міста як Бирлад (1159, на р. Бирлад лівій притоці Сирета), Яський Торг (нині м. Ясси в Румунії), Романів Торг, Малий Галич (нині м. Галац в Румунії), Білгород (нині м. Білгород-Дністровський), Сучава, Кілія, Дичин, Немет. Після смерті Романа Мстиславича у ході боротьби за Галицьку спадщину значну частину цих земель було втрачено^[2015]. Крім відомого “Списку руських городів даль­них і ближніх”^[2016], грамоти звенигород-дністровського князя Івана Бирладника (1134), автентичність якої визнавали М. Дашкевич, П. Мутафчієв, М. Грушевський, В. Мав- родін, В. Пашуто, а недавно О. Майоров,^[2017] про належність цих територій свідчить і ряд інших аргументів, зокрема топонімічних ^[2018], а також включення вірменських парафій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Молдові до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13 серпня 1388 р. католікоса Теодороса ІІ, із згадкою про Львів, як “най- благословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християн­ських королів”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави^[2019].

З початку формування ординської держави у Причорномор'ї було сформова­но потужний улус, який складався з кількох менших. Цей улус отримав зять Ба- тия — Мауці, васалом якого, а не окремим улусбеком, був Коренца (Куремса на­ших літописів), який володів межиріччям Дніпра і Дністра. Відомий дослідник ординської історії М. Сафаргалієв вважав, що Бувал це спотворення імені Мувал, тобто цей царевич був тотожним Мауці і отримав від Батия улус у складі всього Причорномор'я аж до Дунаю. Цей улус потім перейшов до його сина Татара та внука Ногая. А Коренца був темником і еміром Мауці, адже не випадково темник Бурундай, який змінив пізніше Коренцу, був еміром Ногая^[2020]. Крім того, ніде немає натяку, що Коренца був Чингізидом, а всі великі улуси були роздані саме Чингізи- дам. Папський дипломат Плано де Карпіні згадує Мауці у переліку монгольських вождів^[2021]. П. Рикін досить переконливо ототожнив цього Мауці (Moucy) з Муджі Яя, який за Рашид ад-Діном був другим сином Чагатая^[2022]. Мауці — син Чагатая, зви­чайно, більше підходив на зятя Бату. Як Чингізид, через якого відбулося пов'язання гілки Джучі з гілкою Чагатая, він міг отримати в улус все Причорномор'я від азов­ських берегів до гирла Дністра або, навіть, Дунаю. Як сюзерен цих територій Мауці міг вимагати пізніше у Данила Романовича Галич.

Напевно перші улусбеки задовольнялися степами, а у містах сиділи тільки їх баскаки і намісники. Баскак Коренци боярин Митяй сидів у Бакоті. Васалами Ко- ренци були болохівські князі. Ситуація змінилася за часів Ногая. Після успішного походу на Константинополь у 1264 р. цей царевич отримав ще й Крим. Ставка його знаходилася на Нижньому Дунаї в м. Ісакчі^[2023]. Залежність від Ногая визнали болгар­ські Тирновське царство, Видинське і Бранічевське князівства, а з 1292 р. і король Сербії. Десь до початку 1270-х рр.. Ногай підпорядкував собі все Правобережжя України. Лев Данилович став його васалом і з допомогою Ногая приборкував як своїх братів так і сусідів. За Ногая все Пониззя Дністра та Пруту поступово стало ординським.

Будучи фактично незалежним i найстаршим серед нащадків Джучі, Ногай ста­вив на престол ханів, як колись Батий — каанів. Однак є багато свідчень щодо на­магань Ногая відділитися від Золотої Орди і створити власну державу^[2024]. Одним з головних доказів залишаються монети, які Ногай та його син Джуке карбували з 1285 по 1301 рр. Якщо історія з анонімними монетами з 1290-х рр., які карбувалися

в Криму, виглядала ще сумнівною, і здогадку О. Маркова^[2025] пробував спростувати М. Веселовський,^[2026] то атрибутація монет, карбованих в Ісакчі на Дунаї між 30 жов­тня 1296 та 8 серпня 1301 р., є безсумнівною^[2027]. Більше того, з огляду на таку прак­тику, яка стимулювала розвиток цього регіону, Токта та його брат Саси-Бука були змушені карбувати монети в Ісакчі майже до 1312 р. Свої спроби Ногай не реалі­зував повністю напевно через приховане бажання все ж таки стати ханом Золотої Орди.

При ньому все Причорномор'я від Дунаю до Дону вкрилося низкою ордин­ських міст. Їх рештки тільки почали досліджувати археологи: Кучугурівське горо­дище в 30 км на південь від Запоріжжя (можливо Мамаїв Старий), Тавань (у XV ст. тут великий князь литовський Вітовт Кейстутович збудував митницю), Кінське городище на правому березі р. Конки, городище біля гирла р. Самари, Хаджібей (нині Одеса). Але особливо велике піднесення в той час пережив Білгород.

Білгород, розташований на місці давнього грецького полісу Тіра, в Х ст. згаду­ється як візантійська фортеця Маврокастрон^[2028]. Його згадка поряд з іншими містами Дністровсько-Бирладської волості у “Списку руських городів дальних і ближніх”^[2029] дозволяє припускати, що у ХІІ - на початку ХІІІ ст. (а може і трохи довше) місто з округою входило до складу Галицької, а з 1199 р. Галицько-Волинської держави. Якби у 1185-1187 рр. гирло Дністра належало Візантії, то звідси вони могли б за­важати союзникам повсталих болгар під керівництвом Петра і Асеня. Частина раті галицького князя Мстислава Мстиславича Удатного у 1223 р. на з'єднання з інши­ми військами руських князів на Дніпрі йшла річковим шляхом, спустившись по Дністру. Якщо б той шлях контролювався візантійцями, то ця експедиція виглядає зовсім немотивованою. Простіше було би рухатися з основним військом. Але га­лицький князь зібрав рать “вигонців галицьких” воєвод Юрія Домажирича та Дер- жикрая Володиславича саме в цій волості, напевно, знявши частину гарнізонів, які з огляду на те, що половці стали союзниками, тимчасово можна було ослабити. Щодо існування самого міста протягом ХІІ-ХІІІ ст. сумнівів немає. Місто як Акліба („Ак” — “білий”) приведене на карті ал-Ідрісі^[2030] та у візантійських джерелах (Мав- рокастро, Монкастро)^[2031]. Археологічний матеріал ХІІ ст. незначний і весь походить з шарів порушених будівництвом кінця ХІІІ ст., коли місто переживало піднесення та інтенсивно забудовувалося і перебудовувалося. Характер цього будівництва і зна­йдені матеріали не полишають сумнівів щодо його схожості з іншими ординським

поліетнічними містами^[2032]. Правда, у місті було присутнє слов'янське населення і більшість знахідок зброї або її елементів руського походження^[2033]. Ординські моне­ти, знайдені у місті, масово починаються з епохи хана Узбека (1313-1339). На пор- толанах Маріно Сануда (1321)^[2034], Піцігані (початок 1330-х)^[2035] та Весконте (1327)^[2036] місто Маврокастро зображено з прапором на якому джучидська тамга і півмісяць. Мож­на припускати, що процес переходу міста під пряме ординське панування почався в часи Ногая і завершився при Узбеку. Він був короткочасним, бо з середини XIV ст. місто перейшло до генуезців, від них — до Молдовського князівства, а потім — до турків.

Напевно не тільки Білгород, але й інші міста Дністровсько-Бирладської волості, поступово переходили під пряму ординську зверхність. Можливо, що певний час зберігалася подвійна підпорядкованість, а деякі частини цієї волості залишалися в складі Галицько-Волинської держави до початку XIV ст. Так таке досить правдиве джерело, як “Flos Бізіогіагиш Terrae Orientis", відзначило: “Русь — величезна краї­на, межує з Грецією Болгарією; ця країна... тепер платить данину татарам, а кня­зем її Лев."^[2037].

Перебування окремих руських князів на Закарпатті сприяло збереженню пев­ної автономії на цих землях колишніх хорватських князівств, і навіть, тенденцій до об'єднання з Галицьким королівством. Чернігівський князь Ростислав Михайлович, який претендував на галицький престол, бл. 1244 р. одружився з Анною, —дочкою короля Бели IV. Спочатку він отримав замок Фізер у Земплині з селами Вишнево і Оріхово, а потім Земплинську і Березьку жупи, а, можливо, і всю колишню Руську марку, де набрав дружину, яка брала участь у битві під Ярославом (1245 р.). Після угоди з Данилом Романовичем у 1251 р. Бела IV перевів зятя у Мачву, декларуючи в такий спосіб його відмову від боротьби за галицьку корону^[2038].

Були здогадки, Що Лев Данилович отримав Закарпаття як віно за дружиною Констанцією і вже з 1251 р. володів принаймні Березькою жупою. Ця проблема залишається дискусійною. Хоча у 1271 р., підписуючи угоду з чеським королем, Стефан V включив у неї і “зятя нашого Льва руського князя" („Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem"). Але у цьому ж році Стефаном V був наданий приві­лей м. Ломпертсасу (Берегову), що було би порушенням прав сюзерена, якби жупа належала Левові Даниловичу. У 1281 р. Лев Данилович здійснив похід у сусідню жупу Угочу аж до Вишкова, що дозволяє припустити, що князь мав вже території за Карпатами. У 1283 та 1285 рр. зустрічаються звістки про походи Льва Данилови­ча в Ужанську жупу (другий раз з татарами). В 1291 р. у війні угорців з Австрією, галицькі війська допомагали королю Андрію III^[2039]. I, нарешті, в документі 1299 р. наджупан березький Григорій названий “урядником Льва князя руського” („Nos Gregorius comes de Beregh officialis Leu ducis Ruthenorum et quotuor iudices nobelium de eodem damus pro memoria”^[2040]). Під 1307 р. цей достойник згаданий вдруге^[2041]. Зро­зуміло, що цей наджупан Григорій (а не Георгій) не міг бути тотожнім з князем Юрієм Львовичем, як це допускає С. Федака^[2042].

Отже можна не сумніватися, що принаймні десь з 1280 р. частина Закарпаття, включаючи Березьку жупу i ще якісь володіння, були під сюзеренітетом Галицької держави. Герб м. Ломпертсас (Берегово), яке з 1271 р. було центром жупи Берег, повністю співпадає з раннім гербом Львова. Цей герб міг бути наданим князем Левом Даниловичем центру своїх володінь у Закарпатті^[2043]. Цікаво, що в угорсько­му документі з 1277 р. вказувалося, що ліс Кобили південніше м. Бардієва знахо­диться “біля засік нашого королівства і королівств Польщі та Русі”^[2044]. А за автором “Польсько-угорської хроніки” біля Солоного граду у Словаччині сходилися кордо­ни “між угорцями, русинами і поляками”^[2045].

Деякі історики схильні вважати, що крім жупи Берег до складу закарпатських володінь галицьких королів належали і марамороські землі з Хустом,^[2046] але для цьо­го немає доказів. Так само брак доказів стосовно версії Ю. Хименця ніби територія комітату Спіш приєдналася до Галицько-волинської держави у 1286 р. внаслідок повстання у срібних копальнях, підтриманого місцевими “руськими магнатами”, яке було спровоковане будівництвом німецькими колоністами своїх храмів та мо- настирів^[2047]. Більш аргументовано виглядає здогадка М. Трояна про приєднання внаслідок походу 1283 р. західної частини Закарпаття “від нинішнього Берегова до гори Маковиця”^[2048], бо з листа короля Карла Роберта випливає, що замок Mackk у жупі Шарош до початку 1320-х рр. належав руським князям^[2049]. Але це могло стати­ся і раніше (судячи з документа 1277 р.) і пізніше (у період боротьби за спадщину Арпадовичів у 1301-1321 рр.) та тривати недовго.

У 1301 р. обірвалася династія Арпадовичів. В боротьбі за угорський престол взяли участь нащадки дочок Бели IV — неаполітанський принц Карл Роберт, чесь­кий король Вацлав, баварський герцог Отто. Внуком Бели IV був і галицький ко- роль Юрій Львович. Спочатку останній не втручався у боротьбу, можливо через те, що Карл Роберт одружився з його сестрою^[2050], а пізніше підтримав претензії герцога Оттона, який через його володіння втік з Трансільванії. Деталі боротьби за угор­ський престол не зовсім ясні. Місцева знать i урядники часто змінювали орієнтацію. У Розгонській 6итві (1312 р.) капітан замку Берег Петер та наджупан ужанський i земплинський Петро Петуня підтримували короля Карла Роберта. У 1315 р. Петро Петуня уклав угоду з палатином "русином" Копасом Боршею, чиї володіння були між Трансільванією і Дунаєм, угочанським жупаном I. Мойшем та іншими магна­тами. Вони підняли повстання на користь галицького претендента. Петро Петуня навіть їздив до Львова, закликаючи синів Юрія Львовича активніше втрутитися в боротьбу. Повсталі отримали ряд перемог у 1316-1317 рр. У 1317 р. Копас потерпів поразку під Дебреценом, Петуня поступово втрачав замок за замком і до почат­ку 1320-х був витіснений з краю. Останнім впав Невицький замок під Ужгородом. Володіння Петуні отримали Другети, які прийшли з Карлом Робертом з Італії^[2051]. До того часу всі колишні галицькі володіння в цьому регіоні відійшли знову до Угор­щини.

Люблінська земля була приєднана князем Левом Даниловичем у 1289 р. після невдалої спроби здобути польський престол на який він претендував по смерті сво­го свояка бездітного Болєслава Встидливого, спираючися на допомогу Ногая. Ця земля була втрачена у 1302 р. через невдалу політику короля Юрія Львовича^[2052].

Отже, виглядає, що десь близько 1300 р. за Лева Даниловича територія Галицько-Волинської держави мала максимальні розміри, включаючи Київську та Переяславську землі, значну частину володінь у Нижньому Подністров'ї та меж­иріччі Дністра і Пруту, володіння в Закарпатті і Люблінську землю. Васалами галицько-волинських володарів залишалися турово-пинські князі.